Рішення № 139994175, 21.08.2026, Кіровський районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 203/5295/26

Провадження № 2/0203/2662/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21.08.2026 року Центральний районний суд міста Дніпра у складі:

головуючого судді Єдаменко С.В.,

при секретарі Пилипенко А.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Дніпрі цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Дніпровської міської ради про визнання права власності,

встановив:

20 травня 2026 року позивачка звернулася до Центрального районного суду міста Дніпра з позовом до Дніпровської міської ради про визнання права власності в порядку набувальної давності. Заявлені позовні вимоги обґрунтовано тим, що позивачка з 1979 року володіє та користується будинком АДРЕСА_1 . Вказаний будинок був побудований ОСОБА_2 та прийнятий в експлуатацію згідно акту від 02 серпня 1973 року. ОСОБА_2 заповіла належне їй майно ОСОБА_3 та ОСОБА_4 . Оскільки ОСОБА_3 померла раніше за ОСОБА_2 , будинок був успадкований лише ОСОБА_4 , яка продала його ОСОБА_5 чоловіку позивачка. З цього час ОСОБА_5 , позивачка та їх дві доньки почали жити в цьому будинку та володіти їм як своєю власністю. ОСОБА_4 померла у 80-90 роки. Чоловік позивачки ОСОБА_5 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 . Як з`ясувалось, договір купівлі-продажу спірного будинку між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 нотаріально не був посвідчений, а оформлений розпискою, що мало місце в тогочасній практиці. Таким чином, позивачка не може успадкувати це майно. Оскільки вона добросовісно володіла та користувалась будинком понад 46 років, будинок був одержаний від попереднього власника, у неї не було найменших сумнівів щодо правомірності набуття цього будинку, позивачка просила визнати за нею право приватної власності за набувальною давністю на буд. АДРЕСА_1 , заг. площею 58,7 кв.м. (а.с. а.с. 1 3).

Ухвалою Центрального районного суду міста Дніпра від 22 травня 2026 року відкрито провадження у цивільній справі та призначено її до розгляду в порядку загального позовного провадження з викликом представників сторін, призначено підготовче засідання у цивільній справі на 19 червня 2026 року (а.с. 87).

29 травня 2026 року через підсистему Електронний суд від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якій Дніпровська міська рада заперечувала проти задоволення позову, зазначала, що ОСОБА_4 не мала зареєстрованого права власності на спірний будинок, тому не могла передати його ОСОБА_5 і не могла укласти договір купівлі-продажу майна, що їй не належить. Розписка не є належною формою угоди щодо продажу житлового будинку на час виникнення спірних правовідносин, а є лише доказом передачі майна, що не може породжувати виникнення права власності. Документи про сплату комунальних послуг не є доказами виникнення речових прав на нерухоме майно. Не доведена відсутність інших спадкоємців та претендентів на спірний житловий будинок. Строк безперервного володіння позивачкою спірним будинком для цілей набувальної давності можна рахувати лише після смерті її чоловіка ОСОБА_5 (а.с. а.с. 90 91).

19 червня 2026 року через підсистему Електронний Суд від представника позивачки надійшло клопотання про витребування доказів у цивільній справі (а.с. а.с. 102).

В підготовче судове засідання 19 червня 2026 року з`явилась представник позивачки. Судом було продовжене підготовче провадження на 30 днів, за клопотанням представника позивачки витребувано додаткові докази , відкладено підготовче засідання на 06 липня 2026 року (а.с. а.с. 103 104).

02 липня 2026 року через підсистему Електронний Суд від представника позивача надійшли додаткові докази у цивільній справі (а.с. а.с. 107 129).

У підготовче засідання 06 липня 2026 року з`явилась представник позивачки. Судом було долучено додаткові докази у цивільній справі, відповідь на ухвалу про витребування доказів, задоволено клопотання представника позивачки про виклик свідків (а.с. 138). Ухвалою суду від 06 липня 2026 року закрито підготовче провадження у цивільній справі та призначено її до розгляду по суті в судовому засіданні 18 серпня 2026 року (а.с. 138 дія № 19).

В судове засідання 18 серпня 2026 року з`явилась представник позивачки, яка підтримала позовні вимоги та просила їх задовольнити з підстав, зазначених в позовній заяві.

Представник відповідача в жодне підготовче та судове засідання не з`явився, про причини неявки не повідомив, повідомлявся про час і місце розгляду справ належним чином. Ставлення до позовних вимог відповідач висловив у відзиві на позовну заяву.

Допитана в судовому засідання свідок ОСОБА_6 повідомив, що є сусідом позивачки та проживає в буд. АДРЕСА_2 з 1957 року. Позивачка та її родина живуть у спірному будинку приблизно з 1977 року, раніше в цьому будинку жили 2 сестри, але одна з них померла, а інша продала будинок чоловіку позивачки. Увесь цей час позивачка та її родина жити в цьому будинку, жодні інші особи на нього не претендували.

Свідок ОСОБА_7 повідомила в судовому засіданні, що проживає на АДРЕСА_2 з 1978 р., позивачку знає з 1984 року. Позивача та її родина постійно проживають у спірному будинку, інші особи в цьому будинку не проживали та претензій щодо нього не пред`являли.

Свідок ОСОБА_8 повідомила, що є донькою позивачки та народилась у спірному будинку, все життя вважала, що він належить її батькам. Вона була зареєстрована за цією адресою, доки не змінила місце проживання. Їй відомо з розповіді батьків, що цей будинок вони купили. Батько ремонтував будинок, їх родина постійно користувалась ним як своїм. Жодні інші особи на нього не претендували.

Заслухавши пояснення представника позивачки, показання свідків, дослідивши зібрані по справі докази, суд приходить до висновку, що позов підлягає задоволенню, виходячи з наступних підстав.

Згідно акту приймання індивідуального житлового будинку виконавчого комітету Дніпропетровської обласної ради депутатів трудящих від 02 серпня 1973 року було прийнято в експлуатацію житловий будинок АДРЕСА_1 (зараз м. Дніпро), який розпочатий будівництвом у 1952 році та звершений у 1953 році. Забудова розташована на земельній ділянці площею 428 кв.м. і складається з одного будинку, що належить по праву особистої власності ОСОБА_9 і побудовано за її особисті кошти, стан будинку та благоустрою земельної ділянки задовільний (а.с. а.с. 23 28).

Зважаючи на результати обстеження та надані документи приймальна комісія вирішила прийняти зазначений будинок в експлуатацію (а.с. а.с. 26, 28).

Згідно п. 1 Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 року «Про право громадян на купівлю та будівництва індивідуальних житлових будинків» кожен громадянин і кожна громадянка СРСР мають право придбати чи побудувати для себе на праві особистої власності житловий будинок в один чи два поверхи з кількістю кімнат від однієї до п`яти включно, як в місті, так і поза містом.

На виконання вказаного Указу від 26 серпня 1948 року Радою Міністрів СРСР було ухвалено постанову № 3211 «Про порядок застосування Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 року «Про право громадян на купівлю та будівництва індивідуальних житлових будинків».

Згідно п. 2 вказаної постанови земельні ділянки для будівництва індивідуальних житлових будинків відводяться за рахунок земель міст, селищ, держземфонду та земель держлісфонду в безстрокове користування, а побудовані на цих ділянках будинки є особистою власністю забудовників.

Аналогічні положення були передбачені постановою Ради Міністрів Української РСР від 31 серпня 1948 року № 1906 «Про індивідуальне житлове будівництво»

Крім того, 14 грудня 1948 року Радою Міністрів УРСР було прийнято постанову «Про порядок приймання в експлуатацію відбудованих і новозбудованих жилих будинків і споруд цивільного призначення», якою затверджено Правила приймання в експлуатацію приймання в експлуатацію відбудованих і новозбудованих жилих будинків і споруд цивільного призначення в містах, робітних і курортних селищах Української РСР.

