Рішення № 139320197, 06.08.2026, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.ua

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

06.08.2026Справа № 910/3453/25

Суддя Н.Плотницька, розглянувши справу

за позовомТовариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародний центр прав людини"доКиївської міської радипровизнання недійсним частини пункту 8.4 договору оренди земельної ділянки №63-6-00310 від 12.08.2005 за участюКиївської міської прокуратуриПредставники сторінвід позивача:Ратич Х.О.від відповідача:Литвиненко Ю.А.Від прокурораЯщук К.В.ОБСТАВИНИ СПРАВИ:

20.03.2025 до Господарського суду міста Києва надійшла позовна заява Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародний центр прав людини" з вимогами до Київської міської ради про визнання недійсним пункту договору.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що частина пункту 8.4 договору оренди земельної ділянки № 63-6-00310 від 12.08.2005 порушує права позивача та безпідставно зобов`язує орендаря завершити забудову земельної ділянки в строки, встановлені проектною документацією на будівництво, у встановлений законодавством строк, але не пізніше ніж через 3 роки з моменту державної реєстрації договору. Станом на дату укладення договору, будівництво вже було завершено орендарем, проте спірний пункт договору, безпідставно надає право орендодавцю на розірвання договору.

Ухвалою Господарського суду міста Києва суду від 28.03.2025 відкрито провадження у справі 910/3453/25, розгляд справи вирішено здійснювати у порядку загального позовного провадження, підготовче засідання у справі призначено на 17.04.2025.

10.04.2025 до Господарського суду міста Києва від відповідача надійшов відзив на позовну заяву, в якому він проти позову заперечує.

16.04.2025 до Господарського суду міста Києва від Київської міської прокуратури надійшла заява про ознайомлення з матеріалами справи відповідно до Закону України "Про прокуратуру" та статей 53, 55 Господарського процесуального кодексу України.

17.04.2025 судом в підготовчому засіданні оголошено перерву до 15.05.2025. В порядку статті 166 Господарського процесуального кодексу України встановлено строк позивачу на подання відповіді на відзив з доказами направлення учасникам справи до 01.05.2025, в порядку статті 167 Господарського процесуального кодексу України встановлено строк відповідачу на подання заперечень на відповідь на відзив з доказами направлення учасникам справи до 12.05.2025.

02.05.2025 до Господарського суду міста Києва від позивача надійшла відповідь на відзив.

06.05.2025 до Господарського суду міста Києва від Київської міської прокуратури надійшло повідомлення про вступ у справу в порядку статті 23 Закону України "Про прокуратуру".

15.05.2025, судом в підготовчому засіданні оголошено перерву до 12.06.2025.

11.06.2025 до Господарського суду міста Києва від позивача надійшли заперечення щодо вступу у справу Київської міської прокуратури. Позивач просив відмовити прокурору у задоволенні заяви про вступ у справу.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 12.06.2025 судом відмовлено позивачу у його клопотанні про відмову прокурору у задоволенні заяви про вступ у справу, закрито підготовче провадження у справі, призначено справу до розгляду по суті на 03.07.2025.

В судовому засіданні 03.07.2025 оголошено перерву до 21.07.2025.

21.07.2025 до Господарського суду міста Києва від позивача надійшло клопотання про відкладення розгляду справи.

В судовому засіданні 21.07.2025 оголошено перерву до 21.08.2025.

21.08.2025 до Господарського суду міста Києва від позивача надійшла заява про відвід судді Усатенко І.В.

В судовому засіданні 21.08.2025 оголошено перерву.

Ухвалою Господарського суду міста Києва суду від 25.08.2025 відмовлено у задоволенні заяви Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародний центр прав людини" про відвід судді Усатенко І.В. від розгляду справи № 910/3453/25.

Ухвалою Господарського суду міста Києва суду від 01.09.2025 призначено судове засідання на 18.09.2025.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 18.09.2025 позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародний центр прав людини" до Київської міської ради, за участю Київської міської прокуратури, про визнання недійсним частини пункту 8.4 Договору оренди земельної ділянки № 63-6-00310 від 12.08.2005 залишено без розгляду.

Постановою Північного апеляційного господарського суду від 08.12.2025 скасовано ухвалу Господарського суду міста Києва від 18.09.2025 у справі № 910/3453/25 та передано справу № 910/3453/25 на розгляд до Господарського суду міста Києва.

18.12.2025 до Господарського суду міста Києва надійшли матеріали справи № 910/3453/25.

Ухвалою Господарського суду міста Києва суду від 22.12.2025 призначено судове засідання у справі на 02.02.2026.

30.01.2026 до Господарського суду міста Києва від відповідача надійшла заява про застосування строків позовної давності.

02.02.2026 до Господарського суду міста Києва від позивача надійшло клопотання про відкладення (перенесення) розгляду справи.

Суд, 02.02.2026, постановив протокольну ухвалу про задоволення клопотання позивача та відклав судове засідання до 23.02.2026.

20.02.2026 до Господарського суду міста Києва від позивача надійшла заява про відвід судді Усатенко І.В.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.02.2026 відмовлено у задоволенні заяви Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародний центр прав людини" про відвід судді Усатенко І.В. від розгляду справи № 910/3453/25.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 23.02.2026 задоволено самовідвід судді Усатенко І.В. від розгляду справи № 910/3453/25 за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародний центр прав людини" до Київської міської ради, за участю Київської міської прокуратури, про визнання недійсним частини пункту 8.4 Договору оренди земельної ділянки №63-6-00310 від 12.08.2005, матеріали судової справи № 910/3453/25 передано уповноваженій особі для вирішення питання про повторний автоматичний розподіл справи.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями, справа № 910/3453/25 передана на розгляд судді Князькову В.В.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.02.2026 призначено підготовче засідання по справі на 25.03.2026.

08.03.2026 до Господарського суду міста Києва від представника позивача надійшло клопотання про долучення до електронного суду.

В підготовчому засідання 25.03.2026, суд постановив протокольну ухвалу про оголошення перерви до 22.04.2026.

Суд, 02.02.2026, постановив протокольну ухвалу про задоволення клопотання позивача та відклав судове засідання до 23.02.2026.

22.04.2026 до Господарського суду міста Києва від позивача надійшли пояснення у справі та клопотання про відкладення розгляду справи.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.04.2026 суд, в порядку статті 120 Господарського процесуального кодексу України, повідомив учасників судового процесу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 20.05.2026.

У підготовчому засіданні 22.04.2026, керуючись пунктом 3 частиною 2 статті 185 Господарського процесуального кодексу України, суд постановив протокольну ухвалу про закриття підготовчого провадження та призначив справу до судового розгляду по суті на 20.05.2026.

Відповідно до протоколу повторного автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 28.05.2026, на підставі розпорядження керівника апарату суду, у зв`язку із звільненням судді ОСОБА_1, справу № 910/3453/25, передано на розгляд судді Плотницькій Н.Б.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 02.06.2026 справу № 910/3453/25 прийнято до розгляду, розгляд справи почати спочатку, підготовче засідання призначено на 29.06.2026.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 29.06.2026 суд, в порядку статті 120 Господарського процесуального кодексу України, повідомив учасників судового процесу про закриття підготовчого провадження та призначення справи до судового розгляду по суті на 06.08.2026.

У судове засідання 06.08.2026 з`явились представники сторін та прокурор та надали пояснення по суті спору.

У судовому засіданні 06.08.2026 було оголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Заслухавши пояснення представників учасників сторін, розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши всі фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, Господарський суд міста Києва

ВСТАНОВИВ:

13.05.2000 між Київською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю "Міжнародний центр прав людини" укладено з договір оренди земельної ділянки, який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Щербаковим В.З. Цей договір оренди земельної ділянки було зареєстровано Київським міським управлінням земельних ресурсів, про що зроблено запис від 15.06.2000 за № 90-6-00007 у книзі записів державної реєстрації договорів.

