Рішення № 139337460, 19.08.2026, Кіровський районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 204/3305/26

Провадження № 2/0203/2625/2026

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

19.08.2026 року Центральний районний суд міста Дніпра в складі:

головуючого судді - Казака С.Ю.

при секретарі - Биченковій Г.С.

розглянув у відкритому судовому засіданні в м.Дніпро цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «ПОЗИКА» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,-

ВСТАНОВИВ:

Позивач звернувся до суду з вищезазначеним позовом, в обґрунтування якого посилався на те, що 14.11.2021 року між ТОВ «ФК «ІРБІС» та відповідачем було укладено кредитний договір №74214262, відповідно до умов якого останньому було видано кредит в сумі 5700 грн. 01.09.2025 року між первісним кредитором та ТОВ «ФК «ПОЗИКА» було укладено договір факторингу №01092025/1, відповідно до умов якого на користь позивача було відступлено право вимоги за укладеним із відповідачем кредитним договором, заборгованість за яким становить 19380 грн.. з яких: заборгованість за тілом кредиту в сумі 5700 грн., заборгованість по процентам в сумі 13680 грн. Посилаючись на вказані обставини, позивач просив стягнути з відповідача зазначену вище заборгованість за кредитним договором та понесені по справі судові витрати.

У наданому відзиві представник відповідача просив частково задовольнити позов, зменшивши розмір процентів до 5700 грн., посилаючись на те, що в іншій частині проценти нараховано безпідставно, поза межами строку кредитування. Також просив зменшити розмір заявлених до стягнення витрат на правову допомогу до 1000 грн., посилаючись на їх неспівмірність із фактично наданими послугами та складністю справи.

У відповіді на відзив представник позивача зазначив, що проценти за користування кредитом нараховано у відповідності до умов кредитного договору, а також посилався на не надання відповідачем альтернативного розрахунку заборгованості. Також зазначив, що заявлені д стягнення витрати на правову допомогу є співмірними, відповідають складності справи, ціні позову та обсягу наданих послуг.

Ухвалою Чечелівського районного суду міста Дніпра від 03.04.2026 року цивільну справу було передано за підсудністю до Центрального районного суду міста Дніпра.

Ухвалою Центрального районного суду міста Дніпра від 18.05.2026 року було відкрито провадження по справі та призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін.

В призначене судове засідання представник позивача не з`явився. В пред`явленому позові позивач просив розглядати справу без участі його представника, не заперечуючи проти заочного розгляду справи.

Представник відповідача в наданій заяві також просив розглядати справу за відсутності сторони відповідача.

За вказаних обставин, а також враховуючи призначення справи до розгляду в спрощеному позовному провадженні, надання сторонами заява по суті справи, в яких останні висловили свою позицію щодо доводів та заперечень один одного, суд, у відповідності до ч.3 ст.211, ч.2 ст.247 ЦПК України, визнав за можливе провести розгляд справи по суті за відсутності сторін, за наявними у справі матеріалами та без фіксації судового засіданні за допомогою звукозаписувального технічного засобу.

Перевіривши доводи, викладені в позовній заяві та дослідивши матеріали справи, суд приходить до наступного висновку.

Відповідно до ч.ч.1,2 ст.207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах, у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони. Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного, електронного або іншого копіювання, електронного підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів, або іншим чином врегульовується порядок його використання сторонами.

За змістом ст.ст.626,628 ЦК України договором є домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків. Зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Із прийняттям Закону України «Про електронну комерцію» №675-VIII від 03.09.2015 року, який набрав чинності 30 вересня 2015 року, на законодавчому рівні встановлено порядок укладення договорів в мережі, спрощено процедуру підписання договору та надання згоди на обробку персональних даних.

В ст.3 вказаного Закону визначено, що електронний договір - це домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав і обов`язків та оформлена в електронній формі.

Відповідно до ч.3 ст.11 Закону №675-VIII від 03.09.2015 року електронний договір укладається шляхом пропозиції його укласти (оферти) однією стороною та її прийняття (акцепту) другою стороною.

Пропозиція укласти електронний договір (оферта) може бути зроблена шляхом надсилання комерційного електронного повідомлення, розміщення пропозиції (оферти) у мережі Інтернет або інших інформаційно-телекомунікаційних системах (ч.4 ст.11 Закону №675-VIII від 03.09.2015 року).

Відповідь особи, якій адресована пропозиція укласти електронний договір, про її прийняття (акцепт) може бути надана шляхом: надсилання електронного повідомлення особі, яка зробила пропозицію укласти електронний договір, підписаного в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; заповнення формуляра заяви (форми) про прийняття такої пропозиції в електронній формі, що підписується в порядку, передбаченому статтею 12 цього Закону; вчинення дій, що вважаються прийняттям пропозиції укласти електронний договір, якщо зміст таких дій чітко роз`яснено в інформаційній системі, в якій розміщено таку пропозицію, і ці роз`яснення логічно пов`язані з нею (ч.6 ст.11 Закону №675-VIII від 03.09.2015 року).

Електронний договір, укладений шляхом обміну електронними повідомленнями, підписаний у порядку, визначеному статтею 12 цього Закону, вважається таким, що за правовими наслідками прирівнюється до договору, укладеного у письмовій формі (ч.12 ст.11 Закону №675-VIII від 03.09.2015 року).

Статтею 12 Закону №675-VIII від 03.09.2015 року визначено, що якщо відповідно до акта цивільного законодавства або за домовленістю сторін електронний правочин має бути підписаний сторонами, моментом його підписання є використання: електронного підпису або електронного цифрового підпису відповідно до Закону України Про електронний цифровий підпис, за умови використання засобу електронного цифрового підпису усіма сторонами електронного правочину; електронного підпису одноразовим ідентифікатором, визначеним цим Законом; аналога власноручного підпису (факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного або іншого копіювання, іншого аналога власноручного підпису) за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідних аналогів власноручних підписів.

Відповідно до ч.ч.1,2 ст.1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірах та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти (ч.1 ст.1048 ЦК України).

До відносин за кредитним договором застосовуються положення параграфа 1 цієї глави, якщо інше не встановлено цим параграфом і не випливає із суті кредитного договору.

Відповідно до ч.1 ст.1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом. Розмір і порядок одержання процентів встановлюються договором. Якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. У разі відсутності іншої домовленості сторін проценти виплачуються щомісяця до дня повернення позики.

Згідно зі ст.1049 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцеві позику (грошові кошти у такій самій сумі або речі, визначені родовими ознаками, у такій самій кількості, такого самого роду та такої самої якості, що були передані йому позикодавцем) у строк та в порядку, що встановлені договором. Договір позики є укладеним з моменту передання грошей або інших речей, визначених родовими ознаками.

У ст.526 ЦК України передбачено, що зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до положень ст.ст.512,514 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою, у тому числі внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги). При цьому до нового кредитора переходять права первісного кредитора у зобов`язанні в обсязі та на умовах, що існували на момент переходу цих прав, якщо інше не встановлено договором або законом.

Одним із випадків відступлення права вимоги є факторинг (фінансування під відступлення права грошової вимоги).

У статті 1077 ЦК України зазначено, що за договором факторингу одна сторона (фактор) передає або зобов`язується передати грошові кошти в розпорядження другої сторони (клієнта) за плату (у будь-який передбачений договором спосіб), а клієнт відступає або зобов`язується відступити факторові своє право грошової вимоги до третьої особи (боржника). Клієнт може відступити факторові свою грошову вимогу до боржника з метою забезпечення виконання зобов`язання клієнта перед фактором. Зобов`язання фактора за договором факторингу може передбачати надання клієнтові послуг, пов`язаних із грошовою вимогою, право якої він відступає.

Судом встановлено, вбачається з матеріалів справи та не заперечувалось відповідачем, що 14.11.2021 року між останнім та ТОВ «ФК «ІРБІС» було укладено договір про надання фінансового кредиту №74214262, відповідно до умов п.3.1 якого відповідачу було видано кредит в сумі 5700 грн.

Згідно долучених до позову копій договору факторингу №01092025/1 від 01.09.2025 року, акту приймання-передачі реєстру прав вимог від 01.09.2025 року, витягу з додатку №1 до договору та платіжної інструкції про перерахування коштів, підтверджено відступлення права вимоги за укладеним із відповідачем кредитним договором на користь позивача.

