Рішення № 140053264, 14.09.2026, Калуський міськрайонний суд Івано-Франківської області

Справа №345/1934/26

Провадження № 2/345/1794/2026

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

14.09.2026 м.Калуш

Калуський міськрайонний суд Івано-Франківської області в складі головуючого судді Юрчака Л.Б., з участю секретаря судового засідання Пилипів Н.П., позивача ОСОБА_1 , представника позивача ОСОБА_2 , представника третьої особи Бідюк Т.М., прокурора Коломієць І.М., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі судового засідання Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області № 6 цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , представника позивача - ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог: Служба у справах дітей Калуської міської ради, за участю прокурора Калуської окружної прокуратури, про позбавлення батьківських прав, -

ВСТАНОВИВ:

23 березня 2026 року представник позивача ОСОБА_2 через систему «Електронний суд» звернувся до Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області з позовною заявою в інтересах ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , третя особа Служба у справах дітей Калуської міської ради, про позбавлення відповідачки батьківських прав щодо її неповнолітньої дочки ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

У позовній заяві позивач посилався на те, що позивач та відповідачка перебували у зареєстрованому шлюбі, який був розірваний рішенням суду від 29 січня 2026 року. Від шлюбу сторони мають двох дітей: сина ОСОБА_3 , 1996 року народження, та дочку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Позивач зазначив, що протягом приблизно останніх п`яти років відповідачка фактично не проживає разом із сім`єю, а її теперішнє місце перебування йому точно невідоме. За твердженнями позивача, неповнолітня дочка проживає разом із ним, перебуває на його повному утриманні та виховується ним. На підтвердження зазначених обставин до позовної заяви були додані документи, серед яких акт обстеження матеріально-побутових умов, висновок Служби у справах дітей Калуської міської ради про доцільність позбавлення відповідачки батьківських прав, документи щодо місця проживання, характеристики з навчальних закладів, рішення суду про розірвання шлюбу та інші документи. Позивач стверджував, що відповідачка тривалий час не цікавиться життям дитини, матеріально її не утримує, участі у вихованні та здобутті дитиною освіти не бере, не цікавиться станом її здоров`я та іншими питаннями життя дитини, які належать до батьківських обов`язків. З огляду на це позивач просив позбавити ОСОБА_3 батьківських прав щодо неповнолітньої дочки ОСОБА_4 .

24 березня 2026 року суддею постановлено ухвалу про залишення позовної заяви без руху. Суд встановив, що позовну заяву подано з недотриманням окремих вимог процесуального законодавства. Зокрема, суд звернув увагу на положення частини сьомої статті 43 та частини першої статті 177 ЦПК України щодо обов`язку учасника справи, який подає документи в електронній формі, надати доказ їх надсилання іншим учасникам справи. Суд встановив, що долучена представником позивача накладна АТ «Укрпошта» № R 067128051810 підтверджувала направлення відповідачці рекомендованого листа, однак не містила конкретного змісту відправлення та поіменного переліку документів, які були вкладені до поштового відправлення. У зв`язку з цим суд дійшов висновку, що зазначена накладна не є належним доказом направлення відповідачці копії позовної заяви з додатками. Крім того, суд зобов`язав позивача зазначити у позовній заяві повну адресу місця реєстрації відповідачки. Позивачу було надано строк для усунення зазначених недоліків, який не міг перевищувати десяти днів із дня вручення ухвали. Суд роз`яснив, що у разі невиконання вимог ухвали позовна заява вважатиметься неподаною та буде повернута позивачу.

У встановлений судом строк позивач усунув недоліки, зазначені в ухвалі від 24 березня 2026 року, та подав до суду відповідні документи.

31 березня 2026 року, після усунення позивачем недоліків, зазначених в ухвалі суду від 24 березня 2026 року, суддя Калуського міськрайонного суду Івано-Франківської області відкрив провадження у цивільній справі за позовом ОСОБА_1 , представник позивача ОСОБА_2 , до ОСОБА_3 , третя особа на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору: Служба у справах дітей Калуської міської ради, про позбавлення батьківських прав.

