Рішення № 140104880, 28.09.2026, Центральний районний суд м. Миколаєва

Справа № 490/5100/25

н\п 2/490/443/2026

Центральний районний суд м. Миколаєва

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

28 вересня 2026 року м. Миколаїв

Центральний районний суд міста Миколаєва у складі:

головуючого судді Шолох Л.М.,

за участі секретаря Шведюк Д.О.,

представника позивача Башук Д.С. в режимі відеоконференції,

представника відповідача ОСОБА_1 в режимі відеоконференції,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Миколаєві цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Консалт Солюшн» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи ОСОБА_4 , приватний виконавець виконавчого округу Миколаївської області Химич Олександр Миколайович, про визнання правочину недійсним, -

В С Т А Н О В И В:

До Центрального районного суду м. Миколаєва надійшов позов ТОВ «Консалт Солюшн» до ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , треті особи ОСОБА_4 , приватний виконавець виконавчого округу Миколаївської області Химич О.М., в якому просить:

визнати недійсним договір дарування від 22 березня 2018 року, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Захаренко І.В. та зареєстрований в реєстрі за №141;

скасувати рішення приватного нотаріуса Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Захаренко Ірини Валентинівни, індексний номер: 40262188 від 22.03.2018 року, про державну реєстрацію права власності на 1/3 (одну третю) частку у праві спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 (РНОКПП: НОМЕР_1 );

припинити право власності ОСОБА_3 (РНОКПП: НОМЕР_1 ) на 1/3 (одну третю) частку у праві спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_1 , яка належить їй на праві власності на підставі Договору дарування від 22 березня 2018 року, посвідченого приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Захаренко І.В. за реєстровим № 141.

В обґрунтування своїх позовних вимог, позивач вказує на те, що договір дарування договір дарування від 22 березня 2018 року, посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Захаренко І.В. та зареєстрований в реєстрі за № 141 є таким, що спрямований для усунення відповідальності за кредитним договором, укладеним між ОСОБА_2 та ВАТ «Ерсте Банк», право вимоги за яким надалі отримав позивач.

Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 27 червня 2025 року відкрито провадження у справі та вирішено здійснювати розгляд справи у порядку загального позовного провадження.

Від відповідача ОСОБА_2 до суду надійшов відзив на позов, в якому він просить відмовити у задоволенні позовних вимог з огляду на їх необґрунтованість.

Від позивача до суду надійшла відповідь на відзив, в якій він просить задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

До суду 08 вересня 2025 року від відповідача ОСОБА_2 надійшли заперечення на відповідь на відзив.

Ухвалою Центрального районного суду м. Миколаєва від 24 вересня 2025 року закрито підготовче провадження у справі та призначено справу до розгляду по суті.

У судове засідання з`явився представник позивача ОСОБА_5 , який позов підтримав, просив його задовольнити у повному обсязі.

Представник відповідача ОСОБА_2 ОСОБА_1 позов не визнала, просила відмовити у його задоволенні з огляду на необґрунтованість.

Інші учасники справи до суду не з`явилися, будь-яких заяв та клопотань до суду не надіслали.

Заслухавши думку присутніх у судовому засіданні сторін, дослідивши матеріали справи суд дійшов висновку про можливість розгляду справи за відсутності відповідача та третіх осіб, які не з`явилися.

Заслухавши пояснення сторін, дослідивши матеріали справи судом встановлено таке.

Між ОСОБА_2 та ВАТ «Ерсте Банк» 09 серпня 2007 року укладено кредитний договір з фізичною особою № 014/2292/74/03770, виконання за яким забезпечено шляхом укладення договору іпотеки від 09 серпня 2007 року.

Предметом цього договору іпотеки є двокімнатна квартира АДРЕСА_2 загальною площею 56,8 кв.м., житловою площею 39,8 кв.м.

Також між ПАТ «Ерсте Банк» та ОСОБА_2 укладено іпотечний договір від 02 грудня 2010 року, предметом якого є магазин промислових товарів за адресою АДРЕСА_3 .

