Рішення № 139488782, 04.09.2026, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/14227/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 вересня 2026 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Бабенка Д.А., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін адміністративну справу за позовом товариства з обмеженою відповідальністю «БІЛГОРОД-ДНІСТРОВСЬКИЙ ПОРТ» до Одеської обласної державної адміністрації про визнання протиправним пункту розпорядження та зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

До Одеського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява товариства з обмеженою відповідальністю «БІЛГОРОД-ДНІСТРОВСЬКИЙ ПОРТ» до Одеської обласної державної адміністрації, в якій позивач просить суд:

визнати протиправним та скасувати пункт 3 розпорядження Одеської обласної державної адміністрації №1150/А-2025 від 03.11.2025 в частині припису: «встановивши річну орендну плату за земельну ділянку у розмірі 12% (дванадцять відсотків) від нормативної грошової оцінки земельних ділянок»;

зобов`язати Одеську обласну державну адміністрацію прийняти розпорядження, яким внести зміни до розпорядження №1150/А-2025 від 03.11.2025 в частині внесення припису: «встановивши річну орендну плату за земельну ділянку у розмірі 3% (три відсотки) від нормативної грошової оцінки земельних ділянок».

Стислий виклад позиції позивача.

У позові зазначено, що, відповідно до розпорядження №1150/А-2025 від 03.11.2025, позивачу передаються в оренду земельні ділянки, розташовані за адресою: Одеська область, м. Білгород-Дністровський, вул. Шабська, 81, кадастровий номер 5110300000:01:010:0001 площею 55,0381 га та кадастровий номер 5110300000:01:010:0003 площею 3,9999 га, за цільовим призначенням 12.02 - для розміщення та експлуатації будівель і споруд морського транспорту (далі по тексту - Земельні ділянки) строком на 49 років. Відповідно до положень пункту 3 означеного розпорядження, річна орендна плата за оренду Земельних ділянок встановлена у розмірі 12% (дванадцять відсотків) від їх нормативної грошової оцінки.

На переконання представника позивача, пункт 3 розпорядження Одеської обласної державної адміністрації підлягає визнанню протиправним та скасуванню в частині встановлення річної орендної плати за оренду Земельних ділянок у розмірі 12% (дванадцять відсотків) від їх нормативної грошової оцінки, оскільки, як вважає представник позивача, він є дискримінаційним по відношенню до позивача.

Так, представник позивача у позові вказує, що для інших суб`єктів господарювання (наприклад, ТОВ «Портово-зерновий комплекс «Чорноморськ» та ТОВ «ДЕЛЬТА ВІЛМАР СНД»), які орендують землі аналогічного цільового призначення (12.02 - морський транспорт), відповідач встановив значно нижчі ставки - 6% та 5% відповідно.

Представник позивача вважає, що встановлення для позивача максимальної ставки оренди (12%) від нормативної грошової оцінки земельних ділянок на фоні значно нижчих ставок для інших суб`єктів за оренду земельних ділянок аналогічного цільового призначення свідчить про штучне створення відповідачем дискримінаційних умов господарювання.

У позові представник позивача звернув увагу, що відповідач не має затвердженого положення чи методики для диференціації орендних ставок, що призводить до вибіркового та непрозорого встановлення максимального розміру плати.

На думку представника позивача, оскільки законодавством детально не врегульовано критеріїв, за якими відповідач ухвалює рішення про умови надання в оренду земельних ділянок, рішення адміністрації має бути максимально вичерпним, ґрунтовним, повинне розкривати заявникові мотиви його ухвалення. Дискреційні повноваження не повинні використовуватися державним органом свавільно.

Правовою підставою позову представник позивача визначив статті 13, 19 Конституції України, статтю 21 Цивільного кодексу України, статті 1, 6 Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні», статті 1, 15, 50 Закону України «Про захист економічної конкуренції» та статтю 245 Кодексу адміністративного судочинства України, зокрема частину третю цієї статті.

Стислий виклад заперечень відповідача.

У відзиві представник відповідача наголошує, що ставка 12% є правомірною, оскільки підпункт 288.5.2 Податкового кодексу України прямо встановлює, що річний розмір орендної плати не може перевищувати 12% нормативної грошової оцінки.

Заперечуючи проти доводів позовної заяви, представник відповідача також наголошує, що розмір орендної плати є істотною умовою договору, яка визначається за згодою сторін. Розпорядження лише відображає «бажання та волевиявлення» адміністрації як сторони майбутнього договору, на яке позивач ще не погодився.

Представник відповідача вважає твердження щодо дискримінації безпідставними. На його думку, встановлення інших ставок (5% чи 6%) для інших суб`єктів не свідчить про нерівне ставлення, адже кожен договір укладається індивідуально з урахуванням конкретних обставин. За твердженням представника відповідача, позивач не надав доказів того, що перебуває у тотожних умовах з іншими згаданими ним компаніями.

Окрім того, представник відповідача зазначає, що позивач обрав неналежний та неефективний спосіб захисту. Посилаючись на пункт 1 частини першої статті 20 Господарського процесуального кодексу України, представник відповідача вказує, що фактично йдеться про укладення договору оренди земельної ділянки, а доводи позивача зводяться до незгоди з визначеним розміром орендної плати. З посиланням на постанови Великої Палати Верховного Суду від 05.06.2018 у справі №338/180/17, від 22.09.2020 у справі №910/3009/18 та від 19.01.2021 у справі №916/1415/19 представник відповідача стверджує, що задоволення заявлених вимог не забезпечить остаточного врегулювання спірних правовідносин та не призведе до досягнення того результату, на який фактично спрямовані вимоги позивача.

Стислий виклад відповіді на відзив.

У відповіді на відзив представник позивача наводить доводи та аргументи, що є за суттю та змістом аналогічними аргументам, які наведені у позовній заяві.

Стислий виклад заперечень.

У запереченнях представник відповідача, окрім аналогічних доводів та аргументів, що зазначені у відзиві, додатково зазначив, що посилання позивача на договори оренди земельних ділянок, укладені з ТОВ «Портово-зерновий комплекс «Чорноморськ» зі ставкою орендної плати у розмірі 6% та ТОВ «ДЕЛЬТА ВІЛМАР СНД» зі ставкою 5% від нормативної грошової оцінки земельних ділянок, є вибірковим та саме по собі не може свідчити про дискримінаційний чи нерівний підхід з боку відповідача. Аналіз договорів оренди, укладених, зокрема, з ТОВ «Портово-зерновий комплекс «Чорноморськ», свідчить, що для об`єктивного порівняння розміру орендної плати недостатньо зіставляти виключно відсоткові ставки. Фактичний розмір орендної плати залежить від нормативної грошової оцінки конкретної земельної ділянки та інших індивідуальних характеристик.

Представник відповідача у запереченнях звернув увагу, що за своїм змістом оскаржуваний пункт 3 не є рішенням, яким безпосередньо встановлюються, змінюються чи припиняються права та обов`язки позивача. Його предметом є уповноваження конкретної посадової особи діяти від імені Одеської обласної державної (військової) адміністрації при укладенні договору оренди земельних ділянок, тобто визначення особи, яка здійснюватиме представництво інтересів відповідача під час укладення відповідного правочину. Зазначення у розпорядженні умов, яких уповноважена особа повинна дотримуватися під час укладення договору, також не змінює правової природи такого акта. Такі вказівки визначають виключно межі реалізації представницьких повноважень посадової особи та порядок її дій від імені відповідача, але самі по собі не змінюють договірних правовідносин із позивачем, не встановлюють для нього обов`язку сплачувати орендну плату у відповідному розмірі та не замінюють собою договір оренди землі.

Крім того, за твердженням представника відповідача, відповідно до положень земельного та цивільного законодавства виникнення, зміна чи припинення прав та обов`язків сторін у сфері орендних правовідносин пов`язується саме з укладенням відповідного договору оренди землі або внесенням змін до нього, а не з прийняттям рішення про уповноваження посадової особи на його підписання. Отже, на переконання відповідача, оскаржуваний пункт 3 розпорядження не є актом реалізації повноважень щодо розпорядження земельними ділянками державної власності; актом реалізації таких повноважень є пункт 2 розпорядження.

Процесуальні дії у справі.

Ухвалою від 22.05.2026 суд залишив позовну заяву без руху, встановив позивачу десятиденний строк для усунення недоліків позовної заяви шляхом надання до суду заяви про поновлення строку звернення до адміністративного суду із зазначенням обґрунтованих підстав для поновлення строку.

Суд ухвалою від 11.06.2026 визнав поважними причини пропуску строку звернення до суду з позовною заявою товариства з обмеженою відповідальністю «БІЛГОРОД-ДНІСТРОВСЬКИЙ ПОРТ», поновив позивачу строк звернення до суду, прийняв до розгляду позовну заяву та відкрив провадження у справі, вирішив розглядати справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін відповідно до статті 262 КАС України в електронній формі та встановив сторонам строки для надання заяв по суті.

Ухвалою від 27.07.2026 суд витребував у відповідача:

копію нормативно-правового акта (положення, регламенту, методики), затвердженого Одеською обласною державною (військовою) адміністрацією, відповідно до якого визначається диференційований розмір орендної плати за користування земельними ділянками суб`єктами господарювання в залежності від розміру нормативної грошової оцінки;

інформацію про опублікування та/або доведення такого нормативно-правового акта до товариства з обмеженою відповідальністю «БІЛГОРОД-ДНІСТРОВСЬКИЙ ПОРТ»;

розрахунок розміру відсоткової ставки орендної плати за користування земельними ділянками з кадастровими номерами 5110300000:01:010:0001 площею 55,0381 га та 5110300000:01:010:0003 площею 3,9999 га, цільове призначення - 12.02 для розміщення та експлуатації будівель та споруд морського транспорту, які розміщені за адресою: Одеська область, м. Білгород-Дністровський, вул. Шабська, 81, з нормативно-правовим обґрунтуванням щодо його встановлення на рівні 12 відсотків від нормативної грошової оцінки земельної ділянки;

затверджені умови та критерії визначення відсоткового розміру від 3% до 12% орендної плати за користування земельними ділянками з цільовим призначенням 12.02 - для розміщення та експлуатації будівель та споруд морського транспорту, в тому числі з урахуванням нормативної грошової оцінки земельної ділянки.

На виконання означеної ухвали відповідач подав до суду пояснення, в яких повідомив про неприйняття та незатвердження витребуваних актів, умов і критеріїв.

Розглянувши подані документи та матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив такі обставини справи.

03 листопада 2025 року Одеська обласна державна (військова) адміністрація видала розпорядження №1150/А-2025, відповідно до пункту 2 якого товариству з обмеженою відповідальністю «БІЛГОРОД-ДНІСТРОВСЬКИЙ ПОРТ» надано в оренду на 49 років земельні ділянки (кадастровий номер 5110300000:01:010:0001 площею 55,0381 га та кадастровий номер 5110300000:01:010:0003 площею 3,9999 га) із земель державної власності (категорія земель промисловості, транспорту, електронних комунікацій, енергетики, оборони та іншого призначення), з цільовим призначенням 12.02 - для розміщення та експлуатації будівель і споруд морського транспорту, які розміщені за адресою: Одеська область, м. Білгород-Дністровський, вул. Шабська, 81.

Пунктом 3 означеного розпорядження доручено начальнику відділу правового представництва та захисту юридичного управління апарату Одеської обласної державної адміністрації КРАВЦОВУ Роману Володимировичу від імені Одеської обласної державної (військової) адміністрації укласти договір оренди земельних ділянок з товариством з обмеженою відповідальністю «БІЛГОРОД-ДНІСТРОВСЬКИЙ ПОРТ», встановивши річну орендну плату за земельну ділянку у розмірі 12% (дванадцять відсотків) від нормативної грошової оцінки земельних ділянок.

Матеріалами справи підтверджено придбання позивачем нерухомого майна, розміщеного на означених земельних ділянках, за договором купівлі-продажу об`єкта малої приватизації - Єдиного майнового комплексу державного підприємства «БІЛГОРОД-ДНІСТРОВСЬКИЙ МОРСЬКИЙ ТОРГОВЕЛЬНИЙ ПОРТ» шляхом викупу учасником, який один подав заяву на участь в аукціоні, від 27.02.2025 та актом приймання-передачі від 21.08.2025 (товариство з обмеженою відповідальністю «ТОП-ОФФЕР», яке є покупцем об`єкта малої приватизації за договором, код ЄДРПОУ 45213521, у подальшому змінило найменування на товариство з обмеженою відповідальністю «БІЛГОРОД-ДНІСТРОВСЬКИЙ ПОРТ» із збереженням того самого коду ЄДРПОУ 45213521).

Суд встановив та матеріалами справи підтверджено проведення нормативної грошової оцінки означених земельних ділянок, що підтверджується витягами із технічної документації з нормативної грошової оцінки земельних ділянок №НВ-9921947712026 від 22.01.2026 та №НВ-5100112362026 від 26.01.2026. За витягом №НВ-5100112362026 від 26.01.2026 нормативна грошова оцінка земельної ділянки з кадастровим номером 5110300000:01:010:0001 становить 109545446,50 грн. За витягом №НВ-9921947712026 від 22.01.2026 нормативна грошова оцінка земельної ділянки з кадастровим номером 5110300000:01:010:0003 становить 5345612,60 грн.

Матеріалами справи також підтверджено пошкодження об`єктів нерухомого майна позивача, розташованих за адресою: Одеська область, м. Білгород-Дністровський, вул. Шабська, 81, внаслідок збройної агресії російської федерації проти України, що підтверджується витягом з Державного реєстру майна, пошкодженого та знищеного внаслідок бойових дій, терористичних актів, диверсій, спричинених збройною агресією російської федерації проти України, від 06.01.2026.

В подальшому, як свідчать матеріали справи, позивач звернувся до відповідача з клопотанням від 11.11.2025 №11/11-01, у якому просив зменшити ставку річної орендної плати з 12% (дванадцяти відсотків) до 3% (трьох відсотків) від нормативної грошової оцінки земельних ділянок. В обґрунтування клопотання позивач посилався на таке:

нормативна грошова оцінка земельних ділянок становить 106381392,00 грн, а тому за ставкою 12% річна орендна плата перевищить 12,7 млн грн;

прийняті у процедурі приватизації зобов`язання з кредиторської заборгованості державного підприємства;

потребу в реконструкції та переоснащенні придбаних об`єктів портової інфраструктури, а також на неможливість здійснювати господарську діяльність з огляду на заборону (блокування) судноплавства до Білгород-Дністровського порту з 2022 року.

У відповідь ТОВ «БІЛГОРОД-ДНІСТРОВСЬКИЙ ПОРТ» отримало лист відповідача від 24.12.2025 вих. №16509/4/01-29/16878/2-25, у якому позивачу повідомлено, що відсутні підстави для зменшення річної орендної плати за земельні ділянки до 3% (трьох відсотків).

В означеній відповіді також вказано, що розпорядженням голови (начальника) Одеської обласної державної (військової) адміністрації від 03 листопада 2025 року №1150/А-2025 встановлено річну орендну плату за земельну ділянку у розмірі 12% (дванадцять відсотків) від нормативної грошової оцінки земельної ділянки. Мотивів, за якими для позивача визначено саме такий розмір орендної плати, означений лист не містить.

Суд встановив, що позивач додатково звертався до відповідача з листом від 27.01.2026 №27/01-01/12, в якому, зокрема, просив зменшити розмір річної орендної плати за земельні ділянки до 3% (трьох відсотків) від їх нормативної грошової оцінки.

На означене звернення відповідач надав відповідь листом від 27.02.2026 №1531/7/01-29/2594/2-26 про відсутність підстав для зниження розміру орендної плати. Мотивів, за якими для позивача визначено саме такий розмір орендної плати, цей лист так само не містить.

Крім того, позивач звертався до відповідача з листом від 09.03.2026 №09/03-01/53, у якому втретє просив зменшити розмір річної орендної плати за земельні ділянки до 3% (трьох відсотків) від їх нормативної грошової оцінки. Доказів надання відповіді на це звернення матеріали справи не містять.

Відповідно до матеріалів справи, представник позивача також скерував на адресу відповідача адвокатський запит від 04.05.2026, в якому просив надати таку інформацію разом з її документальним підтвердженням:

копію нормативно-правового акта (положення, регламенту, методики), затвердженого Одеською обласною державною адміністрацією (Одеською обласною військовою адміністрацією), яким керується адміністрація при визначенні розміру орендної плати за оренду земельних ділянок суб`єктами господарювання;

чи в усіх випадках укладання договорів оренди земельних ділянок з цільовим призначенням 12.02 - для розміщення та експлуатації будівель і споруд морського транспорту, укладених у період з 01.01.2010 року, Одеською обласною військовою адміністрацією (Одеською обласною державною адміністрацією), як орендодавцем, визначалась орендна плата в розмірі 12% (дванадцять відсотків) від нормативної грошової оцінки земельної ділянки.

У відповідь на адвокатський запит відповідач надіслав лист від 11.05.2026 №78-АЗ/192, в якому повідомлено, що Одеська обласна державна (військова) адміністрація, як сторона договору, при визначенні розміру орендної плати за оренду земельних ділянок суб`єктами господарювання керується Законом України «Про оренду землі» та Податковим кодексом України.

В означеному листі також вказано, що не у всіх випадках укладання договорів оренди земельних ділянок з цільовим призначенням 12.02 - для розміщення та експлуатації будівель і споруд морського транспорту, укладених у період з 01.01.2010 року, Одеською обласною військовою адміністрацією (Одеською обласною державною адміністрацією), як орендодавцем, визначалась орендна плата в розмірі 12% (дванадцять відсотків) від нормативної грошової оцінки земельної ділянки.