Предметом договору оренди земельної ділянки від 13.05.2000, згідно пункту 1, було передання в оренду на 5 (п`ять) років земельну ділянку, місце розташування якої 10-б (десятий "б") мікрорайон житлового масиву "Позняки" у Харківському районі м. Києва, розміром 0,4689 га для будівництва, експлуатації та обслуговування торговельно-культурного комплексу із збірно-розбірних конструкцій у межах, які перенесені в натуру (на місцевість) і зазначені на плані, що є невід`ємною частиною цього договору.

Факт будівництва торгівельного комплексу підтверджується Дозволом на виконання будівельних робіт № 867-Хр/Ш від 12.06.2001 та Актом державної технічної комісії про прийняття закінченого будівництвом об`єкту в експлуатацію від 01.12.2003.

26.04.2004 Товариство з обмеженою відповідальністю "Міжнародний центр прав людини" звернулося до Київської міської ради з заявою № 20 про надання дозволу на продовження терміну дії договору оренди земельної ділянки за № 90-6-00007 від 15.06.2000 року, відповідна заява була зареєстрована 18.05.2004 за № 28783 головним управлінням земельних ресурсів КМДА. У цій заяві позивач вказував, що він побудував сучасний торгівельний комплекс, задовольняючи потреби мешканців Дарницького району в високоякісних товарах та послугах

21.04.2005 Київською міською радою прийнято рішення № 353/2928 "Про передачу Товариству з обмеженою відповідальністю "Міжнародний центр прав людини" земельної ділянки для будівництва, експлуатації та обслуговування торгівельно-культурного комплексу у 10-б мікрорайоні житлового масиву Позняки у Дарницькому районі м. Києва".

Відповідно до статей 93, 123, 124 Земельного кодексу України та розглянувши проект відведення земельної ділянки, Київська міська рада вирішила:

1. Затвердити проект відведення земельної ділянки Товариству з обмеженою відповідальністю "Міжнародний центр прав людини" для будівництва, експлуатації та обслуговування торговельно-культурного комплексу у 10-б мікрорайоні житлового масиву Позняки у Дарницькому районі м. Києва.

2. Передати Товариству з обмеженою відповідальністю "Міжнародний центр прав людини", за умови виконання пункту 3 цього рішення, у довгострокову оренду на 15 років земельну ділянку площею 0,46 га для будівництва, експлуатації та обслуговування торговельно-культурного комплексу у 10-б мікрорайоні житлового масиву Позняки у Дарницькому районі м. Києва за рахунок земель, наданих відповідно до пункту 9 рішення Київської міської ради від 23.12.99 N 167/669 "Про надання і вилучення земельних ділянок" та право користування якими посвідчено договором оренди земельної ділянки від 15.06.2000 N 90-6-00007.

...

4. Визнати таким, що втратив чинність, пункт 9 рішення Київської міської ради від 23.12.99 N 167/669 "Про надання і вилучення земельних ділянок".

5. Розірвати за згодою сторін договір оренди земельної ділянки від 15.06.2000 N 90-6 00007 (лист-згода від 23.11.2004 N 2/23-04 ).

На виконання вказаного рішення між Київською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю "Міжнародний центр прав людини" укладено договір оренди земельної ділянки, який зареєстровано Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про що зроблено запис від 17.11.2005 за № 63-6-00310 у книзі записів державної реєстрації договорів. Договір укладено на 15 років. Строк дії договору до 17.11.2020.

Пунктом 2.1 вказаного договору передбачено, що об`єктом оренди є земельна ділянка площею 4642 кв.м (кадастровий номер 8000000000:90:007:0020) у 10-6 мікрорайоні житлового масиву Позняки у Дарницькому районі міста Києва. Цільове призначення - для будівництва, експлуатації та обслуговування торговельно-культурного комплексу.