В пред`явленому позові позивач, просив стягнути з відповідача заборгованість за вказаним кредитним договором, яка була розраховано станом на дату відступлення прав вимоги, в сумі 19380 грн.. з яких: заборгованість за тілом кредиту в сумі 5700 грн., заборгованість по процентам в сумі 13680 грн.

Не заперечуючи проти факту укладання кредитного договору та видачі кредитних коштів, відповідач згідно пред`явленого його представником відзиву просив зменшити розмір процентів, що підлягають стягненню до 5700 грн., посилаючись на те, що в іншій частині проценти нараховано безпідставно, поза межами строку кредитування.

Доводи та заперечень сторін в цій частині, суд враховує наступне.

Велика Палата Верховного Суду в постанові від 05 квітня 2023 року у справі №910/4518/16 (провадження №12-16гс22) виклала такі правові висновки щодо змісту поняття «користування кредитом».

Поняття «користування кредитом», яким послуговуються скаржники, є окремим випадком «користування чужими коштами». Термін «користування чужими коштами» Велика Палата Верховного Суду розтлумачила в постанові від 10 квітня 2018 року у справі № 910/10156/17 (пункти 34, 35, 37 відповідно).

Термін «користування чужими коштами» може використовуватися у двох значеннях. Перше - це одержання боржником (як правило, за плату) можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу. Друге значення - прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити гроші, але неправомірно не сплачує їх.

Відносини щодо сплати процентів за одержання боржником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу врегульовані законодавством. Зокрема, відповідно до частини першої статті 1048 ЦК України позикодавець має право на одержання від позичальника процентів від суми позики, якщо інше не встановлено договором або законом; розмір і порядок одержання процентів установлюються договором; якщо договором не встановлений розмір процентів, їх розмір визначається на рівні облікової ставки Національного банку України. Такі ж правила щодо сплати процентів застосовуються до кредитних відносин у силу частини другої статті 1054 ЦК України та до відносин із комерційного кредиту - в силу частини другої статті 1057 цього Кодексу.

Наслідки прострочення грошового зобов`язання, коли боржник повинен сплатити грошові кошти, але неправомірно не сплачує їх, також врегульовані законодавством. У цьому разі відповідно до частини другої статті 625 ЦК України боржник зобов`язаний сплатити суму боргу з урахуванням установленого індексу інфляції за весь час прострочення, а також три проценти річних від простроченої суми, якщо інший розмір процентів не встановлений договором або законом.

Отже, «користування кредитом» - це можливість позичальника за плату правомірно не повертати кредитору борг (кредит) протягом певного періоду часу, погодженого сторонами кредитного договору.

Щодо нарахування процентів на підставі статті 1048 ЦК України.

Велика Палата Верховного Суду наголошує, що проценти відповідно до статті 1048 ЦК України сплачуються не за сам лише факт отримання позичальником кредиту, а за «користування кредитом» (тобто за можливість позичальника за плату правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу).

Надання кредиту наділяє позичальника благом, яке полягає в тому, що позичальник, одержавши від кредитора грошові кошти, не повинен повертати їх негайно, а отримує можливість правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу (строку кредитування, у межах якого сторони можуть встановити періоди повернення частини суми кредиту), а кредитор, відповідно, за загальним правилом не вправі вимагати повернення боргу протягом відповідного строку (право кредитора достроково вимагати повернення всієї суми кредиту передбачає частина друга статті 1050 ЦК України). Саме за це благо - можливість правомірно не повертати кредитору борг протягом певного часу - позичальник сплачує кредитору плату, якою є проценти за договором кредиту відповідно до статті 1048 ЦК України.

Уклавши кредитний договір, сторони мають легітимні очікування щодо належного його виконання. Зокрема, позичальник розраховує, що протягом певного часу він може правомірно «користуватися кредитом», натомість кредитор розраховує, що він отримає плату (проценти за «користування кредитом») за надану позичальнику можливість не повертати всю суму кредиту одразу.

