Рішення № 140063152, 25.09.2026, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

25.09.2026Справа № 910/8876/26

Господарський суд міста Києва у складі судді Спичака О.М., розглянувши за правилами спрощеного позовного провадження матеріали справи

За позовом Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» (01030, м. Київ,

вул. Леонтовича, буд. 6; ідентифікаційний код: 35210739)

до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (

АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний номер: НОМЕР_1 )

про стягнення 217685,99 грн

Без повідомлення (виклику) учасників справи.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

17.07.2026 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» з вимогами до Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 про стягнення 217685,99 грн.

Обгрунтовуючи позовні вимоги, позивач вказує на те, що після припинення дії Договору ДНП-2017-12/58 про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування від 08.12.2017 відповідач не звільнив об`єкт оренди та продовжує ним користуватись, у зв`язку з чим позивач нарахував відповідач штраф (на підставі п. 4.3 договору) у сумі 217685,99 грн.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.07.2026 позовну заяву Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» залишено без руху, встановлено позивачу строк та спосіб усунення недоліків позовної заяви.

У встановлений судом строк позивач усунув недоліки позовної заяви, вказані судом в ухвалі від 21.07.2026.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 24.07.2026 відкрито провадження у справі №910/8876/26, постановлено здійснювати розгляд справи за правилам спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) учасників справи (без проведення судового засідання); встановлено учасникам справи строки для подання заяв по суті справи.

19.08.2026 до Господарського суду міста Києва від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач повідомив, що надані позивачем докази не підтверджують того, що саме відповідач займає паркувальний майданчик. Відповідач наголосив на тому, що він є військовослужбовцем Збройних Сил України, який з початку повномасштабного вторгнення рф виконує обов`язок із захисту суверенітету та територіальної цілісності України. Відповідач був призваний на військову службу під час мобілізації та зарахований до списків особового складу військової частини НОМЕР_2 (що підтверджується копією військового квитка серії НОМЕР_3 та Довідкою в/ч НОМЕР_2 від 06.08.2024 №788). Відповідно до Довідки в/ч НОМЕР_2 від 06.08.2024 № 889 (Форма 6), сержант ОСОБА_1 бере безпосередню участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, перебуваючи в районах проведення бойових дій (зокрема в населених пунктах Бахмут, Костянтинівка, Горлівка Донецької області). Отже, оскільки відповідач був призваний в порядку мобілізації з 13.02.2023 до ЗСУ, він фізично не міг знаходитись у місті Києві та здійснювати господарську діяльність з користування паркомісцями після 01.11.2023 як про це необґрунтовано стверджує позивач.

Крім того, згідно з п. 15 ст. 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» військовослужбовцям, які були призвані на військову службу за призовом під час мобілізації, брали або беруть участь у захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України не нараховуються проценти за користування кредитом/позикою, а також не застосовуються штрафні санкції, пеня за невиконання зобов`язань перед підприємствами, установами, організаціями та банками.

24.08.2026 та 25.08.2026 до Господарського суду міста Києва від позивача надійшли відповіді на відзив, які суд долучив до матеріалів справи.

27.08.2026 до Господарського суду міста Києва від відповідача надійшли заперечення на відповідь на відзив, які суд долучив до матеріалів справи.

У частині 8 статті 252 Господарського процесуального кодексу України передбачено, що при розгляді справи у порядку спрощеного провадження суд досліджує докази і письмові пояснення, викладені у заявах по суті справи, а у випадку розгляду справи з повідомленням (викликом) учасників справи - також заслуховує їх усні пояснення. Судові дебати не проводяться.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд

ВСТАНОВИВ:

08.12.2017 між Комунальним підприємством «Київтранспарксервіс» (сторона 1) та Фізичною особою-підприємцем ОСОБА_1 (сторона 2) укладено Договір ДНП-2017-12/58 про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування, відповідно до умов якого сторона 1 надає за плату стороні 2 право на організацію та експлуатацію 18 місць для платного паркування транспортних засобів, а також 2 спеціальних місць для безкоштовного паркування транспортних засобів, які перевозять інвалідів, що розташовані на паркувальному майданчику за адресою: Оболонський район, вул. Малиновського 8, в межах III територіальної зони паркування міста Києва (надалі «Фіксовані місця для паркування»), а також здійснення розрахунків з юридичними та фізичними особами за паркування їхньою автотранспорту.