23 квітня 2026 року судом проведено підготовче судове засідання. За результатами підготовчого провадження суд дійшов висновку про можливість його завершення та закрив підготовче провадження. Справу було призначено до судового розгляду по суті.

05 серпня 2026 року набрали чинності зміни до Цивільного процесуального кодексу України, відповідно до яких участь прокурора у справах про позбавлення батьківських прав є обов`язковою.

12 серпня 2026 року в судовому засіданні суд поставив на обговорення питання про залучення до участі у справі прокурора Калуської окружної прокуратури Івано-Франківської області.

12 серпня 2026 року суд постановив ухвалу про залучення до участі у справі прокурора Калуської окружної прокуратури Івано-Франківської області. Суд виходив із того, що відповідно до чинної на момент розгляду питання редакції статей 45 та 56 ЦПК України участь прокурора у справах про позбавлення батьківських прав є обов`язковою. Суд відхилив заперечення представника позивача про те, що провадження було відкрито до 05 серпня 2026 року. При цьому суд послався на частину третю статті 3 ЦПК України, відповідно до якої провадження у цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи. Суд зазначив, що застосування нових процесуальних норм до процесуальних дій, які вчиняються після набрання ними чинності, не є зворотною дією закону в часі. Водночас суд звернув увагу, що залучення прокурора на цій стадії не означає повторного розгляду справи або повторного вчинення процесуальних дій, здійснених до 05 серпня 2026 року. З огляду на обов`язковість участі прокурора у справах про позбавлення батьківських прав суд залучив до участі у справі прокурора Калуської окружної прокуратури Івано-Франківської області. Суд також зобов`язав позивача не пізніше двох днів із дня вручення ухвали направити прокурору копію позовної заяви з додатками, а докази такого направлення надати суду до наступного судового засідання. У зв`язку з необхідністю забезпечення прокурору можливості ознайомитися з матеріалами справи суд відклав судове засідання на 11:00 годину 31 серпня 2026 року.

13 серпня 2026 року представник позивача Сметаніков А.В. подав до суду через систему «Електронний суд» клопотання про долучення доказів. У клопотанні представник позивача послався на ухвалу суду від 12 серпня 2026 року, якою позивача було зобов`язано направити прокурору копію позовної заяви з додатками. Представник позивача зазначив, що оскільки позовна заява подавалася до суду в електронній формі, він здійснив направлення відповідних матеріалів прокурору через електронну систему. На підтвердження цього до клопотання було долучено відповідну квитанцію про надсилання матеріалів.

Таким чином, представник позивача повідомив суд про виконання покладеного ухвалою від 12 серпня 2026 року обов`язку щодо направлення прокурору матеріалів позову.

У судовому засіданні позивач ОСОБА_1 позовні вимоги підтримав у повному обсязі, посилаючись на обставини, викладені у позовній заяві, та просив суд позов задовольнити, позбавивши ОСОБА_3 батьківських прав щодо її неповнолітньої дочки ОСОБА_4 .

Представник позивача ОСОБА_2 у судовому засіданні позовні вимоги також підтримав у повному обсязі, просив суд їх задовольнити та позбавити відповідачку батьківських прав щодо неповнолітньої дитини. Позицію позивача підтримав, посилаючись на обставини та докази, наведені у позовній заяві та доданих до неї матеріалах.

Представник третьої особи Служби у справах дітей Калуської міської ради Бідюк Т.М. у судовому засіданні проти задоволення позовних вимог не заперечила, фактично підтримала заявлені позивачем вимоги та вважала можливим їх задоволення судом.

Прокурор Калуської окружної прокуратури Коломієць І.М. у судовому засіданні заперечила проти задоволення позовних вимог. Вона наголосила, що позбавлення матері батьківських прав є виключним і найрадикальнішим заходом, який застосовується лише у крайніх випадках. Позивач ОСОБА_1 не надав суду достатніх доказів, які б підтверджували свідоме та умисне ухилення матері від виконання своїх обов`язків. Оскільки підстави для застосування такого крайнього заходу не доведені, прокурор просила суд у задоволенні позову відмовити повністю.

