Рішення № 139476100, 20.08.2026, Господарський суд Львівської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЛЬВІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

79014, місто Львів, вулиця Личаківська, 128

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

20.08.2026 Справа № 914/2586/25

місто Львів

Господарський суд Львівської області у складі судді Юлії СУХОВИЧ, за участі секретаря судового засідання Ольги КРАВЕЦЬ, розглянувши у відкритому судовому засіданні матеріали справи

за позовом заступника керівника Франківської окружної прокуратури міста Львова Львівської області в інтересах держави в особі Львівської міської ради, місто Львів

до відповідача Обслуговуючого кооперативу Гаражно-будівельний кооператив Пікап, село Зелів, Яворівського району, Львівської області

про витребування майна (земельної ділянки) з незаконного володіння.

За участю представників:

від прокуратури: Машталяр Юрій Андрійович представник прокуратури;

від позивача: Кривий Володимир Андрійович-представник (повноваження відповідно до Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань, в порядку самопредставництва);

від відповідача: не з`явився.

ВСТАНОВИВ:

На розгляд Господарського суду Львівської області надійшла позовна заява заступника керівника Франківської окружної прокуратури міста Львова Львівської області в інтересах держави в особі Львівської міської ради до відповідача: Обслуговуючого кооперативу Гаражно-будівельний кооператив Пікап провитребування майна (земельної ділянки) з незаконного володіння.

Хід розгляду справи відображено у відповідних ухвалах суду та протоколах судових засідань.

Представники прокуратури та позивача в судове засідання 20.08.2026 для розгляду справи по суті з`явилися, позовні вимоги з підстав наведених у позовній заяві, відповіді на відзив та додаткових поясненнях підтримали, просили позов задовольнити повністю.

Відповідач у судове засідання 20.08.2026 для розгляду справи по суті явки повноважного представника не забезпечив. Заяви, клопотання станом на момент проведення судового засідання до суду не надходили.

Явка учасників справи обов`язковою судом не визнавалась.

Суд, враховуючи належне повідомлення учасників справи про дату та час судового засідання, достатність документів наявних у матеріалах справи для вирішення спору по суті, дійшов висновку про можливість розгляду спору по суті та постановлення рішення у справі в даному судовому засіданні.

Відводів складу суду та секретарю судового засідання сторонами не заявлено.

У судовому засіданні 20.08.2026 проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Правова позиція сторін.

Позиція прокурора.

В обґрунтування заявленого позову прокурор зазначає, що Франківською окружною прокуратурою міста Львова Львівської області під час з`ясування наявності підстав для вжиття заходів представницького характеру в інтересах державивстановленофакт незаконної передачі земельної ділянки земельну кадастровий номер 4610137500:12:005:0166, площею 0,1000 га, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 2204825646101, номер запису про право власності/довірчої власності: 39301552 у приватну власність.

Рішенням Рясне-Руської сільської ради Яворівського району Львівської області № 4824 від 12.11.2020 дану земельну ділянку протиправно передано у власність Обслуговуючого кооперативу Гаражно-будівельний кооператив Пікап для будівництва та обслуговування гаражів за рахунок земель промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення із земель запасу.

Спірна земельна ділянка хоч і була передана у комунальну власність Рясне-Руської сільської ради, проте, це не змінило її фактичного місцезнаходження в межах території міста Львова, що підтверджується генеральним планом міста Львова, структурою кадастрового номера, а також тим, що первинно цією ділянкою розпоряджалася Львівська міська рада.

Однак Рясне-Руська сільська рада, всупереч положенню статті 41 Земельного кодексу України передала у власність кооперативу землі промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення.Було порушено вимоги щодо цільового призначення земель, які можуть передаватися гаражно-будівельним кооперативам.

Обслуговуючий кооператив Гаражно-будівельний кооператив Пікап відповідно до статуту не має на меті здійснення виключно гаражного будівництва для забезпечення потреб його членів, а є юридичною особою, створеною з метою отримання прибутку.

Відповідач є недобросовісним набувачем, на що вказує порушення ним імперативних норм права.

Прокурор стверджує, що відповідач знав про встановлені законом обмеження щодо розміру ділянок, які можуть безоплатно передаватися у власність, проте, звернувся до органу місцевого самоврядування з заявою про надання землі загальною площею 0,1000 га.

Обслуговуючий кооператив Гаражно-будівельний кооператив Пікап (відповідач) отримав земельні ділянки не для задоволення соціальних потреб, а для протиправного збагачення всупереч закону та інтересам суспільства.

Зважаючи на вищенаведене, прокурор просить суд витребувати з незаконного володіння відповідача у комунальну власність Львівської територіальної громади в особі Львівської міської ради земельну ділянку з кадастровим номером 4610137500:12:005:0166.

Позиція позивача.

Позивач позовні вимоги прокурора підтримує в повному обсязі та просить їх задовольнити.

Львівська міська рада вказує на недобросовісну поведінку Обслуговуючого кооперативу Гаражно-будівельний кооператив Пікап при отриманні спірної земельної ділянки з кадастровим номером 4610137500:12:005:0166, площею 0,1000 га, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2204825646101.

Позивач стверджує, що дії відповідача є недобросовісними, оскільки отримані земельні ділянки площею 0,1000 га не можуть задовольняти потреби трьох осіб на будівництво та обслуговування гаражів.

Позиція відповідача

Відповідач заперечив проти позовних вимог з підстав, зазначених у відзиві на позовну заяву, запереченнях на відповідь на відзив.

Зокрема, зазначив, що первісна земельна ділянка вибула з комунальної власності Львівської міської ради за її власним рішенням, була правомірно прийнята у державну власність, а згодом у комунальну власність Рясне-Руської сільської ради. Рясне-Руська сільська рада, як власник земельної ділянки, мала повноваження розпоряджатися землею, тому відповідач покликається на законність рішення органу місцевого самоврядування та є добросовісним набувачем.

Відповідач стверджує, що прокурор намагається покласти на відповідача негативні наслідки дій органів публічної влади. Земельна ділянка не належить до земель природно-заповідного, лісового, водного чи іншого фонду, які в принципі не можуть перебувати у приватній власності. Технічна документація була розроблена, рішення ради прийнято в межах її компетенції, а державну реєстрацію проведено на підставі передбачених законом документів.

Крім того, відповідача зазначив, що обраний спосіб захисту є неналежним, Львівська міська рада є правонаступником Рясне-Руської сільської ради, рішення якої прокурор вважає незаконним, а тому не може одночасно бути позивачем у справі про наслідки власних дій.

Відповідач наголошує, що прокурор мав би звертатися до суду самостійно як позивач, або оспорювати рішення ради та реєстраційні дії, а не звертатися до суду з позовом про витребування земельної ділянки.

Також, відповідач наголошує, що стаття 41 Земельного кодексу України не обмежує гаражне будівництво виключно землями житлової та громадської забудови. Код КВЦПЗ 12.04 охоплює розміщення та експлуатацію будівель і споруд автомобільного транспорту й дорожнього господарства та сам собою не виключає будівництва гаражів. На підтвердження своїх доводів, відповідач посилається на постанову Верховного Суду від 17.12.2024 у справі № 914/33/24.

Щодо застосування до кооперативу норми статті 121 Земельного кодексу України про 0,01 га для будівництва індивідуального гаража, відповідач стверджує, що ця норма визначає межі безоплатної приватизації землі громадянами, а не розмір землі юридичної особи. Склад членів кооперативу може змінюватися після державної реєстрації, а широкий перелік дозволених установчим документом видів діяльності, не перетворює обслуговуючий кооператив на прибуткове підприємство та не скасовує його гаражно-будівельного напряму.

Відповідач вважає, що доводи про невідповідність містобудівній документації є недоведеними. Неврегульованості меж між містом Львовом і селом Рясне-Руське заперечує компетенцію Львівської міської ради визначати містобудівний режим території, якою розпоряджалася Рясне-Руська сільська рада.

Представник відповідача під час розгляду справи повідомив суд, що прокурором не надано документів, які забороняють гаражне будівництво на спірній ділянці.

