Рішення № 139490074, 30.06.2026, Дарницький районний суд міста Києва

ДАРНИЦЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД М.КИЄВА

справа № 753/25683/25

провадження № 2/753/2835/26

Р І Ш Е Н Н Я

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

30 червня 2026 року Дарницький районний суд м. Києва у складі головуючого судді Трусової Т. О. з секретарем судового засідання Овчар В. О., розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду в м. Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 , представники: ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , до ОСОБА_4 , представник: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , Громадської організації «Грузинський Національний Легіон» про визнання правочинів недійсними, усунення перешкод в користуванні житлом шляхом вселення, відшкодування моральної шкоди,

В С Т А Н О В И В:

І. Вимоги позову та стислий виклад позицій учасників справи.

У листопаді 2025 р. ОСОБА_1 (далі також - ОСОБА_1 , позивач) звернувся до суду з позовом до ОСОБА_4 , ОСОБА_6 , Громадської організації «Грузинський Національний Легіон» (далі також - ПавленкоО. А., Пахілко В. А., ГО «Грузинський Національний Легіон», відповідачі), у якому просив:

?визнати недійсним договір найму (оренди) житлового будинку АДРЕСА_1 , укладений 13.05.2025 між ОСОБА_4 та ОСОБА_6 ;

?визнати недійсним договір оренди житлового приміщення за вказаною адресою, укладений 21.07.2025 між ОСОБА_4 та ГО «Грузинський Національний Легіон»;

?стягнути з ОСОБА_4 заподіяну моральну шкоду в розмірі 200 000 грн;

?усунути перешкоди у користуванні житловим будинком АДРЕСА_1 шляхом вселення.

Позов обґрунтований такими обставинами. В період шлюбу позивача з ОСОБА_4 було набуто у власність земельну ділянку з кадастровим номером 8000000000:90:307:0027 та розташований на ній житловий будинок АДРЕСА_1 (далі також - житловий будинок, будинок, спірне майно). Право власності на це майно зареєстроване за ОСОБА_4 . У серпні 2023 р. ОСОБА_4 разом з їх спільною дочкою залишила спірний будинок, а позивач залишився у ньому проживати. 13.05.2025 ОСОБА_4 у супроводі групи чоловіків прибула до будинку, очікуючи на появу позивача. Коли позивач виїхав з будинку, вказані особи зупинили його автомобіль, намагались витягнути його з салону, завдали тілесні ушкодження та заборонили повертатись в будинок, при цьому не дозволили навіть забрати особисті речі та інструменти, які він використовує у своїй підприємницькій діяльності. Тоді ж позивач дізнався, що ОСОБА_4 уклала з ОСОБА_6 договір оренди будинку. Після вказаних подій позивач неодноразово намагався потрапити в будинок, але орендарі чинили йому у цьому перешкоди. 10.10.2025, коли позивач вчергове намагався потрапити у будинок, нові орендарі пред`явили йому інший договір оренди, укладений між ОСОБА_4 та ГО «Грузинський Національний Легіон».

За міркуванням позивача підставою недійсності оспорюваних договорів є факт їх укладення без його згоди та з протиправною метою - вчинення перешкод у користуванні будинком. Зазначає, що внаслідок протиправних дій ОСОБА_4 йому завдано моральної шкоди, яка полягає у порушенні звичного способу його життя, моральних стражданнях і переживаннях, відчутті приниження і безсилля перед несправедливістю, а вимога про вселення направлена на усунення перешкод у здійсненні права користування та розпоряджання своїм майном.

Відповідачка ОСОБА_4 (далі також - відповідачка) позов не визнала пославшись на те, що позивач систематично застосував до неї фізичне на психологічне насильство, погрожував вбити і тим самим фактично змусив її разом з дітьми виїхати з будинку, а передача будинку в оренду була пов`язана з необхідністю забезпечення його цілісності та охорони. Таку охорону і забезпечували військові, які проживали і проживають у будинку, при цьому позивач залишив будинок добровільно, жодних перешкод у користуванні будинком вона не чинила. Вказала також, що під час проживання у будинку позивач взагалі не сплачував за житлово-комунальні послуги, свідомо та умисно не сплачує присуджені судом аліменти на утримання дитини, а спір щодо поділу земельної ділянки і будинку ще не розглянутий судом. З наведених підстав відповідачка вважає вимоги позивача необґрунтованими.

