Рішення № 139552532, 24.08.2026, Бершадський районний суд Вінницької області

Р І Ш Е Н Н Я

іменем України

Справа № 126/12/26

Провадження № 2/126/733/2026

"24" серпня 2026 р.

м. Бершадь

Бершадський районний суд Вінницької області

в складі головуючого судді Рудя О. Г.

із секретарем Кучанською В.М.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в місті Бершадь позовну заяву ОСОБА_1 до Бершадської міської ради про тлумачення заповіту та визнання права власності в порядку спадкування за заповітом,

ВСТАНОВИВ:

Позивач ОСОБА_1 звернувся в суд з позовом до відповідача Бершадської міської ради про тлумачення заповіту та визнання права власності в порядку спадкування за заповітом. В обгрунтування позовних вимог позивач зазначає, що ІНФОРМАЦІЯ_1 в смт Теплик Гайсинського району Вінницької області помер його дід ОСОБА_2 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_1 . Відповідно до заповіту від 20.05.2021, засвідченого державним нотаріусом Лужанською Т.В., ОСОБА_2 залишив все належне йому майно своєму онуку - ОСОБА_1 . Він звернувся до Теплицької ДНК про видачу свідоцтва про право на спадщину, належну спадкодавцю ОСОБА_2 , а саме на житловий будинок АДРЕСА_1 . 06.11.2025 постановою завідуючої Теплицькою ДНК Лужанської Т.В. йому відмовлено у видачі свідоцтва про право на спадщину на житловий будинок, який належав ОСОБА_2 , оскільки в документах, що підтверджують право власності на житловий будинок, а саме в договорі купівлі-продажу будинку, посвідченого виконавчим комітетом Красносільської сільської ради Бершадського району Вінницької області від 30.04.1966 відсутня адреса житлового будинку. Обставини належності ОСОБА_2 житлового будинку АДРЕСА_1 підтверджується в першу чергу довідкою № 393 від 18.04.2024, виданою Маньківським старостинським округом, в якій вказано, що ОСОБА_2 по день своєї смерті постійно проживав та був зареєстрований в житловому будинку АДРЕСА_1 . Просить здійснити тлумачення заповіту від 20.05.2021, зареєстрованого в реєстрі за № 1314 державним нотаріусом Теплицької державної нотаріальної контори Лужанською Т.В., складеного ОСОБА_2 , таким чином, що в частині посилання змісту заповіту на все належне йому майно, до якого входить житловий будинок, який належить йому на підставі договору купівлі-продажу будинку, посвідченого виконавчим комітетом Красносільської сільської ради Бершадського району Вінницької області від 30.04.1966, стосується житлового будинку АДРЕСА_1 та визнати за ним, як спадкоємцем за заповітом після смерті ОСОБА_2 , померлого ІНФОРМАЦІЯ_1 , право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 .

Представник відповідача Бершадської міської ради Скакун С.В. надала відзив на позовну заяву, відповідно до якого позивач у своїй позовній заяві зазначає, що нотаріус відмовила у видачі свідоцтва про право на спадщину у зв`язку з тим, що у документі, який підтверджує право власності спадкодавця, а саме у договорі купівлі-продажу відсутня адреса спадкового житлового будинку. Керуючись нормами законодавства України та практиками Верховних судів, в яких зазначено, що тлумачення заповіту не повинно змінювати волі заповідача та підміняти собою сам заповіт, тлумачення полягає в усуненні нечітких, подвійних формулювань у заповіті і подоланні таким чином прогалин у реалізації волі заповідача. В заповіті від 20.05.2021 чітко вказано, що заповідач на випадок своєї смерті робить таке розпорядження: "все належне мені майно, де б воно не було та з чого б воно не складалось, і взагалі, все що буде мені належати на день моєї смерті і на що я матиму право заповідаю своєму внуку ОСОБА_1 ". Тому жодних незрозумілостей або ж суперечностей, які були б підставою для тлумачення цей заповіт не містить. Окрім того, сам позивач не просить розтлумачити заповіт, а також не просить з`ясувати волу заповідача після його смерті, а просить конкретно змінити зміст даного заповіту, підмінивши поняття. В заповіті від 20.05.2021 чітко визначена справжня воля заповідача - заповісти все своє майно позивачеві. Представник відповідача повторно зазначає, що тлумачення заповіту судом здійснюється за наявності таких правових умов: зміст заповіту містить суперечності, неточності, що ускладнюють розуміння останньої волі заповідача та наявність спору між спадкоємцями щодо тлумачення заповіту. В даному випадку жодних суперечностей, неточностей, які б ускладнювали останню волю заповідача та наявності спору між спадкоємцями немає. Вважає за необхідне звернути увагу на те, що довідка Маньківського старостинського округу повідомляє, що на день смерті спадкодавця разом з ним за однією адресою проживала його дружина ОСОБА_3 . Зокрема, особа, котра на момент смерті спадкодавця проживала з ним однією сім`єю включається до кола спадкоємців обов`язково. Більше того, такий спадкоємець автоматично вступає у спадок. Таким чином, з огляду на вищезазначене, дружина спадкодавця, яка разом з ним проживала до дня смерті входить до кола спадкоємців. Просить провести розгляд цивільної справи за наявними в матеріалах справи документами.