Відповідачка ОСОБА_3 у судове засідання не з`явилася. Водночас до суду від неї надійшла письмова заява, в якій відповідачка зазначила, що позовні вимоги визнає у повному обсязі, не заперечує проти позбавлення її батьківських прав щодо неповнолітньої дочки та просить суд позов задовольнити. У поданій заяві відповідачка також просила розглянути справу за її відсутності. Крім того, у заяві відповідачка зазначила, що їй відомі та зрозумілі правові наслідки визнання позову, у тому числі наслідки, передбачені законодавством у разі позбавлення батьківських прав, та що вона їх усвідомлює.

Таким чином, у судовому засіданні позивач та його представник позовні вимоги підтримали та просили їх задовольнити, представник третьої особи проти задоволення позову не заперечила, відповідачка позов визнала та також просила його задовольнити, тоді як прокурор заперечила проти задоволення позову та просила суд відмовити у його задоволенні.

Суд, заслухавши учасників справи, дослідивши письмові докази, надані сторонами та іншими учасниками справи, допитавши неповнолітню ОСОБА_4 , оцінивши наявні у справі докази в їх сукупності та взаємному зв`язку, відповідно до вимог статей 12, 13, 7681, 89 ЦПК України, приходить до таких висновків.

Судом установлено, що ОСОБА_1 та ОСОБА_3 перебували у зареєстрованому шлюбі, який розірвано рішенням суду від 29 січня 2026 року.

Від шлюбу сторони мають двох дітей: сина ОСОБА_3 , 1996 року народження, та дочку ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Як убачається з матеріалів справи, після припинення спільного проживання сторін ОСОБА_4 проживає разом із батьком ОСОБА_1 , який фактично здійснює її щоденне утримання та виховання.

Позивач зазначає, що відповідачка протягом тривалого часу не проживає разом із дочкою, не бере участі у її вихованні, не цікавиться її навчанням, станом здоров`я та іншими сторонами життя, а також не здійснює належного матеріального забезпечення дитини.

Зазначені обставини підтверджуються наданими до суду документами, зокрема актом обстеження матеріально-побутових умов проживання дитини, документами щодо місця проживання, характеристиками з навчальних закладів, а також висновком Служби у справах дітей Калуської міської ради про доцільність позбавлення ОСОБА_3 батьківських прав.

Разом із тим сам по собі факт тривалого проживання дитини з одним із батьків, неналежна участь другого з батьків у її вихованні та відсутність між ними постійного особистого контакту ще не є достатньою та безумовною підставою для позбавлення батьківських прав.

Суд звертає увагу, що відповідно до статті 141 Сімейного кодексу України мати та батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини. Батьківські права та обов`язки виникають з факту народження дитини і не залежать від того, чи перебувають батьки у шлюбі між собою.

Відповідно до частин першої та другої статті 150 Сімейного кодексу України батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечувати здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя.

Згідно з частиною першою статті 155 Сімейного кодексу України здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності.

Пунктом 2 частини першої статті 164 Сімейного кодексу України передбачено, що мати або батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вони ухиляються від виконання своїх обов`язків щодо виховання дитини та/або забезпечення здобуття нею повної загальної середньої освіти.

Таким чином, закон пов`язує можливість позбавлення батьківських прав саме з ухиленням від виконання батьківських обов`язків, а не лише з фактом проживання дитини окремо від одного з батьків чи недостатньою участю такого з батьків у її повсякденному житті.

При цьому підставою для позбавлення батьківських прав за пунктом 2 частини першої статті 164 Сімейного кодексу України є не будь-яке невиконання або неналежне виконання батьківських обов`язків, а винна поведінка батька чи матері, свідоме нехтування ними своїми батьківськими обов`язками та відсутність поважних причин такої поведінки.

Саме такого висновку дійшов Верховний Суд у постанові від 30 травня 2018 року у справі № 553/2563/15-ц (провадження № 61-12305св18), зазначивши, що ухилення від виконання обов`язків щодо виховання дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків та свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Аналогічно у постанові Верховного Суду від 04 квітня 2024 року у справі № 553/449/20 (провадження № 61-2701св24) наголошено, що самої бездіяльності одного з батьків недостатньо для висновку про наявність виняткових обставин, за яких можливе позбавлення батьківських прав. При цьому під час вирішення такого спору необхідно враховувати думку дитини, її вік, рівень зрілості, характер відносин із кожним із батьків та інші обставини, які мають значення для визначення її найкращих інтересів.

Відповідно до статті 166 Сімейного кодексу України позбавлення батьківських прав є заходом, який має істотні правові наслідки для батька або матері та дитини. Особа, позбавлена батьківських прав, втрачає особисті немайнові права щодо дитини, перестає бути її законним представником, втрачає права на пільги та державну допомогу, що надаються сім`ям з дітьми, а також не може бути усиновлювачем, опікуном чи піклувальником.

Отже, з огляду на правові наслідки такого рішення, позбавлення батьківських прав не може ґрунтуватися виключно на формальному встановленні факту неналежного виконання окремих батьківських обов`язків. Суд повинен встановити саме таку поведінку одного з батьків, яка свідчить про його свідоме та винне самоусунення від виконання батьківських обов`язків, а також оцінити, чи є застосування такого крайнього заходу необхідним та пропорційним у конкретних обставинах справи.

У цій справі судом установлено, що відповідачка дійсно протягом тривалого часу не проживає разом із дочкою та не бере належної участі у її повсякденному вихованні. Ці обставини сторонами фактично не оспорюються.

Разом із тим суд не встановив достатніх та переконливих доказів того, що така поведінка відповідачки була зумовлена саме її свідомим та винним нехтуванням батьківськими обов`язками, а також що наявні обставини свідчать про необхідність застосування до неї саме такого крайнього заходу, як позбавлення батьківських прав.

Сам факт тривалого окремого проживання відповідачки від дитини не дає можливості автоматично ототожнювати таке проживання з умисним ухиленням від виконання батьківських обов`язків. Для такого висновку необхідно встановити не лише об`єктивний факт відсутності матері у повсякденному житті дитини, а й причини такої відсутності, ставлення відповідачки до виконання батьківських обов`язків, наявність у неї реальної можливості брати участь у вихованні дитини, обізнаність про потреби дитини та її ставлення до необхідності підтримання відносин із дочкою.

При цьому матеріали справи не містять достатніх доказів, які б дозволяли суду встановити, що відповідачка за наявності реальної можливості свідомо та без поважних причин відмовилася від виконання своїх батьківських обов`язків, а її поведінка має саме той винний і свідомий характер, який є необхідною умовою для застосування пункту 2 частини першої статті 164 Сімейного кодексу України.

Суд також бере до уваги, що відповідачка у поданій до суду заяві позов визнала повністю, не заперечувала проти позбавлення її батьківських прав та просила суд позов задовольнити. У заяві вона зазначила, що усвідомлює правові наслідки позбавлення батьківських прав.

Разом із тим відповідно до частини четвертої статті 206 ЦПК України у разі визнання відповідачем позову суд за наявності для того законних підстав ухвалює рішення про задоволення позову. Якщо визнання позову відповідачем суперечить закону або порушує права, свободи чи інтереси інших осіб, суд постановляє ухвалу про відмову у прийнятті визнання відповідачем позову і продовжує судовий розгляд.

Таким чином, визнання відповідачкою позову у цій справі саме по собі не звільняє суд від обов`язку встановити наявність передбачених законом підстав для позбавлення батьківських прав та перевірити, чи відповідає таке рішення найкращим інтересам дитини.

Суд також надає належну оцінку думці неповнолітньої ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , яка була безпосередньо заслухана судом у судовому засіданні.

Під час допиту ОСОБА_5 зазначила, що тривалий час не бачила матір, фактично не підтримує з нею належного особистого спілкування та не отримує від неї повсякденної турботи, яка за звичайних обставин властива відносинам між матір`ю та дитиною. Натомість дитина проживає разом із батьком, який фактично здійснює її виховання, забезпечує її повсякденні потреби, цікавиться її життям, навчанням та створює необхідні умови для її проживання і розвитку. Єлизавета під час допиту послідовно та безпосередньо висловила своє ставлення до спірного питання та підтримала позовні вимоги про позбавлення матері батьківських прав.

Суд бере до уваги висловлену дитиною позицію, оскільки ОСОБА_5 є неповнолітньою особою, яка на час розгляду справи досягла віку, що дає їй можливість достатньою мірою усвідомлювати значення питань, пов`язаних із її сімейними відносинами.

Водночас відповідно до статті 171 Сімейного кодексу України дитина має право бути вислуханою батьками, іншими членами сім`ї та посадовими особами з питань, що стосуються її особисто, а також питань сім`ї. Дитина, яка може висловити свою думку, має бути вислухана при вирішенні спору щодо її виховання, місця проживання та інших питань, що стосуються її прав.

При цьому право дитини бути вислуханою означає обов`язок суду належним чином врахувати її думку, однак така думка не є безумовною та самостійною підставою для задоволення позову про позбавлення батьківських прав.

Суд не може підмінити встановлення передбачених статтею 164 Сімейного кодексу України правових підстав для позбавлення батьківських прав самим бажанням дитини щодо припинення правового зв`язку з одним із батьків.

Така оцінка відповідає правовому висновку Верховного Суду, викладеному у постанові від 04 квітня 2024 року у справі № 553/449/20 (провадження № 61-2701св24), відповідно до якого думка дитини має бути належним чином врахована, однак не може розглядатися як безумовне право вето без аналізу інших обставин та визначення найкращих інтересів дитини.

У цій справі думка Єлизавети є одним із доказів, який підлягає оцінці у сукупності з іншими доказами, але сама по собі не підтверджує наявності винної поведінки відповідачки у розумінні пункту 2 частини першої статті 164 Сімейного кодексу України.

Більше того, зі змісту наданих Єлизаветою пояснень убачається, що дитина фактично характеризує свій теперішній стан відносин із матір`ю: тривалий час із нею не спілкується, не бачить її та не отримує від неї щоденної турботи. Разом із тим такі обставини самі по собі не дають відповіді на питання про причини відсутності матері, її можливість брати участь у вихованні дитини та характер її ставлення до виконання батьківських обов`язків. Дитина не може нести на собі тягар визначення причин поведінки одного з батьків та юридичної оцінки такої поведінки.

При цьому суд враховує вік ОСОБА_5 та її достатній рівень зрілості, у зв`язку з чим її позиція має істотне значення при визначенні найкращих інтересів дитини. Водночас її думка не може розглядатися ізольовано від інших обставин справи та не звільняє суд від обов`язку встановити передбачені законом підстави для позбавлення батьківських прав.

Суд також враховує, що фактичне проживання ОСОБА_5 з батьком, його участь у її вихованні, забезпечення ним повсякденних потреб дитини та створення належних умов для її проживання і розвитку свідчать про те, що дитина на теперішній час перебуває у стабільному середовищі та отримує необхідне піклування з боку батька. Ця обставина сама по собі не звільняє матір від виконання її батьківських обов`язків, однак має значення для оцінки необхідності та пропорційності застосування до неї саме такого крайнього заходу, як позбавлення батьківських прав.

Суд також бере до уваги положення статті 9 Конвенції про права дитини, відповідно до якої держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.

Водночас позбавлення батьківських прав є одним із найбільш істотних втручань у сімейні відносини, оскільки призводить до припинення значної частини особистих немайнових прав матері щодо дитини.

Згідно зі статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя. Втручання держави у здійснення цього права допускається лише за умов, визначених законом, та за необхідності у демократичному суспільстві.