Рішенням Центрального районного суду м. Миколаєва від 18 грудня 2013 року у справі № 490/6498/13 позов ОСОБА_2 до Публічного Акціонерного Товариства «Фідокомбанк», треті особи ОСОБА_6 , ОСОБА_7 про визнання недійсним кредитного договору, визнання недійсним договору іпотеки, застосування наслідків їх недійсності, стягнення моральної та матеріальної шкоди задоволено частково. Визнано недійсним договір іпотеки № 01422927403770 , укладений 09 серпня 2007 року між ОСОБА_2 та ПАТ «Ерсте Банк», щодо передання в іпотеку двокімнатної квартири, розташованої за адресою: АДРЕСА_3 . Визнано недійсним договір іпотеки від 02 грудня 2010 року, укладений між ПАТ «Ерсте Банк» та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Середою О.О. за реєстровим номером № 1087, на забезпечення Кредитного договору №01422927403770 від 09 серпня 2007 року і додаткової угоди № 1 від 02 грудня 2010 року, щодо передання в іпотеку магазину промислових товарів, який складається з нежитлових приміщень загальною площею 56,8 кв. м., розташованих в цокольному поверсі житлового будинку за літ. А. Визнано недійсним кредитний договір № 01422927403770 від 09 серпня 2007 року, укладений між Відкритим Акціонерним Товариством «Ерсте Банк» та ОСОБА_2 , Додаткову угоду № 1 до вказаного кредитного договору від 02 жовтня 2010 року та Додаткову угоду № 2 від 30 січня 2012 року. В задоволенні інших позовних вимог ОСОБА_2 відмовлено.

За результатами апеляційного провадження апеляційні скарги публічного акціонерного товариства комерційний банк «Фідокомбанк» і ОСОБА_2 задоволено частково. Рішення Центрального районного суду м. Миколаєва від 18 грудня 2013 року в частині відмови у відшкодуванні матеріальної і моральної шкоди, а також визнання недійсним договорів іпотеки: двокімнатної квартири АДРЕСА_2 та магазину промислових товарів у будинку АДРЕСА_4 , укладених 9 серпня 2007 року і 2 грудня 2010 року між ОСОБА_2 та ПАТ «Ерсте Банк», як правопопередником Фідокомбанку, залишено без змін. В іншій частині вказане рішення місцевого суду скасувано та ухвалено нове рішення. Відмовлено в задоволенні позовних вимог ОСОБА_2 до Фідокомбанку про визнання недійсними кредитного договору від 09 серпня 2007 року і додаткових угод до нього від 02 грудня 2010 року та від 30 січня 2012 року.

Стягнуто з ОСОБА_2 на користь акціонерного товариства комерційний банк «Фідокомбанк» 535 257 грн 56 коп. заборгованості по кредитному договору, укладеному 09 серпня 2007 року між ВАТ «Ерсте Банк», правонаступником якого є Фідокомбанк, і ОСОБА_2 , станом на 20 березня 2013 року, складовими частинами якої є: 512 156 грн. 3 коп. (еквівалент 64075,57 дол. США) заборгованості за кредитом, 21405 грн 82 коп. (еквівалент 2677,82 дол. США) заборгованості по відсотках і 1687 грн 72 коп. пені. Вирішено питання щодо розподілу судових витрат.

Отже, відповідач ОСОБА_2 має заборгованість за кредитним договором укладеному 09 серпня 2007 року між ВАТ «Ерсте Банк», правонаступником якого є Фідокомбанк та надалі відповідно ТОВ «Консалт Солюшн».

Постановою приватного виконавця Химича О.М. від 20 серпня 2024 року відкрито виконавче провадження № 75842866 з виконання виконавчого листа Центрального районного суду м. Миколаєва від 20 серпня 2024 року №490/6798/13.

Надалі ОСОБА_2 та ОСОБА_3 22 березня 2018 року уклали договір дарування 1/3 частини у праві спільної часткова власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Вирішуючи питання щодо обґрунтованості позовних вимог суд враховує правову позицію Верховного Суду, викладену, зокрема у постанові Великої Палати від 04 лютого 2026 року у справі 910/6654/24.

Завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави (стаття 2 ЦПК України).

Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (частина перша статті 5 ЦПК України).

За частиною першою статті 15, частиною першою статті 16 ЦК України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково.

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і на захист яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду.

Відсутність порушеного, невизнаного або оспореного відповідачем приватного (цивільного) права (інтересу) позивача є самостійною підставою для відмови в позові.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є правомірним та ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05 червня 2018 року у справі № 338/180/17, від 22 лютого 2022 року у справі № 761/36873/18.

Застосований судом спосіб захисту має бути правомірним - таким, що відповідає правовій природі відносин, що виникли між сторонами спору, тобто відповідати праву; тоді як ефективність характеризує спосіб захисту відповідно до критерію його дієвості у відновленні порушеного права та інтересу.

За частиною другою статті 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом чи судом у визначених законом випадках.

Визнання правочину недійсним є одним з передбачених законом способів захисту цивільних прав та інтересів за статтею 16 ЦК України. Так, для приватного права апріорі властивою є така засада, як розумність.

Розумність характерна як для оцінки/врахування поведінки учасників цивільного обороту, тлумачення матеріальних приватно-правових норм, що здійснюється при вирішенні спорів, так і для тлумачення процесуальних норм (див. постанову Верховного Суду у складі колегії суддів Другої судової палати Касаційного цивільного суду від 16 червня 2021 року у справі № 554/4741/19, постанову Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 18 квітня 2022 року у справі № 520/1185/16-ц, постанову Великої Палати Верховного Суду від 08 лютого 2022 року у справі №209/3085/20).

Правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним (стаття 204 ЦК України).

Презумпція правомірності правочину означає те, що вчинений правочин вважається правомірним, тобто таким, що зумовлює набуття, зміну чи припинення породжує, змінює або припиняє цивільних прав та обов`язків, доки ця презумпція не буде спростована.

Отже, до спростування презумпції правомірності правочину всі права, набуті сторонами за ним, можуть безперешкодно здійснюватися, а створені обов`язки підлягають виконанню. Спростування презумпції правомірності правочину відбувається: коли недійсність правочину прямо встановлена законом (тобто має місце його нікчемність); якщо він визнаний судом недійсним, тобто існує рішення суду, яке набрало законної сили.

У приватному праві недійсність (нікчемність чи оспорюваність) може стосуватися або «вражати» договір, правочин, акт органу юридичної особи, державну реєстрацію чи документ.

Недійсність договору як приватно правова категорія, покликана не допускати або присікати порушення приватних прав та інтересів або ж їх відновлювати.

До правових наслідків недійсності правочину належить те, що він не створює юридичних наслідків. Тобто правовим наслідком недійсності договору є по своїй суті «нівелювання» правового результату, породженого таким договором (тобто вважається, що не відбулося переходу/набуття/зміни /встановлення/припинення прав взагалі).

У ЦК України закріплений підхід, при якому можливість оспорити правочин конструюється як загальне правило. Навпаки, нікчемність правочину має місце тільки у разі, коли існує пряма вказівка закону про кваліфікацію того або іншого правочину як нікчемного.

Оспорений правочин визнається недійсним судом, якщо одна із сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом (частина третя статті 215 ЦК України).

Правочин, недійсність якого не встановлена законом (оспорюваний правочин), породжує правові наслідки (набуття, зміну або припинення прав та обов`язків), на які він був направлений до моменту визнання його недійсним на підставі рішення суду.

Оспорення правочину відбувається тільки за ініціативою його сторони або іншої заінтересованої особи шляхом пред`явлення вимог про визнання правочину недійсним (позов про оспорення правочину, рецисорний позов).

Нікчемність правочину конструюється за допомогою «текстуальної» недійсності, оскільки вона існує тільки у разі прямої вказівки закону. Така пряма вказівка може втілюватися, зокрема, в термінах «нікчемний», «є недійсним».

Фраундаторним правочин, це правочин, що вчинений всупереч принципу добросовісності та зловживаючи правом (статті 3, 13 ЦК України) і така практика є усталеною.

Так, однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України), дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення.

При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині (частина друга статті 13 ЦК України).

Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 ЦК України

Рішенням Конституційного Суду України від 28 квітня 2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 ЦК України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України.

У цьому Рішенні вказано: «Оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука «а також зловживання правом в інших формах», що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку.

Здійснюючи право власності, зокрема шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)».

Приватноправовий інструментарій не повинен використовуватися учасниками цивільного обороту для уникнення чи унеможливлення сплати боргу (коштів, збитків, шкоди) або виконання судового рішення про стягнення боргу (коштів, збитків, шкоди), що набрало законної сили.

Зловживання правом і використання приватноправового інструментарію всупереч його призначенню проявляється в тому, що: - особа (особи) «використала / використали право на зло»; - наявні негативні наслідки (різного прояву) для інших осіб (негативні наслідки є певним станом, до якого потрапляють інші суб`єкти, чиї права безпосередньо пов`язані з правами особи, яка ними зловживає; цей стан не задовольняє інших суб`єктів; для здійснення ними своїх прав не вистачає певних фактів та/або умов; настання цих фактів / умов безпосередньо залежить від дій іншої особи; інша особа може перебувати у конкретних правовідносинах із цими особами, які «потерпають» від зловживання нею правом, або не перебувати);- враховується правовий статус особи /осіб (особа перебуває у правовідносинах і як їх учасник має уявлення не лише про обсяг своїх прав, а і про обсяг прав інших учасників цих правовідносин та порядок їх набуття та здійснення; особа не вперше перебуває у цих правовідносинах або ці правовідносини є тривалими, або вона є учасником й інших аналогічних правовідносин).

Правочин, що вчиняється з метою завдати шкоди кредитору і який досягає цієї мети, є фраудаторним.

Правочин не має вчинятись з метою заподіяти зло (тобто здійснити зловживання правом) і втілювати цей намір. Такий правочин має кваліфікуватись як фраудаторний та, за наявності відповідної позовної вимоги, має бути визнаний недійсним.

Проте у силу гнучкості та різноманіття цивільних правовідносин вичерпний та закритий перелік обставин, за яких той чи інший правочин слід вважати фраудаторним, відсутній.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 03 липня 2019 року у справі №369/11268/16-ц дійшла висновку, що Верховний Суд вже неодноразово застосовував принцип добросовісності та конструкцію недопустимості зловживання цивільними правами для забезпечення прав та інтересів кредитора.

Фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) в українському законодавстві регулюються тільки в певних сферах (зокрема: у банкрутстві (стаття 20 Закону України від 14 травня 1992 року № 2343-XII «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкротом»); при неплатоспроможності банків (стаття 38 Закону України від 23 лютого 2012 року № 4452-VI «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб»); у виконавчому провадженні (частина четверта статті 9 Закону України від 02 червня 2016 року № 1404-VIII «Про виконавче провадження»).

Цивільно-правовий договір (зокрема й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (зокрема вироку) про стягнення коштів, що набрало законної сили. Боржник (дарувальник), проти якого ухвалено вирок про стягнення коштів та відкрито виконавче провадження, та його сини (обдаровувані), які укладають договір дарування, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки укладають договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом.

Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України).

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц також наголосила, що за змістом частини п`ятої статті 203 ЦК України правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Велика Палата дійшла висновку про те, що фіктивний правочин і фраудаторний поєднує невідповідність принципу добросовісності, проте не кожен фіктивний правочин є фраудаторним, як і не кожен фраудаторний правочин є фіктивним

Відповідно до змісту статті 234 ЦК України фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлювалися цим правочином. Фіктивний правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. Зокрема, необхідно враховувати, що саме по собі невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторони не вчинили будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання правочину недійсним без застосування будь-яких наслідків.

У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає зовнішньому її прояву, зокрема сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно.

Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину.

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України.

Отже, фіктивний правочин характеризується тим, що сторони вчиняють такий правочин лише для виду, знають заздалегідь, що він не буде виконаний.

При цьому Велика Палата Верховного Суду в постанові від 03 липня 2019 року у справі № 369/11268/16-ц погодилася з тим, що позивач вправі звернутися до суду з позовом про визнання договору недійсним, зокрема таким, що направлений на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 статті 3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (частина третя статті 13 ЦК України), та послатися на спеціальну норму, що передбачає підставу визнання правочину недійсним, якою може бути як підстава, передбачена статтею 234 ЦК України, так і інша, наприклад підстава, передбачена статтею 228 ЦК України.

Поняття фраудаторності правочинів знайшло своє відображення і в інших постановах Великої Палати Верховного Суду.

Так, у постанові від 07 вересня 2022 року у справі № 910/16579/20 (провадження № 12-60гс21) Велика Палата Верховного Суду виснувала, що фраудаторні правочини у цивілістичній доктрині - це правочини, які вчиняються сторонами з порушенням принципів доброчесності та з метою приховування боржником своїх активів від звернення на них стягнення окремими кредиторами за зобов`язаннями боржника, завдаючи тим самим шкоди цьому кредитору.

У ЦК України немає окремого визначення фраудаторних правочинів, їх ідентифікація досягається через застосування принципів (загальних засад) цивільного законодавства та меж здійснення цивільних прав. Спільною ознакою таких правочинів є вчинення сторонами дій з виведення майна боржника на третіх осіб з метою унеможливлення виконання боржником своїх зобов`язань перед кредиторами та з порушенням принципу добросовісності поведінки сторони у цивільних правовідносинах.

Договір, що вчиняється на шкоду кредиторам (фраудаторний договір), може бути як оплатним, так і безоплатним. Він може бути як одностороннім, так і багатостороннім за складом учасників, які об`єднуються спільною метою щодо вчинення юридично значимих дій.

У постанові ВП ВС від 03.07.2019 у справі № 369/11268/16-ц наведено ознаки фраундаторності безоплатного правочину, якими є: боржник відчужив майно після пред`явлення до нього позову про стягнення заборгованості; майно відчужене на підставі безвідплатного договору; майно відчужене на користь близького родича; після відчуження спірного майна у боржника відсутнє інше майно.

За результатами судового розгляду судом встановлено, що відповідач ОСОБА_2 має зобов`язання за кредитним договором від 09 серпня 207 року № 014/2292/74/03770, яка стягнута постановою Миколаївського апеляційного суду від 27 лютого 2014 року у справі № 490/6498/13 у сумі: 512 156 грн заборгованість за кредитом; 21 405,00 грн; 1687 грн відсотків.

Відчуження відповідачем ОСОБА_2 1/3 частини у праві власності на квартиру АДРЕСА_1 відбулося після стягнення з нього суми кредитної заборгованості у судовому порядку на користь його матері ОСОБА_3 шляхом укладення безоплатного договору. Тобто відповідач ОСОБА_2 відчужив належне йому нерухоме майно, не отримавши за нього будь-яких коштів. Відповідач ОСОБА_2 у своєму відзиві вказує на те, що він проживає в орендованій квартирі, тобто відповідач відчужив на користь своєї матері єдине наявне у нього житлове приміщення (частину у праві власності на нього).

Також відповідач ОСОБА_2 уклав договір дарування належної йому земельної ділянки за адресою АДРЕСА_5 , площею 0,10га. Відповідач ОСОБА_2 , будучи обізнаним про стягнення з нього кредитної заборгованості за рішення суду, неодноразово вчиняв безоплатні правочини на користь своєї матері, що вказує на його намір уникнення звернення стягнення на його майно.

Суд відхиляє доводи представника відповідача ОСОБА_1 про те, що відповідач ОСОБА_2 мав намір виїхати за межі України, тому і відчужив своє майно на користь його матері. Такі доводи є неспроможними.

Враховуючи наведене суд дійшов висновки про фраундаторність оспорюваного договору та про наявність підстав для визнання його недійсним. Отже, позовні вимоги в частині визнання договору дарування від 22 березня 2018 року є обґрунтованими та такими, що підлягають задоволенню.

Відповідно до частини першої статті 216 ЦК України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Оскільки суд дійшов висновку про недійсність оспорюваного правочину, то відповідно до статті 216 ЦК України, договір дарування, укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 є таким, що не породжує будь-яких наслідків, а саме не тягне за собою виникнення у відповідача ОСОБА_3 права власності на 1/3 частину у праві власності на квартиру АДРЕСА_1 .