Разом з цим зі спливом строку кредитування чи пред`явленням кредитором вимоги про дострокове погашення кредиту кредит позичальнику не надається, позичальник не може правомірно не повертати кошти, а тому кредитор вправі вимагати повернення кредиту разом із процентами, нарахованими відповідно до встановлених у договорі термінів погашення періодичних платежів на час спливу строку кредитування чи пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту у межах цього строку. Тобто позичальник у цьому разі не отримує від кредитора відповідне благо на період після закінчення строку кредитування чи після пред`явлення кредитором вимоги про дострокове погашення кредиту, а тому й не повинен сплачувати за нього нові проценти відповідно до статті 1048 ЦК України.

Очікування кредитодавця, що позичальник повинен сплачувати проценти за «користування кредитом» поза межами строку, на який надається такий кредит (тобто поза межами існування для позичальника можливості правомірно не сплачувати кредитору борг), виходять за межі взаємних прав та обов`язків сторін, що виникають на підставі кредитного договору, а отже, такі очікування не можуть вважатись легітимними.

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що зазначене благо виникає у позичальника саме внаслідок укладення кредитного договору. Невиконання зобов`язання з повернення кредиту не може бути підставою для отримання позичальником можливості правомірно не сплачувати кредитору борг протягом певного часу, а отже - і для виникнення зобов`язання зі сплати процентів відповідно до статті 1048 ЦК України.

За таких обставин надання кредитодавцю можливості нарахування процентів відповідно до статті 1048 ЦК України поза межами строку кредитування чи після пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту вочевидь порушить баланс інтересів сторін - на позичальника буде покладений обов`язок, який при цьому не кореспондує жодному праву кредитодавця.

Велика Палата Верховного Суду також звертає увагу на аналогічне правове регулювання можливості стягнення процентів поза межами встановленого договором строку повернення вкладу в спорах, в яких банки, на порушення умов договору банківського вкладу, не повертають вкладникам банківські вклади та нараховані за ними проценти. Проценти за банківським вкладом нараховуються лише в межах строку, визначеного у договорі банківського вкладу, тобто за правомірне користування цими коштами. Інакше кажучи, так само як банк не може нараховувати проценти за користування позичальником кредитом після спливу визначеного у договорі строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно з частиною другою статті 1050 ЦК України (пункт 54 постанови Великої Палати Верховного Суду від 29 березня 2018 року у справі № 444/9519/12), так само і вкладник за договором банківського вкладу після закінчення строку, на який зроблений вклад, позбавлений права вимагати стягнення процентів за правомірне користування банком цими коштами.

Зокрема, в постанові Великої Палати Верховного Суду від 20 березня 2019 року у справі № 761/26293/16-ц сформульовано такі висновки.

Строковий договір банківського вкладу покладає на банк обов`язок прийняти від вкладника суму коштів, нарахувати на неї проценти та повернути ці кошти з процентами зі спливом установленого договором строку.

Закінчення строку дії договору банківського вкладу не звільняє банк від обов`язку повернути (видати) кошти вкладникові.

Сторони за домовленістю можуть визначити порядок здійснення повернення коштів за строковим вкладом - шляхом перерахування на поточний рахунок вкладника, шляхом видачі готівкою через касу банку або іншим шляхом. Зазначені вище норми не містять обмежень при виборі сторонами такого договору способу виконання зобов`язання з повернення коштів банку перед вкладником.

У разі якщо договором банківського вкладу передбачено повернення вкладу коштів шляхом їх перерахування на поточний рахунок вкладника, із чим погодились обидві сторони, укладаючи такий договір, то після здійснення зазначеної операції правовідносини сторін трансформуються у правовідносини банківського рахунку відповідно до положень частини третьої статті 1058 ЦК України.

Така трансформація означає, що вкладник має право отримати готівкою повернуті банком на поточний рахунок кошти за вкладом, але до правовідносин між ними вже не можуть застосовуватись положення договору строкового банківського вкладу у зв`язку з тим, що строк його дії закінчився.

Близькі за змістом висновки також сформульовані в постанові Великої Палати Верховного Суду від 09 листопада 2021 року у справі № 320/5115/17.

