Рішення № 139558540, 08.09.2026, Львівський окружний адміністративний суд

ЛЬВІВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

08 вересня 2026 рокусправа № 380/2902/26

Львівський окружний адміністративний суд у складі головуючої судді Сподарик Н.І., розглянувши в порядку письмового провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії,

в с т а н о в и в:

На розгляд Львівського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_2 ) до військової частини НОМЕР_1 ( АДРЕСА_2 ; код ЄДРПОУ НОМЕР_3 ) з вимогами:

- визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_4 у період 07.12.2024 (дата звільнення) - 14.02.2026, що полягала у невиплаті додаткової грошової винагороди за час стаціонарного лікування після тяжкого поранення ОСОБА_1 , а саме 01.07.2024 - 06.11.2024;

- зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 виплатити ОСОБА_1 (РНОКПП - НОМЕР_2 ) додаткову грошову винагороду за період стаціонарного лікування після тяжкого поранення 15.09.2024 по 06.11.2024 в сумі 173 333, 33 грн., згідно Постанови КМУ №168 Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану від 28.02.2022;

- стягнути з державного бюджету моральну шкоду в розмірі 140 000, 00 грн. , заподіяну ОСОБА_1 внаслідок протиправної бездіяльності Військової частини НОМЕР_4 у період після його звільнення з військової служби, а саме з 07.12.2024 - 14.02.2026 (14 місяців);

- стягнути з державного бюджету матеріальну шкоду, а саме інфляційні втрати в розмірі 30293, 61 грн за період 07.12.2024 - 14.02.2026 з суми своєчасно невиплаченої додаткової грошової винагороди 295 514, 00 грн., заподіяну ОСОБА_1 внаслідок протиправної бездіяльності Військової частини НОМЕР_4 у період після його звільнення з військової служби, а саме з 07.12.2024 14.02.2026.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що 08.02.2024 під час виконання бойового завдання в районі с. Білогорівка Луганської області отримав поранення, обставини якого підтверджуються довідкою про обставини травми від 21.02.2024 №6921121. Згідно з довідкою ВЛК від 02.05.2024 №1154 поранення визнано тяжким та таким, що пов`язане із захистом Батьківщини. У подальшому позивач перебував у відпустці для лікування після тяжкого поранення на підставі довідки ВЛК від 31.05.2024 №4389, проходив стаціонарне лікування у ВМКЦ Західного регіону в періоди з 24.07.2024 по 08.08.2024 та з 15.09.2024 по 06.11.2024, а також реабілітацію на підставі довідки ВЛК від 14.08.2024 №2148. Свідоцтвом про хворобу від 07.10.2024, затвердженим Регіональною ВЛК 28.10.2024, його визнано непридатним до військової служби з переоглядом через шість місяців, а 07.12.2024 звільнено з військової служби за станом здоров`я наказом №362.

Позивач вказує, що відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168 має право на отримання додаткової грошової винагороди за час стаціонарного лікування після поранення, пов`язаного із захистом Батьківщини. З метою отримання належних виплат він звернувся до відповідача із заявою від 02.05.2025 про виплату додаткової винагороди за періоди лікування та відпустки після поранення. Листом від 09.06.2025 відповідач повідомив про намір здійснити виплату за частину заявленого періоду, однак фактично кошти не виплатив. Надалі позивач повторно звертався до відповідача 08.09.2025, подавав скаргу до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 13.11.2025, за результатами розгляду якої відповідач листом від 24.12.2025 повідомив про опрацювання документів та наявність підстав для здійснення доплати. Лише 14.02.2026 відповідачем було частково виплачено додаткову грошову винагороду за період з 01.07.2024 по 07.08.2024, проте виплату за період стаціонарного лікування з 15.09.2024 по 06.11.2024 не проведено.

Посилаючись на протиправну бездіяльність відповідача щодо невиплати додаткової грошової винагороди за період з 15.09.2024 по 06.11.2024 у сумі 173 333,33 грн, позивач просить визнати таку бездіяльність протиправною, зобов`язати відповідача здійснити відповідну виплату, а також стягнути моральну шкоду у розмірі 140 000 грн та інфляційні втрати у розмірі 30 293,61 грн.

Ухвалою суду від 24.02.2026 позовну заяву залишено без руху та надано десятиденний строк на усунення її недоліків. На виконання вимог ухвали суду про залишення позовної заяви без руху, позивачем усунуто вказані недоліки.

Ухвалою суду від 12.03.2026 відкрито спрощеного позовне провадження у справі.

Ухвалою суду від 11.05.2026 витребувано у відповідача додаткові докази.

Ухвалою суду від 11.05.2026 строк розгляду справи за позовом ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання протиправною бездіяльності та зобов`язання вчинити дії продовжено на тридцять днів з метою отримання витребуваних доказів.

Ухвалою суду від 08.06.2026 повторно витребувано у відповідача додаткові докази.

Ухвалою суду від 11.06.2026 повторно витребувано у відповідача додаткові докази.

12.06.2026 за вх.№51044 від представника позивача надійшло клопотання про долучення доказів.

