Рішення № 140150777, 29.09.2026, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

29 вересня 2026 року м. Київ справа №320/14248/25

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Войтович І.І., розглянувши у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Департаменту патрульної поліції, за участю третьої особи, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору, на стороні відповідача Дніпровського відділу державної виконавчої служби у місті Херсоні Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), про визнання протиправним рішення та визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню

в с т а н о в и в:

До Київського окружного адміністративного суду звернувся ОСОБА_1 із позовною заявою, через підсистему «Електронний суд», до Департаменту патрульної поліції, третя особа Дніпровський відділ державної виконавчої служби у місті Херсон Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), у якому просить суд:

визнати протиправним рішення Департаменту патрульної поліції (заяву від 03 лютого 2025 року № 1335062/41/47-2025) про примусове виконання постанови серії 4АВ № 08349211 від 13 листопада 2024 року про накладення адміністративного стягнення у справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване в автоматичному режимі, стосовно особи, яка має реєстрацію місця проживання/перебування (місцезнаходження юридичної особи) на території України;

визнати виконавчий документ, постанову серії 4АВ № 08349211 від 13 листопада 2024 року про накладення адміністративного стягнення у справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване в автоматичному режимі, стосовно особи, яка має реєстрацію місця проживання/перебування (місцезнаходження юридичної особи) на території України, таким, що не підлягає виконанню у зв`язку з порушенням строків пред`явлення до виконання.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 30 квітня 2025 року адміністративна справа за позовною заявою ОСОБА_1 до Департаменту патрульної поліції третя особа Дніпровський відділ державної виконавчої служби у місті Херсон Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), про визнання виконавчого документу таким, що не підлягає виконанню, передана на розгляд до Солом`янського районного суду м. Києва.

Ухвалою Солом`янського районного суду міста Києва від 29 липня 2025 року адміністративна справа за позовною заявою ОСОБА_1 до Департаменту патрульної поліції третя особа Дніпровський відділ державної виконавчої служби у місті Херсон Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), про визнання виконавчого документу таким, що не підлягає виконанню, передана на розгляд до Київського окружного адміністративного суду.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 15 вересня 2025року адміністративна справа за позовною заявою ОСОБА_1 до Департаменту патрульної поліції третя особа Дніпровський відділ державної виконавчої служби у місті Херсон Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), про визнання виконавчого документу таким, що не підлягає виконанню, прийнята до провадження за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами.

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначив, що про існування оскаржуваної постанови серії 4АВ № 08349211 від 13 листопада 2024 року та відкриття примусового виконавчого провадження позивачу стало відомо лише 14 березня 2025 року внаслідок беззаперечного списання коштів з його особового рахунку в АТ КБ «ПриватБанк» за платіжною інструкцією № 25139PBNKI0192450001 на суму 1 098,00 грн.

Правова позиція позивача ґрунтується на тому, що відповідно до даних паспорта громадянина України він із 19 липня 1974 року постійно зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 . Відповідач, винісши постанову про притягнення до адміністративної відповідальності у сфері безпеки дорожнього руху, зафіксоване в автоматичному режимі, направив її копію за невірною поштовою адресою: АДРЕСА_1 . Внаслідок помилки у написанні номера будинку поштове відправлення не могло бути вручено позивачу, оскільки будівля № 163/2 та будівля № 163 корпус 2 є окремими об`єктами нерухомого майна з самостійними поштовими адресами.

Позивач наголошує, що оскільки спроба вручення постанови за належною адресою реєстрації суб`єктом владних повноважень не здійснювалася, процедура набрання постановою законної сили, регламентована частиною 2 статті 291 Кодексу України про адміністративні правопорушення, навіть не розпочалася. Відтак, вказівка відповідача у заяві до органу державної виконавчої служби про те, що постанова набрала законної сили 01 січня 2025 року, є внесенням фіктивних відомостей. Передача до примусового виконання рішення, яке не набрало чинності, становить випадок помилкової видачі виконавчого документа, що тягне за собою обов`язок суду визнати його таким, що не підлягає виконанню на підставі статті 374 Кодексу адміністративного судочинства України із застосуванням аналогії закону згідно зі статтею 7 КАС України. Також позивач просить стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 18 000,00 грн.

Департамент патрульної поліції подав відзив на позовну заяву, в якому проти задоволення позовних вимог заперечував у повному обсязі. Відповідач мотивує свою позицію тим, що постанова про накладення адміністративного стягнення серії 4АВ № 08349211 від 13 листопада 2024 року винесена у повній відповідності до вимог чинного законодавства за вчинення правопорушення, передбаченого частиною першою статті 122 КУпАП. Позначення адреси на поштовому конверті як «буд. 163, корп. 2» замість «буд. 163/2» відповідач вважає опискою (технічною помилкою), яка, на його переконання, не позбавляє постанову юридичної сили та не скасовує факт набрання нею чинності.

Також, відповідач зазначив, що 23 квітня 2025 року заступником начальника Управління автоматичної фіксації порушень ПДР ДПП було прийнято рішення № 28720-2025 про залишення постанов стосовно позивача без пред`явлення до примусового виконання, про що повідомлено орган ДВС листом від 24 квітня 2025 року № 7354-2025. З огляду на те, що виконавче провадження № 77447080 було завершено 14 березня 2025 року державним виконавцем у зв`язку з фактичним повним виконанням (примусовим списанням коштів), відповідач стверджує про відсутність предмета спору та відсутність порушеного права позивача, яке підлягало б судовому захисту на момент розгляду справи.

Дніпровський відділ державної виконавчої служби у місті Херсоні Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) процесуальним правом на подання письмових пояснень не скористався, про відкриття провадження у справі був повідомлений належним чином у встановленому законом порядку.

Розглянувши подані документи і матеріали, з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, відзив, відповідь н відзив, оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, судом встановлено наступне.

Згідно з постановою Департаменту патрульної поліції від 13.11.2024 серії 4АВ № 08349211 до адміністративної відповідальності притягнуто відповідальну особу - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 , за яким зареєстровано транспортний засіб FORD FIESTA, номерний знак НОМЕР_2 , за порушення вимог пункту 12.9 (б) Правил дорожнього руху, за яке передбачено відповідальність статтею 122 Кодексу України про адміністративні правопорушення (далі КУпАП) та накладено адміністративне стягнення у вигляді штрафу 340грн.

Постанова була надіслана ОСОБА_1 за адресою: АДРЕСА_1 .

Департаментом патрульної поліції надіслано до виконавчої служби заяву від 03 лютого 2025 року № 1335062/41/47-2025 про примусове виконання постанови серії 4АВ № 08349211 від 13 листопада 2024 року про накладення адміністративного стягнення у справі про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване в автоматичному режимі, стосовно особи, яка має реєстрацію місця проживання/перебування (місцезнаходження юридичної особи) на території України, заявивши до стягнення штрафу у подвійному розмірі 680 грн.

Дніпровським відділом державної виконавчої служби у місті Херсоні Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) постановою від 10.03.2025 відкрито виконавче провадження №77447080 та відповідно до статті 56 Закону України «Про виконавче провадження» накладено арешт на кошти.

З рахунку ОСОБА_1 в АТ КБ «ПриватБанк» списано кошти за платіжною інструкцією № 25139PBNKI0192450001 на суму 1 098,00 грн.

Постановою Дніпровського відділу державної виконавчої служби у місті Херсоні Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) від 14.03.2025 згідно п. 9 ч. 1 ст. 39 Закону України «Про виконавче провадження» закінчено виконавче провадження (фактичне повне виконання рішення) та знято арешт з коштів.

Не погоджуючись із діями, рішенням відповідача, позивач звернувся до суду із даним позовом.

Вирішуючи спір суд зазначає наступне.

Завданням адміністративного судочинства відповідно до частини 1 статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі КАС України) є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Зокрема, в силу частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Частиною 3 статті 2 КАС України визначено, що основними засадами (принципами) адміністративного судочинства є: 1) верховенство права; 2) рівність усіх учасників судового процесу перед законом і судом; 3) гласність і відкритість судового процесу та його повне фіксування технічними засобами; 4) змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з`ясування всіх обставин у справі; 5) обов`язковість судового рішення; 6) забезпечення права на апеляційний перегляд справи; 7) забезпечення права на касаційне оскарження судового рішення у випадках, визначених законом; 8) розумність строків розгляду справи судом; 9) неприпустимість зловживання процесуальними правами; 10) відшкодування судових витрат фізичних та юридичних осіб, на користь яких ухвалене судове рішення.

Провадження в адміністративних справах здійснюється відповідно до закону, чинного на час вчинення окремої процесуальної дії, розгляду і вирішення справи (частина 3 статті 3 КАС України).

За частиною 1 статті 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно висновків Верховного Суду, викладених у постанові від 22 квітня 2021 року у справі № 826/15741/18, з метою безумовного дотримання конституційного принципу, визначеного у статті 129 Конституції України, в частині третій статті 2 та статті 9 КАС України закріплено, що до основних засад (принципів) адміністративного судочинства належить, зокрема, змагальність сторін, диспозитивність та офіційне з`ясування всіх обставин у справі; суд вживає визначені законом заходи, необхідні для з`ясування всіх обставин у справі, у тому числі щодо виявлення та витребування доказів з власної ініціативи.

Загалом принцип змагальності прийнято розглядати як основоположний компонент концепції "справедливого судового розгляду" у розумінні пункту 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, що також включає споріднені принципи рівності сторін у процесі та ефективної участі.

Принцип змагальності судового провадження охоплює собою право особи, крім можливості подавати власні докази, знати про існування всіх представлених доказів та пояснень іншими учасниками справи, оскільки вони можуть вплинути на рішення суду, мати можливість знайомитись з матеріалами справи та робити з них копії, а також володіти відповідними знаннями (залучати професійного представника) та змогу коментувати представлені докази та пояснення у належній формі та у встановлений час.

Таким чином, принцип змагальності спільно з принципом рівності є одним з основних елементів поняття "право на справедливий суд", що гарантоване Конвенцією.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Вказана норма означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний діяти лише виконання закону, за умов і обставин, визначених ним, вчиняти дії, не виходячи за межі прав та обов`язків, дотримуватися встановленої законом процедури, обирати лише встановлені законодавством України способи правомірної поведінки під час реалізації своїх владних повноважень.

«На підставі» означає, що суб`єкт владних повноважень повинен бути утвореним у порядку, визначеному Конституцією та законами України; зобов`язаний діяти на виконання закону, за умов та обставин, визначених ним.

«У межах повноважень» означає, що суб`єкт владних повноважень повинен приймати рішення та вчиняти дії відповідно до встановлених законом повноважень, не перевищуючи їх.

«У спосіб» означає, що суб`єкт владних повноважень зобов`язаний дотримуватися встановленої законом процедури і форми прийняття рішення або вчинення дії і повинен обирати лише визначені законом засоби.

Відповідно, адміністративний суд, здійснюючи судовий розгляд справи, перевіряє рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень на відповідність Конституції України, вищенаведеним закріпленим процесуальним законом критеріям із дотриманням принципів адміністративного судочинства.

Спеціальним законом, що визначає умови і порядок виконання рішень судів та інших органів (посадових осіб), що відповідно до закону підлягають примусовому виконанню у разі невиконання їх у добровільному порядку, є Закон України «Про виконавче провадження» № 1404-VIII.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 3 Закону України «Про виконавче провадження», постанови у справах про адміністративні правопорушення у випадках, передбачених законом, є виконавчими документами.

Проте постанова суб`єкта владних повноважень набуває статусу «виконавчого документа» та може бути пред`явлена до примусового виконання лише після того, як вона набрала законної сили.

Пред`явлення до примусового виконання постанови, яка не набрала чинності, становить протиправне посягання на права особи та порушує вимоги статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод щодо захисту права власності.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 26 Закону України «Про виконавче провадження» виконавець розпочинає примусове виконання рішення на підставі виконавчого документа, зазначеного у статті 3 цього Закону за заявою стягувача про примусове виконання рішення.

Спеціальним законом, що регулює порядок притягнення осіб до адміністративної відповідальності у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксованої в автоматичному режимі, є КУпАП.

Відповідно до частини першої статті 283 КУпАП, розгляд справи про адміністративне правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксоване в автоматичному режимі, завершується винесенням постанови по справі.

Статтею 298 КУпАП встановлено, що постанова про накладення адміністративного стягнення є обов`язковою для виконання державними і громадськими органами, підприємствами, установами, організаціями, посадовими особами і громадянами.

Відповідно до статті 299 КУпАП постанова про накладення адміністративного стягнення підлягає виконанню з моменту її винесення, якщо інше не встановлено цим Кодексом та іншими законами України.

При оскарженні постанови про накладення адміністративного стягнення постанова підлягає виконанню після залишення скарги без задоволення, за винятком постанов про застосування заходу стягнення у вигляді попередження, а також у випадках накладення штрафу, що стягується на місці вчинення адміністративного правопорушення.

Постанова про накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу, крім постанов про накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу за правопорушення у сфері безпеки дорожнього руху, у тому числі зафіксовані в автоматичному режимі, безпеки на автомобільному транспорті, зафіксовані за допомогою засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі в автоматичному режимі, постанов у справах про адміністративні правопорушення, передбачені статтею 132-2 цього Кодексу, та про порушення правил зупинки, стоянки, паркування транспортних засобів, зафіксовані в режимі фотозйомки (відеозапису), підлягає примусовому виконанню після закінчення строку, установленого частиною першою статті 307 цього Кодексу.

Постанова про накладення адміністративного стягнення звертається до виконання органом (посадовою особою), який виніс постанову.

Суд враховує, що відповідно до абз. 3 статті 291 КУпАП, постанова у справі про адміністративне правопорушення у сфері безпеки на автомобільному транспорті, зафіксоване за допомогою засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, у тому числі в автоматичному режимі, та постанова у справі про адміністративні правопорушення, передбачені статтею 132-2 цього Кодексу, набирає законної сили після її вручення особі або отримання поштового повідомлення про вручення, або про відмову в її отриманні, або повернення поштового відправлення з позначкою про невручення.

Відповідно, особливості набрання законної сили постановами зазначеної категорії імперативно визначені частиною другою статті 291 КУпАП. Ця норма встановлює вичерпний перелік юридичних фактів, з настанням яких закон пов`язує набрання постановою законної сили: вручення постанови безпосередньо особі або отримання поштового повідомлення про її вручення; отримання поштового повідомлення про відмову особи в отриманні постанови; повернення поштового відправлення з позначкою про невручення.

Тлумачення приписів частини другої статті 291 КУпАП дає підстави для беззаперечного висновку: факт повернення поштового відправлення з позначкою про невручення може вважатися належною правовою підставою для набрання постановою законної сили виключно у тому разі, якщо таке поштове відправлення було надіслане суб`єктом владних повноважень за офіційно зареєстрованим місцем проживання (перебування) особи.

Якщо ж поштове відправлення було направлено за невірно вказаною, помилковою або неіснуючою адресою, суб`єкт владних повноважень не здійснював належної спроби повідомлення особи. Відповідно, юридична процедура вручення постанови, передбачена законом не розпочалася.

Правовий інститут визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, процесуально врегульований статтею 374 КАС України.

Відповідно до частини другої статті 374 КАС України, суд визнає виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, якщо його було видано помилково або якщо обов`язок боржника відсутній повністю чи частково у зв`язку з його припиненням, добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин.

За загальним правилом стаття 374 КАС України застосовується до виконавчих листів, виданих судом. Однак у системі адміністративної автофіксації правопорушень складається наступна юридична конструкція: Департамент патрульної поліції одночасно поєднує в собі функції органу, що виносить адміністративний акт індивідуальної дії (постанову), та органу, що видає виконавчий документ шляхом формування заяви про примусове виконання для органів виконавчої служби.

Згідно з частиною шостою статті 7 КАС України, у разі відсутності закону, що регулює відповідні правовідносини, суд застосовує закон, що регулює подібні правовідносини (аналогія закону).

Суд зазначає, що застосування норм статті 374 КАС України через призму аналогії закону на підставі статті 7 КАС України є у цій справі не лише правомірно можливим, а й імперативно обов`язковим для суду задля забезпечення виконання завдань адміністративного судочинства щодо ефективного захисту прав та інтересів фізичної особи від протиправних дій суб`єкта владних повноважень та усунути правову невизначеність.

Оцінюючи докази, надані сторонами, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об`єктивному дослідженні (ст. 90 КАС України), суд доходить наступних висновків.

Матеріалами справи підтверджено, що позивач ОСОБА_1 з 19 липня 1974 року зареєстрований за адресою: АДРЕСА_1 . Місце реєстрації вбачається із паспортних відомостей на сторінці 11 у паспорті громадянина України НОМЕР_3 виданого Дніпровським РВ ХМУ УМВС України в Херсонській області 02.10.1998 та відображено в Єдиному державному реєстрі транспортних засобів.

Водночас у квитанції про сплату адміністративного штрафу та на поштовому конверті при надіслані постанови серії 4АВ № 08349211 від 13.11.2024 відповідачем вказано адресу отримувача: АДРЕСА_1 .

Суд відкидає доводи відповідача про те, що зазначення «корпус 2» замість дробу «/2» є несуттєвою технічною опискою. У системі містобудування, реєстрації речових прав на нерухоме майно та надання послуг поштового зв`язку позначення «будинок 163/2» та «будинок 163 корпус 2» ідентифікують два абсолютно різні об`єкти нерухомості з самостійними поштовими індексами та адресами. Поштове відправлення, адресоване до «корпусу 2», направляється в інший будинок, у зв`язку з чим позивач був позбавлений будь-якої фізичної та юридичної можливості отримати кореспонденцію або дізнатися про наявність постанови.

Оскільки спроба вручення постанови за вірною адресою реєстрації відповідачем взагалі не здійснювалася, процедура, передбачена частиною другою статті 291 КУпАП, не була розпочата.

Отже, станом на 03 лютого 2025 року (дата звернення відповідача до органу виконавчої служби із заявою № 1335062/41/47-2025) постанова серії 4АВ № 08349211 від 13 листопада 2024 року не набрала законної сили.

Направлення відповідачем до органів державної виконавчої служби заяви про примусове виконання із зазначенням завідомо невірної дати набрання чинності (01.01.2025) становить не що інше, як видачу виконавчого документа за відсутності законних передумов. Це є прикладом «помилкової видачі» виконавчого документа в розумінні частини другої статті 374 КАС України. За відсутності чинного виконавчого документа обов`язок боржника щодо примусової сплати штрафу у подвійному розмірі та виконавчого збору на той момент був відсутній.

При розгляд справи суд враховує, що Департамент патрульної поліції своїм рішенням № 287202025 від 23.04.2025 постанови від 22.12.2023 серії 3АВ № 04319010, від 25.10.2024 серії 4АВ № 08064900, від 04.11.2024 серії 4АВ №№ 08222734, 08224382, від 13.11.2024 серії 4АВ №№ 08349164, 08349211, 08349651 залишено без пред`явлення до примусового виконання із внесенням інформації про припинення виконання постанов у систему фіксації адміністративних правопорушень у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху в автоматичному режимі та Реєстр адміністративних правопорушень у сфері безпеки дорожнього руху.

Департамент патрульної поліції листом № 73542025 від 24.04.2025 (194203) до виконавчої служби щодо надісланих постанов про накладення адміністративних стягнень у справах про адміністративні правопорушення у сфері забезпечення безпеки дорожнього руху, зафіксовані в автоматичному режимі від 25.10.2024 серії 4АВ № 08064900, від 04.11.2024 серії 4АВ №№ 08222734, 08224382, від 13.11.2024 серії 4АВ №№ 08349164, зокрема 08349211, 08349651 стосовно ОСОБА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 , вказано на статтю 19 Закону України «Про виконавче провадження», згідно якої ОСОБА_2 належним чином не поінформовано про накладення адміністративних стягнень за адресою, що зазначена в Єдиному державному реєстрі транспортних засобів, а саме: АДРЕСА_1 . Зважаючи на закінчення строку пред`явлення постанов до виконання, установленого частиною першою статті 303 Кодексу України про адміністративні правопорушення, накладені стягнення у вигляді штрафів в розмірі по 340 (триста сорок) грн 00 коп., виконанню не підлягають, постанови залишено без змін та пред`явлення до примусового виконання.

Розглядаючи вимогу ОСОБА_1 про визнання постанови серії 4АВ № 08349211 від 13.11.2024 такою, що не підлягає виконанню «у зв`язку з порушенням строків пред`явлення до виконання», суд виходить із таких правових міркувань та встановлених обставин.

За приписами статті 244 КАС України під час ухвалення рішення суд вирішує, зокрема: чи мали місце обставини (факти), якими обґрунтовувалися вимоги та заперечення, та якими доказами вони підтверджуються; які правовідносини сторін випливають із встановлених обставин; яку правову норму належить застосувати до цих правовідносин; чи слід позов задовольнити повністю або частково.

Згідно з частиною другою статті 374 КАС України суд визнає виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, якщо його було видано помилково або якщо обов`язок боржника відсутній повністю чи частково у зв`язку з його припиненням, добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин.

Обґрунтовуючи заявлену вимогу, позивач посилався на те, що відповідачем було пропущено встановлений законом строк пред`явлення постанови серії 4АВ № 08349211 від 13.11.2024 до примусового виконання.

Проте за результатами дослідження наданих сторонами доказів судом встановлено, що оскаржувану постанову про накладення адміністративного стягнення було винесено 13.11.2024. Заяву про її примусове виконання № 1335062/41/47-2025 Департамент патрульної поліції направив до органу державної виконавчої служби 03.02.2025. Враховуючи часовий проміжок між винесенням вказаного рішення та направленням його до виконання, передбачений статтею 303 КУпАП тримісячний строк пред`явлення відповідачем формально пропущений не був.

Таким чином, зазначена позивачем юридична підстава позову (пропуск строків пред`явлення) під час судового розгляду свого фактичного та правового підтвердження не знайшла.

Водночас, під час дослідження обставин справи суд встановив процедурні порушення з боку відповідача, які свідчать про помилковість видачі оскаржуваного виконавчого документа. З огляду на це виникає розбіжність між обґрунтуванням, наведеним позивачем у позовній заяві (у зв`язку з порушенням строків пред`явлення до виконання), та обставинами протиправності, що були фактично встановлені судом (не набрання постановою законної сили та її помилкова видача, як виконавчого документа).

Суд наголошує, що в адміністративному судочинстві слід чітко розмежовувати предмет позову (безпосередню матеріально-правову вимогу визнати виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню) та підставу позову (обставини й правові аргументи, якими позивач обґрунтовує цю вимогу). Саме суд здійснює остаточну правову кваліфікацію спірних правовідносин, самостійно встановлює фактичні обставини та підпорядковує їх належній нормі права. Суд не обмежений виключно тими правовими аргументами чи формулюваннями підстав, які наведені стороною позову, якщо фактичні обставини та досліджені докази свідчать про порушення суб`єктивного права особи з інших підстав.

Згідно з частиною другою статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Проте суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Застосовуючи принцип активної ролі суду, визначений частиною другою статті 9 КАС України, суд має право обрати найбільш ефективний спосіб захисту порушеного права позивача та за потреби уточнити сформульовані ним вимоги, не змінюючи при цьому їхнього безпосереднього предмета.

Оскільки судом встановлено факт незаконності дій відповідача щодо пред`явлення до виконання постанови, яка не набрала законної сили (помилкова видача), право позивача підлягає судовому захисту шляхом задоволення позовної вимоги про визнання такої постанови (виконавчого документа) такою, що не підлягає виконанню без формулювання «у зв`язку з порушенням строків пред`явлення до виконання».

Суд також відхиляє заперечення відповідача щодо прийняття ним рішення від 23 квітня 2025 року № 28720-2025 про залишення постанови без пред`явлення до виконання та факту завершення виконавчого провадження 14 березня 2025 року. Прийняття відповідачем внутрішнього рішення № 28720-2025 відбулося 23 квітня 2025 року тобто вже після того, як позивач звернувся до суду з даним позовом (20 березня 2025 року). Суд приходить до висновку, що вказане рішення є лише спробою усунути наслідки протиправної дії та не усуває наслідків примусового вилучення майна. Як встановлено, закінчення виконавчого провадження державним виконавцем 14 березня 2025 року відбулося шляхом примусового списання коштів з банківського рахунку позивача у розмірі 1 098,00 грн. Примусове вилучення коштів на підставі документа, виданого помилково, є прямим порушенням майнових прав позивача. Закінчення виконавчого провадження не перешкоджає судовому розгляду заяви про визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню. Визнання постанови такою, що не підлягає виконанню, є єдиною юридичною підставою для поворотного повернення позивачу безпідставно стягнутих коштів відповідно до частини четвертої статті 374 КАС України.

За таких обставин суд приходить до висновку про те, що дії відповідача щодо направлення постанови до виконання за заявою від 03 лютого 2025 року № 1335062/41/47-2025 підлягають визнанню судом протиправними, а постанова серії 4АВ № 08349211 від 13 листопада 2024 року, як виконавчий документ, підлягає визнанню такою, що не підлягає виконанню.

Відповідно суд вказує, що прийнятне відповідачем рішення про направлення постанови до виконання не є тим рішенням у розмінні ст. 4 КАС Україні, що може бути предметом оскарження в адміністративному суді, позаяк відповідні дії по направленню на виконання постанови можуть бути предметом розгляду судом.

За таких обставин рішення відповідача (заява від 03 лютого 2025 року № 1335062/41/47-2025) є повністю протиправним, а постанова серії 4АВ № 08349211 від 13 листопада 2024 року, як виконавчий документ, підлягає визнанню такою, що не підлягає виконанню.

Відповідно до частини першої статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Відповідно до частин першої та другої статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

За статтею 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування.

Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування (частина друга статті 74 КАС України).

Відповідно до статті 76 КАС України достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування та питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Відповідно до частини першої статті 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.

Частиною другою статті 77 КАС України визначено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Суб`єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі (абзац другий частина друга статті 77 КАС України).

Згідно частин першої-четвертої статті 242 КАС України рішення суду повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Судове рішення має відповідати завданню адміністративного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Відповідно до п.30 рішення Європейського Суду з прав людини у справі "Hirvisaari v. Finland" від 27 вересня 2001 р., рішення судів повинні достатнім чином містити мотиви, на яких вони базуються для того, щоб засвідчити, що сторони були заслухані, та для того, щоб забезпечити нагляд громадськості за здійсненням правосуддя.