Отже, припис абзацу другого частини першої статті 1048 ЦК України про щомісячну виплату процентів до дня повернення позики у разі відсутності іншої домовленості сторін може бути застосований лише у межах погодженого сторонами строку кредитування. Право кредитодавця нараховувати передбачені договором проценти за кредитом припиняється після спливу визначеного договором строку кредитування чи у разі пред`явлення до позичальника вимоги згідно із частиною другою статті 1050 ЦК України.

Вказаних вище висновків Велика Палата Верховного Суду також дійшла у постановах від 28 березня 2018 року у справі № 444/9519/12 (пункти 53, 54) та від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (пункт 6.19). Велика Палата Верховного Суду вважає, що підстав для відступу від таких висновків немає.

Велика Палата Верховного Суду підкреслює, що зазначене в цьому розділі постанови не означає, що боржник не повинен у повному обсязі виконувати свій обов`язок за кредитним договором. Боржник не звільняється від зобов`язань зі сплати нарахованих у межах строку кредитування, зокрема до пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту, процентів за «користування кредитом». Установлений кредитним договором строк кредитування лише визначає часові межі, в яких проценти за «користування кредитом» можуть нараховуватись, не скасовуючи при цьому обов`язок боржника щодо їх сплати.

Отже, якщо позичальник прострочив виконання зобов`язання з повернення кредиту та сплати процентів за «користування кредитом», сплив строку кредитування чи пред`явлення вимоги про дострокове погашення кредиту не може бути підставою для невиконання такого зобов`язання. Зазначене також є підставою для відповідальності позичальника за порушення грошового зобов`язання.

Щодо нарахування процентів на підставі статті 625 ЦК України.

Регулятивні відносини між сторонами кредитного договору обмежені, зокрема, часовими межами, в яких позичальник отримує можливість правомірно не сплачувати кредитору борг (строком кредитування та визначеними у його межах періодичними платежами). Однак якщо позичальник порушує зобов`язання з повернення кредиту, в цій частині між ним та кредитодавцем регулятивні відносини трансформуються в охоронні.

Інакше кажучи, оскільки поведінка боржника не може бути одночасно правомірною та неправомірною, то регулятивна норма частини першої статті 1048 ЦК України і охоронна норма частини другої статті 625 цього Кодексу не можуть застосовуватись одночасно (постанова Великої Палати Верховного Суду від 04 лютого 2020 року у справі № 912/1120/16 (пункт 6.28)).

На період після прострочення виконання зобов`язання з повернення кредиту кредит боржнику не надається, боржник не може правомірно не повертати кредит, а тому кредитор вправі вимагати повернення боргу разом з процентами, нарахованими на час спливу строку кредитування. Тобто боржник у цьому разі не отримує від кредитора відповідне благо на період після закінчення кредитування, а тому й не повинен сплачувати за нього проценти відповідно до статті 1048 ЦК України; натомість настає відповідальність боржника - обов`язок щодо сплати процентів відповідно до статті 625 ЦК України у розмірі, встановленому законом або договором.

Щодо можливості нарахування процентів поза межами стоку кредитування

Велика Палата Верховного Суду зауважує, що особи мають право вибору: використати існуючі диспозитивні норми законодавства для регламентації своїх відносин або встановити для себе правила поведінки на власний розсуд. Цивільний договір як домовленість двох або більше сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків, виявляє автономію волі учасників щодо врегулювання їхніх відносин згідно з розсудом і у межах, встановлених законом, тобто є актом встановлення обов`язкових правил для сторін, індивідуальним регулятором їхньої поведінки.

Приписи частин другої та третьої статті 6 і статті 627 ЦК України визначають співвідношення між актами цивільного законодавства та договором, зокрема ситуації, коли сторони у договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства та врегулювати свої відносини на власний розсуд і коли вони не вправі цього робити.

Указані висновки викладені в пунктах 22, 23 постанови Великої Палати Верховного Суду від 13 липня 2022 року у справі № 363/1834/17.

У частині третій статті 6 ЦК України зазначено, що сторони в договорі можуть відступити від положень актів цивільного законодавства і врегулювати свої відносини на власний розсуд; сторони в договорі не можуть відступити від положень актів цивільного законодавства, якщо в цих актах прямо вказано про це, а також у разі, якщо обов`язковість для сторін положень актів цивільного законодавства випливає з їх змісту або із суті відносин між сторонами. Тобто частина третя статті 6 ЦК України не допускає встановлення договором умов, які не відповідають закону.

У статті 627 ЦК України зазначено, що відповідно до статті 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості. Отже, ця стаття також не допускає свободу договору в частині порушення, зокрема, вимог ЦК України та інших актів цивільного законодавства.

Тому сторони не можуть з посиланням на принцип свободи договору домовитись про те, що їхні відносини будуть регулюватися певною нормою закону за їхнім вибором, а не тією нормою, яка регулює їхні відносини виходячи з правової природи останніх.

Зазначене не означає, що сторони не можуть домовитися про те, що в разі прострочення повернення кредиту позичальник сплачує кредитору проценти саме як міру відповідальності, зокрема в тому ж розмірі, в якому він сплачував проценти як плату за наданий кредит, або в іншому розмірі. Водночас така домовленість за правовою природою є домовленістю про сплату процентів річних у визначеному договором розмірі на підставі статті 625 ЦК України, і цей розмір може зменшити суд (пункт 107 цієї постанови).

Тобто твердження скаржників про те, що проценти за «користування кредитом» нараховуються не лише в межах строку кредитування, а й після спливу такого строку, тобто до моменту повного фактичного повернення кредитних коштів, свідчать про помилкове розуміння скаржниками правової природи процентів, які сплачуються позичальником у випадку прострочення грошового зобов`язання. Проценти, які можуть бути нараховані поза межами строку кредитування (чи після вимоги про дострокове погашення кредиту), є мірою цивільно-правової відповідальності та сплачуються відповідно до положень статті 625 ЦК України.

Відповідно до умов п.п.2.1-2.10, 3.2, 4.2 кредитного договору вбачається, що сторонами було погоджено строк кредитування до 12.02.2022 року, з яких: пільговий період з 14.11.2021 року по 14.12.2021 року, зі зниженою процентною ставкою в розмірі 2% та стандартний період з 15.12.2011 року по 12.02.2022 року, зі стандартною процентною ставкою 3% га день від суми кредиту.

За вказаних умов проценти за користування кредитом, який мав сплатити відповідач протягом пільгового періоду становили 3420 грн. (5700 : 100% х 2% х 30 днів) та протягом стандартного період 10260 грн. (5700 : 100% х 3% х 60 днів), а всього 13680 грн.

Вказаний розмір процентів відображений і у додатку №1 до кредитного договору «Таблиця обчислення загальної вартості кредиту для споживача та реальної річної процентної ставки за договором про споживчий кредит».

10.12.2021 року між ТОВ «ФК ІРБІС» та відповідачем було укладено додатковий договір №1 до договору про надання фінансового кредиту №74214262 від 14.11.2021 року, відповідно до умов п.п.2.1,2.2 якого, враховуючи сплату відповідачем процентів за користування кредитом 10.12.2021 року, сторони погодили строк наступного пільгового періоду на 30 календарних днів, з 10.12.2021 року по 09.01.2022 року, стандартного періоду 60 календарних днів, з 10.01.2022 року по 10.03.2022 року.

06.01.2022 року між ТОВ «ФК ІРБІС» та відповідачем було укладено додатковий договір №2 до договору про надання фінансового кредиту №74214262 від 14.11.2021 року, відповідно до умов п.п.2.1,2.2 якого, враховуючи сплату відповідачем процентів за користування кредитом 06.01.2022 року, сторони погодили строк наступного пільгового періоду на 30 календарних днів, з 06.01.2022 року по 05.02.2022 року, стандартного періоду 60 календарних днів, з 06.02.2022 року по 10.03.2022 року.

Укладання таких додаткових договорів узгоджується із умовами п.п.2.5, 4.4 договору про надання фінансового кредиту №74214262 від 14.11.2021 року.

Таким чином, матеріалами справи підтверджено погодження сторонами первісного строку кредитування до 12.02.2022 року та його продовження до 10.03.2022 року.

З долученого до позову розрахунку заборгованості вбачається, що нарахування процентів у зазначений вище період проводилось у відповідності до погоджених з відповідачем умов кредитного договору за ставкою 2% на день (114 грн.) протягом пільгового періоду та за ставкою 3% на день (171 грн.) протягом стандартного періоду.

Поряд з цим, суд погоджується із запереченнями відповідача про безпідставне нарахування процентів за користування кредитом після 10.03.2026 року, тобто поза межами строку кредитування.

В зв`язку з вищевикладеним, суд приходить до висновку про необхідність часткового задоволення позову, стягнувши з відповідача на користь позивача заборгованість за договором про надання фінансового кредиту №74214262 від 14.11.2021 року в сумі 14763 грн., з яких: заборгованість за тілом кредиту в сумі 5700 грн., заборгованість за процентами нарахованими станом на 10.03.2022 року в сумі 9063 грн.

В іншій частині в задоволенні позову в частині стягнення процентів відмовити.

Відповідно до ст.141 ЦПК України та пропорційно до задоволених позовних вимог (76,18% від ціни позову), з відповідача на користь позивача слід стягнути витрати по сплаті судового збору в сумі витрати по сплаті судового збору в сумі 2028 грн. 22 коп.

В частині стягнення витрат на правову допомогу в сумі 5500 грн., суд враховує наступне.

Згідно ч.ч.1,3 ст.133 ЦПК України судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи, до яких віднесено і витрати на професійну правничу допомогу.

Відповідно до ч.ч.3,4 ст.137 ЦПК України для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

Частиною п`ятою ст.137 ЦПК України встановлено, що у разі недотримання вимог частини четвертої цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами.

Згідно ст.19 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» видами адвокатської діяльності є, зокрема надання правової інформації, консультацій і роз`яснень з правових питань, правовий супровід діяльності юридичних і фізичних осіб, органів державної влади, органів місцевого самоврядування, держави; складення заяв, скарг, процесуальних та інших документів правового характеру; представництво інтересів фізичних і юридичних осіб у судах під час здійснення цивільного, господарського, адміністративного та конституційного судочинства, а також в інших державних органах, перед фізичними та юридичними особами. Адвокат може здійснювати інші види адвокатської діяльності, не заборонені законом.

Пунктом 3.2 рішення Конституційного Суду України від 30.09.2009 року №23-рп/2009 передбачено, що правова допомога є багатоаспектною, різною за змістом, обсягом та формами і може включати консультації, роз`яснення, складення позовів і звернень, довідок, заяв, скарг, здійснення представництва, зокрема в судах та інших державних органах, захист від обвинувачення тощо. Вибір форми та суб`єкта надання такої допомоги залежить від волі особи, яка бажає її отримати. Право на правову допомогу - це гарантована державою можливість кожної особи отримати таку допомогу в обсязі та формах, визначених нею, незалежно від характеру правовідносин особи з іншими суб`єктами права.

Згідно ст.30 Закону України «Про адвокатуру і адвокатську діяльність» передбачено, що гонорар є формою винагороди адвоката за здійснення захисту, представництва та надання інших видів правової допомоги клієнту. Порядок обчислення гонорару (фіксований розмір, погодинна оплата), підстави для зміни розміру гонорару, порядок його сплати, умови повернення тощо визначаються в договорі про надання правової допомоги. При встановленні розміру гонорару враховуються складність справи, кваліфікація і досвід адвоката, фінансовий стан клієнта та інші істотні обставини. Гонорар має бути розумним та враховувати витрачений адвокатом час.

Витрати за надану професійну правничу допомогу у разі підтвердження обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості підлягають розподілу за результатами розгляду справи незалежно від того, чи їх уже фактично сплачено стороною/третьою особою, чи тільки має бути сплачено. (Правова позиція Касаційного цивільного суду у складі Верховного Суду згідно з постановою від 15.06.2021 року у справі №159/5837/19 «Щодо витрат на професійну правничу допомогу в суді апеляційної інстанції»).

Також суд враховує, що при визначенні суми відшкодування слід виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін. Ті самі критерії застосовує ЄСПЛ, присуджуючи судові витрат на підставі ст.41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Зокрема, у рішеннях від 12.10.2006 року у справі «Двойних проти України» (пункт 80), від 10.12.2009 року усправі «Гімайдуліна і інших проти України» (пункти 34-36), від 23.01.2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України», від 26.02.2015 року у справі «Баришевський проти України» (пункт 95) зазначено, що заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим.

У рішенні ЄСПЛ від 28.11.2002 року «Лавентс проти Латвії» зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Відповідно до положень ч.6 ст.137 ЦПК України обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами.

Суд під час вирішення питання про розподіл судових витрат може не тільки за наявності заперечення сторони проти розподілу витратна адвоката, а і за власної ініціативи, керуючись критеріями, що визначені ч.ч.3,5,9 ст.141 ЦПК України, може не присуджувати стороні, на користь якої ухвалено судове рішення, всі її витрати на професійну правову допомогу.

Аналогічна позиція відображена в п.119 постанови Великої Палати Верховного Суду від 16.11.2022 року №922/1964/21.

Також, у постанові Верховного Суду від 13.05.2021 року у справі №903/277/20 зазначено, що оцінка обґрунтованості, пропорційності витрат на професійну правничу допомогу з урахуванням обсягу наданих адвокатом послуг, складністю справи, беручи до уваги, зокрема критерії реальності понесення адвокатських витрат, розумності їхнього розміру, співмірності, а також підтвердженість таких витрат належними та допустимими доказами вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням конкретних обставин кожної справи.

На підтвердження понесених витрат на правову допомогу позивачем надано договір №39493634/03 від 02.01.2026 року із ФОП Горобей Р.Г., що є адвокатом, з додатковою угодою №74214262 від 16.02.2026 року, акт надання послуг за договором від 16.02.2026 року на суму 5500 грн., що включає в себе послуги у вигляді письмової консультації клієнта (0,5 год., 500 грн.), правовий аналіз обставин спірних правовідносин та надання правових рекомендацій (консультацій) щодо захисту інтересів (1 год, 1500 грн.), складання позовної заяви (2 год., 3000 грн.), формування додатків до позовної заяви (0,5 год, 500 грн.).

Суд враховує, що стосовно справ про стягнення заборгованості за кредитними договорами існує стала судова практика. Вказана справа з огляду на ціну позову, в силу ст.19 ЦПК України віднесена до категорії малозначних та розглядається в спрощеному позовному провадженні. До позовної заяви додавались документи, що були у розпорядженні позивача, а тому, підготовка документів для звернення до суду в рамках даної справи в суді першої інстанції не вимагала великого обсягу юридичної і технічної роботи.

За вказаних обставин, враховуючи подані представником відповідача заперечення щодо неспівмірності заявлених витрат на правову допомогу, виходячи із положень ч.3 ст.141 ЦПК України, складність справи та обсяг і складності виконаної адвокатом роботи, критерії необхідності та значимості таких дій у справі, виходячи з її конкретних обставин, а також часткове задоволення позову суд вважає, що заявлені позивачем витрати на правничу допомогу в розмірі 5500 грн. є завищеними та підлягають зменшенню до 2000 грн.

Таким чином, всього з відповідача на користь позивача підлягають стягненню судові витрати в сумі 4028 грн. 2 коп.

Керуючись ст.ст.3,11,12 Закону України «Про електронну комерцію», ст.ст.207,512,514,526,626,628,1048, 1049,1054,1077, п.18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України, ст.ст.2,4,5,10-13,76-81,89,141,211, 223,247,258,259,263-268 ЦПК України, суд

ВИРІШИВ:

Позов Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «ПОЗИКА» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Фінансова компанія «ПОЗИКА» (07406, Київська область, м.Бровари, вул.Симона Петлюри, буд.21/1, код ЄДРПОУ 3943634) заборгованість за договором про надання фінансового кредиту №74214262 від 14 листопада 2021 року в сумі 14763 грн., з яких: заборгованість за тілом кредиту в сумі 5700 грн., заборгованість за процентами нарахованими станом на 10.03.2022 року в сумі 9063 грн., а також стягнути судові витрати в сумі 4028 грн. 22 коп., у т.ч.: витрати по сплаті судового збору в сумі 2028 грн. 22 коп., витрати на правову допомогу в сумі 2000 грн.

В іншій частині в задоволенні позову відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного розгляду.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана позивачем до Дніпровського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив за письмовою заявою відповідача. Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Повне рішення складено 24 серпня 2026 року.

Суддя С.Ю.Казак