Окрема ухвала № 139377032, 01.09.2026, Житомирський окружний адміністративний суд

ЖИТОМИРСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

О К Р Е М А У Х В А Л А

01 вересня 2026 року м. Житомир справа № 240/19911/24

категорія 112010203

Житомирський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Окис Т.О., розглянувши у порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні) заяву ОСОБА_1 про визнання протиправними дій Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області, вчинених на виконання рішення суду у справі за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області про визнання протиправних дій,

установив:

11 жовтня 2024 року ОСОБА_1 (далі позивач) звернулася у суд з позовом до Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області (далі відповідач, ГУ ПФУ в Житомирській області) про визнання протиправними дій щодо не нарахування та невиплати пенсії згідно положень статті 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» у розмірі 6 мінімальних пенсій за віком та зобов`язання здійснити нарахування та виплату такої з 01 червня 2024 року.

Рішенням Житомирського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2025 року у справі №240/19911/24 зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області провести нарахування та виплату ОСОБА_1 з 01 червня 2024 року пенсії, передбаченої статтею 54 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи», в розмірі шести мінімальних пенсій за віком з урахуванням раніше виплачених сум.

До суду надійшла заява позивача, подана в порядку статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України про визнання протиправними дії ГУ ПФУ у Житомирській області, вчиненні на виконання рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2025 року у справі №240/19911/24.

У судове засідання сторони не з`явилися, тому заяву розглянуто судом у порядку письмового провадження.

Відповідач письмових пояснень щодо вказаної заяви до суду не подав.

Дослідивши письмові докази, суд дійшов висновку, що зазначена заява підлягає до часткового задоволення.

Відповідно до статті 129-1 Конституції України суд ухвалює рішення іменем України. Судове рішення є обов`язковим до виконання. Держава забезпечує виконання судового рішення у визначеному законом порядку. Контроль за виконанням судового рішення здійснює суд.

За правилами частин 1 - 3 статті 14 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення, яким закінчується розгляд справи в адміністративному суді, ухвалюється іменем України. Судові рішення, що набрали законної сили, є обов`язковими до виконання всіма органами державної влади, органами місцевого самоврядування, їх посадовими та службовими особами, фізичними і юридичними особами та їх об`єднаннями на всій території України. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Згідно із частинами 1, 2 статті 370 Кодексу адміністративного судочинства України судове рішення, яке набрало законної сили, є обов`язковим для учасників справи, для їхніх правонаступників, а також для всіх органів, підприємств, установ та організацій, посадових чи службових осіб, інших фізичних осіб і підлягає виконанню на всій території України, а у випадках, встановлених міжнародними договорами, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або за принципом взаємності, - за її межами. Невиконання судового рішення тягне за собою відповідальність, встановлену законом.

Обов`язковість виконання судового рішення є важливою складовою права особи на справедливий суд, що гарантоване статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідно до частини 1 статті 383 Кодексу адміністративного судочинства України особа-позивач, на користь якої ухвалено рішення суду, має право подати до суду першої інстанції заяву про визнання протиправними рішень, дій чи бездіяльності, вчинених суб`єктом владних повноважень - відповідачем на виконання такого рішення суду, або порушення прав позивача, підтверджених таким рішенням суду.

Верховний Суд у постанові від 20 лютого 2019 року у справі №806/2143/15 звертав увагу, що статті 382 і 383 Кодексу адміністративного судочинства України мають на меті забезпечення належного виконання судового рішення. Підставами їх застосування є саме невиконання судового рішення, ухваленого на користь особи-позивача та обставини, що свідчать про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень, пов`язаних з невиконанням судового рішення в цій справі.

Судом установлено, що на виконання судового рішення проведено перерахунок основної пенсії з 01 червня 2024 року згідно із рішенням Конституційного Суду України від 07.04.2021 №1-р(1)/2021, відповідно до статті 54 Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи", у редакції Закону України "Про внесення змін і доповнень до Закону України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи" №230/96-ВР, у розмірі шести мінімальних пенсій за віком. Сума заборгованості на виконання рішення суду складала 212260,71 грн.

Суд ураховує, що постанова Кабінету Міністрів України №821 від 14 липня 2025 року визнана протиправною та нечинною рішенням Київського окружного адміністративного суду від 04 березня 2026 року у справі №320/51895/25, яке набрало законної сили 08 червня 2026 року з дня ухвалення Шостим апеляційним адміністративним судом постанови про залишення рішення суду першої інстанції без змін.

Визнаючи протиправною та нечинною постанову Кабінету Міністрів України №821, суд наголосив, що ні Конституцією України, ні Законом України Про виконавче провадження №1404-VIII від 02 червня 2016 року, ні Законом України "Про гарантії держави щодо виконання судових рішень" від 05 червня 2012 року №4901-VI, Уряд не наділено повноваженнями з визначення порядку виконання судових рішень, зокрема, в яких боржниками є органи ПФУ. Натомість, положеннями статті 129-1 Основного Закону чітко та безальтернативно закріплено, що порядок виконання судових рішень визначається законом.

Також суд визнав релевантною позицію Верховного Суду, сформульовану у справі №640/5248/19 щодо оскарження постанови Кабінету Міністрів України №649, якою вказано на неприпустимість встановлення Кабінетом Міністрів України підзаконним нормативним актом механізму, який фактично створює нову модель погашення заборгованості за судовими рішеннями у сфері пенсійних виплат через черговість/переліки/обмеження асигнувань, якщо такий механізм призводить до відтермінування або частковості виконання остаточних судових рішень та порушує принципи верховенства права й обов`язковості судового рішення.

Суд також наголосив, що хоча Постанова №821 формально і називається актом про здійснення видатків, але затверджений нею Порядок прямо встановлює: переліки одержувачів виплат; обмеження (пропорційність) виплат відповідно до виділених асигнувань; перенесення невиплачених сум на наступний бюджетний період тощо. Наведені приписи по суті встановлюють додаткові умови та часові параметри для отримання соціальної виплати у належному розмірі особами, порушені права яких були захищені у судовому порядку, що зміщує баланс від обов`язкового виконання у бік виконання за бюджетною можливістю. Такий підхід суперечить конституційній нормі, за якою порядок виконання судового рішення визначається законом, і не може бути змінений підзаконним актом.

При цьому, на переконання суду, доручення Кабінету Міністрів України забезпечити визначення порядку виконання пункту 25 розділу "Прикінцеві положення" Закону України "Про Державний бюджет України на 20215 рік" не свідчить про наділення його повноваженнями на визначення порядку виконання судових рішень, в яких боржниками є органи ПФУ.

Так, означеним пунктом установлено, що з бюджету Пенсійного фонду України на 2025 рік видатки на виплату ретроспективних судових рішень та перерахованих пенсій за рішенням суду здійснюються за окремими напрямами у розрізі джерел їх виплати. Отже, цією нормою передбачено лише необхідність виокремлення в бюджеті Пенсійного фонду України видатків на виконання судових рішень, однак при цьому Уряд не був уповноважений підзаконним актом створювати новий режим реалізації права особи на отримання належних пенсійних виплат за судовим рішенням, оскільки це впливає на обсяг і реальність права, яке визначається законами та гарантується Конституцією України.

Також суд зауважив, що після набрання рішенням законної сили право особи на перераховану пенсію вже не є просто елементом загальної соціальної політики держави, оскільки воно трансформується у конкретизоване, індивідуалізоване і підтверджене судом суб`єктивне право вимоги до держави. У той же час, затверджений Постановою №821 Порядок надає категорії перераховані пенсії за рішенням суду не суто обліково-інформаційного значення, а наділяє її практичним та функціональним навантаженням, позаяк вона використовується не для обліку вже належних до виплати сум, а для відокремлення їх від звичайної пенсійної виплати і підпорядкування спеціальному режиму часткової, відстроченої та асигнувально залежної виплати. Наведене свідчить про запровадження Урядом механізму зниження юридичного ефекту судового рішення.

На переконання суду, така модель змінює саму природу судового захисту, оскільки якщо особа після відновлення у судовому порядку порушеного права не отримує виконання судового рішення, а лише набуває статус одержувача виплати, що здійснюється пропорційно бюджетному ресурсу, судове рішення перестає бути ефективним способом поновлення порушеного права. У такому разі спір фактично не вирішується остаточно: особа спочатку доводить в суді порушення органом державної влади свого права на отримання пенсії у належному, законодавчо визначеному розмірі, а потім невизначений час очікує, коли держава визнає фінансову можливість це право реалізувати. Такий підхід прямо суперечить позиції Конституційного Суду України стосовно того, що виконання судового рішення не може бути ілюзорним або надмірно відкладеним.

Таким чином, суд підсумував, що Порядок створює ситуацію, за якою встановлене судом право трансформується з площини обов`язкового виконання у площину дискреційного бюджетного планування, порушуючи при цьому принцип рівності та недискримінації, оскільки у такому випадку пенсія, нарахована органом Пенсійного фонду України добровільно та без наявності судового рішення, виплачується у звичайному порядку у повному обсязі, у той час як пенсія, право на отримання якої у належному розмірі поновлено судом, стає об`єктом дії спеціального обмежувального механізму. Як наслідок, звернення до суду фактично ставить особу у гірше становище порівняно з особою, право якої виплату орган визнав добровільно. Наведене свідчить про виникнення парадоксальної ситуації: судовий захист, який за Конституцією України має бути засобом поновлення права особи, внаслідок запровадженого Постановою №821 механізму перетворюється на підставу для застосування до особи менш сприятливого порядку виплати. Такий наслідок несумісний зі статтею 55 Конституції України та статтею 129-1 Конституції України у їх системному зв`язку, як це тлумачить Конституційний Суд України.

В абзаці 8 підпункту 2.1 пункту 2 мотивувальної частини рішення Конституційного Суду України від 15 травня 2019 року № 2-р(II)/2019 наголошено на тому, що обов`язкове виконання судового рішення є необхідною умовою реалізації конституційного права кожного на судовий захист, тому держава не може ухилятися від виконання свого позитивного обов`язку щодо забезпечення виконання судового рішення задля реального захисту та відновлення захищених судом прав і свобод, законних інтересів фізичних та юридичних осіб, суспільства, держави. Позитивний обов`язок держави щодо забезпечення виконання судового рішення передбачає створення належних національних організаційно-правових механізмів реалізації права на виконання судового рішення, здатних гарантувати здійснення цього права та обов`язковість судових рішень, які набрали законної сили, що неможливо без їх повного та своєчасного виконання.

Наведене узгоджується з Конвенцією про захист прав людини і основоположних свобод, практикою застосування Конвенції Європейським судом із прав людини, який, зокрема, зазначав, що право на доступ до суду має бути реальним та дійовим, а не теоретичним або ілюзорним, та наголошував, що це міркування набуває особливої актуальності у контексті гарантій, визначених статтею 6, з огляду на почесне місце, яке в демократичному суспільстві посідає право на справедливий суд (рішення у справі Zubac v. Croatia).

Європейський суд з прав людини в рішенні у справі Luciano Rossi v. Italy зазначив, що право на суд, у тому вигляді, як воно гарантоване статтею 6 Конвенції, охоплює також виконання остаточних, зобов`язальних судових рішень, які в державах, що визнають верховенство права (правовладдя) (states that accept the rule of law), не можуть залишатись невиконаними на шкоду будь-якій зі сторін. Отже, виконання судового рішення не може здійснюватись із непомірним зволіканням.

Європейський суд з прав людини також зазначав, що не можна припустити, щоб пункт 1 статті 6 Конвенції ґрунтовно описував процесуальні гарантії, що їх надано учасникам судового процесу, а саме справедливий, прилюдний і швидкий розгляд справи, не охоплюючи виконання судових рішень; якщо тлумачити статтю 6 як таку, що стосується лише доступу до суду та здійснення судочинства, це означало б привести до стану, несумісного з принципом правовладдя, що його Договірні держави зобов`язалися додержувати, ратифікувавши Конвенцію. Таким чином, виконання рішення, ухваленого будь-яким судом, має розглядатися як невіддільна частина судового розгляду для цілей статті 6 (рішення у справі Шмалько проти України); право на суд, захищене статтею 6 Конвенції, було б ілюзорним, якби національна юридична система Високої Договірної Сторони уможливлювала, щоб остаточне, обов`язкове для виконання судове рішення залишалося невиконаним на шкоду будь-якій зі сторін. Дійовий доступ до суду включає право на виконання судового рішення без безпідставних зволікань (рішення у справі Юрій Миколайович Іванов проти України).

Ураховуючи наведене, Конституційний Суд України в рішенні від 13 травня 2024 року №6-р(ІІ)/2024 виснував, що право на судовий захист, установлене частиною 1 статті 55 Конституції України, слід розглядати у зв`язку з основними засадами судочинства, визначеними частиною 2 статті 129 Конституції України, та з урахуванням права на справедливий суд (складником якого є обов`язок держави виконати судове рішення), гарантованого статтею 6 Конвенції.

За таких обставин, суд зазначає, що закріплене у статті 55 Конституції України право на судовий захист не зводиться до формального отримання судового рішення, а охоплює також стадію їх виконання, а тому жодні підзаконні нормативно-правові акти Уряду не можуть розглядатися як підстава для обмеження цього права.

Окрім цього, слід наголосити, що відповідно до статті 5 Закону України "Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування" від 09 липня 2003 року № 1058-IV (далі - Закон України № 1058-IV), саме цей Закон регулює відносини, що виникають між суб`єктами системи загальнообов`язкового державного пенсійного та соціального страхування. Дія інших нормативно-правових актів може поширюватися на ці відносини лише у випадках, передбачених цим Законом. Виключно названим Законом визначаються: принципи та структура системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування; коло осіб, які підлягають загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню; види пенсійних виплат; умови набуття права та порядок визначення розмірів пенсійних виплат; пенсійний вік чоловіків та жінок, при досягненні якого особа має право на призначення пенсії за віком; мінімальний розмір пенсії за віком; порядок здійснення пенсійних виплат за загальнообов`язковим державним пенсійним страхуванням; порядок використання коштів Пенсійного фонду та накопичувальної системи пенсійного страхування; організація та порядок здійснення управління в системі загальнообов`язкового державного пенсійного та соціального страхування.

Відповідно до частини 1 статті 7 вказаного Закону, загальнообов`язкове державне пенсійне страхування здійснюється за принципами: фінансування видатків на виплату пенсій, надання соціальних послуг за рахунок страхових внесків, бюджетних коштів і коштів цільових фондів; обов`язковості фінансування за рахунок коштів Пенсійного фонду витрат, пов`язаних з виплатою пенсій та наданням соціальних послуг, в обсягах, передбачених цим Законом; цільового та ефективного використання коштів загальнообов`язкового державного пенсійного страхування; відповідальності суб`єктів системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування за порушення норм цього Закону, а також за невиконання або неналежне виконання покладених на них обов`язків.

У силу прямої норми статті 47 Закону України № 1058-IV пенсія виплачується щомісяця, у строк не пізніше 25 числа місяця, за який виплачується пенсія.

При цьому, названий Закон не містить жодної норми, яка б передбачала виплату пенсії для окремої категорії бюджетних асигнувань, пропорційно або у порядку черговості. Пенсія є єдиним майновим активом пенсіонера незалежно від того, який юридичний факт адміністративне рішення ПФУ чи судове рішення став підставою для її призначення.

Відповідно, жодним підзаконним актом, у тому числі постановою Кабінету Міністрів України, змінювати відповідні умови та норми неможливо.

Хоча Законом України "Про Державний бюджет України на 2026 рік" і передбачено, що починаючи з 1 січня 2026 року, видатки з бюджету Пенсійного фонду України на виплати за ретроспективними судовими рішеннями та виплати перерахованих за рішенням суду пенсій здійснюються за окремими напрямами у розрізі джерел їх виплати у порядку, встановленому Кабінетом Міністрів України (пункт 14 розділу "Прикінцеві положення"), однак єдиною такою постановою, винесеною Кабінетом Міністрів України є Постанова №821, яка у судовому порядку визнана протиправною та нечинною, а тому підстав для її застосування немає.

У той же час, судом установлено, що ГУ ПФУ в Житомирській області не здійснює виплату позивачу пенсії періодичними щомісячними платежами у повному розмірі, визначеному судовим рішенням у справі.

За наведеного суд приходить до висновку, що дії ГУ ПФУ в Житомирській області не відповідають вимогам законодавства та свідчать про неналежне виконання рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2025 року у справі №240/19911/24. Відтак наявні, передбачені статтею 383 Кодексу адміністративного суждочинства України, підстави для визнання таких дій протиправними та покладення на відповідача обов`язку вжити заходів щодо усунення причин і умов, які призвели до порушення прав позивача при виконанні зазначеного судового рішення.

Ураховуючи те, що на час розгляду заяви відповідними доказами підтверджено той факт, що ГУ ПФУ в Житомирській області не вжито дієвих і належних заходів на виконання рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2025 року у справі №240/19911/24, суд з урахуванням приписів статті 249 Кодексу адміністративного судочинства України, приходить до висновку що відповідачем порушено положення статті 129-1 Конституції України та частини другої статті 14, частини 1 статті 370 Кодексу адміністративного судочинства України, а саме: не виконано у повному обсязі і належним чином судове рішення, яке набрало законної сили, що зумовлює необхідність постановлення окремої ухвали і направлення її для вжиття заходів щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону.

Керуючись статтями 243, 248, 249 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ухвалив:

Заяву про визнання протиправними дій, вчинених суб`єктом владних повноважень - відповідачем на виконання рішення суду у справі задовольнити.

Визнати протиправними дії Головного управління Пенсійного фонду України в Житомирській області, вчинені на виконання рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2025 року у справі №240/19911/24, щодо нездійснення виплати ОСОБА_1 пенсії періодичними щомісячними платежами у повному розмірі, визначеному рішенням суду у справі №240/19911/24.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України в Житомирській області вжити заходи щодо усунення причин та умов, що сприяли порушенню закону при виконанні рішення Житомирського окружного адміністративного суду від 06 лютого 2025 року у справі №240/19911/24.

Установити Головному управлінню Пенсійного фонду України в Житомирській області строк для надання Житомирському окружному адміністративному суду відповіді щодо вжитих заходів за цією ухвалою дев`яносто днів з дня набрання окремою ухвалою законної сили.

Ухвала суду набирає законної сили з моменту її підписання та може бути оскаржена до Сьомого апеляційного адміністративного суду протягом п`ятнадцяти днів з дати її постановлення.

Суддя Т.О. Окис