Ухвалою суду від 03.07.2026 витребувано у Міністерства Оборони України додаткові докази.

Ухвалою суду від 27.07.2026 строк розгляду справи продовжено на тридцять днів з метою отримання витребуваних доказів.

31.07.2026 за вх.№ 67745 від представника військової частини НОМЕР_1 надійшов відзив на позовну заяву. Зазначив, що підстав для виплати позивачу грошового забезпечення та додаткової винагороди у розмірі 100 000 грн за спірний період немає. Посилається на пункт 11 статті 10-1 Закону України № 2011-XII, постанову Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 № 168 та наказ Міністерства оборони України від 07.06.2018 № 260, відповідно до яких після чотирьох місяців безперервного лікування виплата грошового забезпечення можлива за наявності висновку ВЛК про потребу у тривалому лікуванні та відповідного рішення командира військової частини.

Відповідач зазначив, що позивач отримав поранення 08.02.2024 та з 09.02.2024 по 07.10.2024 безперервно перебував на стаціонарному лікуванні та у відпустках для лікування, не прибуваючи до військової частини. При цьому після спливу чотирьох місяців лікування позивач не надав до військової частини довідку ВЛК про потребу у тривалому лікуванні, а така довідка відсутня і в матеріалах справи. У зв`язку з цим відповідач вважає, що з 10.06.2024 були відсутні правові підстави для продовження виплати грошового забезпечення та додаткової винагороди. Також відповідач посилається на те, що позивач був визнаний ВЛК непридатним до військової служби, після чого наказом командира військової частини НОМЕР_1 від 07.12.2024 № 362 його звільнено з військової служби та виключено зі списків особового складу. Відтак, на думку відповідача, відсутність необхідного висновку ВЛК про продовження тривалого лікування виключає протиправність невиплати грошового забезпечення за спірний період з 15.09.2024 по 06.11.2024.

Щодо вимоги про відшкодування моральної шкоди у розмірі 140 000 грн відповідач зазначає, що позивачем не доведено протиправності дій військової частини, факту заподіяння моральної шкоди та причинно-наслідкового зв`язку між діями відповідача і заявленими негативними наслідками. При цьому відповідач посилається на практику Верховного Суду, викладену, зокрема, у постанові від 10.04.2019 у справі № 464/3789/17. Щодо інфляційних втрат відповідач вважає їх стягнення безпідставним, оскільки, на його думку, у позивача відсутнє саме право на отримання грошового забезпечення за спірний період, а тому відсутнє і прострочене грошове зобов`язання, на яке можуть нараховуватися інфляційні втрати відповідно до статті 625 Цивільного кодексу України. У зв`язку з наведеним відповідач просить суд відмовити у задоволенні позову.

12.08.2026 за вх.№ 71665 від представника позивача надійшли додаткові пояснення у справі. Вважає позовні вимоги обґрунтованими, просить позов задовольнити.

Клопотання про розгляд справи у судовому засіданні з повідомленням сторін в порядку частини сьомої статті 262 КАС України від учасників справи не надходило. З огляду на ці обставини суд на підставі частини п`ятої статті 262 КАС України розглянув справу в порядку письмового провадження без проведення судового засідання, за наявними матеріалами) в межах строку, визначеного статтею 258 КАС України.

Суд з`ясував зміст позовних вимог, дослідив долучені до матеріалів справи письмові докази, оцінив їх в сукупності та встановив такі фактичні обставини справи та відповідні правовідносини:

Судом встановлено, що позивач 08.02.2024 під час виконання бойового завдання в районі с. Білогорівка Луганської області отримав поранення, що підтверджується довідкою про обставини травми від 21.02.2024 №6921121. Відповідно до довідки військово-лікарської комісії від 02.05.2024 №1154 отримане поранення кваліфіковано як тяжке та таке, що пов`язане із захистом Батьківщини.

На підставі довідки ВЛК від 31.05.2024 №4389 позивачу надано відпустку для лікування після тяжкого поранення строком на 60 календарних днів. У подальшому позивач перебував на стаціонарному лікуванні у Військово-медичному клінічному центрі Західного регіону в період з 24.07.2024 по 08.08.2024, а також з 15.09.2024 по 06.11.2024, що підтверджується виписками з медичної карти стаціонарного хворого. Крім того, згідно з довідкою ВЛК від 14.08.2024 №2148 позивач проходив реабілітацію у військовій частині НОМЕР_5 .

Свідоцтвом про хворобу від 07.10.2024, затвердженим Регіональною ВЛК 28.10.2024, позивача визнано непридатним до військової служби з переоглядом через шість місяців.

Наказом від 07.12.2024 №362 позивача звільнено з військової служби за станом здоров`я.

02.05.2025 позивач звернувся до військової частини НОМЕР_1 із заявою про виплату додаткової грошової винагороди, передбаченої постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168, за періоди його перебування на стаціонарному лікуванні та у відпустці для лікування після тяжкого поранення. Листом від 09.06.2025 відповідач повідомив про внесення до наказу на виплату додаткової винагороди за період з 01.07.2024 по 07.08.2024, однак зазначені кошти у червні 2025 року виплачені не були.