У постанові Судової палати у цивільних справах Верховного Суду України від 18 грудня 2013 року у цивільній справі № 6-137цс13 зазначено наступне:

«Право власності на збудований житловий будинок набувається в порядку, який існував на час його будівництва. Судами встановлено, що спірний житловий будинок був збудований у 1957 році. У 1957 році питання набуття права власності регулювались Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 року «Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків» (далі Указ від 26 серпня 1948 року), що був визнаний таким, що втратив чинність, Указом Президії Верховної Ради СРСР від 22 лютого 1988 року № 8502-ІІ, і прийнятою відповідно до Указу від 26 серпня 1948 року постановою Ради Міністрів СРСР від 26 серпня 1948 року «Про порядок застосування Указу Президії Верховної Ради СРСР від 26 серпня 1948 року «Про право громадян на купівлю і будівництво індивідуальних житлових будинків» (далі постанова від 26 серпня 1948 року), які, зокрема, визначали умови та правові наслідки будівництва.

Згідно зі статтею 1 Указу від 26 серпня 1948 року кожен громадянин і кожна громадянка мали право купити або збудувати для себе на праві особистої власності жилий будинок на один або два поверхи з числом кімнат від однієї до п`яти як у місті, так і поза містом. Пункт 2 Постанови від 26 серпня 1948 року визначав, що земельні ділянки для будівництва індивідуальних жилих будинків відводяться за рахунок земель міст, селищ, держземфонду і земель держлісфонду у безстрокове користування, а збудовані на цих ділянках будинки є особистою власністю забудовника. Отже, за Указом від 26 серпня 1948 року та Постановою від 26 серпня 1948 року підставою виникнення у громадянина права власності на жилий будинок був сам факт збудування ним його з додержанням вимог цих актів законодавства.

Ці правові акти не пов`язували виникнення права власності на житловий будинок із проведенням його реєстрації.

Інструкція про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР була затверджена Міністерством комунального господарства Української РСР 31 січня 1966 року. Згідно з пунктами 6, 7 цієї Інструкції підлягали реєстрації всі будинки і домоволодіння, у тому числі належні громадянам на праві особистої власності, і здійснювалась вона на підставі документів, що встановлюють право власності (правовстановлюючих документів, перелік яких додано до вказаної Інструкції). Зокрема, за пунктом 10 цього переліку таким правовстановлюючим документом про право власності на жилий будинок, збудований після видання Указу від 26 серпня 1948 року, є затверджений виконавчим комітетом місцевої ради народних депутатів акт державної комісії про прийняття будинку в експлуатацію.

Таким чином, з моменту затвердження виконавчим комітетом місцевої ради народних депутатів акта державної комісії про прийняття збудованого громадянином у 1957 році житлового будинку цей громадянин набув статусу власника житлового будинку та згідно зі статтею 58 Цивільного кодексу Української РСР 1922 року він набув право в межах, установлених законом, володіння, користування й розпорядження цим майном.»

Зважаючи на вищезазначене, суд приходить до висновку, що житловий будинок АДРЕСА_1 (зараз м. Дніпро), розпочатий будівництвом у 1952 році та звершений у 1953 році, після прийняття його в експлуатацію набув статусу нерухомого майна об`єкта особистої власності ОСОБА_9 та став предметом цивільного обігу.

01 травня 1954 року було заведено домову книгу на будинок АДРЕСА_1 ), що підтверджується копією цієї книги (а.с. а.с. 20 23).

ІНФОРМАЦІЯ_2 ОСОБА_9 померла, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_1 , виданого Кіровським ЗАГС м. Дніпропетровська, актовий запис № 794 (а.с. 7).

За життя ОСОБА_9 склала заповіт, посвідчений 03 лютого 1976 року Першою Дніпропетровською державною нотаріальною конторою, згідно якого заповіла усе своє майно в рівних долях ОСОБА_3 та ОСОБА_4 (а.с. а.с. 7 на зв. 8).

Згідно пояснень представника позивачки в судовому засіданні та відміток у домовій книзі ОСОБА_3 померла у 1976 році, тобто раніше за спадкодавця ОСОБА_9 .

02 березня 1979 року між ОСОБА_4 та ОСОБА_5 було укладено в простій письмовій формі шляхом складання розписки договір купівлі-продажу будинку АДРЕСА_1 ), де зазначено, що ОСОБА_4 продає будинок, який їй заповіла сестра за 4 000 радянських карбованців. Розписка підписана сторонами угоди, а також свідками (а.с. 6).