При прийнятті рішення у даній справі суд врахував позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки інших аргументів учасників справи), сформовану, зокрема у справах "Салов проти України" (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), "Проніна проти України" (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та "Серявін та інші проти України" (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (RuizTorija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Пунктом 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень визначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Із врахуванням такого підходу Європейського суду з прав людини до оцінки аргументів сторін, суд вважає, що ключові аргументи позивача та відповідача отримали достатню оцінку.

У висновку суду адміністративний позов підлягає задоволенню частково.

Згідно з частиною другою статті 139 КАС України, при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Позивач ухвалою суду від 15.09.2025 був звільнений від сплати судового збору ухвалою суду на підставі статті 8 Закону України «Про судовий збір.

Щодо заявлених витрат на професійну правничу допомогу: позивач надав договір та додаткову угоду до договору про надання правової допомоги, ордер, детальний розрахунок наданих послуг акт приймання-передачі виконаних робіт, квитанції на суму 18 000,00 грн.

Відповідно до п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», договір про надання правничої допомоги домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правничої допомоги другій стороні (клієнту, замовнику) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правничої допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Пунктом 9 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначено, що представництво вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні.

Інші види правничої допомоги види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушення, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

У відповідності до ч. 1 ст. 19 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», видами адвокатської діяльності, серед іншого, є: надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Приписами ч. 1 ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність» визначено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правничої допомоги клієнту.

Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правничої допомоги (ч. 2 ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність»).

Відповідно до ч. 3 ст. 30 Закону України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність», при встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися у ці правовідносини.

Суд враховує, що розмір гонорару визначається лише за погодженням між сторонами адвокатом та клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини (пункт 28 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц; пункт 19 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 07 липня 2021 року у справі № 910/12876/19).

Згідно із ч. 1 ст. 132 КАС України, судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Пунктом 1 частини 3 ст. 132 КАС України визначено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати, зокрема, на професійну правничу допомогу.

Витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави (ч. 1 ст. 134 КАС України).

У відповідності до ч. 2 ст. 134 КАС України, за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Частиною третьою статті 134 КАС України встановлено, що для цілей розподілу судових витрат:

розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

За приписами ч. 4 ст. 134 КАС України, для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

З аналізу положень статті 134 КАС України вбачається, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат. Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.

Принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката запроваджено у частині п`ятій статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, а саме, розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

При цьому розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Тобто, питання розподілу судових витрат пов`язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження).

Разом з цим при визначенні суми компенсації витрат, понесених на професійну правничу допомогу, суд повинен керуватися критерієм реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерієм розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та суті виконаних послуг.

Аналогічна правова позиція міститься у постановах Верховного Суду, зокрема, від 28 квітня 2021 року у справі № 640/3098/20, від 08 лютого 2022 року у справі № 160/6762/21 та від 18 серпня 2022 року у справі № 540/2307/21.

Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 16 листопада 2022 року у справі № 922/1964/21 також зазначено, що не є обов`язковими для суду зобов`язання, які склалися між адвокатом та клієнтом у контексті вирішення питання про розподіл судових витрат. Вирішуючи останнє, суд повинен оцінювати витрати, що мають бути компенсовані за рахунок іншої сторони, ураховуючи як те, чи були вони фактично понесені, так і оцінювати їх необхідність. Подібний висновок викладений у пункті 5.44 постанови Великої Палати Верховного Суду від 12 травня 2020 року у справі № 904/4507/18.

У цій постанові Велика Палата Верховного Суду зауважила, що подання детального опису робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги, не є самоціллю, а є необхідним для визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат.

Суд враховує та зазначає, що понесені позивачем витрати на правничу допомогу вбачаються та підтверджуються з наступного:

ордер на надання правничої (правової) допомоги позивачу серії АО № 1032670 від 14 березня 2025 року, який виданий адвокатським об`єднанням «МІМІР», на підставі договору про надання правової допомоги від 14 березня 2025 року;

свідоцтво про право на заняття адвокатською діяльністю № 21/2016 від 4 квітня 2019 року, видане Радою адвокатів Закарпатської області на підставі рішення № 186 від 2 квітня 2019 року;

договір про надання правничої (правової) допомоги від 14 березня 2025 року, який укладено між позивачем та адвокатським об`єднанням «МІМІР» на суму 10 000,00 грн, з умовами: відповідно пункту 2.1.1. договору, визнання протиправним рішення Департаменту патрульної поліції (заяву від 03 лютого 2025 року № 1335062/41/47-2025) про примусове виконання постанови серії 4АВ № 08349211 від 13 листопада 2024 року та відповідно пункту 2.1.2. договору, визнання виконавчого документу, постанови серії 4АВ № 08349211 від 13 листопада 2024 року таким, що не підлягає виконанню;