У зв`язку з невиплатою належних сум позивач повторно звернувся до відповідача із заявою від 08.09.2025, а також подав скаргу до Уповноваженого Верховної Ради України з прав людини від 13.11.2025. За результатами її розгляду відповідач листом від 24.12.2025 повідомив про опрацювання документів та подальше здійснення виплати після внесення позивача до відповідного наказу.

Як вбачається з матеріалів справи, 14.02.2026 відповідач здійснив часткову виплату додаткової грошової винагороди за період з 01.07.2024 по 07.08.2024. Водночас додаткова грошова винагорода за час перебування позивача на стаціонарному лікуванні у період з 15.09.2024 по 06.11.2024 виплачена не була, що і стало підставою для звернення до суду з даним позовом.

При вирішенні спору, суд виходить з такого.

Спеціальним законом, який визначає основні засади державної політики у сфері соціального захисту військовослужбовців та членів їх сімей, встановлює єдину систему їх соціального та правового захисту, гарантує військовослужбовцям та членам їх сімей в економічній, соціальній, політичній сферах сприятливі умови для реалізації їх конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни та регулює відносини у цій галузі є Закон України від 20.12.1991 №2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон №2011-ХІІ, у редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин).

Відповідно до положень абзацу 1 пункту 11 статті 101 Закону №2011-ХІІ військовослужбовцю на підставі висновку ВЛК надається відпустка для лікування у зв`язку з хворобою або відпустка для лікування після поранення (контузії, травми або каліцтва) із збереженням грошового та матеріального забезпечення. Тривалість такої відпустки визначається характером захворювання, поранення (контузії, травми або каліцтва). Відпустка надається без урахування часу, необхідного для проїзду в межах України до місця проведення відпустки та назад, але не більше двох діб в один кінець. Загальний час безперервного перебування військовослужбовця в закладах охорони здоров`я та у відпустці для лікування у зв`язку з хворобою або у відпустці для лікування після поранення (контузії, травми або каліцтва) не може перевищувати чотирьох місяців підряд (крім випадків, коли законодавством передбачено більш тривалі строки перебування на лікуванні).

Після закінчення встановленого абзацом першим цього пункту строку безперервного перебування на лікуванні у закладах охорони здоров`я та у відпустці для лікування у зв`язку з хворобою або у відпустці для лікування після поранення (контузії, травми або каліцтва) військовослужбовець підлягає огляду військово-лікарською комісією для вирішення питання про придатність його до військової служби (абзацу 2 пункту 11 статті 101 Закону №2011-ХІІ).

Пункт 6.14. глави 6 розділу II Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України, затвердженого наказом Міністра оборони України від 14.08.2008 №402 (далі - Положення №402, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) визначає, що загальний термін безперервного перебування військовослужбовців на лікуванні у військових (цивільних) лікувальних закладах, включаючи і відпустку за станом здоров`я, у мирний час не повинен перевищувати 4 місяці, а для хворих на туберкульоз - 12 місяців. Після закінчення визначеного терміну перебування на безперервному лікуванні та у відпустці за станом здоров`я військовослужбовці підлягають медичному огляду для визначення ступеня придатності до військової служби. У разі визнання їх ВЛК непридатними до військової служби з виключенням з військового обліку або непридатними до військової служби у мирний час, обмежено придатними у воєнний час вони можуть бути подані до звільнення з військової служби до виписки із військового (цивільного) лікувального закладу.

За приписами абзацу 2 пункту 4 статті 9 Закону №2011-ХІІ порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.

Наказом Міністерства оборони України від 07.06.2018 №260 затверджено Порядок виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України та деяким іншим особам (далі - Порядок №260, у редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин).

Абзац 2 пункту 9 розділу І Порядку №260 визначає, що грошове забезпечення за останніми займаними посадами виплачується за період звільнення від виконання службових обов`язків у зв`язку з хворобою та перебуванням на лікуванні в лікарняних закладах та у відпустці для лікування у зв`язку з хворобою (відпустці за станом здоров`я), але не більше чотирьох місяців із дня вибуття з військової частини (крім випадків, передбачених чинним законодавством України, більш тривалих строків перебування на лікуванні).

Грошове забезпечення після чотирьох місяців безперервного перебування на лікуванні в лікарняних закладах виплачується на підставі висновку лікарняного закладу (військово-лікарської комісії), рішення командира військової частини про продовження перебування в лікарняних закладах та відповідно до вимог чинного законодавства (абзац 3 пункту 9 розділу І Порядку № 260).

Відповідно до пункту 15 розділу І Порядку №260 грошове забезпечення не виплачується, зокрема, за час перебування на лікуванні в лікарняних закладах понад встановлені чинним законодавством строки. Призупинення та поновлення виплати грошового забезпечення оголошується наказом командира військової частини.

Отже, положення статті 101 Закону №2011-ХІІ установлюють, що підставою надання відпустки для лікування у зв`язку з хворобою або відпустки для лікування після поранення (контузії, травми або каліцтва) ) із збереженням грошового та матеріального забезпечення є наявність висновку ВЛК. Водночас зазначена норма не встановлює особливих вимог щодо умов виплати грошового забезпечення після чотирьох місяців безперервного перебування військовослужбовця на лікуванні в медичних закладах. Такі умови визначені Порядком № 260, зокрема абзацом 3 пункту 9 розділу І цього Порядку №260.