У п. 1.3 Договору ДНП-2017-12/58 про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування від 08.12.2017 сторони погодили, що фіксовані місця для паркування вважаються переданими стороні 2 з моменту набрання чинності договором.

У п. 3.1 Договору ДНП-2017-12/58 про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування від 08.12.2017 вказано, що плата становить 6,50 грн за 1 місце за добу.

У Додатковій угоді №7 від 18.01.2021 сторони встановили, що плата становить 7,79 грн за 1 місце за добу.

Згідно з п. 3.3 Договору ДНП-2017-12/58 про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування від 08.12.2017 розрахунок за цим договором здійснюється шляхом оплати стороною 2 стороні 1 у розмірі 100% щомісячного платежу не пізніше 20-го числа поточного місяця відповідно до Графіку платежів (Додаток 1 до договору).

Цей договір вступає в силу з 01.01.2018 і діє до 31.12.2020 (п. 6.1 Договору ДНП-2017-12/58 про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування від 08.12.2017).

Додатковою угодою №6 від 28.12.2020 сторони погодили строк дії договору до 31.12.2025.

У п. 6.5 Договору ДНП-2017-12/58 про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування від 08.12.2017 передбачено, що сторона 1 має право достроково розірвати цей договір в односторонньому порядку у випадку, якщо сторона 2 не здійснила оплату в обсязі, встановленому договором, і таке порушення триває більше ніж 30 календарних днів.

Про дострокове розірвання договору відповідно до п. 6.5 цього договору сторона 1 надає стороні 2 письмове повідомлення не менш ніж за 15 (п`ятнадцять) календарних днів до дати розірвання договору. Повідомлення про розірвання договору надсилається в порядку визначеному п. 8.4 даного договору (п. 6.6 Договору ДНП-2017-12/58 про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування від 08.12.2017).

Згідно з п. 6.10 Договору ДНП-2017-12/58 про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування від 08.12.2017 після припинення дії або розірвання договору сторона 2 зобов`язана протягом 15 календарних днів звільнити фіксовані місця для паркування.

Листом вих. №053/05-3729 від 05.10.2023 позивач повідомив відповідача про те що станом на 03.10.2023 у Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 наявна заборгованість за Договором ДНП-2017-12/58 про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування від 08.12.2017 у розмірі 50306,17 грн (за період з жовтня 2022 року по вересень 2023 року), у зв`язку з чим позивач в односторонньому порядку відмовляється від договірних відносин з відповідачем з 01.11.2023.

Втім, як вказує позивач, відповідач не звільнив об`єкт за Договором ДНП-2017-12/58 про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування від 08.12.2017, з огляду на що позивач скористався своїми правом та нарахував відповідачу штраф у сумі 217685,99 грн. за період з 16.12.2023 по 03.02.2026, які просить суд стягнути з відповідача.

19.08.2026 до Господарського суду міста Києва від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому відповідач повідомив, що надані позивачем докази не підтверджують того, що саме відповідач займає паркувальний майданчик. Відповідач наголосив на тому, що він є військовослужбовцем Збройних Сил України, який з початку повномасштабного вторгнення рф виконує обов`язок із захисту суверенітету та територіальної цілісності України. Відповідач був призваний на військову службу під час мобілізації та зарахований до списків особового складу військової частини НОМЕР_2 (що підтверджується копією військового квитка серії НОМЕР_3 та Довідкою в/ч НОМЕР_2 від 06.08.2024 №788). Відповідно до Довідки в/ч НОМЕР_2 від 06.08.2024 № 889 (Форма 6), сержант ОСОБА_1 бере безпосередню участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, перебуваючи в районах проведення бойових дій (зокрема в населених пунктах Бахмут, Костянтинівка, Горлівка Донецької області). Отже, оскільки відповідач був призваний в порядку мобілізації з 13.02.2023 до ЗСУ, він фізично не міг знаходитись у місті Києві та здійснювати господарську діяльність з користування паркомісцями після 01.11.2023 як про це необґрунтовано стверджує позивач.

