Рішення № 139375869, 01.09.2026, Вінницький окружний адміністративний суд

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Вінниця

01 вересня 2026 р. Справа № 120/6389/26

Суддя Вінницького окружного адміністративного суду Альчук М.П., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без виклику (повідомлення) сторін адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Державної міграційної служби України про визнання протиправним та скасування наказу, -

ВСТАНОВИВ

ОСОБА_1 (далі - позивач) звернувся до суду з адміністративним позовом до Державної міграційної служби України (далі - відповідач, ДМС України) про визнання протиправним та скасування наказу.

Позовні вимоги обґрунтовано прийняттям відповідачем протиправного наказу "Про визнання недійсними деяких посвідок на постійне проживання" від 24.02.2026 року №53. Мотивуючи свою позицію, позивачем вказується, зокрема, що 14.04.2008 року йому було видано посвідку на постійне проживання та жодних зауважень до наданих документів на момент отримання посвідки на постійне проживання не зазначалось. Аналогічно, без жодних зауважень, позивачу видано посвідку на постійне проживання 15.06.2016 року.

Позивач наголошує, що за наявності одних і тих самих обставин, що слугували підставою для надання посвідки на постійне проживання у 2008 та 2016 роках, без встановлення будь-яких винних дій з боку позивача, у 2026 році було прийнято рішення про визнання недійсними та такими, що підлягають вилученню та знищенню, посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 14.04.2008 року та серії НОМЕР_2 від 15.06.2016 року.

Окремо позивач звертав увагу на те, що він вже більше 18 років проживає на території України та має трьох неповнолітніх синів, які є громадянами України: ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 та ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_3 , що у свою чергу вказує на невідповідність оскаржуваного рішення критерію необхідності у демократичному суспільстві, оскільки для позивача та членів його сім`ї скасування посвідки на постійне проживання має наслідком повну зміну способу життя родини, за відсутності жодних протиправних дій з боку позивача.

Відповідач скористався своїм правом на подання відзиву, у якому заперечив проти позовних вимог, вважаючи їх безпідставними, необґрунтованими та такими, що не підлягають задоволенню. Вказує, що видача посвідки відбулася з порушенням установленого порядку.

Також відповідач наголошував на тому, що позивач не позбавлений можливості реалізувати своє право на проживання в Україні на законних підставах шляхом звернення за отриманням дозволу на імміграцію відповідно до вимог Закону України "Про імміграцію", а тому доводи про нібито порушення прав дітей є припущеннями та не перебувають у прямому причинно-наслідковому зв`язку з оскаржуваним рішенням.

Представником позивача подано відповідь на відзив, у якій останній зазначає, що викладені міграційним органом у відзиві доводи є необґрунтованими та такими, що не спростовують позицію позивача, а тому не можуть бути підставою для відмови у задоволенні позову. Зазначає, що у даному випадку відповідач намагається усунути наслідки власної помилки шляхом повного позбавлення позивача правового статусу, яким він користувався майже все своє свідоме життя.

До суду надійшли заперечення відповідача, у яких вказувалось, зокрема, що позивачем не підтверджено наявності дозволу на імміграцію, яке б давало право на отримання посвідки на постійне проживання на території України, а також не надано належних та допустимих доказів того, що раніше видана посвідка була оформлена відповідно до вимог законодавства України.

Відтак, відповідач вважає, що оскаржуване рішення прийнято на підставі, у межах повноважень та у спосіб, визначені законодавством України, а доводи представника позивача фактично зводяться до незгоди із встановленими під час перевірки обставинами.

Представником позивача подано додаткові пояснення, в яких викладено низку правових висновки Верховного Суду щодо порядку визнання недійсною посвідки на постійне проживання, а також дотримання суб`єктом владних повноважень принципів належного урядування.

Ознайомившись з матеріалами справи, судом встановлено наступні обставини справи.

16.02.1991 року видано свідоцтво про народження позивача - ОСОБА_1 ІНФОРМАЦІЯ_4 . У свідоцтві зазначено, зокрема: батька - ОСОБА_5 , національність - азербайджанець; матір - ОСОБА_6 , національність азербайджанка (а.с. 73 зворот).

22.10.2003 року ОСОБА_5 видано тимчасову посвідку на постійне проживання, у якій зазначено, зокрема, що ОСОБА_5 (батько позивача), громадянин Азербайджану, прибув в Україну у 2003 році (а.с. 75 зворот).

12.11.2004 року ОСОБА_6 (матір позивача) видано тимчасову посвідку на проживання, у якій зазначено, зокрема, що ОСОБА_6 , громадянка Азербайджану, прибула в Україну в 2003 році (а.с. 75).

18.02.2008 року управлінням освіти Вінницької міської ради видано довідку, згідно якої позивач дійсно є учнем Вінницької середньої школи І-ІІІ ступенів №25 (а.с. 78 зворот).

21.03.2008 року квартальним комітетом асоціації органів самоорганізації населення м. Вінниці видано довідку, у якій вказано, що позивач проживає та зареєстрований у м. Вінниці, дата реєстрації - 2007 рік (а.с. 78).

14.04.2008 року позивач, громадянин Азербайджанської Республіки, документований тимчасовою посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_1 (а.с. 82).

15.06.2016 року ОСОБА_1 , громадянин Азербайджанської Республіки, документований посвідкою на постійне проживання серії НОМЕР_2 (а.с. 28).

Підстава видачі посвідок на постійне проживання: 02/06 (чоловік (дружина) іммігранта, якщо вони перебувають у шлюбі понад два роки, його діти, які не досягли 18 років, та його непрацездатні батьки).

07.08.2025 року ОСОБА_1 звернувся до Відділу №1 у м. Вінниці УДМС у Вінницькій області із заявою про обмін посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_2 , виданої 15.06.2016 року органом - 0501 (а.с. 84).

08.08.2025 року працівниками Відділу №1 у м. Вінниці УДМС у Вінницькій області було надіслано запит від 08.08.2025 року №0511/3842-25 до ГУ ДМС в Одеській області із вимогою надіслати на адресу Відділу копію дозволу на імміграцію та довідку перевірки законності надання позивачу дозволу на імміграцію в Україну, оскільки згідно з наявними матеріалами про обмін попередньої посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 , виданої 14.04.2008 року, стало відомо, що позивач отримав дозвіл на імміграцію в Україну разом з батьками рішенням ВГІРФО ОМУ УМВС України в Одеській області (а.с. 48).

14.08.2025 року листом ГУ ДМС в Одеській області №5100.19.1/16476-25 повідомлено Відділу №1 у м. Вінниці УДМС у Вінницькій області, що у відповідності до обліків Головного управління, ОСОБА_1 , громадянин Азербайджанської Республіки, дозвіл на імміграцію в Україну не отримував і посвідкою на постійне проживання не документувався (а.с. 47).

19.08.2025 року рішенням УДМС у Вінницькій області №05012300025652, на підставі вимог пп. 11 п. 62 Порядку оформлення, видачі, обміну, відкликання, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 року №321, ОСОБА_1 було відмовлено в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання (а.с. 43).

13.02.2026 року заступником начальника УДМС України у Вінницькій області затверджено висновок щодо позивача, в якому зазначено, що підставою визнання недійсними посвідок на постійне проживання в Україні серії НОМЕР_1 , виданої 14.04.2008 року ВГІРФО УМВС України у Вінницькій області і серії НОМЕР_2 , виданої 15.06.2016 року УДМС у Вінницькій області слугувало звернення позивача 07.08.2025 року із заявою №205048096 до Відділу №1 у м. Вінниці УДМС у Вінницькій області щодо оформлення посвідки на постійне проживання в Україні у порядку обміну та матеріали проведеної перевірки по даній заяві (а.с. 94-95).

24.02.2026 року ДМС України прийнято наказ №53 відповідно до вимог пп. 1 п. 72, абз. 3 та 4 п. 73, п. 75 Порядку оформлення, видачі, обміну, відкликання, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 року №321, та на підставі висновку УДМС України у Вінницькій області, який затверджений заступником начальника Управління 13.02.2026 року, щодо громадянина Азербайджанської Республіки Багірзаде ОСОБА_7 , визнано недійсними та такими, що підлягають вилученню та знищенню, посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 14.04.2008 року та серії НОМЕР_2 від 15.06.2016 року (а.с. 40-42).

Вважаючи наведений вище наказ від 24.02.2026 року безпідставним та таким, що не відповідає вимогам діючого законодавства, позивач звернувся до суду з даним позовом.

Надаючи правову оцінку обставин справи, суд керується наступними нормативно-правовими актами (якщо не зазначено інше, нормативні акти застосовуються в редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин).

Згідно ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Відповідно до ч. 2 ст. 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За змістом ст. 26 Конституції України, іноземці та особи без громадянства, які знаходяться в Україні на законних підставах користуються тими ж правами та свободами, а також несуть такі ж самі обов`язки, що і громадяни України.

Відповідно до положень ст. 1 Закону України від 04.02.1994 року № 3929-ХІІ "Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства" (діяв на момент отримання позивачем посвідки на постійне проживання у 2008 році, далі - Закон № 3929-ХІІ) іноземцями визнаються іноземні громадяни - особи, які належать до громадянства іноземних держав і не є громадянами України, та особи без громадянства - особи, які не належать до громадянства будь-якої держави.

Статтею 3 Закону № 3929-ХІІ передбачено, що іноземці можуть у встановленому порядку іммігрувати в Україну на постійне проживання або для працевлаштування на визначений термін, а також тимчасово перебувати на її території. Іноземці, які іммігрували на постійне проживання або для тимчасового працевлаштування, отримують посвідки відповідно на постійне або тимчасове проживання. Порядок видачі дозволу на імміграцію, а також посвідки на постійне або тимчасове проживання та вирішення інших питань, пов`язаних з імміграцією іноземців, визначається Законом України "Про імміграцію".

Згідно ст. 1 Закону України від 07.06.2001 року № 2491-ІІІ "Про імміграцію" (у редакції, яка діяла на момент отримання позивачем посвідки на постійне проживання у 2008 році, далі - Закон № 2491-ІІІ) імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання; іммігрант - іноземець чи особа без громадянства, який отримав дозвіл на імміграцію і прибув в Україну на постійне проживання, або, перебуваючи в Україні на законних підставах, отримав дозвіл на імміграцію і залишився в Україні на постійне проживання; дозвіл на імміграцію - рішення спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції та підпорядкованих йому органів, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.

Умови, порядок та перелік документів, необхідних для вирішення питання про надання дозволу на імміграцію, визначені у ст. 9 Закону № 2491-ІІІ.

Так, для надання дозволу на імміграцію до заяви додаються такі документи:

(1) три фотокартки;

(2) копія документа, що посвідчує особу;

(3) документ про місце проживання особи;

(4) відомості про склад сім`ї, копія свідоцтва про шлюб (якщо особа, яка подає заяву, перебуває в шлюбі);

(5) документ про те, що особа не є хворою на хронічний алкоголізм, токсикоманію, наркоманію або інфекційні захворювання, перелік яких визначено центральним органом виконавчої влади з питань охорони здоров`я.

У разі неподання особою всіх визначених цим Законом документів заява про надання дозволу на імміграцію не приймається.

Частиною 4 ст. 11 Закону № 2491-III визначено, що особі, яка перебуває на законних підставах в Україні і отримала дозвіл на імміграцію, орган спеціально уповноваженого центрального органу виконавчої влади з питань імміграції за місцем її проживання видає посвідку на постійне проживання протягом тижня з дня подання нею відповідної заяви.

За змістом ст. 12 Закону №2491-III, дозвіл на імміграцію може бути скасовано органом, який його видав, якщо:

(1) з`ясується, що його надано на підставі свідомо неправдивих відомостей, підроблених документів чи документів, що втратили чинність;

(2) іммігранта засуджено в Україні до позбавлення волі на строк більше одного року і вирок суду набрав законної сили;

(3) дії іммігранта становлять загрозу національній безпеці України, громадському порядку в Україні;

(4) це є необхідним для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України;

(5) іммігрант порушив законодавство про правовий статус іноземців та осіб без громадянства;

(6) в інших випадках, передбачених законами України.

Процедуру провадження за заявами про надання дозволу на імміграцію іноземцям та особам без громадянства, які іммігрують в Україну, поданнями про його скасування та виконання прийнятих рішень, а також компетенцію центральних органів виконавчої влади та підпорядкованих їм органів, які забезпечують виконання законодавства про імміграцію, визначено відповідним Порядком, затвердженим Постановою Кабінету Міністрів України від 26.12.2002 року № 1983 (далі - Порядок № 1983).

Рішення за заявами про надання дозволу на імміграцію залежно від категорії іммігрантів приймають:

(1) Державний департамент у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб (далі Департамент);

(2) територіальні органи Департаменту в головних управліннях, управліннях МВС в Автономній Республіці Крим, областях, мм. Києві та Севастополі (далі територіальні органи);

(3) територіальні підрозділи Департаменту в міських, районних у містах управліннях органів внутрішніх справ (далі територіальні підрозділи).

Територіальні підрозділи за місцем проживання, до яких подано заяви про надання дозволу на імміграцію: формують справи, перевіряють підстави, законність перебування в Україні іммігрантів, справжність поданих документів та відповідність, їх оформлення вимогам законодавства, у разі потреби погоджують це питання з органами місцевого самоврядування, у межах своєї компетенції з`ясовують питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію; надсилають у місячний термін разом з матеріалами справи інформацію про результати їх розгляду територіальним органам або підрозділам (відповідно до категорії іммігрантів).

Згідно з п. 14 Порядку № 1983 територіальні органи і підрозділи після отримання документів від зазначених у пунктах 12 і 13 цього Порядку органів перевіряють у місячний термін правильність їх оформлення, з`ясовують у межах своєї компетенції питання щодо наявності чи відсутності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, передбачених статтею 10 Закону України "Про імміграцію", надсилають відповідні запити до регіональних органів СБУ, Національного центрального бюро Інтерполу та Держкомкордону. Регіональні органи СБУ, Національне центральне бюро Інтерполу та Держкомкордон проводять у межах своєї компетенції у місячний термін після надходження таких запитів перевірку з метою виявлення осіб, яким дозвіл на імміграцію не надається. Про результати перевірки інформується орган, який зробив запит. Термін перевірки може бути продовжений, але не більше ніж на один місяць.

Рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу діє протягом року від дня його прийняття. Особи, яким надано дозвіл на імміграцію, зобов`язані протягом періоду дії дозволу звернутися до територіального підрозділу за місцем проживання із заявою про видачу посвідки на постійне проживання, якщо вони перебувають на законних підставах в Україні.

Згідно з п. 4 Порядку № 1983 для оформлення посвідки подаються:

(1) заява встановленого Державним департаментом у справах громадянства, імміграції та реєстрації фізичних осіб зразка;

(2) копія паспортного документа з імміграційною візою;

(3) копія рішення про надання дозволу на імміграцію;

(4) квитанція про сплату державного мита або документ, який підтверджує наявність пільг щодо його сплати.

Згідно з п. 1 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на постійне проживання, затвердженого Постановою Кабінету Міністрів України від 25.04.2018 року № 321 (далі - Порядок № 321) посвідка на постійне проживання є документом, що посвідчує особу іноземця або особу без громадянства та підтверджує право на постійне проживання в Україні.

Пунктом 3 Порядку № 321 встановлено, що посвідка оформляється іноземцям або особам без громадянства, які мають дозвіл на імміграцію в Україну або до прийняття рішення про припинення громадянства України постійно проживали на території України і після прийняття такого рішення залишилися постійно проживати на її території.

Згідно п. 64-1 Порядку № 321 посвідка визнається недійсною ДМС або територіальним органом/територіальним підрозділом ДМС, який її видав, у разі:

(1) визнання недійсним дозволу на імміграцію в Україну відповідно до статті 12-1 Закону України Про імміграцію;

(2) отримання даних з баз даних Реєстру, відповідних автоматизованих інформаційних і довідкових систем, реєстрів та баз інших державних органів або інформації від Національної поліції, СБУ, іншого державного органу, який у межах наданих йому повноважень забезпечує дотримання вимог законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства, інформації про те, що посвідку видано на підставі неправдивих відомостей, підроблених чи недійсних документів;

(3) у разі прийняття рішення про визнання недійсним рішення про визнання особою без громадянства;

(4) оформлення посвідки з порушенням вимог законодавства;

(5) в інших випадках, передбачених законом.

Пунктом 73 Порядку № 321 передбачено, що у разі коли рішення про оформлення посвідки прийнято з порушенням вимог законодавства, керівник відповідного територіального органу/територіального підрозділу ДМС, керівник структурного підрозділу апарату ДМС проводить службову перевірку.

За результатами перевірки складається висновок у двох примірниках, який підписується працівником, що провів перевірку, та його безпосереднім керівником і погоджується керівником територіального органу ДМС, керівником структурного підрозділу апарату ДМС.

На підставі висновку посвідки, видані з порушенням вимог законодавства, визнаються недійсними за наказом ДМС.

Повідомлення про визнання наказом ДМС посвідки недійсною видається територіальним органом ДМС, визначеним у наказі ДМС, іноземцеві або особі без громадянства під розписку чи надсилається їм рекомендованим листом не пізніше ніж через п`ять робочих днів з дня його отримання від ДМС.

Іноземець або особа без громадянства, щодо яких прийнято рішення про визнання посвідки недійсною, повинні зняти з реєстрації місце проживання, здати посвідку та в разі відсутності підстав для подальшого тимчасового перебування на території України на законних підставах зобов`язані виїхати за межі України в семиденний строк з дня отримання повідомлення про це.

Беручи до уваги вищевикладену нормативно-правову базу, суд зазначає наступне.

Аналіз положень Закону № 2491-ІІІ вказує на те, що для оформлення дозволу на імміграцію заявник повинен подати заяву з додаванням чітко визначеного пакету документів. У разі ненадання особою такого пакету документів, заява про надання дозволу на імміграцію не приймається та дозвіл на імміграцію не видається.

У свою чергу, згідно приписів Порядку № 1983, прийняття рішення щодо надання дозволу на імміграцію належить до компетенції відповідних державних органів, які на підставі заяви іммігранта, аналізу отриманої інформації, матеріалів справи приймають рішення про надання дозволу на імміграцію чи про відмову у наданні такого дозволу. Рішення про надання дозволу на імміграцію є підставою для подальшого отримання посвідки на постійне проживання.

Так, компетентний орган державної влади при прийнятті рішення про оформлення посвідки на постійне проживання в Україні проводить необхідну перевірку поданих документів та з`ясовує у межах своєї компетенції питання щодо наявності підстав для відмови у наданні дозволу на імміграцію, проте таких підстав не виявив. Без подання документів, визначених п. 4 Порядку № 1983, зокрема дозволу на імміграцію, отримання посвідки на постійне проживання на території України неможливе.

Міграційний орган, в силу приписів Порядку № 321, може як скасувати посвідку, так і визнати її недійсною, при цьому, скасування відбувається разом із скасуванням дозволу на імміграцію в Україну відповідно до ст. 12 Закону № 2491-ІІІ. У разі визнання посвідки недійсною, Порядок № 321 зобов`язує суб`єкта владних повноважень встановити наявність чи відсутність підстав для подальшого тимчасового перебування особи на території України на законних підставах.

За обставин даної справи, необхідно враховувати, що ч. 2 ст. 77 КАС України передбачено, що в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Отже, в даному випадку насамперед в органу міграційної служби виникає обов`язок доказування правомірності своїх дій, оскільки починаючи з 2008 року суб`єкт владних повноважень не виявляв відсутності у позивача дозволу на імміграцію в Україну, а у 2026 році такий дозвіл зник, враховуючи, що протягом цього часу позивач неодноразово звертався до органу міграційної служби та отримував інші документи.

Враховуючи тривалий строк перебування позивача на території України на підставі дозволу на імміграцію, орган міграційної служби, визнаючи недійсною безстрокову посвідку на постійне проживання, фактично здійснив скасування дозволу на імміграцію.

Законом № 2491-ІІІ встановлений вичерпний перелік підстав для скасування дозволу на імміграцію в Україну, зміст якого вказує на те, що підставами для скасування дозволу на імміграцію можуть бути лише винні дії іммігранта.

Як слідує з матеріалів справи, на підставі висновку Управління Державної міграційної служби України у Вінницькій області 13.02.2026 року стосовно громадянина Азербайджанської Республіки ОСОБА_1 , визнано недійсними та такими, що підлягають вилученню та знищенню, посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 14.04.2008 року та серії НОМЕР_2 від 15.06.2026 року

У вищевказаному висновку не зазначено, які саме протиправні дії позивача спричинили фактичне скасування дозволу на імміграцію, враховуючи оформлення у 2008 році міграційним органом посвідки на постійне проживання на території України з безстроковою дією.

Суд повторно наголошує, що на час оформлення позивачу посвідки на постійне проживання не було виявлено, що подані позивачем документи були недостовірними, нечинними чи їх було недостатньо, у зв`язку із чим оформлено позивачу посвідку на постійне проживання.

У свою чергу допущення міграційними органами ймовірних помилок при прийнятті рішення про надання дозволу на імміграцію за відсутності у цьому вини позивача не визначено Законом № 2491-ІІІ та іншими законами України підставою для скасування такого дозволу.

Також суд зазначає, що станом на час прийняття спірного наказу від 24.02.2026 року № 53 позивач фактично перебував на території України близько 18 років, а загалом з 2003 року - 23 роки. Проте, дана обставина до уваги відповідачем також прийнята не була.

Відсутність у розпорядженні суб`єктів владних повноважень документів, які зберігаються у відповідних архівних матеріалах, не може свідчити про відсутність правових підстав для оформлення посвідки у минулому та не може покладатися у негативні наслідки на особу, яка добросовісно набула відповідного статусу.

Більше того, суд враховує посилання позивача на те, що 24.01.2022 року рішенням Одеського окружного адміністративного суду у справі №420/23029/21 було визнано протиправним і скасовано рішення міграційного органу від 22.10.2021 року №51032300011144 про відмову громадянину Азербайджану ОСОБА_5 (батьку позивача) в оформленні (видачі) посвідки на постійне проживання.

При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду (ст. 242 КАС України).

У постанові від 04.09.2020 року у справі № 120/1859/19-а Верховний Суд вказав, що відповідно до п. 23 Порядку № 1983, територіальні органи, які розглядають питання про скасування дозволу на імміграцію, реалізують свої повноваження шляхом всебічної перевірки на підставі відповідного подання, а також запрошення для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається питання.

Отже, функція територіальних органів, які розглядають питання про скасування дозволу на імміграцію, реалізується шляхом всебічної перевірки на підставі відповідного подання, а також запрошення для надання пояснень іммігрантів, стосовно яких розглядається це питання.

Суд зазначає, що оскільки дозвіл на імміграцію у даній справі був скасований суб`єктом владних повноважень за замовчуванням, а посвідка на постійне проживання була визнана недійсною, у відповідача згідно вимог п. 73 Порядку № 321 виник обов`язок встановити наявність/відсутність підстав для подальшого тимчасового перебування особи на території України на законних підставах, крім того, необхідним було здійснення всебічної перевірки обставин, за якими позивач 23 роки перебував на території України.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 05.07.2023 року у справі № 912/2797/21 зазначила, що принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є їхня власна недбалість. Потреба виправити минулу "помилку" не повинна непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу. Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків.

Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються.

Особа, якої стосується рішення про скасування дозволу на імміграцію, повинна мати у своєму розпорядженні ефективний засіб юридичного захисту, що дає йому змогу брати участь у провадженні під час розгляду його справи у компетентному судовому або адміністративному органі влади або в компетентному органі, члени якого є безсторонніми і які користуються гарантіями незалежності.

Суд наголошує, що право особи на безпосередню участь у проведенні процедури про скасування дозволу на імміграцію в Україну гарантовано національним законодавством України, а саме п. 23 Порядку № 1983.

Тобто, особа, якої стосується рішення про скасування дозволу на імміграцію, що мало місце за замовчування у даній справі, повинна мати у своєму розпорядженні ефективний засіб юридичного захисту, який дає їй змогу брати участь у провадженні під час розгляду його справи у компетентному судовому або адміністративному органі влади або в компетентному органі, члени якого є безсторонніми і які користуються гарантіями незалежності.

Таким чином, суд приходить до висновку, що оскаржуване рішення прийнято відповідачем без урахування принципу пропорційності, тобто, при прийнятті рішення мала місце відсутність досягнення розумного балансу між публічними інтересами, на забезпечення яких спрямоване спірне рішення, та інтересами позивача, адже при видачі посвідки на постійне проживання в Україні компетентний орган фактично підтверджував правильність та достатність наданих позивачем документів.

У суду немає сумніву, що оскаржуване рішення суб`єкта владних повноважень неминуче призведе до негативних наслідків для позивача. Такими наслідками відповідно до ст. 13 Закону України "Про імміграцію" є обов`язок особи, стосовно якої прийняте рішення про скасування дозволу на імміграцію, виїхати з України протягом місяця з дня отримання копії рішення про скасування дозволу на імміграцію. Особа яка не виїхала протягом місяця підлягає видворенню в порядку передбаченому Законом.

Разом з тим, згідно матеріалів справи, позивач проживає на території України протягом тривалого часу. Підтверджено, що позивач має трьох неповнолітніх синів, які є громадянами України: ОСОБА_2 ІНФОРМАЦІЯ_1 , ОСОБА_3 ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_4 ІНФОРМАЦІЯ_3 , а сам позивач зареєстрований як фізична особа-підприємець, є платником податків в Україні. Відповідачем не надано суду будь-яких доказів того, що позивач становить загрозу громадському порядку в Україні.

Відтак, оскаржуване рішення відповідача не відповідає критерію необхідності у демократичному суспільстві, оскільки для позивача та членів його сім`ї скасування дозволу на імміграцію має наслідком повну зміну способу життя позивача та його дітей.

Суд звертає увагу, що навіть якщо в 2008 році посвідку на постійне проживання позивачу оформлено через помилку або зловживання посадових осіб суб`єкта владних повноважень, перекладати тягар вкрай негативних наслідків такої помилки або зловживання на особу (позивача) є неприпустимим.

Більше того, враховуючи умови отримання позивачем дозволу на імміграцію (02/06 - дитина іммігранта, яка не досягла 18 років), скасовуючи за замовчуванням дозвіл на імміграцію після досягнення позивачем 18 річного віку, фактично таким чином позивач безпідставно позбавляється права на отримання такого дозволу (внаслідок надання суб`єктом владних повноважень посвідки на постійне проживання у 2008 році).

Відповідач, приймаючи оскаржувані рішення, мав би також виходити з правових та фактичних наслідків такої дії, а тому був зобов`язаний обґрунтувати суттєву суспільну необхідність прийняття рішення та врахувати право позивача на сім`ю та міцність соціальних, культурних і родинних зв`язків у сім`ї позивача.

Згідно з ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" №3477-IV від 23.02.2006 року, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

У п. 84 рішення Європейського суду з прав людини по справі "Валліанатос та інші проти Греції" від 07.11.2013 року (Заяви №№29381/09 та 32684/09) передбачено: "Суд наголошує на принципах, встановлених у його практиці. Мета захисту родини у її традиційному сенсі є доволі абстрактною і для її реалізації може використовуватися широкий спектр конкретних заходів. Також, з огляду на те, що Конвенція є "живим" документом, який слід тлумачити у світлі умов сьогодення, держава при виборі засобів, покликаних забезпечувати захист сім`ї та повагу до сімейного життя, як цього вимагає стаття 8".

У справі "Тросін проти України" від 23.02.2012 року, Європейський суд з прав людини, зокрема, зазначив, що окрім законності оскаржуваного рішення суб`єкта владних повноважень адміністративні суди повинні перевіряти і його пропорційність. Так, ЄСПЛ тлумачить принцип пропорційності рішень як дотримання справедливого балансу між інтересами суспільства та обов`язком забезпечити право людини. Отже, право людини може бути обмежене лише на стільки, на скільки цього потребують інтереси суспільства.

Згідно з ч. 2 ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Тобто, у контексті практики Європейського суду з прав людини, за ст. 8 Конвенції, видворення особи з країни, де проживають її близькі родичі, становить порушення права на повагу до сімейного життя, яке гарантується положеннями зазначеної статті. У кожному такому випадку питання повинне розглядатися пропорційно меті, яка ставиться, відповідно до вимог конвенції. Право на сім`ю потребує гарантій від усіх випадків утручання, незалежно від того, ким воно ініційоване - органами державної влади, фізичними чи юридичними особами. При розв`язанні спірних правовідносин ураховано правову позицію ЄСПЛ, викладену в рішенні від 18.02.1991 року у справі "Moustaquim v. Belgium". ЄСПЛ підкреслив, що у випадках, коли відповідні рішення (про депортацію) являли собою втручання у права, захищені ст. 8 Конвенції, слід обґрунтувати суттєву суспільну необхідність. Крім того, рішення повинні бути співмірні цілям, яких прагнуть досягти за допомогою закону.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 21.06.1988 року по справі "Боррехаб проти Нідерландів" висвітлив правову позицію щодо захисту права на "сімейне життя" у випадку депортації іноземця з території держави-учасниці Конвенції. Так, позиція Суду ґрунтувалася на тому, що відмова у видачі особі нової посвідки на проживання і подальша депортація із країни призведуть до розриву сімейних зав`язків між батьком та його неповнолітньою донькою. У наведеній справі, Суд прийшов до висновку, що в такому випадку має місце порушення ст. 8 Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод від 04.11.1950 року № ETS N005 (право на повагу до приватного і сімейного життя).