Верховний Суд наголошує, що в абзаці 3 пункту 9 розділу І Порядку №260 подане в дужках словосполучення «військово-лікарської комісії» є вказівкою на альтернативного суб`єкта, уповноваженого на складання відповідного висновку, та не повинно тлумачитися як уточнення, що такий висновок має бути виданий саме ВЛК.

Це зумовлено тим, що хоча поняття «лікарняний заклад» і не має самостійного законодавчого визначення, підпункт 1.1 пункту 1 Переліку закладів охорони здоров`я, затвердженого наказом Міністерства охорони здоров`я України від 28.10.2002 №385, визначає заклади охорони здоров`я, віднесені до лікарняних закладів, до яких військово-лікарська комісія не належить.

Отже, відповідно до законодавства, чинного на момент виникнення спірних правовідносин, виплата грошового забезпечення після чотирьох місяців перебування на лікуванні може бути продовжена за наявності висновку лікарняного закладу або військово-лікарської комісії про потребу в лікуванні та рішення командира військової частини про продовження виплат.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 06.11.2025 у справі № 520/3624/24.

Щодо нарахування додаткової винагороди та грошового забезпечення в період перебування у відпустці за станом здоров`я.

Відповідно до частини першої статті 9 Закону України від 20.12.1991 №2011-XII «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» (далі - Закон №2011-ХІІ) держава гарантує військовослужбовцям достатнє матеріальне, грошове та інші види забезпечення в обсязі, що відповідає умовам військової служби, стимулює закріплення кваліфікованих військових кадрів.

У частині другій статті 9 Закону №2011-XII установлено, що до складу грошового забезпечення входять: посадовий оклад, оклад за військовим званням; щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу, надбавки, доплати, винагороди, які мають постійний характер, премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення.

Згідно з абзацами першим і другим частини четвертої статті 9 цього Закону грошове забезпечення виплачується в розмірах, що встановлюються Кабінетом Міністрів України, та повинно забезпечувати достатні матеріальні умови для комплектування Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань та правоохоронних органів кваліфікованим особовим складом, враховувати характер, умови служби, стимулювати досягнення високих результатів у службовій діяльності.

Порядок виплати грошового забезпечення визначається Міністром оборони України, керівниками центральних органів виконавчої влади, що мають у своєму підпорядкуванні утворені відповідно до законів України військові формування та правоохоронні органи, керівниками розвідувальних органів України.

Механізм та умови виплати грошового забезпечення військовослужбовцям Збройних Сил України, Державної спеціальної служби транспорту України та деяким іншим особам визначений у Порядку №260 (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин), за змістом пункту 2 розділу І якого грошове забезпечення включає: щомісячні основні види грошового забезпечення (посадовий оклад; оклад за військовим званням; надбавка за вислугу років); щомісячні додаткові види грошового забезпечення (підвищення посадового окладу; надбавки; доплати; винагорода військовослужбовцям, які обіймають посади, пов`язані з безпосереднім виконанням завдань із забезпечення кібербезпеки та кіберзахисту; премія); одноразові додаткові види грошового забезпечення (винагороди (крім винагороди військовослужбовцям, які обіймають посади, пов`язані з безпосереднім виконанням завдань із забезпечення кібербезпеки та кіберзахисту), а також додаткова винагорода на період дії воєнного стану; допомоги).

У пункті 8 розділу І Порядку №260 передбачено, що грошове забезпечення виплачується: щомісячні основні та додаткові види - в поточному місяці за минулий; одноразові додаткові види - в місяці видання наказу про виплату або в наступному після місяця, в якому наказом оголошено про виплату (з урахуванням вимог Бюджетного кодексу України). Грошове забезпечення виплачується за місцем перебування військовослужбовців на грошовому забезпеченні на підставі наказу командира (начальника, керівника).

На виконання Указів Президента України від 24.02.2022 №64 «Про введення воєнного стану в Україні» та №69 «Про загальну мобілізацію» Кабінет Міністрів України прийняв постанову від 28.02.2022 №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану».

У пункті 1 Постанови №168 (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) встановлено, що на період дії воєнного стану військовослужбовцям Збройних Сил, Служби безпеки, Служби зовнішньої розвідки, Головного управління розвідки Міністерства оборони, Національної гвардії, Державної прикордонної служби, Управління державної охорони, Державної служби спеціального зв`язку та захисту інформації, Державної спеціальної служби транспорту, військовим прокурорам Офісу Генерального прокурора, особам рядового і начальницького складу Державної служби з надзвичайних ситуацій, співробітникам Служби судової охорони, особам начальницького складу управління спеціальних операцій Національного антикорупційного бюро та поліцейським виплачується додаткова винагорода в розмірі 30 000 гривень пропорційно в розрахунку на місяць, а тим з них, які беруть безпосередню участь у бойових діях або забезпечують здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, перебуваючи безпосередньо в районах у період здійснення зазначених заходів (у тому числі військовослужбовцям строкової служби), - розмір цієї додаткової винагороди збільшується до 100 000 гривень в розрахунку на місяць пропорційно часу участі в таких діях та заходах. Виплата такої додаткової винагороди здійснюється на підставі наказів командирів (начальників).

Також пункт 1 Постанови №168 передбачає, що відповідно до наказів про виплату додаткової винагороди, збільшеної до 100000 гривень, включати осіб, зазначених у цьому пункті, у тому числі тих, які у зв`язку з пораненням (контузією, травмою, каліцтвом), пов`язаним із захистом Батьківщини, а для поліцейських та осіб рядового і начальницького складу служби цивільного захисту - із участю у бойових діях або забезпеченні здійснення заходів з національної безпеки і оборони, відсічі і стримування збройної агресії, перебуваючи безпосередньо в районах їх ведення (здійснення), зокрема на тимчасово окупованій Російською Федерацією території України, на території між позиціями сил оборони та позиціями військ держави-агресора, у період здійснення зазначених заходів, перебувають на стаціонарному лікуванні в закладах охорони здоров`я (у тому числі закордонних), включаючи час переміщення з одного лікарняного закладу охорони здоров`я до іншого, або перебувають у відпустці для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської (лікарсько-експертної, медичної) комісії.

Таким чином, аналіз наведених норм законодавства України, чинних на момент виникнення спірних правовідносин, дає підстави для висновку, що встановлена Постановою №168 додаткова винагорода в розмірі 100000 гривень є складовою грошового забезпечення військовослужбовців Збройних Сил України, що виплачується їм на період дії воєнного стану.

Ця додаткова винагорода підлягає виплаті, зокрема, військовослужбовцям Збройних Сил України, які у зв`язку з пораненням (контузією, травмою, каліцтвом), пов`язаним із захистом Батьківщини, перебувають у відпустці для лікування після тяжкого поранення за висновком (постановою) військово-лікарської (лікарсько-експертної, медичної) комісії.

Тобто норми Постанови №168 передбачають встановлення двох умов, необхідних для виплати збільшеної до 100000 гривень винагороди за час перебування у відпустці для лікування, а саме: пов`язаність поранення (контузія, травма, каліцтво) військовослужбовця із захистом Батьківщини, а також таке поранення є тяжким за висновком (постановою) військово-лікарської (лікарсько-експертної, медичної) комісії.

Водночас Верховний Суд наголошує, що оскільки додаткова винагорода є складовою грошового забезпечення військовослужбовця, очевидно, що застосування норм Постанови №168, яка регулює питання виплати додаткової винагороди, повинно відбуватися з урахуванням положень Закону №2011-ХІІ та прийнятого на його підставі Порядку №260.

Пункт 11 статті 10-1 Закону № 2011-ХІІ передбачає, що у зв`язку з хворобою військовослужбовця йому надається відпустка для лікування із збереженням грошового та матеріального забезпечення на підставі висновку військово-лікарської комісії. Тривалість такої відпустки визначається характером захворювання. Загальний час безперервного перебування військовослужбовця в закладах охорони здоров`я та у відпустці для лікування у зв`язку з хворобою не повинен перевищувати 4 місяців підряд (крім випадків, коли законодавством передбачено більш тривалі строки перебування на лікуванні).

Аналогічно абзац 2 пункту 9 розділу І Порядку № 260 визначає, що грошове забезпечення за останніми займаними посадами виплачується за період звільнення від виконання службових обов`язків у зв`язку з хворобою та перебуванням на лікуванні в лікарняних закладах та у відпустці для лікування у зв`язку з хворобою (відпустці за станом здоров`я), але не більше чотирьох місяців із дня вибуття з військової частини (крім випадків, передбачених чинним законодавством України, більш тривалих строків перебування на лікуванні).

Грошове забезпечення після чотирьох місяців безперервного перебування на лікуванні в лікарняних закладах виплачується на підставі висновку лікарняного закладу (військово-лікарської комісії), рішення командира військової частини про продовження перебування в лікарняних закладах та відповідно до вимог чинного законодавства (абзац 3 пункту 9 розділу І Порядку № 260).

Відповідно до пункту 15 розділу І Порядку №260 грошове забезпечення не виплачується, зокрема, за час перебування на лікуванні в лікарняних закладах понад встановлені чинним законодавством строки. Призупинення та поновлення виплати грошового забезпечення оголошується наказом командира військової частини.

Отже, відповідно до законодавства, чинного на момент виникнення спірних правовідносин, виплати грошового забезпечення після чотирьох місяців лікування та перебування у відпустці за станом здоров`я можуть бути продовжені за наявності висновку лікарняного закладу (військово-лікарської комісії) (далі - ВЛК) про потребу в лікуванні та рішення командира військової частини про продовження виплати.

Суд зауважує, що згідно з пунктом 1.1. глави 1 розділу І Положення про військово-лікарську експертизу в Збройних Силах України, затвердженого наказом Міністра оборони України від 14.08.2008 №402 (далі - Положення, у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) медичний огляд включає в себе вивчення та оцінку стану здоров`я і фізичного розвитку громадян на момент огляду в цілях визначення ступеня придатності до військової служби, навчання за військово-обліковими спеціальностями, вирішення інших питань, передбачених цим Положенням, з винесенням письмового висновку (постанови).

Відповідно до пункту 2.1 глави 2 розділу І штатні та позаштатні (постійно і тимчасово діючі) ВЛК приймають постанови. Постанови ВЛК оформлюються свідоцтвом про хворобу, довідкою військово-лікарської комісії, протоколом засідання військово-лікарської комісії з визначення причинного зв`язку захворювань, поранень, контузій, травм, каліцтв у колишнього військовослужбовця.

З огляду на зазначені норми Положення висновок ВЛК є змістом (суттю) постанови ВЛК, яка може бути оформлена в формі свідоцтва, довідки або протоколу. Іншими словами, довідка ВЛК є формальним вираженням постанови ВЛК, яка по суті містить в собі висновок, сформований ВЛК за наслідком медичного огляду.

Також суд звертає увагу, що повноваження командира військової частини щодо прийняття рішення (у формі наказу) про продовження виплати грошового забезпечення не є дискреційними з огляду на таке.

Згідно з позицією Верховного Суду, яка сформована, зокрема, у постановах від 13.02.2018 у справі №361/7567/15-а, від 07.03.2018 у справі №569/15527/16-а, від 17.10.2019 у справі №826/521/16, від 30.03.2021 у справі №400/1825/20 та від 27.09.2021 у справі №380/8727/20, дискреційні повноваження - це можливість діяти за власним розсудом, у межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними).

Тобто дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

Водночас повноваження не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень.

Застосовуючи вказаний підхід до обставин цієї справи, суд зауважує, що повноваження командира військової частини щодо видання наказу про продовження виплати грошового забезпечення після чотирьох місяців безперервного перебування на лікуванні та перебування у відпустці за станом здоров`я не передбачають можливості діяти за власним розсудом, оскільки питання наявності/відсутності медичних показань для перебування військовослужбовця у відповідній відпустці належить до компетенції, зокрема, ВЛК.

У продовження вказаного суд зазначає, що відповідно до пункту 6.5 глави 6 розділу ІІ Положення для вирішення питання про потребу у відпустці за станом здоров`я або звільненні від виконання службових обов`язків (у тому числі і повторно) військовослужбовець може направлятися на медичний огляд начальником відділення або профільним головним (провідним) фахівцем військового лікувального закладу, у якому він знаходиться на стаціонарному або амбулаторному лікуванні, про що робиться запис в історії хвороби (медичній книжці), який завіряється підписом відповідної посадової особи.

Постанова ВЛК про потребу військовослужбовця у відпустці за станом здоров`я приймається після закінчення стаціонарного лікування в разі, коли для повного відновлення функції і працездатності необхідний термін - не менше 30 календарних днів. Постанова про потребу у відпустці за станом здоров`я оформлюється довідкою ВЛК, яка підлягає контролю штатною ВЛК (без затвердження) (пункт 6.11 глави 6 розділу ІІ Положення).

Відпустка за станом здоров`я надається військовослужбовцю командиром військової частини (закладу), де він проходить службу, на підставі постанови ВЛК (пункт 6.15 глави 6 розділу ІІ Положення).

Також пункт 6.35 глави 6 розділу ІІ Положення передбачає, серед іншого, що у воєнний час лікування військовослужбовців має бути закінчене у військовому лікувальному закладі (солдатів, матросів, сержантів і старшин - у батальйонах (командах) видужуючих). У виняткових випадках військовослужбовцям може бути надана відпустка за станом здоров`я на 30 календарних днів. За постановою ВЛК відпустка за станом здоров`я може бути продовжена на такий самий строк, а за відповідних медичних показань - повторно продовжена ще на 30 календарних днів.

Отже, визначення потреби військовослужбовця у відпустці за станом здоров`я та встановлення необхідного терміну для відновлення функції і працездатності такого військовослужбовця відбувається на підставі висновку ВЛК за наслідком медичного огляду ВЛК, що оформлюється довідкою ВЛК, на підставі якої командир військової частини (закладу) надає таку відпустку.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Верховного Суду від 16.05.2024 № 520/16191/23.

Судом встановлено, що позивач ОСОБА_1 проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 та 07.12.2024 був звільнений з військової служби за станом здоров`я у запас після лікування внаслідок отриманого поранення, що підтверджується витягом з наказу №362 від 07.12.2024.

08.02.2024 під час виконання бойового завдання у районі с. Білогорівка Луганської області позивач отримав поранення, обставини якого підтверджуються довідкою про обставини травми від 21.02.2024 №6921121. Згідно з довідкою ВЛК від 02.05.2024 №1154 поранення визначено як тяжке, а його причинний зв`язок встановлено як пов`язаний із захистом Батьківщини.

Довідкою ВЛК №4389 від 31.05.2024 підтверджено потребу позивача у відпустці для лікування після тяжкого поранення строком на 60 календарних днів.