Відповідачі ОСОБА_6 та ГО «Грузинський Національний Легіон»про розгляд справи повідомлялись у встановленому законом порядку, проте в судове засідання не з`явились, правом на подання відзиву на позовну заяву не скористались.

ІІ. Рух справи, заяви (клопотання) учасників справи та процесуальні дії суду.

Ухвалою суду від 10.12.2025 відкрито провадження у справі та справу призначено до розгляду за правилами загального позовного провадження (т. 1 а.с. 54-55).

В підготовчому засіданні 22.01.2026 суд зобов`язав сторону позивача надати інформацію про фактичне місце проживання відповідача 1 та відклав підготовче засідання на 25.02.2026 (т. 1 а.с. 67-70).

02.02.2026 представник відповідача 1 ознайомився з матеріалами справи (т. 1 а.с. 75).

24.02.2026 від представника позивача надійшла заява про відкладення розгляду справи, яку суд задовольнив та відклав підготовче засідання на 18.03.2026 (т. 1 а.с. 77, 88).

18.03.2026 від представника відповідача 1 надійшли письмові пояснення щодо позову та клопотання про приєднання письмових доказів (т. 1 а.с. 92-94, 95).

В підготовчому засіданні 18.03.2026 суд дозволив позивачу подати письмові заперечення на пояснення і клопотання відповідача та з наведеної підстави оголосив перерву в підготовчому засіданні до 07.04.2026 (т. 1 а.с. 132-134).

06.04.2026 від представника позивача надійшла заява про долучення електронних файлів з відеозаписами, які додавались до позовної заяви на CD-R-диску, та скриншотів електронної переписки (т. 1 а.с. 140-146).

06.04.2026 від представника позивача надійшло клопотання позивача про відмову у прийнятті письмових пояснень представника відповідача та постановлення окремої ухвали відносно представника відповідача (т. 1 а.с. 147, 149-156).

06.04.2026 від представника відповідача 1 надійшло клопотання про приєднання письмових доказів (т. 1 а.с. 147, 149-156).

В підготовчому засіданні 07.04.2026 суд прийняв до розгляду усі письмові та електронні докази, подані учасниками справи, окрім скриншотів електронної переписки, та постановив протокольну ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до розгляду по суті в судовому засіданні 07.05.2026 (т. 1 а.с. 204-206).

10.04.2026 від відповідача 1 надійшла заява-заперечення на клопотання позивача про постановлення окремої ухвали відносно представника відповідача (т. 2 а.с. 1).

В судовому засіданні 07.05.2026 суд розпочав розгляд справи по суті та у зв`язку із заявою представника позивача про відвід судді та нез`явленням представника позивача в судове засідання після перерви, оголошеної для написання заяви про відвід, розгляд справи було відкладено (т. 2 а.с. 12-15).

07.05.2026 від представника позивача надійшла заява про відвід судді (т. 2 а.с. 17).

Ухвалою суду від 18.05.2026 заяву про відвід визнано необґрунтованою (т. 2 а. с. 21-22).

Ухвалою суду під головуванням судді Осіпенко Л. М. відмовлено у задоволенні заяви представника позивача про відвід судді (т. 2 а.с. 48-49).

В судових засіданнях 03.06.2026 та 30.06.2026 суд продовжив розгляд справи по суті, після судових дебатів перейшов до стадії ухвалення судового рішення та оголосив вступну та резолютивну частини рішення.

ІІІ. Фактичні обставини, встановлені судом.

З 08.07.2019 ОСОБА_1 та ОСОБА_4 (далі також - сторони) перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 14.07.2023 (судова справа № 755/2626/23).

На підставі укладених в період шлюбу договорів купівлі-продажу ОСОБА_4 набула у власність земельну ділянку площею 0,10 га з кадастровим номером 8000000000:90:307:0027 та розташований на ній житловий будинок АДРЕСА_1 .

Згідно з умовами цих договорів позивач як чоловік покупця надавав нотаріально посвідчену згоду на їх укладення (т. 1 а.с. 11-12, 13).

Сторони не оспорюють, що спірний будинок використовувався як постійне місце проживання їх сім`ї, а після виїзду з нього відповідачки у серпні 2023 р. у будинку залишився проживати позивач.

Відповідно до пояснень відповідачки причиною її виїзду з будинку стали систематичні прояви домашнього насильства з боку позивача.