На підставі наведеного, з врахуванням судової практики, відповідач просить суд у задоволені позову відмовити повністю.

Обставини встановлені судом.

Ухвалою Львівської міської ради №4647 «Про затвердження технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації частини земель міста Львова» від 14.02.2019 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо інвентаризації частини земель міста Львова орієнтовною площею 209,0 га (території, які межують з Рясне Руською сільською радою), у тому числі земельної ділянки №15 площею 91,1650га(кадастровий номер 4610136300:06:012:0003), з якої 4,4411 га - у межах червонихліній вулиці, (код КВЦПЗ 16.00 - землі запасу) за рахунок земель промисловості,транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення, (п.1.13).

19 березня 2019 року зареєстровано право комунальної власності Львівської міської ради на земельну ділянку кадастровий номер№4610136300:06:012:0003.

Розпорядженням Львівської обласної державної адміністрації №916/0/5-19 «Про прийняття земельних ділянок комунальної власності у державну власність» від 23.08.2019 прийнято із земель комунальної власності Львівської міської ради у державну власність земельну ділянку, зокрема площею 91,1650 (кадастровий номер -4610136300:06:012:0003, КВЦПЗ - 16.00) за рахунок земель промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Розпорядженням Львівської обласної державної адміністрації №1483/0/5-19 «Про передачу земельних ділянок з державної власності у комунальну власність» від 13.12.2019 передано до земель комунальної власності Рясне-Руської сільської ради Яворівського району Львівської області земельні ділянки державної власності, зокрема, земельну ділянку з кадастровим номером 4610136300:06:012:0003.

Рішенням Рясне-Руської сільської ради №3365 «Про прийняття земельних ділянок з державної власності у комунальну власність» від 18.12.2019 вирішено прийняти до земель Рясне-Руської сільської ради земельні ділянки державної власності, зокрема земельну ділянку кадастровий номер 4610136300:06:012:0003, та 19.12.2019 зареєстровано право комунальної власності.

Рішенням Рясне-Руської сільської ради №3432 «Про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу та об`єднання земельних ділянок (при поділі) від 03.01.2020 вирішено дати дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки кадастровий номер 4610136300:06:012:0003на 13земельних ділянок.

Рішенням Рясне-Руської сільської ради №3692 «Про затвердження технічної документації із землеустрою, щодо поділу та об`єднання земельних ділянок» від 28.04.2020 затверджено технічну документацію із землеустрою щодо поділу земельної ділянки площею 91,1650 га на13 земельних ділянок, щодо 10 з яких, загальною площею 82,3796 га, надано дозвіл на виготовлення проекту землеустрою для зміни цільового призначення з КВЦПЗ 16.00 (землі запасу) на КВЦПЗ 01.05 (для індивідуального садівництва), а саме: земельної ділянки №1 площею 7,7415 га (4610136300:06:012:0007); земельної ділянки №2 площею 9,1897 га (4610136300:06:012:0015); земельної ділянки №3 площею 7,4685 га (4610137500:12:005:0041); земельної ділянки №4 площею 0,2179 га (4610137500:12:005:0042); земельної ділянки №5 площею 0,2290 га (4610137500:12:005:0043); земельної ділянки №6 площею 8,1730 га (4610137500:12:005:0044); земельної ділянки №7 площею 21,8466 га (4610136300:06:012:0008); земельної ділянки №8 площею 20,9306 га (4610136300:06:012:0009); земельної ділянки №9 площею 3,2914 га (4610136300:06:012:0010); земельної ділянки №10 площею 3,2914 га (4610136300:06:012:0011).

Щодо трьох інших земельних ділянок, загальною площею 8,7855 га, змінено функціювикористання земель в межах категорії землі промисловості, транспорту, зв`язку,енергетики, оборони та іншого призначення з КВЦПЗ 16.00 (землі запасу) на КВЦПЗ12.04 (для розміщення та експлуатації будівель і споруд автомобільного транспортута дорожнього господарства (для розміщення та обслуговування гаражногокооперативу), а саме:земельної ділянки №11 площею 3,2913 га (4610136300:06:012:0012);земельної ділянки №12 площею 2,7472 га (4610136300:06:012:0013);земельної ділянки №13 площею 2,7470 га (4610136300:06:012:0014).

Рішенням Рясне-Руської сільської ради №4149 «Про надання дозволу на виготовлення технічної документації із землеустрою, щодо поділу та об`єднання земельних ділянок (при поділі)» від 11.09.2020 надано дозвіл на виготовлення технічної документації із землеустрою щодо поділу земельної ділянки кадастровий номер 4610136300:06:012:0008площею 21,8466 га на земельні ділянки.

Рішенням Рясне-Руської сільської ради Яворівського району Львівської області № 4584 від 22.10.2020, затверджено технічну документацію із землеустрою щодо поділу земельної ділянки кадастровий номер 4610136300:06:012:0008, загальною площею 21,8466 га на 190 земельних ділянок, серед яких земельна ділянка площею 0,1000 га кадастровий номер 4610137500:12:005:0166.

23.10.2020 зареєстровано право комунальної власності Рясне-Руської сільської ради на земельну ділянку з кадастровим номером4610137500:12:005:0166.

Рішенням Рясне-Руської сільської ради №4824 «Про передачу у власність ОК «Гаражно-будівельний кооператив «ПІКАП» земельної ділянки`від 12.11.2020 передано ОК «Гаражно-будівельний кооператив «ПІКАП» земельну ділянку площею0,1000 га кадастровий номер 4610137500:12:005:0166у власність для будівництва та обслуговування гаражів (код КВЦПЗ 16.00землі запасу (земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадянам чи юридичним особам) за рахунок земель промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Пунктом 2.3 рішення зобов`язано ОК «Гаражно-будівельний кооператив «ПІКАП» забезпечити зміну виду використання земельної ділянки з КВЦПЗ 16.00 на КВЦПЗ 12.04 Для розміщення та експлуатації будівель і споруд автомобільного транспорту та дорожнього господарства.

20 листопада 2020 року зареєстровано право приватної власності ОК«Гаражно-будівельний кооператив «ПІКАП» на земельну ділянку з кадастровим номером 4610137500:12:005:0166.

Витягом з Державного земельного кадастру, наявним в матеріалах реєстраційної справи, долученим 23.10.2020, в ході реєстрації земельної ділянки в результаті поділу, земельній ділянці кадастровий номер 4610137500:12:005:0166, відповідно до Класифікатора видів цільового призначення земель, затвердженого наказом Державного комітету України із земельних ресурсів № 548 від 23.07.2010, надано код КВЦПЗ 16.00 - землі запасу (земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадянам чи юридичним особам).

Згідно з витягом з Державного земельного кадастру, що наявний в матеріалах реєстраційної справи, де власником земельної ділянки зазначено вже відповідача, земельна ділянка кадастровий номер 4610137500:12:005:0166 відноситься до цільового призначення - код КВЦПЗ -12.04 для розміщення та експлуатації будівель і споруд автомобільного транспорту та дорожнього господарства.

Прокурор зазначає, що Обслуговуючий кооператив Гаражно-будівельний кооператив Пікап відповідно до статуту не має на меті здійснення виключно гаражного будівництва для забезпечення потреб його членів, а є юридичною особою, створеною з метою отримання прибутку.

Прокурор стверджує, що відповідач знав про встановлені законом обмеження щодо розміру ділянок, які можуть безоплатно передаватися у власність, проте, звернувся до органу місцевого самоврядування з заявою про надання землі загальною площею 0,1000 га. Відповідач є недобросовісним набувачем, на що вказує порушення ним імперативних норм права.

На підставі вказаного прокурор просить суд витребувати з незаконного володіння відповідача у комунальну власність Львівської територіальної громади в особі Львівської міської ради земельну ділянку з кадастровим номером 4610137500:12:005:0166.

Позиція суду.

Щодо звернення прокурора з позовом до суду , суд зазначає наступне

Відповідно до статті 131-1 Конституції України на органи прокуратури України покладено функцію представництва інтересів держави в суді у виключних випадках і в порядку, що визначені законом.

Частинами 1, 3 та 4 статті 23 закону України "Про прокуратуру" представництво прокурором інтересів громадянина або держави в суді полягає у здійсненні процесуальних та інших дій, спрямованих на захист інтересів громадянина або держави, у випадках та порядку, встановлених законом. Прокурор здійснює представництво в суді законних інтересів держави у разі порушення або загрози порушення інтересів держави, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює орган державної влади, орган місцевого самоврядування чи інший суб`єкт владних повноважень, до компетенції якого віднесені відповідні повноваження, а також у разі відсутності такого органу. Наявність таких обставин обґрунтовується прокурором у порядку, передбаченому частиною четвертою цієї статті. Наявність підстав для представництва має бути обґрунтована прокурором у суді.

Прокурор здійснює представництво інтересів громадянина або держави в суді виключно після підтвердження судом підстав для представництва.

Підставою представництва в суді інтересів держави є наявність порушень або загрози порушень інтересів держави.

У рішенні Конституційного Суду України від 08.04.1999 № 3-рп/99 у справі про представництво прокуратурою України інтересів держави в арбітражному суді щодо визначення поняття "інтереси держави" висловлено позицію про те, що інтереси держави відрізняються від інтересів інших учасників суспільних відносин. В основі перших завжди є потреба у здійсненні загальнодержавних (політичних, економічних, соціальних та інших) дій, програм, спрямованих на захист суверенітету, territorial цілісності, державного кордону України, гарантування її державної, економічної, інформаційної, екологічної безпеки, охорону землі як національного багатства, захист прав усіх суб`єктів права власності та господарювання тощо (пункт 3 мотивувальної частини).

Інтереси держави можуть збігатися повністю, частково або не збігатися зовсім з інтересами державних органів, державних підприємств та організацій чи з інтересами господарських товариств з часткою державної власності у статутному фонді. Проте держава може вбачати свої інтереси не тільки в їх діяльності, але й в діяльності приватних підприємств, товариств. Державні інтереси закріплюються як нормами Конституції України, так і нормами інших правових актів (пункт 4 мотивувальної частини).

Постановою Верховного Суду від 05.11.2019 у справі №804/4585/18 сформовано правову позицію, відповідно до якої "інтереси держави" є оціночним поняттям, що охоплює широке і водночас чітко не визначене коло законних інтересів, які не піддаються точній класифікації, а тому їх наявність повинна бути предметом самостійної оцінки суду у кожному випадку звернення прокурора з позовом; надмірна формалізація поняття "інтереси держави", особливо у сфере публічних правовідносин, може призвести до необґрунтованого обмеження повноважень прокурора на захист суспільно значущих інтересів там, де це дійсно потрібно (аналогічна позиція викладена у постановах Верховного суду від 05.11.2019 у справі № 804/4585/18, від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17 та від 17.10.2018 у справі № 910/11919/17).

Чинним законодавством чітко не визначено, що необхідно розуміти під "нездійсненням або неналежним здійсненням субєктом владних повноважень своїх функцій", у зв\язку із чим прокурор у кожному випадку обґрунтовує та доводить наявність відповідних фактів самостійно з огляду на конкретні обставини справи. При цьому враховуються висновки Верховного суду, зроблені при розгляді інших справ за участю прокурора (ухвали від 07.05.2018 у справі № 910/18283/17, від 10.07.2018 у справі № 812/1689/16, постанови від 25.04.2018 у справі № 806/1000/17, від 13.06.2018 у справі № 687/379/17-ц, № 924/1256/17).

Постановою Верховного Суду від 16.04.2019 у справі №910/3486/18 суд дійшов висновку, що представництво прокурором у суді законних інтересів держави здійснюється у разі, якщо захист цих інтересів не здійснює або неналежним чином здійснює відповідний орган. При цьому прокурор не зобов`язаний встановлювати причини, за яких позивач не здійснює захист своїх інтересів. Відповідна правова позиція викладена також в постановах Верховного суду від 18.04.2019 у справі № 906/506/18, від 11.04.2019 у справі № 904/583/18, від 13.02.2019 у справі № 914/225/18, від 21.05.2019 у справі № 921/31/18.

На думку Верховного Суду, нездійснення захисту полягає у тому, що уповноважений суб`єкт владних повноважень за наявності факту порушення інтересів держави, маючи відповідні повноваження для їх захисту, всупереч цим інтересам за захистом до суду не звернувся. Така поведінка (бездіяльність) уповноваженого державного органу може вчинятися з умислом чи з необережності; бути наслідком об`єктивних (відсутність коштів на сплату судового збору, тривале не заповнення вакантної посади юриста) чи суб`єктивних (вчинення дій на користь можливого відповідача, інших корупційних або кримінально караних дій) причин.

Прокурор може підтвердити наявність підстав для представництва інтересів держави в суді шляхом надання належного обґрунтування, підтвердженого достатніми доказами, зокрема: повідомленням прокурора на адресу відповідного суб`єкта владних повноважень про звернення до суду, запитами, а також іншими документами, що свідчать про наявність підстав для відповідного представництва.

Велика Палата Верховного Суду у постанові по справі №912/2385/18 від 26.05.2020 дійшла висновку про те, що бездіяльність компетентного органу (нездійснення захисту інтересів держави) означає, що компетентний орган знав або повинен був знати про порушення інтересів держави, мав повноваження для захисту, але не звертався до суду з відповідним позовом у розумний строк.

Звертаючись до компетентного органу до подання позову в порядку, передбаченому статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", прокурор фактично надає йому можливість відреагувати на стверджуване порушення інтересів держави, зокрема, шляхом призначення перевірки фактів порушення законодавства, виявлених прокурором, вчинення дій для виправлення ситуації, а саме подання позову або аргументованого повідомлення прокурора про відсутність такого порушення.

Невжиття компетентним органом жодних заходів протягом розумного строку після того, як цьому органу стало відомо або повинно було стати відомо про можливе порушення інтересів держави, має кваліфікуватися як бездіяльність відповідного органу. Розумність строку визначається судом з урахуванням того, чи потребували інтереси держави невідкладного захисту (зокрема, через закінчення перебігу позовної давності чи можливість подальшого відчуження майна, яке незаконно вибуло із власності держави), а також таких чинників, як: значимість порушення інтересів держави, можливість настання невідворотних негативних насідків через бездіяльність компетентного органу, наявність об`єктивних причин, що перешкоджали такому зверненню тощо.

Враховуючи вищенаведене, прокурор дотриматися порядку, передбаченого статтею 23 Закону України "Про прокуратуру", і якщо компетентний орган протягом розумного строку після отримання повідомлення самостійно не звернувся до суду з позовом в інтересах держави, то це є достатнім аргументом для підтвердження судом підстав для представництва. Якщо прокурору відомі причини такого не звернення, він повинен зазначити їх в обґрунтуванні підстав для представництва, яке міститься в позові. Але якщо з відповіді зазначеного органу на звернення прокурора такі причини з`ясувати неможливо чи такої відповіді взагалі не отримано, то це не є підставою вважати звернення прокурора необґрунтованим.

Крім того, Верховний Суд у постанові від 08.02.2019 у справі №915/20/18 дійшов висновку про можливість представництва органами прокуратури в суді органів місцевого самоврядування.

Згідно з частиною 3 статті 16 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні матеріальною і фінансовою основою місцевого самоврядування є рухоме і нерухоме майно, доходи місцевих бюджетів, інші кошти, земля, природні ресурси, що є у комунальній власності територіальних громад сіл, селищ, міст, районів у містах, а також об`єкти їхньої спільної власності, що перебувають в управлінні районних і обласних рад.

Відповідно до статті 13 Конституції України земля, її надра, атмосферне повітря, водні та інші природні ресурси, які знаходяться в межах території України, природні ресурси її континентального шельфу, виключної (морської) економічної зони є об`єктами права власності Українського народу.

