Рішення № 140063568, 23.09.2026, Господарський суд Одеської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ОДЕСЬКОЇ ОБЛАСТІ

65618, м. Одеса, просп. Шевченка, 29, тел.: (0482) 307-983, e-mail: inbox@od.arbitr.gov.ua

веб-адреса: http://od.arbitr.gov.ua

______________________________

ДОДАТКОВА УХВАЛА

"23" вересня 2026 р.м. Одеса Справа № 916/1430/26

Господарський суд Одеської області у складі судді Сулімовської М.Б., розглянувши заяву Комунального підприємства теплових мереж "Южтеплокомуненерго" про ухвалення додаткового судового рішення у справі

за позовом: Комунального підприємства теплових мереж "Южтеплокомуненерго" (код ЄДРПОУ 26134519, 65481, Одеська обл., Одеський р-н, м. Південне, Старомиколаївське шосе, буд. 8)

до відповідача: Товариства з обмеженою відповідальністю "Копійка центр" (код ЄДРПОУ 37678707, 65007, м. Одеса, вул. Болгарська, буд. 1)

про стягнення 56059,35 грн.

в с т а н о в и в:

Позивач Комунальне підприємство теплових мереж "Южтеплокомуненерго" звернувся до Господарського суду Одеської області із позовною заявою до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю "Копійка центр" про стягнення 56059,35 грн.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 17.04.2026 позовну заяву залишено без руху, встановлено позивачу строк на усунення недоліків позовної заяви.

05.05.2026 до суду від позивача надійшли заяви: про усунення недоліків та уточнена позовна заява; залишення позовної заяви без розгляду та повернення судового збору.

Ухвалою суду від 07.05.2026 позовну заяву Комунального підприємства теплових мереж "Южтеплокомуненерго" прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі; постановлено здійснювати розгляд справи за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін; вирішено інші процесуальні питання.

Ухвалою суду від 08.05.2026 заяву Комунального підприємства теплових мереж "Южтеплокомуненерго" про залишення позову без розгляду задоволено; позов Комунального підприємства теплових мереж "Южтеплокомуненерго" до відповідача Товариства з обмеженою відповідальністю "Копійка центр" про стягнення 56059,35 грн. залишено без розгляду; у задоволенні клопотання Комунального підприємства теплових мереж "Южтеплокомуненерго" про повернення судового збору відмовлено.

25.08.2026 до суду від позивача надійшла заява про ухвалення додаткового судового рішення.

Ухвалою від 26.08.2026 заяву про ухвалення додаткового судового рішення прийнято до розгляду та постановлено здійснювати її розгляд без повідомлення учасників справи.

За приписами ч.3 ст.244 ГПК України, суд, що ухвалив рішення, ухвалює додаткове судове рішення в тому самому складі протягом десяти днів з дня надходження відповідної заяви. Додаткове судове рішення ухвалюється в тому самому порядку, що й судове рішення, а в разі якщо суд вирішує лише питання про судові витрати - без повідомлення учасників справи.

Згідно статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини", суди застосовують при розгляді справи Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, кожній фізичній або юридичній особі гарантується право на розгляд судом упродовж розумного строку цивільної, кримінальної, адміністративної або господарської справи, а також справи про адміністративне правопорушення, в якій вона є стороною.

Європейський суд з прав людини щодо критеріїв оцінки розумності строку розгляду справи визначився, що строк розгляду має формувати суд, який розглядає справу. Саме суддя має визначати тривалість вирішення спору, спираючись на здійснену ним оцінку розумності строку розгляду в кожній конкретній справі, враховуючи її складність, поведінку учасників процесу, можливість надання доказів тощо.

Поняття розумного строку не має чіткого визначення, проте розумним слід вважати строк, який необхідний для вирішення справи відповідно до вимог матеріального та процесуального законів.

При цьому, Європейський суд з прав людини зазначає, що розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника (рішення Європейського Суду з прав людини у справах "Савенкова проти України" від 02.05.2013, "Папазова та інші проти України" від 15.03.2012 року).