За період з серпня 2022 р. по вересень 2024 р. в інформаційно-комунікаційній системі «Інформаційний портал Національної поліції України» зареєстровано 14 звернень ОСОБА_4 з приводу неправомірних дій ОСОБА_1 - домашнього насильства, погроз, заподіяння тілесних ушкоджень тощо (т. 1 а.с. 98-99).

За результатами розгляду зазначених звернень відносно позивача було видано терміновий заборонний припис, складались протоколи про вчинення ним адміністративних правопорушень, передбачених статтею 173-2 КУпАП (домашнє насильство), та було відкрито низку кримінальних проваджень, зокрема: № 12023105020002255 від 30.09.2023 щодоумисного легкого тілесного ушкодженняза ознаками статті 125 КК України, № 12023105020002737 від 08.12.2023 та № 12024105020001404 від 21.09.2024 щодо невиконання обмежувального припису та непроходження програми для кривдників за ознаками статті 390-1 КК України, № 12023100020003949 від 04.10.2024 про домашнє насильство за ознаками статті 126-1 КК України (т. 1 а.с. 113-114, 124).

Факти вчинення позивачем відносно відповідачки домашнього насильства встановлені судовими рішеннями, які набрали законної сили, а саме: постановами суддів Дарницького районного суду м. Києва від 02.09.2022 у справі № 753/8794/22, від 18.04.2023 у справі № 753/3847/23 та від 01.11.2023 у справі № 753/15216/23 про притягнення ОСОБА_1 до адміністративної відповідальності за вчинення правопорушень, передбачених частинами першою, другою статті 173-2 КУпАП; рішенням Дарницького районного суду м. Києва у цивільній справі № 753/14906/23 про видачу відносно ОСОБА_1 обмежувального припису (т. 1 а.с. 101-105, 168-175, 176-182).

Рішенням Дніпровського районного суду м. Києва від 11.04.2025 у цивільній справі № 753/8932/24, яке набрало законної сили, стягнуто з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_7 5 000 грн на відшкодування моральної шкоди, завданої домашнім насильством (т. 1 а.с. 183-192).

13.05.2025 між ОСОБА_7 (наймодавцем) та ОСОБА_6 (наймачем) укладено договір найму (оренди) нерухомого майна, предметом якого є тимчасова здача в найм (оренду) на оплатній основі належного наймодавцю житлового приміщення, що знаходиться за адресою: АДРЕСА_1 , на строк з 13.05.2025 по 13.05.2026 (т. 1 а.с. 7-8).

У цей же день під приводом виконання умов договору найму ОСОБА_7 з групою чоловіків прибула до спірного будинку, де між вказаними особами та позивачем відбувся конфлікт.

Зі змісту наданих позивачем фрагментарних відеозаписів неможливо повно дослідити обставини конфлікту та відновити послідовність подій, проте зафіксовані відеозаписами окремі епізоди (удари ОСОБА_7 по склу керованого позивачем автомобіля, зачинення воріт домоволодіння невідомим чоловіком) та загальний контекст зазначених подій підтверджують факти неправомірної поведінки відповідачки і її супутників по відношенню до позивача.

Згідно з поясненнями позивача під час конфлікту невідомий чоловік розпилив в його обличчя газ дратівливої дії.

На доведення вказаної обставини позивач надав виписку з медичної карти стаціонарного хворого, яка містить відомості про його лікування в офтальмологічному відділенні в період з 15.05.2025 по 25.05.2025 з діагнозом: опік рогівки ІІ ст. обох очей (т. 1 а.с. 22-23).

За фактом заподіяння позивачу тілесних ушкоджень здійснюється досудове розслідування у кримінальному провадженні, внесеному до ЄРДР 07.06.2025 під № 12025105020000586 за ознаками кримінального правопорушення, передбаченого статтею 125 КК України (т. 1 а.с. 14-16, 17, 18-19).

В результаті зазначених подій невідомі особи вселились у спірний будинок, а позивач був примусово з нього виселений.

У подальшому позивач періодично намагався потрапити у своє помешкання, однак до будинку його не впускали і забрати особисті речі не дозволяли, що підтверджується наявними в матеріалах справи відеозаписами, фактом звернення позивача з цього приводу до поліції (т. 1 а.с. 20-21) та не спростовано відповідачкою.

Відповідно до пояснень позивача в останній з таких візитів він виявив у будинку нових орендарів, які надали йому для огляду договір оренди житлового приміщення від 21.07.2025, укладений між орендодавцем ОСОБА_4 та орендарем ГО «Грузинський Національний Легіон»строком на один рік.

Факт укладення цього договору, копія якого додана до позовної заяви (т. 1 а.с. 9), відповідачка не спростувала

IV. Норми права і мотиви їх застосування.

У статтях 15, 16 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) закріплене право кожного на захист свого цивільного (особистого немайнового або майнового) права та інтересу у разі його порушення, невизнання або оспорювання.

Порушення права означає позбавлення його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє право повністю або частково, а під порушенням охоронюваного законом інтересу, яке дає підстави для звернення особи за судовим захистом, слід розуміти створення об`єктивних перешкод на шляху до здобуття відповідного матеріального та/або нематеріального блага (рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 за № 18-рп/2004).

Суб`єктивне право на захист реалізується у спосіб, визначений законом. Перш за все це право на звернення за судовим захистом, носієм якого виступає кожний з учасників цивільних правовідносин чи будь-яка заінтересована особа.

Відповідно до положень частини першої статті 2 ЦПК України завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Стаття 5 цього Кодексу визначає, що здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного, невизнаного або оспореного права, свободи чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі № 338/180/17, від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16, від 11.09.2018 у справі № 905/1926/16, від 30.01.2019 у справі № 569/17272/15-ц та багато інших).

З наведених у позовній заяві обставин та обґрунтувань убачається, що вимоги ОСОБА_1 про визнання договорів недійсними та усунення перешкод у користуванні житловим будинком шляхом вселення спрямовані на захист його майнових прав на цей об`єкт загалом та права на житло, зокрема, а фактичною підставою цих вимог є використання ОСОБА_4 як титульним власником житлового будинку повноважень з розпорядження ним.

Зважаючи на викладене, вирішення зазначених вимог насамперед потребує дослідження положень цивільного закону, які регулюють відносини власності.

Визначення права власності у його юридичному розумінні наведене у статті 316 ЦК України, відповідно до положень якої правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Власникові належать права володіння, користування та розпорядження своїм майном, власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд та має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону (статті 317, 319 ЦК України).

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні. Особа може бути позбавлена права власності або обмежена у його здійсненні лише у випадках і в порядку, встановлених законом (стаття 321 ЦК України).

Відтак, здійснення власником свого права власності передусім полягає у безперешкодному, вільному та на власний розсуд використанні всього комплексу правомочностей власника, визначених законом - володіння, користування, розпорядження майном.

Згідно зі статтею 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Відповідно до положень статті 60 Сімейного кодексу України (далі - СК України) майно, набуте подружжям за час шлюбу, належить дружині та чоловікові на праві спільної сумісної власності незалежно від того, що один з них не мав з поважної причини (навчання, ведення домашнього господарства, догляд за дітьми, хвороба тощо) самостійного заробітку (доходу). Вважається, що кожна річ, набута за час шлюбу, крім речей індивідуального користування, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Частиною третьою статті 61 СК Українивизначено, що якщо одним із подружжя укладено договір в інтересах сім`ї, то гроші, інше майно…, є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя.

Презумпція дії режиму спільної сумісної власності щодо майна, набутого подружжям за час шлюбу, передбачена і нормою частини третьої статті 368 ЦК України.

Отже факт набуття житлового будинку у власність вперіод зареєстрованого шлюбу ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , надання останнім згоди на придбання майна його дружиною та відсутність доказів на спростування презумпції спільності майна дає підстави вважати цей будинок об`єктом права їх спільної сумісної власності.

За приписами статей 63, 65 СК України дружина та чоловік мають рівні права на володіння, користування і розпоряджання майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, якщо інше не встановлено домовленістю між ними, та розпоряджаються майном, що є об`єктом права спільної сумісної власності подружжя, за взаємною згодою.

Як установив суд, угода щодо володіння, користування і розпоряджання житловим будинком між сторонами не укладалася.

Здавання майна у найм (оренду) є дією по розпорядженню таким майном, адже внаслідок цього правочину відбувається перехід права користування предметом найму до наймача за плату на певний строк (стаття 759 ЦК України).

Такі ознаки є загальними для усіх договорів найму, у тому числі і для договорів найму (оренди) житла (стаття 810 ЦК України).

Статтею 391 ЦК України передбачено, що власник майна має право вимагати усунення перешкод у здійсненні ним права користування та розпорядження своїм майном.

Зазначена норма визначає право власника вимагати будь яких усунень свого порушеного права від будь-яких осіб будь-яким шляхом, який власник вважає прийнятним.

Особливістю такого позову є відсутність спору з приводу належності позивачу майна на праві власності чи іншому титулі, існування перешкод у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю, триваючий характер правопорушення і його наявність у момент подання позову. При цьому не має значення, ким саме спричинено порушене право, та з яких підстав.

У частині першій статті 383 ЦК України законодавець визначив, що власник житлового будинку, квартири має право використовувати помешкання для власного проживання, проживання членів своєї сім`ї, інших осіб … .

З наведеного слідує, що порушення права користування таким об`єктом права власності як житловий будинок призводить і до порушення права особи на житло, яке нарівні з правом власності є одним з основних конституційних прав людини (стаття 47 Конституції України).

Невід`ємною складовою цього права є заборона виселення фізичної особи або примусового позбавлення її житла інакше як з підстав і в порядку, передбачених законом (частина четверта статті 311 ЦК України, стаття 9 Житлового кодексу України).

Судом установлено, що ОСОБА_4 уклала оспорювані договори найму (оренди) без згоди позивача, при цьому внаслідок застосування фізичної сили та психологічного тиску позивач не лише втратив право користування своїм майном, а й був примусово позбавлений житла.

У подальшому відбулась зміна суб`єктного складу відносин найму ( ОСОБА_4 уклала договір з іншим наймачем), проте відновлення права власності позивача на житловий будинок не відбулося, перешкоди у здійсненні його законного права користуватись своєю власністю та використовувати помешкання для власного проживання тривають і донині, а відтак задоволення вимог позову про усунення таких перешкод шляхом вселення є належним та ефективним способом захисту порушених прав позивача у спірних правовідносинах.

Вимоги позову про визнання договорів найму недійсними ґрунтуються на нормі частини другої статті 65 СК України, згідно з якою дружина, чоловік має право на звернення до суду з позовом про визнання договору недійсним як такого, що укладений другим із подружжя без її, його згоди, якщо цей договір виходить за межі дрібного побутового.

З огляду на те, що недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю, і у разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні в натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину (частина перша статті 216 ЦК України), інтерес особи, яка його оспорює, полягає у приведенні сторін недійсного правочину до того стану, який вони мали до його вчинення, оскільки від цього залежить подальша можливість законної реалізації цією особою (позивачем) її прав.

Таке розуміння визнання правочину недійсним як способу захисту є усталеним у судовій практиці.

Незважаючи на те, що стаття 216 ЦК України встановлює загальні правила щодо правових наслідків недійсності будь-якого правочину, зміст та юридична природа договору найму житла як способу реалізації права громадян на житло, що слугує задоволенню однієї з основних матеріальних умов життя людини, вказують на неможливість застосування правил реституції у спірних правовідносинах.

Такий висновок випливає і з аналізу положень частини першої статті 770 ЦК України, якою передбачено, що зміна власника речі, переданої в найм, зумовлює набуття новим власником прав та обов`язків наймодавця.

Водночас спеціальною нормою, яка визначає правові наслідки розірвання договору найму житла, є стаття 826 ЦК України, якою установлено, що у разі розірвання договору найму житла наймач та інші особи, які проживали у помешканні, підлягають виселенню з житла на підставі рішення суду, без надання їм іншого житла.

Розірвання договору найму житла припиняє право наймача на користування орендованим житлом, такий же наслідок наступає і у разі визнання договору найму житла недійсним, проте застосування зазначених способів захисту призводить до реального відновлення порушених прав лише у разі заявлення вимог про виселення наймача (наймачів).

Отже ураховуючи, що перший з оспорюваних договорів вже припинив свою дію, визнання недійсним договору найму (оренди) житла, зобов`язання за яким вже виконані, само по собі не призводить до ефективного захисту порушених прав, а вимог про виселення наймачів позивач не заявив, правові підстави для задоволення позову в цій частині вимог відсутні.

Загальні положення про відшкодування моральної шкоди визначає стаття 23 ЦК України, відповідно до якої моральна шкода полягає, зокрема, у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості.

Моральна шкода відшкодовується незалежно від майнової шкоди, яка підлягає відшкодуванню, та не пов`язана з розміром цього відшкодування.

Моральна шкода відшкодовується одноразово, якщо інше не встановлено договором або законом.

За приписами статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі, неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини.

З огляду на зазначене можна дійти висновку, що обов`язковими умовами відповідальності за завдання моральної шкоди у деліктних зобов`язаннях є наявність таких складових: протиправна поведінка відповідача; настання моральної шкоди; причинний зв`язок між протиправною поведінкою і шкодою; вина завдавача шкоди (у формах умислу або необережності).

На підставі оцінки установлених у цій справі обставин порушення майнових та житлових прав позивача, які супроводжувались застосуванням фізичної сили та психологічного тиску, суд вважає доведеним факт спричинення позивачу істотних душевних страждань.

Неправомірні дії відповідачки, яка уклала договори найму (оренди) житла без згоди позивача та організувала його фізичне витіснення з будинку, призвели і до вимушених змін у звичному способі життя позивача, оскільки він втратив можливість проживати у своєму помешканні та користуватись особистим майном, змушений був витрачати час, зусилля та власні кошти на збирання необхідних документів, звернення до правоохоронних органів, адвоката та до суду, щоб довести порушення своїх прав.

Разом з тим при визначенні розміру грошового відшкодування завданої позивачу моральної шкоди суд не може залишити поза увагою встановлені судовими рішеннями факти його протиправної поведінки щодо відповідачки, що на думку суду істотно знижує ступінь її вини у завданні такої шкоди.

З урахуванням наведеного суд визнає обґрунтованою та доведеною вимогу про відшкодування завданої позивачу моральної шкоди в розмірі 15 000 грн.

За внутрішнім переконанням суду такий розмір компенсації за спричинені позивачу душевні страждання та інші немайнові втрати у повній мірі відповідає їх обсягу, глибині та тривалості, характеру правопорушення, ступеню вини відповідачки і таким фундаментальним засадам цивільного права як справедливість і розумність.

ІV. Розподіл судових витрат між сторонами.

Стаття 141 ЦПК України визначає, що у разі часткового задоволення позову судовий збір та інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи,покладаються на сторони пропорційно розміру задоволених вимог.

Предметом позову у цій справі були три вимоги немайнового характеру та вимога майнового характеру про відшкодування моральної шкоди, а відтак позовна заява підлягала оплаті судовим збором в загальному розмірі 5 633,60 грн (1211,20х3)+2000).

Натомість до позовної заяви додано документ про сплату судового збору в розмірі 6 661,60 грн, що на 1 028 грн перевищує встановлений законом розмір.

Зазначена сума є зайво сплаченою, при цьому позивач вправі подати клопотання про її повернення (стаття 7 Закону України «Про судовий збір»), а тому при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд виходить з розміру судового збору, встановленого законом.

Отже ураховуючи, що за результатами розгляду справи відмовлено у задоволенні вимог про визнання правочинів недійсними, повністю задоволено вимогу про усунення перешкод в користуванні житлом, а вимогу про відшкодування моральної шкоди задоволено частково, суд вбачає підстави для покладення на ОСОБА_7 судового збору в розмірі 2 422,40 грн.

На підставі викладеного, керуючись статтями 4, 5, 7, 12, 13, 76, 77, 80, 81, 89, 141, 259, 263-265, 268, 273, 354 ЦПК України, суд

В И Р І Ш И В:

Позов ОСОБА_1 задовольнити частково.

Усунути ОСОБА_1 перешкоди у користуванні житловим приміщенням житлового будинку АДРЕСА_1 шляхом вселення.

Вселити ОСОБА_1 до житлового будинку АДРЕСА_1 .

Стягнути з ОСОБА_4 на користь ОСОБА_1 15 000 грн як компенсацію моральної шкоди та 2 422,40 грн. судового збору, а усього 17 422 (сімнадцять тисяч чотириста двадцять дві) гривні 40 копійок.

В решті вимог позову відмовити.

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , рнокпп НОМЕР_1 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_2 .

Відповідач: ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , рнокпп НОМЕР_2 , зареєстроване місце проживання: АДРЕСА_1 .

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку для подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закритті апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду.

Рішення може бути оскаржене в апеляційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення не було вручене у день його складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя:

Повне рішення складене 04.09.2026.