Правовідносини, пов`язані з витребуванням земельної ділянки з чужого незаконного володіння становлять суспільний, публічний інтерес, а бездіяльність Львівської міської ради такому суспільному, публічному інтересу не відповідає. За таких обставин у даній справі суспільним, публічним інтересом звернення прокурора до суду з вимогою про витребуванням земельної ділянки з чужого незаконного володіння є задоволення суспільної потреби у відновленні правомочностей Львівської міської ради як власника земельної ділянки та захист суспільних інтересів загалом.

Вирішуючи питання про справедливу рівновагу між інтересами суспільства і конкретної фізичної чи юридичної особи, ЄСПЛ у своєму рішенні у справі Трегубенко проти України від 02.11.2004 категорично ствердив, що правильне застосування законодавства незаперечно становить суспільний інтерес.

У спірних правовідносинах, які становлять предмет даного позову, органом, який має здійснювати захист інтересів держави є Львівська міська рада. У разі нездійснення або здійснення неналежним чином органом місцевого самоврядування відповідних повноважень, прокурор набуває право на представництво, якщо відповідний суб`єкт владних повноважень не здійснює захисту або здійснює неналежно.

Відповідно до частини 5 статті 16 Закону України Про місцеве самоврядування в Україні від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради. Позивачем є Львівська міська рада, яка у відповідності до статті 12 Земельного кодексу України наділена повноваженнями у галузі земельних відносин, зокрема, розпоряджатися землями територіальних громад, передавати земельні ділянки комунальної власності у власність громадян та юридичних осіб, надавати земельні ділянки у користування із земель комунальної власності, вилучати земельні ділянки із земель комунальної власності.

Львівська міська рада є органом, уповноваженим державою здійснювати відповідні функції у спірних відносинах щодо земельної ділянки кадастровий номер4610137500:12:005:0166, площею 0,1000 га,

Франківська окружна прокуратура міста Львова, у порядку статті 23 Закону України Про прокуратуру листом від 10.07.2025 №14.51/04-14-512 вих-25, повідомила Львівську міську раду про порушення інтересів територіальної громади міста Львова внаслідок протиправного набуття у власність Обслуговуючим кооперативом Гаражно-будівельний кооператив Пікап земельної ділянки кадастровий номер4610137500:12:005:0166.

11.07.2025 Юридичним департаментом Львівської міської ради у листі № 2901-вих-102230 надано інформацію про те, що Львівська міська рада позбавлена можливості виступати самостійним позивачем у судових справах із позовними вимогами про витребування земельних ділянок із чужого незаконного володіння, які вибули з власності територіальної громади на підставі рішень Рясне-Руської сільської ради.

На виконання вимог статті 23 Закону України Про прокуратуру окружною прокуратурою листом № 14.51/04-14-5472вих-25 від 23.07.2025 повідомило Львівську міську раду про звернення із позовом до суду в її інтересах до Обслуговуючого кооперативу "Гаражно-будівельний кооператив "Пікап".

Щодо позиції відповідача про неналежний статус Львівської міської ради, як позивача у цій справі суд зазначає наступне.

Відповідно до ухвал від 29.12.2020 № 6 та № 7, Львівська міська рада є універсальним правонаступником приєднаної Рясне-Руської сільської ради, тому саме вона наділена процесуальними повноваженнями на представництво майнових прав територіальної громади.

Відповідно до правових висновків Великої Палати Верховного Суду (постанови від 26.06.2019 у справі №587/430/16-ц та від 11.06.2024 у справі №925/1133/18), визначення уповноваженого органу позивачем у спорах про витребування майна у приватну власність є правильним процесуальним позиціонуванням, оскільки речове право у разі задоволення віндикації відновлюється безпосередньо за державою або територіальною громадою в особі її чинного представницького органу.

На думку суду, прокурором дотримано встановлену частиною 4 статті 23 Закону України «Про прокуратуру» процедуру, що в силу положень статей 44, 53 Господарського процесуального кодексу України наділяє прокурора процесуальною дієздатністю.

Щодо способу захисту.

Статтею 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під захистом права розуміється державно-примусова діяльність, спрямована на відновлення порушеного права суб`єкта правовідносин та забезпечення виконання юридичного обов`язку зобов`язаною стороною. Спосіб захисту може бути визначено як концентрований вираз змісту (суті) міри державного примусу, за допомогою якого відбувається досягнення бажаного для особи, право чи інтерес якої порушені, правового результату.

Способи захисту цивільного права чи інтересу - це визначені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав, інтересів і вплив на правопорушника, і такі способи мають бути доступними й ефективними. Особа, права якої порушено, може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права. Переважно спосіб захисту порушеного права прямо визначається спеціальним законом і регламентує конкретні цивільні правовідносини. Застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Це право чи інтерес суд має захистити у спосіб, який є ефективним, тобто таким, що відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам. Вимога захисту цивільного права чи інтересу має забезпечити їх поновлення, а у разі неможливості такого поновлення - гарантувати особі отримання відповідного відшкодування. Зазначені правові позиції неодноразово висловлювались Великою Палатою Верховного Суду і Верховним Судом та узагальнено викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19.

Належний спосіб захисту, виходячи із застосування спеціальної норми права, повинен забезпечити ефективне використання цієї норми у її практичному застосуванні - гарантувати особі спосіб відновлення порушеного права або можливість отримання нею відповідного відшкодування. Як правило, суб`єкт порушеного права може скористатися не будь-яким, а цілком конкретним способом захисту свого права (постанова Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі №925/1265/16) (п.9.21).

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу на те, що застосування конкретного способу захисту цивільного права залежить як від змісту права чи інтересу, за захистом якого звернулася особа, так і від характеру його порушення, невизнання або оспорення. Такі право чи інтерес мають бути захищені судом у спосіб, який відповідає змісту відповідного права чи інтересу, характеру його порушення, невизнання або оспорення та спричиненим цими діяннями наслідкам (подібні висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 05.06.201 8 у справі №338/180/1 7 (провадження №14-144 цс18), від 11.09.201 8 у справі №905/1926/1 6 (провадження №12-187гс18), від 30.01.2019 у справі №569/17272/15-ц (провадження №14-338цс18), від 02.07.2019 у справі № 48/340 (провадження №12-14звг19).

При цьому відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду, якщо позивач вважає, що його право порушене тим, що право власності зареєстроване за відповідачем, то належним способом захисту може бути позов про витребування нерухомого майна, оскільки його задоволення, тобто рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого володіння, є підставою для внесення відповідного запису до Державного реєстру прав (п.9.23).

Право власності відповідача Обслуговуючого кооперативу "Гаражно-будівельний кооператив "Пікап" на земельну ділянку за кадастровим номером 4610137500:12:005:0166, площею 0,1000 га зареєстроване в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно, реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна 2204825646101, номер запису про право власності / довірчої власності 39301552.

Належним та ефективним способом захисту прав та інтересів позивача у цій справі має бути віндикаційний позов. Такий спосіб захисту є найбільш ефективним засобом (способом), оскільки призводить до потрібних результатів, про що неодноразово наголошував Верховний Суд, а саме у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного господарського суду від 18.02.2025 року у справі №914/1334/22, колегія суддів зазначила, що серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна з чужого незаконного володіння (статті 387, 388, 1212 ЦК України) й усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 Цивільного кодексу України, ч.2 ст. 52 ЗК України). Предметом позову про витребування майна є вимога власника, який не є володільцем цього майна, до особи, яка заволоділа майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Метою позову про витребування майна є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був незаконно позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном, зокрема землями сільськогосподарського призначення, означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно. Рішення суду про витребування нерухомого майна із чужого незаконного володіння є таким рішенням і передбачає внесення відповідного запису до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно. Отже, задоволення вимоги про витребування майна з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності, призводить до ефективного захисту прав власника саме цього майна.

Таким чином, у разі державної реєстрації права власності за новим володільцем (відповідачем), власник, який вважає свої права порушеними, має право пред`явити позов про витребування відповідного майна (подібні висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.06.2023 у справі № 633/408/18).