В нотаріальному порядку договір не посвідчувався. Згідно відповіді КП «Дніпровське міське бюро технічної інвентаризації» ДМР від 31 березня 2026 року № 3744 станом на 31 грудня 2012 року державна реєстрація права власності за адресою: АДРЕСА_1 не проводилась (а.с. 72).

Позивачка є дружиною ОСОБА_5 з 27 серпня 1977 року, що підтверджується копією свідоцтва про укладення шлюбу, виданого Жовтневим «Будинком щастя» м. Дніпропетровська (а.с. 8 на зв.).

Згідно відміток у домовій книзі за адресою: АДРЕСА_1 , ОСОБА_5 був зареєстрований за вказаною адресою 19 лютого 1979 року (а.с. 28).

10 березня 1980 року позивачка була прописана за вказаною адресою, що підтверджується штампом в її паспорті (а.с. 11).

Крім того, згідно платіжних повідомлень за 1981 1989 р.н. ОСОБА_5 одержував від Кіровського районного фінансового відділу м. Дніпропетровська повідомлення про необхідність сплати податку з власника будівель за будинок АДРЕСА_1 згідно Положення «Про місцеві податки», затвердженого Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 січня 1981 року «Про місцеві податки і збори», які оплачував у встановленому порядку (а.с. а.с. 13 на зв. 14, 66 на зв. 70).

Чоловік позивачки здійснював страхування спірного будинку як власного за 1979 1989, 1994 роки, що підтверджується копіями відповідних страхових свідоцтв (а.с. а.с. 35 37).

Чоловіком позивачки було здійснено ремонт будинку, що підтверджується копіями накладних, товарних чеків та акту приймання виконаних робіт (а.с. а.с. 31 на зв. 33).

З чоловіком позивачки було укладено договір про надання населенню приватного сектору послуг з централізованого питного водопостачання та водовідведення за вказаною адресою (а.с. а.с. 15 17), а також договір про надання послуг з вивезення побутових відходів (а.с. а.с. 18 19).

Також, з чоловіком позивачки було укладено договір на технічне обслуговування газових мереж житлових будинків приватного сектору за адресою спірного будинку (а.с. а.с. 39 на зв. 42).

Родина позивачки сплачувала комунальні платежі за цією адресою, що підтверджується копіями розрахункових документів (а.с. а.с. 40 70, 124 127).

ІНФОРМАЦІЯ_3 ОСОБА_5 помер, що підтверджується копією свідоцтва про смерть серії НОМЕР_2 , виданого 28 серпня 2023 року Дніпровським відділом державної реєстрації актів цивільного стану у Дніпровському районі Дніпропетровської області Південного міжрегіонального управління Міністерства юстиції (м. Одеса), актовий запис № 752 (а.с. 71).

Згідно відповіді КП «Дніпровське міське бюро технічної інвентаризації» ДМР від 31 березня 2026 року № 3744 за станом на 31 грудня 2012 року за адресою: АДРЕСА_1 , державна реєстрація права власності не проводилась (а.с. 72).

Згідно інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 477933203 від 19 травня 2026 року право власності. Інші речові права та обтяження за адресою: АДРЕСА_1 не зареєстровані (а.с. 72 на зв.).

При вирішенні позовних вимог по суті суд виходить з наступного.

Згідно зі ст. 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність). Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно набувається за рішенням суду. Право власності на нерухоме майно, що підлягає державній реєстрації, виникає за набувальною давністю з моменту державної реєстрації.

Відповідно до ст. 328 ЦК України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Виходячи з аналізу норм ст. 344 ЦК, обставинами, які мають значення для справи, і, які повинен довести саме позивач є: законний об`єкт володіння; добросовісність володіння; відкритість володіння; давність володіння та його безперервність (тобто строк володіння).

Згідно з роз`ясненнями, які містяться в п. 9 постанови Пленуму Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ № 5 від 07 лютого 2014 року «Про судову практику в справах про захист права власності та інших речових прав», при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, суди повинні враховувати, зокрема, таке:

- володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності;

- володіння визнається відкритим, якщо особа не приховувала факт знаходження майна в її володінні. Вжиття звичайних заходів щодо забезпечення охорони майна не свідчить про приховування цього майна;

- володіння визнається безперервним, якщо воно не переривалось протягом всього строку набувальної давності. У разі втрати не із своєї волі майна його давнісним володільцем та повернення цього майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування набувальна давність не переривається (частина третя статті 344 ЦК). Не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є сингулярним чи універсальним правонаступником, оскільки в цьому разі вона може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК).

Право власності за давністю володіння, перш за все, може виникнути на придбане для володіння майно, яке відноситься до будь-якої форми власності, крім того, яке вилучено з цивільного обороту. В силу ч.1 ст. 181 ЦК України, до нерухомих речей (нерухоме майно, нерухомість) належать у тому числі об`єкти, розташовані на земельній ділянці, переміщення яких є неможливим без їх знеціненні та зміни їх призначення. Також, обов`язковою ознакою нерухомого майна, як об`єкту матеріального світу, в розумінні вимог матеріального закону, є будівництво об`єкту нерухомості у встановленому законом порядку.

Як зазначено в постанові Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду від 16 липня 2025 року у цивільній справі № 643/13004/23:

«Відповідно до статті 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Згідно з положеннями частин першої та четвертої статті 344 ЦК України особа, яка добросовісно заволоділа чужим майном і продовжує відкрито, безперервно володіти нерухомим майном протягом десяти років або рухомим майном - протягом п`яти років, набуває право власності на це майно (набувальна давність), якщо інше не встановлено цим Кодексом. Право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається за рішенням суду.

Правовий інститут набувальної давності опосередковує один із первинних способів виникнення права власності, тобто це такий спосіб, відповідно до якого право власності на річ виникає вперше або незалежно від права попереднього власника на цю річ, воно ґрунтується не на попередній власності та відносинах правонаступництва, а на сукупності обставин, зазначених у частині першій статті 344 ЦК України, а саме: наявність суб`єкта, здатного набути у власність певний об`єкт; законність об`єкта володіння; добросовісність заволодіння чужим майном; відкритість володіння; безперервність володіння; сплив установлених строків володіння; відсутність норми закону про обмеження або заборону набуття права власності за набувальною давністю. Для окремих видів майна право власності за набувальною давністю виникає виключно на підставі рішення суду (юридична легітимація).

Так, набути право власності на майно за набувальною давністю може будь-який учасник цивільних правовідносин, якими за змістом статті 2 ЦК України є фізичні особи та юридичні особи, держава Україна, Автономна Республіка Крим, територіальні громади, іноземні держави та інші суб`єкти публічного права.

Проте не будь-який об`єкт може бути предметом такого набуття права власності. Право власності за набувальною давністю можна набути виключно на майно, не вилучене із цивільного обороту, тобто об`єкт володіння має бути законним.

Аналізуючи поняття добросовісності заволодіння майном як підстави для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до статті 344 ЦК України слід виходити з того, що добросовісність як одна із загальних засад цивільного судочинства означає фактичну чесність суб`єктів у їх поведінці, прагнення сумлінно захистити свої цивільні права та забезпечити виконання цивільних обов`язків. При вирішенні спорів має значення факт добросовісності заявника саме на момент отримання ним майна (заволодіння майном), тобто на той початковий момент, який включається в повний давнісний строк володіння майном, визначений законом.

Володілець майна в момент його заволодіння не знає (і не повинен знати) про неправомірність заволодіння майном. Крім того, позивач як володілець майна повинен бути впевнений у тому, що на це майно не претендують інші особи і він отримав це майно за таких обставин і з таких підстав, які є достатніми для отримання права власності на нього.

Звідси, йдеться про добросовісне, але неправомірне, в тому числі безтитульне, заволодіння майном особою, яка в подальшому претендуватиме на набуття цього майна у власність за набувальною давністю. Підставою добросовісного заволодіння майном не може бути, зокрема, будь-який договір, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність. Володіння майном за договором, що опосередковує передання майна особі у володіння (володіння та користування), проте не у власність, виключає можливість набуття майна у власність за набувальною давністю, адже у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Якщо володілець знає або повинен знати про неправомірність заволодіння чужим майном (у тому числі і про підстави для визнання договору про його відчуження недійсним), то, незважаючи на будь-який строк безперервного володіння чужим майном, він не може його задавнити, оскільки відсутня безумовна умова набуття права власності - добросовісність заволодіння майном.

Відповідна особа має добросовісно заволодіти саме чужим майном, тобто об`єкт давнісного володіння повинен мати власника або бути річчю безхазяйною (яка не має власника або власник якої невідомий). Нерухоме майно може стати предметом набуття за набувальною давністю, якщо воно має такий правовий режим, тобто є об`єктом нерухомості, який прийнято в експлуатацію.

Відкритість володіння майном означає, що володілець володіє річчю відкрито, без таємниць, не вчиняє дій, спрямованих на приховування від третіх осіб самого факту давнісного володіння. При цьому володілець не зобов`язаний спеціально повідомляти інших осіб про своє володіння. Володілець має поводитися з відповідним майном так само, як поводився б з ним власник.

Давнісне володіння є безперервним, якщо воно не втрачалося володільцем протягом усього строку, визначеного законом для набуття права власності на майно за набувальною давністю. При цьому втрата не зі своєї волі майна його володільцем не перериває набувальної давності в разі повернення майна протягом одного року або пред`явлення протягом цього строку позову про його витребування (абзац другий частини третьої статті 344 ЦК України); не переривається набувальна давність, якщо особа, яка заявляє про давність володіння, є правонаступником іншого володільця, адже в такому випадку ця особа може приєднати до часу свого володіння увесь час, протягом якого цим майном володіла особа, чиїм спадкоємцем (правонаступником) вона є (частина друга статті 344 ЦК України). Також не перериває набувальної давності здійснення володільцем фактичного розпорядження майном у вигляді передання його в тимчасове користування іншій особі.

Давнісне володіння має бути безперервним протягом певного строку, тобто бути тривалим. Тривалість володіння передбачає, що має спливти визначений у ЦК України строк, що різниться залежно від речі (нерухомої чи рухомої), яка перебуває у володінні певної особи. Для нерухомого майна такий строк складає десять років.

Також для набуття права власності на майно за набувальною давністю закон не повинен обмежувати чи забороняти таке набуття. При цьому право власності за набувальною давністю на нерухоме майно, транспортні засоби, цінні папери набувається виключно за рішенням суду.

Аналіз наведених правових норм дає підстави для висновку, що набуття відповідною особою права власності за набувальною давністю можливе лише за наявності всіх указаних вище тобто передбачених чинним законодавством умов у їх сукупності.

У постанові від 01 серпня 2018 року у справі № 201/12550/16-ц (провадження № 61-19156св18) Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду зазначив, що при вирішенні спорів, пов`язаних із набуттям права власності за набувальною давністю, необхідним є встановлення, зокрема, добросовісності та безтитульності володіння. За висновком Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду наявність у володільця певного юридичного титулу унеможливлює застосування набувальної давності. При цьому безтитульність визначена як фактичне володіння, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Отже, безтитульним є володіння чужим майном без будь-якої правової підстави.

Натомість володіння є добросовісним, якщо особа при заволодінні чужим майном не знала і не могла знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 14 травня 2019 року у справі № 910/17274/17 (провадження № 12-291гс18) не знайшла підстав для відступу від наведених висновків Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду, оскільки за змістом частини першої статті 344 ЦК України добросовісність особи має існувати саме на момент заволодіння нею чужим майном, що є однією з умов набуття права власності на таке майно за набувальною давністю. Після заволодіння чужим майном на певних правових підставах, які в подальшому відпали, подальше володіння особою таким майном має бути безтитульним, тобто таким фактичним володінням, яке не спирається на будь-яку правову підставу володіння чужим майном. Адже володіння майном на підставі певного юридичного титулу виключає застосування набувальної давності, оскільки у цьому разі володілець володіє майном не як власник.

Давність володіння є добросовісною, якщо особа при заволодінні майном не знала і не повинна була знати про відсутність у неї підстав для набуття права власності.

За набувальною давністю може бути набуто право власності на нерухоме майно, яке не має власника, або власник якого невідомий, або власник відмовився від права власності на належне йому нерухоме майно та майно, що придбане добросовісним набувачем і у витребуванні якого його власнику було відмовлено.»

Добросовісність є однією із засад цивільного законодавства, наряду зі справедливістю та розумністю (ст.3 ЦК України). Аналіз вимог чинного законодавства, в яких йдеться про недостовірних учасників цивільних правовідносин, дозволяє зробити висновок, що особу слід вважати добросовісною у тому випадку, коли вона діє без умислу причинити шкоду іншій особі, а також не допускає легковажності або самонадійності чи необережності по відношенню до можливого завдання шкоди. З матеріалів даної цивільної справи вбачається, що фактичне володіння спірним майном не завдало шкоди правам та охоронюваним законом інтересам третіх осіб, а сам факт володіння таким майном з боку позивачки не спрямований на спричинення шкоди іншим особам.

Оскільки родина позивачки та вона саме набула володіння спірним нерухомим майно майном і володіли ним понад 45 років, суд вважає, що позивач мав підстави вважати, що користування майном протягом настільки тривалого строку і без будь-яких вимог з боку третіх осіб щодо повернення цього майна, свідчить про правомірність такого володіння.

Суд також враховує положення ч. 2 ст. 47 Цивільного кодексу УРСР 1963 року, згідно яких нотаріальне посвідчення угод обов`язкове лише у випадках, зазначених у законі. Недодержання в цих випадках нотаріальної форми тягне за собою недійсність угоди з наслідками, передбаченими частиною другою статті 48 цього Кодексу. Якщо одна з сторін повністю або частково виконала угоду, що потребує нотаріального посвідчення, а друга сторона ухиляється від нотаріального оформлення угоди, суд вправі за вимогою сторони, яка виконала угоду, визнати угоду дійсною. В цьому разі наступне нотаріальне оформлення угоди не вимагається.

Відповідно до п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду УРСР № 3 від 28 квітня 1978 року «Про судову практику в справах про визнання угод недійсними» зазначено: з підстав недодержання нотаріальної форми визнаються недійсними тільки угоди, які відповідно до чинного законодавства підлягають обов`язковому нотаріальному посвідченню, зокрема, договори довічного утримання; застави, купівлі-продажу, міни або дарування жилого будинку чи його частини; дарування іншого майна на суму понад 500 крб. і валютних цінностей на суму понад 50 крб. Якщо така угода виконана повністю або частково однією з сторін, а друга сторона ухиляється від її нотаріального оформлення, суд на підставі ч. 2 ст. 47 ЦК за вимогою сторони, яка виконала угоду, її правонаступників або прокурора вправі визнати угоду дійсною. Однак це правило не може бути застосовано, якщо сторонами не було досягнуто згоди з істотних умов угоди або для укладення її були в наявності передбачені законом обмеження (наприклад, статтями 101, 102, 105, 114, 226 ЦК. Щоб не допустити неправильного визнання дійсними угод на підставі ч.2 ст.47 ЦК, суд повинен перевірити, чи підлягала виконана угода нотаріальному посвідченню, чому вона не була нотаріально посвідчена і чи не містить вона протизаконних умов.

Таким чином, чоловік позивачки мав право в судовому порядку вимагати визнання дійсною угоди купівлі-продажу спірного житлового будинку, що свідчить про правомірність набуття права володіння цим майном. Оскільки як продавець цього майна, так і чоловік позивачки померли, встановити правонаступника (спадкоємця) продавця майна за спливом 45 років виявилось неможливим, що в свою чергу унеможливлює пред`явлення позову про визнання правочину дійсним, захисту речових прав позивачки має бути здійснений в межах розгляду позову про визнання права власності за набувальною давністю.

При вирішення питання про добросовісність володіння безпосередньо позивачкою спірним будинком, суд виходить з того, що вона особисто не брала участь в укладанні договору з ОСОБА_4 та не була обізнана в недодержанні обов`язкової нотаріальної форми угоди, при цьому знала про сплату 4 000 рад. крб. за цю покупку. Крім того, навіть попри недотримання нотаріальної форми договору така угода могла б бути визнана дійсною в судовому порядку, якби на цей час не померли усі її учасники.

Безперервність володіння повинна бути протягом визначених законом строків і цей строк диференціюється в залежності від об`єкта, в даному випадку для нерухомого майна є таким, що становить 10 років. Також обов`язковою ознакою, необхідною для набуття права власності за набувальною давністю відповідно до ст. 344 ЦК України є факт відкритого володіння, очевидного для всіх третіх осіб, які повинні мати можливість спостерігати за ним, але це не означає, що володілець зобов`язаний спеціально інформувати оточуючих про своє володіння річчю. При цьому перебіг строку набувальної давності починається з моменту володіння.

Судом встановлений факт відкритого володіння позивачкою спірним житловим будинком понад 45 років, у тому числі понад 23 роки після набрання чинності Цивільним кодексом України 2003 року.

Згідно п. 8 Прикінцевих та перехідних положень Цивільного кодексу України 2003 року Правила статті 344 Цивільного кодексу України про набувальну давність поширюються також на випадки, коли володіння майном почалося за три роки до набрання чинності цим Кодексом.

Таким чином, з метою застосування положень ст. 344 Цивільного кодексу України строк безперервного володіння позивачкою спірним будинком перевищив 26 років. При цьому, твердження відповідача про те, що строк володіння позивачкою спірним будинком слід відраховувати лише після смерті її чоловіка не відповідає обставинам справи. Спірний будинок придбавався чоловіком позивачки в період їх шлюбу, а згідно ст. 22 чинного на той час Кодексу про шлюб та сім`ю Української РСР майно, нажите подружжям за час шлюбу, є його спільною сумісною власністю. Кожен з подружжя має рівні права володіння, користування і розпорядження цим майном. За таких обставин, позивачка мала право розраховувати на набуття прав на це майно, і період фактичного володіння може бути зарахований до строку, визначеного ст. 344 Цивільного кодексу України (з урахуванням визначених обмежень щодо строку набрання чинності Цивільним кодексом).

Про відкритість володіння спірним будинком свідчить реєстрація місця проживання за позивачкою та її чоловіком у вказаному будинку, укладання договорів страхування цього будинку як власного, а також факт направлення уповноваженим органом Кіровським районним фінансовим відділом м. Дніпропетровська повідомлення про необхідність сплати податку з власника будівель згідно Положення «Про місцеві податки», затвердженого Указом Президії Верховної Ради СРСР від 26 січня 1981 року «Про місцеві податки і збори». Також, вказана обставина підтверджується показаннями свідків та письмовими доказами договорами з постачальниками комунальних послуг, які укладались з чоловіком позивачки як із законним володільцем будинку та письмовою заявою свідка ОСОБА_5 (а.с. 134).

Згідно технічного паспорту на буд. АДРЕСА_1 за станом на 02 квітня 2026 року загальна площа будинку складає 58,7 кв.м., об`єкти самочинного будівництва відсутні (а.с. а.с. 73 77).

За таких обставин позовні вимоги підлягають задоволенню.

На підставі ст. 141 ЦПК України та враховуючи волевиявлення позивачки, а також зважаючи на те, що спір виник не з вини відповідача, судові витрати позивачки відшкодуванню не підлягають та покладаються на неї.

На підставі викладеного, та керуючись ст.ст. 15, 328, 344 ЦК України, ст.ст.13, 76, 81 83, 89, 95, 141, 263 265, 268, 274, 289 ЦПК України, суд

вирішив:

Позов ОСОБА_1 до Дніпровської міської ради про визнання права власності задовольнити.

Визнати за ОСОБА_1 ( ІНФОРМАЦІЯ_4 ; РНОКПП НОМЕР_3 ; адреса: АДРЕСА_3 ) право приватної власності за набувальною давністю на будинок АДРЕСА_1 , загальною площею 58,7 кв.м.

Сторони по справі:

позивачка ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_4 , РНОКПП НОМЕР_3 ; адреса: АДРЕСА_3 ;

відповідач Дніпровська міська рада, код ЄДРПОУ 26510514, адреса: 49000, м. Дніпро, проспект Дмитра Яворницького, буд. 75;

Рішення суду набирає законної сили в порядку передбаченому ст.273 ЦПК України.

Рішення суду може бути оскаржено до Дніпровського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом 30 днів з дня підписання його повного тексту.

Повний текст рішення складено 24.08.2026 року.

Суддя С.В. Єдаменко