Ухвала суду № 139647472, 09.09.2026, Франківський районний суд м. Львова

465/3194/16-ц

6/465/203/26

У Х В А Л А

судового засідання

09.09.2026 м. Львів

Франківський районний суд м. Львова у складі:

головуючого судді Гулієвої М. І.,

за участі секретаря судових засідань Паньковецької Ю.В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду у м. Львові заяву ОСОБА_1 про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню та скасування арешту майна у цивільній справі №465/3194/16-ц, -

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 звернувся до Франківського районного суду м. Львова із заявою про визнання судового наказу № 465/3194/16-ц, виданого 13.01.2017 року таким, що не підлягає виконанню та просить скасувати арешт, накладений на все його майно та майно ОСОБА_2 , ОСОБА_3 -солідарних боржників за даним судовим наказом,а також вилучити відомості щодо них з Єдиного реєстру боржників. Заяву обґрунтовує тим, що 13 січня 2017 року Франківським районним судом м. Львова було видано судовий наказ у справі № 465/3194/16-ц про стягнення з нього на користь ЛМКП "Львівтеплоенерго" заборгованості за житлово-комунальні послуги. На виконанні у Франківському ВДВС у місті Львові перебували виконавчі провадження № 54652333, № 54652041 та № 54652180, відкриті на підставі вказаного судового наказу. У межах зазначених проваджень державним виконавцем було накладено арешт на все його майно. 27.12.2017 державним виконавцем на підставі п. 2 ч. 1 ст. 37 Закону України "Про виконавче провадження" (у зв`язку з відсутністю майна) було винесено постанови про повернення виконавчого документа стягувачу. Проте, накладений арешт виконавчою службою знятий не був, а відомості про нього та солідарних боржників досі перебувають у Єдиному реєстру боржників. Вважає, що судовий наказ втратив чинність і не підлягає виконанню, оскільки документ було повернуто стягувачу 27.12.2017 року, строк його повторного пред`явлення сплив 27.12.2020 року. Станом на 2026 рік нових проваджень не відкрито, що підтверджується відсутністю записів в АСВП. Стягувач безповоротно втратив право на примусове стягнення, а сам судовий наказ не підлягає виконанню у зв`язку зі спливом строків.

Ухвалою від 22.06.2026 Франківського районного суду м. Львова заяву прийнято до розгляду та призначено судове засідання.

Ухвалою Франківського районного суду м. Львова від 25.06.2026 витребувано з Франківського ВДВС у м.Львові копії матеріалів виконавчих проваджень.

13.07.2026 та 21.08.26 від заявника надійшли письмові пояснення, в яких він вказує, що ним у повному обсязі виконано судовий наказ Франківського районного суду м. Львова від 31.05.2016 року у справі № 465/3194/16-ц (2-н/465/614/16), кошти на загальну суму 5 616,74 грн повністю оплачені ще у 20162018 роках. Крім того, за даними АСВП за вказаним судовим наказом рахувалися виконавчі провадження № 54652333, № 54652041, № 54652180. Виконавчі документи були повернуті ЛМКП "Львівтеплоенерго" 27.12.2017 року. Просить заяву задоволити.

У чергове судове засідання учасники судового процесу не з"явилися, про причини неявки суд не повідомили, хоч належним чином повідомлялися про дату, час та місце розгляду справи.

Частиною третьою статті 432 ЦПК України передбачено, що суд розглядає заяву в судовому засіданні з повідомленням стягувача та боржника і постановляє ухвалу. Неявка стягувача і боржника не є перешкодою для розгляду заяви.

Таким чином, законодавець передбачив, що явка до суду учасника справи не є обов`язковою. Суд може розглянути справу за відсутності її учасників.

Виходячи з вищевказаного, враховуючи передбачені діючим процесуальним законодавством строки розгляду справи даної категорії, суд вважає можливим розглянути справу за відсутності її учасників.

У відповідності до вимог ч.2 ст.247 ЦПК України, у разі неявки в судове засідання усіх осіб, які беруть участь у справі, чи в разі якщо відповідно до положень цього Кодексу розгляд справи здійснюється судом за відсутності осіб, які беруть участь у справі, фіксування судового процесу за допомогою звукозаписувального технічного засобу не здійснюється.

Дослідивши матеріали судової справи, суд приходить до наступного.

