Рішення № 139831335, 16.09.2026, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

16 вересня 2026 року справа № 320/29613/25

Київський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Вісьтак М. Я., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення (виклику) сторін за наявними у справі матеріалами (у письмовому провадженні) в приміщенні суду м. Києва адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління ДПС у Київській області (адреса для листування: вул. Святослава Хороброго, 5а, м. Київ, 03151 ЄДРПОУ 44096797 ) про визнання протиправними дії суб`єкта владних повноважень та зобов`язання вчинити певні дії,

встановив:

Зміст позовних вимог та процесуальні дії у справі.

Позивач ОСОБА_2 звернулась у Київський окружний адміністративний суд із адміністративним позовом до Головного управління ДПС у Київській області про визнання протиправними дії суб`єкта владних повноважень та зобов`язання вчинити певні дії, у якому просить суд:

-Визнати протиправною відмову Головного управління ДПС у Київській області про скасування РНОКПП НОМЕР_1 ОСОБА_1 ;

-Зобов?язати Головне управління ДПС у Київській області скасувати РНОКПП НОМЕР_1 ОСОБА_1 .

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями для розгляду зазначеної справи 12.06.2025 визначено головуючого суддю Вісьтак М. Я.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 17.06.2025 відкрито провадження у адміністративній справі.

Позиція позивача полягає в тому, що через свої релігійні переконання 04.04.2025 вона звернулася до Головного управління Державної податкової служби у Київській області із заявою про відмову від реєстраційного номера облікової картки платника податків та його скасування. За результатами розгляду зазначеної заяви відповідач відмовив у її задоволенні, посилаючись на те, що відповідне право надано лише громадянам України. ОСОБА_2 не погоджується з такою відмовою, тому звернулась до суду із даним позовом.

28.07.2025 року від уповноваженого представника Головного управління ДПС у Київській області надійшов письмовий відзив на позовну заяву, із змісту якого вбачається, що останній просить суд у задоволенні позову відмовити.

Позиція відповідача полягає в тому, що фізична особа має право відмовитися від реєстраційного номера облікової картки платника податків за умови досягнення 14-річного віку, наявності паспорта громадянина України та обліку в окремому реєстрі Державного реєстру фізичних осіб - платників податків за прізвищем, ім`ям, по батькові та серією і номером діючого паспорта. На думку відповідача, необхідними умовами для відмови від реєстраційного номера облікової картки платника податків є подання повідомлення за формою 1П до контролюючого органу, реєстрація шляхом включення відомостей до Державного реєстру фізичних осіб платників податків, наявність діючого паспорта громадянина України, досягнення 14-річного віку та особисте звернення. Відповідач зазначає, що під час звернення позивача до контролюючого органу у повідомленні фізичної особи, яка через свої релігійні переконання відмовляється від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків за формою 1П позивач зазначила як документ тимчасову посвідку на постійне проживання НОМЕР_2 від 13.04.2007. У зв`язку з цим відповідач вважає, що позивач не дотрималася зазначених вимог щодо відмови від реєстраційного номера облікової картки платника податків. На підтвердження своєї позиції відповідач надав матеріали, що стосуються правовідносин із позивачем.

Процесуальні засади розгляду справи у письмовому провадженні.

Клопотань від сторін про розгляд справи в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін не надходило.

Оскільки розгляд справи відбувався в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи, судове засідання в справі не проводилось та особи, які беруть участь у справі не викликались.

На підставі викладеного, судовий розгляд справи здійснювався за правилами спрощеного позовного провадження на підставі наявних у суду матеріалів, без фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу (ч. 4 ст. 229 Кодексу адміністративного судочинства України).

Встановлені судом обставини.

ОСОБА_3 є громадянка росії, народжена ІНФОРМАЦІЯ_1 в м. Кіров відповідно до тимчасової посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_3 . Документ видано у квітні 2007 року Відділом ГІРФО ГУ МВС України в Київській області на підставі Закону України "Про імміграцію".

У матеріалах справи наявна картка платника податків на ім`я ОСОБА_3 (дата народження ІНФОРМАЦІЯ_2 ) зафіксовано реєстраційний номер облікової картки платника податків НОМЕР_1 . Вона зареєстрована в Державному реєстрі фізичних осіб - платників податків 17.03.2025.

04.04.2025 через свої релігійні переконання ОСОБА_3 звернулася до Головного управління Державної податкової служби у Київській області із заявою про відмову від реєстраційного номера облікової картки платника податків та його скасування

Відповідно до відповіді Головного управління Державної податкової служби у Київській області К 728/М/10-36-12-03 від 07.04.2025 за результатами розгляду заяви ОСОБА_4 їй було відмовлено у зв`язку з тим, що фізична особа може відмовитися від реєстраційного номера облікової картки платника податків за наявності паспорта громадянина України, тобто після досягнення 14-річного віку, та обліковуватися в окремому реєстрі Державного реєстру за прізвищем, ім`ям, по батькові і серією та номером діючого паспорта. Таким чином, відповідач зазначив, що відмовитися від реєстраційного номера облікової картки платника податків можуть лише громадяни України за наявності паспорта громадянина України.

Релевантні джерела права й акти їхнього застосування, висновки суду.

Статтею 8 Конституції України передбачено, що в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Приписами статті 3 Конституції України передбачено, що людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю; права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Із зазначених конституційних норм, зокрема випливає, що, встановлюючи ті чи інші правила поведінки, держава має в першу чергу дбати про потреби людей, утримуючись за можливості від встановлення таких правил, які негативно сприйматимуться тими чи іншими групами суспільства. Встановлення таких правил може бути виправдане тільки наявністю переважаючих суспільних інтересів, які не можуть бути задоволені в інший спосіб, але і в цьому разі має бути дотриманий принцип пропорційності.

Відповідно до статті 22 Конституції України, права і свободи людини і громадянина, закріплені цією Конституцією, не є вичерпними. Конституційні права і свободи гарантуються і не можуть бути скасовані. При прийнятті нових законів або внесенні змін до чинних законів не допускається звуження змісту та обсягу існуючих прав і свобод.

Статтею 32 Конституції України визначено, що ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Рішенням Конституційного Суду України від 20.01.2012 № 2-рп/2012 надано офіційне тлумачення положення частини другої статті 32 Конституції України, зокрема: неможливо визначити абсолютно всі види поведінки фізичної особи у сферах особистого та сімейного життя, оскільки особисті та сімейні права є частиною природних прав людини, які не є вичерпними‚ і реалізуються в різноманітних і динамічних відносинах майнового та немайнового характеру, стосунках, явищах, подіях тощо. Право на приватне та сімейне життя є засадничою цінністю, необхідною для повного розквіту людини в демократичному суспільстві, та розглядається як право фізичної особи на автономне буття незалежно від держави, органів місцевого самоврядування, юридичних і фізичних осіб. Збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди державою, органами місцевого самоврядування, юридичними або фізичними особами є втручанням в її особисте та сімейне життя. Таке втручання допускається винятково у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Суд звертає увагу, що у даному випадку відсутня будь-яка загроза національній безпеці, економічному добробуту або правам людини, а тому збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди є втручанням держави в її особисте та сімейне життя.

Конституційне та законодавче регулювання права на невтручання в особисте та сімейне життя також узгоджується з міжнародно-правовими актами: Європейська Конвенція про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 (надалі по тексту Конвенція), була ратифікована Законом України від 17.07.1997 № 475/97-ВР, та відповідно до статті 9 Конституції України є частиною національного законодавства.

Стаття 8 Конвенції передбачає, що кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Аналізуючи викладені норми законодавства, суд звертає увагу, що особа не може зазнавати безпідставного втручання у особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність житла, таємницю кореспонденції або на її честь і репутацію. Кожна людина має право на захист законом від такого втручання або таких посягань.

У зв`язку з викладеним суд зазначає, що відповідно до статті 19 Конституції України, правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб стверджувальне порушення було обґрунтованим. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент її звернення до суду. Суд захищає лише порушені, невизнані або оспорювані права, свободи та інтереси учасників адміністративних правовідносин. Порушення має бути реальним, стосуватися (зачіпати) зазвичай індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення. Наведені положення не дозволяють скаржитися щодо законодавства або певних обставин абстрактно, лише тому, що заявник вважає, що положення певного акту впливають на його правове становище.

Право на судовий захист має лише та особа, яка є суб`єктом (носієм) порушених прав, свобод чи інтересів. Тому для того, щоб особі було надано судовий захист, суд встановлює, чи дійсно щодо особи має місце факт порушення права, свободи чи інтересу, та це право, свобода або інтерес порушені відповідачем.

При цьому, обставину дійсного (фактичного) порушення відповідачем прав, свобод чи інтересів позивача має довести належними та допустимими доказами саме позивач.

Із наведеного вбачається, що суд під час розгляду справи повинен встановити факт або обставини, які б свідчили про порушення прав, свобод чи інтересів позивача з боку відповідача суб`єкта владних повноважень, створення перешкод для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод позивача.

Відносини, що виникають між фізичною чи юридичною особою і представниками органів влади під час здійснення ними владних повноважень, є публічно-правовими і поділяються, зокрема на правовідносини у сфері управлінської діяльності та правовідносини у сфері охорони прав і свобод людини і громадянина, а також суспільства від злочинних посягань. Діяльність органів влади, у тому числі судів, щодо вирішення спорів, які виникають у публічно-правових відносинах, регламентується відповідними правовими актами.