Крім того, згідно з п. 15 ст. 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» військовослужбовцям, які були призвані на військову службу за призовом під час мобілізації, брали або беруть участь у захисті незалежності, суверенітету та територіальної цілісності України не нараховуються проценти за користування кредитом/позикою, а також не застосовуються штрафні санкції, пеня за невиконання зобов`язань перед підприємствами, установами, організаціями та банками.

Оцінюючи подані позивачем докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню, зважаючи на такі підстави.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

Відповідно до ст. 759 Цивільного кодексу України за договором найму (оренди) наймодавець передає або зобов`язується передати наймачеві майно у користування за плату на певний строк. Законом можуть бути передбачені особливості укладення та виконання договору найму (оренди).

Згідно з ч. 1 ст. 762 Цивільного кодексу України за користування майном з наймача справляється плата, розмір якої встановлюється договором найму. Якщо розмір плати не встановлений договором, він визначається з урахуванням споживчої якості речі та інших обставин, які мають істотне значення.

Згідно з ч. 1 ст. 763 Цивільного кодексу України договір найму укладається на строк, встановлений договором.

Відповідно до ст. 765 Цивільного кодексу України наймодавець зобов`язаний передати наймачеві майно у користування негайно або у строк, встановлений договором найму.

Згідно з частинами першою, другою статті 598 Цивільного кодексу України зобов`язання припиняється частково або у повному обсязі на підставах, встановлених договором або законом. Припинення зобов`язання на вимогу однієї із сторін допускається лише у випадках, встановлених договором або законом.

Тобто, зазначеною нормою встановлено основне правило щодо можливості припинення зобов`язання лише на підставі договору або закону. При цьому припинення зобов`язання на вимогу однією зі сторін можливе, якщо такі дії вчинені відповідно до вимог закону або передбачені умовами договору.

Нормами статті 651 Цивільного кодексу України встановлено, що зміна або розірвання договору допускається лише за згодою сторін, якщо інше не встановлено договором або законом. У разі односторонньої відмови від договору у повному обсязі або частково, якщо право на таку відмову встановлено договором або законом, договір є відповідно розірваним або зміненим. Аналогічні положення містить стаття 291 Господарського кодексу України.

Відповідно до статті 188 Господарського кодексу України зміна та розірвання господарських договорів в односторонньому порядку не допускаються, якщо інше не передбачено законом або договором.

У цивільному законодавстві закріплено конструкцію "розірвання договору" (статті 651 - 654 Цивільного кодексу України). Вона охоплює собою розірвання договору: за згодою (домовленістю) сторін; за рішенням суду; внаслідок односторонньої відмови від договору. У спеціальних нормах Цивільного кодексу України досить часто використовується формулювання "відмова від договору" (наприклад, у статтях 665, 739, 766, 782 Цивільного кодексу України ). Односторонню відмову від договору в тих випадках, коли вона допускається законом або договором, необхідно кваліфікувати як односторонній правочин, оскільки вона є волевиявленням особи, спеціально спрямованим на припинення цивільних прав та обов`язків (постанови Верховного Суду від 08.09.2021 у справі №727/898/19, від 24.05.2023 у справі №756/420/17).

Договір як універсальний регулятор приватних відносин, покликаний забезпечити їх регулювання та має бути направлений на встановлення, зміну або припинення приватних прав та обов`язків. За допомогою такого універсального регулятора приватних відносин як договір його сторони можуть регулювати, зокрема, вчинення між сторонами односторонніх правочинів, підстави для односторонньої відмови і коли ці правочини породжують відповідні правові наслідки щодо розірвання договору (аналогічний висновок викладено у постанові Верховного Суду від 22.02.2023 у справі №465/5980/17).

За змістом наведених норм одностороння відмова від договору є юридичним фактом, який зумовлює його розірвання, отже є правочином, який має юридичні наслідки у вигляді припинення господарських правовідносин, а тому не вимагає згоди другої сторони. Розірвання господарського договору може здійснюватися за згодою сторін і у разі односторонньої відмови від нього. За загальним правилом, розірвання договору в односторонньому порядку не допускається, однак, окремі види договорів допускають можливість одностороннього розірвання договору. Крім того, право сторони на одностороннє розірвання договору може бути встановлене законом або безпосередньо у договорі.

