Рішення № 139883012, 18.09.2026, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61700, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м.Харків

18 вересня 2026 року №520/24590/26

Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Смагар С.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 ( АДРЕСА_2 , ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) та Військової частини НОМЕР_4 ( АДРЕСА_2 , ЄДРПОУ НОМЕР_5 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_2 , у якому, з-поміж інших вимог, просить:

- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошового забезпечення військовослужбовця за період з 02 лютого 2023 року по 31 грудня 2023 року із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи у відповідному році;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_2 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 грошове забезпечення військовослужбовця за період з 02 лютого 2023 року по 31 грудня 2023 року із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи станом на 01 січня 2023 року за статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» з урахуванням раніше виплачених сум та з утриманням належних податків і зборів.

Ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 12 серпня 2026 року відкрито провадження в адміністративній справі № 520/24590/26 за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні), поновлено позивачу строк звернення до суду, а також роз`єднано позовні вимоги: у цій справі залишено вимогу щодо грошового забезпечення за період з 02 лютого 2023 року по 31 грудня 2023 року, решту вимог за іншими періодами проходження служби та щодо інших видів виплат виділено в окремі провадження.

Отже, предметом розгляду у цій справі є вимоги позивача щодо грошового забезпечення за період з 02 лютого 2023 року по 31 грудня 2023 року.

26 серпня 2026 року до суду надійшов відзив Військової частини НОМЕР_2 на позовну заяву, у якому відповідач просить відмовити в задоволенні адміністративного позову в повному обсязі та залучити до участі у справі Військову частину НОМЕР_4 як другого відповідача.

Ухвалою суду від 28 серпня 2026 року клопотання Військової частини НОМЕР_2 задоволено, до участі у справі другим відповідачем залучено Військову частину НОМЕР_4 , другого відповідача зобов`язано надати копії всіх доказів, що стосуються предмета спору, і розрахунок (алгоритм обчислення) грошового забезпечення ОСОБА_1 за усіма розрахунковими елементами за період з 02 лютого 2023 року по 31 грудня 2023 року, а також установлено п`ятнадцятиденний строк для подання відзиву на позовну заяву. Відповідно до частини шостої статті 48 Кодексу адміністративного судочинства України після залучення другого відповідача розгляд адміністративної справи розпочато спочатку.

Військова частина НОМЕР_4 наданим процесуальним правом на подання відзиву на позовну заяву не скористалася, витребуваних судом доказів і розрахунку грошового забезпечення до суду не надала. Згідно з частиною шостою статті 162 Кодексу адміністративного судочинства України у разі ненадання відповідачем відзиву без поважних причин суд вирішує справу за наявними матеріалами.

Позиція позивача полягає в такому. Грошове забезпечення за спірний період нараховувалося і виплачувалося позивачу виходячи з розрахункової величини 1762 гривні, тоді як, на переконання позивача, у частині періоду до 20 травня 2023 року розрахунковою величиною мав бути розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установлений законом на 1 січня відповідного року. На обґрунтування такої позиції позивач зазначає, що постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року № 103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб» пункт 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» було викладено в редакції зі сталою розрахунковою величиною, однак судовим рішенням у справі № 826/6453/18, яке набрало законної сили 29 січня 2020 року, пункт 6 постанови № 103 визнано протиправним і нечинним, унаслідок чого з 29 січня 2020 року відновила дію первісна редакція пункту 4 постанови № 704. Позивач також зазначає, що є учасником бойових дій, проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_2 , неодноразово звертався до командування з рапортами щодо проведення відповідних нарахувань, проте виплат у заявленому розмірі не отримав, що, на його думку, свідчить про протиправну бездіяльність відповідача.

Позиція відповідача - Військової частини НОМЕР_2 , викладена у відзиві на позовну заяву, полягає в такому. Відповідач посилається на частину другу статті 19 Конституції України та зазначає, що командування військової частини діє виключно на підставі, в межах повноважень і у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а механізм і умови виплати грошового забезпечення визначені Порядком виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженим наказом Міністра оборони України від 07 червня 2018 року № 260, який щодо розмірів посадових окладів відсилає до постанови № 704. Наводить ретроспективний аналіз редакцій пункту 4 постанови № 704 і стверджує, що з 20 травня 2023 року чинною є редакція, установлена пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України від 12 травня 2023 року № 481, за якою розміри посадових окладів та окладів за військовими (спеціальними) званнями розраховуються виходячи з розміру 1762 гривні. Відповідач указує, що рішення Київського окружного адміністративного суду від 14 березня 2025 року у справі № 320/29450/24, яким пункт 2 постанови № 481 визнано протиправним і нечинним, скасовано постановою Верховного Суду від 16 липня 2026 року, а пункт 2 постанови № 481 залишено без змін. Відповідач повідомляє, що Військова частина НОМЕР_2 не має власного казначейського рахунку, не є розпорядником бюджетних коштів і не уповноважена здійснювати грошові розрахунки чи виплати будь-якого характеру, у тому числі за рішеннями суду, оскільки фінансове забезпечення та бухгалтерське обслуговування здійснюються через Військову частину НОМЕР_4 .

Суд, дослідивши матеріали справи, встановив наступне.

ОСОБА_1 є учасником бойових дій, що підтверджується посвідченням серії НОМЕР_6 від 09 грудня 2024 року.

З 02 лютого 2023 року по 05 червня 2026 року позивач проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_2 , що підтверджується військовим квитком та наказом командира Військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) від 02 лютого 2023 року № 33ДСК про зарахування до списків особового складу частини. Проходження позивачем військової служби у Військовій частині НОМЕР_2 протягом спірного періоду відповідач підтверджує у відзиві.

Згідно з витягом із протоколу засідання військово-лікарської комісії від 17 березня 2025 року захворювання позивача визнано пов`язаним із захистом Батьківщини. 05 червня 2026 року позивача звільнено з військової служби на підставі пункту 2 частини четвертої статті 26 Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» (за станом здоров`я) та виключено зі списків особового складу військової частини наказом командира Військової частини НОМЕР_2 від 05 червня 2026 року № 160ДСК.

Спірним у цій справі є питання про те, який показник підлягає застосуванню як розрахункова величина для визначення розмірів посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням позивача за період з 02 лютого 2023 року по 31 грудня 2023 року. Обставини проходження позивачем військової служби у Військовій частині НОМЕР_2 протягом спірного періоду сторони не заперечують, а отже, спір має виключно правовий характер і зводиться до того, яка редакція пункту 4 постанови № 704 підлягає застосуванню до кожної частини спірного періоду.

Вирішуючи спір по суті, суд виходить з такого.

Відповідно до частини четвертої статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року № 2011-XII грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

Розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями та порядок визначення таких розмірів установлені постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб». Пункт 1 розділу II Порядку виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам, затвердженого наказом Міністра оборони України від 07 червня 2018 року № 260, відсилає до розмірів посадових окладів, визначених додатками 1, 2, 12 і 13 до постанови № 704.

Пунктом 4 постанови № 704 у первісній редакції встановлено, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу визначаються шляхом множення розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 1 січня календарного року, на відповідні тарифні коефіцієнти.

Постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року № 103 до пункту 4 постанови № 704 внесено зміни, якими розрахункову величину визначено на рівні прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом на 01 січня 2018 року. Пункт 6 постанови № 103, яким були внесені ці зміни, визнано протиправним і нечинним судовим рішенням, яке набрало законної сили 29 січня 2020 року у справі № 826/6453/18 і залишене без змін постановою Верховного Суду від 20 жовтня 2022 року.

Доводи відповідача про те, що визнання протиправним і нечинним пункту 6 постанови № 103 не поновлює автоматично первісної редакції пункту 4 постанови № 704, суд відхиляє з таких підстав. Визнання припису нормативно-правового акта протиправним і нечинним у судовому порядку за своїми наслідками не тотожне скасуванню акта органом, який його видав. Припис, визнаний судом протиправним, не може далі визначати зміст акта, до якого його було внесено, а тому з 29 січня 2020 року пункт 4 постанови № 704 діє в тій редакції, якої визнаний протиправним припис не торкнувся, тобто в первісній. Посилання відповідача на пункт 32 Правил підготовки проектів актів Кабінету Міністрів України, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 06 вересня 2005 року № 870, і на пункт 2.36 наказу Міністерства юстиції України від 12 квітня 2005 року № 34/5 суд відхиляє, оскільки наведені положення регулюють нормопроєктувальну техніку і порядок внесення змін до актів, а не наслідки визнання припису протиправним за рішенням суду. Наведений висновок узгоджується з правовою позицією, викладеною у постанові судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 17 лютого 2026 року у справі № 520/5814/24.

Довід відповідача про недопустимість зворотної дії нормативно-правових актів у часі з посиланням на статтю 58 Конституції України суд також відхиляє. Стаття 58 Конституції України закріплює, що закони та інші нормативно-правові акти не мають зворотної дії в часі, крім випадків, коли вони пом`якшують або скасовують відповідальність особи. Наведений припис стосується випадків поширення нового регулювання на відносини, що виникли до набрання ним чинності, і не перешкоджає застосуванню судом тієї редакції норми, яка була чинною на час виникнення спірних правовідносин. Частина спірного періоду в цій справі, за яку позов підлягає задоволенню, настала після 30 січня 2020 року, тобто після того, як пункт 4 постанови № 704 почав діяти в первісній редакції. Отже про зворотну дію нормативного акта в часі не йдеться: суд застосовує норму в тій редакції, яка була чинною саме у відповідній частині спірного періоду. Рішення Конституційного Суду України, на які посилається відповідач, сформульовані щодо зворотної дії законів, які встановлюють або посилюють юридичну відповідальність, і до порядку обчислення розмірів грошового забезпечення не застосовуються.

Отже, з 29 січня 2020 року пункт 4 постанови № 704 діяв у первісній редакції і застосовувався по 19 травня 2023 року включно.

Пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України від 12 травня 2023 року № 481, яка набрала чинності 20 травня 2023 року, абзац перший пункту 4 постанови № 704 викладено в такій редакції: «Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу та деяких інших осіб розраховуються виходячи з розміру 1762 гривні та визначаються шляхом множення на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14».

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 14 березня 2025 року у справі № 320/29450/24 пункт 2 постанови № 481 щодо внесення змін до пункту 4 постанови № 704 визнано протиправним і нечинним; це рішення набрало законної сили 18 червня 2025 року за наслідками апеляційного перегляду. Постановою Верховного Суду від 16 липня 2026 року у справі № 320/29450/24 рішення Київського окружного адміністративного суду від 14 березня 2025 року та постанову суду апеляційної інстанції від 18 червня 2025 року скасовано, прийнято нову постанову, якою пункт 2 постанови № 481 про внесення змін до пункту 4 постанови № 704 залишено без змін. Частиною другою статті 265 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду. Скасування такого рішення судом касаційної інстанції означає, що воно не набрало і не могло набрати законної сили, а тому не породило і тих правових наслідків, які закон пов`язує саме з набранням законної сили, у тому числі наслідку у вигляді втрати чинності нормативно-правовим актом. Наведене означає, що пункт 2 постанови № 481 чинності не втрачав, а редакція пункту 4 постанови № 704, установлена цією постановою, діяла безперервно з 20 травня 2023 року.

За таких обставин спірний період з 02 лютого 2023 року по 31 грудня 2023 року підлягає поділу.

У частині періоду з 02 лютого 2023 року по 19 травня 2023 року включно підлягає застосуванню пункт 4 постанови № 704 у первісній редакції, а розрахунковою величиною є розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установлений законом на 01 січня 2023 року. Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік» прожитковий мінімум для працездатних осіб з 01 січня 2023 року встановлено у розмірі 2684 гривні. Отже, розрахунковою величиною для обчислення розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням позивача за цю частину спірного періоду є 2684 гривні, а не 1762 гривні, як застосовано відповідачем.

У частині періоду з 20 травня 2023 року по 31 грудня 2023 року підлягає застосуванню пункт 4 постанови № 704 у редакції пункту 2 постанови № 481, а розрахунковою величиною є 1762 гривні. Питання про те, яка саме редакція пункту 4 постанови № 704 є чинною після 20 травня 2023 року, вирішено постановою Верховного Суду від 16 липня 2026 року у справі № 320/29450/24, і саме ця редакція за приписами статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України підлягає застосуванню судом у цій частині спору. Суд не залишає поза увагою постанову судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 17 лютого 2026 року у справі № 520/5814/24, водночас питання про чинну редакцію норми в цій частині періоду остаточно вирішено наведеною постановою Верховного Суду від 16 липня 2026 року.

Відхиляє суд і довід позивача про застосування первісної редакції пункту 4 постанови № 704 у частині періоду з 20 травня 2023 року по 31 грудня 2023 року, оскільки із зазначеної дати чинною є інша редакція цього пункту, а посилання позивача на відновлення з 29 січня 2020 року первісної редакції наведеного висновку не спростовує, оскільки ця редакція застосовувалася лише по 19 травня 2023 року включно.

Суд не приймає як підставу для відмови в задоволенні позову в частині, що підлягає задоволенню, доводи Військової частини НОМЕР_2 про незвернення позивача до військової частини із заявами щодо спірних правовідносин та про ненадання позивачем доказів порушення права. Обов`язок нарахування і виплати грошового забезпечення виникає в силу закону та не поставлений у залежність від звернення військовослужбовця з рапортом чи заявою, а обов`язок доказування правомірності власної бездіяльності у справах цієї категорії покладено на суб`єкта владних повноважень.

Щодо доводу Військової частини НОМЕР_2 про те, що вона не є розпорядником бюджетних коштів і не уповноважена здійснювати грошові розрахунки чи виплати, суд зазначає таке.

Із відзиву на позовну заяву, поданого Військовою частиною НОМЕР_2 , вбачається, що ця військова частина не має власного казначейського рахунку, не є розпорядником бюджетних коштів і не уповноважена здійснювати грошові розрахунки чи виплати будь-якого характеру, у тому числі на виконання рішень суду, оскільки фінансове забезпечення, бухгалтерське обслуговування та виконання судових рішень у частині грошових зобов`язань щодо Військової частини НОМЕР_2 здійснюються виключно через Військову частину НОМЕР_4 , яка є відповідним розпорядником бюджетних коштів згідно з внутрішньою структурою Міністерства оборони України. Ці обставини Військова частина НОМЕР_2 повідомила суду щодо самої себе, на власну невигоду, а Військова частина НОМЕР_4 , залучена до участі у справі другим відповідачем, наданим правом на подання відзиву не скористалася і цих обставин не спростувала; інших доказів, які ставили б під сумнів наведене, матеріали справи не містять.

За таких обставин функція нарахування і виплати позивачу грошового забезпечення належить саме Військовій частині НОМЕР_4 , тоді як Військова частина НОМЕР_2 позбавлена фактичної і юридичної можливості самостійно вчинити дії, про зобов`язання вчинити які просить позивач. Покладення обов`язку нарахувати і виплатити грошове забезпечення на Військову частину НОМЕР_2 не відповідало б належному та ефективному способу захисту порушеного права позивача. Суд погоджується з доводом Військової частини НОМЕР_2 про те, що вона є неналежним відповідачем у частині вимог про визнання бездіяльності протиправною та про зобов`язання нарахувати і виплатити грошове забезпечення, а тому в задоволенні цих вимог до Військової частини НОМЕР_2 належить відмовити.

Стосовно ненадання відповідачами витребуваного судом розрахунку (алгоритму обчислення) грошового забезпечення за усіма розрахунковими елементами суд зазначає, що спір у цій справі стосується виключно застосовної розрахункової величини і має правовий характер, а тому відсутність такого розрахунку не перешкоджає вирішенню справи по суті за наявними матеріалами та на висновки суду не впливає.

За наведеного суд дійшов висновку, що бездіяльність Військової частини НОМЕР_4 щодо ненарахування та невиплати позивачу грошового забезпечення за період з 02 лютого 2023 року по 19 травня 2023 року із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи станом на 01 січня 2023 року є протиправною, а вимоги про визнання такої бездіяльності протиправною та про зобов`язання нарахувати і виплатити грошове забезпечення за цю частину періоду підлягають задоволенню.

Щодо періоду з 20 травня 2023 року по 31 грудня 2023 року суд дійшов висновку, що бездіяльність Військової частини НОМЕР_4 щодо ненарахування та невиплати грошового забезпечення із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи станом на 01 січня 2023 року протиправною не є, оскільки в цій частині періоду застосуванню підлягала інша, чинна на той час, редакція пункту 4 постанови № 704. Відповідні позовні вимоги за цю частину періоду задоволенню не підлягають.

Частинами першою, другою статті 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Відповідно до положень статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Решта доводів та аргументів сторін, наведених у заявах по суті справи, на висновки суду не впливають.

Ухвалюючи рішення, суд керується статтею 246 КАС України, статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком №11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (пункт 41) щодо якості судових рішень.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (параграф 58 рішення у справі Серявін та інші проти України).

Пунктом 41 Висновку № 11(2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Наведене дає підстави для висновку, що доводи сторін у кожній справі повинні оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Відтак, решта доводів та аргументів сторін, що наведена у заявах по суті справи, не потребує окремої оцінки суду, оскільки зроблених судом висновків не спростовують.

Отже, позовні вимоги є обґрунтованими частково, а адміністративний позов підлягає частковому задоволенню.

Позивача звільнено від сплати судового збору на підставі пунктів 12, 13 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір». Судові витрати зі сплати судового збору позивачем не понесені, у зв`язку з чим розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 139, 241-246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

Позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 ( АДРЕСА_2 , ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) та Військової частини НОМЕР_4 ( АДРЕСА_2 , ЄДРПОУ НОМЕР_5 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_4 ( АДРЕСА_2 , ЄДРПОУ НОМЕР_5 ) щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошового забезпечення військовослужбовця за період з 02 лютого 2023 року по 19 травня 2023 року із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи, встановленого законом на 1 січня 2023 року.

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_4 ( АДРЕСА_2 , ЄДРПОУ НОМЕР_5 ) нарахувати та виплатити ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) грошове забезпечення військовослужбовця за період з 02 лютого 2023 року по 19 травня 2023 року із використанням показника прожиткового мінімуму для працездатної особи станом на 01 січня 2023 року за статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2023 рік», з урахуванням раніше виплачених сум та з утриманням належних податків і зборів.

В іншій частині позовних вимог у задоволенні відмовити.

Рішення ухвалене та повне судове рішення складено 18 вересня 2026 року.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення (ухвалу) суду або якщо розгляд справи здійснювався в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається до Другого апеляційного адміністративного суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя С.В. Смагар