Рішення № 140081758, 25.09.2026, Полтавський окружний адміністративний суд

ПОЛТАВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

. 25 вересня 2026 року м. ПолтаваСправа № 440/8952/26

Полтавський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Чеснокової А.О., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

Позивач ОСОБА_1 звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України , в якій просив:

визнати протиправною бездіяльність уповноважених посадових осіб Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України, що полягає у нерозгляді заяви від 01.06.2026, та зобов`язати уповноважених посадових осіб Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України розглянути зазначену заяву у встановленому чинним законодавством України порядку;

стягнути із Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України недоотримане грошове забезпечення підйомні у розмірі 590 грн 00 коп. з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також трьох відсотків річних від простроченої суми за період з 23.04.2010 по теперішній час шляхом їх зарахування на банківський рахунок позивача;

стягнути з Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України моральну шкоду у розмірі 10 000 грн шляхом її зарахування на банківський рахунок позивача.

Позовні вимоги обґрунтовував тим, що 01.06.2026 позивачем до керівництва ДВБ НП України окремо подано звернення щодо можливого допущення порушення вимог чинного законодавства України невиплати частини його грошового забезпечення у вигляді підйомних. Вказує, що на момент звернення до суду, будь яких законних заходів реагування стосовно обставин, викладених у заяві від 01.06.2026, - не здійснено, що вказує на допущення протиправної бездіяльності з боку суб`єкта владних повноважень в особі уповноважених посадових осіб Департаменту внутрішньої безпеки НП України, яка набула триваючого характеру і призвела до матеріальної шкоди у розмірі суми недоотриманої частини належного грошового забезпечення підйомних, що становить 590 грн. 00 коп., на які позивач мав право під час проходження служби в органах внутрішніх справ та поліції в період із 23.04.2010 по дату фактичного припинення трудових відносин.

Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 27.07.2026 позовну заяву прийнято до розгляду, відкрито провадження у справі, яку призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження.

31.07.2026 до суду надійшов відзив на позовну заяву, в якому представник відповідача заперечував проти позовних вимог та просив у їх задоволенні відмовити. Вказував на те, що згідно з довідкою відділу документального забезпечення ДВБ НПУ від 21.07.2026 № 29990-2026, за наявними обліками, заяви ОСОБА_1 від 01.06.2026 надійшли до Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України 07.07.2026 поштовим зв`язком Укрпошта (трекінг відправлення № L360420002684) та зареєстровані за вх. № Н-6765. Відповідно до трекінг-відправлення № L360420002684, заяви ОСОБА_1 від 01.06.2026 відправлені останнім 03.07.2026 та видано для доставки на адресу отримувача 05.07.2026. Таким чином, ОСОБА_1 у своїй заяві від 01.06.2026 оскаржує можливі неправомірні дії Департаменту щодо не розгляду його заяви від 01.06.2026, проте, згадана заява надійшла до ДВБ НПУ 07.07.2026 та зареєстрована за вх. № Н-6765, а відтак термін її розгляду на теперішній час не сплинув, що виключає бездіяльність Департаменту щодо не розгляду заяви ОСОБА_1 від 01.06.2026. Звертають увагу суду, що згідно з підсистемою Єдиної судової інформаційно-телекомунікаційної системи (ЄСІТС) «Електронний суд» ОСОБА_1 звернувся з позовною заявою у цій справі 04.07.2026 щодо бездіяльності Департаменту у розгляді його заяви від 01.06.2026, яку Позивач надіслав до ДВБ НПУ лише 03.07.2026. Крім того, зазначає, що Департамент не є замовником та не направляв Позивача на роботу після закінчення вищого навчального закладу. Ураховуючи вищевикладене, а також той факт, що ДВБ НПУ не є правонаступником Управління МВС України в Полтавській області, а юридичну особу Управління МВС України в Полтавській області було остаточно припинено з 28.04.2026, Департамент не є належним відповідачем щодо позовної вимоги про стягнення недоотриманого грошового забезпечення підйомних в розмірі 590 грн. 00 коп, оскільки замовником навчання ОСОБА_1 було ГУМВС України в Полтавській області.