Європейський суд з прав людини у рішенні у справі «Мамчур проти України» від 16 липня 2015 року (заява № 10383/09) наголосив на необхідності при вирішенні питань, які можуть призвести до розриву сімейних зв`язків, проводити ретельну оцінку пропорційності такого заходу та надавати першочергового значення найкращим інтересам дитини.

Отже, суд у цій справі повинен встановити не лише факт недостатньої участі відповідачки у житті дитини, а й те, що саме позбавлення її батьківських прав є необхідним для захисту найкращих інтересів Єлизавети, є пропорційним установленим порушенням та відповідає меті захисту дитини.

Суд бере до уваги також висновок Служби у справах дітей Калуської міської ради про доцільність позбавлення відповідачки батьківських прав.

Разом із тим відповідно до частин четвертої, п`ятої та шостої статті 19 Сімейного кодексу України орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків та інших осіб, а також на підставі інших документів, які стосуються справи. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим або суперечить інтересам дитини.

Водночас, висновок органу опіки та піклування не є нормативно-правовим актом чи правовим актом індивідуальної дії. Також вказаний документ не породжує прямих юридичних наслідків для сторін та безпосередньо не впливає на їх права й обов`язки, тобто є фактично джерелом доказування при наявності цивільного спору, оскільки несе виключно інформативний характер і на відміну від рішень органу опіки та піклування має рекомендаційний характер. Цьому документу може бути надана лише оцінка в сукупності з іншими доказами у справі при вирішенні по суті питання, для якого він був складений. Суд може не погодитися з висновком органу опіки та піклування, якщо він є недостатньо обґрунтованим, суперечить інтересам дитини (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 по справі № 496/4271/16-а (К/9901/29090/18).

Отже висновок органу опіки та піклування не має для суду наперед установленої сили та підлягає оцінці поряд з іншими доказами.

У даній справі висновок органу опіки та піклування ґрунтується переважно на встановленому факті тривалого проживання дитини з батьком та недостатньої участі матері у її вихованні.

Водночас суд звертає увагу на зміст самого висновку, відповідно до якого «Мати дитини, ОСОБА_3 , на засідання комісії з питань захисту прав дитини не з`явилася, хоч належним чином була повідомлена».

Сам по собі факт належного повідомлення відповідачки про засідання комісії та її неявки на таке засідання не може автоматично свідчити про свідоме ухилення від виконання батьківських обов`язків. Неявка особи на засідання органу опіки та піклування може бути врахована при оцінці її поведінки, однак для надання їй юридичного значення як доказу свідомого самоусунення необхідно встановити причини такої неявки, реальну можливість особи взяти участь у розгляді питання та її ставлення до необхідності надання пояснень.

Матеріали справи при цьому не містять достатніх відомостей про те, з яких причин відповідачка не з`явилася на засідання комісії, чи повідомляла вона про неможливість особистої участі, чи з`ясовувалося питання її фактичного місця перебування та чи вживалися органом опіки та піклування додаткові заходи для отримання її позиції щодо питання, яке безпосередньо стосується її прав та прав її дитини.

Зокрема, у матеріалах, покладених в основу висновку, не наведено відомостей про спроби отримати від відповідачки письмові пояснення, встановити з нею зв`язок іншим доступним способом, запропонувати їй взяти участь у розгляді питання дистанційно або шляхом відеоконференції чи в інший спосіб з`ясувати її позицію щодо позбавлення батьківських прав.

Суд не встановлює наявності у органу опіки та піклування безумовного обов`язку використовувати кожен із наведених способів зв`язку, однак за обставин цієї справи відсутність у висновку відомостей про будь-які додаткові заходи, спрямовані на з`ясування позиції матері, має значення для оцінки повноти та обґрунтованості такого висновку.