Відповідно до рішень Європейського суду з прав людини у справі "Боррехаб проти Нідерландів" від 21.06.1988 року та у справі "Каплан та інші проти Норвегії" від 24.07.2014 року, роз`єднання сім`ї без доведення таким заходом втручання досягнення мети - захисту національної, громадської безпеки, запобігання правопорушень чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб, навіть за умови дотримання вимоги законодавства, не відповідає вимогам ч. 2 ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Так, особа не повинна зазнавати негативних наслідків та в такої особи не повинні виникати нові додаткові зобов`язання через помилки, допущені суб`єктами владних повноважень. Покладення на фізичну особу додаткових обтяжень або обов`язків, які виникли саме у зв`язку з попереднім протиправним порушенням прав цієї особи, є неприпустимим у правовій державі.

Засіб юридичного захисту, якого вимагає ст. 13 Конвенції, має бути ефективним як з практичної, так і з правової точки зору, тобто таким, що запобігає стверджуваному порушенню чи його повторенню в подальшому, або забезпечує адекватне відшкодування за те чи інше порушення, яке вже відбулося.

Навіть якщо якийсь окремий засіб юридичного захисту сам по собі не задовольняє вимоги ст. 13 Конвенції, задоволення її вимог може забезпечуватися за допомогою сукупності засобів юридичного захисту, передбачених національним законодавством. Засіб юридичного захисту має бути ефективним у теорії права та на практиці.

При оцінці ефективності необхідно враховувати не тільки формальні засоби правового захисту, а й загальний правовий і політичний контекст, в якому вони діють, й особисті обставини заявника. Отже, ефективність засобу захисту оцінюється не абстрактно, а з урахуванням обставин конкретної справи та ситуації, в якій опинився позивач після порушення.

Частиною 1 та 2 ст. 77 КАС України встановлено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Положеннями ст. 90 КАС України визначено, що суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), що міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Відповідно до п.п. 70 та 71 Рішення ЄСПЛ у справі "Рисовський проти України" від 20.10.2011 року, "суд підкреслив особливу важливість принципу "належного урядування". Він передбачає, що у разі, коли йдеться про питання загального інтересу, зокрема, якщо справа впливає на такі основоположні права людини, як майнові права, державні органи повинні діяти вчасно та в належний і якомога послідовніший спосіб (рішення у справах "Беєлер проти Італії" "Онер`їлдіз проти Туреччини" "Megadat.com S.r.l. проти Молдови" та "Москаль проти Польщі").

Зокрема, на державні органи покладено обов`язок запровадити внутрішні процедури, які посилять прозорість і ясність їхніх дій, мінімізують ризик помилок (рішення у справах "Лелас проти Хорватії", "Тошкуце та інші проти Румунії") і сприятимуть юридичній визначеності у цивільних правовідносинах, які зачіпають майнові інтереси (рішення у справах "Онер`їлдіз проти Туреччини" та "Беєлер проти Італії").

Принцип "належного урядування", як правило, не повинен перешкоджати державним органам виправляти випадкові помилки, навіть ті, причиною яких є ї власна недбалість (див. зазначене рішення у справі Москаль проти Польщі (Moskal v. Poland), п.73). Будь-яка інша позиція була б рівнозначною, inter alia, санкціонуванню неналежного розподілу обмежених державних ресурсів, що саме по собі суперечило б загальним інтересам (див. там само). З іншого боку, потреба виправити минулу "помилку" не має непропорційним чином втручатися в нове право, набуте особою, яка покладалася на легітимність добросовісних дій державного органу (див., mutatis mutandis, рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), заява №36548/97, п.58, ECHR 2002-VIII). Іншими словами, державні органи, які не впроваджують або не дотримуються своїх власних процедур, не повинні мати можливість отримувати вигоду від своїх протиправних дій або уникати виконання своїх обов`язків (див. зазначене вище рішення у справі "Лелас проти Хорватії" (Lelas v. Croatia), п.74).

Ризик будь-якої помилки державного органу повинен покладатися на саму державу, а помилки не можуть виправлятися за рахунок осіб, яких вони стосуються (див., серед інших джерел, mutatis mutandis, зазначене вище рішення у справі "Пінкова та Пінк проти Чеської Республіки" (Pincova and Pine v. the Czech Republic), п.58, а також рішення у справі "Ґаші проти Хорватії" (Gashi v. Croatia), заява №32457/05, п.40, від 13.12.2007 року, та у справі "Трґо проти Хорватії" (Trgo v. Croatia), заява №35298/04, п.67, від 11.06.2009 року).

Європейський суд з прав людини у рішенні від 10.02.2010 року у справі "Серявін та інші проти України" зауважив, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Згідно п. 10 ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Згідно ч. 1 ст. 9 КАС України розгляд і вирішення справ в адміністративних судах здійснюються на засадах змагальності сторін та свободи в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Відповідно до ч. 3 ст. 9 КАС України кожна особа, яка звернулася за судовим захистом, розпоряджається своїми вимогами на свій розсуд, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Таким правом користуються й особи, в інтересах яких подано позовну заяву, за винятком тих, які не мають адміністративної процесуальної дієздатності.

Відповідно до ч.ч. 1, 2 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених ст. 78 цього Кодексу.

В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Отже, з урахуванням викладених обставин та наведених норм матеріального права, які були чинними на момент виникнення спірних правовідносин, розглянувши подані учасниками справи документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтуються позовні вимоги, оцінивши докази, які мають значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд дійшов висновку про наявність підстав для задоволення позовних вимог.

Щодо розподілу судових витрат, суд зазначає наступне.

Судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи (ч.1 ст. 132 КАС України).

Згідно з ч. 1 ст.139 КАС України при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі, або якщо відповідачем у справі виступала його посадова чи службова особа.