У подальшому позивач перебував на стаціонарному лікуванні у Військово-медичному клінічному центрі Західного регіону з 24.07.2024 по 08.08.2024 та з 15.09.2024 по 06.11.2024. З виписки з медичної карти стаціонарного хворого №10315 вбачається, що у другий із зазначених періодів позивач проходив лікування у зв`язку з наслідками вибухової травми та вогнепально-осколкового поранення правого передпліччя, переломом правої променевої кістки та іншими ушкодженнями.

07.10.2024 ВЛК військової частини НОМЕР_5 визнала позивача непридатним до військової служби з переоглядом через шість місяців, що підтверджується свідоцтвом про хворобу від 07.10.2024, затвердженим Регіональною ВЛК 28.10.2024.

Позивач вказує, що за період стаціонарного лікування з 15.09.2024 по 06.11.2024 відповідач не виплатив йому додаткову грошову винагороду, передбачену постановою Кабінету Міністрів України від 28.02.2022 №168.

Оцінюючи спірні правовідносини, суд виходить із того, що відповідно до пункту 2 постанови №168 додаткова винагорода у розмірі 100 000 грн виплачується, зокрема, військовослужбовцям, які у зв`язку з пораненням, пов`язаним із захистом Батьківщини, перебувають на стаціонарному лікуванні або у відпустці для лікування після тяжкого поранення за висновком ВЛК.

Таким чином, право на зазначену виплату виникає за наявності підтверджених документами обставин: отримання поранення, пов`язаного із захистом Батьківщини, та перебування у зв`язку з ним на стаціонарному лікуванні або у відповідній відпустці.

У цій справі зазначені обставини підтверджені довідкою про обставини травми від 21.02.2024 №6921121, довідкою ВЛК від 02.05.2024 №1154, довідкою ВЛК №4389 від 31.05.2024 та випискою з медичної карти стаціонарного хворого №10315. Факт перебування позивача на стаціонарному лікуванні у період з 15.09.2024 по 06.11.2024 відповідачем не спростований.

Отже, позивач відповідав установленим пунктом 2 постанови №168 умовам для отримання додаткової грошової винагороди за спірний період.

При цьому відсутність позивача у наказі про виплату додаткової винагороди сама по собі не припиняє та не спростовує його право на таку виплату, оскільки відповідний наказ є формою реалізації права, передбаченого постановою №168.

Відтак, за наявності підтверджених законом підстав відповідач був зобов`язаний здійснити нарахування та виплату позивачу додаткової грошової винагороди за період його стаціонарного лікування з 15.09.2024 по 06.11.2024 пропорційно фактичній тривалості такого лікування.

Щодо зобов`язання відповідача нарахувати та виплатити додаткову винагороду в загальній сумі 173 333,33 грн.

Оскільки відповідач ухилився від нарахування додаткової винагороди та не видавав відповідних наказів про її виплату за весь період лікування позивача, суд не може перебирати на себе дискреційні повноваження військового командування та здійснювати первинний розрахунок спірних виплат замість фінансового органу відповідача.

З огляду на це, вимога про безпосереднє визначення суми додаткової винагороди підлягає частковому задоволенню шляхом застосування належного та ефективного способу захисту порушеного права - зобов`язання Військової частини НОМЕР_1 нарахувати та виплатити позивачу додаткову винагороду в розмірі 100 000 гривень на місяць за період перебування на стаціонарному лікуванні з 15 вересня 2024 року по 06 листопада 2024 року, з урахуванням раніше виплачених сум.

Щодо позовних вимог про стягнення моральної шкоди.

Відповідно до положень ст. 23 ЦК України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Відповідно до ч. 1 ст. 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених частиною другою цієї статті.

Згідно із п. 3 постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди» №4 від 31.01.1995р. під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань, або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб.

Відповідно до п. 5 цієї постанови обов`язковому з`ясуванню при вирішенні спору про відшкодування моральної (немайнової) шкоди підлягають: наявність такої шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням заподіювача та вини останнього в її заподіянні.

Суд, зокрема, повинен з`ясувати, чим підтверджується факт заподіяння позивачеві моральних чи фізичних страждань або втрат немайнового характеру, за яких обставин чи якими діями (бездіяльністю) вони заподіяні, в якій грошовій сумі чи в якій матеріальній формі позивач оцінює заподіяну йому шкоду та з чого він при цьому виходить, а також інші обставини, що мають значення для вирішення спору.

Відповідно до п. 9 постанови розмір відшкодування моральної (немайнової) шкоди суд визначає залежно від характеру та обсягу страждань (фізичних, душевних, психічних тощо), яких зазнав позивач, характеру немайнових втрат (їх тривалості, можливості відновлення тощо) та з урахуванням інших обставин. Зокрема, враховуються тяжкість вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, час та зусилля, необхідні для відновлення попереднього стану. При цьому суд має виходити із засад розумності, виваженості та справедливості.

На підтвердження доказів завдання моральної шкоди, позивач не надав суду жодних переконливих доказів на підтвердження причинного зв`язку між діями відповідачів та завданням моральної шкоди (у вигляді душевних страждань, психологічних переживань, тощо).