Суд дійшов висновку, що прокурором обрано належний спосіб захисту шляхом витребування майна у недобросовісного набувача.

Щодо суті спору.

Відповідно до частини 1 статті 15, частини 1 статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

У позовній заяві прокурор заявив позовну вимогу про витребування з незаконного володіння відповідача, як недобросовісного набувача, земельної ділянки із кадастровим номером 4610137500:12:005:0166, площею 0,1000 га.

Надаючи оцінку заявленим позовним вимогам, суд зазначає, що за змістом статей 317, 318 Цивільного кодексу України власнику належить право володіти, користуватися і розпоряджатися своїм майном.

Відповідно до статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно з статтею 328 Цивільного кодексу України, право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів, і вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності не встановлена судом.

Відповідно до статті 387 Цивільного кодексу України власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним.

Статтею 330 Цивільного кодексу України встановлено, що в разі, якщо майно відчужене особою, яка не мала на це права, добросовісний набувач набуває право власності на нього, якщо відповідно до статті 388 Цивільного кодексу України майно не може бути витребуване у нього.

Відповідно до частини першої статті 388 Цивільного кодексу України якщо майно за відплатним договором придбане в особи, яка не мала права його відчужувати, про що набувач не знав і не міг знати (добросовісний набувач), власник має право витребувати це майно від набувача лише у разі, якщо майно: 1) було загублене власником або особою, якій він передав майно у володіння; 2) було викрадене у власника або особи, якій він передав майно у володіння; 3)вибуло з володіння власника або особи, якій він передав майно у володіння, не з їхньої волі іншим шляхом.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 18.02.2026 у справі №911/969/24 зазначила, що Верховний Суд (як Велика Палата, так і касаційні суди - цивільний, господарський і адміністративний) у своїх численних рішеннях неодноразово звертав увагу на те, що однією з основних засад цивільного законодавства є добросовісність, а дії учасників цивільних (господарських) правовідносин мають бути добросовісними, тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідних правовідносин. У зв`язку із цим Верховний Суд у своїй практиці послідовно дотримується принципу venire contra factum proprium (заборони суперечливої поведінки), який базується на давньоримській максимі non conce ditvenire contrafactum proprium (ніхто не може діяти всупереч своїй попередній поведінці). Основою цієї доктрини є принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони. При здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах (частина третя статті 13 Цивільного кодексу України).

Відповідно до статті 3 Цивільного кодексу України загальними засадами цивільного законодавства є справедливість, добросовісність та розумність.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 02.11.2021 у справі №925/1351/19 виснувала, що для розкриття критерію пропорційності велике значення має визначення судами добросовісності/недобросовісності набувача майна. На необхідність оцінювати наявність або відсутність добросовісності зареєстрованого володільця нерухомого майна неодноразово звертала увагу Велика Палата Верховного Суду (постанови від 26.06.2019 у справі №669/927/16-ц, від 01.04.2020 у справі №610/1030/18).

Добросовісним набувачем є особа, яка не знала і не могла знати про те, що майно придбане в особи, яка не мала права його відчужувати. Недобросовісний набувач, навпаки, на момент здійснення угоди про відчуження спірного майна знав або міг знати, що річ відчужується особою, якій вона не належить і яка на її відчуження не має права. Від недобросовісного набувача майно може бути витребувано в будь-якому випадку. Від добросовісного - лише в передбачених законом випадках.

Критерії правомірності втручання держави у право власності закладені у статті 1 Першого протоколу до Конвенції (далі - Перший протокол) та утворюють "трискладовий тест", за допомогою якого має відбуватися оцінка відповідного втручання.

У статті 1 Першого Протоколу містяться три норми: 1)кожна особа має право мирно володіти своїм майном; 2)позбавлення власності є допустимим винятково в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права; 3)держава має повноваження вводити у дію закони, необхідні для здійснення контролю за користуванням майном: а)відповідно до загальних інтересів; б)для забезпечення сплати податків чи інших зборів або штрафів.

Європейський суд з прав людини визначає найважливішою вимогою статті 1 Першого протоколу законність будь-якого втручання державного органу у право на мирне володіння майном, тобто його відповідність національному законодавству та принципу верховенства права, що включає свободу від свавілля (рішення у справі "East/WestAllianceLimited v. Ukraine").

Зміст "трискладового тесту" для оцінки відповідності втручання у право власності європейським стандартам правомірності такого втручання охоплює такі критерії, які мають оцінюватися у сукупності: 1) законність вручання; 2) легітимна мета (виправданість втручання загальним інтересом); 3) справедлива рівновага між інтересами захисту права власності та загальними інтересами (дотримання принципу пропорційності між використовуваними засобами і переслідуваною метою та уникнення покладення на власника надмірного тягаря). Невідповідність втручання у право власності хоча б одному із зазначених критеріїв свідчить про протиправність втручання навіть у разі дотримання національного законодавства та (або) присудження власнику компенсації.

Достатньо докладно стандарт верховенства права та пропорційність як його складова частина висвітлені у практиці Європейський суд з прав людини. Так, у рішенні у справі "FressozandRoire V. France" Європейський суд з прав людини зазначив, що "необхідність" будь-якого обмеження реалізації права завжди має бути обґрунтованою. Відсутність такого мотивування - прояв свавілля держави. У цьому рішенні Європейський суд з прав людини вказав на неприпустимість свавільного втручання держави у права людини без нагальної на то потреби. Звичайно, насамперед уповноважені органи державної влади повинні оцінювати, чи наявна реальна суспільна потреба, яка виправдовує таке обмеження.

Вирішувати питання про пропорційність чи непропорційність обмеження прав людини має суд, адже судова влада - політично нейтральна гілка влади, покликана урівноважувати інші гілки влади у цьому напрямі.

Обмеження прав повинно відповідати легітимній меті. Така мета зумовлена потребою захистити певні найбільш важливі для держави блага та принципи. Втручання у права має відповідати вимогам співмірності.

Співмірність означає, що характер та обсяг втручання держави у права має бути не самоціллю, а засобом для захисту необхідного суспільного блага. Таке тлумачення не повинно бути самоціллю, воно має бути необхідним - безальтернативним та достатнім - а не надмірним. Співмірність є найбільш складним критерієм для вирахування та встановлення. Обмеження прав часто є законним і відповідає легітимній меті, але характер такого обмеження є надмірним.

Таким чином, можна зазначити, що лише при дотриманні всіх критеріїв трискладового тесту можна визнати втручання держави у права пропорційним, а відтак правомірним, справедливим та виправданим. У свою чергу, з позиції ЄСПЛ, суд повинен відповідно до принципу індивідуального підходу в кожному випадку конкретно вирішувати питання пропорційності з урахуванням контекстуальних обставин справи. В одному випадку обмеження є пропорційним, а в іншому - те саме обмеження пропорційним не вважатиметься.

У практиці Верховного Суду сформовані такі критерії недобросовісності: 1) порушення імперативних норм права виключає добросовісність: абсолютна заборона закону не може бути спростована добросовісністю; 2) якщо не порушуються імперетавні норми, про те дії є зловживанням права, добросовісність відсутня. Недопустимість зловживання правом поширюється як на особу, яка посилається на добросовісність, а також її контрагента. Зловживанню правом можна протиставити добросовісність; 3) заборона суперечливої поведінки (доктрина venire contra factum proprium) може спростовувати добросовісність. В основі знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

У постанова Великої Палати Верховного Суду від 18.01.2023 у справі №488/2807/17 зазначено, що вирішуючи питання про витребування земельної ділянки, суд має оцінювати наявність або відсутність добросовісності, насамперед, володільця цього майна. Добросовісність є однією із загальних засад цивільного законодавства (пункт 6 частини першої статті 3 ЦК України). Добросовісність та розумність належать до фундаментальних засад цивільного права. Отже, і на переддоговірній стадії сторони повинні діяти правомірно, зокрема, поводитися добросовісно, розумно враховувати інтереси одна одної, утримуватися від недобросовісних дій чи бездіяльності. Прояви таких обовязків та недобросовісної чи нерозумної поведінки є численними і не можуть бути визначені у вичерпний спосіб (див. постанови Великої Палати Верховного Суду від 29.09.2020 у справі № 688/2908/16-ц, від 06.07.2022 у справі № 914/2618/16, від 20.07.2022 у справі №923/196/20.

Земельний кодекс України, в редакції станом на момент виникнення спірних правовідносин, у статті 41 встановлював, що гаражно-будівельним кооперативам за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування земельні ділянки для гаражного будівництва передаються безоплатно у власність або надаються в оренду у розмірі, який встановлюється відповідно до затвердженої містобудівної документації. Житлово-будівельні (житлові) та гаражно-будівельні кооперативи можуть набувати земельні ділянки у власність за цивільно-правовими угодами.

Відтак, гаражно-будівельним кооперативам земельні ділянки для гаражного будівництва можуть передаватись виключно у разі наявності затвердженої містобудівної документації та відповідно встановлення останньою можливості передачі земельної ділянки для будівництва гаражів.

Відповідно до Закону України Про регулювання містобудівної діяльності, містобудівна документація - затверджені текстові та графічні матеріали з питань регулювання планування, забудови та іншого використання територій. До видів містобудівної документації відносяться: генеральний план населеного пункту, план зонування території, детальний план території.

Відповідно до статті 17 Закону України Про регулювання містобудівної діяльності, генеральний план населеного пункту є основним видом містобудівної документації на місцевому рівні, призначеної для обґрунтування довгострокової стратегії планування та забудови території населеного пункту. При цьому, план зонування та детальний план території розробляються на основі та уточнюють генеральний план.

Як встановлено судом, 12.11.2020 рішенням Рясне-Руської сільської ради Яворівського району Львівської області №4824 земельну ділянку площею 0,1000 га (кадастровий номер 4610137500:12:005:0166), Львівська область, місто Львів, (територія, що межує з Рясне-Руською сільською радою) передано у власність Обслуговуючий кооператив Гаражно-будівельний кооператив Пікап для будівництва та обслуговування гаражів КВЦПЗ 16.00 - Землі запасу (земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадянам чи юридичним особам) за рахунок земель промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Пунктом 2.3 рішення зобов`язано Обслуговуючий кооператив Гаражно-будівельний кооператив Пікап забезпечити зміну виду використання земельної ділянки з КВЦПЗ 16.00 Землі запасу на КВЦПЗ 12.04 для розміщення та експлуатації будівель і споруд автомобільного транспорту та дорожнього господарства.

Відповідно до інформації з Державного реєстру прав на нерухоме майно 20.11.2020 зареєстровано право власності Обслуговуючого кооперативу "Гаражно-будівельний кооператив "Пікап" на земельну ділянку за кадастровим номером 4610137500:12:005:0166.

Як підтверджується витягом з Державного земельного кадастру, наявним в матеріалах реєстраційної справи, долученим 23.10.2020, в ході реєстрації земельної ділянки в результаті поділу, земельній ділянці кадастровий номер4610137500:12:005:0166, відповідно до Класифікатора видів цільового призначення земель, затвердженого наказом Державного комітету України із земельних ресурсів № 548 від 23.07.2010, надано код КВЦПЗ 16.00 - землі запасу (земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадянам чи юридичним особам).

У зв`язку з вище наведеним, гаражно-будівельним кооперативам, в порядку статті 41 Земельного кодексу України, земельні ділянки можуть надаватись лише для гаражного будівництва і лише з цільовим призначенням землі житлової та громадської забудови.

Проте, 12.11.2020 рішенням Рясне-Руської сільської ради Яворівського району Львівської області №4824 земельну ділянку площею 0,1000 га (кадастровий номер 4610137500:12:005:0166 ), Львівська область, місто Львів, (територія, що межує з Рясне-Руською сільською радою) передано у власність Обслуговуючий кооператив Гаражно-будівельний кооператив Пікап для будівництва та обслуговування гаражів КВЦПЗ 16.00 - Землі запасу (земельні ділянки кожної категорії земель, які не надані у власність або користування громадянам чи юридичним особам) за рахунок земель промисловості, транспорту, зв`язку, енергетики, оборони та іншого призначення.

Відповідно до статті 22 Закону України Про кооперацію земля кооперативу складається із земельних ділянок, наданих йому в оренду або придбаних ним у власність. Землі загального користування дачного кооперативу безоплатно передаються йому у власність із земель державної або комунальної власності відповідно до закону.

Кооперативи придбавають земельні ділянки відповідно до Земельного кодексу України.

Суд дійшов висновку про те, що має місце порушення імперативної норми права статті 41 Земельного кодексу України, що виключає добросовісність набувача земельної ділянки Обслуговуючого кооперативу "Гаражно-будівельний кооператив "Пікап".

Згідно з Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб-підприємців та громадських формувань Обслуговуючий кооператив "Гаражно-будівельний кооператив "Пікап", зареєстровано 14.09.2020, засновниками (учасниками) кооперативу є 3 особи.

Відповідно до статті 2 Закону України Про кооперацію обслуговуючий кооператив - кооператив, який утворюється шляхом об`єднання фізичних та/або юридичних осіб для надання послуг переважно членам кооперативу, а також іншим особам з метою провадження їх господарської діяльності. Обслуговуючі кооперативи надають послуги іншим особам в обсягах, що не перевищують 20 відсотків загального обороту кооперативу.

Відповідно до статті 6 Закону України Про кооперацію кооператив є первинною ланкою системи кооперації і створюється внаслідок об`єднання фізичних та/або юридичних осіб на основі членства для спільної господарської та іншої діяльності з метою поліпшення свого економічного стану.

Відповідно до статті 7 Закону України Про кооперацію чисельність членів кооперативу не може бути меншою ніж три особи. При створенні кооперативу складається список членів та асоційованих членів кооперативу, який затверджується загальними зборами.

Установчими зборами та статутомОбслуговуючого кооперативу "Гаражно-будівельний кооператив "Пікап", визначено 3 (трьох) засновників: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , які відповідно до пункту 1.8.1. статуту після державної реєстрації кооперативу автоматично набули статусу його членів.

Відповідно до статті 11 Закону України Про кооперацію вступ до кооперативу здійснюється на підставі письмової заяви. Особа, яка подала заяву про вступ до кооперативу, вносить вступний внесок і пай у порядку та розмірах, визначених його статутом. Рішення правління чи голови кооперативу про прийняття до кооперативу підлягає затвердженню загальними зборами його членів. Порядок прийняття такого рішення та його затвердження визначається статутом кооперативу.

Доказів про членство в кооперативі інших осіб, як на час надання земельних ділянок, так і в подальшому під час розгляду справи, суду не надано.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.06.2021 у справі №200/606/18 вказано, що не може вважатися добросовісною особа, яка знала чи мала знати про набуття нею майна всупереч закону.

Відповідно до пункту 2.1. статуту Обслуговуючого кооперативу Гаражно-будівельний кооператив Пікап метою кооперативу є задоволення потреб його членів та мешканців прилеглих територій шляхом здійснення будівництва гаражів та супутніх споруд для обслуговування автотранспорту та провадження господарської діяльності на збудованих об`єктах.

При визначенні розміру земельної ділянки, необхідної для здійснення гаражного будівництва в розрахунку на 1 члена, варто взяти до уваги статті 121 Земельного кодексу України, згідно якої норма безоплатної приватизації землі на 1 особу для будівництва індивідуальних гаражів становить не більше 0,01 га.

Відповідно до статті 3 Закону України Про кооперацію метою кооперації є задоволення економічних, соціальних та інших потреб членів кооперативних організацій на основі поєднання їх особистих та колективних інтересів, поділу між ними ризиків, витрат і доходів, розвитку їх самоорганізації, самоуправління та самоконтролю. Основними завданнями кооперації є: підвищення життєвого рівня членів кооперативів, захист їх майнових інтересів і соціальних прав; створення системи економічної і соціальної самодопомоги населення та суб`єктів господарювання; залучення у виробництво товарів, робіт, послуг, додаткових трудових ресурсів, підвищення трудової і соціальної активності населення; створення і розвиток інфраструктури, необхідної для провадження господарської та іншої діяльності кооперативів з метою зростання матеріального добробуту їх членів та задоволення потреб у товарах і послугах; сприяння сталому розвитку та становленню засад демократичного розвитку суспільства.

