Рішення № 140063981, 21.09.2026, Господарський суд Хмельницької області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХМЕЛЬНИЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

майдан Незалежності, 1, м. Хмельницький, 29607, тел. (0382) 71-81-84, (0382) 71-81-83

e-mail: inbox@km.arbitr.gov.ua, ЄДРПОУ 03500128

________________

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

"21" вересня 2026 р. Справа № 924/799/26

Господарський суд Хмельницької області у складі судді Мухи М.Є., розглянувши матеріали справи

за позовом Приватного підприємства "Лібос" с. Сербо-Слобідка, Звягельський район, Житомирська область

до Приватного підприємства "Полярис" м. Хмельницький

про стягнення 221 396,18грн.

Представники сторін в судове засідання не викликались

Процесуальні дії по справі.

Ухвалою від 20.07.2026 відкрито провадження у справі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін.

Виклад позицій учасників справи, заяви, клопотання.

Приватне підприємство "Лібос" звернулось із позовом до суду про стягнення з Приватного підприємства "Полярис" 221 396,18грн в т.ч. 101 760грн. безпідставно набутих коштів, 14 854,17грн. 3% річних, 104 782,01грн. інфляційних втрат. Обґрунтовуючи позов зазначає, що 03.09.2021 підприємством було перераховано на розрахунковий рахунок відповідача грошові кошти у розмірі 101 760,00 грн., що підтверджується банківською випискою по рахунку позивача № НОМЕР_1 , виданою філією Луганського обласного управління АТ "Ощадбанк", за вересень 2021 року (платіжний документ № 113 від 03.09.2021 р., призначення платежу: "За ГАЗ 53 паливо цистерна зг. рах. № 6 від 27.08.2021р. без ПДВ". Натомість, вказує, що товар зазначений у рахунку відповідачем поставлений не був. Жодних інших зустрічних зобов`язань на користь позивача відповідачем також не виконано. Кошти у розмірі 101 760,00 грн. відповідачем не повернуті. Додатково повідомляє, що на момент отримання коштів (03.09.2021р.) відповідач не був зареєстрований платником ПДВ, що підтверджується даними Реєстру платників ПДВ ДПС України (попередня реєстрація анульована 12.10.2006 р. за рішенням контролюючого органу у зв`язку з наданням декларацій про відсутність поставок; нова реєстрація - лише з 01.04.2022р.). 27.05.2026 позивачем було направлено відповідачу письмову Вимогу про повернення безпідставно отриманих коштів (вих. № 25 від 27.05.2026 р.) цінним листом з описом вкладення (поштовий ідентифікатор № 1120100088796), яка повернута Укрпоштою без вручення.

Відповідач у відзиві на позов проти позовних вимог заперечує та вважає, що позивач помилково визначає правовідносини сторін як відносини з безпідставного набуття майна, посилаючись на ст.1212 ЦК України. Зазначає, що кошти в розмірі 101760грн. були отримані відповідачем за конкретний товар - транспортний засіб ГАЗ-53, паливо цистерна відповідно до рахунку-фактури №6 від 27.08.2021. Відповідно констатує, що між сторонами існували конкретні господарські правовідносини щодо придбання конкретного транспортного засобу за конкретну ціну. Відповідач також не погоджується із нарахованими 3% річних та втрат від інфляції з 03.09.2021.

Позивач у відповіді на відзив відповідача додатково зазначив, що рахунок - фактура є одностороннім документом відповідача, факт оплати якого не замінює договір та не свідчить про існування між сторонами договірних відносин, зокрема щодо поставки транспортного засобу ГАЗ-53, паливо цистерни.

Розглядом матеріалів справи встановлено таке.

Відповідно до банківської виписки про рух коштів по рахунку ПП "Лібос" за період з 01.09.2021 по 30.09.2021 позивачем перераховано ПП "Полярис" кошти в розмірі 101760грн. із призначенням платежу "За ГАЗ 53 паливо цистерна зг.рах. №6 від 27.08.2021 без ПДВ".

В матеріалах справи наявний рахунок - фактура №6 від 27.08.2021 на оплату ГАЗ 53 Паливо цистерна вартістю 101 760грн.

27.05.2026 позивачем було направлено відповідачу вимогу про повернення безпідставно збережених коштів в розмірі 101 760грн. протягом 7 календарних днів з дати отримання вимоги.

Оскільки відповідач в добровільному порядку кошти не повернув, позивач звернувся із даним позовом до суду.