Зазначена правова позиція щодо правової природи односторонньої відмови від договору неодноразово викладалась Верховним Судом, зокрема в постанові об`єднаної палати Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 05.07.2019 у справі №916/1684/18, а також постановах Верховного Суду від 08.10.2019 у справі №910/11397/18, від 26.02.2020 у справі №910/4391/19, від 08.09.2021 у справі №727/898/19, від 24.05.2023 №756/420/17.

Правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори) (частини перша, друга статті 202 Цивільного кодексу України).

Правочин є найбільш поширеним юридичним фактом, за допомогою якого набуваються, змінюються, або припиняються права та обов`язки учасників цивільних правовідносин.

До односторонніх правочинів, зокрема, належить: видача довіреності, відмова від права власності, складання заповіту, публічна обіцянка винагороди, прийняття спадщини, згода іншого співвласника на розпорядження спільним майном, одностороння відмова від договору.

При вчиненні одностороннього правочину воля виражається (виходить) однією стороною. Разом з тим така сторона може бути представлена декількома особами, прикладом чого може бути видання довіреності двома і більше особами, спільний заповіт подружжя тощо. Результат аналізу розуміння як правочину, так і одностороннього правочину свідчить, що односторонні правочини: є вольовими діями суб`єкта; вчиняються суб`єктами для здійснення своїх цивільних прав і виконання обов`язків; спрямовані на настання правових наслідків (набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків).

Залежно від сприйняття волі сторони одностороннього правочину такі правочини поділяються на: (1) суто односторонні - не адресовані нікому та без потреби в прийнятті їх іншою (іншими) особою. До них, зокрема, належить відмова від права власності, відмова від спадщини, прийняття спадщини; (2) такі, що розраховані на їх сприйняття іншими особами, до яких можливо віднести, зокрема, оголошення конкурсу, публічну обіцянку винагороди, відмову від спадщини на користь іншої особи, видачу довіреності, видачу векселя, розміщення цінних паперів, односторонню відмову від договору (постанова Верховного Суду від 24.11.2021 у справі №357/15284/18).

Вчинення стороною договору такого одностороннього правочину як відмова від договору, за відсутності рішення суду про визнання його недійсним або підстав нікчемності, зумовлює необхідність з`ясовувати чи зумовив такий правочин припинення цивільних прав та обов`язків (тобто чи є підстави для односторонньої відмови від договору передбачені договором та/або законом). Це обумовлено тим, що одностороння відмова від договору як вид одностороннього правочину розрахована на сприйняття іншими особами. У разі, якщо встановлена відсутність підстав для односторонньої відмови від договору, то такий односторонній правочин не зумовлює розірвання договору. При цьому слід розмежовувати підстави недійсності цього одностороннього правочину (зокрема, суперечність імперативній цивільно-правовій нормі) від підстав для односторонньої відмови від договору (аналогічна правова позиція наведена у постанові Верховного Суду від 24.11.2021 у справі №357/15284/18).

У постанові від 08.10.2020 у справі №910/11397/18 Верховний Суд звернув увагу на те, що у разі коли законом або умовами договору передбачено право сторони на односторонню відмову від договору, сторони вільні у виборі конкретних підстав такої відмови, в межах встановлених нормами законодавства чи умовами договору, а обрану стороною підставу для односторонньої відмови від договору необхідно досліджувати під час розгляду справи судом. Так, у кожному випадку особа, яка бажає відмовитись від договору у односторонньому порядку на тій чи іншій підставі має довести фактичну наявність визначених у обраній підставі обставин для такої односторонньої відмови. З огляду на викладене, судам необхідно в кожному конкретному випадку, виходити з встановлених обставин справи, досліджувати підстави, які стали підґрунтям для односторонньої відмови від договору, та обґрунтованість таких підстав з огляду на встановлені обставини справи.

Як встановив суд, у п. 6.1 Договору ДНП-2017-12/58 про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування від 08.12.2017 (в редакції Додаткової угоди №6 від 28.12.2020) сторони погодили строк дії договору до 31.12.2025.

У п. 6.5 Договору ДНП-2017-12/58 про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування від 08.12.2017 передбачено, що сторона 1 має право достроково розірвати цей договір в односторонньому порядку у випадку, якщо сторона 2 не здійснила оплату в обсязі, встановленому договором, і таке порушення триває більше ніж 30 календарних днів.

Про дострокове розірвання договору відповідно до п. 6.5 цього договору сторона 1 надає стороні 2 письмове повідомлення не менш ніж за 15 (п`ятнадцять) календарних днів до дати розірвання договору. Повідомлення про розірвання договору надсилається в порядку визначеному п. 8.4 даного договору (п. 6.6 Договору ДНП-2017-12/58 про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування від 08.12.2017).

Листом вих. №053/05-3729 від 05.10.2023 позивач повідомив відповідача про те що станом на 03.10.2023 у Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 наявна заборгованість за Договором ДНП-2017-12/58 про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування від 08.12.2017 у розмірі 50306,17 грн (за період з жовтня 2022 року по вересень 2023 року), у зв`язку з чим позивач в односторонньому порядку відмовляється від договірних відносин з відповідачем з 01.11.2023.

Матеріалами справи підтверджується, а відповідачем не були спростовані належними та допустимими доказами обставини невиконання ним обов`язку з виконання оплат за Договором ДНП-2017-12/58 про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування від 08.12.2017, у зв`язку з чим станом на 03.10.2023 у відповідача виникла заборгованість у сумі 50306,17 грн.

Так як порушення виконання зобов`язання з оплати тривало більше ніж 30 календарних днів, правомірною є відмова позивача від договірних відносин з 01.11.2023.

Згідно з п. 6.10 Договору ДНП-2017-12/58 про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування від 08.12.2017 після припинення дії або розірвання договору сторона 2 зобов`язана протягом 15 календарних днів звільнити фіксовані місця для паркування.

Умови Договору ДНП-2017-12/58 про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування від 08.12.2017 не містять положень, яким саме чином повинно відбуватись повернення майна з оренди.

Втім, відповідно до п. 3.4 Договору ДНП-2017-12/58 про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування від 08.12.2017 фіксовані місця для паркування вважатимуться повернутими стороні 2 з експлуатації через 15 календарних днів з дати закінчення строку дії, припинення (розірвання) договору.

Згідно з п. 2.2.9 Договору ДНП-2017-12/58 про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування від 08.12.2017 сторона 2 зобов`язана звільнити фіксовані місця для паркування після припинення дії договору в порядку та строки, передбачені договором.

Відповідно до п. 4.3 Договору ДНП-2017-12/58 про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування від 08.12.2017 у разі порушення стороною 2 строків звільнення фіксованих місць для паркування після припинення дії договору (у тому числі і дострокового розірвання) сторона 1 набуває право вимоги у сторони 2 сплати штрафу за кожний день такого прострочення у подвійному розмірі добової оплати експлуатації фіксованих місць для паркування, визначених статтею 1 цього договору.

Таким чином, за невиконання відповідачем обов`язку звільнити об`єкт оренди передбачена відповідальність - п. 4.3 Договору ДНП-2017-12/58 про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування від 08.12.2017, яка за своєю правовою природою є не штрафом, а пенею, оскільки нараховується за кожний день прострочення виконання зобов`язання.

Суд зазначає, що обов`язком сторін у господарському процесі є доведення суду тих обставин, на які вони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень.

Так, за змістом положень статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. У разі посилання учасника справи на невчинення іншим учасником справи певних дій або відсутність певної події, суд може зобов`язати такого іншого учасника справи надати відповідні докази вчинення цих дій або наявності певної події. У разі ненадання таких доказів суд може визнати обставину невчинення відповідних дій або відсутності події встановленою. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Суд не може збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи, крім витребування доказів судом у випадку, коли він має сумніви у добросовісному здійсненні учасниками справи їхніх процесуальних прав або виконанні обов`язків щодо доказів.

Згідно зі статтею 86 Господарського процесуального кодексу України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до частини першої статті 74 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять до предмета доказування.

Необхідність доводити обставини, на які учасник справи посилається як на підставу своїх вимог і заперечень в господарському процесі, є складовою обов`язку сприяти всебічному, повному та об`єктивному встановленню усіх обставин справи, що передбачає, зокрема, подання належних доказів, тобто таких, що підтверджують обставини, які входять у предмет доказування у справі, з відповідним посиланням на те, які обставини цей доказ підтверджує.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 05.02.2019 у справі №914/1131/18, від 26.02.2019 у справі №914/385/18, від 10.04.2019 у справі № 04/6455/17, від 05.11.2019 у справі №915/641/18.