Відповідно до пункту 2.2. статут основними видами діяльності відповідача є: - будівництво та експлуатація автозаправних станцій, пунктів по ремонту та обслуговуванню автотранспортних засобів, автосервісів тощо;- капітальне будівництво промислових та громадських споруд, пусконалагоджувальні роботи, постачання устаткування та обладнання; - будівельна діяльність (вишукувальні та проектні роботи для будівництва, зведення несучих та огороджуючих конструкцій, будівництво та монтаж інженерних і транспортних мереж; - будівництво інших будівель та споруд; - виробництво та реалізація будівельних матеріалів; - здійснення операцій з нерухомістю, втому числі оренда, купівля-продаж, обмін житла та нежитлових приміщень; - посередницькі послуги з купівлі, продажу або надання в оренду нерухомого майна; - надання в оренду та управління власним або орендованим нерухомим майном; - здійснення усіх видів операцій з нерухомим майном; - організація готелів, кемпінгів, мотелів та інших закладів, призначених для тимчасового проживання громадян та відпочинку; - надання інфраструктури та послуг для розміщення (хостингу); - технічне обслуговування, ремонт автотранспортних засобів; - ремонт, відновлення, продаж, оренда та сервісне обслуговування автомобілів, а також надання транспортно-експедиторських послуг; - оптова та роздрібна торгівля паливо-мастильними матеріалами; - організацію навчання водінню автомобілів з метою одержування прав водіїв усіх категорій; - надання транспортних засобів для розважальних цілей; - внутрішні та міжнародні перевезення пасажирів і вантажів автомобільним транспортом; - охоронна діяльність; - надання інформаційних послуг; - надання допоміжних комерційних послуг; - оптова та роздрібна торгівля; - громадське харчування; - організація громадського харчування через власні бари, їдальні, кафе, ресторани тощо; - надання послуг іноземним суб`єктам господарської діяльності, в тому числі виробничих, транспортно-експедиційних, страхових, консультаційних, маркетингових, експортних, посередницьких, брокерських, агентських, консигнаційних, управлінських, облікових, аудиторських, юридичних, туристських та інших, що прямо і виключно не заборонені законами України; - інші види зовнішньоекономічної діяльності, не заборонені прямо і у виключній формі законами України; - інші види діяльності, які кооператив має право здійснювати відповідно до чинного законодавства.

Пунктом 1.11 статуту передбачено право кооперативу засновувати інші юридичні особи.

Судом встановлено, що засновниками та членами кооперативу є 3 особи: ОСОБА_1 , ОСОБА_2 та ОСОБА_3 , тому загальна площа земельної ділянки, яка могла бути надана безоплатно у власність вказаним особам становить 0,03 га.

Враховуючи стислі терміни розгляду питання про створення кооперативу, його реєстрації, звернення до органу місцевого самоврядування про виділення значної кількості земельних ділянок на трьох осіб без обґрунтування такої необхідності та відсутності списку членів кооперативу, прийняття відповідного рішення без проходження процедури його погодження, суперечить меті та завданням створення кооперативу, а відтак, такі дії оцінюються як зловживанням правом, де відсутня добросовісність отримання земельних ділянок саме з метою задоволення потреб кооперативу і для статутних цілей і мети його створення. Недопустимість зловживання правом поширюється як на особу, яка посилається на добросовісність, а також її контрагента.

Суд, аналізуючи питання добросовісності чи недобросовісності набуття майна, звертає увагу на теоретичні та практичні аспекти розуміння цих понять, зазначений у судові практиці та приходить до висновку: 1) порушення імперативних норм права виключає добросовісність: абсолютна заборона закону не може бути спростована добросовісністю; 2) якщо не порушуються імперативні норми, про те дії є зловживанням права, добросовісність відсутня. Недопустимість зловживання правом поширюється як на особу, яка посилається на добросовісність, а також її контрагента. Зловживанню правом можна протиставити добросовісність; 3) заборона суперечливої поведінки (доктрина venire contra factum proprium) може спростовувати добросовісність. В основі знаходиться принцип добросовісності. Поведінкою, яка суперечить добросовісності та чесній діловій практиці, є, зокрема, поведінка, що не відповідає попереднім заявам або поведінці сторони, за умови, що інша сторона, яка діє собі на шкоду, розумно покладається на них.

Таким чином, враховуючи наведені норми законодавства та встановлені судом обставини, суд дійшов висновку про те, що позов у даній справі є обґрунтований, підтверджений матеріалами справи, не спростований відповідачем належними, допустимим, достовірними та вірогідними доказами, з огляду на що підлягає задоволенню повністю.

Матеріали справи не містять доказів, які б підтверджували добросовісне, законне набуття відповідачем права власності на земельні ділянки для задоволення потреб гаражно-будівельного кооперативу.

Пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (Право на справедливий суд) хоч і зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, однак його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа Серявін та інші проти України рішення ЄСПЛ від 10 лютого 2010 року).

З огляду на вищевикладене, суд дійшов висновку про обґрунтованість та доведеність належними доказами, дослідженими судом, позовних вимог про витребування з незаконного володіння Обслуговуючого кооперативу Гаражно-будівельний кооператив Пікап у комунальну власність Львівської територіальної громади в особі Львівської міської ради земельної ділянки, кадастровий номер 4610137500:12:005:0166, площею 0,1000 га, реєстраційний номер об`єкта нерухомого

майна: 2204825646101, номер запису про право власності/довірчої власності: 39301552, у зв`язку з чим позовні вимоги підлягають задоволенню.

Щодо строків позовної давності суд зазначає наступне.

Статтею 256 Цивільного кодексу України унормовано, що позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно частиною 1 та пунктом 1 частини 2 статті 258 Цивільного Кодексу України, для окремих видів вимог законом може встановлюватися спеціальна позовна давність: скорочена або більш тривала порівняно із загальною позовною давністю. Позовна давність в один рік застосовується, зокрема, до вимог про стягнення неустойки (штрафу, пені).

Перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила. За зобов`язаннями з визначеним строком виконання перебіг позовної давності починається зі спливом строку виконання (частини перша та п`ятастатті 261 Цивільного кодексу України).

За загальним правилом позовна давність триває безперервно з моменту усвідомлення учасником правовідносин порушення його права і до спливу цього строку звернення до суду.

Законодавство може визначати певні обставини, які впливають на перебіг позовної давності і змінюють порядок її обчислення. До таких обставин відноситься зупинення перебігу позовної давності та її переривання, що передбачено статтями 263, 264 Цивільного кодексу України.

Водночас під час дії карантину та воєнного стану законодавець застосував нову конструкцію, якою тимчасово доповнив перелік обставин, які впливають на перебіг позовної давності, а саме продовження позовної давності.

Так, постановою Кабінету Міністрів України від 11.03.2020 № 211 "Про запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2"з 12 березня 2020 року на всій території України було встановлено карантин.

Законом України від 30.03.2020 року № 540-IX "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України, спрямованих на забезпечення додаткових соціальних та економічних гарантій у зв`язку з поширенням коронавірусної хвороби (COVID-19)" (далі - Закон № 540-IX) розділ "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України доповнено пунктом 12, відповідно до якого під час дії карантину, встановленого Кабінетом Міністрів України з метою запобігання поширенню коронавірусної хвороби (COVID-19), строки, визначені статтями 257, 258, 362, 559, 681, 728, 786, 1293цього Кодексу, продовжуються на строк дії такого карантину. Цей Закон набрав чинності 02.04.2020 року. Відтак початок продовження строку для звернення до суду потрібно пов`язувати саме з моментом набрання чинності Законом № 540-IX.

Подібний правовий висновок висловила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 06.09.2023 у справі №910/18489/20.

