Рішення № 139882994, 18.09.2026, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61700, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

м.Харків

18 вересня 2026 року №520/26684/26

Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Смагар С.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , адреса проживання: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 ( АДРЕСА_3 , ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_2 , у якому просить:

- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 грошового забезпечення за період з 01 січня 2025 року по 12 лютого 2025 року з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом станом на 1 січня 2025 року, як розрахункової величини для визначення розмірів посадового окладу та окладу за військовим званням;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_2 здійснити перерахунок та виплату ОСОБА_1 грошового забезпечення за період з 01 січня 2025 року по 12 лютого 2025 року з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом станом на 1 січня 2025 року, та виплатити різницю між перерахованими і фактично виплаченими сумами грошового забезпечення, із обов`язковим одночасним нарахуванням та виплатою щомісячної грошової компенсації суми податку з доходів фізичних осіб (ПДФО) відповідно до Порядку № 44.

Наведені позовні вимоги виділено в окреме провадження ухвалою Харківського окружного адміністративного суду від 26 серпня 2026 року у справі № 520/26229/26, і за наслідками виконання вимог пункту 15.2 розділу VII Кодексу адміністративного судочинства України справі присвоєно номер № 520/26684/26.

Ухвалою суду від 28 серпня 2026 року адміністративну справу № 520/26684/26 прийнято до провадження судді Смагар С.В., розгляд справи призначено за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін (у письмовому провадженні), відповідача зобов`язано надати суду належним чином засвідчені копії всіх наявних в нього доказів, що стосуються предмета спору.

Позиція позивача полягає в такому. Грошове забезпечення за спірний період нараховане позивачу виходячи з розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установленого законом на 1 січня 2018 року, тоді як, на переконання позивача, розрахунковою величиною мав бути розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установлений законом станом на 1 січня 2025 року. На обґрунтування такої позиції позивач зазначає, що постановою Кабінету Міністрів України від 21 лютого 2018 року № 103 «Про перерахунок пенсій особам, які звільнені з військової служби, та деяким іншим категоріям осіб» пункт 4 постанови Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб» було викладено в редакції зі сталою розрахунковою величиною, однак судовим рішенням у справі № 826/6453/18, яке набрало законної сили 29 січня 2020 року, пункт 6 постанови № 103 визнано протиправним і нечинним, унаслідок чого з 29 січня 2020 року відновила дію первісна редакція пункту 4 постанови № 704. Позивач посилається на постанови Верховного Суду від 19 жовтня 2022 року у справі № 400/6214/21, від 15 березня 2023 року у справі № 420/6572/22, від 12 вересня 2022 року у справі № 500/1813/21, ухвали Верховного Суду від 06 березня 2024 року у справі № 240/5115/22 та від 13 березня 2024 року у справі № 400/8010/23.

Позивач визнає, що постановою Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 16 липня 2026 року у справі № 320/29450/24 скасовано рішення судів попередніх інстанцій, якими пункт 2 постанови Кабінету Міністрів України від 12 травня 2023 року № 481 було визнано протиправним і нечинним, а сам пункт 2 постанови № 481 залишено без змін. Водночас позивач вважає, що цей процесуальний факт не спростовує його вимог, оскільки, на його думку, суд не повинен застосовувати пункт 4 постанови № 704 у редакції постанови № 481 як такий, що суперечить положенням законів України «Про Державний бюджет України» на відповідні роки. На підтвердження цієї позиції позивач посилається на постанову судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 17 лютого 2026 року у справі № 520/5814/24, а також на практику інших судів.

Позивач також зазначає, що будь-яке стягнення чи зобов`язання здійснити виплату на його користь має відбуватися з одночасною компенсацією податку з доходів фізичних осіб за пунктом 168.5 статті 168 Податкового кодексу України та Порядком № 44, і посилається на постанови Верховного Суду від 30 березня 2021 року у справі № 802/1344/17-а, від 12 листопада 2020 року у справі № 813/1913/16 та від 25 січня 2023 року у справі № 160/3277/22.