Європейський суд, щодо тлумачення положення "розумний строк" в рішенні у справі "Броуган (Brogan) та інші проти Сполученого Королівства" роз`яснив, що строк, який можна визначити розумним, не може бути однаковим для всіх справ, і було б неприродно встановлювати один строк в конкретному цифровому виразі для усіх випадків. Таким чином, у кожній справі виникає проблема оцінки розумності строку, яка залежить від певних обставин.

З огляду на зазначене, враховуючи обставини, пов`язані із запровадженням в Україні воєнного стану, постійні тривалі повітряні тривоги, приймаючи до уваги навантаження суду, а також з огляду на положення Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини, заява розглянута поза межами строку, встановленого Господарським процесуальним кодексом України, але, у розумний строк, тобто такий, що є об`єктивно необхідним для виконання процесуальних дій.

Так, більшість доводів позивача, наведених у вказаній вище заяві, ґрунтувались на правовому висновку Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, що викладений у постанові від 05.03.2026 у справі № 917/1161/25.

Позивач зазначив, що Об`єднана палата здійснила буквальне, логічне, системне та цільове тлумачення другого речення частини 3 статті 130 ГПК України, відповідно до якого якщо позивач не підтримує своїх вимог унаслідок задоволення їх відповідачем після пред`явлення позову, суд за заявою позивача присуджує стягнення понесених ним у справі витрат з відповідача. Для застосування вказаного речення до відповідних правовідносин Об`єднана палата визначила чотири необхідні та обов`язкові умови для її застосування: позивач не підтримує своїх вимог; це відбулося внаслідок задоволення цих вимог; вимоги задоволені саме відповідачем; таке задоволення відбулося після пред`явлення позову.

Позивач вважає, що у справі № 916/1430/26 наявні всі чотири зазначені умови, оскільки КП ТМ "Южтеплокомуненерго" припинило підтримувати вимогу про стягнення 56059,35 грн. саме тому, що після звернення до суду ця заборгованість була погашена ТОВ "Копійка центр".

Крім того, позивач у заяві зазначив, що у даній справі наявна сукупність і усіх юридичних фактів, з якими закон пов`язує застосування ч. 3 ст. 130 ГПК України, оскільки на момент звернення КП ТМ "Южтеплокомуненерго" до суду заборгованість ТОВ "Копійка центр" існувала; до звернення до суду позивач вживав заходів досудового врегулювання спору та направляв відповідачу претензії щодо погашення заборгованості, однак зобов`язання добровільно виконано не було; саме невиконання відповідачем свого грошового зобов`язання зумовило необхідність звернення позивача за професійною правничою допомогою та подання позову до господарського суду; лише після пред`явлення позову відповідач погасив заборгованість, яка була предметом спору; внаслідок такого погашення заборгованості позивач перестав підтримувати вимогу про примусове стягнення основної суми боргу та звернувся із заявою про залишення позову без розгляду.

З урахуванням вказаного вище, позивач вважає, що наведена судова практика ОП КГС ВС має бути врахована судом під час ухвалення рішення у цій справі, а витрати позивача на професійну правничу допомогу у розмірі 15000,00 грн. підлягають покладенню на відповідача відповідно до частини 3 статті 130 ГПК України.

Позивач наголошує, що витрати у сумі 15000,00 грн. з огляду на характер спору, обсяг досліджених документів, необхідність підготовки позовної заяви, формування доказової бази, усунення недоліків позовної заяви та здійснення процесуального представництва є реальними, необхідними та розумними. Крім того, сама обставина того, що після пред`явлення позову відповідач повністю погасив заборгованість, підтверджує фактичну результативність вчинених позивачем та його представником дій із судового захисту порушеного права.

КП ТМ "Южтеплокомуненерго" зазначає, що ним докази на підтвердження понесення витрат на професійну правничу допомогу було подано своєчасно та відповідно до норм ГПК України.

27.08.2026 до суду від відповідача надійшли заперечення на заяву позивача про ухвалення додаткового судового рішення.

У своїх запереченнях відповідач наголосив, що позовну заяву про стягнення 56059,35 грн. позивач сформував та подав через підсистему "Електронний суд" 15.04.2026, тобто через 12 календарних днів після повного виконання відповідачем грошового зобов`язання.

Відповідач у заяві навів власний розрахунок оплат за договором та долучив відповідні платіжні інструкції на підтвердження обґрунтованості його розрахунку.