Норми права, застосовані судом, оцінка доказів, аргументів, наведених учасниками справи, та висновки щодо порушення, не визнання або оспорення прав чи інтересів, за захистом яких мало місце звернення до суду.

Предметом позову у даній справі є повернення безпідставно набутих коштів в розмірі 101760грн. на підставі ст.1212 ЦК України.

Як вбачається з матеріалів справи, відповідачем ПП "Полярис", як постачальником, було виставлено позивачеві ПП "Лібос", як одержувачу, рахунок-фактуру від 27.08.2021 №6 на оплату за товар - ГАЗ 53 Паливо цистерна в кількості 1шт, вартістю 101760грн. без ПДВ.

Відповідно до банківської виписки з особового рахунку позивача за період з 01.09.2021 по 30.09.2021 за платіжним дорученням № 113 банком 03.09.2021 було проведено платіж на суму 101760грн.; призначення платежу - за ГАЗ 53 Паливо цистерна зг.рахунку №6 від 27.08.2021.

Позивачем 27.05.2026 було направлено відповідачеві лист-вимогу, у якому позивач просить повернути протягом 7 календарних днів безпідставно отримані грошові кошти у розмірі 101760грн. та зазначає свої банківські реквізити.

Позивач вважає, що спірні кошти було помилково перераховано на користь відповідача, оскільки рахунок було направлено в рамках домовленості із відповідачем, та вони є такими, що набуті останнім без достатніх правових підстав. Натомість відповідач проти цього заперечує та зазначає про існування між сторонами договірних відносин щодо поставки конкретного товару, конкретної вартості.

Судом береться до уваги, що згідно з ч. 1 ст. 11 Цивільного кодексу України, цивільні права та обов`язки виникають із дій осіб, що передбачені актами цивільного законодавства, а також із дій осіб, що не передбачені цими актами, але за аналогією породжують цивільні права та обов`язки.

Пунктом 1 ч. 2 ст. 11 ЦК України передбачено, що підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини.

Згідно з ч. 1 ст. 202 ЦК України, правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Відповідно до ст. 205 ЦК України, правочин може вчинятися усно або в письмовій (електронній) формі. Сторони мають право обирати форму правочину, якщо інше не встановлено законом.

Правочин, для якого законом не встановлена обов`язкова письмова форма, вважається вчиненим, якщо поведінка сторін засвідчує їхню волю до настання відповідних правових наслідків.

У випадках, встановлених договором або законом, воля сторони до вчинення правочину може виражатися її мовчанням.

За п. 1 ч. 1 ст. 208 ЦК України, у письмовій формі належить вчиняти правочини між юридичними особами.

Згідно з ч.ч. 1, 2 ст. 207 ЦК України, правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або надсилалися ними до інформаційно-телекомунікаційної системи, що використовується сторонами. У разі якщо зміст правочину зафіксований у кількох документах, зміст такого правочину також може бути зафіксовано шляхом посилання в одному з цих документів на інші документи, якщо інше не передбачено законом.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Правочин, який вчиняє юридична особа, підписується особами, уповноваженими на це її установчими документами, довіреністю, законом або іншими актами цивільного законодавства.

Частиною 1 ст. 628 ЦК України передбачено, що зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 638 ЦК України, договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Частиною 1 ст. 639 ЦК України передбачено, що договір може бути укладений у будь-якій формі, якщо вимоги щодо форми договору не встановлені законом.

Відповідно до ч.ч. 1, 2, 3 ст. 180 Господарського кодексу України, зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою його сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору відповідно до законодавства.

Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

При укладенні господарського договору сторони зобов`язані у будь-якому разі погодити предмет, ціну та строк дії договору.

За ст. 181 ГК України, господарський договір укладається в порядку, встановленому Цивільним кодексом України, з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом.

Згідно з ч. 1 ст. 265 ГК України, за договором поставки одна сторона - постачальник зобов`язується передати (поставити) у зумовлені строки (строк) другій стороні - покупцеві товар (товари), а покупець зобов`язується прийняти вказаний товар (товари) і сплатити за нього певну грошову суму.

Строки поставки встановлюються сторонами в договорі з урахуванням необхідності ритмічного та безперебійного постачання товарів споживачам, якщо інше не передбачено законодавством (ч. 2 ст. 267 ГК України).