Позивач ОСОБА_1 надав заяву, в якій позовні вимоги підтримує, просить слухати справу в його відсутність, проводити судове засідання без фіксації технічними засобами.

Розгляд справи відбувається в судовому засіданні. Учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється на підставі наявних у суду матеріалів (ч. 1, 3 ст. 211 ЦПК України).

Згідно ч. 1 ст. 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України фіксування судового засідання технічним засобом не здійснювалося.

Повно та всебічно дослідивши обставини справи, перевіривши їх доказами, які оцінено на предмет належності, допустимості, достовірності, достатності та взаємного зв`язку, суд дійшов наступного висновку.

Як передбачено ст. 4 ЦПК України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутись до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів. Здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором (ч. 1 ст. 5 ЦПК).

Стаття 12 ЦПК України передбачає, що цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених законом.

Відповідно до положень ст.ст. 12, 81 ЦПК України, кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених ст. 82 цього Кодексу. Обставини, встановлені рішенням суду у цивільній, господарській або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у яких беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини. Суд розглядає цивільні справи не інакше як за зверненням фізичних чи юридичних осіб, поданим відповідно до цього Кодексу в межах заявлених ними вимог і на підставі доказів сторін та інших осіб, які беруть участь у справі. Докази надаються сторонами та іншими особами, що беруть участь у справі. Доказування не може ґрунтуватись на припущеннях.

Обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їхніх представників (ст. 82 ЦПК України).

Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування (ст. 77 ЦПК України). Крім того, обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування (ч. 2 ст. 78 ЦПК України).

Верховний Суд у постанові від 30.09.2022 у справі № 165/3014/20 вказав, що метою тлумачення заповіту є забезпечення найбільш повного здійснення волі заповідача.

Згідно зі статтею 1223 ЦК України право на спадкування мають особи, визначені у заповіті. За відсутності заповіту, визнання його недійсним, неприйняття спадщини або відмови від її прийняття спадкоємцями за заповітом, а також у разі неохоплення заповітом усієї спадщини право на спадкування за законом одержують особи, визначені у статтях 1261-1265 ЦК України. Право на спадкування виникає у день відкриття спадщини.

Відповідно до статті 1236 ЦК України заповідач має право охопити заповітом права та обов`язки, які йому належать на момент складення заповіту, а також ті права та обов`язки, які можуть йому належати у майбутньому. Заповідач має право скласти заповіт щодо усієї спадщини або її частини. Якщо заповідач розподілив між спадкоємцями у заповіті лише свої права, до спадкоємців, яких він призначив, переходить та частина його обов`язків, що є пропорційною до одержаних ними прав. Чинність заповіту щодо складу спадщини встановлюється на момент відкриття спадщини.

Згідно зі статтею 1256 ЦК України тлумачення заповіту може бути здійснене після відкриття спадщини самими спадкоємцями. У разі спору між спадкоємцями тлумачення заповіту здійснюється судом відповідно до статті 213 ЦК України.

Відповідно до частини другої статті 1256 ЦК України суд розглядає справу про тлумачення заповіту за наявності таких умов: 1) зміст заповіту містить суперечності, неточності, що ускладнюють розуміння останньої волі заповідача; 2) наявність спору між спадкоємцями щодо тлумачення заповіту - спадкоємці мають різне уявлення про волевиявлення заповідача. За відсутності спору тлумачення заповіту здійснюється самими спадкоємцями на підставі частини першої статті 1256 ЦК України.

Тлумачення заповіту судом не повинно змінювати волі заповідача, тобто підміняти собою сам заповіт. Суд не може брати на себе права власника щодо розпоряджання його майном на випадок смерті. Тлумачення заповіту є лише інструментом з`ясування волі заповідача після його смерті. Отже, суд, здійснюючи тлумачення заповіту, не повинен виходити за межі цього процесу та змінювати (доповнювати) зміст заповіту, що може спотворити волю заповідача.

Неточне відтворення в заповіті власної волі заповідача щодо долі спадщини може бути зумовлене, перш за все, неоднаковим використанням у ньому слів, понять і термінів, які є загальноприйнятими у сфері речових, зобов`язальних, спадкових відносин тощо. Цьому також можуть сприяти й певні неузгодженості між змістом окремих частин заповіту і змістом заповіту в цілому, що ускладнюють розуміння волі заповідача стосовно долі спадщини.

При цьому частина друга статті 213 ЦК України не допускає, щоб при тлумаченні правочину здійснювався пошук волі учасника правочину, який не знайшов відображення у тексті самого правочину при тлумаченні заповіту, не допускається і внесення змін у зміст заповіту.

Згідно зі статтею 213 ЦК України зміст правочину може бути витлумачений стороною (сторонами). На вимогу однієї або обох сторін суд може постановити рішення про тлумачення змісту правочину. При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів не дає змоги з`ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім його змістом, намірами сторін. Якщо за правилами, встановленими частиною третьою цієї статті, немає можливості визначити справжню волю особи, яка вчинила правочин, до уваги беруться мета правочину, зміст попередніх переговорів, усталена практика відносин між сторонами, звичаї ділового обороту, подальша поведінка сторін, текст типового договору та інші обставини, що мають істотне значення.

Верховний Суд у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду в постанові від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц зазначив, що в частинах третій та четвертій статті 213 ЦК України визначаються загальні способи, що застосовуватимуться при тлумаченні, які втілюються в трьох рівнях тлумачення.

Перший рівень тлумачення здійснюється за допомогою однакових для всього змісту правочину значень слів і понять, а також загальноприйнятих у відповідній сфері відносин значень термінів.

Другим рівнем тлумачення (у разі якщо за першого підходу не вдалося витлумачити зміст правочину) є порівняння різних частин правочину як між собою, так і зі змістом правочину в цілому, а також з намірами сторін, які вони виражали при вчиненні правочину, та з чого вони виходили при його виконанні.

Третім рівнем тлумачення (при безрезультативності перших двох) є врахування: (а) мети правочину, (б) змісту попередніх переговорів, (в) усталеної практики відносин між сторонами (якщо сторони перебували раніше в правовідносинах між собою), (г) звичаїв ділового обороту; (ґ) подальшої поведінки сторін; (д) тексту типового договору; (е) інших обставин, що мають істотне значення.

З огляду на викладене, тлумаченню підлягає правочин або його частина у способи, встановлені статтею 213 ЦК України, тобто тлумаченням правочину є встановлення його змісту відповідно до волевиявлення сторін при його укладенні, усунення неясностей та суперечностей у трактуванні його положень. Пріоритет надається тому, що написано в правочині, тобто буквальному тлумаченню слів та термінів. При тлумаченні правочину, у тому числі заповіту, спершу береться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів, тобто здійснюється буквальне тлумачення правочину. І лише коли буквальне тлумачення не дало змоги витлумачити зміст правочину, необхідно вдаватися до порівняння частини правочину, намірів тощо. Тобто правила тлумачення правочину визначені законом за принципом концентричних кіл: за неможливості витлумачити зміст правочину шляхом використання вузького кола засобів (буквальне тлумачення) залучаються інші засоби.

Відповідно до статей 1216, 1218, 1219 ЦК України спадкуванням є перехід прав та обов`язків (спадщини) від фізичної особи, яка померла (спадкодавця), до інших осіб (спадкоємців). До складу спадщини входять усі права та обов`язки, що належали спадкодавцеві на момент відкриття спадщини і не припинилися внаслідок його смерті, за винятком тих, котрі нерозривно пов`язані з особою спадкодавця.

В заповіті від 20.05.2021 чітко вказано, що заповідач на випадок своєї смерті робить таке розпорядження: "все належне мені майно, де б воно не було та з чого б воно не складалось, і взагалі, все що буде мені належати на день моєї смерті і на що я матиму право заповідаю своєму внуку ОСОБА_1 ".

Тому жодних незрозумілостей або ж суперечностей, які були б підставою для тлумачення цей заповіт не містить. Майно, яке є предметом спору заповідано позивачеві, доказів наявності спору між спадкоємцями до позову не додано.

Таким чином, позивачеві слід визначитись із вимогами, що він ставить на вирішення суду.

Крім того, у позовній заяві позивач зазначає, що належність спадкодавцеві ОСОБА_2 спадкового житлового будинку, розташованого по АДРЕСА_1 підтверджується довідкою Маньківського старостинського округу Бершадської міської ради № 393 від 18.04.2024.

Разом з тим, зі змісту вищезазначеної довідки слідує, що ОСОБА_2 був зареєстрований та проживав до дня смерті по АДРЕСА_2 і на день його смерті постійно була зареєстрована разом з ним дружина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Враховуючи вищезазначене, позивачем не надано належних та допустимих доказів належності спадкодавцеві спадкового майна.

Крім того, на підтвердження належності спадкодавцеві ОСОБА_2 спадкового житлового будинку, розташованого по АДРЕСА_1 , позивач надає виписку з погосподарської книги № 469 від 18.08.2025.

Згідно виписки з погосподарської книги Маньківскього старостинського округу Бершадської міської ради № 469 від 18.08.2025, виданої Красносільським старостинським округом Бершадської міської ради, станом на 15.04.1991 згідно з погосподарською книгою № 8 за 1991 - 1995 роки особового рахунку № НОМЕР_2 , житловий будинок АДРЕСА_3 відносився до категорії колгоспних дворів. Станом на 15.04.1991 склад двору наступний:

1. ОСОБА_2 , помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , голова двору;

2. ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 ;

3. ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 ;

4. ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Спірні правовідносини у даній справі пов`язані з спадкуванням майна, належного до колгоспного двору. Колгоспний двір - це сімейно-трудове об`єднання осіб, які використовують майно двору для ведення підсобного господарства і сімейних потреб. Його створення і діяльність врегульовувалась положеннями статей 120-127 ЦК УРСР, а спадкування майна статтею 563 ЦК УРСР.

Згідно з ч. 1 ст. 120 ЦК УРСР майно колгоспного двору належало його членам на праві спільної сумісної власності.

Статтею 563 ЦК УРСР передбачено, що в разі смерті члена колгоспного двору спадкоємство в майні двору не відкривається. Якщо після смерті члена колгоспного двору інших членів двору не залишається, до майна двору застосовуються правила цього розділу. Особисте майно членів колгоспного двору після їх смерті переходить до спадкоємців на загальних підставах.

Правила статті 563 ЦК УРСР про те, що спадщина на майно колгоспного двору відкривається лише після смерті останнього його члена, поширюється на випадки припинення колгоспного двору лише з цих підстав до 01 липня 1990 року. У разі припинення колгоспного двору з інших підстав (перетворення колгоспу у радгосп, виходу з колгоспу членів двору тощо), а також в разі смерті члена двору після 30 червня 1990 року спадщина на відповідну частку майна колгоспного двору (майна, що збереглося), відкривається після смерті кожного з його колишніх членів.

Оскільки спадкодавець ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , спадщина на його потенційну частку майна колишнього колгоспного двору дійсно може відкриватися. Проте її розмір та наявність мають бути чітко доведені позивачем.

Статтею 126 ЦК УРСР передбачено, що працездатний член колгоспного двору втрачає право на частку в майні двору, якщо він не менше трьох років підряд не брав участі своєю працею і коштами у веденні спільного господарства двору. Це правило не застосовується, якщо член двору не брав участі у веденні господарства в зв`язку з призовом на строкову військову службу, навчанням в учбовому закладі або хворобою.

Спори щодо майна колишнього колгоспного двору, яке було придбане до 15 квітня 1991 року, вирішуються за нормами, що регулювали власність цього двору, а саме:

а) право власності на майно, яке належало колгоспному двору і збереглося після припинення його існування, мають ті члени двору, котрі до 15 квітня 1991 року не втратили права на частку в його майні;

б) розмір частки члена двору визначається виходячи з рівності часток усіх його членів, включаючи неповнолітніх та непрацездатних.

Надана позивачем виписка з по господарської книги фіксує чотирьох членів двору станом на 15 квітня 1991 року: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 .

Позивач не надав суду жодних належних доказів про те, чи брали інші три члени двору участь у веденні господарства, чи втратили вони право на частку відповідно до ст. 126 ЦК УРСР, або чи вибули вони з двору.

Без з`ясування факту збереження чи втрати права на частку цими трьома особами, автоматичне виділення 1/4 частки у судовому порядку за позовом спадкоємця є неможливим.

Порядок ведення погосподарського обліку в сільських радах чітко визначався Вказівками № 112/5 від 13 квітня 1979 року та Вказівками № 69 від 25 травня 1990 року.

Згідно зі змістом Вказівок № 112/5 і № 69 суспільна група господарства визначалась залежно від роду занять голови господарства (сім`ї). Особи, які працювали в колгоспі, але не були членами колгоспу, належали до суспільної групи робітників або службовців. Відповідно до абзацу 2 пункту 20 Вказівок № 112/5 виключенням із загального порядку були лише господарства, в яких проживали працюючі члени колгоспу. Такі господарства, незалежно від роду занять голови господарства, відносилися до господарств колгоспників.

Верховний Суд України в постанові від 18 листопада 2015 року в справі № 6-350цс15, зробив висновки про те, що всі члени колгоспного двору, які були такими станом на 15 квітня 1991 року, мали право спільної сумісної власності на майно колгоспного двору.

Проте, як підтверджено у постанові Верховного Суду від 15 травня 2019 року у справі № 631/774/17, записи в погосподарських книгах є лише формою обліку і фіксують склад двору та користування майном, але самі по собі не є документами, що посвідчують право власності.

Позов про визнання права власності є винятковим способом захисту і застосовується лише тоді, коли право дійсно оспорюється або не визнається конкретною особою (справа № 344/16979/15-ц).

Бершадська міська рада зауважує, що не претендує на спірний будинок і не оспорює прав позивача. Справжній спір щодо визначення часток у майні колишнього колгоспного двору існує між іншими членами двору, вказаними у виписці з по господарської книги ( ОСОБА_3 , ОСОБА_4 , ОСОБА_5 ), або їхніми спадкоємцями.

Визнання за позивачем права власності на житловий будинок без їх участі у процесі як співвідповідачів прямо порушить їхні права. З огляду на це, Бершадська міська рада є неналежним відповідачем у даній справі.

В свою чергу, з аналізу положень ст. 13 ЦПК України вбачається, що суд зобов`язаний вирішити справу за тим зверненням особи, що пред`явлене, і відносно тих відповідачів, які зазначені в ньому (принцип диспозитивності цивільного судочинства).

Відповідач - це особа, яка на думку позивача або відповідного правоуповноваженого суб`єкта порушила, не визнала чи оспорила суб`єктивні права, свободи чи інтереси позивача. Відповідач притягається до справи у зв`язку з позовною вимогою, яка пред`являється до нього. Найчастіше під неналежними відповідачами розуміють таких відповідачів, щодо яких судом під час розгляду справи встановлено, що вони не є зобов`язаними за вимогою особами.

Для правильного вирішення питання щодо визнання відповідача неналежним недостатньо встановити відсутність у нього обов`язку відповідати за даним позовом. Установлення цієї умови - підстава для ухвалення судового рішення про відмову в позові.

Щоб визнати відповідача неналежним, крім названої умови, суд повинен мати дані про те, що обов`язок відповідати за позовом покладено на іншу особу. Про неналежного відповідача можна говорити тільки в тому випадку, коли суд може вказати особу, що повинна виконати вимогу позивача, - належного відповідача.

Таким чином, неналежний відповідач - це особа, притягнута позивачем як відповідач, стосовно якої встановлено, що вона не повинна відповідати за пред`явленим позовом за наявності даних про те, що обов`язок виконати вимоги позивача лежить на іншій особі - належному відповідачеві. Аналогічними є правовий висновок Верховного Суду, викладений в постанові від 07 жовтня 2020 року (справа № 705/3876/18)..

Таким чином, суд, як орган, на який покладено обов`язок вирішення справи відповідно до закону, має право й зобов`язаний визначити суб`єктний склад учасників процесу залежно від характеру правовідносин і норм матеріального права, які підлягають застосуванню. Це передбачено п. 1 ч. 1 ст. 189 ЦПК та іншими нормами процесуального права, які передбачають заміну неналежного відповідача чи залучення співвідповідачів.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 51 ЦПК України суд першої інстанції має право за клопотанням позивача до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання залучити до участі у ній співвідповідача. Якщо позов подано не до тієї особи, яка повинна відповідати за позовом, суд до закінчення підготовчого провадження, а у разі розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження - до початку першого судового засідання за клопотанням позивача замінює первісного відповідача належним відповідачем, не закриваючи провадження у справі.