ТОВ "Копійка центр" наголошує про відсутність підстав для застосування ч. 3 ст. 130 ГПК України.

Вказане він обґрунтовує тим, що Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 05.03.2026 у справі № 917/1161/25 визначила, що для застосування цієї норми необхідна одночасна наявність чотирьох складових: позивач не підтримує своїх вимог; це відбулося внаслідок задоволення вимог; вимоги задоволені саме відповідачем; таке задоволення відбулося після пред`явлення позову. Проте, у справі №916/1430/26 четверта обов`язкова умова відсутня: погоджений сторонами залишок заборгованості був повністю сплачений 03.04.2026, тобто до пред`явлення вказаного позову, а відтак висновок Об`єднаної палати не підтверджує позицію позивача, а виключає можливість такого стягнення за ч. 3 ст. 130 ГПК України.

Крім того, Об`єднана палата у постанові від 05.03.2026 не розглядала питання застосування ч. 3 ст. 130 ГПК України у випадку залишення позову без розгляду за заявою позивача та не відступала від висновку, викладеного у додатковій постанові Об`єднаної палати КГС ВС від 17.03.2023 у справі №910/7169/18, у якій зазначено, що у разі залишення позову без розгляду суд виходить зі спеціальних положень ч. 5 ст. 130 ГПК України, які передбачають лише право відповідача вимагати компенсації витрат внаслідок необґрунтованих дій позивача.

Відповідач зазначає, що заяву про стягнення витрат позивач сформував та подав лише 25 серпня 2026 року, тобто зі спливом майже 3,5 місяців після постановлення відповідної ухвали. Позивач був обізнаний зі змістом ухвали від 08.05.2026 та одразу міг встановити, що питання про витрати у розмірі 15000,00 грн. у ній не вирішене, проте в межах спеціального 15-денного строку він не подав заяву про додаткове рішення, не оскаржував ухвалу в частині судових витрат і не навів жодних об`єктивних обставин, що перешкоджали своєчасному зверненню. Посилання на те, що вимога про витрати була зазначена у позовній заяві та позивач нібито очікував її вирішення судом, не є поважною причиною для понад тримісячної процесуальної бездіяльності.

Щодо розміру витрат на професійну правничу допомогу відповідач наголошує, що він не підтверджений належними доказами, оскільки до заяви не надано акту приймання-передачі правничої допомоги у справі №916/1430/26, окремого рахунку, звіту адвоката, розрахунку вартості конкретних дій або іншого документа, в якому були б визначені конкретні послуги та підтверджений завершений обсяг роботи саме у цій справі. Також не надано і доказів проведення окремих правових консультацій, підготовки правових висновків, участі у судових засіданнях або вчинення інших процесуальних дій, крім складання і подання позову, усунення його недоліків та подання заяви про залишення позову без розгляду. У заяві позивач лише узагальнено зазначає, що адвокатом проаналізовано документи, сформовано правову позицію, підготовлено позов, усунуто його недоліки та здійснювалося представництво. Такий перелік має декларативний характер і не дозволяє встановити, які саме документи та правові питання досліджувалися, у чому полягала складність позиції, які конкретні процесуальні дії було вчинено та чому їх вартість становить саме 15000,00 грн.

ТОВ "Копійка центр" зазначає, що твердження позивача про здійснення представництва інтересів позивача у справі також не підтверджує значного обсягу роботи. Провадження було відкрито за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін, судових засідань не проводилося, адвокат у засіданнях не брав участі, відповіді на відзив не готував, додаткових пояснень по суті спору не подавав, доказів не витребував, експертів не залучав. Справа не містила складного предмета доказування або нової правової проблематики, позов стосувався стягнення грошової заборгованості за договором постачання теплової енергії, ґрунтувався на договорі, актах, рахунках і акті звірки та не потребував спеціальних знань, проведення експертизи, дослідження значного обсягу суперечливих доказів чи застосування складного законодавства. Фактично процесуальна діяльність представника позивача обмежилася підготовкою типового позову про стягнення заборгованості, усуненням недоліків цього позову та поданням заяви про залишення позову без розгляду. При цьому первісну позовну заяву було залишено без руху через допущені при її оформленні недоліки. Робота з усунення недоліків, які виникли внаслідок неналежного оформлення самого позову, не може розглядатися як необхідна додаткова правнича допомога, витрати на яку повинні перекладатися на відповідача.

Відповідач вважає, що визначена позивачем сума 15000,00 грн. становить приблизно 26,76% ціни позову, а за відсутності розгляду справи по суті, судових засідань та складних процесуальних дій така сума не відповідає фактичному обсягу правничої допомоги та є неспівмірною зі складністю спору. Окремо відповідач наголосив, що станом на дату подання позову заборгованість уже була повністю погашена, а отже, підготовка і подання позову про стягнення виконаного зобов`язання не були об`єктивно необхідними для захисту права позивача. Такі витрати виникли через необізнаність позивача та його представника про актуальний стан розрахунків і не повинні покладатися на відповідача.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів, надаючи правову кваліфікацію викладеним обставинам справи, керуючись принципом верховенства права та права на судовий захист, суд дійшов наступних висновків.

Відповідно до ст.244 ГПК України, суд, що ухвалив рішення, може за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення якщо, зокрема, судом не вирішено питання про судові витрати.

Згідно пунктів 1-3 частини першої статті 232 ГПК України, судовими рішеннями є: ухвали; рішення; постанови.

Тобто, з урахуванням наведеного суд відзначає, що у разі, якщо закінчено судове провадження (тобто, закрито провадження у справі / залишено позов без розгляду / вирішено спір по суті), і судом не вирішено питання про розподіл судових витрат, суд у порядку статті 244 ГПК України має право за заявою учасників справи чи з власної ініціативи ухвалити додаткове рішення до основного рішення у справі (ухвали про закриття провадження у справі; ухвали про залишення позову без розгляду; рішення / постанови за результатом розгляду справи по суті), яким закінчено провадження у справі.

Відповідно, в залежності від виду прийнятого судом процесуального рішення, ухваленого за результатом закінчення розгляду справи (ухвали/рішення/постанови), залежить і назва додатково рішення у справі, якими можуть відповідно бути: додаткова ухвала, додаткове рішення, додаткова постанова.

Водночас, порядок ухвалення додаткового рішення встановлений, зокрема, частиною 3 статті 244 ГПК України (якщо вирішено спір по суті спору) та частиною 6 статті 130 ГПК України (у разі закриття провадження у справі/залишення позову без розгляду).

Судові витрати - це передбачені законом витрати (грошові кошти) сторін, інших осіб, які беруть участь у справі, понесені ними у зв`язку з її розглядом та вирішенням, а у випадках їх звільнення від сплати - це витрати держави, які вона несе у зв`язку з вирішенням конкретної справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 123 ГПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Частиною 3 ст. 123 ГПК України визначено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу та витрати, пов`язані з вчиненням інших процесуальних дій, необхідних для розгляду справи або підготовки до її розгляду.

Умови статтей 126, 129 ГПК України регламентують загальні правила розподілу судових витрат, а у статті 130 Господарського процесуального кодексу України, яка має назву "Розподіл витрат у разі визнання позову, закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду", закріплені спеціальні правила, які стосуються окремих випадків розподілу судових витрат, зокрема, у разі залишення позову без розгляду.

Відповідно до ч.6 ст.130 ГПК України, у випадках, встановлених частинами третьою - п`ятою цієї статті, суд може вирішити питання про розподіл судових витрат протягом п`ятнадцяти днів з дня постановлення ухвали про закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду, рішення про задоволення позову у зв`язку з його визнанням, за умови дотримання відповідною стороною вимог частини восьмої статті 129 цього Кодексу.

Згідно з ч.ч. 3-5 ст. 130 ГПК України, у разі відмови позивача від позову понесені ним витрати відповідачем не відшкодовуються, а витрати відповідача за його заявою стягуються з позивача. Однак, якщо позивач не підтримує своїх вимог внаслідок задоволення їх відповідачем після пред`явлення позову, суд за заявою позивача присуджує стягнення понесених ним у справі витрат з відповідача. Якщо сторони під час укладення мирової угоди не передбачили порядку розподілу судових витрат, кожна сторона у справі несе половину судових витрат. У разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов`язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача.

Щодо доводів позивача, викладених у його заяві.