Згідно з ч.1 ст.134 КАС України витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави.

За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом з іншими судовими витратами, за винятком витрат суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката (ч.2 ст.134 КАС України).

Згідно з п. 1, 2 ч.3 ст.134 КАС України для цілей розподілу судових витрат: розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу та з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги (ч.4 ст.134 КАС України).

Відповідно до ч. 5 ст. 134 КАС України розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Згідно з п. 6, 7 ст.134 КАС України у разі недотримання вимог частини п`ятої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Аналіз положень ст. 134 КАС України вказує на те, що склад та розмір витрат на професійну правничу допомогу підлягає доказуванню в судовому процесі - сторона, яка хоче компенсувати судові витрати повинна довести та підтвердити розмір заявлених судових витрат, а інша сторона може подати заперечення щодо неспівмірності розміру таких витрат.

Результат та вирішення справи безпосередньо пов`язаний із позицією, зусиллям і участю в процесі представника інтересів сторони за договором. При цьому, такі надані послуги повинні бути обґрунтованими, тобто доцільність надання такої послуги та її вплив на кінцевий результат розгляду справи, якого прагне сторона, повинно бути доведено стороною в процесі.

Принцип співмірності витрат на оплату послуг адвоката запроваджено у ч. 5 ст. 134 КАС України.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

При цьому розмір витрат на правничу допомогу встановлюється судом на підставі оцінки доказів щодо детального опису робіт, здійснених адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Отже, питання розподілу судових витрат пов`язане із суддівським розсудом (дискреційні повноваження).

Згідно з п. 4 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" договір про надання правової допомоги - домовленість, за якою одна сторона (адвокат, адвокатське бюро, адвокатське об`єднання) зобов`язується здійснити захист, представництво або надати інші види правової допомоги другій стороні (клієнту) на умовах і в порядку, що визначені договором, а клієнт зобов`язується оплатити надання правової допомоги та фактичні витрати, необхідні для виконання договору.

Статтею 19 цього Закону визначено такі види адвокатської діяльності як надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами.

Таким чином, правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо, а договір про надання правової допомоги укладається на такі види адвокатської діяльності як захист, представництво та інші види адвокатської діяльності.

Представництво - вид адвокатської діяльності, що полягає в забезпеченні реалізації прав і обов`язків клієнта в цивільному, господарському, адміністративному та конституційному судочинстві, в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами, прав і обов`язків потерпілого під час розгляду справ про адміністративні правопорушення, а також прав і обов`язків потерпілого, цивільного позивача, цивільного відповідача у кримінальному провадженні (п. 9 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність").

Інші види правової допомоги - види адвокатської діяльності з надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правового супроводу діяльності клієнта, складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру, спрямованих на забезпечення реалізації прав, свобод і законних інтересів клієнта, недопущення їх порушень, а також на сприяння їх відновленню в разі порушення (п. 6 ч. 1 ст. 1 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність").

Відповідно до ст. 30 Закону України "Про адвокатуру та адвокатську діяльність" гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Відповідно до ч. 7 ст. 139 КАС України розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву.

За відсутності відповідної заяви або неподання відповідних доказів протягом встановленого строку така заява залишається без розгляду.

Згідно з ч. 9 ст. 139 КАС України при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує:

(1) чи пов`язані ці витрати з розглядом справи;

(2) чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес;

(3) поведінку сторони під час розгляду справи, що призвела до затягування розгляду справи, зокрема, подання стороною явно необґрунтованих заяв і клопотань, безпідставне твердження або заперечення стороною певних обставин, які мають значення для справи, тощо;

(4) дії сторони щодо досудового вирішення спору (у випадках, коли відповідно до закону досудове вирішення спору є обов`язковим) та щодо врегулювання спору мирним шляхом під час розгляду справи, стадію розгляду справи, на якій такі дії вчинялися.

Як зазначив Верховний Суд у постанові від 04.02.2020 року у справі № 280/1765/19, склад та розмір витрат, пов`язаних з оплатою правової допомоги, які входять до предмета доказування у справі, мають бути документально підтверджені та доведені. Відсутність документального підтвердження витрат на правову допомогу, а також розрахунку таких витрат є підставою для відмови у задоволенні вимог про відшкодування таких витрат.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд має враховувати, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову. Також судом мають бути враховані критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Аналогічна правова позиція викладена, зокрема, у постанові Верховного Суду від 07.05.2020 року у справі № 320/3271/19.

Суд зазначає, що з аналізу ст. 134 КАС України випливає, що крім того, що зазначена стаття забезпечує право особи на правову допомогу, з іншого боку, вона запобігає зловживанню правом на компенсацію витрат на правову допомогу в т.ч. неоднаковій судовій практиці, встановлюючи критерії співмірності, які визначені в частині 5 цієї статті. Тобто, суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат обґрунтовано у кожному конкретному випадку за критеріями співмірності необхідних і достатніх витрат.

При визначенні суми компенсації витрат, понесених на правничу допомогу, необхідно досліджувати на підставі належних та допустимих доказів обсяг фактично наданих адвокатом послуг і виконаних робіт, кількість витраченого часу, розмір гонорару, співмірність послуг категоріям складності справи, витраченого адвокатом часу, об`єму наданих послуг, ціни позову та (або) значенню справи.

Верховний Суд в постанові від 05.06.2018 року у справі № 904/8308/17 зазначив, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін.

Такі самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрат на підставі статті 41 Конвенції.

У цій справі представник позивача просив відшкодувати за рахунок бюджетних асигнувань відповідача витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 15000 грн.

На підтвердження понесених витрат на правничу допомогу позивачем надано: договір про надання правової допомоги від 16.03.2026 року № 16/03/2026; платіжну інструкцію №327 від 10.04.2026 року на 15000 грн (призначення платежу за надання правової допомоги за договором №16/03/26 від 16.03.2026 року.

Вищевказані документи є належними доказами, які підтверджують понесення позивачем витрат на правничу допомогу.

Згідно з договором про надання правової допомоги від 16.03.2026 року № 16/03/2026 адвокат, бере на себе зобов`язання надавати необхідну правову допомогу Замовнику, як послуги з адвокатської діяльності, за його окремими дорученнями, в тому числі, але не виключно, представляти інтереси Замовника в судах загальної юрисдикції, в тому числі в судах апеляційної та касаційної інстанції, в адміністративних та господарських судах, в тому числі в судах апеляційної та касаційної інстанції, у Верховному суді, з усіма правами, наданими законом позивачу, відповідачу, третій особі, при провадженні в адміністративних, цивільних, господарських справах.

Замовник погоджується сплатити Адвокату 100% обумовленої суми в день укладення вказаного Договору або не пізніше 3-х днів після підписання зазначеного Договору, якщо інше не вказано у Додатках до цього Договору у сумі 15000 грн (п`ятнадцять тисяч гривень) (п. 3.2. Договору).

Вирішуючи питання обґрунтованості розміру заявлених позивачем витрат на професійну правничу допомогу та пропорційності їх складності правовому супроводу справи, суд зазначає, що розмір відшкодування судових витрат, не пов`язаних зі сплатою судового збору, повинен бути співрозмірним з ціною позову, тобто не має бути явно завищеним порівняно з ціною позову.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, висловленої у постанові від 23.04.2019 року у справі № 826/9047/16, суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

Також судом мають бути враховані критерії об`єктивного визначення розміру суми послуг адвоката. У зв`язку з цим суд з урахуванням конкретних обставин, зокрема ціни позову, може обмежити такий розмір з огляду на розумну необхідність судових витрат для конкретної справи.

Відповідно до правової позиції Верховного Суду, викладеної у постанові від 19.01.2023 року у справі №345/136/18, з посиланням на постанову Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 року у справі №922/1964/21, при встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини, розумність гонорару та витрачений адвокатом час. Суд, за відсутності клопотання іншої сторони, самостійно зменшив розмір витрат на професійну правничу допомогу внаслідок їх непропорційності.

Відповідно до правового висновку Верховного Суду, висловленого у постанові від 28.12.2020 року у справі №640/18402/19, розмір винагороди за надання правової допомоги, визначений у договорі у вигляді фіксованої суми, не змінюється в залежності від обсягу послуг та витраченого адвокатом часу.

Так, зміст ч. 4 ст. 134 КАС України, яка запроваджена "для визначення розміру витрат", у той час як в межах цієї справи розмір гонорару адвоката встановлений сторонами договору у фіксованому розмірі, не залежить від обсягу послуг та часу, витраченого представником позивача, а отже є визначеним.

Крім того, відповідно до висновків Великої Палати Верховного Суду у постанові від 16.11.2022 року у справі №922/1964/21 розмір гонорару визначається лише за погодженням адвоката з клієнтом, а суд не вправі втручатися в ці правовідносини (п. 28 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 року у справі №755/9215/15-ц; п. 19 додаткової постанови Великої Палати Верховного Суду від 07.07.2021 року у справі №910/12876/19).

Фіксований розмір гонорару у цьому контексті означає, що у разі настання визначених таким договором умов платежу - конкретний склад дій адвоката, що були вчинені на виконання цього договору й призвели до настання цих умов, не має жодного значення для визначення розміру адвокатського гонорару у такому випадку.

Учасник справи повинен деталізувати відповідний опис лише тією мірою, якою досягається його функціональне призначення визначення розміру витрат на професійну правничу допомогу з метою розподілу судових витрат. Надмірний формалізм при оцінці такого опису на предмет його деталізації, за відсутності визначених процесуальним законом чітких критеріїв оцінки, може призвести до порушення принципу верховенства права.

Суд враховує висновки Верховного Суду у складі Касаційного адміністративного суду, викладені у постанові від 14.11.2019 року у справі №826/15063/18, згідно яких суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої ухвалене судове рішення, всі понесені нею витрати на професійну правничу допомогу, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, враховуючи такі критерії, як складність справи, витрачений адвокатом час, значення спору для сторони тощо.

Враховуючи предмет позову, який поданий представником позивача в електронному вигляд, обсяг фактичних даних, об`єм дослідженої національної судової практики та практики ЄСПЛ, незначну складність складених процесуальних документів, заперечення відповідача, суд, виходячи з принципу пропорційності, вважає, що сума, заявлена до стягнення є неспівмірною із складністю справи та обсягом наданих послуг адвокатом та виходячи з критерію пропорційності суд вважає, що розмір витрат на правничу допомогу, що підлягає стягненню з відповідача, повинен становити 10000 грн.

Розподіл судового збору здійснюється відповідно до ч. 1 ст. 139 КАС України.

Керуючись ст.ст. 73, 74, 75, 76, 77, 90, 94, 139, 241, 245, 246, 250, 255, 295 КАС України, -

ВИРІШИВ

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 ) до Державної міграційної служби України (вул. Володимирська, 9, м. Київ, ЄДРПОУ 37508470) про визнання протиправним та скасування рішення, задовольнити.

Визнати протиправним та скасувати наказ Державної міграційної служби України "Про визнання недійсними деяких посвідок на постійне проживання" від 24.02.2026 року №53 в частині визнання недійсними та такими, що підлягають вилученню та знищенню, посвідки на постійне проживання серії НОМЕР_1 від 14.04.2008 року та серії НОМЕР_2 від 15.06.2026 року ОСОБА_1 .

Стягнути на користь ОСОБА_1 понесені витрати на професійну правничу допомогу у розмірі 10000 грн за рахунок бюджетних асигнувань Державної міграційної служби України.

Стягнути на користь ОСОБА_1 понесені витрати зі сплати судового збору у розмірі 1064,96 грн за рахунок бюджетних асигнувань Державної міграційної служби України.

Рішення суду набирає законної сили в порядку, визначеному ст. 255 КАС України.

Відповідно до ст. 295 КАС України, апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення (ухвалу) суду або якщо розгляд справи здійснювався в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено у день його проголошення або складення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Суддя Альчук Максим Петрович