Оскільки оспорюваний договір є таким, що не породжує будь-яких правових наслідків, позовні вимоги про припинення права власності ОСОБА_3 на 1/3 частину у праві власності на спірне майно є необґрунтованими, у їх задоволенні слід відмовити.

Щодо позовної давності, то суд зазначає таке.

Відповідно до статті 259 ЦК України позовна давність, встановлена законом, може бути збільшена за домовленістю сторін. Договір про збільшення позовної давності укладається у письмовій формі. Позовна давність, встановлена законом, не може бути скорочена за домовленістю сторін.

Стаття 260 ЦК України позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього Кодексу. Порядок обчислення позовної давності не може бути змінений за домовленістю сторін.

З матеріалів справи слідує, що оспорюваний договір дарування укладено 22 березня 2018 року, право власності на 1/3 частину у праві власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 зареєстровано 22 березня 2018 року.

Право вимоги за кредитним договором, укладеним між ОСОБА_2 та АТ «Ерсте Банк» позивач отримав 03 лютого 2021 року. З інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно слідує, отриманої адвокатом Воронцовою Я.В. 04 червня 2025 року, позивач дізнався про укладення відповідачем ОСОБА_2 оспорюваного договору дарування. Отже, саме з 04 червня 2025 року починає перебіг строку позовної давності для звернення позивача із позовом до суду. ТОВ «Консалт Солюшенс» звернулося до суду із цим позовом 25 червня 2025 року, тобто в межах строку позовної давності.

З огляду на зазначене, суд відхиляє доводи представника позивача про пропуск позивачем строку позовної давності для звернення до суду із цим позовом та про застосування наслідків пропуску строку позовної давності та відмови у задоволенні позову.

За змістом пункту 1 частини першої статті 2 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державна реєстрація речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень (далі - державна реєстрація прав) - це офіційне визнання і підтвердження державою фактів набуття, зміни або припинення речових прав на нерухоме майно, обтяжень таких прав шляхом внесення відповідних відомостей до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно.

Відповідно до статті 11 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» державний реєстратор самостійно приймає рішення за результатом розгляду заяв у сфері державної реєстрації прав. Втручання, крім випадків, передбачених цим Законом, будь-яких органів влади, їх посадових осіб, юридичних осіб, громадян та їх об`єднань у діяльність державного реєстратора під час проведення реєстраційних дій забороняється і тягне за собою відповідальність згідно із законом. У частині другій статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» було унормовано порядок внесення записів до Державного реєстру прав, змін до них та їх скасування.

Відповідно до частини третьої статті 26 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» відомості про речові права, обтяження речових прав, внесені до Державного реєстру прав, не підлягають скасуванню та/або вилученню, крім випадків, передбачених пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону.

У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію набуття речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження припиняються. У разі якщо в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, наявні відомості про речові права, обтяження речових прав, припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації, або якщо відповідним судовим рішенням також визнаються речові права, обтяження речових прав, одночасно з державною реєстрацією припинення речових прав чи обтяжень речових прав проводиться державна реєстрація набуття відповідних прав чи обтяжень. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними

У разі скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав на підставі судового рішення чи визнання його прийнятим з порушенням цього Закону та анулювання у випадку, передбаченому пунктом 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, на підставі рішення Міністерства юстиції України, а також у разі визнання на підставі судового рішення недійсними чи скасування на підставі судового рішення документів, на підставі яких проведено державну реєстрацію прав, скасування на підставі судового рішення державної реєстрації прав, що мало наслідком державну реєстрацію зміни, припинення речових прав, обтяжень речових прав, відповідні права чи обтяження повертаються у стан, що існував до відповідної державної реєстрації, шляхом державної реєстрації змін чи набуття таких речових прав, обтяжень речових прав, що здійснюється державним реєстратором або, у випадку скасування рішення Міністерства юстиції України, прийнятого відповідно до пункту 1 частини сьомої статті 37 цього Закону, посадовою особою Міністерства юстиції України. При цьому дата і час державної реєстрації набуття речових прав, обтяжень речових прав, що були припинені у зв`язку з проведенням відповідної державної реєстрації та наявні в Державному реєстрі прав, у тому числі в його невід`ємній архівній складовій частині, залишаються незмінними.

Державна реєстрація прав у випадках, передбачених цією частиною, проводиться у порядку, визначеному цим Законом, крім випадку визнання її вчиненою з порушенням цього Закону та анулювання рішення державного реєстратора про державну реєстрацію на підставі рішення Міністерства юстиції України, що виконується посадовою особою Міністерства юстиції України відповідно до статті 37 цього Закону.

При цьому з метою ефективного захисту порушених прав законодавець уточнив, що ухвалення зазначених судових рішень обов`язково має супроводжуватися одночасним визнанням, зміною чи припиненням цим рішенням речових прав, обтяжень речових прав, зареєстрованих відповідно до законодавства (за наявності таких прав).

Враховуючи заявлені вимоги позову, висновки суду про недійсність договору дарування від 22 березня 2018 року, суд задовольняє позов щодо скасування зазначених рішень державного реєстратора приватного нотаріуса Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської області Захарченко І.В., індексний номер: 40262188 від 22 березня 2018 року, про державну реєстрацію права власності на 1/3 частину у праві спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 . Скасування рішення державного реєстратора про державну реєстрацію прав від 30 грудня 2019 року опосередковує відновлення становища, яке існувало до порушення.

Такий висновок відповідає висновку, викладеному в постанові Великої Палати Верховного Суду від 21 грудня 2022 року в справі № 914/2350/18 (914/608/20).

Відповідно статті 141 ЦПК України з відповідачів у справі ОСОБА_8 та ОСОБА_3 слід стягнути судовий збір сплачений позивачем під час звернення до суду, а саме по 1211 грн 40 коп. з кожного.

Враховуючи, що позивачем заявлено позовну вимогу майнового характеру (припинення права власності) у задоволенні якої було відмовлено, а позивачем не була оплачена ця вимога судовий збором, з позивача на користь держави слід стягнути судовий збір у сумі 2422 грн 40 коп.

Керуючись статтями 12, 13, 79-81, 141, 259-265, 263-265, 273 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В:

Позов задовольнити у повному обсязі.

Визнати договір дарування 1/3 частини у праві власності на квартиру АДРЕСА_1 , укладений між ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , посвідчений приватним нотаріусом Миколаївського міського нотаріального округу Захаренко Іриною Валентинівною, зареєстрований в реєстрі за № 141 недійсним.

Скасувати рішення приватного нотаріуса Миколаївського міського нотаріального округу Миколаївської Захаренко Ірини Валентинівни, індексний номер: 40262188 від 22 березня 2018 року, про державну реєстрацію права власності на 1/3 (одну третю) частку у праві спільної часткової власності на квартиру АДРЕСА_1 за ОСОБА_3 (РНОКПП: НОМЕР_1 ).

В іншій частині позову відмовити.

Стягнути з ОСОБА_2 та ОСОБА_3 на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Консалт Солюшн» судовий збір, сплачений за подачу позову до суду у розмірі 1211 грн 20 коп з кожного.

Стягнути з Товариства з обмеженою відповідальністю «Консалт Солюшн» на користь держави судовий збір у сумі 2422 грн 40 коп.

Рішення може бути оскаржено в апеляційному порядку шляхом подання апеляційної скарги до Миколаївського Апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складання повного судового рішення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Інформація про сторони:

Позивач Товариство з обмеженою відповідальністю «Консалт Солюшн», м. Одеса, вул. Пушкінська, б.36, офіс. 308, ЄДРПОУ 42251700;

Відповідач ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , РНОКПП НОМЕР_2 , АДРЕСА_6 ;

Відповідач ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , НОМЕР_3 , АДРЕСА_6 ;

Третя особа ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП НОМЕР_4 , АДРЕСА_6 ;

Третя особа приватний виконавець виконавчого округу Миколаївської області Химич Олександр Миколайович, АДРЕСА_7 .

Суддя Л.М. Шолох