Рішення № 140110987, 28.09.2026, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/18557/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

28 вересня 2026 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Стефанова С.О., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Комісії з питань встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України при Міністерстві розвитку громад та територій України про визнання протиправними дій та скасування рішення,-

В С Т А Н О В И В:

До Одеського окружного адміністративного суду 22 червня 2026 року надійшов позов ОСОБА_1 до Комісії з питань встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України при Міністерстві розвитку громад та територій України, в якому, з урахуванням уточнення позовних вимог, просить суд:

- визнати протиправним та скасувати рішення Комісії з питань встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України при Міністерстві розвитку громад та територій України, оформлене протоколом від 16 квітня 2026 року №1.5/7-1496ДСК, в частині, що стосується ОСОБА_1 ;

- зобов`язати Комісію з питань встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України при Міністерстві розвитку громад та територій України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 20.10.2025 року, з урахуванням висновків суду, викладених у судовому рішенні, ухваленому за результатами розгляду справи;

- стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Комісії з питань встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України при Міністерстві розвитку громад та територій України на користь ОСОБА_1 понесені судові витрати зі сплати судового збору за подання позову в розмірі 1064,96 гривень.

Позиція позивача обґрунтовується наступним

Обґрунтовуючи позовні вимоги, позивач зазначає, що 19.07.2014 року був незаконно позбавлений особистої свободи представниками незаконного збройного формування «донецька народна республіка» у місті Макіївка Донецької області та утримувався до 02.10.2014 року.

Позивач вказує, що до моменту незаконного позбавлення особистої свободи проходив службу в органах внутрішніх справ України, обіймав керівні посади, мав проукраїнську позицію та відмовився від співпраці з представниками незаконного збройного формування. На його переконання, саме зазначені обставини стали причиною його переслідування, незаконного позбавлення волі та подальшого утримання.

20.10.2025 року позивач звернувся до Міністерства розвитку громад та територій України із заявою про встановлення факту позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, подавши документи та відомості на підтвердження викладених обставин. Після доопрацювання заяви 14.11.2025 року він повторно направив її відповідачу.

За результатами розгляду заяви Комісією з питань встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України прийнято рішення про непідтвердження факту позбавлення особистої свободи щодо позивача з мотивів його невідповідності категорії осіб, визначених пунктом 2 частини першої статті 2 Закону України від 26.01.2022 №2010-ІХ «Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їх сімей», оформлене протоколом засідання Комісії від 16.04.2026 №1.5/7-1496ДСК.

Позивач вважає зазначене рішення протиправним та необґрунтованим, оскільки, на його думку, Комісією не було належним чином досліджено подані ним документи та відомості, не надано оцінки обставинам його професійної діяльності, проукраїнської позиції та причинно-наслідковому зв`язку між такими обставинами і незаконним позбавленням його особистої свободи.

Позивач посилається на те, що відповідачем не наведено конкретних мотивів, з яких зроблено висновок про його невідповідність вимогам пункту 2 частини першої статті 2 Закону №2010-ІХ, а формальне посилання на невідповідність встановленим законом критеріям не може вважатися належним обґрунтуванням індивідуального рішення суб`єкта владних повноважень.

Крім того, позивач зазначає, що сам факт проходження ним служби в органах внутрішніх справ України до моменту захоплення не виключає можливості його віднесення до категорії цивільних осіб, оскільки на момент позбавлення особистої свободи він не брав участі у бойових діях та не перебував у складі військового формування.

На думку позивача, наведені ним обставини та подані докази свідчать про наявність передбачених пунктом 2 частини першої статті 2 Закону №2010-ІХ підстав для поширення на нього дії цього Закону, зокрема у зв`язку з його професійною діяльністю, проукраїнською позицією та переслідуванням з боку представників незаконного збройного формування.

Також позивач вказує на порушення відповідачем вимог щодо повного, всебічного та об`єктивного розгляду його заяви, зокрема неналежну оцінку поданих доказів та нез`ясування всіх істотних обставин справи.