З аналізу наведеної статті слідує, що законодавець поклав на позивача обов`язок визначати відповідача у справі і суд повинен розглянути позов щодо тих відповідачів, яких визначив позивач. Водночас, якщо позивач помилився і подав позов до тих, хто відповідати за позовом не повинен, або притягнув не всіх, він не позбавлений права звернутись до суду з клопотанням про заміну неналежного відповідача чи залучення до участі у справі співвідповідачів і суд таке клопотання задовольняє. Тобто ініціатива щодо заміни неналежного відповідача повинна виходити від позивача, який повинен подати клопотання. У цьому клопотанні позивач обґрунтовує необхідність такої заміни, а саме, чому первісний відповідач є неналежним і хто є відповідачем належним. Подання позивачем такого клопотання свідчить, що він не лише згідний, але й просить про заміну неналежного відповідача належним.

З урахуванням принципу диспозитивності суд не має права проводити заміну неналежного відповідача належним з власної ініціативи. Пленум Верховного Суду України у п. 8 постанови від 12.06.2009 року № 2 «Про застосування норм цивільного процесуального законодавства при розгляді справ у суді першої інстанції» роз`яснив, що пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі чи залишення заяви без руху, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному статтею 33 ЦПК. Після заміни неналежного відповідача або залучення співвідповідача справа розглядається спочатку в разі її відкладення або за клопотанням нового відповідача чи залученого співвідповідача та за його результатами суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Пред`явлення позову до неналежного відповідача є підставою для відмови у позові, що не позбавляє позивача права пред`явити позов до належного відповідача.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 17 квітня 2018 року у справі №523/9076/16-ц (провадження № 14-61цс18) вказано, що «пред`явлення позову до неналежного відповідача не є підставою для відмови у відкритті провадження у справі, оскільки заміна неналежного відповідача здійснюється в порядку, визначеному ЦПК України. За результатами розгляду справи суд відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача. Тобто, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи, а не на стадії відкриття провадження».

Таким чином, визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача, а пред`явлення позову до неналежного відповідача є самостійною підставою для відмови у задоволенні позову.

Лише при належному складі учасників справи судом встановлюються обставини справи та досліджується й вирішується спір по суті.

Враховуючи викладене вище, суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позову у повному обсязі.

Відповідно до ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача.

Беручи до уваги висновок суду про відмову у задоволенні позову, судові витрати покладаються на позивача.

В даному випадку встановлені всі фактичні обставини справи, враховано доводи сторін, надано належну оцінку доказам у справі та суд застосовує норми права, які регулюють зазначені правовідносини.

Висновки суду відповідають обставинам справи, які встановлені відповідно до вимог процесуального закону, та не суперечать правовим позиціям Верховного Суду, викладених у постановах з зазначеного питання.

Згідно зі статтею 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа «Серявін та інші проти України» рішення ЄСПЛ від 10 лютого 2010 року )(Постанови КЦС ВС від 07.10.2020 року у справі № 465/3586/17, від 08.10.2020 у справі № 712/22134/12, від 05.10.2020 у справі № 347/637/18, від 27.10.2020 у справі № 243/11349/18).

Європейський суд з прав людини вказав, що пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними залежно від характеру рішення…Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі статті 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи (справа «Проніна проти України», рішення ЄСПЛ, від 18 липня 2006 року)» (Постанова КЦС ВС від 20.10.2020 у справі №756/536/19, від 15.10.2020 у справі № 759/14004/15-ц, від 15.10.2020 у справі №157/398/15-ц, від 13.10.2020 № 161/4641/17, 20.10.2020 у справі № 213/112/19, від 12.10.2020 у справі № 585/2958/17, від 12.101.2020 у справі №521/7401/15, від 09.10.2020 у справі №161/7515/15-ц).

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 15, 16, 23, 386, 1167 ЦК України, ст. ст. 12, 13, 76, 141, 142, 263, 264, 265, 266, 268 ЦПК України, суд, -

ВИРІШИВ :

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Бершадської міської ради про тлумачення заповіту та визнання права власності в порядку спадкування за заповітом відмовити у повному обсязі.

Судові витрати віднести за рахунок позивача.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження на рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Строк на апеляційне оскарження може бути також поновлений в разі пропуску з інших поважних причин, крім випадків, зазначених у частині другій статті 358 цього Кодексу.

Апеляційні скарги подаються учасниками справи до або через відповідні суди, а матеріали справ витребовуються та надсилаються судами за правилами, що діяли до набрання чинності цією редакцією Кодексу. У разі порушення порядку подання апеляційної скарги відповідний суд повертає таку скаргу без розгляду.

Суддя О. Г. Рудь