11 вересня 2026 року до суду надійшов відзив Військової частини НОМЕР_2 на позовну заяву, у якому відповідач позовних вимог не визнає та просить відмовити в їх задоволенні у повному обсязі, а також посилається на пропуск позивачем строку звернення до суду.

Позиція відповідача - Військової частини НОМЕР_2 , викладена у відзиві на позовну заяву від 11 вересня 2026 року, полягає в такому. Відповідач посилається на частину другу статті 19 Конституції України і зазначає, що військова частина діє на підставі, в межах повноважень і у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, а розміри посадових окладів та окладів за військовим званням визначені пунктом 4 постанови № 704. Відповідач указує, що з 20 травня 2023 року чинною є редакція пункту 4 постанови № 704, установлена пунктом 2 постанови № 481, за якою розміри окладів розраховуються виходячи з розміру 1762 гривні, і що ця редакція залишається чинною безперервно, оскільки постановою Верховного Суду від 16 липня 2026 року у справі № 320/29450/24 рішення судів, якими її було визнано нечинною, скасовано. Відповідач зазначає, що грошове забезпечення позивачу за січень та 12 днів лютого 2025 року нараховано відповідно до цієї редакції, а утриманий податок з доходів фізичних осіб компенсовано в повному обсязі, що підтверджується карткою особового рахунку військовослужбовця від 29 серпня 2026 року № 5/3406. Відповідач також посилається на пропуск позивачем строку звернення до суду, встановленого статтею 233 Кодексу законів про працю України, і просить залишити позовну заяву без розгляду, якщо позивач не доведе поважності причин пропуску цього строку.

Суд, дослідивши матеріали справи, встановив наступне.

У період з 04 березня 2022 року по 12 лютого 2025 року позивач проходив військову службу у Військовій частині НОМЕР_2 , що підтверджується витягом з наказу командира Військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) № 52 від 04 березня 2022 року про зарахування до списків особового складу частини та витягом з наказу командира Військової частини НОМЕР_2 (по стройовій частині) № 43 від 12 лютого 2025 року про виключення зі списків особового складу частини.

Обставини проходження позивачем військової служби у Військовій частині НОМЕР_2 протягом спірного періоду та факт обчислення грошового забезпечення виходячи з розрахункової величини 1762 гривні за січень і за 12 днів лютого 2025 року сторони не заперечують, що підтверджується карткою особового рахунку військовослужбовця від 29 серпня 2026 року № 5/3406, а отже спір має виключно правовий характер.

Спірним у цій справі є питання про те, який показник підлягає застосуванню як розрахункова величина для визначення розмірів посадового окладу та окладу за військовим (спеціальним) званням позивача за період з 01 січня 2025 року по 12 лютого 2025 року.

Щодо посилання відповідача на пропуск позивачем строку звернення до суду суд зазначає, що спірні правовідносини стосуються грошового забезпечення військовослужбовця та похідних від нього виплат, а нарахована і не виплачена сума грошового забезпечення залишається належною позивачу виплатою, право на одержання якої не припиняється зі спливом часу. Крім того, відповідач не зазначив, з якої саме дати, на його думку, належить обчислювати строк звернення до суду, і не навів обставин, які б свідчили про його пропуск. За таких обставин підстав для залишення позовної заяви без розгляду суд не вбачає і вирішує спір по суті.

Вирішуючи спір по суті, суд виходить з такого.

Відповідно до частини четвертої статті 9 Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 року № 2011-XII грошове забезпечення виплачується у розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

Розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями та порядок визначення таких розмірів установлені постановою Кабінету Міністрів України від 30 серпня 2017 року № 704 «Про грошове забезпечення військовослужбовців, осіб рядового і начальницького складу та деяких інших осіб».

Нормативну історію пункту 4 постанови № 704 суд ураховує лише в тому обсязі, в якому вона має значення для спірного періоду. Редакція цього пункту, за якою розрахунковою величиною був розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб, установлений законом на 1 січня календарного року, застосовувалася по 19 травня 2023 року включно. Спірний період у цій справі - з 01 січня 2025 року по 12 лютого 2025 року - перебуває цілком за межами дії такої редакції.

Пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України від 12 травня 2023 року № 481, яка набрала чинності 20 травня 2023 року, абзац перший пункту 4 постанови № 704 викладено в такій редакції: «Установити, що розміри посадових окладів, окладів за військовими (спеціальними) званнями військовослужбовців, осіб рядового та начальницького складу та деяких інших осіб розраховуються виходячи з розміру 1762 гривні та визначаються шляхом множення на відповідний тарифний коефіцієнт згідно з додатками 1, 12, 13 і 14».

Рішенням Київського окружного адміністративного суду від 14 березня 2025 року у справі № 320/29450/24 пункт 2 постанови № 481 щодо внесення змін до пункту 4 постанови № 704 визнано протиправним і нечинним; це рішення набрало законної сили 18 червня 2025 року за наслідками апеляційного перегляду.

Постановою Верховного Суду від 16 липня 2026 року у справі № 320/29450/24 рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції у цій справі скасовано, прийнято нову постанову, якою пункт 2 постанови № 481 про внесення змін до пункту 4 постанови № 704 залишено без змін.

Частиною другою статті 265 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що нормативно-правовий акт втрачає чинність повністю або в окремій його частині з моменту набрання законної сили відповідним рішенням суду. Наслідок, передбачений цією нормою, нерозривно пов`язаний із набранням судовим рішенням законної сили. Скасування такого рішення судом касаційної інстанції означає, що воно не набрало і не могло набрати законної сили, а тому не породило і тих правових наслідків, які закон пов`язує саме з набранням законної сили, у тому числі наслідку у вигляді втрати чинності нормативно-правовим актом.

Наведене означає, що пункт 2 постанови № 481 чинності не втрачав, а редакція пункту 4 постанови № 704, установлена цією постановою, діяла безперервно з 20 травня 2023 року, у тому числі протягом усього спірного періоду з 01 січня 2025 року по 12 лютого 2025 року. Інший підхід означав би, що суд у цій справі застосував би до спірних правовідносин наслідки судового рішення, яке скасоване і жодних наслідків не породжує.

Згідно з частинами першою та другою статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, і застосовує інші нормативно-правові акти, прийняті відповідним органом на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені Конституцією та законами України. За частиною четвертою цієї статті, якщо суд доходить висновку, що нормативно-правовий акт суперечить актові вищої юридичної сили, суд застосовує акт вищої юридичної сили.

Відповідність пункту 2 постанови № 481 актам вищої юридичної сили була предметом самостійної судової перевірки у справі № 320/29450/24 і за наслідками касаційного перегляду підтверджена. За таких обставин підстав для незастосування пункту 4 постанови № 704 у чинній редакції за правилами частини четвертої статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України у суду немає, а суд зобов`язаний вирішити спір на підставі того нормативно-правового акта, який є чинним і регулює спірні правовідносини.

Суд не залишає поза увагою постанову судової палати з розгляду справ щодо захисту соціальних прав Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 17 лютого 2026 року у справі № 520/5814/24, на яку посилається позивач. Водночас будь-який висновок щодо застосування норми права застосовується до тієї норми, яка є чинною та підлягає застосуванню до спірних правовідносин. Питання про те, яка саме редакція пункту 4 постанови № 704 є чинною після 20 травня 2023 року, вирішено постановою Верховного Суду від 16 липня 2026 року у справі № 320/29450/24, і саме ця редакція за приписами статті 7 Кодексу адміністративного судочинства України підлягає застосуванню судом у цій справі.

Посилання позивача на практику судів, які не є Верховним Судом, суд відхиляє, оскільки за приписами частини п`ятої статті 242 Кодексу адміністративного судочинства України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд ураховує висновки щодо застосування норм права, викладені саме в постановах Верховного Суду.

Доводи позивача з посиланням на постанови Верховного Суду від 19 жовтня 2022 року у справі № 400/6214/21, від 15 березня 2023 року у справі № 420/6572/22, від 12 вересня 2022 року у справі № 500/1813/21 та ухвали Верховного Суду від 06 березня 2024 року у справі № 240/5115/22 і від 13 березня 2024 року у справі № 400/8010/23 суд відхиляє. Усі названі судові рішення стосуються редакції пункту 4 постанови № 704, яка у спірному періоді вже не діяла, а тому сформульовані в них висновки правовідносин, що виникли після набрання чинності постановою № 481, не регулюють.

Посилання позивача на судове рішення у справі № 826/6453/18 і на відновлення з 29 січня 2020 року первісної редакції пункту 4 постанови № 704 наведеного не спростовує, оскільки така редакція застосовувалася по 19 травня 2023 року включно і до спірного періоду відношення не має.

Доводи позивача щодо обов`язкової одночасної компенсації податку з доходів фізичних осіб з посиланням на постанови Верховного Суду від 30 березня 2021 року у справі № 802/1344/17-а, від 12 листопада 2020 року у справі № 813/1913/16 та від 25 січня 2023 року у справі № 160/3277/22 суд відхиляє як такі, що не спростовують висновку суду по суті спору. Картка особового рахунку військовослужбовця від 29 серпня 2026 року № 5/3406 підтверджує, що утриманий з грошового забезпечення позивача за січень та за 12 днів лютого 2025 року податок з доходів фізичних осіб компенсовано в повному обсязі одночасно з відповідними виплатами. Оскільки правових підстав для перерахунку грошового забезпечення за розрахунковою величиною, яку пропонує позивач, немає, не існує ані різниці грошового забезпечення, ані додатково утриманого податку з доходів фізичних осіб, який підлягав би компенсації. Крім того, судових рішень Верховного Суду з реквізитами, наведеними позивачем, у Єдиному державному реєстрі судових рішень не виявлено: у справі № 802/1344/17-а наявні лише ухвала від 10 серпня 2017 року та постанова Вінницького окружного адміністративного суду від 28 серпня 2017 року, у справі № 813/1913/16 - ухвали від 10 червня 2016 року та постанова Львівського окружного адміністративного суду від 06 вересня 2016 року, у справі № 160/3277/22 - ухвала від 16 лютого 2022 року та рішення Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 01 квітня 2022 року; жодна з цих справ не переглядалася в касаційному порядку.

За наведеного суд дійшов висновку, що бездіяльність Військової частини НОМЕР_2 щодо ненарахування та невиплати позивачу грошового забезпечення за період з 01 січня 2025 року по 12 лютого 2025 року з урахуванням розміру прожиткового мінімуму для працездатних осіб, встановленого законом станом на 1 січня 2025 року, протиправною не є, оскільки обов`язку застосовувати такий показник у спірному періоді законодавство не встановлювало. Похідна вимога про зобов`язання здійснити перерахунок та виплату грошового забезпечення із використанням цього показника задоволенню також не підлягає.

Щодо вимоги про стягнення витрат на професійну правничу допомогу суд зазначає таке.

Відповідно до частини 1 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. Частиною 2 цієї статті передбачено, що за результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката.

Згідно з частиною 5 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Частиною 6 цієї статті передбачено, що у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами, а частиною 7 - що обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про їх зменшення.

Судові витрати на професійну правничу допомогу в розмірі 8 000,00 грн заявлені позивачем ще до роз`єднання позовних вимог і визначені договором про надання правничої допомоги № 14042601 та актом приймання-передачі наданих правничих послуг, які стосуються всього первісного (нероз`єднаного) спору позивача з відповідачем за період з 04 березня 2022 року по 12 лютого 2025 року. Ухвалою суду від 26 серпня 2026 року цей спір розділено на чотири самостійні провадження - справи № 520/26229/26, № 520/26682/26, № 520/26683/26 та № 520/26684/26, включно з цією справою. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 16 вересня 2026 року у справі № 520/26229/26 із цієї підстави розмір витрат на професійну правничу допомогу, що підлягають стягненню в тій справі, пропорційно зменшено до 2 000,00 грн, що становить одну четверту частину заявленої суми відповідно до кількості проваджень, на які розділено первісний спір.

Із матеріалів справи не вбачається, що надана адвокатом правнича допомога окремо стосувалася саме періоду з 01 січня 2025 року по 12 лютого 2025 року, який є предметом розгляду в цій справі, а стягнення всієї заявленої суми в кожній з чотирьох справ, виділених з одного й того самого спору за одним і тим самим договором про надання правничої допомоги, не відповідало б критеріям співмірності, визначеним частиною 5 статті 134 Кодексу адміністративного судочинства України, і призвело б до багаторазового відшкодування однієї і тієї самої роботи адвоката за рахунок бюджетних асигнувань відповідача. Базовою пропорційною часткою, що припадає на цю справу з чотирьох, на які розділено первісний спір, є 2 000,00 грн, тобто одна четверта частина заявленої суми.

Водночас, як установлено вище, позовні вимоги по суті - про визнання протиправною бездіяльності Військової частини НОМЕР_2 та про зобов`язання перерахувати і виплатити грошове забезпечення за період з 01 січня 2025 року по 12 лютого 2025 року - задоволенню не підлягають. Відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень лише при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень. Оскільки в задоволенні позову відмовлено повністю, понесені позивачем витрати на професійну правничу допомогу відшкодуванню за рахунок відповідача не підлягають і покладаються на позивача.

Частинами першою, другою статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Відповідно до положень статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Решта доводів та аргументів сторін, наведених у заявах по суті справи, на висновки суду не впливають.

Ухвалюючи рішення, суд керується статтею 246 Кодексу адміністративного судочинства України, статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, практикою Європейського суду з прав людини та Висновком № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів (пункт 41) щодо якості судових рішень.

Згідно з усталеною практикою Європейського суду з прав людини, яка відображає принцип, пов`язаний із належним здійсненням правосуддя, у рішенні судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (параграф 58 рішення у справі Серявін та інші проти України).

Пунктом 41 Висновку № 11(2008) Консультативної ради європейських суддів зазначено, що обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення. Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. З тим, щоб дотриматися принципу справедливого суду, обґрунтування рішення повинно засвідчити, що суддя справді дослідив усі основні питання, винесені на його розгляд.

Наведене дає підстави для висновку, що доводи сторін у кожній справі повинні оцінюватись судами на предмет їх відповідності критеріям конкретності, доречності та важливості у рамках відповідних правовідносин з метою належного обґрунтування позиції суду. Відтак, решта доводів та аргументів сторін, що наведена у заявах по суті справи, не потребує окремої оцінки суду, оскільки зроблених судом висновків не спростовують.

Отже, позовні вимоги є необґрунтованими, а в задоволенні адміністративного позову належить відмовити повністю.

Позивача звільнено від сплати судового збору на підставі пункту 13 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір». Судові витрати зі сплати судового збору позивачем не понесені, у зв`язку з чим розподілу не підлягають.

Керуючись статтями 134, 139, 241-246, 255, 295 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , адреса проживання: АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Військової частини НОМЕР_2 ( АДРЕСА_3 , ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії - відмовити.

Рішення ухвалене та повне судове рішення складено 18 вересня 2026 року.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення (ухвалу) суду або якщо розгляд справи здійснювався в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення. Апеляційна скарга подається до Другого апеляційного адміністративного суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Суддя С.В. Смагар