Як зазначалось вище, правова позиція позивача у цій заяві ґрунтувалась на правових висновках, викладених у постанові Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05.03.2026 у справі № 917/1161/25 (далі - постанова).

Так, згідно з п. 44. постанови, перед Об`єднаною палатою у цій справі постали такі ключові питання: 1) чи підлягає ч.3 ст. 130 ГПК застосуванню не лише у випадку відмови позивача від позову, але й закриття судом провадження за відсутності предмету спору на підставі п.4 ч.1 ст.231 ГПК; 2) у разі якщо так, то чи має значення з чиєї ініціативи закрито провадження - позивача (було відповідне клопотання як у цій справі №917/1161/25), відповідача (було відповідне клопотання) чи суду (як у справі №917/276/25); 3) у разі якщо ні, то чи має значення для застосування ч.3 ст. 130 ГПК той факт, що зобов`язання виконане не відповідачем, а третьою особою (як це відбулося у обох справах - №917/276/25 та №917/1161/25).

Об`єднана палата погодилась з обґрунтуванням, наведеним колегією суддів при передачі справи №917/1161/25 на розгляд Об`єднаної палати щодо поширення дії частини 3 статті 130 ГПК України на випадки закриття провадження у справі у зв`язку з відсутністю предмета позову (у разі виконання відповідачем позовних вимог), оскільки терміни "відмова позивача від позову" та "позивач не підтримує своїх вимог", які використовуються в нормах ГПК України, не є тотожними за їх мовним викладенням, тому не можуть тлумачитись однаково за допомогою мовного способу тлумачення. За логічним способом тлумачення норм частини третьої статті 130 ГПК України можна дійти висновку, що законодавець умисно застосував різні терміни в нормах першого та другого реченнях цієї частини, оскільки не підтримувати позовні вимоги позивач може як шляхом відмови від позову, так і внаслідок відсутності предмета спору. Дійсний зміст норми другого речення частини третьої статті 130 ГПК України полягає в тому, що таке непідтримання позовних вимог сталось внаслідок їх задоволення відповідачем після пред`явлення позову, а не в тому, в який саме спосіб позивач не підтримує свої позовні вимоги. Системний спосіб тлумачення норм частини третьої статті 130 ГПК України звертає увагу на те, що стаття 130 ГПК України містить назву "Розподіл витрат у разі визнання позову, закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду". При цьому, закриття провадження у справі згідно з частиною першою статті 231 ГПК України здійснюється не лише внаслідок відмови позивача від позову, а й внаслідок відсутності предмету спору. Тому норми частини третьої статті 130 ГПК України мають застосовуватись у разі закриття провадження у справі не лише через відмову позивача від позову, а й через відсутність предмету спору.

У цій постанові Об`єднана палата вказала, що для визначення того, чи підлягає у конкретному випадку застосуванню норма частини третьої 130 ГПК України, необхідно порівняти обставини, встановлені у межах цієї справи, із ключовими елементами, зазначеними у нормі права. Лише у разі співпадіння всіх елементів у їх сукупності можна дійти висновку, що норма підлягає застосуванню. Так, буквальний аналіз другого речення частини третьої статті 130 ГПК України показує, що для її застосування - щоб суд присудив стягнення з відповідача понесені позивачем витрати у справі - необхідними є наявність таких складових елементів (умов): 1) позивач не підтримує своїх вимог; 2) це відбулося внаслідок їх (вимог) задоволення, яке в свою чергу має бути здійснене 3) відповідачем 4) після пред`явлення позову.

Також Об`єднана палата звернула увагу, що зазначення у нормі права, викладеній у другому реченні частини 3 статті 130 ГПК України, вказівки на те, що для стягнення судових витрат з відповідача умовою є задоволення позовних вимог саме відповідачем, має юридичне значення. Так, задоволення після пред`явлення позову позовних вимог відповідачем фактично є свідченням того, що відповідач: 1) погодився з тим, що позов пред`явлено до належного відповідача, 2) визнає позовні вимоги. Іншими словами, задоволення позовних вимог відповідачем суд може вважати свідченням того, що пред`явлення позову цим позивачем до цього відповідача відбулося внаслідок неправомірного діяння відповідача, що і виступає підґрунтям необхідності покладення на такого відповідача судових витрат із розгляду справи. Вирішення питання про відшкодування понесених позивачем витрат у разі закриття провадження у справі залежить від фактичних обставин, які стали підставою для такого закриття.