03.08.2026 до суду надійшла відповідь на відзив, в якій позивач повністю підтримував позовні вимоги, просив їх задовольнити в повному обсязі.

04.08.2026 до суду надійшли заперечення на відповідь на відзив, в яких представник відповідача повністю підтримував позицію викладену у відзиві на позовну заяву.

Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 02.09.2026 витребувано докази.

Справу за вказаним позовом розглянуто судом за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

Фіксування судового засідання за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснювалось на підставі частини четвертої статті 229 вказаного Кодексу.

Дослідивши письмові докази і письмові пояснення сторін, викладені у заявах по суті справи, суд встановив такі обставини.

ОСОБА_1 було зараховано студентом Національної юридичної академії України ім. Ярослава Мудрого Наказом № 356-С від 29.07.2005, яку позивач закінчив 12.06.2010 року, отримавши диплом магістра НОМЕР_1 за спеціальністю правознавство.

29.03.2010 (Наказ № 72 ос від 29.03.2010) прийнятий на службу в органи внутрішніх справ, на посаду слідчого СВ Полтавського РВ ГУМВС України в Полтавській області, яку займав до червня 2012 року.

23.04.2010 головним бухгалтером Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого, на ім`я позивача видано довідку, де зазначалося, що підйомні у розмірі 590 грн. 00 коп. на вказану дату не отримувалися.

В подальшому позивачем дану довідку було подано керівництву для прийняття рішення по її суті.

Як зазначає позивач, на 23.04.2010 обов`язок розгляду питання щодо виплатити підйомних як складову грошового забезпечення відповідно до довідки головного бухгалтера Національної юридичної академії імені Ярослава Мудрого від 23.04.2010 відносився до підвідомчості уповноважених посадових осіб Головного управління Міністерства внутрішніх справ України в Полтавській області, в подальшому до підвідомчості уповноважених посадових осіб Ліквідаційної комісії управління Міністерства внутрішніх справ України в Полтавській області, згодом до підвідомчості уповноважених посадових осіб Головного управління Національної поліції в Полтавській області, потім до підвідомчості уповноважених посадових осіб Департаменту захисту економіки Національної поліції України та в кінцевому випадку до підвідомчості уповноважених посадових осіб Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України.

20.12.2021 наказом Департаменту внутрішньої безпеки НП України № 456 о/с від 13.12.2021 позивача відповідно до пункту 2 (через хворобу) частини 1 ст. 77 Закону України Про Національну поліцію звільнено зі служби. Із наказом Департаменту внутрішньої безпеки НП України № 456 о/с від 13.12.2021, а саме на момент його винесення, був не згоден, про що неодноразово у передбаченому чинним законодавством України порядку повідомляв вищестояще керівництво.

Звертає увагу суду, що у наказі Департаменту внутрішньої безпеки НП України № 456 о/с від 13.12.2021 щодо виплати підйомних у сумі 590 грн. 00 коп. будь-яких відомостей не зазначено.

01.06.2026 позивач подав заяву до керівництва ДВБ НП України щодо можливого допущення порушення вимог чинного законодавства України невиплати частини грошового забезпечення у вигляді підйомних.

Вказує, що на момент звернення до суду, будь яких законних заходів реагування стосовно обставин, викладених у заяві від 01.06.2026, - не здійснено.

Відповідно вважає, що відповідачем була допущена протиправна бездіяльність з боку суб`єкта владних повноважень в особі уповноважених посадових осіб Департаменту внутрішньої безпеки НП України, яка набула триваючого характеру і призвела до матеріальної шкоди у розмірі суми недоотриманої частини належного позивачу грошового забезпечення підйомних, що становить 590 грн. 00 коп., на які він мав право під час проходження служби в органах внутрішніх справ та поліції в період із 23.04.2010 по дату фактичного припинення трудових відносин.

Відтак, вважаючи свої права порушеними, звернувся до суду за їх захистом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.

Згідно з ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 40 Конституції України усі мають право направляти індивідуальні чи колективні письмові звернення або особисто звертатися до органів державної влади, органів місцевого самоврядування та посадових і службових осіб цих органів, що зобов`язані розглянути звернення і дати обґрунтовану відповідь у встановлений законом строк.

Законом України від 2 жовтня 1996 року №393/96-ВР (далі - Закон №393/96-ВР) «Про звернення громадян» врегульовані питання практичної реалізації громадянами України наданого їм Конституцією України права вносити в органи державної влади, об`єднання громадян відповідно до їх статуту пропозиції про поліпшення їх діяльності, викривати недоліки в роботі, оскаржувати дії посадових осіб, державних і громадських органів. Закон забезпечує громадянам України можливості для участі в управлінні державними і громадськими справами, для впливу на поліпшення роботи органів державної влади і місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, для відстоювання своїх прав і законних інтересів та відновлення їх у разі порушення.

Відповідно до ч.1 ст.1 Закону №393/96-ВР громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об`єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов`язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення.

Відповідно до приписів ст.3 Закону №393/96-ВР звернення громадян - викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги. Скарга - звернення з вимогою про поновлення прав і захист законних інтересів громадян, порушених діями (бездіяльністю), рішеннями державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, об`єднань громадян, посадових осіб.

Частиною 1 ст.5 Закону №393/96-ВР встановлено, що звернення адресуються органам державної влади і органам місцевого самоврядування, підприємствам, установам, організаціям незалежно від форми власності, об`єднанням громадян або посадовим особам, до повноважень яких належить вирішення порушених у зверненнях питань.

Частиною 4 ст.5 Закону №393/96-ВР встановлено, що звернення може бути усним чи письмовим.

Письмове звернення надсилається поштою або передається громадянином до відповідного органу, установи особисто чи через уповноважену ним особу, повноваження якої оформлені відповідно до законодавства. Письмове звернення також може бути надіслане з використанням мережі Інтернет, засобів електронного зв`язку (електронне звернення). (ч.6 ст.5 Закону №393/96-ВР).

У зверненні має бути зазначено прізвище, ім`я, по батькові, місце проживання громадянина, викладено суть порушеного питання, зауваження, пропозиції, заяви чи скарги, прохання чи вимоги. Письмове звернення повинно бути підписано заявником (заявниками) із зазначенням дати. В електронному зверненні також має бути зазначено електронну поштову адресу, на яку заявнику може бути надіслано відповідь, або відомості про інші засоби зв`язку з ним. Застосування кваліфікованого електронного підпису при надсиланні електронного звернення не вимагається (ч.7 ст.5 Закону №393/96-ВР).

Відповідно до статті 7 Закону №393/96-ВР звернення, оформлені належним чином і подані у встановленому порядку, підлягають обов`язковому прийняттю та розгляду.

Забороняється відмова в прийнятті та розгляді звернення з посиланням на політичні погляди, партійну належність, стать, вік, віросповідання, національність громадянина, незнання мови звернення. Якщо питання, порушені в одержаному органом державної влади, місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, об`єднаннями громадян або посадовими особами зверненні, не входять до їх повноважень, воно в термін не більше п`яти днів пересилається ними за належністю відповідному органу чи посадовій особі, про що повідомляється громадянину, який подав звернення. У разі якщо звернення не містить даних, необхідних для прийняття обґрунтованого рішення органом чи посадовою особою, воно в той же термін повертається громадянину з відповідними роз`ясненнями.

Відповідно до ст. 15 Закону органи державної влади, місцевого самоврядування та їх посадові особи, керівники та посадові особи підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, об`єднань громадян, до повноважень яких належить розгляд заяв (клопотань), зобов`язані об`єктивно і вчасно розглядати їх, перевіряти викладені в них факти, приймати рішення відповідно до чинного законодавства і забезпечувати їх виконання, повідомляти громадян про наслідки розгляду заяв (клопотань). Відповідь за результатами розгляду заяв (клопотань) в обов`язковому порядку дається тим органом, який отримав ці заяви і до компетенції якого входить вирішення порушених у заявах (клопотаннях) питань, за підписом керівника або особи, яка виконує його обов`язки. Рішення про відмову в задоволенні вимог, викладених у заяві (клопотанні), доводиться до відома громадянина в письмовій формі з посиланням на Закон і викладенням мотивів відмови, а також із роз`ясненням порядку оскарження прийнятого рішення.

Відповідно до вимог ст.19 Закону №393/96-ВР органи державної влади і місцевого самоврядування, підприємства, установи, організації незалежно від форм власності, об`єднання громадян, медіа, їх керівники та інші посадові особи в межах своїх повноважень зобов`язані:

об`єктивно, всебічно і вчасно перевіряти заяви чи скарги;

у разі прийняття рішення про обмеження доступу громадянина до відповідної інформації при розгляді заяви чи скарги скласти про це мотивовану постанову;

на прохання громадянина запрошувати його на засідання відповідного органу, що розглядає його заяву чи скаргу;

скасовувати або змінювати оскаржувані рішення у випадках, передбачених законодавством України, якщо вони не відповідають закону або іншим нормативним актам, невідкладно вживати заходів до припинення неправомірних дій, виявляти, усувати причини та умови, які сприяли порушенням;

забезпечувати поновлення порушених прав, реальне виконання прийнятих у зв`язку з заявою чи скаргою рішень;

письмово повідомляти громадянина про результати перевірки заяви чи скарги і суть прийнятого рішення;

вживати заходів щодо відшкодування у встановленому законом порядку матеріальних збитків, якщо їх було завдано громадянину в результаті ущемлення його прав чи законних інтересів, вирішувати питання про відповідальність осіб, з вини яких було допущено порушення, а також на прохання громадянина не пізніш як у місячний термін довести прийняте рішення до відома органу місцевого самоврядування, трудового колективу чи об`єднання громадян за місцем проживання громадянина;

у разі визнання заяви чи скарги необґрунтованою роз`яснити порядок оскарження прийнятого за нею рішення;

не допускати безпідставної передачі розгляду заяв чи скарг іншим органам;

особисто організовувати та перевіряти стан розгляду заяв чи скарг громадян, вживати заходів до усунення причин, що їх породжують, систематично аналізувати та інформувати населення про хід цієї роботи.

У разі необхідності та за наявності можливостей розгляд звернень громадян покладається на посадову особу чи підрозділ службового апарату, спеціально уповноважені здійснювати цю роботу, в межах бюджетних асигнувань. Це положення не скасовує вимоги абзацу дев`ятого частини першої цієї статті.

На підставі ч.1 ст.20 Закону №393/96-ВР звернення розглядаються і вирішуються у термін не більше одного місяця від дня їх надходження, а ті, які не потребують додаткового вивчення, - невідкладно, але не пізніше п`ятнадцяти днів від дня їх отримання. Якщо в місячний термін вирішити порушені у зверненні питання неможливо, керівник відповідного органу, підприємства, установи, організації або його заступник встановлюють необхідний термін для його розгляду, про що повідомляється особі, яка подала звернення. При цьому, загальний термін вирішення питань, порушених у зверненні, не може перевищувати сорока п`яти днів.

Аналіз зазначених вище норм права дає підстави зробити висновок, що громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об`єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов`язків, при цьому, таке право кореспондується із обов`язками органів влади здійснити розгляд таких звернень, з урахуванням їх функціональних обов`язків.

Як встановлено судом та підтверджується довідкою відділу документального забезпечення Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України від 21.07.2026 № 29990-2026, заяви ОСОБА_1 від 01.06.2026 надійшли до Департаменту не 01.06.2026, а 07.07.2026 поштовим зв`язком через АТ «Укрпошта» та цього ж дня були зареєстровані за вхідним № Н-6765.

Зазначена обставина узгоджується з даними поштового відстеження відправлення № L360420002684, відповідно до якого заяви були відправлені позивачем лише 03.07.2026 та 05.07.2026 видані для доставки на адресу отримувача.

Таким чином, станом на 04.07.2026 дату звернення ОСОБА_1 до суду з позовом у цій справі відповідні заяви фізично не надходили до Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України та, відповідно, не могли бути зареєстровані, розглянуті або вирішені останнім.

За таких обставин суд доходить висновку, що на момент звернення позивача до суду у відповідача ще не виник обов`язок розглянути заяви від 01.06.2026 у порядку, передбаченому Законом України «Про звернення громадян», оскільки такі заяви на той час не були отримані відповідачем.

Разом із тим, після фактичного надходження заяв 07.07.2026 відповідачем було вжито заходів щодо їх розгляду.

Так, 10.07.2026 за вихідним № 57058-2026 Департаментом внутрішньої безпеки Національної поліції України направлено позивачу лист за результатами розгляду його звернення від 01.06.2026. Факт направлення цього листа підтверджується фіскальним чеком від 11.07.2026 та даними поштового відстеження рекомендованого відправлення № 0302600043311.

З матеріалів справи вбачається, що зазначене поштове відправлення 14.07.2026 прибуло до відділення поштового зв`язку за місцем призначення, однак не було вручено позивачу у зв`язку з його відсутністю за вказаною адресою та 21.07.2026 повернулося на адресу Департаменту.

Водночас сам факт невручення зазначеного поштового відправлення не свідчить про невчинення відповідачем дій щодо розгляду звернення, оскільки направлення відповіді було здійснено відповідачем у межах встановленого законом строку, а обставини її фактичного невручення зумовлені причинами, які не залежали від волі відповідача.

Більше того, після повернення першого поштового відправлення відповідач повторно направив позивачу лист про розгляд його звернення 22.07.2026 за вихідним № 60374-2026.

Зазначений лист був направлений рекомендованим поштовим відправленням № 0102419637120, що підтверджується фіскальним чеком від 22.07.2026. Відповідно до даних поштового відстеження АТ «Укрпошта», це поштове відправлення 28.07.2026 було вручено одержувачу за адресою: село Демидівка, 38440.

Отже, матеріалами справи об`єктивно підтверджується не лише факт розгляду відповідачем звернення позивача, а й факт направлення позивачу відповіді та її отримання останнім 28.07.2026.

При цьому на момент направлення повторної відповіді 22.07.2026 встановлений статтею 20 Закону України «Про звернення громадян» місячний строк розгляду звернення, обчислюваний від дати його фактичного надходження до Департаменту 07.07.2026, також не сплив.

Таким чином, відповідач не допустив пропуску встановленого законом строку розгляду звернення позивача.

Суд також враховує, що предметом оскарження у цій справі є саме бездіяльність відповідача щодо нерозгляду заяви позивача від 01.06.2026, а не зміст чи повнота відповіді, наданої за результатами її розгляду.

За таких обставин встановлення факту направлення відповідачем позивачу листа за результатами розгляду звернення та його отримання 28.07.2026 має визначальне значення для вирішення заявленої позовної вимоги щодо визнання протиправною бездіяльності відповідача.

Суд зауважує, що для визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною необхідним є встановлення невчинення ним дії, яку він відповідно до закону був зобов`язаний та мав можливість вчинити у визначений строк. Натомість у цій справі такі обставини не підтверджені.

Навпаки, сукупність досліджених судом доказів свідчить про те, що до моменту звернення позивача до суду його заяви від 01.06.2026 до відповідача фактично не надходили; після їх надходження 07.07.2026 відповідач здійснив їх розгляд, підготував відповідь та направив її позивачу, а повторно направлена відповідь була отримана позивачем 28.07.2026.

Відтак, посилання позивача на бездіяльність Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України щодо нерозгляду його заяви від 01.06.2026 не знаходить свого підтвердження належними та допустимими доказами.

З огляду на встановлені обставини суд доходить висновку, що відповідачем не допущено протиправної бездіяльності щодо розгляду заяви ОСОБА_1 від 01.06.2026, у зв`язку з чим позовні вимоги в цій частині задоволенню не підлягають.

Що стосується позовних вимог позивача про стягнення підйомних у розмірі 590,00 грн з відповідача, суд зазначає наступне.

З матеріалів справи встановлено, що ОСОБА_1 у період з 01.09.2005 по 12.06.2010 навчався у Національній юридичній академії України імені Ярослава Мудрого на факультеті підготовки кадрів для органів внутрішніх справ та 12.06.2010 закінчив навчання, здобувши повну вищу освіту за спеціальністю «Правознавство».

24.02.2010 Головним слідчим управлінням МВС України видано направлення, відповідно до якого ОСОБА_1 , який мав закінчити навчання у червні 2010 року, направлявся в розпорядження ГУМВС України в Полтавській області для роботи на посаді слідчого з місячним окладом згідно зі штатним розкладом.

При цьому відповідно до послужного списку позивача 29.03.2010 його прийнято на службу в органи внутрішніх справ України та призначено на посаду слідчого відділення Полтавського районного відділу ГУМВС України в Полтавській області.

Водночас, в матеріалах справи наявна довідка головного бухгалтера Національної юридичної академії України імені Ярослава Мудрого від 23.04.2010, згідно з якою підйомна допомога у розмірі 590,00 грн ОСОБА_1 на зазначену дату не виплачувалася. Наявність цієї довідки підтверджена також листом Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого від 17.07.2026 № 125-01-1210.

На час закінчення позивачем навчання питання соціальних гарантій випускників, підготовка яких здійснювалася за державним замовленням, регулювалися Порядком працевлаштування випускників вищих навчальних закладів, підготовка яких здійснювалась за державним замовленням, затвердженим постановою Кабінету Міністрів України від 22.08.1996 № 992, яка на 12.06.2010 була чинною.

Відповідно до пункту 24 зазначеного Порядку молодим фахівцям, які одержали направлення на роботу після закінчення вищого навчального закладу, надається відпустка тривалістю 30 календарних днів. За час відпустки молодим фахівцям виплачується допомога у розмірі академічної або соціальної стипендії, що вони отримували в останній місяць навчання у вищому навчальному закладі (крім додаткової соціальної стипендії, що виплачується особам, які постраждали від Чорнобильської катастрофи) за рахунок замовника.

Таким чином, нормативне регулювання, чинне на момент закінчення позивачем навчання, пов`язувало право молодого фахівця на зазначену допомогу з фактом закінчення навчання, отриманням направлення на роботу та працевлаштуванням відповідно до такого направлення, а обов`язок щодо фінансування такої виплати покладало на замовника підготовки.

З наданих матеріалів убачається, що позивач отримав направлення на роботу до органів внутрішніх справ, а його подальше проходження служби у ГУМВС України в Полтавській області відповідає зазначеному у направленні місцю працевлаштування.

Отже, доводи відповідача про те, що позивач не мав права на відповідну виплату, не знаходять підтвердження матеріалами справи. Навпаки, наявні документи підтверджують факт навчання позивача за напрямом підготовки кадрів для органів внутрішніх справ, отримання ним направлення на роботу та невиплату йому 590,00 грн, яка, за наявними у справі документами, була передбачена як допомога молодому фахівцю відповідно до пункту 24 Порядку № 992.

Водночас предметом розгляду у цій справі є не лише питання наявності у позивача права на відповідну виплату, а передусім питання про те, чи є саме Департамент внутрішньої безпеки Національної поліції України суб`єктом, на якого покладається обов`язок виконання відповідного грошового зобов`язання.

Суд звертає увагу, що для покладення на конкретний орган обов`язку зі сплати грошових коштів необхідним є встановлення юридичного зв`язку між таким органом та відповідним зобов`язанням, зокрема шляхом встановлення того, що цей орган був первісним боржником за таким зобов`язанням або в установленому законом порядку набув права та обов`язки за ним як правонаступник.

Із наданого відповідачем направлення від 24.02.2010 убачається, що воно видане Головним слідчим управлінням МВС України, а позивача направлено в розпорядження ГУМВС України в Полтавській області для роботи на посаді слідчого.

Вказаний документ підтверджує обставини подальшого направлення позивача для проходження служби, однак сам по собі не містить відомостей про те, що Департамент внутрішньої безпеки Національної поліції України був замовником підготовки позивача, первісним боржником за спірним зобов`язанням або іншим чином набув обов`язку з виплати передбаченої пунктом 24 Порядку № 992 допомоги.

Навпаки, на момент виникнення спірних правовідносин Департамент внутрішньої безпеки Національної поліції України як орган Національної поліції України не існував, оскільки його було утворено лише у 2015 році.

За таких обставин обов`язок Департаменту щодо виплати коштів міг би виникнути лише за наявності встановленої правової підстави для переходу до нього відповідного майнового зобов`язання, яке виникло у 2010 році.

Судом установлено, що постановою Кабінету Міністрів України від 16.09.2015 № 730 передбачено ліквідацію УМВС України в Полтавській області та відповідних міських і районних органів внутрішніх справ, а постановою Кабінету Міністрів України від 28.10.2015 № 887 утворено Департамент внутрішньої безпеки Національної поліції України як міжрегіональний територіальний орган Національної поліції України.

Разом із тим сам факт ліквідації одних органів та утворення іншого органу не свідчить автоматично про перехід до новоствореного органу всіх майнових прав та обов`язків ліквідованого органу, а тим більше про перехід конкретного грошового зобов`язання, яке виникло до створення такого органу.

Для висновку про наявність у Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України обов`язку щодо виплати позивачу 590,00 грн необхідно встановити правову підставу, відповідно до якої саме це зобов`язання перейшло до відповідача.

Проте матеріали справи не містять доказів, які б підтверджували, що Департамент внутрішньої безпеки Національної поліції України є правонаступником відповідного органу чи суб`єкта саме щодо спірного майнового зобов`язання.

Зокрема, у матеріалах справи відсутні документи, з яких убачалося б, що під час ліквідації органів внутрішніх справ або створення органів Національної поліції до Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України передано права та обов`язки за зобов`язаннями, що виникли у зв`язку з підготовкою та працевлаштуванням випускників вищих навчальних закладів, у тому числі зобов`язання щодо виплати ОСОБА_1 590,00 грн.

Так само матеріали справи не містять доказів того, що саме Департамент прийняв на себе зазначене зобов`язання, що воно було включене до передавального балансу, передавального акта чи іншого документа, яким визначено склад майнових прав та обов`язків, що переходили до відповідача.

При цьому суд враховує лист Національного юридичного університету імені Ярослава Мудрого від 17.07.2026 № 125-01-1210, згідно з яким в архіві університету наявна довідка від 23.04.2010 про невиплату позивачу 590,00 грн. Разом із тим зазначений лист не містить відомостей про перехід відповідного грошового зобов`язання до Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України та не підтверджує наявності у відповідача статусу боржника за таким зобов`язанням.

Отже, наявність у матеріалах справи документів, які підтверджують навчання позивача, його подальше направлення на службу та невиплату йому 590,00 грн, не є достатньою підставою для стягнення цієї суми саме з Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України.

Суд наголошує, що факт проходження позивачем служби в органах внутрішніх справ, а в подальшому в органах Національної поліції, не свідчить про те, що всі майнові зобов`язання, які виникли перед ним у період проходження служби або до створення Національної поліції України, перейшли до кожного наступного органу, в якому позивач проходив службу.

Так само не може вважатися достатньою підставою для покладення спірного грошового зобов`язання на Департамент лише та обставина, що останній є органом Національної поліції України, у якому позивач проходив службу на момент звільнення.

Правонаступництво щодо конкретного майнового зобов`язання має бути підтверджене відповідною правовою підставою та належними доказами. При цьому правонаступництво не може презюмуватися лише на підставі організаційної або функціональної пов`язаності між державними органами.

Суд також бере до уваги, що відповідач заперечує наявність у нього відповідного майнового зобов`язання та зазначає, що не є правонаступником ГУМВС України в Полтавській області за спірним зобов`язанням.

Надані відповідачем докази, у свою чергу, не підтверджують переходу до Департаменту спірного обов`язку, а надане направлення від 24.02.2010 лише засвідчує визначення місця подальшого проходження позивачем служби та не встановлює правонаступництва Департаменту щодо будь-яких грошових зобов`язань, які виникли у 2010 році.

Таким чином, із досліджених судом доказів неможливо встановити, що Департамент внутрішньої безпеки Національної поліції України є первісним боржником за спірним зобов`язанням або що до нього в установленому законодавством порядку перейшов обов`язок щодо виплати позивачу 590,00 грн.

Суд при цьому не встановлює та не вирішує питання про те, який саме суб`єкт є належним боржником за спірним зобов`язанням, оскільки це не є необхідним для вирішення заявленої позовної вимоги до Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України. Вирішальним у межах цього спору є встановлення того, чи доведено належними доказами обов`язок саме відповідача здійснити відповідну виплату.

Оскільки матеріали справи не містять належних та достатніх доказів того, що спірне майнове зобов`язання виникло безпосередньо у Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України або що останній є його правонаступником та несе відповідальність за його виконання, правові підстави для стягнення з відповідача 590,00 грн відсутні.

Оскільки такого юридичного зв`язку між спірним зобов`язанням та Департаментом внутрішньої безпеки Національної поліції України матеріалами справи не підтверджено, суд доходить висновку про відсутність правових підстав для стягнення з відповідача на користь позивача 590,00 грн.

Отже, позовна вимога про стягнення з Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України 590,00 грн задоволенню не підлягає, оскільки матеріалами справи не доведено, що саме Департамент є правонаступником за спірним майновим зобов`язанням та несе відповідальність за його виконання.

Щодо позовної вимоги про стягнення з Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України моральної шкоди у розмірі 10 000,00 грн суд зазначає таке.

Відповідно до загальних засад цивільно-правової відповідальності за завдання моральної шкоди, така шкода підлягає відшкодуванню за наявності сукупності необхідних умов, зокрема протиправності поведінки особи, наявності моральної шкоди, причинного зв`язку між протиправною поведінкою та заподіяною шкодою, а також вини особи, яка її заподіяла, якщо законом не встановлено інше. При цьому саме на позивача покладається обов`язок довести обставини, на які він посилається як на підставу своїх вимог.

Як установлено судом, під час розгляду цієї справи не знайшли свого підтвердження доводи позивача про допущення Департаментом внутрішньої безпеки Національної поліції України протиправної бездіяльності щодо розгляду його заяви від 01.06.2026. Тобто протиправність поведінки відповідача, яка є необхідною передумовою для покладення на нього обов`язку з відшкодування завданої моральної шкоди, судом не встановлена.

Саме по собі незадоволення позивача результатом розгляду його заяви або обставинами такого розгляду не свідчить про заподіяння йому моральної шкоди внаслідок протиправних дій чи бездіяльності відповідача та не є достатньою підставою для її відшкодування.

Крім того, матеріали справи не містять належних та достатніх доказів того, що позивачу фактично завдано моральної шкоди саме внаслідок поведінки Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України. Позивачем також не доведено наявності безпосереднього причинно-наслідкового зв`язку між діями чи бездіяльністю відповідача та негативними моральними чи психологічними переживаннями, на які він посилається.

Так само судом не встановлено обставин, які б давали підстави визначити розмір заподіяної моральної шкоди саме у сумі 10 000,00 грн. Заявлений позивачем розмір компенсації не підтверджений належними доказами та не обґрунтований конкретними обставинами, які б свідчили про характер, тривалість та інтенсивність моральних страждань, яких, за твердженням позивача, він зазнав унаслідок поведінки відповідача.

Таким чином, у цій справі відсутня встановлена судом протиправність поведінки відповідача щодо розгляду заяви позивача від 01.06.2026, а також не доведено наявності причинно-наслідкового зв`язку між поведінкою Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України та заподіянням позивачу моральної шкоди, як і обґрунтованості її заявленого розміру.

З огляду на встановлені обставини суд доходить висновку про відсутність правових підстав для покладення на Департамент внутрішньої безпеки Національної поліції України обов`язку з відшкодування моральної шкоди, у зв`язку з чим позовна вимога про стягнення моральної шкоди у розмірі 10 000,00 грн задоволенню не підлягає.

Отже адміністративний позов задоволенню не підлягає.

На підставі викладеного, керуючись статтями 2, 3, 6-10, 139, 241-245 Кодексу адміністративного судочинства України,

У Х В А Л И В:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 ) до Департаменту внутрішньої безпеки Національної поліції України (вул. Академіка Богомольця, буд. 10, м. Київ, 01601, ЄДРПОУ 40116086) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду в порядку, визначеному частиною 8 статті 18, частинами 7-8 статті 44 та статтею 297 Кодексу адміністративного судочинства України, а також з урахуванням особливостей подання апеляційних скарг, встановлених підпунктом 15.5 підпункту 15 пункту 1 розділу VII "Перехідні положення" Кодексу адміністративного судочинства України.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя А.О. Чеснокова