Рішення № 139494917, 27.07.2026, Шевченківський районний суд міста Києва

Справа № 641/3036/26

Провадження № 2/761/11599/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 липня 2026 року Шевченківський районний суд м. Києва в складі:

головуючого судді - Саадулаєва А.І.,

за участю секретаря - Сідого В.Ю.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку спрощеного позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Він Фінанс», про визнання кредитного договору недійсним та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

Позивачка через систему «Електронний суд» звернулася до Слобідського районного суду міста Харкова з вищевказаним позовом.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що в УБКІ на ім`я позивачки зареєстровано інформацію про наявність заборгованості перед ТОВ «Він Фінанс». Позивач зазначає, що жодного кредитного договору не укладала, грошових коштів не отримувала. Тому просить визнати недійсним даний кредитний договір та зобов`язати ТОВ «Він Фінанс» вилучити інформацію про вказану заборгованість із УБКІ. У зв`язку із вищевикладеним, позивач вимушена звернутись до суду з даним позовом.

Ухвалою Слобідського районного суду міста Харкова від 08.04.2026, вказану позовну заяву направлено за підсудністю до Шевченківського районного суду м. Києва.

У травні 2026 року дана позовна заява надійшла за підсудністю до Шевченківського районного суду м. Києва.

Протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями цивільну справу вирішено передати на розгляд судді Саадулаєву А.І.

22.05.2026 ухвалою Шевченківського районного суду міста Києва відкрито провадження у справі, вирішено здійснювати розгляд в порядку спрощеного позовного провадження з повідомленням (викликом) сторін.

03.06.2026 через систему «Електронний суд» від позивача надійшли додаткові пояснення, в яких вона зазначає, що первісним кредитором за Договором про надання фінансового кредиту № 13823380 від 28.01.2020 було ТОВ «СОС КРЕДИТ», а на момент звернення до суду поточним кредитором у кредитній історії зазначено ТОВ «ВІН ФІНАНС». Згідно із відповіддю ТОВ «СОС КРЕДИТ» вих. № 12/03/2026/3 від 12.03.2026, право грошової вимоги за вказаним кредитним договором було відступлено ТОВ «ФК «МОДЕНА» на підставі договору факторингу № 27/03/20-ФК від 27.03.2020. При цьому первісний кредитор підтвердив відсутність заборгованості перед ним та зазначив, що всі права вимоги за договором були передані новому кредитору.

Відповідач своїм правом на подання відзиву не скористався.

Позивач в судове засідання не з`явилася, надала заяву, в якій просить проводити розгляд справи за її відсутності, позовні вимоги підтримала у повному обсязі та просила задовольнити.

Представник відповідача в судове засідання не з`явився, хоча про дату і час розгляду справи був повідомлений належним чином (має зареєстрований електронний кабінет у підсистемі ЄСІТС «Електронний суд»), про причини неявки суд не повідомив, відзив на позовну заяву не подав, про що свідчать матеріали справи.

Розгляд справи відбувається в судовому засіданні. Учасник справи має право заявити клопотання про розгляд справи за його відсутності. Якщо таке клопотання заявили всі учасники справи, судовий розгляд справи здійснюється на підставі наявних у суду матеріалів (ч. 1, 3 ст. 211 ЦК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 223 ЦПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Фіксування судового процесу технічними засобами не проводилось відповідно до ч. 2 ст. 247 ЦПК України у зв`язку з розглядом справи за відсутності осіб, які беруть участь у справі.

Дослідивши письмові докази, які містяться в матеріалах справи, суд дійшов наступних висновків.

Як зазначає позивач в позовній заяві, первісним кредитором за Договором про надання фінансового кредиту № 13823380 від 28.01.2020 було ТОВ «СОС КРЕДИТ», а на момент звернення до суду поточним кредитором у кредитній історії зазначено ТОВ «ВІН ФІНАНС».

Згідно із відповіддю ТОВ «СОС КРЕДИТ» вих. № 12/03/2026/3 від 12.03.2026, право грошової вимоги за вказаним кредитним договором було відступлено ТОВ «ФК «МОДЕНА» на підставі договору факторингу № 27/03/20-ФК від 27.03.2020. При цьому первісний кредитор підтвердив відсутність заборгованості перед ним та зазначив, що всі права вимоги за договором були передані новому кредитору.

Водночас відповідно до відомостей Українського бюро кредитних історій, які містяться в матеріалах справи, саме ТОВ «ВІН ФІНАНС» визначено як поточного кредитора за спірним зобов`язанням.

З метою уточнення обставин переходу права вимоги позивачем здійснювалися спроби отримати роз`яснення та документи від ТОВ «ФК «МОДЕНА» за контактними даними, отриманими від первісного кредитора, однак будь-якої відповіді чи підтверджуючих документів отримано не було. Аналогічно ТОВ «ВІН ФІНАНС» не надало інформації щодо підстав набуття права вимоги та ланцюга його переходу.

Разом з тим, наявні у справі докази у сукупності свідчать про те, що після відступлення права вимоги від ТОВ «СОС КРЕДИТ» до ТОВ «ФК «МОДЕНА» подальшим кредитором у правовідносинах є ТОВ «ВІН ФІНАНС», оскільки саме ця юридична особа відображена як чинний кредитор у кредитній історії позивача.

При цьому, як вбачається із відповіді ТОВ «СОС КРЕДИТ» за Вих. № 12/03/2026/3 від 12.03.2026, 28 січня 2020 року між Товариством та гр. ОСОБА_1 було укладено Договір про надання фінансового кредиту № 13823380 (далі - Договір) на суму 6000,00 грн.

ТОВ «СОС КРЕДИТ» зазначає, що ОСОБА_1 не повернула кредит та проценти за користування кредитом в термін, встановлений Договором та прострочила виконання грошового зобов`язання за Договором.

Разом з тим, 27 березня 2020 року право грошової вимоги по Договору було відступлено ТОВАРИСТВУ З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «МОДЕНА» (код за ЄДРПОУ 41670960) на підставі Договору надання послуги з факторингу № 27/03/20-фк від 27.03.2020, укладеного між ТОВАРИСТВОМ З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «СОС КРЕДИТ» та ТОВАРИСТВОМ З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «МОДЕНА».

Станом на дату відступлення права вимоги заборгованість ОСОБА_1 становила 7587 гривень 60 копійок, з яких:

- 6000,00 грн - заборгованість за кредитом;

- 1587,60 грн - заборгованість по процентах за користування кредитом.

Відповідно до ст. 514 Цивільного кодексу України, до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Отже, на дату надання відповіді, заборгованість ОСОБА_1 перед Товариством відсутня, оскільки 27.03.2020 всі права вимоги щодо заборгованості ОСОБА_1 передано ТОВАРИСТВУ З ОБМЕЖЕНОЮ ВІДПОВІДАЛЬНІСТЮ «ФІНАНСОВА КОМПАНІЯ «МОДЕНА» (код за ЄДРПОУ 41670960).

При застосуванні норм права до спірних правовідносин судом враховується наступне.

Зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплати гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку (частина перша статті 509 ЦК України).

Зобов`язання виникають з підстав, встановлених статтею 11 цього Кодексу (частина друга статті 509 ЦК України). Підставами виникнення цивільних прав та обов`язків, зокрема, є договори та інші правочини (пункт 1 частини другої статті 11 ЦК України).

Згідно зі ст. 627 ЦК України відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. У договорах за участю фізичної особи - споживача враховуються вимоги законодавства про захист прав споживачів.

Відповідно до статті 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Згідно зі статтею 203 ЦК України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Велика Палата Верховного Суду у своїй Постанові від 16 червня 2020 року у справі №145/2047/16-ц прийшла до наступного висновку: «Відповідно до статті 204 ЦК України правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним. Зазначена норма кореспондує частинам другій, третій статті 215 ЦК України, висвітлює різницю між нікчемним і оспорюваним правочином і не застосовується до правочинів, які не відбулися, бо є невчиненими. Разом із тим Велика Палата Верховного Суду констатує, що у випадку оспорювання самого факту укладення правочину, такий факт може бути спростований не шляхом подання окремого позову про недійсність правочину, а під час вирішення спору про захист права, яке позивач вважає порушеним шляхом викладення відповідного висновку про неукладеність спірних договорів у мотивувальній частині судового рішення». З огляду на викладене вище, вимога Позивача щодо визнання Кредитного договору недійсним з підстав оспорювання самого факту укладення правочину є такою, що не може бути задоволена, оскільки не відповідає нормам законодавства та правовій позиції Верховного Суду.

Ініціювання спору про недійсність договору не для захисту цивільних прав та інтересів, а з метою ухилення від виконання зобов`язань, є неприпустимим (постанова Касаційного цивільного суду у складі Верховного суду від 05 вересня 2019 року у справі № 638/2304/17).

Відповідно до положень частини 3 статті 12, частини 1 статті 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Верховний Суд неодноразово наголошував щодо необхідності застосування категорій стандартів доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони.

Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02.10.2018 у справі № 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі № 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі № 902/761/18, від 04.12.2019 у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Відповідно до ст. 1077 ЦК України за договором факторингу (фінансування під відступлення права грошової вимоги) одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника).

Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором.

Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Згідно з ч. 1 ст. 1078 ЦК України предметом договору факторингу може бути право грошової вимоги, строк платежу за якою настав (наявна вимога), а також право вимоги, яке виникне в майбутньому (майбутня вимога).

Статтею 1079 ЦК України передбачено, що сторонами у договорі факторингу є фактор і клієнт.

Клієнтом у договорі факторингу може бути фізична або юридична особа, яка є суб`єктом підприємницької діяльності.

Фактором може бути банк або інша фінансова установа, яка відповідно до закону має право здійснювати факторингові операції.

Пунктом 1 ч. 1 ст. 512 ЦК України передбачено, що кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Статтею 513 ЦК України передбачено, що правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні вчиняється у такій самій формі, що і правочин, на підставі якого виникло зобов`язання, право вимоги за яким передається новому кредиторові.

Правочин щодо заміни кредитора у зобов`язанні, яке виникло на підставі правочину, що підлягає державній реєстрації, має бути зареєстрований в порядку, встановленому для реєстрації цього правочину, якщо інше не встановлено законом.

До нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі і на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом (ст. 514 ЦК України).

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у п. 7 постанови № 9 від 6 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» правочин може бути визнаний недійсним лише з підстав, визначених законом, та із застосуванням наслідків недійсності, передбачених законом.

Відповідно до ч. 1 ст. 215 ЦК України підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Частинами 1-3, 5 та 6 ст. 203 ЦК України передбачено, що зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Як роз`яснив Пленум Верховного Суду України у п. 8 постанови № 9 від 6 листопада 2009 року «Про судову практику розгляду цивільних справ про визнання правочинів недійсними» відповідно до частини першої статті 215 ЦК підставою недійсності правочину є недодержання стороною (сторонами) вимог, які встановлені статтею 203 ЦК, саме на момент вчинення правочину.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу (ч.1 ст. 215 ЦК України).

У наведеній статті визначаються загальні правові засади визнання правочину недійсним. Звичайно, що для цього має існувати відповідна правова підстава. Такою правовою підставою Цивільний кодекс України визнає факт недодержання однією стороною чи всіма сторонами вимог, встановлених частинами 1-3, 5, 6 ст. 203 Цивільного кодексу України.

Відповідно до ст. 203 ЦК України загальними вимогами, додержання яких є необхідним для чинності правочину, зокрема: зміст правочину не може суперечити цьому кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам; особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності; волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі, правочин має вчинятися у формі, встановленій законом; правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним.

Відповідно до висновків Верховного Суду у складі Касаційного цивільного суду, викладених у постанові від 19 лютого 2020 року справа № 639/4836/17, «законодавством не встановлено підстав недійсності договору щодо відступлення права вимоги у разі передачі вимоги за зобов`язанням, із розміром якого сторона не погоджується, або якщо окремі складові такої заборгованості нараховані безпідставно. Обставини, пов`язані з фактичним виконанням чи невиконанням, чи частковим виконанням зобов`язань за відповідним договором не визначаються нормами матеріального права як підстава для визнання недійсним правочину щодо відступлення права вимоги за такими договорами (договору цесії). Питання про належне чи неналежне виконання сторонами зобов`язань за договором кредиту, право вимоги за яким передавалося за оспорюваним договором, підлягає дослідженню у межах спору про стягнення заборгованості та не впливає на правомірність та дійсність договору про відступлення права вимоги.