квитанція від 14 березня 2025 року про сплату позивачем адвокатському об`єднанню «МІМІР» 10 000,00 грн по договору про надання правничої (правової) допомоги від 14 березня 2025 року;

додаткова угода від 30 квітня 2025 року до договору про надання правничої (правової) допомоги від 14 березня 2025 року, яка укладена між позивачем та адвокатським об`єднанням «МІМІР», на грошову винагороду в розмірі однієї мінімальної заробітної плати, яка встановлена, відповідно чинного законодавства, на день підписання даної додаткової угоди, та складає 8 000,00 грн, з умовами необхідності виконання окремих робіт по договору про надання правничої (правової) допомоги від 14 березня 2025 року, у зв`язку передачею справи № 320/14248/25 за підсудністю;

квитанція від 30 квітня 2025 року про сплату позивачем адвокатському об`єднанню «МІМІР» 8 000,00 грн по договору про надання правничої (правової) допомоги від 14 березня 2025 року;

детальний розрахунок наданих послуг акт від 3 жовтня 2025 року приймання виконаних робіт по договору надання правничої (правової) допомоги від 14 березня 2025 року на суму 18 000,00 грн, який укладено між позивачем та адвокатським об`єднанням «МІМІР».

Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30 вересня 2009 року № 23-рп/2009, передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати.

Право на правову допомогу це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.

Таким чином, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Ті ж самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції.

У рішенні Європейського суду з прав людини у справі «East/West Alliance Limited» проти України», оцінюючи вимогу заявника щодо здійснення компенсації витрат у розмірі 10% від суми справедливої сатисфакції, суд виходив з того, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір обґрунтованим (рішення у справі «Ботацці проти Італії» (Bottazzi v. Italy), № 34884/97).

У пункті 269 Рішення цієї справи суд зазначив, що угода, за якою клієнт адвоката погоджується сплатити в якості гонорару певний відсоток від суми, яку присудить позивачу суд у разі якщо така сума буде присуджена та внаслідок якої виникають зобов`язання виключно між адвокатом та його клієнтом, не може бути обов`язковою для суду, який повинен оцінити рівень судових та інших витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також чи була їх сума обґрунтованою.

Для включення всієї суми гонорару у відшкодування за рахунок відповідача має бути встановлено, що позов позивача підлягає задоволенню, а також має бути встановлено, що за цих обставин справи такі витрати позивача були необхідними, а розмір є розумним та виправданим, що передбачено у ст. 30 Законом України «Про адвокатуру та адвокатську діяльність». Тобто, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично, але й також чи була їх сума обґрунтованою.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспіврозмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Таким чином, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Суд враховує відсутність позиції відповідача щодо співмірності заявлених до розподілу витрат на правничу допомогу.

Проаналізувавши подані документи та матеріали справи, суд зазначає, що заявлені вимоги щодо стягнення витрат на правничу допомогу є співмірними та розумними за наданих адвокатом обсягом послуг, часом, витраченим адвокатом на надання таких послуг.

Враховуючи вищезазначене, визначена сума понесених позивачем витрат на професійну правничу допомогу є обґрунтованою, та враховуючи часткове задоволення позову судом, суд приходить до висновку про стягнення судових витрат на правничу допомогу у розмірі 17 000,00 грн, яка підлягає стягненню за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень відповідача у справі.

Керуючись статтями 2, 6-10, 72-77, 90, 132, 134, 139, 143, 241-246, 250, 255, 295, 374 КАС України, суд,

в и р і ш и в:

Адміністративний позов ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) задовольнити частково.

Визнати протиправними дії Департаменту патрульної поліції (ЄДРПОУ 40108646) щодо направлення до Дніпровського відділу державної виконавчої служби у місті Херсоні Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса) заяви від 03 лютого 2025 року № 1335062/41/47-2025 про примусове виконання постанови серії 4АВ № 08349211 від 13 листопада 2024 року.

Визнати виконавчий документ - постанову Департаменту патрульної поліції серії (ЄДРПОУ 40108646) 4АВ № 08349211 від 13 листопада 2024 року про накладення адміністративного стягнення на ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) таким, що не підлягає виконанню.

В решті вимог відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Департаменту патрульної поліції (ЄДРПОУ 40108646) на користь ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) судові витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 17 000 (сімнадцять тисяч) гривень 00 копійок.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Войтович І. І.