Судом встановлено, що 31.05.2016 Франківським районним судом м. Львова видано судовий наказ по справі №465/3194/16-ц про солідарне стягнення з ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , на користь ЛМКП "Львівтеплоенерго" суми заборгованості в розмірі 4927,74 грн., та судового збору у розмірі 689,00 грн.

Постановами від 13.09.2017, 18.10.2017, винесеними державними виконавцями Франківського відділу державної виконавчої служби м. Львів Головного територіального управління юстиції у Львівській області, відкрито виконавчі провадження №54652180, №54652041, №54652333 з примусового виконання судового наказу №465/3194/16-ц, виданого 22.07.2016, про стягнення 5616,74 грн.

Крім того, 23.10.2017 ,27.12.2017 винесені відповідні постанови про арешт майна боржників у виконавчих провадженнях №54652180, №54652041, №54652333 з примусового виконання судового наказу №465/3194/16-ц, виданого 22.07.2016, про стягнення 5616,74 грн.

У зв"язку з відсутністю майна, на яке можна звернути стягнення, судовий наказ №465/3194/16-ц, виданий 22.07.2016, повернуто стягувачу на підставі постанов про повернення виконавчого документа стягувачу від 27.12.2017.

На підтвердження відсутності заборгованості боржником ОСОБА_1 подано довідку ЛМКП "Львівтеплоенерго" за №08-5831-07/26 від 09.07.2026 року, з якої вбачається, що заборгованість за судовим наказом №465/3194/16-ц від 31.05.2016 в частині основного боргу в сумі 4859,05 грн. відсутня.

Згідно відомостей Автоматизованої системи виконавчих проваджень станом на 26.06.2026 виконавчі провадження №54652333, №54652041, №54652180 завершені.

Відповідно до пункту 7 частини третьої статті 2 ЦПК України обов`язковість судового рішення є однією з основних засад цивільного судочинства.

За змістом частини першої статті 18 ЦПК України судові рішення, що набрали законної сили, обов`язкові для всіх органів державної влади і органів місцевого самоврядування, підприємств, установ, організацій, посадових чи службових осіб та громадян і підлягають виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, і за її межами.

В силу статті 160 ЦПК України судовий наказ є особливою формою судового рішення, що видається судом за результатами розгляду вимог, передбачених статтею 161 цього Кодексу. Із заявою про видачу судового наказу може звернутися особа, якій належить право вимоги, а також органи та особи, яким законом надано право звертатися до суду в інтересах інших осіб. Судовий наказ підлягає виконанню за правилами, встановленими для виконання судових рішень у порядку, встановленому законом.

Згідно зі статтею 173 ЦПК України, суд може внести виправлення до судового наказу, визнати його таким, що не підлягає виконанню, або відстрочити або розстрочити виконання судового наказу в порядку, встановленому статтями 432, 435 цього Кодексу.

Згідно частини другої статті 432 ЦПК України, суд визнає виконавчий документ таким, що не підлягає виконанню повністю або частково, якщо його було видано помилково або якщо обов`язок боржника відсутній повністю чи частково у зв`язку з його припиненням, добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин.

У постанові Верховного Суду від 20.02.2019 року у справі № 2-4671/11 сформульовано правовий висновок, що підстави визнання виконавчого документа таким, що не підлягає виконанню, прийнято поділяти на дві групи: матеріально-правові, зокрема, зобов`язання можуть припинятися внаслідок добровільного виконання обов`язку боржником поза межами виконавчого провадження, припинення зобов`язань переданням відступного, зарахуванням, за домовленістю сторін, прощенням боргу, неможливістю виконання, та процесуально-правові, до яких відносяться обставини, що свідчать про помилкову видачу судом виконавчого листа, зокрема: видача виконавчого листа за рішенням, яке не набрало законної сили (крім тих, що підлягають негайному виконанню); коли виконавчий лист виданий помилково за рішенням, яке взагалі не підлягає примусовому виконанню; видача виконавчого листа на підставі ухвали суду про затвердження мирової угоди, яка не передбачала вжиття будь-яких примусових заходів або можливості її примусового виконання і, як наслідок, видачі за нею виконавчого листа; помилкової видачі виконавчого листа, якщо вже після видачі виконавчого листа у справі рішення суду було скасоване; видачі виконавчого листа двічі з одного й того ж питання у разі віднайдення оригіналу виконавчого листа вже після видачі його дубліката; пред`явлення виконавчого листа до виконання вже після закінчення строку на пред`явлення цього листа до виконання тощо.