Тому в задоволенні позовних вимог в частині відшкодування моральної шкоди слід відмовити.

Щодо позовних вимог у частині здійснення перерахунку та виплати грошового забезпечення з урахуванням інфляційних втрат та 3% річних внаслідок несвоєчасного нарахування та виплати такого грошового забезпечення до моменту фактичного його нарахування та виплати суд зазначає, що згідно з частиною другою статті 625 ЦК України боржник, який прострочив виконання грошового зобов`язання, на вимогу кредитора зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням встановленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 07.04.2020 року у справі №910/4590/19 (провадження №12-189гс19), аналізуючи правову природу правовідносин, які виникають на підставі положень статті 625 ЦК України дійшла до висновку про те, що зобов`язання зі сплати інфляційних втрат та трьох процентів річних є акцесорним, додатковим до основного, залежить від основного зобов`язання і поділяє його долю. Відповідно й вимога про їх сплату є додатковою до основної вимоги (пункт 43 постанови), а поєднання цих вимог у одній справі не є обов`язковим.

Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» також передбачено проведення компенсаційних виплат відповідно до коефіцієнту проросту споживчих цін за порушення термінів виплати доходів громадян, передбачених цим законом. Правова природа такої відповідальності не відрізняється від правової природи відповідальності, яка виникає на підставі статті 625 ЦК України в частині її акцесорного характеру та похідної правової природи спору.

Таким чином, враховуючи акцесорний характер визначених статтею 625 ЦК України та Законом України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» зобов`язань, спори про відшкодування передбачених ними грошових сум, з огляду на їх похідний характер від основного спору, підлягають розгляду за правилами тієї юрисдикції, за правилами якої підлягає розгляду основний спір.

Аналогічний правовий висновок викладений у постанові Великої Палати Верховного Суду від 09.02.2021 у справі №520/17342/18, у постанові Верховного Суду від 09.10.2024 у справі №440/1353/24.

Спір у цій справі виник з причин неправильного обчислення відповідачем розміру грошового забезпечення позивача за час проходження ним служби.

Разом з тим, аналіз положень Закону України «Про компенсацію громадянам втрати частини доходів у зв`язку з порушенням строків їх виплати» свідчить про те, що умовами для виплати суми компенсації є порушення встановлених строків виплати нарахованих доходів - пенсії та нарахування доходів (у тому числі, за рішенням суду), а виплата компенсації втрати частини доходів повинна здійснюватися у тому ж місяці, в якому здійснюється виплата заборгованості.

Суд наголошує, що виплата компенсації втрати частини доходів здійснюється в день виплати основної суми доходу (заборгованості), отже, до виплати належних особі сум за рішенням суду, відсутня протиправність в діях відповідача щодо ненарахування та невиплати компенсаційних виплат.

З огляду на викладене, суд зазначає, що такі вимоги спрямовані на майбутнє. Оскільки судовому захисту підлягають порушені права чи інтереси особи, а не ті, що можливо/ймовірно будуть порушені у майбутньому, у задоволенні цих позовних вимог слід відмовити, як передчасних.

Аналогічна правова позиція викладена у постановах Верховного Суду від 02.04.2024 у справі №560/8194/20, від 27.06.2024 у справі № 520/17342/18, від 31.07.2024 у справі №480/1704/19.

Суд зазначає, що відповідно до частини 2 статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно з частиною першою статті 72 КАС України доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Відповідно до статті 73 КАС України належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

За приписами статті 74 КАС України суд не бере до уваги докази, які одержані з порушенням порядку, встановленого законом. Обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно з статтею 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.

Відповідно до ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Оцінивши докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, та враховуючи всі наведені обставини, суд дійшов до висновку про те, що адміністративний позов слід задовольнити частково.

Відповідно до ст. 139 КАС України, розподіл судового збору не здійснюється, оскільки позивач звільнений від його сплати.

Керуючись ст.ст. 72-77, 90, 139, 243-246, 255, 293, 295 КАС України, суд

в и р і ш и в :

Адміністративний позов задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо не нарахування та не виплат ОСОБА_1 додаткової грошової винагороди передбаченої Постановою Кабінету Міністрів України №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» від 28.02.2022 за період його стаціонарного лікування з 15.09.2024 по 06.11.2024.

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 здійснити нарахування та виплату ОСОБА_1 додаткової грошової винагороди передбаченої Постановою Кабінету Міністрів України №168 «Питання деяких виплат військовослужбовцям, особам рядового і начальницького складу, поліцейським та їх сім`ям під час дії воєнного стану» від 28.02.2022 за період його стаціонарного лікування з 15.09.2024 по 06.11.2024 пропорційно фактичній тривалості такого лікування.

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Розподіл судових витрат не здійснюється.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку апеляційного оскарження, а у разі його апеляційного оскарження - з моменту проголошення судового рішення суду апеляційної інстанції. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення суду може бути оскаржено до Восьмого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення за правилами, встановленими ст.ст.293, 295 - 297 КАС України.

Суддя Сподарик Наталія Іванівна