Рішення № 140188285, 01.09.2026, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

01.09.2026Справа № 910/16929/21

За первісним позовом Державного підприємства "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" (м. Київ)

до Товариства з обмеженою відповідальністю "Датоліт" (м. Київ)

треті особи: 1. Фонд державного майна України (м. Київ)

2. Кабінет Міністрів України (м. Київ)

3. Головне управління Держгеокадастру у місті Києві та Київській області (м. Київ)

про визнання недійсним інвестиційного договору,

за зустрічним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Датоліт" (м. Київ)

до Державного підприємства "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" (м. Київ)

про зобов`язання вчинити дії,

Суддя Ващенко Т.М.

Секретар судового засідання Шаповалов А.М.

Представники учасників справи: згідно з протоколом судового засідання.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

Державне підприємство "Науково-дослідний, виробний агрокомбінат "Пуща-Водиця" (далі - ДП "Пуща-Водиця") звернулось до Господарського суду міста Києва з позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Датоліт" про визнання недійсним інвестиційного договору (нова редакція договору №2911-1-ІД/11 від 29.11.2011) від 05.03.2013, укладеного між позивачем та відповідачем.

Позовні вимоги обґрунтовано тим, що з аналізу істотних умов спірного договору вбачається, що він носить характер договору спільної діяльності, проте всупереч постанови Кабінету Міністрів України (далі - КМУ) від 11.04.2012 № 296 не було погодження КМУ на його укладення; умовами договору передбачалось вибуття земельної ділянки з державної власності, а також позбавлення позивача речового права (права постійного користування земельною ділянкою), а тому договір вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства; крім того, позивач просив суд поновити позовну давність, посилаючись на відсутність фактичного контролю за господарського діяльністю позивача та відсутністю реального управління державним підприємством.

Відповідач проти задоволення позову заперечував, вказуючи, що спірний договір не є договором про спільну діяльність, а є договором змішаної інвестиційно-підрядної форми, тому не потребував погодження КМУ; договір було попередньо погоджено Міністерством аграрної політики та продовольства, яке було уповноваженим органом управління позивача. Відповідач зазначив, що між сторонами не укладалось жодних угод, які б могли призвести до відчуження нерухомого майна. Крім того, позивачем не доведено невідповідності спірного договору інтересам держави і суспільства та умислу будь-якої зі сторін. Також відповідач вказав, що позивач міг дізнатися про начебто порушення свого права ще 05.03.2013, під час підписання спірного договору, проте позовну заяву подав лише 13.10.2021, тобто після спливу позовної давності, у зв`язку з чим відповідач просив застосувати позовну давність до вимог позивача.

Крім того, ТОВ "Датоліт" подало зустрічну позовну заяву до ДП "Пуща-Водиця", вимоги якої обґрунтовані тим, відповідачем не виконано взяті на себе зобов`язання за договором, що визначені п.п. 3.1., 4.3, 6.1.1. та п. 6.1.6. договору, на підставі чого відповідач просив суд зобов`язати позивача виконати свої зобов`язання, визначені пунктами 3.1., 4.3, 6.1.1. та пунктом 6.1.6. інвестиційного договору від 05.03.2013 (нова редакція договору №2911-1-ІД/11 від 29.11.2011), а саме:

- звернутися до Головного управління Держгеокадастру у місті Києві із заявою про затвердження розробленого Проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ДП "Пуща-Водиця" щодо зміни цільового призначення земельних ділянок з кадастровим номером 8000000000:78:137:0010 площею 29,7449 га та кадастровий номер 8000000000:78:137:0005 площею 2,0087 га, із земель сільськогосподарського призначення, наданих для ведення сільськогосподарської діяльності, на землі житлової та громадської забудови, для здійснення комплексного будівництва житлової та громадської забудови з об`єктами побутового призначення, інженерної та транспортної інфраструктури і створенням озеленених територій загального користування, розташованих за адресою: вул. Вишгородська, 150 у Оболонському районі м. Києва;

- в порядку та в спосіб, що передбачений ст. ст. 26-1 та 29 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" звернутися до Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) із заявою для отримання вихідних даних для проектування об`єкта (Містобудівні умови та обмеження забудови земельних ділянок (кадастровий номер 8000000000:78:137:0010 площею 29,7449 га та кадастровий номер 8000000000:78:137:0005 площею 2,0087 га), що розташовані за адресою: вул. Вишгородська, 150 у Оболонському районі м. Києва).

04.07.2022 до Господарського суду міста Києва від ТОВ "Датоліт" надійшла заява про відмову від частини позовних вимог, в якій відповідач просив суд закрити провадження у справі в частині зустрічної позовної вимоги про зобов`язання ДП "Пуща-Водиця" в порядку та в спосіб, що передбачений ст. ст. 26-1 та 29 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" звернутися до Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) із заявою для отримання вихідних даних для проектування об`єкта (Містобудівні умови та обмеження забудови земельних ділянок (кадастровий номер 8000000000:78:137:0010 площею 29,7449 га та кадастровий номер 8000000000:78:137:0005 площею 2,0087 га), що розташовані за адресою: вул. Вишгородська, 150 у Оболонському районі м. Києва).

Рішенням Господарського суду міста Києва від 04.07.2024 (суддя Маринченко Я.В.), залишеним без змін постановою Північного апеляційного господарського суду від 10.06.2025 (колегія суддів у складі: Тищенко А.І. - головуючий, Михальська Ю.Б., Мальченко А.О.), у задоволенні первісного позову відмовлено. Зустрічний позов задоволено. Зобов`язано ДП "Пуща-Водиця" виконати свої зобов`язання, визначені пунктами 3.1., 4.3, 6.1.1. та пунктом 6.1.6. інвестиційного договору від 05.03.2013 (нова редакція договору №2911-1-ІД/11 від 29.11.2011), укладеного між ДП "Пуща-Водиця" та ТОВ "Датоліт", а саме: звернутися до Головного управління Держгеокадастру у місті Києві із заявою про затвердження розробленого проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ДП "Пуща-Водиця" щодо зміни цільового призначення земельних ділянок з кадастровим номером 8000000000:78:137:0010 площею 29,7449 га та кадастровий номер 8000000000:78:137:0005 площею 2,0087 га, із земель сільськогосподарського призначення, наданих для ведення сільськогосподарської діяльності, на землі житлової та громадської забудови, для здійснення комплексного будівництва житлової та громадської забудови з об`єктами побутового призначення, інженерної та транспортної інфраструктури і створенням озеленених територій загального користування, розташованих за адресою: вул. Вишгородська, 150 у Оболонському районі м. Києва. Провадження у справі за зустрічним позовом ТОВ "Датоліт" до ДП "Пуща-Водиця" в частині вимог про зобов`язання ДП "Пуща-Водиця" виконати свої зобов`язання, визначені пунктами 3.1., 4.3 та пунктом 6.1.6. інвестиційного договору від 05.03.2013 (нова редакція договору №2911-1-ІД/11 від 29.11.2011), укладеного між ДП "Пуща-Водиця" та ТОВ "Датоліт", а саме: в порядку та в спосіб, що передбачений ст.ст. 26-1 та 29 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" звернутися до Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) із Заявою для отримання вихідних даних для Проектування Об`єкта (Містобудівні умови та обмеження забудови земельних ділянок (кадастровий номер 8000000000:78:137:0010 площею 29,7449 га та кадастровий номер 8000000000:78:137:0005 площею 2,0087 га), що розташовані за адресою: вул. Вишгородська, 150 у Оболонському районі м. Києва) - закрито.

Постановою Верховного Суду від 11.11.2025 касаційні скарги Державного підприємства "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця", Фонд державного майна України, Кабінет Міністрів України задоволено частково, рішення Господарського суду міста Києва від 04.07.2024 та постанову Північного апеляційного господарського суду від 10.06.2025 у справі № 910/16929/21 скасовано та справу передано на новий розгляд до Господарського суду міста Києва.