Об`єднана палата Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду у постанові від 05.03.2026 у справі № 917/1161/25 сформулювала такі висновки щодо застосування частини 3 статті 130 та пункту 4 частини 1 статті 231 ГПК України:

(1) у позивача виникає право на відшкодування йому за рахунок відповідача понесених ним витрат, пов`язаних з розглядом справи не лише у випадку відмови позивача від позову у зв`язку із задоволенням позовних вимог відповідачем після пред`явлення позову, але й у випадку закриття провадження у справі на підставі пункту 4 частини 1 статті 231 ГПК України у разі, якщо відсутність предмета спору виникла у зв`язку із задоволенням позовних вимог відповідачем;

(2) при цьому немає значення, чи було провадження закрито за клопотанням позивача, відповідача чи з ініціативи суду;

(3) у разі задоволення позовних вимог третьою особою, а не відповідачем, право на відшкодування витрат залежить від підстав здійснення такого задоволення третьою особою, які підлягають дослідженню та оцінці судом. При цьому за загальним правилом добросовісний позивач вправі розраховувати на можливість відшкодування йому витрат на правничу допомогу, понесених ним до моменту закриття провадження у справі.

Зі вказаного вище вбачається, що Об`єднана палата у постанові від 05.03.2026 розглядала питання щодо застування положень ч. 3 ст. 130 ГПК України до п. 4 ч. 1 ст. 231 ГПК України. Натомість у справі № 916/1430/26 позов залишено без розгляду за заявою позивача на підставі п. 5 ч. 1 ст. 226 ГПК України.

При цьому, навіть за можливості поширення підходу викладеного у постанові від 05.03.2026 на положення п. 5 ч. 1 ст. 226 ГПК, одна з обов`язкових умов - виконання зобов`язання після пред`явлення позову у спірних правовідносинах відсутня.

Так, у постанові об`єднана палата вказала, що для визначення того, чи підлягає у конкретному випадку застосуванню норма частини третьої 130 ГПК України, необхідно порівняти обставини, встановлені у межах цієї справи, із ключовими елементами, зазначеними у нормі права. Лише у разі співпадіння всіх елементів у їх сукупності можна дійти висновку, що норма підлягає застосуванню. Так, буквальний аналіз другого речення частини третьої статті 130 ГПК України показує, що для її застосування - щоб суд присудив стягнення з відповідача понесені позивачем витрати у справі - необхідними є наявність таких складових елементів (умов): 1) позивач не підтримує своїх вимог; 2) це відбулося внаслідок їх (вимог) задоволення, яке, в свою чергу, має бути здійснене 3) відповідачем 4) після пред`явлення позову.

Вирішення питання щодо моменту оплати спірної заборгованості (до/після подання позову) не входило до повноважень суду при залишенні позову без розгляду, а тому це питання судом при постановленні ухвали від 08.05.2026 не досліджувалось.

Проте, наразі існує необхідність у дослідженні такого питання, оскільки вказане безпосередньо впливає на розподіл судових витрат між сторонами.

Так, 15.04.2026 Комунальне підприємство теплових мереж "Южтеплокомуненерго" звернулось до Господарського суду Одеської області із позовною заявою до Товариства з обмеженою відповідальністю "Копійка центр" про стягнення 56059,35 грн.

На підтвердження власних позовних вимог позивачем рахунків на оплату за спірний період не надано, проте долучено: договір, акти наданих послуг за період жовтень 2024 року - листопад 2025 року, та підписаний з боку позивача акт взаємних розрахунків за період з 01.10.2024-18.12.2025, у якому зазначено суму заборгованості - 56059,35 грн.

Ухвалою Господарського суду Одеської області від 17.04.2026 позовну заяву залишено без руху, встановлено позивачу строк на усунення недоліків позовної заяви.

05.05.2026 до суду від позивача надійшла заява про усунення недоліків.