Строк дії карантину неодноразово продовжувався, а відмінений він був з 24 години 00 хвилин 30 червня 2023 року відповідно до постанови Кабінету Міністрів України від 27 червня 2023 року № 651 "Про відміну на всій території України карантину, встановленого з метою запобігання поширенню на території України гострої респіраторної хвороби COVID-19, спричиненої коронавірусом SARS-CoV-2".

Отже, під час дії карантину позовна давність була продовжена з 02.04.2020 до 30.06.2023 року.

Поряд із цим Указом Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 "Про введення воєнного стану в Україні" було введено воєнний стан в Україні із 05 години 30 хвилин 24 лютого 2022 року строком на 30 діб у зв`язку з військовою агресією російської федерації проти України. Надалі строк дії воєнного стану в Україні неодноразово продовжувався Указами Президента України, цей стан триває до теперішнього часу.

Законом України від 15.03.2022 року № 2120-ІХ "Про внесення змін до Податкового кодексу України та інших законодавчих актів України щодо дії норм на період дії воєнного стану" (далі - Закон № 2120-ІХ) розділ "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України доповнено пунктом 19, згідно з яким у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану строки, визначені статтями257-259,362,559,681,728,786,1293цьогоКодексу, продовжуються на строк його дії.Закон № 2102-IX набрав чинності 17.03.2022 року.

Надалі Законом України від 08.11.2023 року № 3450-ІХ "Про внесення змін до Цивільного кодексу України щодо вдосконалення порядку відкриття та оформлення спадщини" (далі - Закон № 3450-ІХ) пункт 19 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України викладено в новій редакції, відповідно до якої у період дії воєнного стану в Україні, введеного Указом Президента України "Про введення воєнного стану в Україні" від 24.02.2022 № 64/2022, затвердженим Законом України від 24.02.2022 № 2102-IX "Про затвердження Указу Президента України "Про введення воєнного стану в Україні", перебіг позовної давності, визначений цим Кодексом, зупиняється на строк дії такого стану. Закон № 3450-ІХ набрав чинності 30.01.2024 року.

Таким чином, в умовах дії воєнного стану строк звернення до суду (позовна давність) було продовжено від початку воєнного стану до 29.01.2024, а після 30.01.2024 перебіг такого строку зупинився.

Пункт 19 розділу "Прикінцеві та перехідні положення" Цивільного кодексу України виключено на підставі Закону № 4434-IX від 14.05.2025, який набрав чинності 04.09.2025.

Таким чином, в разі якщо позовна давність не спливла станом на 02.04.2020, то цей строк звернення до суду спочатку було продовжено (до 30.06.2023 - на строк дії карантину, а надалі до 29.01.2024 - на строк дії воєнного стану), а з 30.01.2024 перебіг строку звернення до суду зупинився до 04.09.2025.

Подібні правові висновки висловила Велика Палата Верховного Суду в постанові від 02.07.2025 у справі № 903/602/24.

Враховуючи вищенаведене прокурором подано позов в межах строку позовної давності.

У даній справі позов подано в інтересах держави, а тому до оцінки строків пред`явлення вимог слід підходити з урахуванням публічного характеру правовідносин. Застосування надмірно формального підходу щодо строку позовної давності суперечило б завданням господарського судочинства, зокрема статті 2 Господарського процесуального кодексу України) та принципу верховенства права.

Відповідно до рішення Європейського суду з прав людини від 10.02.2010 у справі Серявін та інші проти України суд повторює, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п.1 ст.6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (див. рішення у справі Руїс Торіха проти Іспанії від 09.12.1994р., серія A, №303-A, п.29).

Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі по тексту Конвенція) зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).

Разом з тим, суд відзначає, що у викладі підстав для прийняття рішення суду необхідно дати відповідь на доречні аргументи та доводи сторін, здатні вплинути на вирішення спору; виклад підстав для прийняття рішення не повинен неодмінно бути довгим, оскільки необхідно знайти належний баланс між стислістю та правильним розумінням ухваленого рішення; обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент заявника на підтримку кожної підстави; обсяг цього обов`язку суду може змінюватися залежно від характеру рішення.

Згідно з практикою Європейського суду з прав людини очікуваний обсяг обґрунтування залежить від різних доводів, що їх може наводити кожна зі сторін, а також від різних правових положень, звичаїв та доктринальних принципів, а крім того, ще й від різних практик підготовки та представлення рішень у різних країнах. Аналогічна правова позиція викладена у постанові Верховного Суду від 28.05.2020 у справі № 909/636/16.

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі Проніна проти України, в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень.

Відповідно до вимог частини 1 статті 73 Господарського процесуального кодексу України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Згідно частини 1 статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

У відповідності до статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Зі змісту статті 77 Господарського процесуального кодексу України вбачається, що обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Докази, одержані з порушенням закону, судом не приймаються.

Згідно статті 78 Господарського процесуального кодексу України достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.

У відповідності до статті 79 Господарського процесуального кодексу України наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Стандарт доказування «вірогідності доказів» на відміну від «достатності доказів», підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати їх саме ту кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу. Вказане узгоджується з правовою позицією викладеною у постанові Верховного Суду у справі № 904/2357/20 від 21.08.2020.

Статтею 86 Господарського процесуального кодексу України встановлено, що суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Аналізуючи питання обсягу дослідження доводів відповідача-2 та їх відображення у судовому рішенні, питання вичерпності висновків суду, суд виходить з того, що Європейським судом з прав людини у рішенні Суду в справі «Трофимчук проти України» № 4241/03 від 28.10.2010 зазначено, що хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довід сторін.

Розподіл судових витрат.

У відповідності до частини 1 статті 123 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Як вбачається з матеріалів справи, при поданні позову до суду Львівською обласною прокуратурою було сплачено судовий збір в сумі4 939,00 грн, що підтверджується платіжною інструкцією №1918 (внутрішній номер 437664878) від 24.07.2025.

Оскільки спір виник з вини відповідача, судові витрати по сплаті судового збору в сумі 4 939,00грн відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України необхідно покласти на відповідача.

Керуючись статтями 2, 73, 74, 76-79, 86, 126, 129, 233, 237, 240, 241 Господарського процесуального кодексу України, суд

ВИРІШИВ

1. Позов задовольнити повністю.

2. Витребувати з незаконного володіння Обслуговуючого кооперативу Гаражно-будівельний кооператив Пікап (81083, Львівська область, Яворівський район, село Зелів, вулиця Центральна, будинок 347, ідентифікаційний код юридичної особи 43815360) у комунальну власність Львівської територіальної громади в особі Львівської міської ради (79006, місто Львів, площа Ринок, 1, код ідентифікаційний код юридичної особи 04055896) земельну ділянку кадастровий номер 4610137500:12:005:0166, площею 0,1000 га, реєстраційний номер об`єкта нерухомого

майна: 2204825646101, номер запису про право власності/довірчої власності: 39301552.

3. Стягнути з Обслуговуючого кооперативу Гаражно-будівельний кооператив Пікап (81083, Львівська область, Яворівський район, село Зелів, вулиця Центральна, будинок 347, ідентифікаційний код юридичної особи 43815360) на користь Львівської обласної прокуратури (79005, Львівська обл., місто Львів, проспект Шевченка, будинок 17/19; ідентифікаційний код 02910031) 4 939,00 грн судового збору.

4. Накази видати згідно статті 327 Господарського процесуального кодексу України після набрання рішенням суду законної сили.

Рішення набирає законної сили в порядку статті 241 Господарського процесуального кодексу України та може бути оскаржене до Західного апеляційного господарського суду протягом двадцяти днів з дня складення повного судового рішення в порядку, встановленому статтями 256-257 Господарського процесуального кодексу України.

Інформація щодо руху справи розміщена в мережі Інтернет на інформаційному сайті за посиланням http://www.reyestr.court.gov.ua та на офіційному веб-порталі судової влади України за посиланням: http://court.gov.ua.

Повний текст рішення

складено 31.08.2026.

Суддя Сухович Ю.О.