Особливо це має значення з огляду на те, що предметом розгляду було питання про застосування до матері крайнього заходу, наслідком якого є істотне обмеження та припинення значної частини її батьківських прав. За таких обставин з`ясування не лише факту неявки відповідачки, а й причин такої неявки, її фактичної можливості брати участь у вихованні дитини та її позиції щодо сімейних відносин має істотне значення для повного та об`єктивного встановлення обставин справи.

Таким чином, наведена у висновку обставина про те, що відповідачка була повідомлена, але не з`явилася на засідання комісії, не може сама по собі розглядатися як доказ її свідомого та винного ухилення від виконання батьківських обов`язків. Така обставина потребує оцінки у сукупності з іншими доказами та встановленими фактичними обставинами.

Однак сам по собі такий висновок не містить достатнього обґрунтування саме необхідності позбавлення відповідачки батьківських прав як крайнього заходу, зокрема не містить належного аналізу характеру поведінки відповідачки, причин її самоусунення від виховання дитини, наявності або відсутності її вини, а також питання пропорційності такого заходу з урахуванням віку дитини та її висловленої думки.

Крім того, висновок не містить належного аналізу того, чи існують обставини, які перешкоджають підтриманню або відновленню особистого контакту між матір`ю та дочкою, чи вживалися будь-які заходи для сприяння такому контакту, а також чому саме позбавлення батьківських прав, а не менш втручальний спосіб захисту прав та інтересів дитини, є необхідним у конкретних обставинах.

За таких обставин суд не може покласти висновок органу опіки та піклування в основу рішення про позбавлення відповідачки батьківських прав без його критичної оцінки в сукупності з іншими доказами.

Суд також бере до уваги, що відповідачка визнала позов, однак таке визнання не усуває необхідності перевірки законних підстав для позбавлення батьківських прав, оскільки предметом розгляду є не лише приватний спір між батьками, а й питання прав та інтересів неповнолітньої дитини.

Крім того, суд звертає увагу, що матеріали справи не містять належних та допустимих доказів того, що позивач звертався до суду з вимогами про стягнення з відповідачки аліментів на утримання неповнолітньої дочки, а також доказів наявності відповідного судового рішення, виконавчого документа чи іншого документа, який би підтверджував виникнення у відповідачки обов`язку зі сплати аліментів та її свідоме ухилення від виконання такого обов`язку.

Так само у матеріалах справи відсутні докази того, що відповідачка має заборгованість зі сплати аліментів на утримання дитини, ухиляється від виконання рішення про їх стягнення або в інший спосіб свідомо не виконує свого обов`язку щодо матеріального забезпечення дитини.

Зазначена обставина має значення для вирішення питання про позбавлення батьківських прав, оскільки при встановленні характеру поведінки батька чи матері суд повинен оцінювати не лише фактичну участь у вихованні дитини, а й виконання інших передбачених законом батьківських обов`язків, зокрема щодо її матеріального утримання. Водночас за відсутності доказів звернення позивача за стягненням аліментів, виникнення у відповідачки відповідного обов`язку на підставі судового рішення та її подальшого свідомого невиконання такого обов`язку, самі лише твердження про неналежне матеріальне забезпечення дитини не можуть бути покладені в основу висновку про винне та свідоме ухилення відповідачки від виконання батьківських обов`язків.

Крім того, суд враховує, що рішенням суду від 29 січня 2026 року у справі № 345/7059/25 шлюб між ОСОБА_1 та ОСОБА_3 було розірвано. При цьому зазначеним рішенням питання щодо визначення місця проживання неповнолітньої ОСОБА_4 з одним із батьків не вирішувалося, а тому посилання на це рішення як на таке, що встановлює проживання дитини саме з батьком, не відповідає його змісту.

Таким чином, факт проживання ОСОБА_5 разом із батьком після припинення спільного проживання сторін встановлюється судом на підставі інших наявних у справі доказів та фактичних обставин, а не на підставі рішення суду від 29 січня 2026 року. Вказане рішення підтверджує лише факт розірвання шлюбу між сторонами та не містить судового висновку щодо визначення місця проживання дитини.

З огляду на викладене суд не може враховувати відсутність сплати аліментів як доведену обставину свідомого ухилення відповідачки від виконання батьківських обов`язків, оскільки відповідні обставини належними доказами у справі не підтверджені. Так само рішення суду від 29 січня 2026 року у справі № 345/7059/25 не може розглядатися як доказ визначення місця проживання дитини з батьком.

Відповідно до статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Таким чином, саме на позивача покладається обов`язок довести наявність передбачених пунктом 2 частини першої статті 164 Сімейного кодексу України обставин, а саме: факт ухилення відповідачки від виконання батьківських обов`язків, винність такої поведінки, її свідомий характер та відсутність поважних причин.

Оцінюючи надані докази в їх сукупності, суд приходить до висновку, що факт неналежної участі відповідачки у вихованні дитини підтверджений.

Водночас позивачем не доведено в необхідному для ухвалення рішення про позбавлення батьківських прав обсязі, що така поведінка відповідачки має саме характер свідомого, винного та систематичного ухилення від виконання батьківських обов`язків, яке обумовлює необхідність застосування крайнього заходу сімейно-правового впливу.

При цьому суд не ототожнює неналежне виконання батьківських обов`язків із повною відсутністю батьківського піклування та не вважає доведеним, що відповідачка остаточно та свідомо відмовилася від виконання своїх батьківських обов`язків.

Суд також враховує, що позбавлення батьківських прав не є способом покарання одного з батьків за неналежну поведінку після розірвання шлюбу та не може застосовуватися виключно для юридичного закріплення фактичного стану, за якого дитина проживає з одним із батьків.

З огляду на викладене суд приходить до висновку, що наявні у справі докази підтверджують неналежну участь відповідачки у вихованні дитини, однак не дають достатніх правових підстав для висновку про наявність усіх необхідних умов, передбачених пунктом 2 частини першої статті 164 Сімейного кодексу України, для позбавлення її батьківських прав.

Визнання відповідачкою позову та підтримка позовних вимог неповнолітньою ОСОБА_5 судом враховані, однак з огляду на вимоги закону та характер правовідносин не можуть самі по собі замінити доказування наявності встановлених законом підстав для позбавлення батьківських прав.

Суд вважає, що за встановлених обставин застосування до відповідачки такого виняткового заходу, як позбавлення батьківських прав, не є достатньо обґрунтованим та пропорційним.

При цьому суд виходить із необхідності збереження можливості подальшого відновлення та підтримання сімейного зв`язку між матір`ю та дочкою, якщо це відповідатиме найкращим інтересам дитини, та з того, що позбавлення батьківських прав має застосовуватися лише за наявності переконливих доказів винної поведінки батьків та необхідності саме такого заходу.

Суд також бере до уваги, що позбавлення батьківських прав за своєю природою не лише змінює правовий статус матері щодо дитини, а й істотно впливає на існуючий сімейний зв`язок між ними. За відсутності достатніх доказів винної поведінки відповідачки та необхідності саме такого втручання у сімейні відносини застосування цього заходу не може вважатися таким, що безумовно відповідає найкращим інтересам дитини.

Отже, суд приходить до висновку про відсутність достатніх правових підстав для задоволення позову ОСОБА_1 про позбавлення ОСОБА_3 батьківських прав щодо її неповнолітньої дочки ОСОБА_4 .

У зв`язку з цим у задоволенні позову слід відмовити.

Керуючись статтями 3, 8, 9 Конвенції ООН про права дитини, статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, статтями 141, 150, 155, 164, 166, 171 Сімейного кодексу України, статтями 19, 81, 206, 258, 259, 263265, 268, 289 Цивільного процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 , представника позивача - ОСОБА_2 до ОСОБА_3 , третя особа на стороні позивача, яка не заявляє самостійних вимог: Служба у справах дітей Калуської міської ради, за участю прокурора Калуської окружної прокуратури, про позбавлення батьківських прав відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення або складення. Учасник справи якому рішення суду не було вручене у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено 24.09.2026 року.

Головуючий: