Рішення № 139936400, 15.09.2026, Дрогобицький міськрайонний суд Львівської області

Справа №442/4446/26

Провадження №2/442/1998/2026

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

15 вересня 2026 року Дрогобицький міськрайонний суд Львівської області в складі: головуючого судді Гарасимків Л.І.

за участі секретаря Петрів В.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м.Дрогобичі в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І.Франка про стягнення заборгованості середнього заробітку за час проходження військової служби,-

в с т а н о в и л а :

ОСОБА_1 звернулася в суд з позовом до Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І.Франка про стягнення заборгованості середнього заробітку за час проходження військової служби, де просить зобов"язати відповідача внести зміни у наказ № 41-к від 11.02.2016 про її звільнення, записавши, що її увільнено від займаної посади на підставі ч.3 ст. 36 КЗпП України у зв"язку з призовом на військову службу та стягнути з Дрогобицького державного педагогічного університету ім.І.Франка на її користь заборгований їй середній заробіток з 12 лютого 2016 року по 21 квітня 2021 року в сумі 126030.10 гривень. Крім того просить стягнути судові витрати та витрати по наданню юридичної допомоги.

В обґрунтування позовних вимог покликається на те, що вона працювала у Дрогобицькому державному педагогічному університеті ім.І.Франка на посаді старшого лаборанта кафедри екології та географії з 23.08.2007 року по 11.02.2016 року. Наказом № 410- к від 11.02.2016 року її було звільнено із займаної посади у зв"язку з призовом на військову службу за контрактом на підставі п.3 ст. 36 КЗпП України та виплачено їй вихідну допомогу у розмірі двох мінімальних заробітних плат. Контракт про проходження нею військової служби у Збройних силах України нею був укладений 12 лютого 2016 року і по сьогоднішій день вона проходить військову службу у рядах Збройних Сил України. Зазначає, що при звільненні її із займаної посади відповідач не застосував ст. 119 КЗпП України, яка визначає, що за працівниками призваними на військову службу під час мобілізації чи особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігається місце роботи і посада на підприємстві у яких вони працювали на час призову. Крім того зазначає, що на час її звільнення і до внесення змін до деяких законодавчих актів України від 19.07.2022 року за мобілізованими працівниками зберігався також середній заробіток.

Відтак, вважає що її було звільнено з роботи без збереження її робочого місця та посади та відповідач не виплатив середній заробіток відповідно до ст. 119 КЗпП України.

Ухвалою суду від 10.06.2026 у справі було відкрито провадження та призначено розгляд в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення ( виклику) сторін за наявними у справі матеріалами.

Відповідачу будо направлено ухвалу про відкриття провадження у справі та позовну заяву з додатками до неї та роз`яснено його право подати відзив на позовну заяву і всі наявні докази, що підтверджують заперечення проти позову протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення копії ухвали суду про відкриття провадження у справі.

23.06.2026 від відповідача Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І.Франка надійшов відзив на позову заяву, де останній просить відмовити у задоволенні позову, з тих підстав, що звільнення відбулося на підставі особистої письмової заяви Позивача від 03.02.2016, у якій вона чітко висловила своє волевиявлення щодо припинення трудових відносин у зв`язку з призовом/вступом на військову службу - проходженням військової службу за контрактом. Крім того зазначає, що вимоги Позивача заявлені у 2026 році, тоді як її звільнення відбулося у 2016 році (строк затримки/невиплати, на думку Позивача, становить більше 10 років). Згідно з чинною на момент звільнення (2016 рік) редакцією статті 233 КЗпП України, працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Зокрема, копія наказу ректора Університету від 11 лютого 2016 р. №41-К «Про кадрові питання» про звільнення на підставі пункту 3 статті 36 КЗпП України, а також трудова книжка були вручені Позивачу 11.02.2016, відтак вважає, що строк на оскарження звільнення Позивача на підставі наказу ректора Університету від 11 лютого 2016 р. №41-К «Про кадрові питання» шляхом звернення до суду минув по завершенню місячного строку. Щодо вимог про стягнення середнього заробітку, зазначає, що середній заробіток, який вимагає Позивач, не є нарахованою, але невиплаченою заробітною платою в розумінні Закону України «Про оплату праці». Оскільки наказ ректора Університету від 11 лютого 2016 р. №41-К «Про кадрові питання» є чинним, не оскаржувався та не скасовувався, правових підстав для нарахування та виплати середнього заробітку згідно із статтею 119 КЗпП України після припинення трудових відносин немає.

09.07.2026 року від позивача ОСОБА_1 надійшла відповідь на відзив на позовну заяву .

Відповідно до ч.5 ст. 274 ЦПК України суд розглядає справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін за наявними у справі матеріалами, за відсутності клопотання будь-якої зі сторін про інше.

Суд, дослідивши матеріали справи в їх сукупності, встановив такі обставини та відповідні їм правовідносини.

Згідно статті 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів.

Згідно частини першої статті 13ЦПК України суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках.

Відповідно до частини першої статті 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Відповідно до пункту першого частини другої статті 11 ЦК України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правовідносини.

Відповідно до статті 43Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується.

Держава створює умови для повного здійснення громадянами права на працю, гарантує рівні можливості у виборі професії та роду трудової діяльності, реалізовує програми професійно-технічного навчання, підготовки і перепідготовки кадрів відповідно до суспільних потреб.

Згідно положень статті 2 КЗпП України право громадян України на працю, тобто на одержання роботи з оплатою праці не нижче встановленого державою мінімального розміру, включаючи право на вільний вибір професії, роду занять і роботи, забезпечується державою. Держава створює умови для ефективної зайнятості населення, сприяє працевлаштуванню, підготовці і підвищенню трудової кваліфікації, а при необхідності забезпечує перепідготовку осіб, вивільнюваних у результаті переходу на ринкову економіку.

Працівники реалізують право на працю шляхом укладення трудового договору про роботу на підприємстві, в установі, організації або з фізичною особою. Працівники мають право на відпочинок відповідно до законів про обмеження робочого дня та робочого тижня і про щорічні оплачувані відпустки, право на здорові і безпечні умови праці, на гідне ставлення з боку роботодавця, інших працівників, на об`єднання в професійні спілки та на вирішення колективних трудових конфліктів (спорів) у встановленому законом порядку, на участь в управлінні підприємством, установою, організацією, на матеріальне забезпечення в порядку соціального страхування в старості, а також у разі хвороби або реабілітації, повної або часткової втрати працездатності, на матеріальну допомогу в разі безробіття, на право звернення до суду для вирішення трудових спорів незалежно від характеру виконуваної роботи або займаної посади, крім випадків, передбачених законодавством, та інші права, встановлені законодавством.

Загальні підстави припинення трудового договору визначені приписами статті 36 КЗпП України, пунктом 1 частини першої якої підставою припинення трудового договору є, зокрема, угода сторін.

Статтею 21 КЗпП України, яка діяла на момент виникнення спірних правовідносин, визначено, що трудовий договір є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату і забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Як встановлено судом, позивач працювала у Дрогобицькому державному педагогічному університеті ім.І.Франка на посаді старшого лаборанта кафедри екології та географії з 23.08.2007 року по 11.02.2016 року. Наказом № 410- к від 11.02.2016 року її було звільнено із займаної посади у зв"язку з призовом на військову службу за контрактом на підставі п.3 ст. 36 КЗпП України та виплачено їй вихідну допомогу у розмірі двох мінімальних заробітних плат.

Як вбачається із матеріалів справи копія наказу ректора Університету від 11 лютого 2016 р. №41-К «Про кадрові питання» про звільнення на підставі пункту 3 статті 36 КЗпП України, позивач була ознайомлена , про що свідчить копія витягу з наказу із власноручним записом Позивача про ознайомлення та її особистим підписом. А також трудова книжка була вручена Позивачу 11.02.2016 .

Крім того судом встанолвено, що позивач не оспорює факту своєчасного виконання університетом, як роботодавцем, своїх обов`язків щодо ознайомлення її з наказом про звільнення, вручення трудової книжки, а також проведення повного розрахунку при звільненні, зокрема, у вигляді виплати вихідйої допомоги в розмірі двох мінімальних заробітних плат.

Відповідно до статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, які передбачені Конституцією та законами України.

Частиною 1 статті 119 КЗпП України передбачено, що на час виконання державних або громадських обов`язків, якщо за чинним законодавством України ці обов`язки можуть здійснюватись у робочий час, працівникам гарантується збереження місця роботи (посади) і середнього заробітку.

Відповідно до частини третьої ст. 119 КЗпП України, за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності і у фізичних осіб - підприємців, у яких вони працювали на час призову. Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів Державного бюджету України відповідно до Закону України "Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей".

Частиною шостою статті 2 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» визначені види військової служби: строкова військова служба, військова служба за призовом під час мобілізації, на особливий період, військова служба за контрактом осіб рядового складу, військова служба за контрактом осіб сержантського і старшинського складу, військова служба (навчання) курсантів вищих військових навчальних закладів, а також вищих навчальних закладів, які мають у своєму складі військові інститути, факультети військової підготовки, кафедри військової підготовки, відділення військової підготовки, військова служба за контрактом осіб офіцерського складу; військова служба за призовом осіб офіцерського складу.

За загальними вимогами вказаних вище норм матеріального права гарантії, передбачені частиною третьою статті 119 КЗпП України поширюються на громадян України, які призвані на строкову військову службу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період, або прийняті на військову службу за контрактом у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення.

Заперечуючи проти позову, представник відповідача стверджував, що оскільки позивачка уклала контракт про проходження військової служби у Збройних Силах України, то відповідно до вимог ст.23 Закону № 2232 на неї не розповсюджуються гарантії щодо збереження місця роботи, посади та середнього заробітку і таки працівники підлягають звільненню на підставі п.3 ч.1 ст.36 КЗпП.

Щодо позиції відповідача про відсутність гарантій працівникам, які уклали контракти про проходження військової служби суд виходить з наступного.

Відповідно до ч.2 ст.23 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі Закон № 2232) для громадян України, які приймаються на військову службу за контрактом та призначаються на посади, установлюються такі строки військової служби в календарному обчисленні, зокрема для осіб рядового складу 3 роки. Частиною 3 встановлено, що для осіб, які приймаються на військову службу за контрактом у період з моменту оголошення мобілізації до часу введення воєнного стану або оголошення рішення про демобілізацію та призначаються на посади, строки військової служби в календарному обчисленні встановлюються відповідно до частини другою цієї статті.

Отже при прийнятті особи на військову службу за контрактом на особливий період , у контракті має бути зазначений термін, передбачений ч.2 ст.23 Закону № 2232, що знайшло відображення у контракті, укладеним між позивачкою і Міністерством оборони України від 12.02.2016 року.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» особливий період - період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних Сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Питання наявності особливого періоду в Україні поза межами строків мобілізації було предметом розгляду Вищого адміністративного суду України, який у постанові від 16 лютого 2015 року у справі № 800/582/14 дійшов висновку, що закінчення заходів мобілізації не припиняє особливий період. Крім того, відповідно до Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» особливий період не пов`язується з проведенням мобілізації та введенням воєнного стану.

Крім того, Верховний суд однозначно сформулював правову позицію щодо тлумачення поняття "особливий період" у постанові від 25.04.2018 у справі № 205/1993/17-ц (касаційне провадження № 61-1664св17), в якій зазначено, що особливий період діє в Україні від 17.03.2014, після оприлюднення Указу Президента України від 17.03.2014 № 303/2014 "Про часткову мобілізацію". Президент України відповідного рішення про переведення усіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу не приймав.

Окрім наведеної постанови таку саму правову позицію сформовано і в інших постановах Верховного суду, зокрема від 14.02.2018 року у справі № 131/1449/16-ц; у справі №727/2187/16-ц; у справі № 640/4439/16-ц ; у справі 211/1546\16-ц.

Отже, дотримуючись правової позиції Верховного суду сформульованої у вищезазначених постановах, суд дійшов висновку, що особливий період в Україні діє, починаючи із 17 березня 2014 року і продовжує діяти до сьогодення.

Матеріалами справи безспірно встановлено, що позивачка ОСОБА_1 ( Веселовська) з 24.09.2007 року перебувала у трудових відносинах з відповідачем, з 12.02.2016 року проходить службу у Збройних Силах України, у зв`язку з укладенням контракту під час дії особливого періоду і з цього моменту, за положеннями трудового законодавства, за нею зберігаються гарантії передбачені ч.3 ст. 119 КЗпП України.

Отже, суд дійшов висновку, що звільнення ОСОБА_1 ( Веселовська) з роботи на підставі пункту 3 частини першої статті 36 КЗпП України відбулося з порушенням норм трудового законодавства, оскільки вступ позивачки на військову службу здійснювався під час дії особливого періоду в Україні, своєї згоди на припинення трудового договору за згодою сторін, остання не давала, а тому на позивачку поширювались гарантії та пільги, в тому числі збереження місця роботи (посада), середній заробіток на підприємстві, в якому вона працювала на час вступу на військову службу, до закінчення особливого періоду або до дня фактичного звільнення, відповідно до частини третьої статті 119 КЗпП України.

Разом з тим, статтею 23 КЗпП України передбачено, що працівник може звернутися до суду з заявою у справах про звільнення - в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

У відповідності до ч.1 ст.233 КЗпП України (в редакції на 2016 рік) працівник може звернутися з заявою про вирішення трудового спору безпосередньо до районного, районного у місті, міського чи міськрайонного суду в тримісячний строк з дня, коли він дізнався або повинен був дізнатися про порушення свого права, а у справах про звільнення в місячний строк з дня вручення копії наказу про звільнення або з дня видачі трудової книжки.

Цей строк звернення поширюється на всі випадки звільнення з роботи незалежно від підстав припинення трудового договору.

У разі пропуску з поважних причин строків, установлених статтею 233 цього Кодексу, районний, районний у місті, міський чи міськрайонний суд може поновити ці строки (стаття 234 КЗпП України).

Сплив строку звернення до суду є підставою для відмови у позові та застосовується до обґрунтованих позовних вимог.

Суд зобов`язаний перевірити і обговорити причини пропуску строку звернення до суду, навівши у рішення мотиви його поновлення або неможливості поновлення пропущеного строку.

Таким чином, суд вважає, що місячний строк звернення позивача до суду з вимогою оскарження незаконного звільнення слід рахувати з 11.02.2016р. - дати отримання позивачем наказу про її звільнення та трудової книжки із записом про її звільнення з роботи.

Позивачкою цей строк пропущено, оскільки позов пред`явлено нею в суд 09.06.2026р.( більше 10 років), доказів поважності пропуску вказаного строку звернення позивачка не надала.

Суд вважає, що відповідачем не надано достатньо доказів для підтвердження правомірності звільнення позивача з роботи. Відтак, суд не може дійти обґрунтованого висновку щодо законності проведеного звільнення позивача.

Суд вважає, що у задоволенні позовних вимог про визнання незаконним наказу про звільнення з роботи, слід відмовити саме у зв`язку з пропуском місячного строку звернення до суду.

Стосовно позовних вимог про стягнення середнього заробтіку, то у їх задоволенні суд відмовляє за безпідставністю.

Керуючись ст.ст.5,10,12,13,76, 81,141,259,263,264,265 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ

У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Дрогобицького державного педагогічного університету ім. І.Франка про стягнення заборгованості середнього заробітку за час проходження військової служби,відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції.

Особи, які брали участь у справі, але не були присутні у судовому засіданні під час проголошення судового рішення, можуть подати апеляційну скаргу протягом тридцяти днів з дня вручення копії рішення суду.

Повний текст рішення складено 22.09.2026 року.

Суддя Л.І. Гарасимків