Верховний Суд у постанові від 11.11.2025 зазначив, що висновок судів попередніх інстанцій про відсутність підстав для визнання недійсним оспорюваного правочину не відповідає положенням статей 86, 236, 269 ГПК України, оскільки, надаючи правову кваліфікацію спірним правовідносинам з урахуванням фактичних та правових підстав позовних вимог і заперечень проти них, місцевий та апеляційний господарські суди дійшли передчасного висновку про обґрунтованість первісного позову. При цьому оскільки від висновку про дійсність/недійсність спірного інвестиційного договору залежить і питання можливості задоволення зустрічних позовних вимог, судові рішення в цій частині також підлягають скасуванню з направленням справи на новий розгляд. Під час нового розгляду справи суди мають взяти до уваги викладене у цій постанові, вжити всіх передбачених законом заходів для всебічного, повного та об`єктивного встановлення обставин справи, прав і обов`язків сторін, дослідити питання правильності обраного позивачем способу захисту, з`ясувати дійсну волю сторін з урахуванням мети укладення спірного договору, у тому числі беручи до уваги текст договору, усталену практику у відносинах сторін, поведінку сторін, визначення спрямованості їхніх дій і певних правових наслідків, і залежно від встановленого та відповідно до чинного законодавства вирішити спір із належним обґрунтуванням мотивів і підстав такого вирішення у судовому рішенні.

Верховний Суд в означеній постанові виснував, що судами не надано оцінки наявним у справі доказам, які подавалися відповідачем разом з відзивом на первісну позовну заяву, та не досліджено, чи виконувався такий договір сторонами, чи понесли вони витрати у ході реалізації завдань, які покладені в основу такого договору, у зв`язку з чим не дослідили, чи правильно обрано позивачем неналежний спосіб захисту своїх прав, зважаючи на комплексність спірних правовідносин і тривале існування спірного інвестиційного договору.

Протоколом автоматизованого розподілу від 02.12.2025 справу № 910/16929/21 передано для розгляду судді Ващенко Т.М.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 10.12.2025 прийнято справу №910/16929/21 до свого провадження та призначено підготовче засідання у справі на 15.01.2026.

02.01.2026 від Кабінету Міністрів України надійшли пояснення по справі, відповідно до яких третя особа-2 вважає, що Інвестиційний договір є змішаним договором, який містить умови, характерні для договору про спільну діяльність, а тому мав укладатись у порядку, визначеному Законом України "Про управління об`єктами державної власності" та Постановою № 296, та просить задовольнити позовні вимоги Державного підприємства "Науково-дослідний виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" у повному обсязі та відмовити в задоволенні зустрічного позову.

12.01.2026 від ДП "Пуща-Водиця" надійшли пояснення по справі, в яких це підприємство підтримало вимоги і доводи первісної позовної заяви та заперечило проти задоволення зустрічного позову. Зокрема, позивач за первісним позовом зазначив, що вимога про визнання інвестиційного договору недійсним є належним, ефективним і пропорційним способом захисту, не суперечить принципам верховенства права та процесуальної економії, відповідає ст. 16 ЦК України та судовій практиці, характеру правопорушення, відновлює наявне право позивача на володіння та користування земельною ділянкою, а інші способи захисту не забезпечать усунення наявного порушення. Спірний договір ДП "Пуща-Водиця" не виконувався, витрат в ході реалізації завдань, які покладено в основу спірного договору, ним не понесено.

13.01.2026 від ТОВ "Датоліт" надійшли пояснення по справі, в яких Товариство зазначає, що ДП "Пуща-Водиця" заявлено позовну вимогу про визнання недійсним інвестиційного договору, водночас вимогу про застосування наслідків недійсності правочину вимоги (про застосування реституції) у позовній заяві не заявлено, тож позивачем за первісним позовом обрано неналежний спосіб захисту своїх прав, що є самостійною підставою для відмови в позові. Товариство також зазначає про тривале виконання спірного інвестиційного договору, підтримує зустрічні позовні вимоги та просить зустрічний позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Датоліт" задовольнити у повному обсязі.

У підготовчому засіданні 15.01.2026 оголошувалась перерва до 27.01.2026.

23.01.2026 від ТОВ "Датоліт" надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи доказів фактичного виконання спірного договору.

27.01.2026 від ТОВ "Датоліт" та від ДП "Пуща-Водиця" надійшли клопотання про відкладення розгляду справи.

27.01.2026 від Фонду державного майна України надійшло клопотання про долучення до матеріалів справи копій рішень у справі №640/25171/21.

Протокольною ухвалою від 27.01.2026 задоволено клопотання Фонду державного майна України про долучення доказів до матеріалів справи.

У підготовчому засіданні 27.01.2026 оголошено перерву до 19.02.2026.

Протокольними ухвалами від 19.02.2026 задоволено клопотання ДП "Пуща-Водиця" про поновлення пропущеного процесуального строку для подання доказів та долучено докази до матеріалів справи; закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 31.03.2026.

31.03.2026 від ДП "Пуща-Водиця" надійшли клопотання про відкладення розгляду справи.

У судовому засіданні 31.03.2026 оголошувалась перерва до 28.04.2026.

Судове засідання, призначене на 28.04.2026, не відбулося у зв`язку з відрядженням судді Ващенко Т.М.

Ухвалою від 04.05.2026 судове засідання з розгляду справи по суті призначено на 02.06.2026.

У судових засіданнях 02.06.2026, 11.06.2026, 09.07.2026, 06.08.2026 та 13.08.2026 оголошувались перерви.

У судовому засіданні 01.09.2026 суд проголосив про перехід до стадії ухвалення судового рішення та повідомив дату і час його проголошення.

01.09.2026 суд проголосив вступну та резолютивну частину рішення та повідомив, що повне рішення буде складено у строк, передбачений ч. 6 ст. 233 ГПК України.

Розглянувши подані документи і матеріали, заслухавши пояснення представника позивача, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги та заперечення проти них, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва, -

05.03.2013 між ДП "Пуща-Водиця" (сторона-1) та ТОВ "Датоліт" (сторона-2) укладено інвестиційний договір (нова редакція договору №2911-1-ІД/11 від 29.11.2011) (далі - договір), предметом якого є зобов`язання та права сторін щодо їх дій по будівництву об`єкта на земельній ділянці з метою отримання кожною зі сторін своєї частини в збудованому об`єкті або іншого майна та/або коштів в порядку та на умовах, визначених в договорі.

Згідно з розділом 1 договору "Визначення термінів" cторони дійшли згоди, що терміни та скорочення, що використовуються в даному договорі слід розуміти та тлумачити наступним чином:

"Договір" - цей договір та всі додатки до нього, що є його невід`ємними частинами.

"Законодавство" - чинне законодавство України, включаючи (але не обмежуючись) Цивільний кодекс України, Господарський кодекс України, Земельний кодекс України, Закон України "Про інвестиційну діяльність", Закон України "Про архітектурну діяльність", державні стандарти, технічні норми, державні будівельні норми та правила, екологічні норми, місцеві правила забудови, будь-які правила, розпорядження та процедури затверджені владою міста Києва, щодо будівництва та прийняття об`єктів в експлуатацію.

"Сторона-1" - Державне підприємство "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця", що діє у відповідності до законодавства, має право на земельну ділянку та згідно з законодавством може здійснювати функції, що випливають з права на земельну ділянку, в тому числі виступити замовником будівництва, здійснювати забудову земельної ділянки самостійно чи за участю у будь-якій формі третіх осіб, залучати осіб для організації проектування та спорудження об`єкта (визначення див. нижче), з метою отримання права власності на частину об`єкта та/або іншої вигоди згідно з договором.

"Сторона-2" - Товариство з обмеженою відповідальністю "Датоліт" юридична особа, що діє за законодавством, яке відповідно до законодавства та цього Договору вправі взяти участь в організації проектування і спорудження об`єкта та у фінансуванні вказаних процесів і виконує частину функцій замовника з метою отримання права власності на частину об`єкта чи об`єкт повністю.

"Сторони" - разом сторона-1 та сторона-2.

"Сторона" - сторона-1 або сторона-2.

"Земельна ділянка" - частина земної поверхні (територія) дві ділянки загальною площею 31,7536 га, розташована на вулиці Юрія Кондратюка (відділення "Поля зрошування") в Оболонському районі міста Києва, що надана cтороні-1 згідно з Державним актом на право постійного користування землею №78-4-00006 від 15.07.1998, з межами, визначеними в Додатку №1 до даного Договору.

"Право на земельну ділянку" - врегульована та захищена законодавством можливість особи певним чином впливати на земельну ділянку, а саме: право власності чи право користування земельною ділянкою, підтверджене відповідно до законодавства.

"Об`єкт" - житлова забудова з об`єктами соціально-побутового призначення та інженерно-транспортною інфраструктурою орієнтовним обсягом 37500 кв.м, що має бути збудована на земельній ділянці. Загальна площа Об`єкта, кількість будівель та технічні характеристики і параметри Об`єкта будуть визначені в Проектній документації.

"Проект", "Проектна документація", "Проектно-кошторисна документація" - оформлені та затверджені відповідно до законодавства текстові та графічні матеріали (документація) для будівництва об`єкта, якими визначаються містобудівні, об`ємно-планувальні, архітектурні, конструктивні, технічні, технологічні вирішення, а також кошториси для будівництва об`єкта, що складаються з креслень, графічних і текстових матеріалів, інженерних і кошторисних розрахунків, робочої документації, які визначають містобудівні, об`ємно-планувальні, архітектурні, конструктивні, технічні та технологічні рішення, вартісні показники об`єкта, що відповідають вимогам державних стандартів, будівельних норм і правил.

"Проектування об`єкта" - комплекс проектно-вишукувальних робіт, розробка, погодження, експертиза та затвердження проекту в порядку, встановленому законодавством.

"Спорудження об`єкта" - комплекс будівельно-монтажних робіт по безпосередньому спорудженню об`єкта відповідно до проекту; підключення об`єкта до всіх необхідних комунальних мереж і комунікацій. Опорядження інтер`єрів приміщень об`єкта, придбання та встановлення спеціалізованого обладнання, що визначає функціональне призначення приміщень, будівель, споруд об`єкта, не включаються до спорудження об`єкта.

"Будівництво об`єкта" - весь комплекс робіт по проектуванню та спорудженню об`єкта.

"Будівельний майданчик" - територія земельної ділянки, щодо якої стороною-1 у встановленому законодавством порядку оформлено всі дозволи та погодження, необхідні для спорудження об`єкта.

"Площа житла в об`єкті" - загальна площа всіх квартир в об`єкті. При цьому квартира - це внутрішня ізольована частина в об`єкті, що складається з комплексу взаємопов`язаних житлових (одного чи кількох) приміщень (кімнат), допоміжних (підсобних) приміщень (кухня, туалет, ванна, передпокій, комора тощо) та балкону, лоджії тощо, має самостійний вихід на вулицю, двір, коридор загального користування або сходову клітку і призначена та придатна для постійного у ній проживання фізичних осіб. При цьому приміщення - це частина внутрішнього об`єму будівлі, обмежена будівельними елементами, з можливістю входу і виходу.

"Площа нежитлового призначення в об`єкті" - площа всіх основних та допоміжних нежилих приміщень в об`єкті та машино-місць в паркінгах в об`єкті згідно з проектною документацією (які можуть бути предметом цивільного обігу, тобто які/майнові права на які можуть бути відчужені/передані).

"Загальна площа об`єкта" - разом площа житла в об`єкті та площа нежитлового призначення в об`єкті, а також площі місць загального користування в об`єкті.

Відповідно до абз. 2 п. 2.1. договору в порядку та на умовах даного договору сторона-1, як землекористувач земельної ділянки, залучає сторону-2 до будівництва об`єкта на земельній ділянці та делегує стороні-2 забезпечити проектування та спорудження об`єкта, а сторона-2 зобов`язується на свій ризик за рахунок власних або залучених сил, коштів, матеріалів, засобів, техніки та устаткування забезпечити в повному обсязі проектування та спорудження об`єкта відповідно до проектної документації.

Пунктом 4.1. договору передбачено, що сторона-1 у встановленому законодавством порядку здійснює функції землекористувача земельної ділянки, виконує в межах своєї компетенції відповідні дії щодо надання дозвільних документів на проектування та спорудження об`єкта, у встановленому законодавством порядку (в тому числі "Положенням про замовника-забудовника (єдиного замовника, дирекцію підприємства, що будується) і технічний нагляд", затвердженим Постановою Держбуду СРСР від 02.02.1988 №16), здійснює функції замовника будівництва об`єкта в частині, що передбачена даним договором; згідно з договором бере участь у відрахуваннях (переданні) та платежах, передбачених законодавством щодо об`єкта.

Згідно з пунктом 5.1.3. договору фінансування будівництва об`єкта здійснюється стороною-2 відповідно до укладених ним правочинів (контрактів, договорів, рахунків) безпосередньо виконавцям (проектувальникам, підрядникам, постачальникам, тощо) по мірі необхідності, згідно з черговістю реалізації договору.

Відповідно до п. 5.1.4. договору порядок, строки та джерело фінансування будівництва об`єкта визначаються стороною-2 на власний розсуд у відповідності до договору і законодавства.

За умовами п. 5.1.4. договору порядок, строки та джерело фінансування будівництва об`єкта визначаються стороною-2 на власний розсуд у відповідності до договору і законодавства. Сторона-2 може використовувати як власні кошти, так і кошти, залучені на будь-яких, не заборонених законодавством, умовах від фізичних та юридичних осіб у способи, що не суперечать законодавству, самостійно укладаючи відповідні договори.

Згідно з п. 5.2. договору враховуючи статус сторони-1, та з метою економії державних коштів сторони погодили, що розрахунки між сторонами за договором здійснюються шляхом отримання у власність (господарське відання) частин об`єкта (майнових прав на них) або іншого майна та/або коштів в наступному порядку:

5.2.1. За виконання своїх зобов`язань за договором сторона-1 отримує у свою власність (господарське відання) 5% (п`ять відсотків) площі житла в об`єкті.

5.2.2. Решту об`єкта (95% (дев`яносто п`ять відсотків) площі житла в об`єкті та 100% (сто відсотків) площі нежитлового призначення в об`єкті) отримує у свою власність сторона-2.

5.2.3. За згодою сторін замість частини об`єкта, що вказана в п. 5.2.1. договору, стороні 1 можуть бути надані стороною-2 нежитлові та/або жилі приміщення в інших об`єктах нерухомого майна та/або грошові кошти в розмірі не менше ніж 5% (п`ять відсотків) від вартості майнових прав на об`єкт за експертною оцінкою, проведеною відповідно до законодавства за ініціативою сторони-1. В такому разі сторона-2 отримає у власність об`єкт в повному обсязі.

Пунктом 12.4. договору сторони передбачили, що укладання договору не є зміною цільового призначення земельної ділянки, яке встановлюється та змінюється компетентними суб`єктами у встановленому законодавством порядку.

Право на земельну ділянку залишається за стороною-1, земельна ділянка не є вкладом сторони-1 у діяльності по реалізації договору і укладення даного договору не припиняє права сторони-1 на земельну ділянку, яке протягом дії договору залишається за стороною-1 (п. 12.5 договору).

Відповідно до п. 12.6. договору він є договором змішаної інвестиційно-підрядної форми, відповідно до статті 67 Господарського кодексу України та статей 3, 6 Цивільного кодексу України. Майно (та майнові права), кошти тощо, внесені для реалізації даного договору, не є об`єднанням вкладів сторін, не є їх спільною частковою власністю, а залишається у власності сторони, що їх внесла. Частини об`єкта, що розподіляються між сторонами, не є спільною частковою власністю сторін, а належать кожній з сторін відповідно до положень договору. При реалізації договору сторони зберігають свою юридичну самостійність.

Листом від 05.03.2013 №37-31-2-13/4503 договір було погоджено Міністерством аграрної політики та продовольства України, яке на той час було уповноваженим органом управління Державного підприємства "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця".

В подальшому Державним підприємством "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" було ініційовано питання зміни цільового призначення земель, на яких за вказаним інвестиційним договором передбачається здійснити комплексне будівництво житлової та громадської забудови.

Листом №37-31-1-13/18237 від 28.11.2014 Міністерство аграрної політики та продовольства України повідомило позивача про відсутність заперечень щодо проведення робіт щодо зміни в установленому законодавством порядку цільового призначення земельних ділянок, що перебувають в користуванні підприємства площею 29,7449 га і 2,0087 га, у відповідності із затвердженою містобудівною документацією.

23.12.2014 Головним управлінням Держземагентства у м. Києві видано наказ №36/0/13-14 "Про надання дозволу на розробку документації із землеустрою", яким надано дозвіл Державному підприємству "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" на розробку проекту землеустрою щодо відведення земельних ділянок, кадастровий номер №8000000000:78:137:0010 площею 29,7449 га та кадастровий номер №8000000000:78:137:0005 площею 2,0087 га, розташованих за адресою м. Київ, Оболонський район, вул. Вишгородська, 150, цільове призначення яких змінюється із земель сільськогосподарської діяльності на землі житлової та громадської забудови для здійснення комплексного будівництва житлової та громадської забудови з об`єктами побутового призначення, інженерної та транспортної інфраструктури і створенням озеленених територій загального користування.

Згідно з інформацією Державного земельного кадастру про право власності та речові права на земельні ділянки зазначених земельних ділянок є Держава Україна в особі Головного управління Держземагенства у м. Києві та фактично не вибувала з державної форми власності.

Генеральною прокуратурою України здійснювалось досудове розслідування у кримінальному провадженні № 12013110000001049, внесеному до Єдиного реєстру досудових розслідувань 17.10.2013 за ознаками кримінальних правопорушень, передбачених ч. 5 ст. 191, ч. 3 ст. 197-1, ч. 2 ст. 364, ч. 2 ст. 366, ч. 4 ст. 190, ч. 1, 4 ст. 358, ч. 3 ст. 209 Кримінального кодексу України.

Відповідно до постанови про закриття кримінального провадження в частині від 17.11.2017 зазначено наступне (): "Будучи допитаним як свідок колишній директор ДП "НДВА "Пуща-Водиця" повідомив, що на посаді генерального директора підприємства він працював з лютого 2012 року до літа 2014 року.

У своїх показаннях серед іншого зазначив, що жодних угод, що можуть призвести до відчуження нерухомого майна ДП "НДВА "Пуща-Водиця" не укладало. Крім того, не йдеться про відчуження державного майна, оскільки згідно з відповідною Постановою КМУ "Про затвердження порядку відчуження об`єктів державної власності", відчуження майна це передача права власності на майно юридичним чи фізичним особам за процедурами та у спосіб, що передбачені зазначеним Порядком.

Правочини, укладені з підприємствами "Олівер-Буд", "Мартін", "Датоліт", "Сітібудсервіс", не можуть розглядатись як договори про спільну діяльність, оскільки обов`язки зі здійснення дій за даними договорами фактично покладені на одну сторону без ознак сумісної діяльності, спільності вкладень або є поєднанні трудової участі.

Аналогічні за змістом показання надані начальником юридичного відділу ДП "НДВА "Пуща-Водиця".

Будучи допитаними як свідок директор ДП "НДВА "Пуща-Водиця" повідомив органу досудового розслідування, що станом на лютий 2017 року підприємство не може проводити повноцінно свою статутну діяльність, в т.ч. вирощування зернових та кормових культур у межах м. Києва, с. Софіївська Борщагівка та с. Петропавлівська Борщагівка Києво-Святошинського району Київської області, по різних економічних причинах.

Разом з тим, у користуванні ДП "НДВА "Пуща-Водиця" на даний час перебуває приблизно 300 га землі у м. Києві."

Абзац 5 ст. 27 постанови від 17.11.2017 "Аналогічні за змістом показання надані колишнім першим заступником Міністра аграрної політики та продовольства України. Крім того, останній пояснив, що він як перший заступник Міністра аграрної політики та продовольства України погодив у 2012-2013 роках відповідними листами укладання ДП "НДВА "Пуща-Водиця" Інвестиційних договорів, в тому числі у новій редакції, додаткових угод, тощо, відмову від користування земельними ділянками. Зазначені документи не суперечать вимогам чинного на той час законодавства.

Згідно з довідкою Державної аудиторської служби України від 23.12.2016 порушень діючих нормативних актів при укладанні та реалізації інвестиційних договорів ДП НДВА "Пуща-Водиця" з ТОВ "Мартін, ТОВ "Олівер-Буд", ТОВ "Датоліт", ТОВ "Сітібудсервіс", ТОВ "Конкорд-ДС Плюс" не встановлено.

Також, аналізом матеріалів кримінального провадження встановлено, що обставин, що б вказували на незаконність відмови від права постійного користування земельною ділянкою ДП "НДВА "Пуща-Водиця" на території м. Києва досудовим розслідуванням не встановлено, оскільки за своєю природою припинення права постійного користування земельними ділянками не її відчуженням з державної власності."

Досудовим розслідуванням збитків інтересам державного підприємства та держави, внаслідок укладання та виконання зазначених вище договорів не встановлено.

17.11.2017 вказане кримінальне провадження в цій частині закрите на підставі п. 2 ч. 1 ст. 284 КПК України.

Зазначена постанова від 17.11.2017 оскаржувалось до Печерського районного суду міста Києва. Ухвалою Печерського районного суду міста Києва від 01.06.2018 у справі №757/76782/17-к у задоволенні скарги на постанову про закриття зазначеного кримінального провадження відмовлено.

Ухвалою Апеляційного суду міста Києва від 09.07.2018 у справі №757/76782/17-к зазначене рішення Печерського районного суду міста Києва залишено без змін.

Також у 2014 році Державним підприємством "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" замовлено в раді Науково-правових експертиз при інституті держави і права ім. В.М. Корецького НАН України науково-правовий висновок щодо ряду питань, зокрема:

До якого виду договорів належить договір №2911-1-ІД/11 від 29.11.2011, укладений між Державним підприємством "Науково-дослідний, виробничий агрокомбінат "Пуща-Водиця" та ТОВ "Датоліт"?

Чи потрібно було агрокомбінату "Пуща-Водиця" погоджувати вказаний договір з центральним органом виконавчої влади, до сфери управління якого належить агрокомбінат "Пуща-Водиця"?

Яка правова природа інвестиційного договору від 05.03.2013 (нова редакція договору №2911-1-ІД/11 від 29.11.2011) укладеного між агрокомбінатом "Пуща-Водиця" та ТОВ "Датоліт" за погодженням з Мінагрополітики України (лист №37-31-2-13/4503 від 05.03.2013)?

Чи підлягало укладення Інвестиційного договору від 05.03.2013 року погодженню в центральних органах виконавчої влади відповідно до Порядку укладення державними підприємствами, установами, організаціями, а також господарськими товариствами, у статутному капіталі яких частка держави перевищує 50 відсотків, договорів про спільну діяльність, договорів комісії, доручення та управління майном, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 296 від 11.04.2012?

У науково-правовому висновку №126/35-е від 28.03.2014 зазначено про відповідність укладеного договору вимогам законодавства, факт того, що спірний договір не є договором про спільну діяльність, відсутність перевищення повноважень генерального директора на час його укладення та відсутність необхідності отримувати погодження КМУ на укладення оскаржуваного договору.

Державне підприємство "Науково-дослідний, виробний агрокомбінат "Пуща-Водиця", звертаючись до Господарського суду міста Києва з первісним позовом до Товариства з обмеженою відповідальністю "Датоліт" про визнання недійсним інвестиційного договору (нова редакція договору №2911-1-ІД/11 від 29.11.2011) від 05.03.2013, зазначає, що з аналізу істотних умов спірного договору вбачається, що він носить характер договору спільної діяльності, проте всупереч постанови Кабінету Міністрів України (далі - КМУ) від 11.04.2012 № 296 не було погодження КМУ на його укладення; умовами договору передбачалось вибуття земельної ділянки з державної власності, а також позбавлення позивача речового права (права постійного користування земельною ділянкою), а тому договір вчинено з метою, яка завідомо суперечить інтересам держави і суспільства. Також позивач просив суд поновити позовну давність, посилаючись на відсутність фактичного контролю за господарського діяльністю позивача та відсутністю реального управління державним підприємством.

Оцінюючи подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та, враховуючи те, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, з огляду на висновки Верховного Суду, викладені в постанові від 11.11.2025 в даній справі, суд дійшов висновку про те, що як первісні, так і зустрічні позовні вимоги не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Згідно зі статтею 11 Цивільного кодексу України цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки; підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Відповідно до частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Частина 1 статті 626 Цивільного кодексу України визначає, що договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до положень статей 6, 627 Цивільного кодексу України, сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Статтею 15 Цивільного кодексу України передбачено право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання, а також на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Отже, наведена норма визначає об`єктом захисту порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес. Порушення права пов`язано із позбавленням його володільця можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково. При оспорюванні або невизнанні права виникає невизначеність у праві, спричинена поведінкою іншої особи.

Згідно з частиною 1 статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту суб`єктивного права, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення.

Позовом у процесуальному сенсі є звернення до суду з вимогою про захист своїх прав та інтересів, який складається із двох елементів: предмета і підстави позову.

Предметом позову є певна матеріально-правова вимога позивача до відповідача, а підставою позову - факти, які обґрунтовують вимогу про захист права чи законного інтересу. При цьому особа, яка звертається до суду з позовом, самостійно визначає у позовній заяві, яке її право чи охоронюваний законом інтерес порушено особою, до якої пред`явлено позов, та зазначає, які саме дії необхідно вчинити суду для відновлення порушеного права. В свою чергу, суд має перевірити доводи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, у тому числі щодо матеріально-правового інтересу у спірних відносинах, і у разі встановлення порушеного права з`ясувати, чи буде воно відновлено у заявлений спосіб.

За змістом процесуального законодавства позивачами є особи, які подали позов або в інтересах яких подано позов про захист порушеного, невизнаного чи оспорюваного права або охоронюваного законом інтересу. Відповідачами є особи, яким пред`явлено позовну вимогу. Тобто учасники справи - це суб`єкти матеріально-правових відносин, які виступають на захист своїх інтересів і на яких поширюється законна сила судового рішення. Позивачем є особа, яка має право вимоги (кредитор), а відповідачем - особа, яка повинна виконати зобов`язання (боржник).

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Завданням суду при здійсненні правосуддя є забезпечення, зокрема, захисту прав і законних інтересів юридичних осіб, інтересів суспільства і держави. Отже, встановивши наявність в особи, яка звернулася з позовом, суб`єктивного матеріального права або охоронюваного законом інтересу, на захист яких подано позов, суд з`ясовує наявність чи відсутність факту порушення або оспорення і, відповідно, ухвалює рішення про захист порушеного права або відмовляє позивачеві у захисті.

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, слід зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції. У пункті 145 рішення від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, (22414/93) [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що ця норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони втілені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ наголосив, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, передбачених національним правом.

Стаття 13 вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його застосування не було ускладнено діями або недоглядом органів влади відповідної держави (пункт 75 рішення ЄСПЛ у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04. 2005 (заява № 38722/02).

Застосування ефективного способу захисту спричинює реальне поновлення порушеного права або припиняє неможливість задоволення інтересу, а в разі неможливості вказаного - забезпечує отримання відповідного відшкодування.

Відповідно до постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19 суд, розглядаючи справу, насамперед має з`ясувати таке:

- чи передбачено обраний позивачем спосіб захисту законом або договором;

- чи передбачено законом або договором ефективний спосіб захисту порушеного права позивача;

- чи є спосіб захисту, обраний позивачем, ефективним для захисту його порушеного права у спірних правовідносинах.

Якщо суд дійде висновку, що обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором та/або є неефективним для захисту порушеного права позивача, у цих правовідносинах позовні вимоги останнього не підлягають задоволенню. Однак якщо обраний позивачем спосіб захисту не передбачений законом або договором, проте є ефективним і не суперечить закону, а закон або договір у свою чергу не визначають іншого ефективного способу захисту, то порушене право позивача підлягає захисту обраним ним способом.

Відповідно до статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Кожний суб`єкт господарювання та споживач має право на захист своїх прав і законних інтересів (стаття 20 Господарського кодексу України).

Перелік основних способів захисту цивільних прав та інтересів визначається частиною 2 статті 16 Цивільного кодексу України, до яких, зокрема, відноситься визнання правочину недійсним. Аналогічні положення містить статті 20 Господарського кодексу України.

За приписом статті 215 Цивільного кодексу України, підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього кодексу, а саме: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також моральним засадам суспільства; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним; правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

З урахуванням викладеного, недійсність правочину зумовлюється наявністю дефектів його елементів: дефекти (незаконність) змісту правочину; дефекти (недотримання) форми; дефекти суб`єктного складу; дефекти волі - невідповідність волі та волевиявлення.

Відповідно до статей 215 та 216 Цивільного кодексу України суди розглядають справи за позовами: про визнання оспорюваного правочину недійсним і застосування наслідків його недійсності, про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину.

Правова природа договору не залежить від його назви, а визначається з огляду на зміст, тому, оцінюючи відповідність волі сторін та укладеного договору фактичним правовідносинам, суд повинен надати правову оцінку його умовам, правам та обов`язкам сторін для визначення спрямованості як їхніх дій, так і певних правових наслідків (аналогічний правовий висновок викладено, зокрема, в постановах Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 01.07.2021 у справі № 917/549/20, від 03.11.2020 у справі № 920/611/19, від 01.10.2020 у справі № 910/21935/17, від 19.08.2020 у справі № 915/1302/19).

Водночас якщо буде встановлено, що правочин був вчинений сторонами для приховання іншого правочину, відносини сторін регулюються правилами щодо правочину, який сторони насправді вчинили. Правочин, який вчинено сторонами для приховання іншого правочину, який вони насправді вчинили, відповідно до ст. 235 ЦК України є удаваним.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб твердження позивача про порушення було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин і забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною, внаслідок чого реально відбудеться припинення порушення (чи оспорювання) прав цього суб`єкта, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Під захистом легітимного інтересу розуміється відновлення можливості досягнення прагнення до користування конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом.

Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Отже, захисту підлягає наявне законне порушене право (інтерес) особи, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав чи інтересів та звернулася за таким захистом до суду. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи особа дійсно має порушене право (інтерес), і чи це право (інтерес) порушено відповідачем.

Застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі № 916/1415/19, від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц, від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20). Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а в разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18).

Надаючи правову оцінку належності обраного позивачем способу захисту, суди повинні зважати й на його ефективність з погляду Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). У § 145 рішення від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Сполученого Королівства" (Chahal v. the United Kingdom, заява № 22414/93, [1996] ECHR 54) Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ, Суд) зазначив, що стаття 13 Конвенції гарантує на національному рівні ефективні правові способи для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни. Таким чином, суть цієї статті зводиться до вимоги надати особі такі способи правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань.

При цьому обов`язок надати правову кваліфікацію відносинам сторін, виходячи з фактів, установлених під час розгляду справи, та визначити, яка правова норма підлягає застосуванню для вирішення спору, покладено саме на суд, що є складовою класичного принципу jura novit curia (такий висновок викладено в постанові Великої Палати Верховного Суду від 15.06.2021 у справі № 904/5726/19).

Частинами першою та другою статті 216 ЦК України передбачено, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування. Якщо у зв`язку із вчиненням недійсного правочину другій стороні або третій особі завдано збитків та моральної шкоди, вони підлягають відшкодуванню винною стороною.

Двостороння реституція є обов`язковим наслідком визнаного судом недійсним правочину та не може бути проігнорована сторонами. Тобто при недійсності правочину повернення отриманого сторонами за своєю правовою природою становить юридичний обов`язок, що виникає із закону та юридичного факту недійсності правочину (аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 23.09.2021 у справі № 904/1907/15).

Проте, згідно з частиною п`ятою статті 216 ЦК України вимога про застосування наслідків недійсності нікчемного правочину може бути пред`явлена будь-якою заінтересованою особою. Суд може застосувати наслідки недійсності нікчемного правочину з власної ініціативи.

Відповідно до статей 215 та 216 ЦК України вимога про застосування наслідків недійсності оспорюваного правочину, як і про визнання його недійсним, може бути заявлена однією зі сторін правочину або іншою заінтересованою особою, права та законні інтереси якої порушено вчиненням правочину. Така вимога може бути об`єднана з вимогою про визнання правочину недійсним, що в цілому сприяє швидкому та ефективному відновленню правового становища сторін, яке існувало до вчинення правочину, або заявлена як самостійна вимога у вигляді окремого позову. Якщо позов щодо застосування наслідків недійсності правочину не подано, суд не може застосувати наслідки недійсності оспорюваного правочину з власної ініціативи, оскільки згідно з абзацом 2 частини п`ятої статті 216 ЦК України зазначене право є у суду лише щодо нікчемних правочинів (такий правовий висновок викладено в пунктах 80-82 постановах Верховного Суду від 23.09.2021 у справі № 904/1907/15 та від 09.09.2021 у справі № 925/1276/19).

У постанові судової палати для розгляду справ щодо земельних відносин та права власності Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 18.05.2023 у справі № 910/7975/21 у подібних правовідносинах, до розгляду якої зупинялося апеляційне провадження у справі № 910/7983/21, яка розглядається, звернуто увагу на правовий висновок Великої Палати Верховного Суду, наведений у постанові від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц про те, що "якщо на виконання спірного правочину товариством сплачені кошти або передане інше майно, то задоволення позовної вимоги про визнання оспорюваного правочину недійсним не приводить до ефективного захисту права, бо таке задоволення саме по собі не є підставою для повернення коштів або іншого майна. У таких випадках позовна вимога про визнання оспорюваного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту, лише якщо вона поєднується з позовною вимогою про стягнення коштів на користь товариства або про витребування майна з володіння відповідача (зокрема, на підставі частини першої статті 216, статті 387, частин першої, третьої статті 1212 Цивільного кодексу України".

Разом з цим, Верховний Суд у складі суддів об`єднаної палати Касаційного господарського суду у постанові від 26.05.2023 у справі № 905/77/21 уточнив висновок, викладений у постанові від 03.12.2021 у справі № 906/1061/20, з урахуванням актуальних правових висновків, сформульованих у постановах Великої Палати Верховного Суду від 21.09.2022 у справі №908/976/19, від 01.03.2023 у справі № 522/22473/15-ц: "Позовна вимога про визнання недійсним договору є належним способом захисту, який передбачено законом. Разом із тим позовна вимога про визнання виконаного/частково виконаного правочину недійсним може бути ефективним способом захисту цивільних прав лише в разі, якщо вона поєднується з позовною вимогою про застосування наслідків недійсності правочину, зокрема, про стягнення коштів на користь позивача, витребування майна з володіння відповідача. Окреме заявлення позовної вимоги про визнання виконаного/частково виконаного договору недійсним без вимоги про застосування наслідків його недійсності не є ефективним способом захисту, бо не призводить до поновлення майнових прав позивача".

Суд звертає увагу на те, що ЦК України не пов`язує можливість застосування наслідків недійсності правочину з добросовісністю сторін правочину, і добросовісність сторони до уваги не береться. Сторони зобов`язані повернути все отримане за недійсним правочином лише тому, що правочин визнано недійсним.

За змістом статті 216 ЦК України наслідком недійсності правочину є застосування двосторонньої реституції незалежно від добросовісності сторін правочину (див. пункт 86 постанови Великої Палати Верховного Суду від 11.09.2018 у справі № 909/968/16).

Суд, задовольняючи вимогу сторони про повернення переданого за недійсним правочином майна, має також присудити стягнути з позивача на користь відповідача одержані за правочином кошти (повернути передане нею майно). Таке стягнення не є задоволенням окремої позовної вимоги, а є необхідним наслідком визнання недійсним правочину та задоволення вимоги про застосування реституції. Інше тлумачення статті 216 ЦК України, за якого відповідач має заявити вимогу про повернення йому переданого за недійсним правочином, покладатиме на відповідача непропорційний тягар у вигляді позбавлення його майна без повернення / відшкодування всього, що інша сторона одержала на виконання недійсного правочину.

Якщо законом не встановлені особливі умови застосування правових наслідків недійсності правочину або особливі правові наслідки окремих видів недійсних правочинів, позивач, який заявляє вимогу про повернення йому в натурі переданого за недійсним правочином або відшкодування вартості переданого, заявляє реституційну вимогу, яку суд за існування для того підстав задовольняє, застосовуючи двосторонню реституцію. У цьому випадку відповідач є стягувачем у частині рішення про повернення йому переданого ним за недійсним правочином майна або відшкодування вартості.

Вказаний висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 18.09.2024 у справі № 918/1043/21.

Судом встановлено, що у даній справі ДП "Пуща-Водиця" звернулось до суду з позовом про визнання недійсним інвестиційного договору (нова редакція договору №2911-1-ІД/11 від 29.11.2011) від 05.03.2013, водночас вимогу про застосування наслідків недійсності правочину вимоги (про застосування реституції) у первісній позовній заяві не заявлено.

Верховний Суд, скеровуючи дану справу на новий розгляд до суду першої інстанції, вказав, що судами не надано оцінки наявним у справі доказам, які подавалися відповідачем разом з відзивом на первісну позовну заяву, та не досліджено, чи виконувався такий договір сторонами, чи понесли вони витрати у ході реалізації завдань, які покладені в основу такого договору, у зв`язку з чим не дослідили, чи правильно обрано позивачем спосіб захисту своїх прав, зважаючи на комплексність спірних правовідносин і тривале існування спірного інвестиційного договору.

Відповідно до ст. 631 ЦК України строком договору є час, протягом якого сторони можуть здійснити свої права і виконати свої обов`язки відповідно до договору. Договір набирає чинності з моменту його укладення, якщо інше не визначено законом або договором.

ТОВ "Датоліт" надано до матеріалів справи докази тривалого виконання спірного договору, а саме, вчинення дій, безпосередньо спрямованих на його реалізацію та досягнення мети даного правочину:

- договір № 80 від 20.01.2015 та платіжна інструкція № 9 від 06.02.2015;

- договір № 1511990100003 від 30.01.2015 та платіжна інструкція № 10 від 06.02.2015;

- договір підряду № 12 від 12.04.2018 та платіжні інструкції № В64 від 25.04.2018, № В66 від 30.05.2018, № В67 від 05.06.2018, № В68 від 06.06.2018, № В69 від 07.06.2018, № 124 від 21.06.2018;

- договір про виконання проєктних робіт № 10/06/2019-K/KM від 10.06.2019 та платіжні інструкції № D176 від 02.07.2019, № 237 від 20.07.2020;

- договір підряду № 210421 від 21.04.2021 та платіжні інструкції № 82 від 29.04.2021, № 100 від 11.06.2021;

- договір підряду на виконання проєктно-вишукувальних робіт № 15/07-21 від 15.07.2021;

- платіжні інструкції № 121 від 23.07.2021, № 128 від 12.08.2021, № 225 від 19.08.2022, № 229 від 23.09.2022, № 236 від 14.11.2022, № 243 від 15.12.2022, № 245 від 29.12.2022;

- договір на виконання топографо-геодезичних робіт № 202107116-01/21 від 16.07.2021 та платіжні інструкції № 120 від 21.07.2021, № 161 від 24.11.2021, № 166 від 07.12.2021;

- договір на виконання проєктних робіт № ВР2202 від 16.02.2022 та платіжна інструкція кредитового переказу № 273 від 27.07.2023.

Судом встановлено, що обома сторонами спірного правочину (в тому числі й ДП "Пуща-Водиця") протягом тривалого часу існування договірних відносин вчинялись дії, безпосередньо спрямовані на його виконання, були понесені значні витрати на його реалізацію.

При цьому ДП "Пуща-Водиця" не заявлено вимогу про застосування наслідків визнання спірного правочину недійсним.

Укладення змішаного договору передбачено частиною 2 статті 628 ЦК України, відповідно до положень якої сторони мають право укласти договір, в якому містяться елементи різних договорів (змішаний договір). До відносин сторін у змішаному договорі застосовуються у відповідних частинах положення актів цивільного законодавства про договори, елементи яких містяться у змішаному договорі, якщо інше не встановлено договором або не випливає із суті змішаного договору. Законодавець не виокремлює у змішаному договорі "основні" ("домінантні") та другорядні елементи, тому до змішаних договорів не може застосовуватися критерій істотності або пріоритетності окремих його елементів (прав та обов`язків) над іншими.

Змішаний договір є юридико-технічним інструментом інтеграції, завдяки якому можна уникнути дроблення регулювання договірних відносин їх учасниками, коли необхідно досягти відповідної мети. Втім, не завжди можливо об`єднати ("змішати") в одному договорі умови, які належать до різних інститутів договірного права. У будь-якому змішаному договорі можуть бути зафіксовані такі умови, які доповнюють, уточнюють одна одну, але у жодному разі не є взаємовиключними, так само як і юридичні цілі договорів, що об`єднуються (правовий результат, на який спрямована воля сторін) не можуть бути суперечливими.

За наведеним правилом тип договору визначається за специфікою матеріальних відносин, що опосередковуються договором, або колом юридичних умов, об`єктивно необхідних для утворення певного договірного зобов`язання.

Якщо укладений договір опосередковує різнорідні відносини (два або більше їх різновидів) та об`єднує умови, об`єктивно необхідні для формування єдиного зобов`язання за рахунок різних типів зобов`язань, такий договір є змішаним.

Суд при цьому зауважує, що умови спірного договору в сукупності свідчать про змішану природу цього правочину, який поєднує в собі елементи декількох договорів, які мають різну природу правового регулювання.

Так, загальні правові, економічні та соціальні умови інвестиційної діяльності на території України визначаються Законом України "Про інвестиційну діяльність"; загальні положення про спільну діяльність викладено у статтях 1130 та 1131 ЦК України; відносини підряду унормовано, зокрема, положеннями глави 61 ЦК України.

Таким чином, зважаючи на комплексність спірних правовідносин і тривале виконання спірного правочину, визнання недійсним договору, який не поєднаний із вимогою про застосування наслідків недійсності, не може вважатися ефективним способом захисту.

Зважаючи на обрання позивачем за первісним позовом неналежного способу захисту, що є самостійною підставою для відмови в позові, суд не досліджує норми та елементи укладеного договору в контексті Закону України "Про інвестиційну діяльність", ст. ст. 1130, 1131 ЦК України, глави 61 ЦК України.

Оскільки суд дійшов висновку про відмову в первісному позові з наведених підстав, заяви сторін щодо позовної давності в даній справі судом не розглядаються.

Далі, ТОВ "Датоліт" у зустрічній позовній заяві пред`явило вимоги про зобов`язання ДП "Пуща-Водиця" виконати свої зобов`язання, визначені пунктами 3.1., 4.3, 6.1.1. та пунктом 6.1.6. інвестиційного договору від 05.03.2013 (нова редакція договору №2911-1-ІД/11 від 29.11.2011), а саме: звернутися до Головного управління Держгеокадастру у місті Києві із заявою про затвердження розробленого Проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки ДП "Пуща-Водиця" щодо зміни цільового призначення земельних ділянок з кадастровим номером 8000000000:78:137:0010 площею 29,7449 га та кадастровий номер 8000000000:78:137:0005 площею 2,0087 га, із земель сільськогосподарського призначення, наданих для ведення сільськогосподарської діяльності, на землі житлової та громадської забудови, для здійснення комплексного будівництва житлової та громадської забудови з об`єктами побутового призначення, інженерної та транспортної інфраструктури і створенням озеленених територій загального користування, розташованих за адресою: вул. Вишгородська, 150 у Оболонському районі м. Києва; в порядку та в спосіб, що передбачений ст. ст. 26-1 та 29 Закону України "Про регулювання містобудівної діяльності" звернутися до Департаменту містобудування та архітектури виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації) із заявою для отримання вихідних даних для проектування об`єкта (Містобудівні умови та обмеження забудови земельних ділянок (кадастровий номер 8000000000:78:137:0010 площею 29,7449 га та кадастровий номер 8000000000:78:137:0005 площею 2,0087 га), що розташовані за адресою: вул. Вишгородська, 150 у Оболонському районі м. Києва).

Згідно з п. 3.1. договору для повного, своєчасного та структурованого виконання сторонами своїх зобов`язань по даному договору сторони визначили черговість реалізації договору в наступні етапи, зокрема, "І. Етап" (отримання дозвільних документів) - ініціювання стороною-1 у встановленому законодавством порядку зміни цільового призначення земельної ділянки, зазначеного в державному акті на право постійного користування землею №78-4-00006 від 15.07.1998 на цільове призначення, що дозволяє здійснити будівництво об`єкта; оформлення стороною-1 у встановленому законодавством порядку дозвільної документації для проектування об`єкта. даний етап вважається завершеним після отримання стороною-2 вказаних документів.

Відповідно до п. 6.1.1. договору сторона-1 зобов`язана ініціювати у встановленому законодавством порядку та здійснити всі передбачені законодавством дії (в тому числі підготовка та подання документів, що необхідні для прийняття компетентним органом рішення та оформлення у встановленому законодавством порядку відповідних документів щодо зміни цільового призначення земельної ділянки, зазначеного в державному акті на право постійного користування землею №91-4-00017 від 15.07.1998 на таке, що дозволяє будівництво, обслуговування та експлуатацію на ній об`єкта, оформити відповідно до законодавства дозвільні документи на проектування і спорудження об`єкта та надавати вказані документи стороні-2 протягом 5 календарних днів з моменту отримання кожного з низ.

Згідно з п. 6.1.6. договору сторона-1 зобов`язана отримати в компетентних органах та надати стороні-2 дозвільні документи на виконання підготовчих робіт та на виконання будівельних робіт по спорудженню об`єкта з лімітами і точками підключення електроенергії, води та інших необхідних комунікацій на будівельному майданчику, а також ордер на тимчасове порушення благоустрою та ордерів на прокладення зовнішніх мереж в зв`язку із спорудженням об`єкта.

Пунктом 4.3. договору визначено, що в разі неможливості стороною-2 діяти від свого імені при виконанні делегованих функцій, сторона-1, як замовник будівництва об`єкта, виконує відповідні функції, отримавши повідомлення сторони-2.

Відповідно до ст. 526 Цивільного кодексу України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Статтею 530 ЦК України встановлено, що якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін). Зобов`язання, строк (термін) виконання якого визначений вказівкою на подію, яка неминуче має настати, підлягає виконанню з настанням цієї події. Якщо строк (термін) виконання боржником обов`язку не встановлений або визначений моментом пред`явлення вимоги, кредитор має право вимагати його виконання у будь-який час, крім випадків, установлених законом про банки і банківську діяльність. Боржник повинен виконати такий обов`язок у семиденний строк від дня пред`явлення вимоги, якщо обов`язок негайного виконання не випливає із договору або актів цивільного законодавства.

Відповідно до ст. 610 Цивільного кодексу України порушенням зобов`язання є його невиконання або виконання з порушенням умов, визначених змістом зобов`язання (неналежне виконання).

За змістом статей 15, 16 ЦК України кожна особа має право на звернення до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Захист цивільних прав - це передбачені законом способи охорони цивільних прав у разі їх порушення чи реальної небезпеки такого порушення.

Реалізація права на захист цивільних прав здійснюється за допомогою способів захисту, якими є закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника (див. постанову Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16).

Тобто це дії, спрямовані на запобігання порушенню або на відновлення порушеного, невизнаного, оспорюваного цивільного права чи інтересу. Такі способи мають бути доступними й ефективними (постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.05.2019 у справі № 310/11024/15-ц, від 01.04.2020 у справі № 610/1030/18).

Загальний перелік способів захисту цивільних прав та інтересів визначено у частині другій статті 16 ЦК України. До них відносяться, зокрема: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що в кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату хоче досягнути позивач унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи в межах заявлених вимог, але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом. Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (постанови Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2021 у справі № 9901/172/20 (пункти 1, 80, 81, 83), від 01.07.2021 у справі № 9901/381/20 (пункти 1, 43-47), від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18 (пункти 6, 20-26, 101, 102), від 01.02.2022 у справі № 750/3192/14 (пункти 4, 26, 47), від 22.09.2022 у справі № 462/5368/16-ц (пункти 4, 36), від 20.06.2023 у справі № 633/408/18 (підпункт 11.12), від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18 (пункт 31)).

У такому разі спосіб захисту опосередковується позовною вимогою, яка втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

У разі, якщо обраний позивачем спосіб захисту порушеного права враховує зміст порушеного права, характер його порушення, наслідки, які спричинило порушення, правову мету, якої прагне позивач, то такий спосіб захисту відповідає властивості (критерію) належності.

Іншою не менш важливою, окрім належності, є така властивість (критерій) способу захисту порушених прав та інтересів, як ефективність - це можливість за наслідком застосування засобу захисту відновлення, наскільки це можливо, порушених прав та інтересів позивача.

Судовий захист повинен бути повним та відповідати принципу процесуальної економії, тобто забезпечити відсутність необхідності звернення до суду для вжиття додаткових засобів захисту (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі №910/3009/18, від 19.01.2021 у справі №916/1415/19).

Надаючи правову оцінку обраному позивачем за зустрічним позовом способу захисту своїх прав та інтересів, суд виходить з такого.

Щодо застосування такого способу захисту як примусове виконання обов`язку в натурі Велика Палата Верховного Суду у постанові від 11.06.2019 у справі № 910/15651/17 (пункт 87) зазначила про те, що цей спосіб захисту застосовується у зобов`язальних правовідносинах у випадках, коли особа має виконати зобов`язання на користь позивача, але відмовляється від виконання останнього чи уникає його. Примусове виконання обов`язку в натурі передбачає імперативне присудження за рішенням суду (стягнення, витребування тощо) і не спрямоване на підсилення існуючого зобов`язання, яке не виконується, способом його відтворення в резолютивній частині рішення суду аналогічно тому, як його було унормовано сторонами в договорі.

Спосіб захисту права є ефективним тоді, коли він забезпечуватиме поновлення порушеного права, а у разі неможливості такого поновлення - гарантуватиме можливість отримати відповідну компенсацію. Тобто цей захист має бути повним і забезпечувати у такий спосіб досягнення мети правосуддя та процесуальну економію (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.09.2020 у справі № 910/3009/18, від 08.02.2022 у справі № 209/3085/20, від 21.09.2022 у справі № 908/976/19). Спосіб захисту права або інтересу повинен бути таким, щоб у позивача не виникала необхідність повторного звернення до суду (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15).

Інакше кажучи, не є ефективним той спосіб захисту, який у разі задоволення відповідного позову не відновлює порушене, оспорюване право, а відповідне судове рішення створює передумови для іншого судового процесу, у якому буде відбуватися захист права позивача, чи таке рішення об`єктивно неможливо буде виконати.

Суд звертає увагу на те, що умовами укладеного договору передбачено та погоджено вчинення сторонами певних дій для його реалізації та досягнення кінцевої мети цього правочину.

При цьому вимоги зустрічного позову повністю відтворюють умови договору в частині вчинення певних дій та фактично спрямовані лише на відтворення в рішенні суду обов`язку сторони правочину, що не може вважатись ні належним, ні ефективним способам захисту.

За таких обставин суд дійшов висновку про відмову в зустрічному позові.

Відповідно до ч. 1 ст. 73 ГПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно з ч. 1 ст. 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Статтею 76 ГПК України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 ГПК України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Відповідно до ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Згідно з позицією Європейського суду з прав людини, процедурні гарантії, закріплені в ст. 6 Конвенції, гарантують кожному право подання скарги щодо його прав та обов`язків цивільного характеру до суду чи органу правосуддя. Таким чином втілюється право на звернення до суду, одним із аспектів якого є право доступу, тобто право розпочати провадження у судах з цивільних питань. Кожен має право на подання до суду скарги, пов`язаної з його або її правами та обов`язками; на це право, що є одним з аспектів права на доступ до суду, може посилатися кожен, хто небезпідставно вважає, що втручання у реалізацію його або її прав є неправомірним (рішення у справі "Голдер проти Сполученого Королівства" (Golder v. the United Kingdom), серія А №18, п. 28- 36).

Положеннями ст. 86 ГПК України унормовано, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Інші доводи і твердження учасників справи судом відхилено як такі, що не спростовують встановлених судом обставин та не можуть вплинути на результат вирішення даного спору.

Судові витрати відповідно до ст. 129 ГПК України покладаються на позивачів по первісному та зустрічному позовам.

Керуючись ст. ст. 73, 74, 76-80, 86, 129, 165, 219, 232, 233, 236-238, 240, 241 ГПК України, Господарський суд міста Києва, -

ВИРІШИВ:

1. В первісному позові відмовити повністю.

2. В зустрічному позові відмовити повністю.

Рішення господарського суду набирає законної сили у відповідності до приписів ст. 241 Господарського процесуального кодексу України. Рішення господарського суду може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст. ст. 253, 254, 256-259 ГПК України.

Повне рішення складено 29.09.2026.

Суддя Т.М. Ващенко