Рішення № 140133368, 24.08.2026, Жовтневий районний суд м. Дніпропетровська

ЄУН 201/12386/25

Провадження № 2/201/1124/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

24 серпня 2026 року м. Дніпро

Соборний районний суд міста Дніпра в складі:

головуючого - судді Покопцевої Д.О.,

секретаря Піняєва В.Д.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Дніпро цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Маріупольської міської ради Донецької області про визнання права власності на житловий будинок, третя особа ОСОБА_2 , -

В С Т А Н О В И В:

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що будинок житловою площею 47,2 кв. м, загальною площею 75,4 кв.м., який розташований за адресою: АДРЕСА_1 , був подарований позивачці її донькою ОСОБА_3 за договором дарування, нотаріально посвідченим державним нотаріусом Другої Маріупольської державної нотаріальної контори 26.05.1997р. У зв`язку зі збройною агресією російської федерації та тимчасовою окупацією м. Маріуполя позивачка була змушена залишити місце проживання, а договір дарування та технічний паспорт на будинок залишилися на окупованій території і на теперішній час є втраченими, внаслідок чого, позивачка позбавлена можливості підтвердити своє право власності в позасудовому порядку.

На підставі викладеного, просить визнати за ОСОБА_1 , право власності на житловий будинок АДРЕСА_2 .

Представник позивачки адвокат Самохвалов С.В. (діє на підставі доручення № 1313Д від 08.07.2025р.) через підсистему «Електронний суд» подав заяву, в якій просив розгляд справи проводити без його участі, та без участі позивачки. Позивачка позовні вимоги підтримує у повному обсязі.

Представник Маріупольської міської ради Бастрига С.М. надав заяву про розгляд справи без участі представника.

Третя особа ОСОБА_2 у судове засідання не з`явилась, будь-яких пояснень по суті спору не надала.

Враховуючи вищевикладене, суд вважає за можливе розглянути справу в судовому засіданні за відсутності сторін та без фіксування процесу технічними засобами відповідно до положень ч. 2 ст. 247 ЦПК.

Суд, дослідивши матеріали справи, встановив такі факти та відповідні ним правовідносини.

Відповідно до копії паспорта громадянина України, в якому міститься відмітка про реєстрацію місця проживання, позивачка зареєстрована за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 36-38).

Згідно відповіді ТОВ «ГК «Нафтогаз України»» від 22.07.2025р., за особовим рахунком № НОМЕР_1 позивачка значиться споживачем природного газу (а.с. 33-34).

Згідно відповіді АТ «ДТЕК Донецькі електромережі» від 23.09.2025р. № 83/10777-вих, за адресою: АДРЕСА_1 , обліковується діючий договір про надання послуг з розподілу електричної енергії, укладений з ОСОБА_1 за особовим рахунком НОМЕР_2 (а.с. 29).

З відповіді ККП «Міське бюро технічної інвентаризації Маріупольська нерухомість» від 17.07.2025р. № 1452, зазначено про неможливість надання інформації щодо реєстрації права власності на об`єкт у зв`язку зі знищенням документації Бюро та відсутністю доступу до неї внаслідок бойових дій та тимчасової окупації м. Маріуполя (а.с. 26).

Також, до матеріалів справи долучені платіжні інструкції АТ КБ «Приватбанк» за жовтень 2021 року про сплату ОСОБА_1 вартості електроенергії, газопостачання, водопостачання та вивезення побутових відходів за адресою: АДРЕСА_1 (а.с. 39-42).

Відповідно до ч. 1 ст. 13 ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Згідно зі ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до ст. ст. 12, 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом; доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно зі ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Відповідно до статті 392 ЦК України власник майна може пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності.

Згідно із усталеною судовою практикою власник майна має пред`явити позов про визнання його права власності, якщо це право оспорюється, не визнається іншою особою, а також у разі втрати ним документа, який засвідчує його право власності. Виходячи зі змісту наведених норм права, потреба в такому способі захисту права власності виникає тоді, коли наявність суб`єктивного права власника не підтверджені відповідними доказами, підлягає сумніву, не визнається іншими особами або оспорюється.

Отже, передумовою для застосування статті 392 ЦК України є відсутність іншого, крім судового, способу для відновлення порушеного права власника.

Зазначений висновок щодо застосування норм права у подібних правовідносинах наведено у постанові Верховного Суду від 08 серпня 2018 року у справі №453/1240/13 (провадження №61-20741св18).

В разі втрати правовстановлюючого документа позивач звертається до суду, як правило, у зв`язку з неможливістю реалізації ним свого права власності. У таких випадках суб`єктивне право власності іншими особами не порушується, однак відповідачами в таких справах є особи, які не визнають належності на право власності майна позивача у зв`язку з відсутністю у нього відповідного документа.

Статтею 328 ЦК України передбачено, що право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності - це певний юридичний склад, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певні об`єкти, суд при застосуванні цієї норми повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав, у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому статтею 392 ЦК України.

Визнання права як універсальний спосіб захисту абсолютних та виключних прав і охоронюваних законом інтересів передбачене у статті 16 ЦК України.

Зі змісту статті 392 ЦК України вбачається, що вона містить дві диспозиції, за яких власник майна може звернутися з позовом про визнання права власності: якщо таке право оспорюється або не визнається іншою особою; у разі втрати власником документа, який засвідчує право власності.

Позивачем у позові про визнання права власності може бути будь-який учасник цивільних відносин, який вважає себе власником певного майна, однак не може належним чином реалізувати свої правомочності у зв`язку з наявністю щодо цього права сумнівів або претензій з боку третіх осіб.

Відповідачем у позові про визнання права власності виступає будь-яка особа, яка сумнівається в належності майна позивачеві, або не визнає за ним права здійснювати правомочності володіння, користування і розпорядження таким майном, або має власний інтерес у межах існуючих правовідносин.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного суду від 14.12.2021р. у справі №344/16879/15-ц, (Провадження №14-31цс20).

Позивачкою не наведено обставин, за якими відповідач не визнає, оспорює факт чи має сумнів щодо належності їй спірного нерухомого майна, своїми діями чи бездіяльністю перешкоджає, або зумовлює неможливість реалізації права власності, у тому числі вільно розпоряджатися нерухомим майном, а також відсутності у позивача змоги реалізації своїх прав, або наявності перешкод у цьому.

Матеріали справи не містять доказів звернення позивача до відповідача, за наслідками якого можуть мати місце перелічені обставини, тобто немає доказів існування передумов та підстав для застосування статті 392 ЦК України.

Матеріали справи не містять доказів дій чи бездіяльності відповідача, які перешкоджають, або зумовлюють неможливість реалізації позивачкою права власності, у тому числі вільно розпоряджатися нерухомим майном, що вимусило останню звертатись до суду з даним позовом на підставі ст.392 ЦК України.

Рівно як і не містять докази в матеріалах справи, подані позивачкою, підтвердження факту набуття нею спірного житлового будинку у власність.

Сам договір дарування від 26.05.1997р., на який позивачка посилається як на правовстановлюючий документ, до матеріалів справи не надано.

Третя особа ОСОБА_2 , яка, за твердженням позивачки, є дарувальником спірного будинку, будь-яких письмових пояснень щодо обставин укладення договору дарування 1997 року до суду не надала та в судове засідання не з`явилася.

Надані позивачем відповіді постачальників комунальних послуг та платіжні документи підтверджують лише факт фактичного користування позивачкою будинком АДРЕСА_1 та оплату нею комунальних послуг за цією адресою.

Разом з тим, відповідно до п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону України «Про житлово-комунальні послуги» індивідуальним споживачем може бути не лише власник, а й інша особа, яка за згодою власника користується об`єктом нерухомого майна.

Слід зауважити, що реєстрація місця проживання особи за певною адресою (відмітка у паспорті) посвідчує факт проживання, а не факт набуття права власності на відповідне житло.

Отже, перелічені докази з достатньою вірогідністю не підтверджують, що саме позивачка, а не інша особа, є власником спірного будинку.

Відповідь ККП «Міське бюро технічної інвентаризації Маріупольська нерухомість» носить інформативний характер про неможливість надання відомостей з огляду на тимчасову окупацію м. Маріуполя та не містить будь-яких тверджень щодо належності будинку саме позивачу; вона не може розглядатися як доказ на підтвердження права власності, а лише пояснює причини відсутності в позивачки можливості отримати офіційне підтвердження реєстрації прав з відповідного реєстру.

За таких обставин, наявні у справі докази у своїй сукупності підтверджують факт проживання позивачки у спірному будинку та оплату нею комунальних послуг, однак не є достатніми та не дають підстав для висновку про доведеність факту набуття позивачкою права власності на житловий будинок АДРЕСА_1 на підставі договору дарування від 26.05.1997р. чи на інших законних підставах.

Відповідно до ч. 2 ст. 328 ЦК України право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону. Водночас застосування цієї презумпції можливе лише за умови, що сам факт набуття права власності на конкретне майно є встановленим (доведеним); за відсутності доказів такого набуття презумпція правомірності набуття права власності застосована бути не може.

Суд враховує складні обставини, у яких опинилася позивачка внаслідок збройної агресії російської федерації та тимчасової окупації м. Маріуполя, а також об`єктивні перешкоди в зборі доказів, спричинені відсутністю доступу до архівів нотаріусів та Бюро технічної інвентаризації на тимчасово окупованій території. Разом з тим, зазначені обставини є підставою для сприяння позивачці в реалізації її процесуальних прав (зокрема, у витребуванні доказів судом за клопотанням сторони, наданні додаткового строку для збору доказів тощо), однак самі по собі не звільняють позивачку від обов`язку довести обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, встановленого ст. 81 ЦПК України, та не можуть підміняти собою достатню доказову базу для задоволення позову.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2019 року у справі № 522/1029/18 (провадження № 14-270цс19, п. 106107) зазначено, що відповідно до статті 392 ЦК України особа має право звернутися до суду з позовом про визнання права власності, якщо це право оспорюється або не визнається іншими особами, а також у разі втрати нею документа, який засвідчує право власності, при чому передумовою для застосування цієї статті є відсутність іншого, окрім судового, шляху для відновлення порушеного права.

Разом з тим, оскільки відповідно до статті 328 ЦК України набуття права власності є певним юридичним складом, з яким закон пов`язує виникнення в особи суб`єктивного права власності на певний об`єкт, суд, застосовуючи статтю 392 ЦК України, повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав та у який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт і чи підлягає це право захисту в порядку, передбаченому вказаною статтею (постанова Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 21 листопада 2018 року у справі № 920/615/16).

Позов про визнання права власності є належним способом захисту лише за умови, що саме набуття позивачем права власності на спірне майно на законних підставах є встановленим (доведеним) фактом, а не одним лише припущенням чи бажаним для позивача результатом.

Суд зазначає, що позивачкою не доведено, з яких саме передбачених законом підстав та у який передбачений законом спосіб вона набула право власності на спірний житловий будинок, оскільки договір дарування від 26.05.1997р., на який позивачка посилається як на юридичний факт набуття права власності, до матеріалів справи не надано, а інші наявні докази (відомості про реєстрацію місця проживання, оплату комунальних послуг) підтверджують лише факт користування майном, а не юридичний факт (правочин), на підставі якого, за твердженням позивачки, у неї виникло право власності.

За таких обставин, оскільки факт набуття позивачкою права власності на спірний житловий будинок не підтверджений належними, допустимими та достатніми доказами, суд приходить до висновку про недоведеність позовних вимог, у зв`язку з чим у задоволенні позову ОСОБА_1 до Маріупольської міської ради Донецької області про визнання права власності на житловий будинок слід відмовити.

Відповідно до ст.141 ЦПК України судові витрати, понесені позивачкою на сплату судового збору, слід віднести на її рахунок.

Керуючись ст. ст. 12, 13, 19, 81, ч. 1 ст.82, 131, 223, 259, 263-265, 272-273 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Маріупольської міської ради Донецької області про визнання права власності на житловий будинок, третя особа ОСОБА_2 , відмовити.

Рішення може бути оскаржено до Дніпровського апеляційного суду впродовж 30 днів. Повний текст рішення буде складений впродовж 10 днів.

Суддя Д.О. Покопцева