У вказаній заяві позивач повідомив, що відповідачем було здійснено часткове погашення заборгованості, яка була предметом спору у цій справі. На підтвердження вказаного позивач в подальшому долучив квитанції на загальну суму 75221,44 грн.: №3872 від 27.02.2026 на суму 44838,25 грн.; №3873 від 27.02.2026 на суму 9164,70 грн.; №6114 від 03.04.2026 на суму 19162,09 грн.; №6122 від 03.04.2026 на суму 2056,40 грн.

Фактично поданням таких доказів позивач підтвердив, що станом на дату звернення до суду з даним позовом заборгованість за спірний період у розмірі 56059,35 грн. у відповідача перед позивачем була відсутня.

Відповідачем, в свою чергу, також надано власні пояснення, в яких він наголосив про відсутність заборгованості у заявлений позивачем період. Вказане він підтвердив підписаним між сторонами актом звірки взаємних розрахунків за період жовтень 2025 року - лютий 2026 року, у якому зазначено, що станом на 28.02.2026 заборгованість у відповідача перед позивачем становила 21218,49 грн., яку він 03.04.2026 сплатив в повному обсязі.

Отже, до пред`явлення вказаного позову спірна у цій справі заборгованість була повністю сплачена відповідачем, а відтак можливість застосування до правовідносин у справі №916/1430/26 положень ч. 3 ст. 130 ГПК України за висновками Об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду, викладеними у постанові від 05.03.2026 у справі № 917/1161/25, - відсутня.

Щодо уточненої позовної заяви.

Так, в уточненій позовній заяві позивач заявив до стягнення з відповідача 14874,39 грн. за березень 2026 року.

Відповідно до статті 46 ГПК України, крім прав та обов`язків, визначених у статті 42 цього Кодексу, позивач вправі збільшити або зменшити розмір позовних вимог - до закінчення підготовчого засідання або до початку першого судового засідання, якщо справа розглядається в порядку спрощеного позовного провадження. До закінчення підготовчого засідання позивач має право змінити предмет або підстави позову шляхом подання письмової заяви. У справі, що розглядається за правилами спрощеного позовного провадження, зміна предмета або підстав позову допускається не пізніше ніж за п`ять днів до початку першого судового засідання у справі (частина третя вказаної статті ГПК України).

Під збільшенням або зменшенням розміру позовних вимог треба розуміти відповідно як збільшення або зменшення кількісних показників за тією самою вимогою, яку було заявлено в позовній заяві. Збільшено (чи зменшено) може бути лише розмір вимог майнового характеру. Збільшенням розміру позовних вимог не може бути заявлення ще однієї або декількох вимог, додатково до викладених у позовній заяві. Неправомірно під виглядом збільшення розміру позовних вимог висувати нові вимоги, які не були зазначені в тексті позовної заяви.

Предметом позову є матеріально-правова вимога позивача до відповідача, стосовно якої він просить ухвалити судове рішення. Предмет позову повинен мати правовий характер і випливати з певних матеріально-правових відносин.

Підстави позову становлять обставини, якими позивач обґрунтовує свої вимоги щодо захисту права та охоронюваного законом інтересу.

Правові підстави позову - це зазначена у позовній заяві нормативно-правова кваліфікація обставин, якими позивач обґрунтовує свої вимоги.

Тобто, зміна предмету позову означає зміну матеріальної вимоги, з якою позивач звернувся до відповідача, а зміна підстав позову - це зміна обставин, на яких ґрунтується вимога позивача.

Одночасна зміна і предмета, і підстав позову не допускається, оскільки у разі одночасної зміни предмета і підстав позову фактично виникає нова матеріально-правова вимога позивача, яка обґрунтовується іншими обставинами, що за своєю суттю є новим позовом.

Не вважаються зміною підстав позову доповнення його новими обставинами при збереженні в ньому первісних обставин та зміна посилання на норми матеріального чи процесуального права.

Вказана правова позиція неодноразово була викладена у постановах Верховного Суду.

Суд наголошує, що вказана уточнена позовна заява до розгляду судом не приймалась, на предмет відповідності положень ГПК України не розглядалась, оскільки відповідачем практично одночасно заявлено суду заяву про залишення позову без розгляду.

Суд звертає увагу, що у статті 13 ГПК України зазначено, що господарське судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість: керує ходом судового процесу; сприяє врегулюванню спору шляхом досягнення угоди між сторонами; роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або невчинення процесуальних дій; сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом; запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків.