Таким чином, виконавчий документ може бути визнаний судом таким, що не підлягає виконанню лише у випадку: 1) якщо його було видано помилково; 2) якщо обов`язок боржника відсутній повністю чи частково у зв`язку з його припиненням добровільним виконанням боржником чи іншою особою або з інших причин.

Оскільки заборгованість перед ЛМКП "Львівтеплоенерго" у боржників відсутня, тому обов`язок виконати судовий наказ відсутній.

Отже, суд вважає за необхідне визнати судовий наказ від 31.05.2016 у справі №465/3194/16-ц таким, що не підлягає виконанню.

Що стосується скасування арешту майна, суд враховує те, що станом на день розгляду справи у даній судовій справі відсутній борг, відсутнє будь-яке виконавче провадження, у межах якого збереження арешту могло б забезпечувати виконання рішення суду.

Відповідно до статті 263 ЦПК України суд при виборі та застосуванні норми права до спірних правовідносин враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені у постановах Верховного Суду.

Під час вирішення даної справи суд враховує усталену практику Верховного Суду щодо застосування статті 59 Закону України "Про виконавче провадження" у правовідносинах, пов`язаних із тривалим існуванням арешту майна після завершення виконавчого провадження.

У постанові Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі №2/0301/806/11, провадження №61-3814св22, зроблено правовий висновок про те, що тривале збереження арешту на майні особи після припинення виконавчого провадження та за відсутності майнових претензій стягувача є невиправданим втручанням держави у право особи на мирне володіння своїм майном.

Верховний Суд зазначив, що арешт майна є виключно способом забезпечення виконання судового рішення, а не окремою санкцією щодо боржника.

Після досягнення мети виконавчого провадження або припинення можливості її досягнення подальше існування арешту суперечить його правовій природі .Крім того Верховний Суд наголосив, що суд повинен перевіряти не лише формальну наявність постанови про арешт, але й існування фактичної необхідності подальшого обмеження права власності.

Саме ця правова позиція повністю відповідає обставинам даної справи.

У даному випадку:

?рішення суду фактично виконано;

?стягувач підтвердив відсутність претензій;

?виконавчі провадження завершені;

?відкриті виконавчі провадження відсутні;

?арешт продовжує існувати виключно формально.

Отже, наведена постанова Верховного Суду підлягає застосуванню при вирішенні цієї справи.

Аналогічний підхід викладено у постанові Верховного Суду від 30 квітня 2025 року у справі №753/12589/23, провадження №61-5186св24.

У зазначеній постанові Верховний Суд переглядав судові рішення, якими було відмовлено боржнику у задоволенні скарги на відмову державного виконавця зняти арешт після повернення виконавчого документа стягувачу.

При цьому Верховний Суд звернув увагу, що вирішальне значення має не лише формальна підстава завершення виконавчого провадження, а й оцінка того, чи зберігається станом на день розгляду спору законна мета існування арешту.

Таким чином Верховний Суд фактично підтвердив, що питання про подальше існування арешту повинно вирішуватись із урахуванням принципу пропорційності втручання у право власності.

Правова позиція щодо необхідності оцінки пропорційності обмеження права власності була підтверджена також у постанові Верховного Суду від 10 грудня 2025 року у справі №202/5715/24, провадження №61-15823св24.

У зазначеній справі Верховний Суд розглядав аналогічну ситуацію, коли після повернення виконавчого документа стягувачу арешт майна продовжував існувати протягом багатьох років.

Верховний Суд зазначив, що сама лише можливість повторного пред`явлення виконавчого документа до виконання не може автоматично виправдовувати безстрокове існування арешту майна.

Суд касаційної інстанції наголосив, що втручання держави у право власності повинно відповідати вимогам законності, необхідності та пропорційності.

Відповідно до усталеної практики Європейського суду з прав людини будь-яке втручання держави у право особи на мирне володіння майном повинно забезпечувати справедливий баланс між інтересами суспільства та необхідністю захисту основоположних прав особи.

Європейський суд неодноразово зазначав, що втручання держави не повинно покладати на особу надмірний та індивідуальний тягар.