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 712 ЦК України, за договором поставки продавець (постачальник), який здійснює підприємницьку діяльність, зобов`язується передати у встановлений строк (строки) товар у власність покупця для використання його у підприємницькій діяльності або в інших цілях, не пов`язаних з особистим, сімейним, домашнім або іншим подібним використанням, а покупець зобов`язується прийняти товар і сплатити за нього певну грошову суму.

До договору поставки застосовуються загальні положення про купівлю-продаж, якщо інше не встановлено договором, законом або не випливає з характеру відносин сторін.

Як вбачається з матеріалів справи, між сторонами не укладалося договору постачання ГАЗ 53 Паливо цистерна у письмовій формі, як це передбачено законом, в т.ч. у "спрощений спосіб" шляхом обміну листами чи телеграмами, та не узгоджувалось його істотних умов, зокрема щодо строків та порядку поставки товару.

Виходячи з вищевикладених норм чинного законодавства України, суд вважає, що виставлення рахунку на оплату має здійснюватися на виконання досягнутих між сторонами домовленостей (вчинення правочину) та не може замінювати, навіть у випадку його оплати, чи ототожнюватися з укладенням між сторонами договору у відповідності до вимог чинного законодавства.

Відтак між сторонами не укладався договір на постачання ГАЗ 53 Паливо цистерна, який був оплачений позивачем згідно рахунку-фактури №6 від 27.08.2021 на суму 101760грн., тому не виникло відповідного господарського зобов`язання, а правові підстави для оплати позивачем вказаного рахунку були відсутні.

Зобов`язання з безпідставного набуття, збереження майна виникають за наявності трьох умов: а) набуття або збереження майна; б) набуття або збереження за рахунок іншої особи; в) відсутність правової підстави для набуття або збереження майна (відсутність положень закону, адміністративного акта, правочину або інших підстав, передбачених ст. 11 ЦК України).

Об`єктивними умовами виникнення зобов`язань iз набуття, збереження майна без достатньої правової підстави виступають: 1) набуття або збереження майна однiєю особою (набувачем) за рахунок iншої (потерпілого); 2) шкода у вигляді зменшення або незбiльшення майна у iншої особи (потерпілого); 3) обумовленість збільшення або збереження майна на стороні набувача шляхом зменшення або вiдсутностi збільшення на стороні потерпілого; 4) вiдсутнiсть правової підстави для вказаної зміни майнового стану цих осіб.

Загальні підстави для виникнення зобов`язання у зв`язку з набуттям, збереженням майна без достатньої правової підстави визначені нормами Глави 83 ЦК України.

За приписами ст. 1212 ЦК України, особа, яка набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи (потерпілого) без достатньої правової підстави (безпідставно набуте майно), зобов`язана повернути потерпілому це майно. Особа зобов`язана повернути майно і тоді, коли підстава, на якій воно було набуте, згодом відпала.

Відповідно до ч. 2, 3 ст.1212 ЦК України, положення цієї глави застосовуються незалежно від того, чи безпідставне набуття або збереження майна було результатом поведінки набувача майна, потерпілого, інших осіб чи наслідком події. Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: повернення виконаного за недійсним правочином; витребування майна власником із чужого незаконного володіння; повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Предметом регулювання інституту безпідставного отримання чи збереження майна є відносини, які виникають у зв`язку з безпідставним отриманням чи збереженням майна i які не врегульовані спеціальними інститутами цивільного права.

Положення цієї глави застосовуються також до вимог про: 1) повернення виконаного за недійсним правочином; 2) витребування майна власником із чужого незаконного володіння; 3) повернення виконаного однією із сторін у зобов`язанні; 4) відшкодування шкоди особою, яка незаконно набула майно або зберегла його у себе за рахунок іншої особи.

Аналіз цієї норми права дає підстави для висновку, що цей вид позадоговірних зобов`язань породжують такі юридичні факти: 1) набуття особою майна або його збереження за рахунок іншої особи; 2) відсутність для цього правових підстав або якщо такі відпали.

Загальна умова ч. 1 ст. 1212 ЦК України звужує застосування інституту безпідставного збагачення у зобов`язальних (договірних) відносинах, або отримане однією зі сторін у зобов`язанні підлягає поверненню іншій стороні на підставі ст. 1212 ЦК України тільки за наявності ознаки безпідставності такого виконання.