У зв`язку з цим позивач просить визнати протиправним та скасувати рішення Комісії, оформлене протоколом від 16.04.2026 №1.5/7-1496ДСК, у частині, що стосується розгляду його заяви, та зобов`язати відповідача повторно розглянути заяву про встановлення факту позбавлення особистої свободи з урахуванням висновків суду.

Позиція відповідача обґрунтовується наступним

Заперечуючи проти задоволення позовних вимог, відповідач зазначає, що заява ОСОБА_1 від 20.10.2025 року (з урахуванням заяви від 14.11.2025 року) була розглянута Комісією з питань встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, за результатами чого прийнято рішення про непідтвердження факту позбавлення позивача особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, оформлене протоколом від 16.04.2026 №1.5/7-1496ДСК.

Відповідач вказує, що відповідно до пункту 2 частини першої статті 2 Закону України «Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей» для встановлення відповідного факту необхідним є підтвердження не лише самого факту позбавлення особи особистої свободи, а й обставин, визначених законом, зокрема причинного зв`язку такого позбавлення свободи із здійсненням особою відповідної діяльності чи іншими передбаченими законом обставинами.

На думку відповідача, подані позивачем документи підтверджують окремі обставини його професійної діяльності, перебування у місці несвободи та наявність тілесних ушкоджень, однак не містять достатніх відомостей, які б підтверджували, що саме його професійна діяльність, проукраїнська позиція чи висловлювані ним погляди були причиною позбавлення його особистої свободи. Письмові пояснення свідків, публікації у засобах масової інформації та фотоматеріали, за твердженням відповідача, також не підтверджують такого причинного зв`язку.

Крім того, відповідач зазначає, що матеріали заяви не підтверджують обставин, передбачених підпунктом «б» пункту 2 частини першої статті 2 Закону, оскільки не містять відомостей про те, що звільнення позивача було поставлено у залежність від вчинення Україною, державним органом, організацією, юридичною або фізичною особою певних дій чи утримання від їх вчинення.

Відповідач вважає, що Комісія здійснила оцінку поданих позивачем документів та відомостей у їх сукупності та діяла в межах наданих їй законом повноважень, а тому підстав для визнання оскаржуваного рішення протиправним не вбачається.

Також відповідач заперечує проти вимоги про зобов`язання Комісії повторно розглянути заяву, посилаючись на дискреційний характер її повноважень та на те, що адміністративний суд не може підміняти суб`єкта владних повноважень у здійсненні наданої йому компетенції.

З огляду на наведене відповідач вважає позовні вимоги необґрунтованими та просить відмовити у їх задоволенні.

Процесуальні дії та клопотання учасників справи

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 25 травня 2026 року адміністративний позов залишено без руху та надано позивачу 5-ти денний строк для усунення недоліків позовної заяви з дня отримання ухвали.

01 липня 2026 року на виконання ухвали суду позивачем подано заяву про усунення недоліків позову.

Ухвалою Одеського окружного адміністративного суду від 06 липня 2026 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження по справі. Розгляд справи вирішено проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін в порядку ст.262 КАС України.

Зазначеною ухвалою також витребувано у Комісії з питань встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України при Міністерстві розвитку громад та територій України повний зміст матеріалів справи, що стали підставою для прийняття рішення від 16.04.2026 №1.5/7-1496ДСК, копії заяви позивача з усіма додатками, матеріалів внутрішньої перевірки (висновків, довідок), а також належним чином засвідченого витягу з протоколу засідання Комісії в частині мотивів відмови.

27 липня 2026 року від відповідача до суду надійшов відзив на позов з витребуваними доказами.

30 липня 2026 року від позивача до суду надійшла відповідь на відзив.

12 серпня 2026 року від відповідача до суду надійшли витребувані докази, а саме: Витяг з протоколу засідання Комісії від 16.04.2026 року № 1.5/7-1496ДСК, що має гриф «ДСК».

Станом на 28 вересня 2026 року, будь-яких інших заяв по суті справи з боку сторін на адресу суду не надходило.

Вивчивши матеріали справи, дослідивши обставини, якими обґрунтовувалася позиція позивача, перевіривши їх доказами, суд встановив наступні факти та обставини.

Обставини справи встановлені судом

19.07.2014 року позивач - ОСОБА_1 був незаконно позбавлений особистої свободи представниками незаконних збройних формувань «донецької народної республіки» у місті Макіївка Донецької області.

До моменту незаконного позбавлення особистої свободи позивач проходив службу в органах внутрішніх справ України з 1990 року, обіймав, зокрема, посади начальника Гірницького районного відділу Макіївського міського управління УМВС України в Донецькій області, начальника сектору боротьби з незаконним обігом наркотиків лінійного відділу на станції Микитівка, а також інші керівні посади.

За час служби позивач неодноразово нагороджувався почесними грамотами, відзнаками та медалями Міністерства внутрішніх справ України, Президента України та органів місцевого самоврядування.

Як вказує позивач, він відкрито підтримував проукраїнську позицію, використовував українську мову у професійній діяльності та повсякденному житті, що було відомо мешканцям м. Макіївки та його колишнім колегам по службі.

Позивач зазначає, що 19.07.2014 року у Червоногвардійському районі м. Макіївки Донецької області позивача оточила група, яка складалась приблизно з 15 озброєних осіб, частина з яких раніше проходила службу в органах внутрішніх справ України та була особисто знайома позивачу. Після початку збройної агресії російської федерації зазначені особи перейшли на бік незаконного збройного формування «донецької народної республіки». Під загрозою застосування зброї та фізичного насильства позивача примусово посадили до автомобіля та доставили до захопленої будівлі ІНФОРМАЦІЯ_1, відомої як «ІНФОРМАЦІЯ_2», де незаконно утримували у підвальному приміщенні. Позивач перебував у незаконному утриманні протягом 75 днів - з 19.07.2014 року по 02.10.2014 року. Протягом вказаного періоду ОСОБА_1 утримували у неналежних та нелюдських умовах без достатнього доступу до їжі, води, медичної допомоги та сонячного світла.

Також позивач вказує, що під час його незаконного утримання до нього систематично застосовувалися катування, фізичне та психологічне насильство, зокрема: побиття до втрати свідомості, катування електричним струмом, нанесення порізів штикножем, прибивання кистей рук цвяхами, підвішування за зв`язані руки, імітації розстрілів та погрози вбивством. Під час катувань представники незаконного збройного формування звинувачували позивача у проукраїнській позиції, використанні української мови, проходженні служби в органах внутрішніх справ України та відмові співпрацювати з представниками «днр». Внаслідок катувань та нелюдського поводження позивач отримав численні тілесні ушкодження, зокрема переломи ребер, перелом гомілковостопного суглобу, перелом коліна та інші ушкодження.

02.10.2014 року позивачу вдалося втекти з місця незаконного утримання за сприяння одного з наглядачів, після чого він виїхав до м. Костянтинівка Донецької області, а згодом - на підконтрольну Уряду України територію, а саме до м. Києва.

У зв`язку із вищевикладеними обставинами, 20.10.2025 року позивач звернувся до Міністерства розвитку громад та територій України із заявою про встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України (для громадян України, які є цивільними особами).

Вищевказана заява була складена позивачем за формою, затвердженою Наказом Міністерства розвитку громад та територій України від 21.01.2025 року №76 «Про затвердження форм заяв для забезпечення соціального і правового захисту осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей».

До заяви, позивачем було надано відповідні документи на підтвердження викладеного, а саме: копію паспорта та РНОКПП, копію довідки ВПО, копії грамот, нагород, відзнак та медалей, документів щодо проходження служби, письмові пояснення свідків, які незаконно утримувались разом із позивачем, та їх документів, фотоматеріали тілесних ушкоджень тощо.

30.10.2025 року позивачем засобами електронного поштового зв`язку було отримано лист Міністерства розвитку громад та територій України за підписом Куценко А. щодо необхідності доопрацювання заяви шляхом її власноручного заповнення.

На виконання вищевказаних вимог, 14.11.2025 року позивачем направлено на адресу відповідача власноруч заповнену заяву з дотриманням вимог чинного законодавства України.

Після спливу строку, встановленого чинним законодавством для розгляду поданої заяви, 19.01.2026 року адвокатом Шепітком Г.І. в інтересах ОСОБА_1 було направлено адвокатський запит з метою отримання інформації щодо актуального стану її розгляду.

У відповідь на вищевказаний адвокатський запит листом №1682/7/10-26 від 21.01.2026 року відповідачем повідомлено лише про те, що заяву позивача отримано та її буде розглянуто, без зазначення будь-яких строків розгляду.

26.03.2026 року адвокатом Шепітком Г.І. в інтересах ОСОБА_1 повторно направлено адвокатський запит з метою отримання інформації щодо стану розгляду заяви позивача.

Листом №8590/7/10-26 від 02.04.2026 року повідомлено про те, що питання щодо розгляду заяви ОСОБА_1 буде включено до порядку денного наступного засідання Комісії, проведення якого заплановано у квітні 2026 року.

Листом №12296/7/10-16 від 13.05.2026 року, у відповідь на адвокатський запит від 06.05.2026 року, повідомлено, що листом Міністерства розвитку громад та територій України від 12.05.2026 року №12012/7/ЗВГ-26 позивача проінформовано про результати розгляду заяви та прийняте Комісією рішення. Відповідно до зазначеного листа, Комісією прийнято рішення про непідтвердження факту позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України щодо ОСОБА_1 з мотивів невідповідності позивача категорії осіб, визначених пунктом 2 частини 1 статті 2 Закону України «Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України та членів їх сімей».

З метою встановлення обставин прийнятого рішення, а також здійснення правового аналізу його правомірності та законності, 14.05.2026 року представником позивача було подано адвокатський запит до Міністерства розвитку громад та територій України щодо надання копії рішення Комісії, оформленого у встановленому законом порядку.

Водночас листом №12902/7/10-16 від 19.05.2026 року повідомлено, що інформація, яка міститься в протоколах засідань Комісії, віднесена до інформації з обмеженим доступом та має гриф «Для службового користування», у зв`язку з чим її не може бути надано шляхом надсилання через відкриті канали зв`язку. При цьому позивачу запропоновано можливість особистого ознайомлення з відповідними матеріалами.

У відповідь на адвокатський запит від 29.05.2026 року, листом №14400/7/10- 26 від 04.06.2026 року повідомлено про те, що Рішення Комісії щодо ОСОБА_1 оформлене протоколом засідання Комісії від 16.04.2026 року №1.5/7-1496ДСК.

Так, відповідно до наявного в матеріалах справи Витягу з протоколу ід 21 липня 2026 року №1.5/7-1496ДСК від 16.04.2026 року засідання Комісії з питань встановленням факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, Комісією прийнято рішення про непідтвердження факту позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України щодо ОСОБА_1 з мотивів невідповідності позивача категорії осіб, визначених пунктом 2 частини 1 статті 2 Закону України «Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України та членів їх сімей».

Вважаючи протиправним рішення Комісії з питань встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України при Міністерстві розвитку громад та територій України, оформлене протоколом від 16 квітня 2026 року №1.5/7-1496ДСК, в частині, що стосується ОСОБА_1 , позивач звернувся до суду з даним позовом.

Джерела права та висновки суду

Частиною другою статті 19 Конституції Україні передбачено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відносини, пов`язані із соціальним і правовим захистом осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей, регулюються Законом України «Про соціальний і правовий захист осіб, стосовно яких встановлено факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, та членів їхніх сімей» від 26.01.2022 року №2010- ІХ (далі - Закон №2010-ІХ).

Згідно з пунктом 2 частини першої статті 2 Закону №2010-ІХ дія цього Закону поширюється на громадян України, які є цивільними особами, що перебувають під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 року, та яких було позбавлено особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України державою-агресором, її органами, підрозділами, формуваннями, іншими утвореннями під час перебування на тимчасово окупованих територіях України або на території держави-агресора:

а) у зв`язку із здійсненням такими громадянами діяльності, спрямованої на вираження поглядів, цінностей, позицій щодо відстоювання державного суверенітету, територіальної цілісності і недоторканності України, демократичного конституційного ладу та інших національних інтересів України, а також за здійснення професійної, громадської, політичної чи правозахисної діяльності, пов`язаної із зазначеними інтересами, за наявності підстав вважати, що така діяльність становила реальну або потенційну небезпеку для незаконного переслідування;

б) у зв`язку з незаконними діями держави-агресора та її утворень з метою спонукання до певних дій або утримання від дій як умови звільнення громадянина України.

Відповідно до статті 3 Закону №2010-ІХ прийняття рішень щодо встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України здійснюється Комісією з питань встановлення такого факту, утвореною при центральному органі виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну політику з питань тимчасово окупованих територій України.

Згідно зі статтею 4 Закону №2010-ІХ підставою для встановлення факту позбавлення особи особистої свободи є подання заяви встановленої форми та відповідних документів та/або відомостей, зокрема:

довідки уповноважених органів або документів, що підтверджують перебування особи у місцях несвободи внаслідок збройної агресії проти України із зазначенням строку такого перебування, або інтернування у нейтральних державах;

документів, що підтверджують участь особи у визначених законом заходах у сфері національної безпеки і оборони (у випадках, передбачених Законом №2010-ІХ), із зазначенням строку перебування у місцях несвободи або інтернування;

витягу з Єдиного державного реєстру досудових розслідувань (за наявності);

повідомлень органів сил безпеки та сил оборони щодо особи.

Підставою для встановлення факту позбавлення особи особистої свободи у випадку, передбаченому підпунктом «а» пункту 2 частини першої статті 2 Закону №2010-ІХ, є також документи та/або відомості, що підтверджують факт порушення норм Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949 року та обставини незаконного позбавлення особистої свободи у зв`язку із відповідною діяльністю особи.

Відповідно до частини шостої статті 4 Закону №2010-ІХ під час розгляду заяв Комісією беруться до уваги інформація та відомості, надані заявником або його представниками, а також документи (довідки) щодо достовірності таких відомостей.

У разі необхідності Комісія має право заслуховувати пояснення заявника, свідків, законних представників та інших осіб, які надали відповідні відомості.

Згідно з частиною сьомою статті 4 Закону №2010-ІХ за результатами розгляду заяви та поданих матеріалів Комісія приймає одне з рішень, зокрема про встановлення факту позбавлення особистої свободи або про непідтвердження такого факту.

Положенням про Комісію з питань встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 15.11.2022 №1281, передбачено, що Комісія утворюється при центральному органі виконавчої влади з питань тимчасово окупованих територій та здійснює діяльність відповідно до Закону №2010-ІХ.

Відповідно до пункту 14 Положення під час розгляду заяв Комісією беруться до уваги:

інформація та відомості, надані заявником та іншими визначеними особами;

документи (довідки) щодо достовірності відомостей, надані державними органами на запит Комісії;

рішення міжнародних судових установ, юрисдикція яких визнана Україною;

інша інформація, надана або оприлюднена міжнародними та правозахисними організаціями.

У разі потреби Комісія заслуховує пояснення відповідних осіб та свідків.

Пунктом 17 Положення передбачено, що рішення Комісії про непідтвердження факту позбавлення особи особистої свободи може бути оскаржене в судовому порядку.

Відповідно до частини другої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України суди при розгляді справ щодо оскарження рішень суб`єктів владних повноважень перевіряють, чи прийняті вони на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначений законом, обґрунтовано, безсторонньо, добросовісно, пропорційно, з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення, та своєчасно.

Крім того, відповідно до частини другої статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України в адміністративних справах щодо оскарження рішень суб`єкта владних повноважень саме на такого суб`єкта покладається обов`язок доведення правомірності прийнятого ним рішення.

Отже, саме відповідач повинен довести, що під час розгляду заяви позивача було всебічно досліджено всі надані докази, належним чином встановлено фактичні обставини справи, правильно застосовано положення Закону України №2010-ІХ та наведено належне мотивування прийнятого рішення.

Оскільки відповідач послався на невідповідність позивача вимогам пункту 2 частини першої статті 2 Закону №2010-ІХ, саме відповідач зобов`язаний довести, які саме встановлені законом критерії відсутні у позивача та якими доказами це підтверджується.

Як зазначено судом вище, за змістом пункту 2 частини першої статті 2 цього Закону його дія поширюється, зокрема, на громадян України, які є цивільними особами, що перебувають під захистом Конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12 серпня 1949 року, були позбавлені особистої свободи внаслідок збройної агресії України державою-агресором, її органами, підрозділами, формуваннями чи іншими утвореннями під час перебування на тимчасово окупованих територіях України або на території держави-агресора, у зв`язку з обставинами, визначеними підпунктами «а» або «б» цього пункту.

Таким чином, для встановлення факту позбавлення особистої свободи за вказаною нормою підлягає встановленню сукупність юридично значимих обставин, а не лише факт фізичного позбавлення особи свободи.

Разом з тим суд звертає увагу, що спірне рішення Комісії, оформлене протоколом від 16.04.2026 року №1.5/7-1496ДСК, мотивоване тим, що позивач не відповідає категорії громадян, визначених пунктом 2 частини першої статті 2 Закону №2010-ІХ.

При цьому із наведеного формулювання неможливо встановити, який саме із передбачених законом критеріїв Комісія вважала таким, що не підтверджений позивачем: статус цивільної особи, факт позбавлення особистої свободи внаслідок збройної агресії, перебування на тимчасово окупованій території, обставини, передбачені підпунктом «а» пункту 2 частини першої статті 2 Закону, чи обставини, передбачені його підпунктом «б».

Водночас із змісту відзиву на позовну заяву вбачається, що відповідач фактично сформулював додаткове, більш розгорнуте обґрунтування прийнятого рішення, пославшись на недостатність доказів причинного зв`язку між професійною діяльністю та проукраїнською позицією позивача і його позбавленням особистої свободи.

Суд зазначає, що правомірність рішення суб`єкта владних повноважень повинна оцінюватися насамперед з огляду на його зміст та мотиви, які були покладені в основу такого рішення на момент його прийняття. Наведення відповідачем у процесі судового розгляду додаткових мотивів саме по собі не усуває можливих недоліків мотивування індивідуального адміністративного акта.

Такий підхід узгоджується з правовими позиціями Верховного Суду щодо вимоги належної мотивованості несприятливого для особи рішення суб`єкта владних повноважень. Адміністративний орган повинен ретельно дослідити матеріали, що мають доказове значення, надати оцінку істотним доводам особи та навести зрозумілі мотиви, з яких дійшов відповідного висновку.

Судом встановлено, що у заяві від 20.10.2025 року та поданих до неї матеріалах позивач пов`язував своє незаконне позбавлення особистої свободи не лише із самим фактом перебування на тимчасово окупованій території, а й із конкретними обставинами своєї професійної діяльності в органах внутрішніх справ України, займаними посадами, проукраїнською позицією, використанням української мови, відмовою від співпраці з представниками незаконного збройного формування та обставинами поводження з ним під час утримання.

Також матеріали, надані позивачем, містили письмові пояснення свідків, документи щодо його проходження служби та професійної діяльності, публікації та фотоматеріали, на які позивач посилався як на підтвердження викладених ним обставин.

Отже, перед Комісією поставало питання не лише про наявність факту фізичного утримання позивача, а про оцінку сукупності наведених ним обставин з метою встановлення, чи існував передбачений підпунктом «а» пункту 2 частини першої статті 2 Закону №2010-ІХ зв`язок між його діяльністю, поглядами та незаконним позбавленням особистої свободи.

Водночас оскаржуване рішення не містить належного аналізу зазначених обставин та не дає можливості встановити, з яких саме причин Комісія відхилила доводи позивача про те, що його професійна діяльність та проукраїнська позиція могли бути причиною незаконного переслідування та позбавлення його особистої свободи.

Саме по собі зазначення про невідповідність позивача категорії осіб, визначених пунктом 2 частини першої статті 2 Закону №2010-ІХ, без визначення конкретної юридично значимої обставини, яка не знайшла підтвердження, та без наведення мотивів відхилення поданих позивачем доказів, не дає можливості ані позивачу зрозуміти дійсні підстави негативного рішення, ані суду належним чином перевірити його обґрунтованість.

При цьому суд не погоджується з доводом відповідача про те, що наявність у Комісії дискреційних повноважень звільняє її від обов`язку належного мотивування прийнятого рішення.

Наявність адміністративного розсуду означає можливість суб`єкта владних повноважень здійснити вибір між передбаченими законом варіантами рішення, однак такий розсуд не може бути необмеженим і підлягає судовому контролю за критеріями, встановленими статтею 2 КАС України.

При цьому оцінка судом мотивів та обґрунтованості рішення суб`єкта владних повноважень не є втручанням у його дискреційні повноваження. Верховний Суд неодноразово наголошував на необхідності зовнішнього судового контролю за реалізацією адміністративного розсуду, зокрема щодо дотримання вимог обґрунтованості та мотивованості рішення.

Не приймає суд і посилання відповідача на постанову Верховного Суду від 02.04.2025 року у справі №280/7446/24 як на підтвердження правомірності оскаржуваного рішення. Предметом розгляду у зазначеній справі були правовідносини щодо розгляду рапорту військовослужбовця про звільнення з військової служби, а тому наведені у ній правові висновки безпосередньо не стосуються порядку встановлення факту позбавлення особи особистої свободи за Законом №2010-ІХ.

Разом з тим суд не вважає за необхідне на цій стадії надавати остаточну оцінку тому, чи підтверджені матеріалами справи всі обставини, на які посилається позивач як на підставу застосування підпункту «а» пункту 2 частини першої статті 2 Закону №2010-ІХ, оскільки така оцінка не була належним чином здійснена Комісією при прийнятті оскаржуваного рішення.

З огляду на принцип розподілу повноважень між судом та суб`єктом владних повноважень, суд не може підміняти Комісію та вперше встановлювати замість неї всі юридично значимі обставини, що входять до предмета її компетенції.

Водночас виявлені судом недоліки оскаржуваного рішення є істотними, оскільки перешкоджають встановленню дійсних мотивів його прийняття та здійсненню повноцінної судової перевірки його обґрунтованості.

Таким чином, суд доходить висновку, що рішення Комісії, оформлене протоколом від 16.04.2026 року №1.5/7-1496ДСК, у частині непідтвердження факту позбавлення особистої свободи ОСОБА_1 не відповідає критеріям обґрунтованості та вмотивованості, визначеним частиною другою статті 2 КАС України, оскільки не містить достатнього викладення фактичних та правових підстав, з яких Комісія дійшла висновку про невідповідність позивача категорії осіб, визначених пунктом 2 частини першої статті 2 Закону №2010-ІХ.

Відтак, позовна вимога про визнання протиправним та скасування зазначеного рішення є обґрунтованою.

Щодо вимоги про зобов`язання відповідача повторно розглянути заяву позивача, суд зазначає, що відповідно до пункту 4 частини другої статті 245 КАС України у разі задоволення позову суд вправі зобов`язати суб`єкта владних повноважень повторно розглянути відповідне питання з урахуванням правової оцінки суду.

Оскільки суд не встановлює замість Комісії наявність усіх передбачених Законом №2010-ІХ підстав для встановлення факту позбавлення особистої свободи, а лише констатує неналежне дослідження та мотивування прийнятого рішення, належним способом захисту порушеного права позивача є скасування оскаржуваного рішення та зобов`язання Комісії повторно розглянути заяву ОСОБА_1 з урахуванням правової оцінки, наданої судом у цьому рішенні.

При повторному розгляді заяви Комісії належить надати оцінку всім істотним обставинам та доказам, на які посилається позивач, зокрема обставинам його професійної діяльності, проукраїнської позиції, відмови від співпраці з незаконними збройними формуваннями, обставинам його захоплення та утримання, а також встановити наявність або відсутність причинного зв`язку між зазначеними обставинами та позбавленням його особистої свободи відповідно до вимог Закону №2010-ІХ.

При цьому суд не визначає наперед зміст рішення, яке має бути прийняте Комісією за результатами повторного розгляду заяви, оскільки це належить до її компетенції.

Суд враховує позицію Європейського суду з прав людини (в аспекті оцінки аргументів учасників справи у касаційному провадженні), сформовану, зокрема у справах Салов проти України (заява № 65518/01; від 6 вересня 2005 року; пункт 89), Проніна проти України (заява № 63566/00; 18 липня 2006 року; пункт 23) та Серявін та інші проти України (заява № 4909/04; від 10 лютого 2010 року; пункт 58): принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії (Ruiz Torija v. Spain) серія A. 303-A; 09 грудня 1994 року, пункт 29).

Оцінюючи правомірність дій та рішень органів владних повноважень, суд керується критеріями, закріпленими у статті 2 КАС України, які певною мірою відображають принципи адміністративної процедури.

Суд зазначає, що доведення має випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою, однак відповідачем не доведено правомірність своїх дій.

Відповідно до ч.1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Згідно з ч.1 та ч. 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні (стаття 90 КАС України).

Відповідно до частини 2 статті 9 КАС України суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Суд зазначає, що у випадку, коли закон встановлює повноваження суб`єкта публічної влади в імперативній формі, тобто його діяльність чітко визначена законом, то суд зобов`язує відповідача прийняти конкретне рішення чи вчинити певну дію. У випадку, коли ж суб`єкт наділений дискреційними повноваженнями, то суд може лише вказати на виявлені порушення, допущені при прийнятті оскаржуваного рішення (дій), та зазначити норму закону, яку відповідач повинен застосувати при вчиненні дії (прийнятті рішення) з урахуванням встановлених судом обставин, оскільки адміністративний суд не вправі перебирати на себе повноваження суб`єкта публічної адміністрації, реалізуючи за нього процедурні дії, ухвалювати рішення чи проводити адміністративну процедуру. Таке втручання може мати місце лише у випадку, якщо судом буде встановлено, що в адміністративній процедурі фізична (юридична) особа виконала всі приписи закону, а суб`єкт владних повноважень у відповідь необґрунтовано й незаконно не вчинив належну дію чи не ухвалив необхідне рішення.

Відповідно до абзацу 2 частини 4 статті 245 КАС України у випадку, якщо прийняття рішення на користь позивача передбачає право суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд, суд зобов`язує суб`єкта владних повноважень вирішити питання, щодо якого звернувся позивач, з урахуванням його правової оцінки, наданої судом у рішенні.

Нормами частини 2 статті 5 КАС України передбачено, що захист порушених прав, свобод чи інтересів особи, яка звернулася до суду, може здійснюватися судом також в інший спосіб, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Нормами статті 6 КАС України встановлено, що суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини. Звернення до адміністративного суду для захисту прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Оцінивши докази, які є у справі за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог.

Розподіл судових витрат

Відповідно до ч.1 ст.143 КАС України суд вирішує питання щодо судових витрат у рішенні, постанові або ухвалі.

Відповідно до ч.1 ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

З огляду на зазначене та згідно із ст.139 КАС України судові витрати позивача в сумі 1064,96 грн. підлягають стягненню на її користь за рахунок бюджетних асигнувань відповідача.

Керуючись ст.ст.2, 6, 8, 9, 12, 14, 44, 139, 242-246 КАС України, суд, -

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Комісії з питань встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України при Міністерстві розвитку громад та територій України про визнання протиправними дій та скасування рішення - задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати рішення Комісії з питань встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України при Міністерстві розвитку громад та територій України, оформлене протоколом від 16 квітня 2026 року №1.5/7-1496ДСК, в частині, що стосується ОСОБА_1 .

Зобов`язати Комісію з питань встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України при Міністерстві розвитку громад та територій України повторно розглянути заяву ОСОБА_1 від 20 жовтня 2025 року з урахуванням висновків суду, викладених у цьому судовому рішенні.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Комісії з питань встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України при Міністерстві розвитку громад та територій України на користь ОСОБА_1 суму сплаченого судового збору в розмірі 1064,96 грн. (одна тисяча шістдесят чотири гривні 96 коп.).

Рішення набирає законної сили згідно ст.255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржене до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими ст.ст.293, 295 та п.15-5 розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення може бути оскаржено, згідно ст.295 КАС України, протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частину рішення суду, або розгляд справи в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Позивач: ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ).

Відповідач: Комісія з питань встановлення факту позбавлення особи особистої свободи внаслідок збройної агресії проти України при Міністерстві розвитку громад та територій України (пр-т., Берестейський, буд. 14, м. Київ, 01135, код ЄДРПОУ 37472062).

Суддя С.О. Cтефанов