Саме принцип справедливого балансу є основним критерієм оцінки пропорційності втручання.

У даній справі суд не встановив існування будь-якого суспільного інтересу, який би виправдовував подальше існування арешту майна після фактичного виконання судового рішення.

Навпаки, продовження дії арешту створює ситуацію, за якої заявник протягом тривалого часу без законної підстави обмежений у можливості вільно розпоряджатися належним йому майном.

Таке втручання покладає на особу надмірний індивідуальний тягар та не відповідає вимогам статті 1 Першого протоколу до Конвенції.

Оцінюючи всі зібрані у справі докази в їх сукупності відповідно до статті 89 ЦПК України, суд приходить до висновку, що:

?право вимоги, яке випливало із рішення Франківського районного суду м. Львова, фактично реалізовано;

?зобов`язання боржником виконано;

?стягувач підтвердив відсутність будь-яких майнових претензій;

?жодне виконавче провадження щодо виконання цього рішення не перебуває на виконанні;

?орган державної виконавчої служби не навів жодної об`єктивної підстави, яка б виправдовувала подальше існування арешту;

?продовження дії арешту створює для заявника необґрунтовані перешкоди у здійсненні правомочностей власника та є непропорційним втручанням держави у право мирного володіння майном.

За таких обставин суд доходить висновку, що незняття арешту після припинення виконавчих правовідносин та відсутності будь-яких майнових вимог стягувача порушує вимоги статті 41 Конституції України, статей 319, 321, 391 ЦК України, статті 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та не відповідає правовим висновкам Верховного Суду.

Враховуючи наведене, заява є обґрунтованою та підлягає задоволенню.

Відповідно до статті 55 Конституції України права і свободи людини і громадянина захищаються судом.

Згідно із статтею 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб у спосіб, визначений законом або договором, а якщо закон чи договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, суд відповідно до викладеної в позові (скарзі) вимоги може визначити такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Конституційний принцип ефективності судового захисту означає, що судове рішення має не лише констатувати порушення права, але й реально усунути таке порушення.

Саме тому спосіб захисту повинен бути ефективним та таким, що унеможливлює повторне звернення особи до суду з тотожними вимогами.

Велика Палата Верховного Суду у своїй практиці неодноразово зазначала, що судовий захист повинен бути повним та ефективним, а обраний судом спосіб захисту має реально поновлювати порушене право, а не створювати передумови для виникнення нового спору.

Порушення права буде усунуте лише за умови фактичного припинення всіх обмежень, які виникли внаслідок винесення постанов державного виконавця у виконавчому провадженні №54652333, 54652041,54652180.

Саме такий спосіб захисту повністю відповідатиме положенням статті 59 Закону України "Про виконавче провадження", статті 391 ЦК України та статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідно до приписів ст. 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права. Судове рішення має відповідати завданню цивільного судочинства, визначеному цим Кодексом.

Враховуючи вищевикладене, суд дійшов висновку, що заява є обґрунтованою та такою, що підлягає задоволенню.

На підставі викладеного, керуючись статтями 173, 258-261, 263 432 ЦПК України, суд, -

УХВАЛИВ:

Заяву ОСОБА_1 про визнання виконавчого листа таким, що не підлягає виконанню та скасування арешту майна у цивільній справі №465/3194/16-ц - задовольнити.

Визнати судовий наказ № 465/3194/16-ц, виданий 13.01.2017 року Франківським районним судом м. Львова, таким, що не підлягає виконанню.

Скасувати арешти на майно, що належить ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , накладені 23.10.2017 та 27.12.2017 Франківським відділом державної виконавчої служби м. Львів Головного територіального управління юстиції у Львівській області у межах виконавчих проваджень №54652180, №54652041, №54652333 з примусового виконання судового наказу № 465/3194/16-ц, виданого 13.01.2017 Франківським районним судом м. Львова.

Ухвала суду згідно частини першої статті 261 ЦПК України набирає законної сили з моменту її підписання суддею та згідно частини п`ятої статті 432, частини першої статті 354 ЦПК України може бути оскаржена протягом п`ятнадцяти днів з дня її складення.

Учасник справи, якому повне рішення або ухвала суду не були вручені у день його (її) проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження.

Суддя М. І. Гулієва