Сам по собі факт укладення договору відступлення права вимоги не створює для позивача безумовного обов`язку сплатити борг саме у такому розмірі, який зазначено у оспорюваному договорі під час його виконання. У разі отримання відповідної вимоги від нового кредитора, позивач не позбавлений права висловлювати свої заперечення проти такої вимоги на підставі наявних у нього доказів за основним зобов`язанням, що виникло на підставі кредитного договору.

Відповідно до правової позиції, яка міститься в постанові Верховного Суду України від 25.12.2013 року в справі №6-94цс13, однією з обов`язкових умов визнання договору недійсним є порушення у зв`язку з його укладенням прав та охоронюваних законом інтересів позивача. Якщо за результатами розгляду справи факту такого порушення не встановлено, а позивач посилається на формальне порушення закону, у суду немає правових підстав для задоволення позову.

Щодо тверджень позивача про неможливість нею отримати документи від ТОВ «ФК «МОДЕНА» та ТОВ «ВІН ФІНАНС» щодо підстав набуття права вимоги та ланцюга його переходу, суд зазначає наступне.

Відповідно до ч. 5 ст. 12 ЦПК України суд, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, зокрема, роз`яснює у випадку необхідності учасникам судового процесу їхні процесуальні права та обов`язки, наслідки вчинення або не вчинення процесуальних дій (п. 3); сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим Кодексом (п. 4); запобігає зловживанню учасниками судового процесу їхніми правами та вживає заходів для виконання ними їхніх обов`язків (п. 5).

Відповідно до ч. 2 ст. 13 ЦПК України, збирання доказів у цивільних справах не є обов`язком суду, крім випадків встановлених ЦПК України. Суд має право збирати докази, що стосуються предмета спору, з власної ініціативи лише у випадках, коли це необхідно для захисту малолітніх чи неповнолітніх осіб або осіб, які визнані судом недієздатними чи дієздатність яких обмежена, а також в інших випадках, передбачених цим Кодексом.

Відповідно до ч. 2 ст. 12 та ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона зобов`язана довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно зі ст. 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Статтею 77 ЦПК України визначено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Відповідно до ч. 1 ст. 84 ЦПК України учасник справи, у разі неможливості самостійно надати докази, вправі подати клопотання про витребування доказів судом.

Частиною 6 ст. 84 ЦПК України встановлено, що будь-яка особа, у якої знаходиться доказ, повинна видати його на вимогу суду.

Згідно з п. 6 Постанови Пленуму Верховного Суду України від 18.12.2009 №14 «Про судове рішення у цивільній справі», враховуючи принцип безпосередності судового розгляду, рішення може бути обґрунтоване лише доказами, одержаними у визначеному законом порядку та дослідженими в судовому засіданні.

Оскільки тягар доказування покладено на учасників справи та згідно з ЦПК України, суд не має права збирати докази з власної ініціативи, тому враховуючи викладене, суд роз`яснює позивачеві, що з метою повного, всебічного та об`єктивного розгляду справи, підтвердження та встановлення усіх обставин по справі, вона мала право заявити клопотання про витребування доказів.

Таким чином, позивачем не надано належних та допустимих доказів, які дають підстави вважати, що Договір про надання фінансового кредиту № 13823380 від 28.01.2020, укладений між ТОВ «СОС КРЕДИТ» та ОСОБА_1 , є несправедливим щодо неї, а всі твердження позивача з даного приводу судом розцінюються як її спосіб захисту власних інтересів від наслідків, можливість настання яких залежить лише від її добросовісної поведінки при виконанні взятих на себе за Договором зобов`язань.

Оскільки матеріали справи не містять оскаржуваний Договір про надання фінансового кредиту № 13823380 від 28.01.2020, та з поданої позовної заяви та долучених до неї доказів, суд не має можливості встановити жодну з умов, як підставу для визнання вказаного Договору недійсним, а отже підстави для задоволення позовних вимог відсутні.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки в задоволенні позовних вимог було відмовлено, понесені позивачем судові витрати не підлягають відшкодуванню.

Керуючись ст. 141, 259, 265, 268, 273, 280-281, 353-355 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до Товариства з обмеженою відповідальністю «Він Фінанс», про визнання кредитного договору недійсним та зобов`язання вчинити певні дії - відмовити.

Рішення суду може бути оскаржене протягом тридцяти днів з дня його проголошення шляхом подання апеляційної скарги до Київського апеляційного суду, а в разі, якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення складений 31.07.2026.

Суддя: