Рішення № 139477318, 03.09.2026, Березанський районний суд Миколаївської області

03.09.26 Справа № 469/840/19

№ 2/469/51/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

03 вересня 2026 року селище Березанка

Березанський районний суд Миколаївської області у складі:

головуючого судді - Тавлуя В. В.,

за участю секретаря судового засідання - Рогозевич С.О.,

учасники справи:

позивач - ОСОБА_1

представник позивача - адвокат Дорошенко А.В.;

відповідач ОСОБА_2 - не з`явилась,

представник відповідача - адвокат Ільїн О. В.

розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду цивільну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів за договором позики,

в с т а н о в и в:

Позивачка ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом, в якому з урахуванням подальшого збільшення та роз`єднання позовних вимог, а також заміни первісного відповідача ОСОБА_3 у зв`язку з її смертю на правонаступника ОСОБА_2 , просить стягнути з відповідача заборгованість за договором позики від 15 травня 2016 року у сумі 151918 грн. 85 коп.

Заявлені вимоги обґрунтувала тим, що 15 травня 2016 року позивачка уклала із ОСОБА_3 договір позики, за яким вона передала ОСОБА_3 грошові кошти в сумі 30 000,00 грн зі строком повернення протягом 3 років з урахуванням індексів інфляції та 20 відсотків щомісячно, про що відповідачкою було складено розписку.

05 жовтня 2018 року ОСОБА_4 в рахунок боргу повернула лише 30000 грн., про що позивачкою було надано відповідну розписку.

Разом з тим, обумовлені ними в борговій розписці відсотки та інфляційні втрати за користування коштами ОСОБА_3 не повернуто, незважаючи, що строк повернення вказаних коштів сплив 15 травня 2019 року.

За умовами вказаної розписки, позичальник зобов`язалася повернути борг з урахуванням індексів інфляції та 20% щомісячно. Оскільки за життя боржника 05 жовтня 2018 року було повернуто лише суму основного боргу в розмірі 30 000,00 грн, позивач вважає, що обумовлені договором відсотки та передбачені законом нарахування залишилися невиплаченими.

Загальний борг, який підлягав стягненню з ОСОБА_3 становить 306720,88 грн., у тому числі: за період користування грошовими коштами з 15 травня 2016 року по 15 травня 2019 року 260124,00 грн., з яких проценти за договором позики в сумі 186000,00 грн., основна сума боргу 30000,00 грн. та інфляційні втрати в сумі 44124,00 грн.; за період прострочення зобов`язання з повернення позики з 16 травня 2019 року по 29 червня 2021 року три проценти річних у розмірі 16569,54 грн. та інфляційні втрати у розмірі 30027,34 грн.

Оскільки ОСОБА_3 померла, до її спадкоємців ОСОБА_2 та ОСОБА_5 відповідно до ст.1216 ЦК України перейшли її права та обов`язки.

З урахуванням вартості одержаного у спадок майна та відповідно до розміру часток кожного з них, позивачка просить стягнути з ОСОБА_2 заборгованість за договором позики 151918,85 грн. (306720,88 х 49,53/100).

Ухвалою Березанського районного суду від 13 березня 2024 року призначено справу до розгляду з повідомленням (викликом) сторін (а.с.168-169 том 1).

Ухвалою Березанського районного суду Миколаївської області від 07 липня 2025 року заяву представника позивачки ОСОБА_1 адвоката Дорошенко А.В. про забезпечення позову задоволено, заборонено ОСОБА_2 вчиняти із земельною ділянкою площею 10,0199 га з кадастровим номером 4820982400:02:000:0407 для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, що розташована в межах Березанської селищної ради Миколаївського району Миколаївської області, будь-які дії спрямовані на відчуження земельної ділянки; заборонено органам, які здійснюють реєстрацію речових прав на нерухоме майно здійснювати будь-які реєстраційні дії щодо вказаної земельної ділянки (а.с.33-35 том 2).

Ухвалою Березанського районного суду від 13 серпня 2025 року рз`єднано позовні вимоги у цивільній справі №469/840/19 (провадження 2/469/125/25) за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , ОСОБА_5 про стягнення грошових коштів за договором позики, виділивши в самостійне провадження позовну вимогу ОСОБА_1 до ОСОБА_5 про стягнення грошових коштів за договором позики у сумі 154802,03 грн. (а.с.59 том 2).

Позивачка та її представник ОСОБА_6 у судовому засіданні позовні вимоги підтримали в повному обсязі, наполягаючи на задоволенні позову з підстав, викладених у позовній заяві (з уточненими збільшеними позовними вимогами) від 22 травня 2024 року, додаткових поясненнях у справі від 18 травня 2026 року.

Представник відповідачки ОСОБА_7 у судовому засіданні проти задоволення позовних вимог заперечував, посилаючись на те, що зобов`язання за договором позики було повністю припинено належним виконанням за життя позичальника, що підтверджується розпискою кредитора від 05 жовтня 2018 року про отримання коштів без будь-яких застережень. Також зазначив про безпідставність нарахування відсотків через невизначеність та суперечливість умов розписки, очевидну неспівмірність вимог та суперечливу поведінку позивача.

Суд, заслухавши пояснення учасників справи, свідків, дослідивши матеріали справи у їх сукупності, всебічно та повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позовна заява, об`єктивно оцінивши докази, що мають істотне значення для її розгляду і вирішення по суті, приходить до таких висновків.

Суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Учасник справи розпоряджається своїми правами щодо предмета спору на власний розсуд. Таке право мають також особи, в інтересах яких заявлено вимоги, за винятком тих осіб, які не мають процесуальної дієздатності (частини перша, третя статті 13 ЦПК України).

Доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи (частина перша статті 76 ЦПК України).

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (частина перша статті 77 ЦПК України).

Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Кожна сторона несе ризик настання наслідків, пов`язаних із вчиненням чи невчиненням нею процесуальних дій (частина третя та четверта статті 12 ЦПК України, частина перша статті 81 ЦПК України).

Суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів) (частини перша-третя статті 89 ЦПК України).

Як встановлено в судовому засіданні, 15 травня 2016 року між позивачем ОСОБА_1 та позичальником ОСОБА_3 у письмовій формі було укладено договір позики, на підтвердження чого остання підписала розписку такого змісту: «…я отримала в борг 15 травня 2016 року від ОСОБА_1 , жительки АДРЕСА_1 готівкою 30 тисяч гривень (тридцять тисяч) і зобов`язуюсь повернути борг на протязі 3 (трьох) років урахуванням індексів інфляції 20 % відсотків щомісячно….» (а.с.9 том 1).

Грошові кошти в сумі 30 000,00 грн були передані позивачем та отримані позичальником у повному обсязі, що підтверджується змістом наведеного документа.

Допитана в судовому засіданні свідок ОСОБА_8 показала, що безпосереднього процесу власноручного написання тексту боргової розписки позичальником ОСОБА_3 вони не бачила. Зазначила, що вже заповнений текст документа був принесений позивачем ОСОБА_1 , а ОСОБА_3 лише проставила свій підпис у її присутності. Окрім того, свідок засвідчила, що усна домовленість між сторонами стосувалася виключно передачі в борг грошових коштів у розмірі 30 000,00 грн. із зобов`язанням їх повернення протягом трьох років, тоді як будь-які умови щодо нарахування процентів, інфляційних втрат чи інших додаткових фінансових зобов`язань сторонами взагалі не обговорювалися.

Судом також встановлено, що 05 жовтня 2018 року, тобто у межах встановленого договором трирічного строку, ОСОБА_3 повернула позивачу грошові кошти в сумі 30000,00 грн. На підтвердження цієї процесуальної та матеріальної дії позивач ОСОБА_1 власноруч склала та видала боржникові розписку, в якій підтвердила факт одержання суми основного боргу в повному обсязі (а.с.10 том 1).

ІНФОРМАЦІЯ_1 ОСОБА_3 померла. Після її смерті відкрилася спадщина, яку у встановленому законом порядку прийняла ОСОБА_2 , що підтверджується матеріалами спадкової справи та не заперечується сторонами (а.с.67, 83 том 1).