Матеріалами справи підтверджено, що відповідачем за користування земельними ділянками категорії земель промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення з цільовим призначенням 12.02 - для розміщення та експлуатації будівель і споруд морського транспорту по-різному визначаються розміри орендної плати, а саме:

6% від нормативної грошової оцінки земельних ділянок - для товариства з обмеженою відповідальністю «ПОРТОВО-ЗЕРНОВИЙ КОМПЛЕКС «ЧОРНОМОРСЬК» (договори оренди землі від 25.03.2019 щодо земельних ділянок з кадастровими номерами 5110800000:03:001:0527 площею 1,6604 га та 5110800000:03:001:0532 площею 2,1357 га, розташованих за адресою: Одеська область, м. Чорноморськ, вул. Транспортна, 2);

5% від нормативної грошової оцінки земельних ділянок - для товариства з обмеженою відповідальністю «ДЕЛЬТА ВІЛМАР СНД» (договір оренди від 25.04.2018 щодо земельної ділянки з кадастровим номером 5122755400:01:002:0232 площею 0,717 га).

На виконання ухвали суду від 27.07.2026 про витребування доказів відповідач надав пояснення, в яких, зокрема, зазначив, що нормативно-правовий акт (положення, регламент, методика), відповідно до якого визначається диференційований розмір орендної плати за користування земельними ділянками суб`єктами господарювання в залежності від розміру нормативної грошової оцінки, не приймався. Також не затверджувались умови та критерії визначення відсоткового розміру від 3% до 12% орендної плати за користування земельними ділянками з цільовим призначенням 12.02 - для розміщення та експлуатації будівель та споруд морського транспорту, в тому числі з урахуванням нормативної грошової оцінки земельної ділянки.

Розрахунку розміру відсоткової ставки орендної плати за користування спірними земельними ділянками з нормативно-правовим обґрунтуванням щодо його встановлення на рівні 12 відсотків від нормативної грошової оцінки земельної ділянки відповідач суду не надав.

Вважаючи протиправним пункт 3 розпорядження Одеської обласної державної адміністрації №1150/А-2025 від 03.11.2025 в частині припису: «встановивши річну орендну плату за земельну ділянку у розмірі 12% (дванадцять відсотків) від нормативної грошової оцінки земельних ділянок», позивач звернувся до суду з цим позовом.

Вирішуючи адміністративну справу та надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з такого.

Спірним у цій справі є визначення розпорядженням відповідача ставки орендної плати у розмірі 12% від нормативної грошової оцінки земельних ділянок з цільовим призначенням 12.02 - для розміщення та експлуатації будівель і споруд морського транспорту.

Суд враховує, що відповідно до частини п`ятої статті 242 КАС України при виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду.

Насамперед суд зазначає, що частиною третьою статті 2 Закону України «Про оренду землі» (норму доповнено Законом №3993-IX від 08.10.2024) встановлено: вчинення процедурних дій, прийняття процедурних рішень у сфері оренди землі здійснюється в порядку, встановленому Законом України «Про адміністративну процедуру», з урахуванням особливостей, визначених цим Законом та статтею 17-2 Земельного кодексу України. Означене положення прямо поширює дію Закону України «Про адміністративну процедуру» на прийняття відповідачем розпорядження про передачу земельних ділянок державної власності в оренду.

Під час розгляду цієї справи суд враховує висновки Верховного Суду, наведені у постанові від 02.06.2026 у справі №160/22622/25.

Так, Верховний Суд зазначив, що частиною тринадцятою статті 59 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» передбачено, що адміністративні акти органів та посадових осіб місцевого самоврядування приймаються, набирають чинності, виконуються, припиняють дію та оскаржуються відповідно до вимог, встановлених Законом України «Про адміністративну процедуру», з урахуванням передбачених законом особливостей адміністративного провадження для окремих категорій адміністративних справ (у разі визначення законом таких особливостей).

Реалізацією суб`єктами владних повноважень владних управлінських функцій є рішення органів місцевого самоврядування щодо розпорядження землями територіальних громад, включаючи укладання, розірвання договорів оренди земельних ділянок, поділу земельної ділянки комунальної власності, виготовлення проєкту землеустрою щодо відведення земельної ділянки зі зміною цільового призначення та інші.

Отже, як виснував Верховний Суд, спір як щодо позовної вимоги про оскарження рішення міськради, так і про оскарження договору оренди, як адміністративного договору, має публічно-правовий характер.

Наведені висновки Верховного Суду сформульовані щодо розпорядження землями комунальної власності, проте за своєю суттю вони є застосовними і до розпорядження землями державної власності місцевою державною адміністрацією, оскільки в обох випадках орган публічної влади реалізує визначені законом владні управлінські функції у галузі земельних відносин, а не діє як рівний учасник цивільного обороту.

Враховуючи означений висновок Верховного Суду, суд відхиляє доводи відповідача про те, що прийняття оскаржуваного розпорядження є виключно волевиявленням сторони майбутнього договору та перебуває поза межами публічно-правового регулювання. Розпорядження земельними ділянками державної власності є реалізацією владних управлінських функцій, а тому правомірність відповідного акта перевіряється судом у порядку адміністративного судочинства.

Відповідач наполягає, що предметом пункту 3 розпорядження є виключно уповноваження посадової особи на укладення договору, а тому цей пункт не встановлює для позивача обов`язку сплачувати орендну плату у відповідному розмірі.

Суд відхиляє означені доводи з таких підстав.

Пункт 3 розпорядження за своїм змістом не обмежується визначенням особи, уповноваженої на підписання договору. Цим пунктом відповідач одночасно імперативно визначив умову, на якій та тільки на якій договір може бути укладений від його імені, - річну орендну плату у розмірі 12% від нормативної грошової оцінки земельних ділянок. Ця умова адресована безпосередньо позивачу як єдиному можливому контрагенту за майбутнім договором, визначеному пунктом 2 того самого розпорядження.

Реальний вплив цієї умови на права позивача підтверджений матеріалами справи: у відповідь на звернення позивача від 11.11.2025 та від 27.01.2026 про зменшення ставки відповідач листами від 24.12.2025 та від 27.02.2026 відмовив, пославшись саме на те, що відповідний розмір орендної плати встановлений розпорядженням від 03.11.2025 №1150/А-2025. Тобто сам відповідач розглядає оскаржуваний припис не як внутрішню вказівку представнику, а як обов`язкову для нього самого підставу, що виключає можливість погодження іншого розміру плати.

За таких обставин, розпорядження відповідає ознакам адміністративного акта у розумінні пункту 3 частини першої статті 2 Закону України «Про адміністративну процедуру», а саме є рішенням індивідуального характеру, прийнятим адміністративним органом для вирішення конкретної справи та спрямованим на набуття, зміну, припинення чи реалізацію прав та/або обов`язків окремої особи, а тому може бути предметом оскарження в порядку адміністративного судочинства.

Крім того, суд зазначає, що позиція відповідача є внутрішньо суперечливою: наполягаючи на тому, що оскаржуваний припис не породжує для позивача жодних наслідків, відповідач водночас послідовно обґрунтовує в цій справі правомірність саме розміру ставки та посилається на цей припис як на підставу для відмови позивачу у її перегляді.

Суд зазначає, що громадяни та юридичні особи набувають права власності та права користування земельними ділянками із земель державної або комунальної власності за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування в межах їх повноважень, визначених цим Кодексом, або за результатами аукціону (частина перша статті 116 Земельного кодексу України).

Статтею 124 Земельного кодексу України передбачено, що передача в оренду земельних ділянок, що перебувають у державній або комунальній власності, здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування згідно з їх повноваженнями, визначеними статтею 122 цього Кодексу.

Відповідно до частини п`ятої статті 122 Земельного кодексу України, обласні державні адміністрації на їхній території передають земельні ділянки із земель державної власності, крім випадків, визначених частинами третьою, четвертою і восьмою цієї статті, у власність або у користування у межах міст та за межами населених пунктів, а також земельні ділянки, що не входять до складу певного району, або у випадках, коли районна державна адміністрація не утворена, для всіх потреб.

Згідно зі статтею 17 Земельного кодексу України, до повноважень місцевих державних адміністрацій у галузі земельних відносин належить, зокрема, розпорядження землями державної власності в межах, визначених цим Кодексом.

Відповідно до статті 1 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», виконавчу владу в областях і районах, містах Києві та Севастополі здійснюють місцеві державні адміністрації. Місцева державна адміністрація є місцевим органом виконавчої влади і входить до системи органів виконавчої влади. Місцева державна адміністрація в межах своїх повноважень здійснює виконавчу владу на території відповідної адміністративно-територіальної одиниці, а також реалізує повноваження, делеговані їй відповідною радою.

Статтею 6 Закону України «Про місцеві державні адміністрації» передбачено, що на виконання Конституції України, законів України, актів Президента України, актів Кабінету Міністрів України, міністерств та інших центральних органів виконавчої влади, які відповідно до закону забезпечують нормативно-правове регулювання власних і делегованих повноважень, голова місцевої державної адміністрації в межах своїх повноважень видає розпорядження, а керівники структурних підрозділів - накази.

Розпорядження голів місцевих державних адміністрацій, прийняті в межах їх компетенції, є обов`язковими для виконання на відповідній території всіма органами, підприємствами, установами та організаціями, посадовими особами та громадянами.

Акти місцевих державних адміністрацій, які відповідно до закону є адміністративними актами, приймаються, набирають чинності, виконуються та припиняють дію з урахуванням вимог, встановлених Законом України «Про адміністративну процедуру».

Відповідно до статті 3 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», місцеві державні адміністрації діють на засадах: відповідальності перед людиною і державою за свою діяльність; верховенства права; законності; пріоритетності прав людини; гласності; поєднання державних і місцевих інтересів.

Згідно з положеннями статті 21 Закону України «Про місцеві державні адміністрації», місцева державна адміністрація розпоряджається землями державної власності відповідно до закону.

Матеріалами справи підтверджено, що земельні ділянки, розташовані за адресою: Одеська область, м. Білгород-Дністровський, вул. Шабська, 81, кадастровий номер 5110300000:01:010:0001 площею 55,0381 га та кадастровий номер 5110300000:01:010:0003 площею 3,9999 га, за цільовим призначенням 12.02 - для розміщення та експлуатації будівель і споруд морського транспорту, є об`єктами державної власності, а відтак саме Одеська обласна державна (військова) адміністрація наділена повноваженнями щодо розпорядження означеними земельними ділянками.

Суд зазначає, що орендна плата за землю - це платіж, який орендар вносить орендодавцеві за користування земельною ділянкою згідно з договором оренди землі. Розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди (крім строків внесення орендної плати за земельні ділянки державної та комунальної власності, які встановлюються відповідно до Податкового кодексу України) (частини перша, друга статті 21 Закону України «Про оренду землі»).

За змістом підпунктів 288.5.1, 288.5.2 пункту 288.5 статті 288 Податкового кодексу України, розмір орендної плати встановлюється у договорі оренди, але річна сума платежу не може бути меншою за розмір земельного податку та не може перевищувати 12 відсотків нормативної грошової оцінки.

До того ж, підпункт 288.5.1 не встановлює самостійної нижньої межі орендної плати у розмірі 3 відсотків: він визначає, що для земельних ділянок, нормативну грошову оцінку яких проведено, ставка земельного податку встановлюється у розмірі не більше 3 відсотків їх нормативної грошової оцінки, а конкретний її розмір визначає орган місцевого самоврядування.

Рішенням Білгород-Дністровської міської ради від 15 липня 2024 року №1251-VIII «Про затвердження Положення про плату за землю на території Білгород-Дністровської міської територіальної громади», яке набрало чинності 01 січня 2025 року, для земельних ділянок з цільовим призначенням 12.02 - для розміщення та експлуатації будівель і споруд морського транспорту - ставку земельного податку для юридичних осіб встановлено у розмірі 3 відсотків нормативної грошової оцінки (таблиця 1 до пункту 4 Положення). Пунктом 4 означеного рішення з 01 січня 2025 року визнано таким, що втратило чинність, рішення Білгород-Дністровської міської ради від 08.07.2022 №546-VIII (опубліковано на офіційному сайті Білгород-Дністровської міської ради за вебадресою: https://bilgorod-d.gov.ua/doc_proj/list_agenda_misk_rada).

Отже, означені положення Податкового кодексу України у поєднанні з наведеним рішенням органу місцевого самоврядування встановлюють певну дискрецію щодо визначення орендної плати, окреслюючи при цьому нижню межу у 3% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки та верхню межу у 12% від нормативної грошової оцінки земельної ділянки.

Водночас суд наголошує, що встановлення законом граничних меж не звільняє орган публічної влади від обов`язку обґрунтувати, чому в конкретній справі він обрав саме той варіант рішення в межах цих меж, який обрав. Верхня межа, визначена підпунктом 288.5.2 пункту 288.5 статті 288 Податкового кодексу України, є забороною перевищувати 12 відсотків, а не самостійною підставою для встановлення саме такого розміру плати.

Відповідно до частини першої статті 4 Закону України «Про адміністративну процедуру», принципами адміністративної процедури є: 1) верховенство права, у тому числі законності та юридичної визначеності; 2) рівність перед законом; 3) обґрунтованість; 4) безсторонність (неупередженість) адміністративного органу; 5) добросовісність і розсудливість; 6) пропорційність; 7) відкритість; 8) своєчасність і розумний строк; 9) ефективність; 10) презумпція правомірності дій та вимог особи; 11) офіційність; 12) гарантування права особи на участь в адміністративному провадженні; 13) гарантування ефективних засобів правового захисту.

Згідно з пунктом 7 частини першої статті 2 Закону України «Про адміністративну процедуру», дискреційне повноваження - це повноваження, надане адміністративному органу законом, обирати один із можливих варіантів рішення відповідно до закону та мети, з якою таке повноваження надано.

Відповідно до частини першої статті 71 Закону України «Про адміністративну процедуру», письмовий адміністративний акт або усний адміністративний акт, підтверджений у письмовій формі, складається із вступної, мотивувальної, резолютивної та заключної частин.

Частиною першою статті 72 Закону України «Про адміністративну процедуру» встановлено, що адміністративний акт, прийнятий у письмовій формі, повинен мати мотивувальну частину; мотивування (обґрунтування) адміністративного акта в письмовій формі повинно забезпечувати особі можливість правильно його зрозуміти та реалізувати своє право на оскарження адміністративного акта.

За змістом частини другої статті 72 означеного Закону у мотивувальній частині адміністративного акта зазначаються, зокрема, фактичні обставини справи; зміст документів та відомості, враховані під час розгляду справи; посилання на докази або інші матеріали справи, на яких ґрунтуються висновки адміністративного органу; детальна правова оцінка обставин, виявлених адміністративним органом, та чітке зазначення висновків, зроблених на підставі такої правової оцінки виявлених обставин.

За приписами частини другої статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема, обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення; безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення.

Суд зазначає, що, визначаючи ставку орендної плати для позивача у справі, Одеська обласна державна (військова) адміністрація, маючи дискреційні повноваження щодо цього, повинна керуватися, в першу чергу, приписами статті 19 Конституції України, згідно з якою органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Суд зауважує, що межі дискреції суб`єкта владних повноважень не можуть бути неосяжними та повинні підлягати зовнішньому публічному контролю, а суд наділений повноваженнями перевіряти оскаржуване рішення не лише на предмет його відповідності статті 19 Конституції України, а й з точки зору дотримання інших критеріїв, наведених у частині другій статті 2 КАС України.

Завданням суду у цій частині є, зокрема контроль та перевірка того, чи не є висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, непідтвердженими доказами або такими, що є помилковими щодо фактів, а надання органам влади правової дискреції у вигляді необмежених повноважень є несумісним з принципом верховенства права.

Суд враховує також висновки Верховного Суду, викладені у постанові від 09.06.2026 у справі №280/5566/25. Верховний Суд зазначив, що встановлення конкретного розміру ставок орендної плати за землю в межах, визначених Податковим кодексом України, належить до дискреційних повноважень. Під дискреційним повноваженням слід розуміти повноваження, яке адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найбільш доцільним за відповідних обставин. Разом з тим дискреційні повноваження не є необмеженими та не виключають судового контролю за їх реалізацією. Під що дискреційні повноваження не є необмеженими та не виключають судового контролю за їх реалізацією. Такий контроль, однак, не може підміняти собою повноваження органу місцевого самоврядування у сфері формування податкової політики територіальної громади та зводитися до оцінки економічної доцільності, ефективності або оптимальності обраної моделі податкового регулювання. Завдання адміністративного суду у спорах цієї категорії полягає у перевірці того, чи діяла рада: в межах наданих повноважень; з легітимною метою; без ознак свавілля; із дотриманням принципів рівності та пропорційності; а також чи містить оскаржуване рішення належне обґрунтування, достатнє для встановлення мотивів його прийняття.

Для висновку про протиправність нормативного акта необхідним є встановлення очевидної свавільності, відсутності будь-якого логічного зв`язку між метою регулювання та застосованими засобами, перевищення меж повноважень або інших істотних порушень закону.

Разом із тим сам по собі факт установлення різних ставок орендної плати для різних категорій землекористувачів, за відсутності очевидних ознак свавільності чи безпідставності такого регулювання, не свідчить автоматично про дискримінаційний характер рішення органу місцевого самоврядування.

Наведені висновки суд враховує у цій справі з такими застереженнями.

Так, у справі №280/5566/25 матеріали містили мотиви прийняття оскаржуваного акта - пояснювальну записку до проєкту рішення та пояснення щодо коефіцієнтів нормативної грошової оцінки, - і Верховний Суд визнав передчасними висновки судів, які цих мотивів не оцінили. У цій справі мотивів не наведено взагалі: їх не містить ані розпорядження, ані листи відповідача, а критеріїв визначення розміру плати відповідач не затверджував.

До того ж, у справі №280/5566/25 предметом оскарження був нормативно-правовий акт органу місцевого самоврядування, тоді як у цій справі оскаржується індивідуальний адміністративний акт, до змісту якого статті 71, 72 і частина третя статті 8 Закону України «Про адміністративну процедуру» встановлюють пряму вимогу наявності мотивувальної частини.

Судом встановлено та відповідачем не спростовано, що оскаржуваний пункт 3 розпорядження від 03.11.2025 №1150/А-2025 не містить жодного мотиву, за яким для позивача визначено річну орендну плату саме у розмірі 12% від нормативної грошової оцінки земельних ділянок. Такі мотиви не наведені й у листах відповідача від 24.12.2025 №16509/4/01-29/16878/2-25 та від 27.02.2026 №1531/7/01-29/2594/2-26, якими позивачу відмовлено у перегляді розміру плати.

Крім того, суд зазначає, що у клопотанні від 11.11.2025 №11/11-01 та у подальших зверненнях позивач довів до відома відповідача обставини, які, на його переконання, мали значення для визначення розміру орендної плати, а саме розмір нормативної грошової оцінки земельних ділянок та обрахований на її підставі розмір річної плати, прийняті у процедурі приватизації зобов`язання з кредиторської заборгованості державного підприємства, потребу в реконструкції об`єктів портової інфраструктури, неможливість провадження господарської діяльності у зв`язку з блокуванням судноплавства та пошкодження майна внаслідок збройної агресії.

Жодна з наведених обставин не отримала оцінки відповідача: оскаржуваний пункт розпорядження, листи від 24.12.2025 №16509/4/01-29/16878/2-25 і від 27.02.2026 №1531/7/01-29/2594/2-26 - не містять суджень про те, чи були ці обставини враховані, чи були вони визнані такими, що не мають значення, та з яких саме мотивів. Відповіді відповідача обмежуються констатацією відсутності підстав для зменшення плати з посиланням на власне ж розпорядження від 03.11.2025 №1150/А-2025.

Означене не відповідає пункту 3 частини другої статті 2 КАС України, за яким рішення суб`єкта владних повноважень має бути прийняте з урахуванням усіх обставин, що мають значення, а також частині другій статті 72 Закону України «Про адміністративну процедуру», яка вимагає зазначення у мотивувальній частині адміністративного акта змісту документів і відомостей, врахованих під час розгляду справи, та детальної правової оцінки виявлених обставин, частині другій статті 8 цього Закону, за якою адміністративний орган під час здійснення адміністративного провадження враховує всі обставини, що мають значення для вирішення справи.

Водночас суд наголошує, що не оцінює економічну доцільність визначеного відповідачем розміру орендної плати та не розглядає фінансовий стан позивача чи наслідки збройної агресії як самостійну підставу для застосування мінімальної ставки, оскільки таких критеріїв закон не встановлює. Предметом судової перевірки є виключно те, чи розглянув відповідач наведені особою обставини та чи навів мотиви прийнятого ним рішення.

Суд встановив, що нормативно-правовий акт (положення, регламент, методика), відповідно до якого визначається диференційований розмір орендної плати за користування земельними ділянками суб`єктами господарювання в залежності від розміру нормативної грошової оцінки, відповідачем не приймався. Також відповідачем не затверджувались умови та критерії визначення відсоткового розміру від 3% до 12% орендної плати за користування земельними ділянками з цільовим призначенням 12.02 - для розміщення та експлуатації будівель та споруд морського транспорту, в тому числі з урахуванням нормативної грошової оцінки земельної ділянки.

Суд перевірив також акти органу місцевого самоврядування, до бюджету якого згідно з підпунктом 4.4 оскаржуваного розпорядження спрямовується орендна плата.

Розділ 10 Положення про плату за землю на території Білгород-Дністровської міської територіальної громади, затвердженого рішенням Білгород-Дністровської міської ради від 15 липня 2024 року №1251-VIII, встановлює, що орендна плата за земельні ділянки визначається статтею 288 Податкового кодексу України, та жодних критеріїв визначення її конкретного розміру в межах установленого діапазону не містить.

Отже, критерії, за якими розмір орендної плати визначається в межах від 3 до 12 відсотків нормативної грошової оцінки, не встановлені ані відповідачем, ані органом місцевого самоврядування.

Означене визнається відповідачем та зазначено у поясненнях, наданих на виконання ухвали суду від 27.07.2026 про витребування доказів.

Відповідно до частини першої статті 78 КАС України, обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованого сумніву щодо достовірності цих обставин або добровільності їх визнання. Обставини, які визнаються учасниками справи, зазначаються в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників.

Згідно з частиною другою статті 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Отже, саме на відповідача покладено обов`язок довести, що обраний ним варіант рішення в межах наданої законом дискреції ґрунтується на об`єктивних та розумних підставах. Такого доказування відповідач не здійснив.

Допускаючи занадто широке й довільне розуміння (тлумачення) дискреції у питанні визначення ставки орендної плати під час прийняття оскаржуваного рішення, Одеська обласна державна (військова) адміністрація не врахувала допустимих законних меж своїх повноважень та об`єктивних й розумних критеріїв для убезпечення позивача від несправедливості й непрогнозованості свого рішення.

Наведене поставило позивача у залежність не від верховенства права, а від випадку та волі обласної адміністрації, яка, з огляду на викладене, не може бути абсолютною.

Згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

У пунктах 127, 128 рішення Європейського суду з прав людини від 14.06.2007 у справі «Свято-Михайлівська Парафія проти України», заява №77703/01, Суд нагадав, що «закон» має бути сформульовано з достатнім ступенем передбачуваності, щоб надати громадянину можливість в розумній, залежно від обставин, мірі передбачити наслідки певної дії. Ступінь передбачуваності в значній мірі залежить від змісту акту, який розглядається, сфери, яку він має охопити, та кількості й статусу тих, кому його адресовано. До того ж, в національному праві має бути засіб юридичного захисту від свавільних втручань органів державної влади в права, гарантовані Конвенцією. Визначення дискреційних повноважень, якими наділені органи державної влади в сфері основоположних прав, у спосіб, що фактично робить ці повноваження необмеженими, суперечило б принципу верховенства права. Відповідно, закон має чітко визначати межі повноважень компетентних органів та чітко визначати спосіб їх здійснення, беручи до уваги легітимну мету засобу, який розглядається, щоб гарантувати особі адекватний захист від свавільного втручання.

Загальний характер наведеного підходу підтверджується і практикою Європейського суду з прав людини, на яку послався Верховний Суд у постанові від 21.12.2023 у справі №400/2468/19 (пункт 61): надання правової дискреції органам влади у вигляді необмежених повноважень є несумісним з принципом верховенства права, і закон має з достатньою чіткістю визначати межі такої дискреції, наданої компетентним органам, та порядок її здійснення, з урахуванням законної мети даного заходу, щоб забезпечити особі належний захист від свавільного втручання (рішення від 02.11.2006 у справі «Волохи проти України», заява №23543/02; рішення від 02.08.1984 у справі «Мелоун проти Об`єднаного Королівства», заява №8691/79).

Судом встановлено, що за користування земельними ділянками того самого цільового призначення (12.02 - для розміщення та експлуатації будівель і споруд морського транспорту) відповідач визначив орендну плату для ТОВ «ПОРТОВО-ЗЕРНОВИЙ КОМПЛЕКС «ЧОРНОМОРСЬК» у розмірі 6%, для ТОВ «ДЕЛЬТА ВІЛМАР СНД» - у розмірі 5%, а для позивача - у розмірі 12% від нормативної грошової оцінки, тобто у граничному розмірі, дозволеному законом.

Оцінюючи встановлену відмінність у ставленні, суд виходить з того, що предметом судового контролю в цій справі є відповідність оскаржуваного адміністративного акта критеріям, визначеним частиною другою статті 2 КАС України, зокрема пунктом 7, за яким адміністративні суди перевіряють, чи прийняте рішення з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації.

Той самий принцип закріплено у пункті 2 частини першої статті 4 Закону України «Про адміністративну процедуру» як принцип рівності перед законом, додержання якого є обов`язковим для адміністративного органу під час прийняття адміністративного акта.

Зміст цього принципу розкрито у статті 7 Закону України «Про адміністративну процедуру», за якою всі юридичні особи є рівними перед законом незалежно від організаційно-правової форми, форми власності, підпорядкування, місцезнаходження, місця створення та реєстрації, законодавства, відповідно до якого створена юридична особа, та інших ознак чи обставин.

Крім того, пунктом 4 частини третьої статті 6 Закону України «Про адміністративну процедуру» встановлено, що здійснення адміністративним органом дискреційного повноваження вважається законним, зокрема, у разі, якщо вибір рішення адміністративного органу здійснюється без відступлення від попередніх рішень, прийнятих тим самим адміністративним органом в однакових чи подібних справах, крім обґрунтованих випадків. Частина четверта статті 8 цього Закону покладає на адміністративний орган обов`язок надати належне обґрунтування, якщо він змінює оцінку та висновки в однакових чи подібних справах.

Водночас суд наголошує, що предметом цієї справи не є встановлення факту дискримінації позивача у розумінні Закону України «Про засади запобігання та протидії дискримінації в Україні». Як зазначив Верховний Суд у постанові від 16.12.2021 у справі №461/5666/17, дискримінація у розумінні означеного Закону має місце лише тоді, коли порушення прав відбувається з причини певної персональної ознаки особи, а за відсутності такої ознаки посилання на цей Закон є необґрунтованими.

Позивач не посилався на наявність у нього певної ознаки у розумінні пункту 2 частини першої статті 1 означеного Закону, у зв`язку з чим суд не кваліфікує оскаржуваний припис як дискримінаційний у розумінні цього Закону.

Проте наведене не звільняє відповідача від додержання принципу рівності перед законом як самостійного критерію правомірності адміністративного акта та не позбавляє суд повноважень перевірити, чи має встановлена відмінність у ставленні об`єктивне та розумне обґрунтування.

Отже, визначальним для оцінки різного ставлення є не формальне встановлення ознаки, за якою воно відбулося, а наявність або відсутність об`єктивного та розумного обґрунтування такої відмінності. Натомість, наявність належного обґрунтування виключає висновок про порушення принципу рівності перед законом.

При з`ясуванні змісту вимоги рівності перед законом суд враховує практику Європейського суду з прав людини, яка згідно зі статтею 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» застосовується судами як джерело права, а також статтю 14 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, яка забороняє дискримінацію.

Відмінність у ставленні не має об`єктивного та розумного обґрунтування, якщо вона не переслідує легітимну мету або якщо немає розумного співвідношення між застосованими засобами та переслідуваною ціллю (пункти 48, 49 рішення Європейського суду з прав людини від 07 листопада 2013 року у справі «Пічкур проти України», заява №10441/06).

У процесі розгляду численних справ, пов`язаних із застосуванням статті 14 Конвенції, Європейський суд з прав людини систематизував елементи, що утворюють дискримінацію, а саме: 1) мають бути встановлені факти, що свідчать про різне ставлення; 2) ця відмінність у ставленні невиправдана легітимною метою (суспільним інтересом), тобто відсутнє об`єктивне й розумне обґрунтування мети і результатів відповідного заходу; 3) відсутня розумна співмірність між засобами, що використовуються, і метою, що досягається (баланс інтересів).

Суд наголошує, що сам по собі факт встановлення різних ставок орендної плати для різних орендарів не є достатнім для висновку про протиправність рішення. Визначальним є те, чи навів орган публічної влади об`єктивні та розумні підстави такої відмінності.

Суд при цьому не встановлює тотожності юридичного та фактичного становища позивача та згаданих ним орендарів, та не кваліфікує різницю ставок як самостійне порушення. Юридичне значення встановленої різниці полягає в іншому: вона підтверджує, що відповідач володіє дискрецією у визначенні розміру орендної плати та застосовує її по-різному, а отже за пунктом 4 частини третьої статті 6 та частиною четвертою статті 8 Закону України «Про адміністративну процедуру» був зобов`язаний навести обґрунтування відступу від власного попереднього підходу. Такого обґрунтування відповідач не навів.

У цій справі таких підстав відповідач не навів ні в оскаржуваному акті, ні у листах, якими відмовлено позивачу у перегляді ставки орендної плати, ні під час судового розгляду. Натомість, відповідач у листі від 11.05.2026 №78-АЗ/192 підтвердив, що керується лише Законом України «Про оренду землі» та Податковим кодексом України, тобто нормами, які визначають виключно граничні межі плати, але не критерії вибору конкретного розміру в цих межах.

Суд відхиляє доводи відповідача про те, що для об`єктивного порівняння розміру орендної плати недостатньо зіставляти виключно відсоткові ставки, оскільки фактичний розмір плати залежить від нормативної грошової оцінки конкретної ділянки та інших індивідуальних характеристик, з таких підстав.

Так, підпункти 288.5.1, 288.5.2 пункту 288.5 статті 288 Податкового кодексу України визначають межі саме відсоткової ставки від нормативної грошової оцінки, а не абсолютного розміру платежу, а тому порівняння ставок є коректним інструментом перевірки рівності підходу.

До того ж, ці доводи вперше наведені відповідачем під час судового розгляду і не були покладені в основу оскаржуваного акта. Суд не може обґрунтовувати правомірність рішення суб`єкта владних повноважень мотивами, які цей орган не навів на момент його прийняття.

Окрім того, будь-якого розрахунку, який підтверджував би вплив нормативної грошової оцінки чи інших індивідуальних характеристик на визначення ставки саме у розмірі 12%, відповідач суду не надав, попри витребування такого розрахунку ухвалою суду від 27.07.2026.

Наведені відповідачем у запереченнях обчислення розміру орендної плати за один квадратний метр (54,18 грн та 54,21 грн для земельних ділянок ТОВ «ПОРТОВО-ЗЕРНОВИЙ КОМПЛЕКС «ЧОРНОМОРСЬК» проти 22,11 грн та 16,04 грн для земельних ділянок позивача) стосуються іншого питання - зіставлення фактичного розміру плати, а не критеріїв вибору відсоткової ставки. Крім того, нормативна грошова оцінка земельної ділянки з кадастровим номером 5110300000:01:010:0001, покладена в основу цих обчислень (101431381,33 грн), не збігається з даними витягу №НВ-5100112362026 від 26.01.2026 (109545446,50 грн).

Суд також відхиляє доводи відповідача про те, що позивач не надав доказів перебування у тотожних умовах з іншими згаданими ним компаніями. Такі доводи не узгоджуються з частиною другою статті 77 КАС України, за якою обов`язок доказування правомірності свого рішення покладено на відповідача, а також із частиною п`ятою тієї ж статті, яка забороняє суду витребовувати докази у позивача в адміністративних справах про протиправність рішень суб`єкта владних повноважень, крім доказів на підтвердження обставин порушення його прав. Позивач надав суду відомості про ставки, застосовані відповідачем до інших орендарів земель того самого цільового призначення, і цих відомостей відповідач не заперечив. Спростування ж припущення про нерівне ставлення шляхом наведення об`єктивних підстав відмінності є обов`язком відповідача, який він не виконав.

Суд враховує, що орендна плата за земельні ділянки державної власності є складовою плати за землю - обов`язкового платежу у складі податку на майно, що справляється у формі земельного податку або орендної плати за земельні ділянки державної і комунальної власності (підпункт 14.1.147 пункту 14.1 статті 14 Податкового кодексу України).

У постанові від 17.01.2022 у справі №640/9593/20 Верховний Суд, вирішуючи спір щодо встановлення органом місцевого самоврядування різних ставок плати за землю для землекористувачів у межах однієї категорії земель, виснував, що встановлення диференційованих ставок за критеріями, не передбаченими законом, не відповідає принципам рівності усіх платників перед законом, недопущення проявів податкової дискримінації та нейтральності оподаткування (підпункти 4.1.2, 4.1.8 пункту 4.1 статті 4 Податкового кодексу України). Наведений висновок сформульовано щодо рішення органу місцевого самоврядування, яке за пунктом 3.1 статті 3 Податкового кодексу України є частиною податкового законодавства. Оскаржуване розпорядження обласної державної адміністрації таким не є, а тому суд враховує цей висновок як такий, що розкриває загальну неприпустимість диференціації плати за землю за критеріями, не встановленими законом, а не як самостійну підставу для застосування до відповідача засад податкового законодавства.

У цій справі відповідач застосував до позивача граничну ставку, не назвавши жодного критерію - ні передбаченого законом, ні встановленого власним актом, - який пояснював би відмінність його становища від становища інших орендарів земель того самого цільового призначення.

Водночас суд наголошує, що предметом цієї справи не є і не може бути встановлення факту вчинення відповідачем антиконкурентних дій у розумінні статті 15 Закону України «Про захист економічної конкуренції». Встановлення наявності чи відсутності таких порушень здійснюється у порядку, передбаченому законодавством про захист економічної конкуренції, та не охоплюється предметом цього спору. Тому суд надає оцінку оскаржуваному акту виключно за критеріями частини другої статті 2 КАС України та вимогами Закону України «Про адміністративну процедуру».

Відповідач наполягає, що розмір орендної плати є істотною умовою договору, яка визначається за згодою сторін, а розпорядження лише відображає волевиявлення адміністрації як сторони майбутнього договору.

Суд не заперечує, що за частиною другою статті 21 Закону України «Про оренду землі» розмір орендної плати встановлюється за згодою сторін у договорі оренди. Проте це не змінює того, що воля відповідача як орендодавця земель державної власності формується не вільно, а в порядку реалізації владних управлінських функцій та шляхом прийняття адміністративного акта, який має відповідати вимогам статті 19 Конституції України, частини другої статті 2 КАС України та Закону України «Про адміністративну процедуру».

Посилання на свободу договору не може бути способом виведення рішення суб`єкта владних повноважень з-під судового контролю, оскільки саме цим рішенням відповідач наперед та остаточно для себе визначив єдину умову, на якій готовий укласти договір, та відмовив позивачу в її перегляді.

Оцінюючи твердження відповідача про обрання позивачем неналежного та неефективного способу захисту, суд зазначає таке.

Предметом основної позовної вимоги є не спонукання відповідача до укладення договору та не визначення його умов, а перевірка правомірності індивідуального адміністративного акта, яким відповідач реалізував владні управлінські функції у галузі земельних відносин. Такий спосіб захисту прямо передбачений пунктом 2 частини другої статті 245 КАС України. Скасування невмотивованого індивідуального акта усуває правову підставу, якою відповідач мотивував відмову позивачу у перегляді розміру орендної плати, та відновлює становище, за якого це питання підлягає вирішенню наново з дотриманням вимог законодавства. За таких обставин обраний позивачем спосіб захисту в частині основної позовної вимоги є належним та ефективним, а доводи відповідача у цій частині суд відхиляє.

У контексті викладеного, під час розгляду справи відповідачем не надано суду належних, допустимих, достатніх та переконливих доказів на підтвердження того, що прийняте ним розпорядження №1150/А-2025 від 03.11.2025 в частині встановлення для позивача орендної плати у розмірі 12% від діючої нормативної грошової оцінки земель відповідає легітимній меті, а також балансу суспільного інтересу й приватного інтересу позивача.

Відповідачем не доведена об`єктивність та розумність підходу у визначенні позивачу ставки орендної плати за користування земельними ділянками на рівні 12% від нормативної грошової оцінки.

Різний підхід до вирішення цього питання, яке торкнулося безпосередньо позивача, за встановлених судом обставин свідчить про допущене по відношенню до позивача нерівне ставлення, яке не має правомірної, об`єктивно обґрунтованої мети та об`єктивного і розумного обґрунтування у розумінні практики Європейського суду з прав людини.

Отже, оскаржуваний пункт розпорядження №1150/А-2025 від 03.11.2025 в частині встановлення для позивача орендної плати у розмірі 12% від діючої нормативної грошової оцінки земель прийнято без урахування усіх обставин, що мають значення, тобто необґрунтовано, а також без дотримання принципу рівності перед законом, що не відповідає вимогам пунктів 3 та 7 частини другої статті 2 КАС України.

Враховуючи вищевикладене, позовні вимоги в частині визнання протиправним та скасування пункту 3 розпорядження Одеської обласної державної адміністрації №1150/А-2025 від 03.11.2025 в частині встановлення річної орендної плати за земельну ділянку у розмірі 12% (дванадцять відсотків) від нормативної грошової оцінки земельних ділянок є обґрунтованими та підлягають задоволенню, а розпорядження відповідача у цій частині є протиправним та підлягає скасуванню.

Вирішуючи позовні вимоги щодо зобов`язання Одеської обласної державної адміністрації прийняти розпорядження, яким внести зміни до розпорядження №1150/А-2025 від 03.11.2025 в частині внесення припису: «встановивши річну орендну плату за земельну ділянку у розмірі 3% (три відсотки) від нормативної грошової оцінки земельних ділянок», суд виходить з такого.

Позивач обґрунтовує цю вимогу частиною третьою статті 245 КАС України, за якою у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду. Означена норма є диспозитивною та не зобов`язує суд у кожному випадку скасування акта покладати на суб`єкта владних повноважень додаткові обов`язки.

Відповідно до частини четвертої статті 245 КАС України, суд може зобов`язати відповідача - суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд.

У п.93 постанови від 22.11.2024 у справі №380/9113/23 Верховний Суд виснував, що зобов`язання судовим рішенням суб`єкта владних повноважень до вчинення конкретних дій (прийняття конкретних рішень) можливе, за загальним правилом, лише за умови почергового встановлення судом двох обставин: позивач на момент звернення до відповідного суб`єкта владних повноважень забезпечив виконання всіх без винятку вимог закону для отримання конкретного рішення; зобов`язання суб`єкта владних повноважень розглянути повторно звернення позивача з урахуванням висновків суду є недоцільним (об`єктивно встановлено безальтернативність рішення суб`єкта владних повноважень, яке може бути прийняте за встановлених судом обставин у конкретній справі).

Аналогічно у п.75-77 постанови від 03.10.2023 у справі №540/1240/19 Верховний Суд зазначив, що застосування припису частини четвертої статті 245 КАС України щодо зобов`язання суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача можливе лише тоді, коли для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права діяти на власний розсуд.

Як встановлено судом вище, підпункти 288.5.1, 288.5.2 пункту 288.5 статті 288 Податкового кодексу України у поєднанні з рішенням Білгород-Дністровської міської ради від 15.07.2024 №1251-VIII визначають діапазон, у межах якого орендодавець вправі визначити розмір орендної плати, - від 3% до 12% нормативної грошової оцінки земельної ділянки. Ставка у розмірі 3% є нижньою межею цього діапазону, а не єдино можливим чи безальтернативним варіантом рішення.

Протиправність оскаржуваного пункту розпорядження встановлена судом не через те, що ставка 12% сама по собі перевищує допустиму законом межу, а через те, що відповідач не обґрунтував обраний ним варіант рішення в межах наданої йому дискреції. Усунення цього недоліку не зумовлює автоматично обов`язку відповідача обрати саме мінімальну ставку.

Визначення конкретного розміру орендної плати в межах діапазону від 3% до 12% нормативної грошової оцінки належить до дискреційних повноважень відповідача у розумінні пункту 7 частини першої статті 2 Закону України «Про адміністративну процедуру». Суд не наділений повноваженнями підміняти суб`єкта владних повноважень та самостійно обирати за нього один із юридично допустимих варіантів рішення.

За таких обставин задоволення позовної вимоги про зобов`язання відповідача внести до розпорядження припис про встановлення річної орендної плати саме у розмірі 3% від нормативної грошової оцінки земельних ділянок означало б втручання суду у дискреційні повноваження відповідача, що суперечить частині четвертій статті 245 КАС України.

Крім того, суд враховує, що договір оренди спірних земельних ділянок між позивачем та відповідачем не укладений. Матеріали справи не містять доказів підписання такого договору, а зі змісту заяв по суті справи обох сторін вбачається, що між ними триває неврегульованість саме щодо умови про розмір орендної плати.

Відповідно до абзацу четвертого частини першої статті 15 Закону України «Про оренду землі», істотною умовою договору оренди землі є орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, способу та умов розрахунків, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату.

Частиною другою статті 21 Закону України «Про оренду землі» встановлено, що розмір, умови і строки внесення орендної плати за землю встановлюються за згодою сторін у договорі оренди.

Частиною другою статті 16 Закону України «Про оренду землі» передбачено, що укладення договору оренди земельної ділянки із земель державної або комунальної власності здійснюється на підставі рішення відповідного органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування - орендодавця, прийнятого у порядку, передбаченому Земельним кодексом України, або за результатами земельних торгів.

Із наведеного випливає, що рішення органу виконавчої влади є лише підставою для укладення договору, але не замінює його та не є актом досягнення сторонами згоди щодо його істотних умов.

Згідно з частиною першою статті 638 Цивільного кодексу України, договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору. Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Отже, розмір орендної плати є істотною умовою договору оренди землі, який між сторонами не укладений. Задовольнивши вимогу про зобов`язання відповідача визначити цю умову у конкретному розмірі 3% від нормативної грошової оцінки земельних ділянок, суд фактично сформував би за сторону майбутнього договору її волю щодо істотної умови ще до укладення договору та поза передбаченим статтею 638 Цивільного кодексу України порядком досягнення сторонами згоди.

Суд не наділений повноваженнями спонукати сторону до визначення істотних умов договору, який не укладено. Судовий контроль у цій справі поширюється на перевірку правомірності адміністративного акта, яким відповідач реалізував владні управлінські функції у галузі земельних відносин, проте не охоплює визначення судом замість сторони змісту істотної умови неукладеного договору.

Суд не може підміняти інший орган державної виконавчої влади або орган місцевого самоврядування, перебираючи на себе повноваження щодо вирішення питань, які законодавством віднесено до компетенції відповідного органу. При цьому, незважаючи на те, що беззаперечним є право орендаря оскаржити рішення органу місцевого самоврядування, наслідком оскарження такого рішення та визнання його недійсним (скасування) не може бути підміна волевиявлення власника на укладення договору оренди землі на умовах орендаря, зокрема зі зміненою істотною умовою такого договору.

З тих самих підстав суд не вбачає можливості задовольнити цю вимогу частково шляхом покладення на відповідача обов`язку повторно вирішити питання про розмір річної орендної плати. Таке зобов`язання за своїм змістом означало б спонукання сторони до формування волі щодо істотної умови договору, який не укладено, тобто виходило б за межі судового контролю за правомірністю адміністративного акта та фактично вирішувало б переддоговірний спір, який у цій справі не заявлений.

Крім того, частина четверта статті 245 КАС України, яка передбачає зобов`язання суб`єкта владних повноважень вирішити питання з урахуванням правової оцінки суду, застосовується у випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, тобто при визнанні протиправною бездіяльності, тоді як у цій справі оскаржується індивідуальний акт, а бездіяльність відповідача предметом позову не є.

Подальші дії відповідача щодо визначення розміру орендної плати та укладення договору оренди земельних ділянок регулюються Земельним кодексом України, Законом України «Про оренду землі» та Законом України «Про адміністративну процедуру», а обов`язок додержання вимог статті 19 Конституції України, частини другої статті 2 КАС України та наведених вище положень Закону України «Про адміністративну процедуру» покладається на відповідача незалежно від наявності у судовому рішенні окремого припису про це.

Водночас суд наголошує, що наявність в адміністративного суду юрисдикції щодо спорів, пов`язаних із передачею земельних ділянок державної та комунальної власності в оренду, зокрема щодо договору оренди землі як адміністративного договору, на що вказав Верховний Суд у наведеній вище постанові від 02.06.2026 у справі №160/22622/25, не тотожна повноваженню суду визначити зміст істотної умови договору замість органу публічної влади та замість сторони цього договору. Юрисдикція визначає, який суд вирішує спір, тоді як межі судового втручання визначають, які саме питання суд вправі вирішити по суті. Установлення судом конкретного розміру орендної плати виходить за ці межі незалежно від того, у порядку якого судочинства розглядається спір.

Наведене не суперечить висновкам суду щодо основної позовної вимоги. Оцінюючи оскаржуваний пункт розпорядження щодо визначення ставки орендної плати на рівні 12% нормативної грошової оцінки землі, суд перевіряв додержання відповідачем вимог статті 19 Конституції України, частини другої статті 2 КАС України та Закону України «Про адміністративну процедуру» при прийнятті адміністративного акта, а не визначав зміст майбутнього договору. Скасування невмотивованого індивідуального акта відновлює становище, за якого відповідач зобов`язаний вирішити питання про розмір орендної плати заново та з дотриманням наведених вимог, тоді як встановлення судом конкретного розміру цієї плати означало б підміну як дискреції відповідача, так і волі сторони договору. Пункт 3 розпорядження перевірявся судом як владний припис, адресований позивачу, а не як умова договору. Наслідком його скасування є усунення невмотивованої умови з адміністративного акта, а не формування судом змісту правочину.

Враховуючи наведене, позовна вимога про зобов`язання Одеської обласної державної адміністрації прийняти розпорядження, яким внести зміни до розпорядження №1150/А-2025 від 03.11.2025 в частині внесення припису: «встановивши річну орендну плату за земельну ділянку у розмірі 3% (три відсотки) від нормативної грошової оцінки земельних ділянок», задоволенню не підлягає.

Суд оцінив усі доводи, що мають істотне значення для вирішення спору, та навів мотиви, з яких дійшов висновків у цій справі, як того вимагає стаття 242 КАС України. Інші доводи учасників справи є тотожними за змістом тим, яким суд надав оцінку в цьому рішенні, а тому не спростовують наведених висновків суду.

Отже, позов товариства з обмеженою відповідальністю «БІЛГОРОД-ДНІСТРОВСЬКИЙ ПОРТ» підлягає задоволенню частково.

Відповідно до частини третьої статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог; при цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

Як вбачається з матеріалів справи, за подання позовної заявипозивач сплатив судовий збір у розмірі 3328,00 грн, що підтверджується платіжною інструкцією від 14.05.2026 №186.

Визначаючи розмір судового збору, який підлягав сплаті за подання цієї позовної заяви, суд виходить з такого.

Абзацом другим частини третьої статті 6 Закону України «Про судовий збір» встановлено, що у разі коли в позовній заяві об`єднано дві і більше вимог немайнового характеру, судовий збір сплачується за кожну вимогу немайнового характеру.

Водночас, у п.25 постанови від 18.11.2020 у справі №9901/67/20 Велика Палата Верховного Суду виснувала, що системний аналіз частини першої статті 6 Закону України «Про судовий збір», частини другої статті 245 КАС України дає підстави для висновку про те, що вимога про визнання протиправними акта, дії чи бездіяльності як передумова для застосування інших способів захисту порушеного права (скасувати або визнати нечинним рішення чи окремі його положення, зобов`язати прийняти рішення, вчинити дії або утриматися від їх вчинення тощо) як наслідків протиправності акта, дії чи бездіяльності є однією вимогою.

У цій справі заявлені позивачем позовні вимоги - про визнання протиправним та скасування пункту 3 розпорядження та про зобов`язання відповідача внести до цього пункту зміни - є наслідками протиправності одного й того самого адміністративного акта та мають спільну передумову у вигляді визнання цього акта протиправним.

Отже, позовна заява містить одну вимогу немайнового характеру.

Згідно з підпунктом 1 пункту 3 частини другої статті 4 Закону України «Про судовий збір», за подання до адміністративного суду адміністративного позову немайнового характеру юридичною особою ставка судового збору становить 1 розмір прожиткового мінімуму для працездатних осіб.

Статтею 7 Закону України «Про Державний бюджет України на 2026 рік» від 03.12.2025 №4695-IX прожитковий мінімум для працездатних осіб з 01.01.2026 установлено в розмірі 3328 гривень.

Відповідно до частини третьої статті 4 Закону України «Про судовий збір», при поданні до суду процесуальних документів в електронній формі застосовується коефіцієнт 0,8 для пониження відповідного розміру ставки судового збору.

Позовну заяву сформовано в системі «Електронний суд» 15.05.2026, а тому за її подання належало сплатити судовий збір у розмірі 2662,40 грн (3328,00 грн х 0,8).

Суд дійшов висновку про задоволення позовної вимоги щодо визнання протиправним та скасування пункту 3 розпорядження Одеської обласної державної адміністрації №1150/А-2025 від 03.11.2025 в частині припису: «встановивши річну орендну плату за земельну ділянку у розмірі 12% (дванадцять відсотків) від нормативної грошової оцінки земельних ділянок».

Похідна вимога зобов`язального характеру про зобов`язання відповідача внести зміни до розпорядження не є самостійною вимогою немайнового характеру, за яку справляється судовий збір, а тому відмова у задоволенні похідної вимоги зобов`язального характеру не зменшує розміру судових витрат, що підлягають відшкодуванню. Протилежний підхід означав би, що для цілей сплати судового збору заявлені вимоги обраховуються як одна, а для цілей його розподілу - як дві.

З огляду на наведене, на користь позивача за рахунок бюджетних асигнувань Одеської обласної державної адміністрації підлягають стягненню судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 2662,40 грн.

Що стосується надмірно сплаченого судового збору у розмірі 665,60 грн, він підлягає поверненню позивачу у порядку ст. 7 Закону України «Про судовий збір», згідно з якою сплачена сума судового збору повертається за клопотанням особи, яка його сплатила за ухвалою суду в разі внесення судового збору в більшому розмірі, ніж встановлено законом.

Керуючись статтями 2, 9, 72-78, 90, 139, 241-246, 250, 255, 262, 295 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Адміністративний позов товариства з обмеженою відповідальністю «БІЛГОРОД-ДНІСТРОВСЬКИЙ ПОРТ» (вул. Шабська, буд.81, м. Білгород-Дністровський, Одеська обл., 67707, код ЄДРПОУ 45213521) до Одеської обласної державної адміністрації (просп.Шевченка, буд.4, м.Одеса, Одеська обл., 65032, код ЄДРПОУ 00022585) про визнання протиправним пункту розпорядження та зобов`язання вчинити певні дії - задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати пункт 3 розпорядження Одеської обласної державної адміністрації №1150/А-2025 від 03.11.2025 в частині припису: «встановивши річну орендну плату за земельну ділянку у розмірі 12% (дванадцять відсотків) від нормативної грошової оцінки земельних ділянок».

У задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Одеської обласної державної адміністрації на користь товариства з обмеженою відповідальністю «БІЛГОРОД-ДНІСТРОВСЬКИЙ ПОРТ» судові витрати зі сплати судового збору у розмірі 2662,40 грн.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана безпосередньо до П`ятого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Суддя Дмитро БАБЕНКО