Рішення № 140194176, 29.09.2026, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

29 вересня 2026 р. Справа № 120/3861/26

Вінницький окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Бошкової Ю.М,, розглянувши у письмовому порядку за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 , Міністерства оборони України про стягнення моральної шкоди, стягнення середнього заробітку

ВСТАНОВИВ:

До Вінницького окружного адміністративного суду надійшов адміністративний позов ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 , Міністерства оборони України про стягнення моральної шкоди, стягнення середнього заробітку.

Обґрунтовуючи позовні вимоги позивач зазначає, що військовою частиною НОМЕР_1 протиправно не нараховано та не виплачено йому середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, що у свою чергу нанесло позивачу моральну шкоду. Відтак позивач просить стягнути з відповідачів моральну шкоду, а з Військової частини НОМЕР_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, 3 % річних та інфляційні збитки.

Ухвалою від 30.03.2026 адміністративний позов залишено без руху та надано позивачу строк для усунення недоліків.

07.04.2026 позивач подав до суду заяву про усунення недоліків.

Ухвалою від 09.04.2026 за результатами розгляду заяви від 07.04.2026 суд продовжив позивачу строк для усунення недоліків, визначених ухвалою від 30.03.2026.

14.04.2026 позивач подав до суду заяву про усунення недоліків, у якій просить прийняти адміністративний позов до розгляду та відкрити провадження у справі.

Ухвалою суду від 20.04.2026 провадження у даній справі було відкрито за правилами спрощеного позовного провадження без проведення судового засідання та повідомлення (виклику) учасників справи.

27.04.2026 через підсистему «Електронний суд» надійшов відзив Міністерства оборони України, у якому відповідач позовних вимог не визнає та вважає себе неналежним відповідачем. Зазначає, що військова частина НОМЕР_1 є розпорядником бюджетних коштів третього рівня та отримує асигнування через забезпечувальний фінансовий орган другого рівня - ІНФОРМАЦІЯ_1 . На думку відповідача, матеріали справи не містять доказів подання військовою частиною через цей орган заявки на фінансування виплат за рішенням суду у справі №120/15251/24, а тому не підтверджують протиправної бездіяльності Міністерства щодо не виділення коштів.

Міністерство також заперечує проти стягнення з нього моральної шкоди, посилаючись на недоведеність власної протиправної поведінки та причинного зв`язку між нею і заявленою шкодою.

01.05.2026 від позивача надійшло клопотання про продовження строку для подачі відповіді на відзив.

04.05.2026 надійшла відповідь на відзив. У відповіді на відзив представник позивача зазначає, що Міністерство оборони України подало заперечення щодо первісної редакції позову, тоді як після усунення недоліків вимогу про солідарне стягнення моральної шкоди в такому формулюванні позивач не заявляє.

Заперечуючи доводи про відсутність заявок на фінансування, позивач посилається на відповіді військових частин НОМЕР_1 та НОМЕР_2 . За їх змістом, військова частина НОМЕР_1 неодноразово зверталася щодо виділення коштів для виконання рішення у справі №120/15251/24 до Департаменту фінансів і Департаменту соціального забезпечення Міністерства оборони України, однак коштів не отримала. Позивач вважає, що Міністерство не пояснило результатів цих звернень, обмежившись посиланням на необхідність подання заявки через ІНФОРМАЦІЯ_1 .

На підтвердження заподіяння моральної шкоди позивач посилається на консультативний висновок спеціаліста від 10.02.2026, у якому зазначено про погіршення його стану здоров`я, що пов`язане із судовими спорами щодо нарахування належних виплат. Позивач також вказує на суперечність між повідомленням військової частини про направлення розрахунку потреби в коштах та відповіддю Департаменту фінансів Міністерства від 25.11.2025, зокрема про відсутність його реєстрації. На думку позивача, така невизначеність і тривала затримка виконання рішення суду завдають йому душевних страждань та підтверджують підстави для стягнення моральної шкоди з Міністерства оборони України.

08.06.2026 через підсистему «Електронний суд» надійшов відзив військової частини НОМЕР_1 . У відзиві відповідач позов не визнає. Зазначає, що після набрання рішенням у справі №120/15251/24 законної сили військова частина склала розрахунок належних позивачу виплат та подала заявку на кошти для його виконання. Посилаючись на порядок фінансування бюджетних установ і відсутність відповідних асигнувань за КЕКВ 2800, відповідач стверджує, що вжив залежних від нього заходів, а затримка виплати виникла з причин, які від нього не залежали.

Військова частина також заперечує вимогу про моральну шкоду, вважаючи недоведеними протиправність своєї поведінки та причинний зв`язок між нею і заявленими позивачем стражданнями. Просить відмовити в задоволенні позову повністю.

У відповіді на відзив від 18.06.2026 представник позивача наполягає, що належні ОСОБА_1 виплати підлягали проведенню під час остаточного розрахунку, а їх розмір військова частина НОМЕР_1 визначила у довідці-розрахунку від 07.11.2025 №940/68396-в. На думку позивача, відсутність бюджетних асигнувань не звільняє військову частину від відповідальності за затримку розрахунку. Позивач також зазначає, що відповідач не надав належних доказів звернення за коштами для виконання рішення у справі №120/15251/24.

01.07.2026 від представника військової частини НОМЕР_1 надійшло клопотання про долучення доказів.

У подальшому, суд ухвалою від 24.07.2026 витребував у військової частини НОМЕР_1 додаткові докази, що стосуються розгляду справи.

На виконання вказаної ухвали, та у визначений судом строк, відповідач через підсистему "Електронний суд" подав витребувані судом докази.

Інших документів по суті справи до суду не надходило.

Дослідивши матеріали справи, суд встановив наступні обставини.

Рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 23.04.2025 у справі №120/15251/24, залишеним без змін постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 23.09.2025, адміністративний позов ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 задоволено.

Визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплати ОСОБА_1 додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України №168 від 28.02.2022, збільшеної до 100000 грн., за період перебування на лікуванні в закладах охорони здоров`я у зв`язку з пораненням (контузією, травмою, каліцтвом), пов`язаним із захистом Батьківщини, а саме за червень, липень 2024 року.

Зобов`язано військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 вказану додаткову винагороду за червень, липень 2024 року.

Також визнано протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо не врахування додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України №168, як обрахункової величини при обрахунку ОСОБА_1 грошової компенсації за невикористані календарні дні щорічних основних відпусток та грошової компенсації за невикористані календарні дні додаткової відпустки як учаснику бойових дій.

Військову частину НОМЕР_1 зобов`язано здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 відповідних компенсацій з урахуванням додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України №168, як обрахункової величини та з урахуванням раніше виплачених

Постановою Сьомого апеляційного адміністративного суду від 23.09.2025 апеляційну скаргу військової частини НОМЕР_1 залишено без задоволення, а рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 23.04.2025 - без змін. Відтак рішення у справі №120/15251/24 набрало законної сили 23.09.2025.

Матеріалами справи підтверджується, що з метою примусового виконання зазначеного судового рішення 27.11.2025 Гайсинським відділом державної виконавчої служби у Гайсинському районі Вінницької області Хмельницького міжрегіонального управління Міністерства юстиції України відкрито виконавчі провадження №79681547 та №79681566 на підставі виконавчих документів, виданих Вінницьким окружним адміністративним судом у справі №120/15251/24.

Водночас із матеріалів справи слідує, що військовою частиною НОМЕР_1 вживались заходи, спрямовані на отримання коштів для виконання відповідного рішення суду.

Зокрема, у відповіді військової частини НОМЕР_1 від 30.10.2025 зазначено про направлення командиром військової частини до Департаменту фінансів Міністерства оборони України розрахунку потреби у виділенні коштів для військовослужбовців, звільнених з військової служби (переміщених до інших військових частин), на виконання рішень судів та видатків за КЕКВ 2800 «Інші поточні видатки» за напрямком грошового забезпечення військової частини НОМЕР_1 .

Також у матеріалах справи наявні відомості про направлення військовою частиною відповідних заяв-розрахунків від 04.11.2025 №940/40694, від 03.12.2025 №940/44211, від 02.01.2026 №940/208 та від 02.02.2026 №940/4524 щодо потреби у відповідних коштах.

Судом також встановлено, що військовою частиною НОМЕР_1 на виконання рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 23.04.2025 здійснено розрахунок належних ОСОБА_1 сум.

Так, згідно з довідкою-розрахунком від 07.11.2025 №940/68396-в військовою частиною проведено розрахунок компенсації за невикористані дні відпусток, одноразової грошової допомоги при звільненні та грошової допомоги на оздоровлення. Наявність такого розрахунку та визначення військовою частиною конкретного розміру належних до виплати сум сторонами у поданих до суду заявах не заперечується.

Разом із тим, фактична виплата визначених на виконання рішення суду коштів була проведена військовою частиною не одночасно з їх розрахунком.

Як встановлено судом із поданих військовою частиною НОМЕР_1 доказів, у квітні 2026 року ОСОБА_1 виплачено додаткову винагороду, передбачену постановою Кабінету Міністрів України №168, збільшену до 100000 грн., за період його перебування на лікуванні в закладах охорони здоров`я у зв`язку з пораненням, пов`язаним із захистом Батьківщини, за червень та липень 2024 року.

Загальний розмір нарахованої за вказаний період додаткової винагороди становив 200000 грн., а після здійснення відповідних відрахувань ОСОБА_1 виплачено 197000 грн.

Крім того, 26.06.2026 військовою частиною НОМЕР_1 здійснено виплату ОСОБА_1 коштів у розмірі 312833,02 грн.

Із платіжних документів та пояснень сторін слідує, що вказана виплата здійснена на виконання рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 23.04.2025 у справі №120/15251/24 в частині перерахунку та виплати грошової компенсації за невикористані календарні дні щорічних основних відпусток та невикористані календарні дні додаткової відпустки, як учаснику бойових дій, з урахуванням додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України №168, як обрахункової величини.

При цьому 30.06.2026 представником позивача до суду подано клопотання про долучення доказів, у якому зазначено про неповне, на його переконання, виконання військовою частиною рішення суду.

Так, позивач посилався на те, що відповідно до довідки-розрахунку від 07.11.2025 №940/68396-в сума грошової компенсації за невикористані календарні дні щорічних основних відпусток та додаткової відпустки становила 336666,33 грн., а після утримання військового збору у розмірі 5049,99 грн. сума до виплати становила 331616,34 грн.

З огляду на фактичну виплату 26.06.2026 коштів у розмірі 312833,02 грн. представник позивача вказував на наявність невиплаченого залишку у сумі 18783,32 грн.

Разом із тим ухвалою суду від 24.07.2026 у цій справі витребувано у військової частини НОМЕР_1 інформацію про середньоденне та середньомісячне грошове забезпечення ОСОБА_1 за два останні місяці перед виключенням його зі списків особового складу військової частини, а також докази проведення усіх виплат на виконання рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 23.04.2025 у справі №120/15251/24 із зазначенням дат та розміру таких виплат і документальне підтвердження стану виконання цього рішення, зокрема щодо наявності або відсутності заборгованості перед позивачем.

На виконання вимог зазначеної ухвали військовою частиною НОМЕР_1 надано суду довідку про нараховане та виплачене грошове забезпечення за період проходження позивачем військової служби у військовій частині НОМЕР_1 з червня по липень 2024 року від 06.08.2026 №940/56151-в, довідку-розрахунок середньоденного забезпечення від 06.08.2026 №940/56151-в, довідку-розрахунок компенсації за невикористані дні відпусток, одноразової грошової допомоги при звільненні та грошової допомоги на оздоровлення від 07.11.2025 №940/68396-в, довідку-розрахунок доплати додаткової винагороди від 06.08.2026 №940/56449-в та платіжну інструкцію від 25.06.2026 №8656.

За змістом наданих військовою частиною відомостей, рішення суду від 23.04.2025 виконано у два етапи: у квітні 2026 року проведено виплату додаткової винагороди за червень та липень 2024 року, а 26.06.2026 - виплату компенсації за невикористані дні відпусток з урахуванням додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України №168.

Військова частина НОМЕР_1 за результатами здійснених нарахувань та виплат зазначила про відсутність заборгованості перед ОСОБА_1 за рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 23.04.2025 у справі №120/15251/24.

Таким чином, звернення ОСОБА_1 до суду з цим адміністративним позовом обумовлене несвоєчасним, на його переконання, проведенням військовою частиною НОМЕР_1 належного з ним остаточного розрахунку, у зв`язку із чим позивач просить стягнути середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні, 3% річних та інфляційні втрати, а також моральну шкоду, завдану внаслідок тривалого невиконання судового рішення.

Зокрема, у межах цієї справи позивач просить стягнути солідарно з військової частини НОМЕР_1 та Міністерства оборони України моральну шкоду у розмірі 200000 грн., стягнути з військової частини НОМЕР_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у розмірі 721433,44 грн., а також 3% річних у розмірі 25848,20 грн. та інфляційні втрати у розмірі 87476,61 грн.

Визначаючись щодо заявлених позовних вимог, суд виходить із наступного.

Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Кожен має право на належні, безпечні і здорові умови праці, на заробітну плату, не нижчу від визначеної законом. Право на своєчасне одержання винагороди за працю захищається законом.

Особливим способом реалізації права на працю є проходження військової служби за контрактом.

Однією з встановлених державою гарантій права на своєчасне одержання винагороди за працю є передбачений Кодексом законів про працю України обов`язок роботодавця виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки розрахунку при звільненні по день фактичного розрахунку.

Основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їхніх сімей визначені Законом України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей" від 20 грудня 1991 року № 2011-XII (далі - Закон №2011-XII).

Однак, Законом №2011-XII правові відносини щодо виплати середнього заробітку (грошового забезпечення) за час затримки розрахунку при звільненні не врегульовані, а тому до спірних правовідносин підлягають застосуванню норми статей 116-117 Кодексу законів про працю України.

Наведене відповідає правовій позиції щодо застосування норм КЗпП України при вирішенні питання відповідальності за затримку розрахунку при звільненні військовослужбовців з військової служби, наведеній у постановах Верховного Суду від 31.05.2018 у справі № 823/1023/16, від 30.01.2019 у справі № 807/3664/14, від 26.06.2019 у справі № 826/15235/16 та від 30.04.2020 у справі № 140/2006/19.

Статтею 116 КЗпП України на підприємство, установу, організацію покладено обов`язок провести зі звільненим працівником повний розрахунок, виплатити всі суми, що йому належать. У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність, а саме обов`язок колишнього роботодавця виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку.

Закріплені у статтях 116, 117 КЗпП України норми спрямовані на забезпечення належних фінансових умов для звільнених працівників, оскільки гарантують отримання ними, відповідно до законодавства, всіх виплат в день звільнення та, водночас, стимулюють роботодавців не порушувати свої зобов`язання в частині проведення повного розрахунку із працівником.

Визначаючись щодо розміру середнього заробітку, який підлягає стягненню з відповідача за несвоєчасне проведення розрахунку під час звільнення, суд зазначає таке.

Метою встановлення передбаченої статтею 117 КЗпП України відповідальності роботодавця є захист майнових прав працівника (службовця) у зв`язку з його звільненням з роботи, зокрема захист права на своєчасне одержання заробітної плати (грошового забезпечення) за виконану роботу, яка є основним засобом до існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

З метою захисту інтересів постраждалої сторони законодавець може встановлювати правила, спрямовані на те, щоб така сторона не була позбавлена компенсації своїх майнових втрат. Такі правила мають на меті компенсацію постраждалій стороні за рахунок правопорушника у певному заздалегідь визначеному розмірі (встановленому законом або договором) майнових втрат у спрощеному порівняно зі стягненням збитків порядку. Така спрощеність полягає в тому, що кредитор (постраждала сторона) не повинен доводити розмір його втрат, на відміну від доведення розміру збитків.

Звертаючись з вимогою про стягнення відшкодування, визначеного виходячи з середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні відповідно до статті 117 КЗпП України, позивач не повинен доводити розмір майнових втрат, яких він зазнав. Тому оцінка таких втрат працівника, пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні, немає на меті встановлення точного їх розміру. Суд має орієнтовно оцінити розмір майнових втрат, яких, як можна було б розумно передбачити, міг зазнати позивач.

У разі невиконання такого обов`язку наступає передбачена статтею 117 КЗпП України відповідальність, а саме обов`язок колишнього роботодавця виплатити середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців (у редакції Закону № 2352-IX від 01.07.2022 чинного із 19.07.2022 який діяв на момент виплати позивачу недоотриманих сум грошового забезпечення).

За змістом частини першої статті 117 КЗпП України обов`язок роботодавця перед колишнім працівником щодо своєчасного розрахунку при звільненні припиняється проведенням фактичного розрахунку, тобто реальним виконанням цього обов`язку. І саме з цією обставиною пов`язаний період, протягом якого до роботодавця є можливим застосування відповідальності.

Частина перша статті 117 КЗпП України переважно стосується випадків, коли роботодавець за відсутності спору свідомо та умисно не проводить остаточний розрахунок з колишнім працівником.

Частина друга статті 117 КЗпП України стосується тих випадків, коли наявний спір між роботодавцем та колишнім працівником про належні до виплати суми та фактично охоплює два випадки вирішення такого спору.

Так, якщо між роботодавцем та колишнім працівником виник спір про розміри належних звільненому працівникові сум, то в тому разі, коли спір вирішено на користь працівника, власник або уповноважений ним орган повинен сплатити зазначене в цій статті відшкодування (тобто, зазначене в частині першій статті 117 КЗпП України). Відтак, у цьому випадку, законодавець не вважає факт вирішення спору фактом виконання роботодавцем обов`язку провести повний розрахунок із колишнім працівником, що зумовлює можливість відповідальність роботодавця протягом усього періоду прострочення.

Натомість, якщо спір вирішено на користь працівника частково, то розмір відшкодування за час затримки визначає орган, який виносить рішення по суті спору. Таке правове регулювання є способом досягти балансу між захистом прав працівника та додержанням принципів справедливості і співмірності у трудових відносинах, враховуючи фактичні обставини, за яких стався несвоєчасний розрахунок та міру добросовісної поведінки роботодавця.

Як зазначила Велика Палата Верховного Суду у постанові від 26.02.2020 у справі №821/1083/17, оскільки ухвалення судового рішення про стягнення з роботодавця виплат, які передбачені після звільнення, за загальними правилами, не припиняє відповідний обов`язок роботодавця, то відшкодування, передбачене статтею 117 КЗпП України, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця, у спосіб, спеціально передбачений для трудових відносин, за весь період такого невиконання, у тому числі й після прийняття судового рішення.

У вказаній постанові також зазначено, що з огляду на компенсаційний характер заходів відповідальності, виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності, суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, враховуючи: розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором, період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум; ймовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника, інші обставини справи, встановлені судом, зокрема, дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність ймовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

При цьому, Велика Палата Верховного Суду погодилась з висновком Верховного Суду України, наведеним у постанові від 27.04.2016 у справі № 6-113цс16, щодо того, що суд може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України, і що таке зменшення має залежати від розміру недоплаченої суми.

Як вже зазначалося, основною метою покладення на роботодавця відповідальності, передбаченої статтею 117 КЗпП України, є захист майнових прав працівника у зв`язку із його звільненням з роботи, зокрема захист права працівника на своєчасне отримання заробітної плати за виконану роботу, яка є основним засобом для існування працівника, необхідним для забезпечення його життя.

Так, суд зазначає, що рішенням Вінницького окружного адміністративного суду від 23.04.2025 у справі № 120/15251/24 вирішено спір ОСОБА_1 з військовою частиною НОМЕР_1 щодо додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 168, за червень і липень 2024 року, а також щодо перерахунку грошової компенсації за невикористані дні відпусток із урахуванням цієї винагороди. За наявними у цій справі відомостями, зазначене рішення набрало законної сили 23.09.2025.

Рішенням у справі № 120/15251/24 також встановлено, що наказом командира військової частини НОМЕР_1 по стройовій частині від 14.08.2024 № 230 ОСОБА_1 з 14.08.2024 виключено зі списків особового складу військової частини та всіх видів забезпечення. Саме цю дату суд враховує під час перевірки своєчасності остаточного розрахунку. Наведене формулювання наказу саме по собі не підміняє встановлення змісту окремого наказу про звільнення з військової служби.

Із довідки військової частини НОМЕР_1 про нараховане та виплачене ОСОБА_1 грошове забезпечення за червень і липень 2024 року вбачається, що за кожен із цих місяців відображено 20 899,73 грн., разом - 41 799,46 грн., що охоплює два календарні місяці, що передували серпню 2024 року.

На виконання рішення у справі № 120/15251/24 військова частина повідомила про нарахування за червень і липень 2024 року додаткової винагороди в загальному розмірі 200 000 грн. та виплату після відповідних відрахувань 197 000 грн. у квітні 2026 року. Також військова частина повідомила, що 26.06.2026 виплатила позивачу 312 833,02 грн. після відповідних відрахувань у зв`язку з перерахунком компенсації за невикористані дні відпусток. Таким чином, виплати, яких стосувалося попереднє судове рішення, фактично проводилися значно пізніше 14.08.2024. Виплату проведено лише у 2026 році. Отже, військова частина не здійснила своєчасно розрахунок з позивачем, відтак наявні підстави для застосування статті 117 КЗпП України.

Оцінюючи доводи позивача про необхідність включення до розрахунку середнього грошового забезпечення додаткової винагороди в розмірі по 100 000 грн. за червень та липень 2024 року, суд враховує правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 07.05.2026 у справі № 280/8933/24.

Велика Палата Верховного Суду зазначила, що додаткова винагорода, передбачена постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 168 для військовослужбовців, які у зв`язку з пораненням, пов`язаним із захистом Батьківщини, перебувають на стаціонарному лікуванні або у відпустці для лікування після тяжкого поранення, є складовою їхнього грошового забезпечення. Водночас відповідно до пункту 2 розділу І Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 № 260, така винагорода належить до одноразових додаткових видів грошового забезпечення. Її виплата протягом кількох місяців поспіль зумовлена тривалістю лікування після поранення та не змінює разового характеру виплати.

Як установлено рішенням суду у справі № 120/15251/24, право ОСОБА_1 на додаткову винагороду за червень та липень 2024 року пов`язане саме з перебуванням на лікуванні внаслідок поранення, пов`язаного із захистом Батьківщини. Отже, за правовою природою ця виплата відповідає виду винагороди, який оцінювала Велика Палата Верховного Суду у справі № 280/8933/24.

Суд розмежовує право позивача на отримання цієї винагороди, несвоєчасна реалізація якого враховується при вирішенні питання про відповідальність за затримку розрахунку, та склад виплат для обчислення середнього грошового забезпечення. Належність винагороди до грошового забезпечення загалом не означає, що її одноразовий вид автоматично стає щомісячною виплатою розрахункового періоду. Тому під час визначення середнього грошового забезпечення за статтею 117 КЗпП України суд не додає суми по 100 000 грн до підтвердженого довідкою щомісячного забезпечення позивача за червень та липень 2024 року.

При цьому суд не переглядає висновків рішення від 23.04.2025 у справі № 120/15251/24 щодо права позивача на додаткову винагороду та її врахування при перерахунку компенсації за невикористані відпустки. Предметом оцінки в цій справі є інша виплата - відшкодування за затримку розрахунку, передбачене статтею 117 КЗпП України.

Водночас, із поданих військовою частиною НОМЕР_1 відомостей убачається, що виплату додаткової винагороди за червень і липень 2024 року здійснено у квітні 2026 року. Компенсацію за невикористані дні відпусток після її перерахунку виплачено 26.06.2026. Отже, у частині зазначених виплат розрахунок із позивачем завершено 26.06.2026, тобто після його виключення зі списків особового складу та всіх видів забезпечення.

Період затримки з 15.08.2024 - дня, наступного за днем виключення позивача зі списків особового складу, - до 26.06.2026 включно становить 681 календарний день.

Разом з тим, з 19.07.2022 діє редакція статті 117 КЗпП України, запроваджена Законом України від 01.07.2022 № 2352-IX. За цією нормою середній заробіток за час затримки розрахунку виплачується по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців. Оскільки позивача виключено зі списків особового складу 14.08.2024, до спірних правовідносин застосовується саме ця редакція статті 117 КЗпП України. від 10.12.1971 № 322-VIII

Таким чином, хоча фактична затримка остаточного розрахунку становить 681 календарний день, відшкодування за статтею 117 КЗпП України може бути визначене щонайбільше за шестимісячний період. У цій справі період з 15.08.2024 до 14.02.2025 включно становить 184 календарні дні.

Для визначення розміру середнього грошового забезпечення суд бере до уваги довідку військової частини НОМЕР_1 про нараховане ОСОБА_1 грошове забезпечення за два календарні місяці, що передували серпню 2024 року. Згідно з нею у червні 2024 року позивачу нараховано 20 899,73 грн., у липні 2024 року - 20 899,73 грн., разом за два місяці - 41 799,46 грн. У червні та липні 2024 року загалом 61 календарний день.

Отже, виходячи з підтверджених зазначеною довідкою виплат, середньоденний розмір грошового забезпечення становить 685,24 грн. (41 799,46 грн. * 61 календарний день).

Суд також ураховує висновок Великої Палати Верховного Суду, викладений у постанові від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23, за яким шестимісячне обмеження, встановлене статтею 117 КЗпП України, визначає максимальну межу відповідальності, проте не усуває необхідності оцінити співмірність відшкодування з огляду на обставини справи.

У цій справі виплати, право на які підтверджено судовим рішенням, проведено через значний час після виключення позивача зі списків особового складу. Фактичний період затримки істотно перевищує встановлену законом шестимісячну межу. Беручи до уваги тривалість затримки, характер несвоєчасно проведених виплат та підтверджений документами розмір забезпечення за розрахунковий період, суд не встановив підстав для додаткового зменшення відшкодування, обчисленого в межах шести місяців.

Відтак розмір середнього грошового забезпечення за шестимісячний період затримки розрахунку становить 126 084,16 грн. (685,24 грн. * 184 календарні дні). Позовна вимога про його стягнення підлягає задоволенню в зазначеній частині, а щодо різниці між цією сумою та заявленими 721 433,44 грн. - задоволенню не підлягає.

Водночас, зазначена сума є тією сумою коштів, з яких у подальшому роботодавцем здійснюються утримання податку з доходів та інших обов`язкових платежів. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 08.11.2018 у справі № 805/1008/16-а.

Оцінюючи позовні вимоги про стягнення трьох процентів річних та інфляційних втрат, суд виходить із такого.

Особисті немайнові та майнові відносини (цивільні відносини), засновані на юридичній рівності, вільному волевиявленні, майновій самостійності їх учасників регулюються цивільним законодавством.

Відповідно до частини 2 статті 4 Цивільного кодексу України, основним актом цивільного законодавства України є Цивільний кодекс України (надалі, також ЦК України).

Згідно із частиною 3 статті 11 ЦК України, частиною 1 статті 13 ЦК України цивільні права та обов`язки можуть виникати безпосередньо з актів цивільного законодавства. Цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства.

Частина 1 статті 509 ЦК України передбачає, що зобов`язання як правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до частини 2 статті 509 ЦК України зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу.

Цивільне зобов`язання передбачає наявність обов`язку боржника відносно кредитора, якому кореспондується право кредитора вимагати у боржника виконання відповідного обов`язку, і таке зобов`язання, відповідно до частин 2, 3 статті 11 ЦК України може виникати на підставі договорів та інших правочинів, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інших юридичних фактів, безпосередньо з актів цивільного законодавства тощо.

З системного аналізу наведених вище правових норм слідує, що цивільне зобов`язання передбачає наявність обов`язку боржника відносно кредитора, якому кореспондується право кредитора вимагати у боржника виконання відповідного обов`язку, і таке зобов`язання в силу частин 2 та 3 статті 11 ЦК України може виникати на підставі договорів та інших правочинів, завдання майнової (матеріальної) та моральної шкоди іншій особі, інших юридичних фактів, безпосередньо з актів цивільного законодавства тощо.

Загальні підходи до визначення змісту порушення зобов`язань містяться в статті 610 ЦК України, відповідно до якої порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

Згідно з частини 2 статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Наведені приписи цивільного законодавства дають підстави дійти висновку про те, що нарахування інфляційних витрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних витрат кредитора від знецінення грошових коштів внаслідок інфляційних процесів, отриманні компенсації від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові.

З аналізу приписів статей 524, 533-535 і 625 ЦК України можна дійти висновку про те, що грошовим є зобов`язання, виражене у грошових одиницях (національній валюті України чи у грошовому еквіваленті зобов`язання, вираженого в іноземній валюті), що передбачає обов`язок боржника сплатити гроші на користь кредитора, який має право вимагати від боржника виконання цього обов`язку. Тобто, грошовим є будь-яке зобов`язання, в якому праву кредитора вимагати від боржника сплати коштів кореспондує обов`язок боржника з такої сплати. Вказане узгоджується з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 11 квітня 2018 року у справі № 758/1303/15-ц.

Крім того, суд враховує, що Верховним Судом України у постановах від 06 червня 2012 року у справі № 6-49цс12, від 24 жовтня 2011 року у справі № 6-38цс11 викладена правова позиція про те, що за змістом частини другої статті 625 ЦК України нарахування інфляційних втрат на суму боргу та трьох процентів річних входять до складу грошового зобов`язання і є особливою мірою відповідальності боржника (спеціальний вид цивільно-правової відповідальності) за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації (плати) від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові (постанови Верховного Суду України).

Така позиція підтримана Верховним Судом у постанові від 18 липня 2018 року у справі № 2а-11853/10/1570.

У постанові від 18.03.2020 у справі № 711/4010/13-ц Великою Палатою Верховного Суду було сформовано висновок, відповідно до якого приписи статті 625 ЦК України не застосовуються до трудових правовідносин, сімейних та інших правовідносин, які регулює спеціальне законодавство.

У межах даної справи, позивач визначив базою для нарахування 536666,33 грн., до складу яких включив 200000 грн. додаткової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168, за червень та липень 2024 року і 336666,33 грн. виплат, визначених військовою частиною НОМЕР_1 у довідці-розрахунку від 07.11.2025 №940/68396-в на виконання рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 23.04.2025 у справі №120/15251/24.

На вказану загальну суму позивач нарахував три проценти річних за період з 15.08.2024 до 23.03.2026, який визначив у 586 днів, у розмірі 25848,20 грн., а також інфляційні втрати за період з вересня 2024 року до лютого 2026 року в розмірі 87476,61 грн.

Частиною другою статті 625 ЦК України передбачено наслідки прострочення виконання грошового зобов`язання. Відтак, застосування цієї норми потребує встановлення зобов`язання, до якого позивач просить її застосувати, належної до сплати суми та періоду її прострочення. Саме наведені обставини суд перевіряє з урахуванням правової природи виплат і змісту рішення, на яке посилається позивач.

Як встановлено судом, право позивача на спірні виплати виникло у зв`язку з проходженням військової служби у військовій частині НОМЕР_1 . Підстави, порядок та умови їх нарахування і виплати визначаються спеціальним законодавством, що регулює грошове забезпечення військовослужбовців. Несвоєчасність проведення остаточного розрахунку після виключення позивача зі списків особового складу військової частини суд оцінив у цій справі за правилами статей 116, 117 КЗпП України.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі №711/4010/13-ц виснувала, що приписи частини другої статті 625 ЦК України не застосовуються до правовідносин щодо виплат при звільненні, які врегульовані спеціальним трудовим законодавством. Зазначений висновок суд ураховує при розмежуванні відповідальності за статтею 117 КЗпП України та відповідальності за прострочення цивільного грошового зобов`язання.

Посилання позивача на рішення від 23.04.2025 у справі №120/15251/24 не змінює цієї оцінки. За змістом резолютивної частини зазначеного рішення військову частину НОМЕР_1 зобов`язано нарахувати та виплатити ОСОБА_1 додаткову винагороду за червень і липень 2024 року, а також перерахувати та виплатити компенсацію за невикористані дні відпусток з урахуванням додаткової винагороди та раніше виплачених сум. Конкретну суму коштів, що підлягає стягненню з військової частини на користь позивача, цим рішенням не визначено.

У постанові від 09.11.2023 у справі №420/2411/19 Велика Палата Верховного Суду розглядала застосування частини другої статті 625 ЦК України у зв`язку з простроченням виконання підтвердженого та конкретизованого судовим рішенням грошового зобов`язання. У справі №120/15251/24 суд ухвалив рішення про вчинення дій із нарахування, перерахунку та виплати; зобов`язання військової частини у сумі 536666,33 грн у резолютивній частині цього рішення не визначено. Тому висновок Великої Палати щодо прострочення виконання конкретизованого судовим рішенням грошового зобов`язання не дає підстав нарахувати заявлені позивачем суми на всю сформовану ним базу за обраний період.

На думку суду, довідка-розрахунок від 07.11.2025 №940/68396-в складена військовою частиною на виконання рішення у справі №120/15251/24. Її складання не змінює змісту цього рішення та не підтверджує, що сума 536666,33 грн., утворена шляхом об`єднання різних виплат, існувала як єдина визначена сума боргу протягом усього періоду з 15.08.2024, застосованого позивачем у розрахунку.

Крім того, наведений позивачем розрахунок не враховує відмінностей між складовими зазначеної суми. Додаткова винагорода та компенсація за невикористані відпустки мають різні підстави нарахування. Їх фактичну виплату проведено у різний час: додаткову винагороду виплачено у квітні 2026 року, а виплату за наслідками перерахунку компенсації за відпустки здійснено 26.06.2026. Попри це позивач застосував до обох складових однаковий початок прострочення - 15.08.2024 - та нарахував три проценти річних й інфляційні втрати на їх сукупний розмір, не визначивши окремого періоду нарахування щодо кожної виплати.

Суд також враховує, що позивач пов`язує виникнення право на застосування статті 625 ЦК України, зокрема, з набранням рішенням у справі №120/15251/24 законної сили 23.09.2025. Водночас у розрахунку трьох процентів річних позивач визначив початком прострочення 15.08.2024, а в розрахунку інфляційних втрат - вересень 2024 року. Обставин, на підставі яких усю суму 536666,33 грн. слід вважати простроченою протягом кожного із зазначених періодів, наведений розрахунок не розкриває.

Отже, заявлені вимоги стосуються несвоєчасної виплати сум, належних позивачу, у зв`язку з проходженням військової служби та проведенням остаточного розрахунку, відповідальність за затримку якого суд визначає за спеціальною нормою статті 117 КЗпП України.

Суд наголошує, рішенням у справі №120/15251/24 не визначено конкретної суми, яка підлягає стягненню, зокрема, 536666,33 грн., а поданий позивачем розрахунок не підтверджує прострочення всієї цієї суми за заявлені ним однакові періоди. За таких обставин підстави для стягнення з військової частини НОМЕР_1 25848,20 грн. трьох процентів річних та 87476,61 грн. інфляційних втрат відсутні.

Щодо позовних вимог у частині стягнення моральної шкоди, суд зазначає наступне.

Стаття 56 Конституції України передбачає, що кожен має право на відшкодування за рахунок держави чи органів місцевого самоврядування матеріальної та моральної шкоди, завданої незаконними рішеннями, діями чи бездіяльністю органів державної влади, органів місцевого самоврядування, їх посадових і службових осіб при здійсненні ними своїх повноважень.

Частиною першою статті 22 Цивільного кодексу України встановлено, що особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування.

Відповідно до статті 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; моральна шкода полягає у фізичному болю та стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з каліцтвом або іншим ушкодженням здоров`я; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів; у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку із знищенням чи пошкодженням її майна; у приниженні честі та гідності фізичної особи, а також ділової репутації фізичної або юридичної особи. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Згідно зі статті 1167 Цивільного кодексу України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від вини органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим, органу місцевого самоврядування, фізичної або юридичної особи, яка її завдала: 1) якщо шкоди завдано каліцтвом, іншим ушкодженням здоров`я або смертю фізичної особи внаслідок дії джерела підвищеної небезпеки; 2) якщо шкоди завдано фізичній особі внаслідок її незаконного засудження, незаконного притягнення до кримінальної відповідальності, незаконного застосування як запобіжного заходу тримання під вартою або підписки про невиїзд, незаконного затримання, незаконного накладення адміністративного стягнення у вигляді арешту або виправних робіт; 3) в інших випадках, встановлених законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 1173 Цивільного кодексу України шкода, завдана фізичній або юридичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування при здійсненні ними своїх повноважень, відшкодовується державою, Автономною Республікою Крим або органом місцевого самоврядування незалежно від вини цих органів.

Відповідно до постанови Пленуму Верховного Суду України від 31 березня 1995 року № 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Моральна шкода може полягати, зокрема: у приниженні честі, гідності, престижу або ділової репутації, моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні права власності (в тому числі інтелектуальної), прав, наданих споживачам, інших цивільних прав, у зв`язку з незаконним перебуванням під слідством і судом, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків.

Разом з тим, судам слід надати оцінку тому, чим саме підтверджується факт заподіяння моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, у чому саме полягає вина заподіювача та інші обставини, що мають значення для вирішення спору в цій частині.

Розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються стан здоров`я потерпілого, тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

Для відшкодування шкоди обов`язково необхідна наявність шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинно-наслідкового зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

Аналогічна правова позиція висловлена Верховним Судом у постанові від 30 січня 2018 року в справі № 804/2252/14.

Суд звертає увагу, що розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Верховний Суд у постанові від 18 листопада 2021 року у справі № 200/5415/20-наголосив, що, визначаючи співмірність розміру відшкодування спричиненим негативним наслідкам, суд повинен виходити із засад розумності та справедливості. З огляду на те, що «розумність» і «справедливість» є оціночними поняттями, суди першої та апеляційної інстанцій, які заслуховують сторін та встановлюють фактичні обставини справи, мають широку свободу розсуду під час визначення розумного та справедливого (співмірного) розміру відшкодування моральної шкоди.

Верховний Суд у складі колегій суддів Касаційного адміністративного суду у постановах від 9 серпня 2021 року у справі № 340/448/19, від 4 березня 2020 року у справі №815/2215/15, від 19 вересня 2018 року у справі №815/7401/16 зауважував, що у справах про відшкодування моральної шкоди обов`язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування цієї шкоди.

Відповідно до статей 73, 74 КАС України, надані сторонами докази мають відповідати вимогам належності та допустимості, тобто, містити інформацію щодо предмета доказування та бути одержаними в порядку, встановленому законом.

Обов`язок доказування в адміністративному процесі встановлений статтею 77 КАС України, відповідно до якого кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. Докази суду надають учасники справи.

Отже, у справах про відшкодування моральної шкоди обов`язок доказування покладається на особу, яка заявляє вимогу про відшкодування такої шкоди.

Звертаючись із вимогою про відшкодування моральної шкоди, ОСОБА_1 посилається на тривале невиконання рішення Вінницького окружного адміністративного суду від 23.04.2025 у справі №120/15251/24, необхідність звернення до органів примусового виконання та повторного судового захисту свого права. На думку позивача, невиплата належних коштів спричинила йому душевні страждання, відчуття несправедливого ставлення та погіршення психоемоційного стану.

Позивач визначив розмір моральної шкоди у 200000 грн. і пов`язує її заподіяння з поведінкою обох відповідачів. У поданих ним поясненнях зазначено про стягнення 100000 грн. з військової частини НОМЕР_1 та 100000 грн. з Міністерства оборони України. Водночас у матеріалах справи наявне й формулювання вимоги про солідарне стягнення загальної суми шкоди. Тому суд оцінює наведені позивачем підстави відповідальності стосовно кожного з відповідачів окремо.

Рішенням від 23.04.2025 у справі №120/15251/24 встановлено порушення військовою частиною НОМЕР_1 права позивача на належне нарахування та виплату додаткової винагороди за червень і липень 2024 року, а також на перерахунок компенсації за невикористані дні відпусток.