При цьому, одним з основних принципів господарського судочинства є принцип змагальності.

Названий принцип полягає в тому, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається на підтвердження чи заперечення вимог.

Принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (близька за змістом правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 18.11.2019 зі справи № 902/761/18, від 20.08.2020 зі справи № 914/1680/18).

Судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права при дотриманні норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню господарського судочинства. Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи.

Вимоги, як і заперечення на них, за загальним правилом обґрунтовуються певними обставинами та відповідними доказами, які підлягають дослідженню, зокрема, перевірці та аналізу. Все це має бути проаналізовано судом як у сукупності (в цілому), так і кожен доказ окремо, та відображено у судовому рішенні.

Крім того, відповідно до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Стандарт доказування «вірогідність доказів», на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати саме ту їх кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Тлумачення змісту цієї статті свідчить, що нею покладено на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність, яка дозволяє дійти висновку, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

На підтвердження обставин того, що відповідач не звільнив паркувальний майданчик позивач надав суду копію Акту обстеження майданчика для паркування, складеного представниками Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» 03.02.2026, в якому, серед іншого, вказано, що територія майданчика засніжена, охорона копію договору надала. Майданчик розділений на 2 частини. На підставі наданої копії договору діяльність на майданчику здійснює Фізична особа-підприємець ОСОБА_1.

Суд відхиляє заперечення відповідача про те, що позивачем не надано доказів, що відповідач не звільнив об`єкт оренди після розірвання договору, оскільки з наданих позивачем доказів здійснення відповідачем часткових оплат вбачається, що в листопаді 2024 року відповідач сплачував грошові кошти з посиланням на реквізити Договору ДНП-2017-12/58 про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування від 08.12.2017 та вказував місяць оренди - листопад 2024 року.

Наведеними обставинами також спростовуються доводи відповідача про те, що він оплачував заборгованість за попередні періоди - до дати розірвання договору.

Отже, суд дійшов висновку, що внаслідок порушення відповідачем зобов`язань за Договором ДНП-2017-12/58 про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування від 08.12.2017, позивач скористався своїм правом на відмову від договору та правомірно надіслав відповідачу лист вих. №053/05-3729 від 05.10.2023 про припинення дії вказаного договору з 01.11.2023.

Матеріали справи не містять, а відповідачем не надано суду доказів звільнення паркувального майданчика у строки, встановлені у п. 6.10 Договору ДНП-2017-12/58 про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування від 08.12.2017 (після припинення дії або розірвання договору сторона 2 зобов`язана протягом 15 календарних днів звільнити фіксовані місця для паркування).

Відповідно до пункту 3 частини 1 статті 611 Цивільного кодексу України у разі порушення зобов`язання настають правові наслідки, встановлені договором або законом, зокрема сплата неустойки.

Штрафними санкціями у Господарському кодексі України визнаються господарські санкції у вигляді грошової суми (неустойка, штраф, пеня), яку учасник господарських відносин зобов`язаний сплатити у разі порушення ним правил здійснення господарської діяльності, невиконання або неналежного виконання господарського зобов`язання (частина 1 статті 230 Господарському кодексі України).

У відповідності до норм частини 1 статті 549 Цивільного кодексу України неустойкою (штрафом, пенею) є грошова сума або інше майно, які боржник повинен передати кредиторові у разі порушення боржником зобов`язання.

Відповідно до ч. 4 ст. 231 Господарського кодексу України у разі якщо розмір штрафних санкцій законом не визначено, санкції застосовуються в розмірі, передбаченому договором. При цьому розмір санкцій може бути встановлено договором у відсотковому відношенні до суми невиконаної частини зобов`язання або у певній, визначеній грошовій сумі, або у відсотковому відношенні до суми зобов`язання незалежно від ступеня його виконання, або у кратному розмірі до вартості товарів (робіт, послуг).

Відповідно до п. 4.3 Договору ДНП-2017-12/58 про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування від 08.12.2017 у разі порушення стороною 2 строків звільнення фіксованих місць для паркування після припинення дії договору (у тому числі і дострокового розірвання) сторона 1 набуває право вимоги у сторони 2 сплати штрафу за кожний день такого прострочення у подвійному розмірі добової оплати експлуатації фіксованих місць для паркування, визначених статтею 1 цього договору.

Суд зазначає, що вказана неустойка за своєю правовою природою є не штрафом, а пенею, оскільки механізм її нарахування передбачає нарахування за кожен день прострочення виконання зобов`язання (що притаманно пені і не притаманно штрафу).

Отже, оскільки неустойка, передбачена у п. 4.3 договору, є пенею, до неї застосовуються норми ч.6 ст. 232 Господарського кодексу України (так як спірні правовідносини виникли в період дії Господарського кодексу України).

Відповідно до частини 6 статті 232 Господарського кодексу України, нарахування штрафних санкцій за прострочення виконання зобов`язання, якщо інше не встановлено законом або договором, припиняється через шість місяців від дня, коли зобов`язання мало бути виконано.

Договір ДНП-2017-12/58 про надання права на експлуатацію фіксованих місць паркування від 08.12.2017 не містить умов, які б встановлювали інший період нарахування пені, ніж той, що визначений у ч. 6 ст. 232 Господарського кодексу України.

Таким чином, суд дійшов висновку, що обгрунтованим для нарахування пені за невиконання відповідачем обов`язку із звільнення паркувального майданчику є період з 16.11.2023 по 16.05.2024.

Однак, у п. 15 ст. 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» зазначено, що військовослужбовцям, призваним на військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, на весь час їх призову, а військовослужбовцям під час дії особливого періоду, які брали або беруть участь у здійсненні заходів із забезпечення національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії Російської Федерації у Донецькій та Луганській областях, забезпеченні їх здійснення, які перебували або перебувають безпосередньо в районах та у період здійснення зазначених заходів, - штрафні санкції, пеня за невиконання зобов`язань перед підприємствами, установами і організаціями усіх форм власності, у тому числі банками, та фізичними особами, а також проценти за користування кредитом не нараховуються, крім кредитних договорів щодо придбання майна, яке віднесено чи буде віднесено до об`єктів житлового фонду (житлового будинку, квартири, майбутнього об`єкта нерухомості, об`єкта незавершеного житлового будівництва, майнових прав на них), та/або автомобіля.

Як вбачається з наданих відповідачем доказів, ОСОБА_1 було мобілізовано 13.02.2023, про що зроблено запис у його військовому квитку (копія наявна в матеріалах справи).

З Довідки, виданої Військовою частиною НОМЕР_2 від 06.08.2024, вбачається, що ОСОБА_1 перебуває на військовій службі у військовій частині НОМЕР_2 (копія наявна в матеріалах справи).

Крім того, у Довідці про безпосередню участь особи у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України зазначено, що ОСОБА_1 у період з 01.08.2023 по 17.09.2023, з 22.09.2023 по 10.10.2023, з 18.10.2023 по 31.10.2023, з 01.12.2023 по 14.12.2023, з 21.01.2024 по 21.01.2024, з 10.06.2024 по теперішній час брав участь у заходах, необхідних для забезпечення оборони України, захисту безпеки населення та інтересів держави у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України, перебуваючи в АДРЕСА_2 (копія наявна в матеріалах справи).

Зважаючи на викладені обставини, беручи до уваги, що у період можливого нарахування пені відповідач був мобілізованим до ЗСУ, на підставі п. 15 ст. 14 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» будь-які нарахування штрафних санкцій (в тому числі пені за прострочення звільнення паркувального майданчика) відносно Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 (або відносно громадянина ОСОБА_1) є неправомірними, у зв`язку з чим суд дійшов висновку про відмову у позові Комунального підприємства «Київтранспарксервіс» про стягнення з Фізичної особи-підприємця ОСОБА_1 пені у розмірі 217685,99 грн.

Судовий збір покладається на позивача у зв`язку з відмовою у позові (відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України).

Керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236-242 Господарського процесуального кодексу України,

ВИРІШИВ:

1. Відмовити у позові.

2. Судові витрати покласти на позивача.

Рішення господарського суду набирає законної сили відповідно до ст. 241 Господарського процесуального кодексу України. Згідно з ч. 1 ст. 256 та ст. 257 Господарського процесуального кодексу України апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя О.М. Спичак