За встановлених обставин, суд дійшов висновку, що між сторонами у справі існують правовідносини, що виникли з факту укладання договору позики, які регулюються відповідними нормами Цивільного кодексу України.

Відповідно до положень статті 11 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) за своєю правовою природою договір є правочином. Водночас договір є й основною підставою виникнення цивільних прав та обов`язків.

Статтею 202 ЦК України визначено, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Правочини можуть бути односторонніми та дво- чи багатосторонніми (договори).

Відповідно до частини першої статті 626 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Згідно зі статтею 627 ЦК України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Відповідно до частин першої та другої статті 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

У частині першій статті 526 ЦК України зазначено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Одностороння відмова від зобов`язання або одностороння зміна його умов не допускається, якщо інше не встановлено договором або законом (стаття 525 ЦК України).

Згідно зі статтею 1046 ЦК України за договором позики одна сторона (позикодавець) передає у власність другій стороні (позичальникові) грошові кошти або інші речі, визначені родовими ознаками, а позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві таку ж суму грошових коштів (суму позики) або таку ж кількість речей того ж роду та такої ж якості. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

Відповідно до статті 1047 ЦК України договір позики укладається у письмовій формі, якщо його сума не менш як у десять разів перевищує встановлений законом розмір неоподатковуваного мінімуму доходів громадян, а у випадках, коли позикодавцем є юридична особа, - незалежно від суми. На підтвердження укладення договору позики та його умов може бути представлена розписка позичальника або інший документ, який посвідчує передання йому позикодавцем визначеної грошової суми або визначеної кількості речей.

Позичальник зобов`язується повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором (частина перша статті 1049 ЦК України).

Отже, за своїми правовими ознаками договір позики є реальною, односторонньою, сплатною або безоплатною угодою, на підтвердження якої може бути надана розписка позичальника, яка є доказом не лише укладення договору, але й посвідчує факт передання грошової суми позичальнику.

У разі пред`явлення позову про стягнення боргу позивач повинен підтвердити своє право вимагати від відповідача виконання боргового зобов`язання. Для цього, з метою правильного застосування статей 1046, 1047 ЦК України суд повинен встановити наявність між позивачем і відповідачем правовідносин за договором позики, виходячи з дійсного змісту та достовірності документа, на підставі якого доказується факт укладення договору позики і його умов. Такі правові висновки про застосування статей 1046, 1047 ЦК України викладені у постановах Верховного Суду України від 18 вересня 2013 року у справі № 6-63цс13, від 02 липня 2014 року у справі № 6-79цс14, від 13 грудня 2017 року у справі № 6-996цс17, Верховного Суду від 25 березня 2020 року у справі № 569/1646/14-ц, від 14 квітня 2020 року у справі № 628/3909/15 та від 21 липня 2021 року у справі № 758/2418/17.

Досліджуючи боргові розписки чи договори позики, суди повинні виявляти їх справжню правову природу, незважаючи на найменування документа (аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 16 січня 2019 року у справі № 464/3790/16-ц).

За своєю суттю розписка про отримання в борг грошових коштів є документом, який видається боржником кредитору за договором позики після отримання коштів, підтверджуючи як факт укладення договору та зміст умов договору, так і факт отримання боржником від кредитора певної грошової суми. Розписка як документ, що підтверджує боргове зобов`язання, має містити умови отримання позичальником у борг грошей із зобов`язанням їх повернення та дати отримання коштів. При цьому отримання коштів у борг за договором позики підтверджує не будь-яка розписка, а саме розписка про отримання коштів, зі змісту якої можна встановити, що відбулася передача певної суми від позикодавця до позичальника саме за таким договором.

Вказаний стандарт доказування та сутнісні характеристики боргового документа закріплені у постановах Великої Палати Верховного Суду від 23 жовтня 2019 року в справі № 723/304/16-ц, а також у постановах Верховного Суду від 21 лютого 2018 року в справі № 344/16307/15, від 22 серпня 2019 року в справі № 369/3340/16, від 10 грудня 2018 року у справі № 319/1669/16, від 08 липня 2019 року у справі № 524/4946/16, від 12 вересня 2019 року у справі № 604/1038/16, від 23 квітня 2020 року у справі № 501/1773/16-ц, від 14 липня 2021 року в справі № 750/2316/19, від 10 травня 2022 року у справі № 153/943/19, від 14 вересня 2022 року у справі № 130/82/2015 та від 28 лютого 2024 року у справі № 369/5625/16-ц.

Оцінюючи наявну в матеріалах справи розписку від 15 травня 2016 року, суд встановив, що вона містить чіткі умови отримання ОСОБА_3 в борг грошей у сумі 30 000,00 грн, дату їх отримання та її зобов`язання повернути цю суму протягом 3 років, що вказує на виникнення між сторонами дійсних правовідносин за договором позики.

Натомість матеріалами справи підтверджено, що 05 жовтня 2018 року зобов`язання з повернення основного боргу (тіла позики) припинилося на підставі статті 599 ЦК України шляхом належного його виконання, що засвідчено розпискою кредитора ОСОБА_1 виданою в порядку статті 545 ЦК України без будь-яких фінансових застережень чи претензій (а.с.10 том 1).

Стосовно позовних вимог про стягнення додаткових нарахувань у вигляді самостійних процентів, суд зазначає, що за правилами статті 213 ЦК України зміст правочину може бути витлумачений стороною (сторонами). При тлумаченні змісту правочину беруться до уваги однакове для всього змісту правочину значення слів і понять, а також загальноприйняте у відповідній сфері відносин значення термінів. Якщо буквальне значення слів і понять не дає змоги з`ясувати зміст окремих частин правочину, їхній зміст встановлюється порівнянням відповідної частини правочину зі змістом інших його частин, усім текстом правочину, намірами сторін. Відповідно до статті 637 ЦК України тлумачення умов договору здійснюється відповідно до статті 213 цього Кодексу.

Вислів «урахуванням індексів інфляції 20 % відсотків щомісячно», що міститься в тексі розписки, є лінгвістично та логічно суперечливою, синтаксично нерозривною конструкцією. Буквальне значення слів та понятійний апарат цієї фрази не дають змоги з`ясувати справжній зміст та наміри сторін щодо встановлення самостійної плати за користування капіталом, оскільки у ній нероздільно змішано фіксований відсоток та індекс інфляції, який за своєю суттю є мінливою величиною. Окремого погодження процентної ставки за користування позикою, бази її нарахування та строків виплат борговий документ не містить. Крім того, зафіксовані судом свідчення допитаних у засіданні свідків спростовують факт наявності усних домовленостей сторін про нарахування процентів.

За таких обставин, за наявності очевидної двозначності та суперечливості тексту боргового документа, суд застосовує фундаментальний принцип цивільного права contra proferentem (лат. verba chartarum fortius accipiuntur contra proferentem - слова договору повинні тлумачитися проти того, хто їх написав). Особа, яка включила ту або іншу умову в договір, повинна нести ризик, пов`язаний з неясністю такої умови. Це правило застосовується не тільки в тому випадку, коли сторона самостійно розробила відповідну умову, але й тоді, коли сторона скористалася стандартною умовою, що була розроблена третьою особою. Це правило підлягає застосуванню не тільки щодо умов, які «не були індивідуально узгоджені» (no individually negotiated), але також щодо умов, які хоча і були індивідуально узгоджені, проте були включені в договір «під переважним впливом однієї зі сторін» (under the diminant sinfluence of the party) (постанова ОП КЦС ВС від 18 квітня 2018 року у справі № 753/11000/14-ц).

Враховуючи, що умови боргового документа є неясними, нечіткими та допускають неоднозначне трактування, будь-які сумніви та суперечності у змісті розписки тлумачаться судом на користь боржника, що повністю виключає можливість розширеного тлумачення нерозривної лінгвістичної конструкції на користь стягнення з відповідача самостійних щомісячних процентів у розмірі 20%.

Факт відсутності у кредитора претензій на момент повернення основного боргу (05 жовтня 2018 року) та добровільна видача розписки в порядку ст.545 ЦК України, у світлі правозастосовчої практики Верховного Суду, позбавляє позивача права надалі маніпулювати двозначними та лінгвістично суперечливими конструкціями тексту з метою отримання безпідставного збагачення, що свідчить про необґрунтованість заявлених позовних вимог у цій частині.

Щодо позовних вимог про стягнення інфляційних нарахувань та 3% річних на підставі частини другої статті 625 ЦК України, суд зазначає про відсутність правових підстав для їх задоволення, оскільки відповідальність за вказаною нормою закону настає виключно у випадку прострочення виконання чинного грошового зобов`язання. Як достеменно встановлено під час розгляду справи та підтверджується дослідженими доказами, суму основного боргу було в повному обсязі повернуто позивачу 05 жовтня 2018 року, тобто у межах визначеного договором трирічного строку. Відтак, факт порушення строків або прострочення виконання грошового зобов`язання боржником повністю відсутній.

Згідно з правовою позицією Великої Палати Верховного Суду, викладеною у постанові від 22 вересня 2020 року у справі № 918/631/19, передбачені статтею 625 ЦК України нарахування за своєю правовою природою є заходами цивільної відповідальності за порушення строків і не можуть обчислюватися або нараховуватися самостійно за відсутності самого факту прострочення виконання основного грошового зобов`язання. За таких обставин, оскільки належне виконання зобов`язання виключає стан прострочення, у суду немає законодавчих підстав для застосування до відповідача заходів відповідальності у вигляді інфляційних втрат та 3% річних.

Закон України «Про судоустрій і статус суддів» встановлює, що правосуддя в Україні здійснюється на засадах верховенства права відповідно до європейських стандартів та спрямоване на забезпечення права кожного на справедливий суд.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).

Частиною четвертою статті 10 ЦПК України передбачено, що суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України (далі - Конвенція), та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до статей 1 та 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суди застосовують як джерело права при розгляді справ положення Конвенції та практику Європейського суду з прав людини та Європейської комісії з прав людини.

Згідно позиції Європейського суду з прав людини, сформованої, зокрема у справах "Салов проти України", "Проніна проти України" та "Серявін та інші проти України": принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, передбачає, що у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії").

При розв`язанні даного спору суд, зважаючи на усталену практику Європейського суду з прав людини щодо застосування статті 6 Конвенції (зокрема, рішення у справах «Гарсія Руїз проти Іспанії» від 21.01.1999, «Красуля проти Росії» від 22.02.2007, «Ільяді проти Росії» від 05.05.2011, «Трофимчук проти України» від 28.10.2010, «Хіро Балані проти Іспанії» від 09.12.1994, «Суомінен проти Фінляндії» від 01.07.2003, «Мелтекс ЛТД (MELTEX LTD) та Месроп Мовсесян (MESROP MOVSESYAN) проти Вірменії» від 07.06.2008), надав повну та об`єктивну оцінку усім юридично значущим доводам, факторам та обставинам справи, а також дослухався до усіх ясно і чітко сформульованих аргументів сторін, здатних вплинути на результат вирішення спору.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд виходить з наступного правового обґрунтування.

Відповідно до положень статті 133 ЦПК України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. Частиною третьою вказаної статті передбачено, що до витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать, зокрема, витрати на професійну правничу допомогу та витрати, пов`язані із залученням свідків, спеціалістів, експертів та проведенням експертизи.

За змістом частин першої та другої статті 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Таким чином, оскільки за результатами розгляду справи в задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 відмовлено в повному обсязі, відповідно до вимог статті 141 ЦПК України всі понесені позивачем судові витрати (включаючи судовий збір та витрати на професійну правничу допомогу) покладаються виключно на позивача, відшкодуванню за рахунок відповідача не підлягають та залишаються за позивачем.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 12, 13, 76, 81, 89, 141, 263-266 ЦПК України, суд, -

у х в а л и в:

У задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_2 про стягнення грошових коштів за договором позики відмовити.

Рішення може бути оскаржене у апеляційному порядку протягом тридцяти днів з дня складення його повного тексту шляхом подання апеляційної скарги до Миколаївського апеляційного суду.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Дата складення повного тексту рішення 03 вересня 2026 року.

Суддя: