Рішення № 139452919, 03.09.2026, Шевченківський районний суд м. Львова

Справа № 466/2971/26

Провадження № 2/466/2638/26

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

03 вересня 2026 року Шевченківський районний суд м. Львова

в складі : головуючого - судді Зими І.Є.

секретаря судового засідання Васинчик М.О.

позивача ОСОБА_1

представника позивача ОСОБА_2

відповідачки ОСОБА_3

представника відповідачки ОСОБА_4

розглянувши у відкритому судовому засіданні, в порядку спрощеного провадження, цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , за участі третьої особи Сихівського відділу Державної виконавчої служби у м. Львові Львівського міжрегіонального управління Міністерства юстиції про зміну способу стягнення аліментів,

в с т а н о в и в:

07 квітня 2026 року, ОСОБА_1 , інтереси якого представляє адвокат Шкарупська-Баран Ю.Б., звернувся до суду з позовною заявою, в якій просить припинити стягнення аліментів з ОСОБА_1 , на користь ОСОБА_3 на утримання дітей: ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_1 та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , в розмірі 1/3 частини всіх видів заробітку (доходу), але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку та не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку, щомісячно, на підставі судового наказу Сихівського районного суду м. Львова № 464/2026/24 від 22.03.2024 року, та стягнути з відповідачки судові витрати.

В обґрунтування вимог зазначає, що 25 червня 2005 року між ним та ОСОБА_3 було укладено шлюб, який у подальшому розірвано рішенням Сихівського районного суду м. Львова від 29 квітня 2024 року.

У шлюбі сторін народилося троє дітей, серед яких на момент звернення до суду неповнолітніми є ОСОБА_5 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , та ОСОБА_6 , ІНФОРМАЦІЯ_4 .

Судовим наказом Сихівського районного суду м. Львова від 22 березня 2024 року у справі № 464/2026/24 з ОСОБА_1 на користь ОСОБА_3 стягуються аліменти на утримання неповнолітніх дітей ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , в розмірі 1/3 частини всіх видів заробітку (доходу), але не більше десяти прожиткових мінімумів на дитину відповідного віку та не менше 50 відсотків прожиткового мінімуму для дитини відповідного віку щомісячно.

Після видачі зазначеного судового наказу фактичні обставини утримання дітей, на думку позивача, змінилися. Зокрема, він бере активну участь у матеріальному забезпеченні дітей, систематично купує для них продукти харчування, одяг, речі особистого користування, оплачує лікування, навчання, дозвілля та відпочинок, здійснює грошові перекази, а також проводить із дітьми значну частину вихідних, святкових та канікулярних днів.

На даний час донька сторін навчається у закладі вищої освіти у м. Києві та проживає у гуртожитку, а син навчається у Львівському ліцеї з посиленою військово-фізичною підготовкою імені Героїв Крут. На думку позивача, такі обставини свідчать про те, що діти фактично не проживають постійно разом із відповідачкою, а основний обсяг їх матеріального забезпечення здійснюється саме ним.

Крім цього, позивач посилався на здійснені ним витрати на дітей та стверджував, що відповідачка не бере рівнозначної участі в їх матеріальному утриманні. Зазначав, що одночасно зі сплатою аліментів несе значний обсяг додаткових витрат безпосередньо на потреби дітей, у зв`язку з чим вважав подальше стягнення аліментів на користь відповідачки необґрунтованим.

У зв`язку з наведеним позивач просив припинити стягнення з нього аліментів на користь ОСОБА_3 на утримання ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , які стягуються на підставі судового наказу Сихівського районного суду м. Львова від 22 березня 2024 року.

Ухвалою суду від 20 квітня 2026 року справу призначено до розгляду в порядку спрощеного провадження з викликом сторін.

20 травня 2026 року на адресу суду надійшов відзив на позовну заяву . ОСОБА_3 заперечила проти позову та зазначила, що вимоги її колишнього чоловіка ґрунтуються на вибірковій оцінці обставин та фактично зводяться до ототожнення тимчасового перебування дітей із батьком під час вихідних, канікул та відпочинку , з нібито постійним проживанням дітей разом із ним та самоусуненням матері від виконання батьківських обов`язків. На її думку, перебування дітей з батьком у позанавчальний час свідчить про реалізацію їх права на спілкування з обома батьками, однак не підтверджує переходу дітей на постійне проживання чи виключне утримання позивача.

Відповідачка вказувала, що продовжує систематично брати участь у житті та утриманні дітей, забезпечує їх повсякденні побутові потреби, організовує лікування, навчання та відпочинок, купує одяг, взуття, продукти харчування, засоби гігієни, оплачує додаткові заняття, медичні послуги та інші потреби дітей.

На підтвердження зазначених обставин відповідачкою було надано банківські квитанції, платіжні інструкції, скріншоти переказів, фотоматеріали, листування з дітьми та навчальними закладами, акт обстеження житлових умов, документи щодо навчання дітей, договори, пов`язані з їх навчанням та проживанням, а також таблиці здійснених витрат.

Окремо у відзиві відповідачка заперечила твердження про нецільове використання аліментів. Зазначила, що отримані від позивача аліментні кошти фактично перераховуються нею на банківські картки дітей. Вказала, що частина коштів, яка надходить синові ОСОБА_8 , зберігається та накопичується для забезпечення його майбутніх потреб, зокрема подальшого навчання, у той час як значну частину поточних витрат на дітей вона оплачує власними коштами. Відтак, просила суд повністю відмовити в задоволенні позовних вимог.

25 травня 2026 року на адресу суду надійшла відповідь на відзив , у якій сторона позивача не погодилася з доводами відповідачки та наполягала на задоволенні позовних вимог. Позивач заперечував твердження відповідачки щодо постійного проживання дітей разом із нею та вказував, що сама відповідачка визнає навчання доньки ОСОБА_7 у Києві з проживанням у гуртожитку та навчання сина ОСОБА_8 у ліцеї, у зв`язку з чим, на його думку, фактичне постійне проживання дітей разом із матір`ю виключається.

Також сторона позивача заперечила доводи відповідачки щодо обсягу її матеріальної участі у забезпеченні дітей. Позивач здійснив аналіз наданих відповідачкою банківських операцій та зазначив, що навіть за умови віднесення всіх здійснених нею переказів до витрат на дітей, суми таких витрат, на його переконання, не перевищують розміру аліментів, які сплачуються ним. При цьому частина платежів, як зазначено у відповіді на відзив, здійснена на користь осіб, яких неможливо ідентифікувати, або не містить призначення платежу, що, на думку позивача, не дозволяє достовірно встановити їх зв`язок із потребами дітей.

Позивач стверджував, що відповідачка не здійснює витрат на дітей у розмірі, співмірному з його фінансовою участю, та зазначав, що в окремі місяці нею не здійснювалися перекази на користь дітей або їх суми були незначними.

Разом із тим у відповіді на відзив позивач зазначив, що не має наміру припиняти матеріальне забезпечення дітей та готовий у подальшому перераховувати кошти у тому самому розмірі, який стягується з нього як аліменти, на думку сторони позивача, саме такий спосіб матеріальної участі найбільше відповідатиме інтересам дітей. Тому просив суд задовольнити його вимоги та припинити стягнення аліментів.

25 травня 2026 року відповідачка ОСОБА_3 подала заперечення на відповідь на відзив, у яких не погодилася з наведеними позивачем доводами та наполягала на відмові у задоволенні позову. У запереченнях відповідачка зазначила, що позивач здійснює формальний та вибірковий аналіз окремих банківських операцій, не враховуючи значну кількість повсякденних витрат, які здійснюються готівкою та не супроводжуються оформленням окремих банківських переказів чи збереженням чеків. Наголошувала, що надані позивачем чеки та квитанції підтверджують його участь в утриманні дітей, однак самі по собі не спростовують належного виконання нею своїх батьківських обов`язків.

Відповідачка також заперечила твердження про нецільове використання аліментів та наголосила, що фактично передає отримані від позивача аліментні кошти самим дітям шляхом їх перерахування на відкриті для дітей банківські рахунки. На її думку, це узгоджується з положеннями статті 179 СК України, відповідно до яких аліменти, одержані на дитину, є власністю дитини.

Саме діти надалі самостійно вирішували питання накопичення та часткового використання таких коштів для майбутнього навчання та власних потреб.

При цьому поточні витрати дітей - харчування, лікування, побутове забезпечення, транспорт, організація навчання, дозвілля та щоденні потреби - фактично покривались відповідачкою за рахунок власних коштів.

Отже, твердження позивача про те, що перерахування коштів дітям нібито не може враховуватись як належне використання аліментів, суперечить як його власній правовій позиції, так і прямим положенням статті 179 СК України. Відтак просила суд в задоволенні позовних вимог відмовити в повному обсязі.

В судовому засіданні представник позивача ОСОБА_2 та позивач ОСОБА_1 позовні вимоги підтримали у повному обсязі та просили суд їх задовольнити.

Наполягали на тому, що після постановлення судового наказу Сихівського районного суду м. Львова від 22 березня 2024 року фактичні обставини утримання неповнолітніх дітей істотно змінилися. Зазначали, що позивач не лише сплачує аліменти у визначеному судовим наказом розмірі, але й додатково та систематично несе значні витрати безпосередньо на потреби дітей, у зв`язку з чим, на їх переконання, фактично виконує основний обсяг обов`язків щодо їх матеріального забезпечення.

У зв`язку з наведеним позивач та його представник зазначили, що подальше стягнення аліментів на користь відповідачки за наявних фактичних обставин є необґрунтованим, оскільки, на їх думку, позивач одночасно виконує аліментний обов`язок у примусовому порядку та безпосередньо несе основний обсяг витрат на дітей.

Відповідачка ОСОБА_3 в судовому засіданні пояснила, що не погоджуються з твердженнями позивача про те, що після видачі судового наказу фактичні обставини утримання дітей змінилися настільки, що виникли підстави для припинення стягнення аліментів. Відповідачка наголошувала, що ніколи не припиняла участі у житті дітей, ОСОБА_7 та ОСОБА_8 , постійно підтримує з ними зв`язок, бере участь у вирішенні питань їх навчання, лікування, побутового забезпечення, дозвілля та відпочинку. Вказувала, що сама організовувала та оплачувала лікування дітей, додаткові заняття, репетиторів, університетські та ліцейні потреби, купувала одяг, взуття, засоби гігієни, продукти харчування та інші необхідні речі.

Зазначила, що для дітей були відкриті окремі банківські картки, на які вона перераховує кошти, отримані від позивача як аліменти. Наголошувала, що аліментні кошти фактично передаються самим дітям і перебувають у їх розпорядженні, а тому твердження про їх використання не в інтересах дітей є необґрунтованими. Вказували, що позивач фактично просить припинити стягнення аліментів у зв`язку з тим, що сам несе значні додаткові витрати на дітей, однак така обставина, на переконання сторони відповідачки, свідчить лише про належну участь батька в утриманні дітей і не означає відсутності участі матері.

Представник третьої особи в судове засідання не з`явився, причин неявки суду не повідомили, хоча належним чином повідомлялись про час та місце проведення судових засідань.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані сторонами докази у їх сукупності, суд приходить до наступного висновку.

Відповідно до статті 8 Закону України «Про охорону дитинства» кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку.

Частиною третьою статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» встановлено, що батько і мати мають рівні права та обов`язки щодо своїх дітей, а предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.

За змістом статті 141 СК України мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини незалежно від того, чи перебували вони у шлюбі між собою.

Статтею 180 СК України встановлений обов`язок батьків утримувати дитину до досягнення нею повноліття.

Відповідно до частини третьої статті 181 СК України за рішенням суду кошти на утримання дитини - аліменти - присуджуються у частці від доходу її матері, батька або у твердій грошовій сумі за вибором того з батьків або інших законних представників дитини, разом з яким проживає дитина.

Згідно зі статтею 179 СК України аліменти, одержані на дитину, є власністю дитини. Той із батьків або інших законних представників дитини, на ім`я якого виплачуються аліменти, розпоряджається ними виключно за цільовим призначенням в інтересах дитини.

Відповідно до частини четвертої статті 273 ЦПК України, якщо після набрання рішенням суду законної сили, яким з відповідача присуджені періодичні платежі, зміняться обставини, що впливають на визначені розміри платежів, їх тривалість чи припинення, кожна сторона має право шляхом пред`явлення нового позову вимагати зміни розміру, строків платежів або звільнення від них.

Отже, саме по собі існування судового наказу про стягнення аліментів не унеможливлює надалі припинення їх стягнення. Однак на особу, яка звернулася з таким позовом, покладається обов`язок довести настання після постановлення відповідного судового рішення таких істотних змін фактичних обставин, за яких подальше стягнення аліментів на користь визначеного раніше одержувача перестало відповідати правовій природі аліментного обов`язку та інтересам дитини.

Саме такий підхід послідовно застосовується Верховним Судом.

У постанові від 28 вересня 2022 року у справі № 686/18140/21 Верховний Суд сформулював принциповий для цієї категорії спорів висновок: припинення стягнення аліментів є можливим у випадку, коли одержувач аліментів не витрачає одержані ним аліменти на дитину, дитина проживає з іншим із батьків, який її повністю утримує.

При цьому у зазначеній справі Верховний Суд відмовив у задоволенні вимог батька, хоча дитина значний час проживала у його квартирі. Суд урахував, що дитина перебувала також із матір`ю, а мати передавала їй кошти, зокрема шляхом поповнення банківської картки. Верховний Суд констатував, що за таких обставин батько не може вважатися таким, що повністю утримує дитину, а тому підстав для припинення аліментів немає.

Наведена правова позиція є безпосередньо релевантною до спірних правовідносин у цій справі.

З матеріалів справи не встановлено, що ОСОБА_5 та ОСОБА_6 , після постановлення судового наказу від 22 березня 2024 року, перейшли на повне та виключне утримання позивача.

Навпаки, самими сторонами визнаються обставини, відповідно до яких донька ОСОБА_7 у зв`язку з навчанням проживає у гуртожитку в м. Києві, а син ОСОБА_8 навчається у ліцеї з проживанням та відповідним забезпеченням у навчальному закладі.

За таких обставин перебування дітей із батьком у вихідні, святкові дні, канікули чи інший позанавчальний час саме по собі не є достатнім доказом зміни їх фактичного місця проживання та переходу дітей на повне утримання позивача.

Більше того, суд враховує, що активне спілкування батька з дітьми, перебування дітей у його житлі, спільний відпочинок, придбання ним одягу, продуктів, оплату дозвілля, лікування та інших потреб слід оцінювати як належну реалізацію ним своїх батьківських прав та виконання покладених законом батьківських обов`язків, а не як обставину, яка сама по собі припиняє встановлений судом аліментний обов`язок.

Суд не ставить під сумнів той факт, що позивач здійснює матеріальні витрати на дітей.

Матеріалами справи підтверджується, що з доходів позивача систематично утримуються значні суми аліментів. Також ним добровільно, за його власним бажанням здійснюються додаткові витрати на дітей, купуються товари, оплачуються відпочинок та інші потреби.

Однак розмір витрат одного з батьків сам по собі не є визначальним критерієм для вирішення питання про припинення стягнення аліментів.

Рівність прав і обов`язків матері та батька, передбачена статтею 141 СК України, не означає необхідності однакового, у співвідношенні 50 на 50, грошового фінансування кожної окремої потреби дитини.

Батьківський внесок у забезпечення дитини складається не лише з банківських платежів, а включає забезпечення житлом, харчуванням, одягом, лікуванням, організацію навчання, побуту, транспорт, догляд та інші повсякденні потреби.

Тому аргументація позивача про те, що сума підтверджених банківськими документами витрат відповідачки є меншою за суму сплачених ним аліментів, сама по собі не доводить припинення нею участі в утриманні дітей і тим більше не доводить переходу дітей на повне утримання батька.

Особливого значення у цій справі суд надає доказам, що стосуються фактичного використання аліментів, які надходять від позивача.

У постанові Верховного Суду від 28 вересня 2022 року у справі № 686/18140/21 прямо зазначено, що аліменти є власністю дитини, а припинення їх стягнення може бути обґрунтованим у випадку, коли одержувач не витрачає отримані кошти на дитину. Обов`язок доведення зазначеної обставини покладається на позивача.

Натомість наявні у цій справі докази спростовують твердження про нецільове використання відповідачкою аліментних платежів.

Судом досліджені довідки АТ КБ «ПриватБанк» щодо банківських рахунків № НОМЕР_1 та № НОМЕР_2 відкритих на ім`я ОСОБА_5 та ОСОБА_6 . Відповідачка прямо вказувала, що кошти, одержані від позивача як аліменти, перераховує безпосередньо на банківські картки дітей.

Так, згідно з історією операцій від 08 травня 2026 року після зарахування від Сихівського відділу ДВС коштів, стягнутих із ОСОБА_1 у виконавчому провадженні, у сумі 14 214,86 грн відповідачкою здійснено перекази дітям по 7 108 грн, зокрема на рахунок Христини з призначенням платежу «аліменти тата». Аналогічно після надходження 8 606,75 грн було здійснено перекази дітям по 4 305 грн.

Аналогічні операції зафіксовані 10-11 березня 2026 року: після надходження від органу ДВС сум аліментів відповідачкою здійснено перекази Христині та Остапу, у тому числі із зазначенням призначення платежу «аліменти від тата».

Таким чином, одержані від позивача аліменти не приховуються відповідачкою, не використовуються виключно на її особисті потреби, а фактично спрямовуються безпосередньо дітям на належні їм банківські рахунки, які останні використовують на задоволення власних потреб.

На переконання суду, зазначена обставина має істотне значення.

Сам факт того, що мати оформила дітям окремі банківські рахунки та забезпечила перерахування отримуваних від батька аліментів безпосередньо дітям, не є самостійною правовою підставою для вирішення спору, однак у сукупності з іншими доказами переконливо спростовує один із ключових доводів позовної заяви - про відсутність належного спрямування аліментів на потреби дітей.

При цьому закон не встановлює, що кошти, одержані як аліменти, повинні бути обов`язково витрачені у повному обсязі протягом місяця їх отримання.

Аліменти є власністю дитини, а тому заощадження частини коштів для забезпечення майбутніх потреб дитини, зокрема її освіти, за відсутності доказів використання таких коштів не в її інтересах, саме по собі не може розцінюватися як їх нецільове використання.

Матеріали справи свідчать також про те, що відповідачка не обмежується лише переказуванням отриманих аліментів дітям.

Нею надано підтвердження здійснення витрат на лікування дітей, репетиторів, додаткові заняття, ліцейні потреби, одяг, взуття, засоби гігієни, транспорт, дозвілля та відпочинок, та інше.

Зокрема, матеріалами справи підтверджуються платежі за репетиторство з української мови для Христини, додаткове навчання, медичні та косметологічні послуги, та інші потреби.

Відповідачкою також надані докази її безпосередньої участі у вирішенні питань лікування дітей. За наведеними та підтвердженими матеріалами справи обставинами вона організовувала медичну допомогу Христині, подальші кардіологічні обстеження, а також неодноразово організовувала медичну допомогу ОСОБА_8 після отримання ним травм.

Також відповідачка забезпечувала додаткові заняття, репетиторів, ліцейні потреби, придбання форми, термобілизни, взуття, книг та іншого одягу.

Крім фінансового забезпечення, матеріалами справи підтверджується підтримання відповідачкою постійного зв`язку з дітьми, відвідування ОСОБА_8 у ліцеї, забезпечення дітей продуктами та домашньою їжею, надсилання продуктів, організація відпочинку і забезпечення потреб Христини під час навчання у Києві.

Вказані обставини спростовують твердження про повне самоусунення відповідачки від матеріального забезпечення дітей.

Суд у цьому контексті враховує також постанову Верховного Суду від 28 листопада 2024 року у справі № 759/6806/23.

У вказаній справі діти фактично проживали з батьком та бабою. Незважаючи на це, Верховний Суд погодився з відмовою у припиненні стягнення аліментів, оскільки мати надала квитанції про перерахування коштів безпосередньо дітям та бабі на їх утримання. Верховний Суд зазначив, що за таких обставин батько не може вважатися таким, який повністю утримує дітей. Зазначена постанова має значення для цієї справи.

Адже навіть сам факт проживання тимчасово дитини з платником аліментів не є автоматичною та безумовною підставою для припинення стягнення, якщо другий із батьків продовжує матеріально забезпечувати дитину.

Тим більше немає достатніх правових підстав для припинення аліментів у справі, де не встановлено переходу дітей на виключне проживання з позивачем, а матеріали справи містять значний обсяг доказів участі відповідачки у забезпеченні дітей.

Верховний Суд у постанові від 28 вересня 2022 року у справі № 686/18140/21, вирішуючи питання про наявність підстав для припинення стягнення аліментів, виходив із необхідності встановлення фактичних обставин проживання та утримання дитини, зокрема того, чи проживає дитина з платником аліментів та чи перебуває вона на його повному утриманні. Вказаний правовий підхід не зазнав зміни та послідовно застосовувався, зокрема, у постановах від 28 листопада 2024 року у справі № 759/6806/23, від 07 травня 2025 року у справі № 552/5588/23 та від 26 червня 2025 року у справі № 750/10188/20. При цьому визначальне значення у такій категорії спорів мають не формальні відомості про місце реєстрації дитини, а встановлені на підставі належних та допустимих доказів фактичні обставини її проживання та матеріального забезпечення.

При цьому встановлені судом обставини свідчать, що фактична ситуація щодо дітей не зводиться до їх постійного проживання за місцем реєстрації разом із позивачем за адресою АДРЕСА_1 . Так, Христина у зв`язку з навчанням перебуває у м. Києві та проживає у гуртожитку, тоді як Остап навчається у Львівському ліцеї імені Героїв Крут, що передбачає відповідний режим перебування дитини у навчальному закладі. Водночас діти проводять частину позанавчального часу, вихідні, святкові та канікулярні дні з батьком. За таких обставин сам факт їх реєстрації за адресою позивача, як і перебування з ним у відповідні періоди, підтверджує зв`язок дітей із місцем проживання батька та його активну участь у їх житті, однак не доводить тієї юридично значимої для вирішення цього спору обставини, що діти перейшли на постійне проживання з позивачем та на його повне утримання. Відомості про зареєстроване місце проживання повинні оцінюватися у сукупності з іншими доказами, які характеризують фактичні життєві обставини дітей, місце їх перебування, характер та обсяг матеріальної участі кожного з батьків у їх забезпеченні.

Більше того, матеріалами справи підтверджується продовження участі відповідачки у матеріальному забезпеченні, навчанні, лікуванні та інших потребах дітей, а також перерахування нею отриманих від позивача аліментних коштів безпосередньо на банківські рахунки ОСОБА_7 та ОСОБА_8 . Відтак сукупність установлених судом обставин не дає підстав ототожнювати зареєстроване місце проживання дітей за адресою батька з їх фактичним переходом на повне та виключне утримання позивача.

Згідно матеріалів справи немає доказів того, що відповідачка залишила дітей, перестала забезпечувати їх потреби або що діти перейшли на повне забезпечення позивача.

Навпаки, встановлено активну участь обох батьків у житті дітей.

Те, що позивач несе значні витрати на дітей, є його власним волевиявленням, та характеризує його позитивно як батька, однак не створює правової презумпції того, що всі інші витрати дітей також здійснюються виключно ним.

Тому доводи про значний розмір утримань із заробітної плати та пенсії позивача, його додаткові добровільні витрати, співвідношення його доходів та сум сплачених аліментів самі по собі не доводять наявності підстав для припинення аліментного зобов`язання.

Суд також не приймає аргументацію про необхідність порівняння виключно підтверджених банківськими документами витрат батька і матері.

Сімейне законодавство не встановлює обов`язку батька та матері щомісячно здійснювати абсолютно однакову суму грошових витрат.

Обов`язок обох батьків щодо утримання дітей повинен реалізовуватися з урахуванням їх матеріального становища, можливостей, потреб дітей та реальної форми участі кожного з батьків.

Відсутність квитанції щодо кожної придбаної для дитини одиниці продуктів, предметів побуту або інших щоденних витрат не доводить, що відповідна особа дитину не утримує.

Відповідно до частини першої статті 3 Конвенції про права дитини в усіх діях щодо дітей першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Частинами першою та другою статті 27 Конвенції визначено право кожної дитини на рівень життя, необхідний для її фізичного, розумового, духовного, морального і соціального розвитку, а основна відповідальність за забезпечення відповідних умов покладається на батьків у межах їх здібностей та фінансових можливостей.

На необхідності застосування принципу найкращих інтересів дитини саме у спорах про припинення стягнення аліментів окремо наголошував Верховний Суд.

З огляду на наведене припинення стабільного механізму матеріального забезпечення дітей може бути виправданим лише за наявності належно доведених обставин, які свідчать, що його продовження втратило правову та фактичну підставу.

Таких обставин у цій справі судом не встановлено.

Відповідно до статей 12, 81 ЦПК України цивільне судочинство здійснюється на засадах змагальності сторін, а кожна сторона повинна довести ті обставини, на які посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Надані позивачем докази підтверджують його активну та значну участь у житті дітей, але не підтверджують виключності такої участі.

Водночас надані відповідачкою докази підтверджують продовження її участі в матеріальному забезпеченні, лікуванні, навчанні, побуті та інших потребах дітей.

Особливо істотним є те, що банківські документи безпосередньо підтверджують спрямування відповідачкою отриманих від позивача аліментів на рахунки самих дітей, що виключає можливість погодитися з доводами про відсутність їх цільового використання. Окрім цього, з наданих позивачкою копій квитанцій, та фотографій вбачається, що вона також несе витрати по догляду, вихованню дітей, а також їхнє дозвілля та відпочинок.

Враховуючи викладене, суд приходить до висновку, що сам факт значних витрат позивача на дітей, сплати ним аліментів та додаткового добровільного матеріального забезпечення дітей не є достатньою правовою підставою для припинення стягнення аліментів, оскільки обов`язок позивача утримувати дітей не припинився, діти не перейшли на повне та виключне його утримання, а відповідачка продовжує брати участь у їх матеріальному забезпеченні та використовує отримувані аліменти в інтересах дітей.

За таких обставин позовні вимоги ОСОБА_1 є необґрунтованими та задоволенню не підлягають.

Відповідно до статті 141 ЦПК України у зв`язку з відмовою у задоволенні позову понесені позивачем судові витрати покладаються на нього.

Керуючись статтями 3, 18, 27 Конвенції про права дитини, статтями 7, 141, 150, 179, 180, 181, 182, 192 Сімейного кодексу України, статтями 12, 13, 76-81, 89, 141, 258, 259, 263-265, 273 ЦПК України, суд,

у х в а л и в:

у задоволенні позову ОСОБА_1 до ОСОБА_3 , за участю третьої особи - Сихівського відділу державної виконавчої служби у місті Львові Львівського міжрегіонального управління Міністерства юстиції України, про припинення стягнення аліментів - відмовити.

Рішення суду може бути оскаржено безпосередньо до Львівського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його складення або проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Сторони в справі:

Позивач: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_5 , адреса реєстрації: АДРЕСА_1 , РНОКПП: НОМЕР_3 .

Відповідачка: ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_6 , адреса реєстрації: АДРЕСА_2 , РНОКПП: НОМЕР_4 .

Третя особа: Сихівський відділ Державної виконавчої служби у м. Львові Львівського міжрегіонального управління Міністерства юстиції, адреса місцезнаходження: м. Львів, вул. Зубрівська, 9, ЄДРПОУ:35009295.

Суддя І. Є. Зима