Під відсутністю правової підстави розуміється такий перехід майна від однієї особи до іншої, який або не ґрунтується на прямій вказівці закону, або суперечить меті правовідношення і його юридичному змісту. Тобто відсутність правової підстави означає, що набувач збагатився за рахунок потерпілого поза підставою, передбаченою законом, іншими правовими актами чи правочином. Аналогічний правовий висновок викладений у постановах Верховного Суду від 23.04.2019р. у справі № 918/47/18, від 01.04.2019р. у справі № 904/2444/18.

Матеріалами справи підтверджується перерахування ПП "Лібос" на користь відповідача суму 101706грн. з призначення платежу - оплата за ГАЗ 53 Паливо цистерна згідно рахунку від 27.08.2021 № 6, без ПДВ.

Натомість доказів постачання позивачу відповідачем товару - ГАЗ 53 Паливо цистерна згідно рахунку від 27.08.2021 № 6 матеріали справи не містять, як не містять і доказів повернення цих коштів позивачу.

За наведених обставин відповідачем безпідставно утримуються грошові кошти, перерахованими йому позивачем згідно платіжного доручення № 113 від 03.09.2021р. в сумі 101760грн., тому позовні вимоги позивача є обґрунтованими та підлягають задоволенню відповідно до положень ст. 1212 ЦК України.

Щодо нарахованих позивачем 104782,01грн. інфляційних втрат за період вересень 2021 - червень 2026 року та 14854,17грн. 3% річних за період з 03.09.2021 по 15.07.2026. суд зазначає наступне.

Частиною 1 статті 612 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник вважається таким, що прострочив, якщо він не приступив до виконання зобов`язання або не виконав його у строк, встановлений договором або законом.

Частиною 2 статті 625 Цивільного кодексу України встановлено, що боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Наслідки прострочення боржником грошового зобов`язання у вигляді трьох процентів річних та інфляційних втрат не є санкціями, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації від боржника за користування утримуваними ним грошовими коштами, належними до сплати кредиторові, ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника та незалежно від сплати ним неустойки (пені) за порушення виконання зобов`язання.

Статтю 625 Цивільного кодексу України розміщено у розділі І "Загальні положення про зобов`язання" книги 5 Цивільного кодексу України. Відтак, положення розділу І книги 5 Цивільного кодексу України поширюються як на договірні (підрозділ 1 розділу ІІІ книги 5 Цивільного кодексу України), так і на недоговірні (деліктні) зобов`язання (підрозділ 2 розділу ІІІ книги 5 Цивільного кодексу України).

Отже, дія статті 625 Цивільного кодексу України поширюється на всі види грошових зобов`язань незалежно від підстав їх виникнення (договір чи делікт), у тому числі й на грошове зобов`язання, що виникло на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України. Тому, в разі прострочення виконання зобов`язання, зокрема щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених коштів, нараховуються 3 % річних та інфляційні нарахування від простроченої суми відповідно до частини 2 статті 625 Цивільного кодексу України. Аналогічна правова позиція викладена у постановах Великої Палати Верховного Суду від 10.04.2018 у справі № 910/10156/17 та від 16.05.2018 у справі № 14-16цс18.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду викладеної у постанові від 04.05.2022 у справі №925/683/21, у разі прострочення виконання зобов`язання, зокрема, щодо повернення безпідставно одержаних чи збережених грошей, нараховуються 3% річних від простроченої суми відповідно до частини другої статті 625 Цивільного кодексу України, оскільки відповідач без достатньої правової підстави за рахунок позивача зберіг у себе кошти, тобто відповідачем порушено позадоговірне грошове зобов`язання, що виникло на підставі статті 1212 Цивільного кодексу України.

Відповідач заперечуючи проти заявлених до стягнення позивачем нарахувань вказує на недоведеність виникнення у нього грошового боргу саме з 03.09.2021. Вважає, що дата отримання коштів не може автоматично вважатись датою прострочення їх повернення.

На спростування зазначених доводів судом звертається увага, що особа, яка набула майно (кошти) без достатньої правової підстави (або підстава набуття цього майна (коштів) згодом відпала) зобов`язана повернути набуте майно (кошти) потерпілому.

Означене недоговірне зобов`язання виникає в особи безпосередньо з норми статті 1212 ЦК України на підставі факту набуття нею майна (коштів) без достатньої правової підстави або факту відпадіння підстави набуття цього майна (коштів) згодом. Це зобов`язання виникає в особи з моменту безпідставного отримання нею такого майна (коштів) або з моменту, коли підстава їх отримання відпала.