Згідно з ст.14 ГПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Збирання доказів у господарських справах не є обов`язком суду, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності.

Виходячи з аналізу наведених норм суд зазначає, що принцип диспозитивності визначає межі здійснення господарським судом та учасниками справи їхніх процесуальних прав та обов`язків, надає учасникам справи можливість вільно розпоряджатися своїми правами щодо предмета спору та визначає обов`язок суду здійснювати провадження у справі виключно за зверненням особи, поданим до суду у відповідній процесуальній формі. Реалізація принципу диспозитивності у процесі здійснення правосуддя спрямована на досягнення справедливого балансу між суб`єктами судового процесу і визначає межі процесуальних дій суду у розгляді справи.

Згідно з п. 5 ч. 1 ст. 226 ГПК України, суд залишає позов без розгляду, якщо позивач до початку розгляду справи по суті подав заяву про залишення позову без розгляду.

Сукупний аналіз норм процесуального кодексу, якими врегульовано питання розподілу судових витрат, статей 129-130 ГПК України, дає підстави для висновку, що у разі залишення позову без розгляду суд зобов`язаний виходити з положень частини 5 статті 130 ГПК України, оскільки вказана норма є спеціальною стосовно загальних правил розподілу судових витрат.

За змістом частин 5, 6 статті 130 ГПК України, у разі закриття провадження у справі або залишення позову без розгляду відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов`язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача.

Отже, у разі залишення позову без розгляду лише відповідач має право заявити вимоги про компенсацію здійснених ним витрат, пов`язаних з розглядом справи, внаслідок необґрунтованих дій позивача.

Такий правовий висновок викладено у додатковій постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 17.03.2023 у справі №910/7169/18 з посиланням на близьку за змістом правову позицію у постановах Верховного Суду від 18.06.2019 у справі №922/3787/17, від 09.07.2019 у справі №922/592/17, додатковій ухвалі Верховного Суду від 20.05.2021 у справі №910/14162/17, від 26.04.2021 у справі №910/12099/17, від 12.07.2021 у справі №903/317/20.

За цих обставин, заява Комунального підприємства теплових мереж "Южтеплокомуненерго" про ухвалення додаткового судового рішення задоволенню не підлягає.

Серед іншого суд також зазначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини, очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини у рішенні від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

У рішенні Європейського суду з прав людини "Серявін та інші проти України" вказано, що усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (Ruiz Torija v. Spain) від 9 грудня 1994 року, серія A, № 303-A, п. 29). Хоча національний суд має певну свободу розсуду щодо вибору аргументів у тій чи іншій справі та прийняття доказів на підтвердження позицій сторін, орган влади зобов`язаний виправдати свої дії, навівши обґрунтування своїх рішень (рішення у справі "Суомінен проти Фінляндії" (Suominen v. Finland), № 37801/97, п. 36, від 1 липня 2003 року). Ще одне призначення обґрунтованого рішення полягає в тому, щоб продемонструвати сторонам, що вони були почуті. Крім того, вмотивоване рішення дає стороні можливість оскаржити його та отримати його перегляд вищестоящою інстанцією. Лише за умови винесення обґрунтованого рішення може забезпечуватись публічний контроль здійснення правосуддя (рішення у справі "Гірвісаарі проти Фінляндії" (Hirvisaari v. Finland), №49684/99, п. 30, від 27 вересня 2001 року).

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 13.03.2018 по справі №910/13407/17.

З огляду на вищевикладене, інші доводи учасників справи, детальну оцінку яких не наведено в ухвалі, позаяк вони не покладені судом в її основу, не спростовують вищевикладених висновків суду.

На підставі викладеного, керуючись ст.ст.126, 129, 234, 235, 244 Господарського процесуального кодексу України, суд, -

у х в а л и в:

1. У задоволенні заяви Комунального підприємства теплових мереж "Южтеплокомуненерго" про ухвалення додаткового судового рішення про стягнення судових витрат на правову допомогу - відмовити.

Суддя М.Б. Сулімовська

Додаткова ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею та може бути оскаржена в порядку і строки, встановлені ст.ст.254-257 Господарського процесуального кодексу України.

Додаткова ухвала складена і підписана 23.09.2026.