Рішення, прийняті суб`єктами владних повноважень, дії, вчинені ними під час здійснення управлінських функцій, а також невиконання повноважень, встановлених законодавством (бездіяльність), можуть бути оскаржені до суду відповідно до частин першої, другої статті 55 Конституції України, а також статей 2, 5 Кодексу адміністративного судочинства України.

Тобто, судовому захисту підлягають лише порушені права, свободи та інтереси позивача.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду України від 01.12.2015 у справі № 800/134/15.

Фізична особа, яка через релігійні переконання бажає відмовитись від прийняття реєстраційного номера облікової картки платника податків (РНОКПП), зобов`язана особисто подати до відповідного контролюючого органу Повідомлення фізичної особи, яка відмовляється від прийняття РНОКПП, за формою № 1П (пункт 1 розділу VIII Положення про реєстрацію фізичних осіб у Державному реєстрі фізичних осіб платників податків, затвердженого наказом Міністерства фінансів України від 29.09.2017 № 822, із змінами).

При зверненні до контролюючого органу така особа пред`являє паспорт громадянина України або документ, на підставі якого оформлюється паспорт вперше (свідоцтво про народження).

Облік осіб, які через свої релігійні переконання офіційно відмовилися від прийняття РНОКПП, ведеться в окремому реєстрі Державного реєстру фізичних осіб за такими даними: прізвище, ім`я, по батькові (за наявності), серія та/або номер паспорта.

До паспортів таких громадян вноситься відмітка, що підтверджує право здійснювати будь-які платежі за серією та/або номером паспорта.

Фізична особа подає Повідомлення до контролюючого органу за своєю податковою адресою (місцем проживання) або до будь-якого іншого контролюючого органу, якщо перебуває за межами населеного пункту свого проживання.

Якщо особа має паспорт громадянина України у формі книжечки, то відмітка про право здійснювати платежі за серією та номером паспорта проставляється посадовою особою контролюючого органу.

У разі наявності у громадянина паспорта у формі ID-картки або якщо паспорт оформлюється вперше, посадова особа контролюючого органу видає Повідомлення про відмову від прийняття РНОКПП, яке необхідно подати до відповідного територіального органу Державної міграційної служби України.

У випадку зміни паспорта, прізвища, імені чи задекларованого (зареєстрованого) місця проживання (перебування) особа, окрім паспорта, пред`являє документи, що підтверджують такі зміни - свідоцтво про шлюб, розірвання шлюбу, зміну імені або інші офіційні документи.

Відмовитись від РНОКПП можна лише за наявності паспорта громадянина України або під час його першого оформлення.

Процедура включення чи виключення особи з Державного реєстру фізичних осіб платників податків здійснюється виключно особисто.

Отже, оскільки позивач не є громадянином України та не має паспорта громадянина України, передбачені законодавством умови для відмови від реєстраційного номера облікової картки платника податків відсутні. За таких обставин підстави для задоволення позовних вимог відсутні, а у задоволенні позову слід відмовити.

Згідно з частиною першою статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Частиною першою статті 72 Кодексу адміністративного судочинства України встановлено, що доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи.

Відповідно до частини другої статті 73 Кодексу адміністративного судочинства України предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання (частини перша та друга статті 76 Кодексу адміністративного судочинства України).

Згідно з частинами 1, 2 статті 77 Кодексу адміністративного судочинства України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб`єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.

Відповідно до положень статті 90 Кодексу адміністративного судочинства України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

З огляду на наведе, оцінивши кожен доказ, який є у справі щодо його належності, допустимості, достовірності та їх достатності і взаємного зв`язку у сукупності, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов висновку про відсутність підстав для задоволення адміністративного позову.

Відповідно до вимог ст. 139 Кодексу адміністративного судочинства України підстави для розподілу судових витрат у суду відсутні, оскільки у задоволенні позову відмовлено.

На підставі наведеного та керуючись статтями 2, 9, 72-73, 76-77, 90, 139, 162, 229, 242-246, 250 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

вирішив:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_5 (РНОКПП НОМЕР_1 ) до Головного управління ДПС у Київській області (адреса для листування: вул. Святослава Хороброго, 5а, м. Київ, 03151 ЄДРПОУ 44096797 ) про визнання протиправними дії суб`єкта владних повноважень та зобов`язання вчинити певні дії відмовити.

Надіслати учасникам справи (їх представникам) копію судового рішення в порядку, передбаченому ч. 5 ст. 251 Кодексу адміністративного судочинства України.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення .

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Суддя Вісьтак М.Я.