Як вже зазначалось вище, судом встановлено, що грошові кошти в сумі 101760 грн. були перераховані позивачем на користь відповідача поза межами їхніх договірних відносин та були безпідставно отримані відповідачем 03.09.2021 (дата зарахування коштів на рахунок відповідача), внаслідок чого у відповідача виник обов`язок їх повернути згідно з нормами статті 1212 ЦК України.

Згідно зі статтею 253 ЦК України перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

З огляду за встановлення обставин безпідставного набуття відповідачем грошових коштів 03.09.2021 початком періоду прострочення має бути 04.09.2021.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що нарахування інфляційних втрат та трьох процентів річних на суму боргу відповідно до статті 625 ЦК України є мірою відповідальності боржника за прострочення грошового зобов`язання, оскільки виступає способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення грошових коштів унаслідок інфляційних процесів та отриманні компенсації боржника за неналежне виконання зобов`язання. Ці кошти нараховуються незалежно від вини боржника, зупинення виконавчого провадження чи виконання рішення суду про стягнення грошової суми. Подібні правові висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 19 червня 2019 року у справах № 703/2718/16-ц (провадження № 14-241цс19) та № 646/14523/15-ц (провадження № 14-591цс18), від 13 листопада 2019 року у справі № 922/3095/18 (провадження № 12-105гс19), від 18 березня 2020 року у справі № 902/417/18 (провадження № 12-79гс19).

Отже, передбачений частиною другою статті 625 ЦК України обов`язок боржника, який прострочив виконання грошового зобов`язання, сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми виникає виходячи з наявності самого факту прострочення, який у цій справі має місце з моменту безпідставного одержання відповідачем грошових коштів позивача. Аналогічна правова позиція викладена у постанові ВП ВСУ від 07.02.2024 у справі №910/3831/22.

Із врахуванням викладене, судом перевірено наданий позивачем розрахунок 3% річних та встановлено, що позивачем вірно проведено нарахування, а тому останні підлягають стягненню у визначеному позивачем розмірі.

Судом крім іншого також зауважується, що інфляційні нарахування на суму боргу, сплата яких передбачена частиною другою статті 625 Цивільного кодексу України, не є штрафною санкцією, а виступають способом захисту майнового права та інтересу, який полягає у відшкодуванні матеріальних втрат кредитора від знецінення коштів внаслідок інфляційних процесів за весь час прострочення в їх сплаті. Зазначені нарахування здійснюються окремо за кожен період часу, протягом якого діяв відповідний індекс інфляції, а одержані таким чином результати підсумовуються за весь час прострочення виконання грошового зобов`язання. При цьому в розрахунок мають включатися й періоди часу, в які індекс інфляції становив менше одиниці (тобто мала місце дефляція) (п.п. 3.1, 3.2 Постанови Пленуму Вищого господарського суду України "Про деякі питання практики застосування законодавства про відповідальність за порушення грошових зобов`язань" №14 від 17.12.2013 року).

Згідно з положеннями ст. 1 Закону України "Про індексацію грошових доходів населення" індекс споживчих цін (індекс інфляції) - показник, що характеризує динаміку загального рівня цін на товари та послуги, які купує населення для невиробничого споживання, і його найменший період визначення складає місяць.

Офіційний індекс інфляції, що розраховується Державним комітетом статистики України, визначає рівень знецінення національної грошової одиниці України.

Відповідно до ст. 3 вищевказаного Закону індекс споживчих цін обчислюється центральним органом виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері статистики, і не пізніше 10 числа місяця, що настає за звітним, публікується в офіційних періодичних виданнях.

Оскільки індекси інфляції є саме коефіцієнтами, призначенням яких є переведення розміру заборгованості у реальну величину грошових коштів з урахуванням знецінення первинної суми, такі інфляційні втрати не можуть бути розраховані за певну кількість днів прострочення, так як їх розмір не відповідатиме реальній величині знецінення грошових коштів, що існував у певний період протягом місяця, а не на конкретну дату чи за декілька днів.

Згідно з Листом Державного комітету статистики України №11/1-5/73 від 13.02.2009р. також не має практичного застосування середньоденний індекс інфляції, що може бути розрахований за формулою середньої геометричної незваженої (корінь з місячного індексу в 31 (30) степені). Так, він вказує лише на темп приросту цін за 1 день та не є показником реальної величини знецінення грошових коштів кредитора за період прострочення боржником своїх зобов`язань.

Зазначені висновки підтверджуються Рекомендаціями Верховного Суду України щодо порядку застосування індексів інфляції при розгляді судових справ, даних у листі Верховного Суду України № 62-97р від 03.04.1997р., відповідно до яких визначення загального індексу за певний період часу здійснюється шляхом перемноження помісячних індексів, тобто накопичувальним підсумком. Його застосування до визначення заборгованості здійснюється за умов, якщо в цей період з боку боржника не здійснювалося платежів, тобто розмір основного боргу не змінювався. У випадку, якщо боржник здійснював платежі, загальні індекси інфляції і розмір заборгованості визначаються шляхом множення не за весь період прострочення, а виключно по кожному періоду, в якому розмір заборгованості не змінювався, зі складанням сум отриманих в результаті інфляційних збитків кожного періоду. При цьому, слід вважати, що сума, внесена за період з 1 по 15 число відповідного місяця, індексується за період з врахуванням цього місяця, а якщо з 16 по 31 число, то розрахунок починається з наступного місяця.

Таким чином, інфляційні мають розраховуватись шляхом визначення різниці між добутком суми боргу та помісячних індексів інфляції за час прострочення, розділених на сто, і сумою боргу.

Зазначене відповідає п. 6 Наказу Держкомстату №265 від 27.07.2007р. "Про затвердження Методики розрахунку базового індексу споживчих цін", відповідно до якого розрахунки базового індексу споживчих цін проводяться за міжнародною класифікацією індивідуального споживання за цілями та здійснюються відповідно до модифікованої формули Ласпейреса. Розрахунки базового індексу споживчих цін за квартал, період з початку року і т.п. проводяться "ланцюговим" методом, тобто шляхом множення місячних (квартальних і т.д.) індексів.

При цьому, коли відносно кожного грошового зобов`язання, які мають різні строки виникнення, проводиться оплата частинами через короткі проміжки часу, розрахунок інфляційних втрат необхідно здійснювати щодо кожного окремого платежу, як складової загальної суми окремого грошового зобов`язання, за період з моменту виникнення обов`язку з оплати та який буде спільним для всіх платежів по конкретному грошовому зобов`язанню, до моменту фактичного здійснення платежу з подальшим сумуванням отриманих результатів для визначення загальної суми інфляційних втрат.

Із врахуванням викладеного, суд, перевірив розрахунок інфляційних нарахувань поданий позивачем, за загальний період прострочки вересень 2021 - червень 2026 та встановив, що обґрунтованими та вірно обрахованими є нарахування в сумі 77406,46грн. У стягненні 27375,55грн. інфляційних суд відмовляє.

Відповідно до ст. ст. 13, 73, 74, 77 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Сторони та інші особи, які беруть участь у справі, обґрунтовують свої вимоги і заперечення поданими суду доказами. Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Враховуючи викладене, позовні вимоги підлягають частковому задоволенню в розмірі 101760грн. безпідставно збережених коштів, 14854,17грн. 3% річних, 77406,46грн. інфляційних нарахувань.

Розподіл судових витрат.

Відповідно до ст. 129 ГПК України витрати із сплати судового збору покладаються на сторони пропорційно задоволеним позовним вимогам.

Керуючись ст. ст. 2, 12, 20, 24, 73, 74, 75, 129, 221, 231,232, 237, 238, 240, 241, 327 Господарського процесуального кодексу України, суд

УХВАЛИВ:

Позов задовольнити частково.

Стягнути з Приватного підприємства "Полярис" (м. Хмельницький, вул. Кирпоноса, 1 код ЄДРПОУ 31918799) на користь Приватного підприємства "Лібос" (Житомирська область, Звягельський район, с. Сербо-Слобідка, вул. Грека Івана, 47, код ЄДРПОУ 36188813) 101760грн. безпідставно збережених коштів, 14854,17грн. 3% річних, 77406,46грн. інфляційних нарахувань, 2333,20грн. витрат із сплати судового збору.

Видати наказ після набрання рішенням законної сили.

У позові про стягнення 27375,55грн. інфляційних нарахувань відмовити.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (ст. 241 ГПК України)

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів після його проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (ст. 256 ГПК України).

Апеляційна скарга подається до Північно-західного апеляційного господарського суду в порядку, передбаченому ст. 257 ГПК України.

Повний текст рішення складено 25.09.2026р.

Суддя М.Є. Муха