Суд не ставить під сумнів того, що затримка виконання судового рішення та необхідність домагатися належних виплат могли викликати у позивача негативні переживання.

Так, у постанові від 24.03.2020 у справі №818/607/17 Верховний Суд визнав можливість відшкодування моральної шкоди у зв`язку з тривалою протиправною поведінкою органу державної влади під час виконання судового рішення. Разом із тим вирішення цієї вимоги в кожній справі залежить від установлених судом обставин, доказів немайнових наслідків та їх зв`язку з поведінкою визначеного відповідача.

У свою чергу, на підтвердження своїх доводів позивач подав консультативні висновки спеціаліста від 10.02.2026 та 11.05.2026, у яких зазначено, що ОСОБА_1 проходить лікування у психіатра, приймає підтримувальне лікування; наведено діагноз «посттравматичний стресовий розлад» та відомості про потребу в психологічній і психотерапевтичній корекції. У висновках також відображено повідомлення самого позивача про те, що останнім часом він пов`язує погіршення свого стану з напруженою ситуацією навколо судових справ щодо виплат військовою частиною.

Оцінюючи зазначені докази, суд розмежовує встановлений спеціалістом стан здоров`я позивача та висновок про причини його виникнення або погіршення.

Консультативні висновки підтверджують факт звернення позивача за медичною допомогою, проходження лікування та наявність описаних ним переживань. Водночас, наведений у них зв`язок погіршення стану здоров`я із судовими справами, викладений зі слів позивача. Висновки не містять оцінки того, які саме наслідки спричинені затримкою конкретних виплат військовою частиною НОМЕР_1 , які пов`язані з діями чи бездіяльністю Міністерства оборони України, а які зумовлені іншими обставинами, що мають значення для оцінки стану здоров`я позивача, зокрема отриманим ним пораненням та тривалим лікуванням після нього.

При цьому суд не вважає, що для підтвердження моральної шкоди позивач зобов`язаний довести виникнення окремого психічного захворювання саме внаслідок затримки виплат. Предметом доказування за заявленою вимогою є немайнові наслідки конкретного порушення, їх причинний зв`язок із поведінкою кожного відповідача та обставини, які дають підстави визначити справедливий розмір відшкодування. Подані консультативні висновки суд оцінює в сукупності з поясненнями позивача, рішенням у справі №120/15251/24 і документами щодо його виконання відповідно до статті 90 КАС України.

Стосовно військової частини НОМЕР_1 суд у цій справі встановив несвоєчасність проведення остаточного розрахунку з позивачем та визначив передбачене статтею 117 КЗпП України відшкодування середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні. Застосування цього способу захисту саме по собі не виключає можливості відшкодування моральної шкоди. Водночас наведені позивачем обставини й подані документи не дають суду підстав установити, які конкретні додаткові немайнові наслідки у заявленому обсязі спричинені саме затримкою виплат військовою частиною та з яких обставин позивач виходив, визначаючи розмір моральної шкоди у сумі 100000 грн.

У частині вимоги до Міністерства оборони України позивач посилається на те, що військова частина пояснювала затримку виплат відсутністю фінансування. Позивач вважає, що Міністерству оборони України було відомо про рішення у справі №120/15251/24 і воно мало б забезпечити виділення коштів для його виконання.

Проте рішенням від 23.04.2025 у справі №120/15251/24 обов`язок здійснити нарахування, перерахунок та виплату покладено на військову частину НОМЕР_1 . Міністерство оборони України не було визначено цим рішенням суб`єктом, зобов`язаним провести розрахунок із позивачем. Саме по собі здійснення Міністерством оборони України повноважень головного розпорядника бюджетних коштів не встановлює протиправності його поведінки щодо виконання конкретного рішення, зокрема на користь ОСОБА_1 .

За встановлених обставин суд не вбачає підстав для висновку, що Міністерство оборони України вчинило стосовно позивача конкретне порушення, яке спричинило заявлені немайнові наслідки.

Матеріалами справи також не підтверджено спільного заподіяння шкоди військовою частиною НОМЕР_1 та Міністерством оборони України, яке могло б становити підставу для покладення на них солідарного обов`язку відповідно до статті 1190 ЦК України.

Отже, оцінивши наведені позивачем обставини та надані докази в їх сукупності, суд дійшов висновку, що підстав для стягнення заявлених 200000 грн. моральної шкоди з визначених позивачем відповідачів у межах заявленого ним фактичного обґрунтування не встановлено. У задоволенні позовних вимог у цій частині належить відмовити.

Згідно з нормами частин першої, другої статті 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу.

Перевіривши юридичну та фактичну обґрунтованість доводів сторін, оцінивши докази суб`єкта владних повноважень на підтвердження правомірності своїх дій та докази, надані позивачем, суд доходить висновку, що встановлені у справі обставини дають підстави для висновку, що позов належить задовольнити частково.

Відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Оскільки позивач звільнений від сплати судового збору, тому судові витрати щодо сплати судового збору у даній справі не розподіляються.

Питання розподілу витрат на професійну правничу допомогу буде вирішено судом після подання доказів їх розміру в порядку, встановленому частиною сьомою статті 139 та статтею 143 КАС України.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, -

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов задовольнити частково.

Стягнути з військової частини НОМЕР_1 на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні в сумі у розмірі 126 084 (сто двадцять шість тисяч вісімдесят чотири) гривні 16 копійок.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або розгляду справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Інформація про учасників справи:

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 )

Відповідач: Військова частина НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 , код ЄДРПОУ НОМЕР_4 )

Відповідач: Міністерство оборони України (просп. Повітряних Сил, 6, м. Київ, код ЄДРПОУ 00034022).

Рішення суду сформовано: 29.09.2026.

Суддя Бошкова Юлія Миколаївна