Відповідно до пункту 8.4 договору орендар зобов`язаний завершити забудову земельної ділянки в строки, встановлені проектною документацією на будівництво, затвердженою у встановленому законом порядку, але не пізніше ніж через три роки з моменту державної реєстрації договору.

Актом визначення меж земельної ділянки в натурі (на місцевості) від 12.07.2005 встановлено що межові знаки від 7 до 9 встановлені всередині існуючих будівель, що свідчить підтвердженням факту наявності будівель на земельній ділянці на момент укладення договору оренди від 12.08.2005.

У подальшому, 08.09.2020 на засіданні постійної комісії Київської міської ради з питань містобудування, архітектури та землекористування (протокол № 8/111) вирішено питання про поновлення Товариству з обмеженою відповідальністю "Міжнародний центр прав людини" на 15 років договору оренди земельної ділянки від 17.11.2005.

За результатами засідання постійної комісії складено висновок до кадастрової справи № 657760565 про поновлення договору оренди земельної ділянки площею 0,4642 га (кадастровий номер 8000000000:90:007:0020) у 10-6 мікрорайоні житлового масиву Позняки у Дарницькому районі міста Києва.

Як вбачається зі змісту висновку до кадастрової справи № 657760565, вирішуючи питання про поновлення Товариству з обмеженою відповідальністю "Міжнародний центр прав людини" договору оренди, постійна комісія Київської міської ради з питань містобудування, архітектури та землекористування керувалась частиною 6 статті 33 Закону України "Про оренду землі" та пунктами 9.11, 9.12 Порядку набуття прав на землю із земель комунальної власності у місті Києві, затвердженого рішенням Київської міської ради від 20.04.2017 № 241/2463.

На підставі вищевказаного висновку між Київською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю "Міжнародний центр прав людини" 25.01.2021 укладено договір про укладення договору оренди земельної ділянки на новий строк, який посвідчено приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Кравченко Н.П., зареєстрований в реєстрі за № 24.

Право оренди земельної ділянки площею 0,4642 га з кадастровим номером 8000000000:90:007:0020 у 10-6 мікрорайоні житлового масиву Позняки у Дарницькому районі міста Києва зареєстровано за Товариством з обмеженою відповідальністю "Міжнародний центр прав людини" в Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Позивач стверджує, що частина пункту 8.4 договору оренди земельної ділянки № 63-6-00310 від 12.08.2005 порушує права позивача та безпідставно зобов`язує орендаря завершити забудову земельної ділянки в строки, встановлені проектною документацією на будівництво, у встановлений законодавством строк, але не пізніше ніж через 3 роки з моменту державної реєстрації договору. Станом на дату укладення договору, будівництво вже було завершено орендарем, проте спірний пункт договору, безпідставно надає право орендодавцю на розірвання договору.

Заперечуючи проти заявлених позовних вимог відповідач посилається на відсутність порушеного права позивача та зазначає про сплив строку позовної давності.

Оцінюючи подані сторонами докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді у судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд вважає, що вимоги позивача не підлягають задоволенню з наступних підстав.

Згідно з пунктом 1 частини 2 статті 11 Цивільного кодексу України підставами виникнення цивільних прав та обов`язків є, зокрема, договори та інші правочини.

Відповідно до частини 1 статті 509 Цивільного кодексу України зобов`язанням є правовідношення, в якому одна сторона (боржник) зобов`язана вчинити на користь другої сторони (кредитора) певну дію (передати майно, виконати роботу, надати послугу, сплатити гроші тощо) або утриматися від певної дії, а кредитор має право вимагати від боржника виконання його обов`язку.

В силу норм статті 627 Цивільного кодексу України сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Частиною 7 статті 179 Господарського кодексу України передбачено, що господарські договори укладаються за правилами, встановленими Цивільним кодексом України з урахуванням особливостей, передбачених цим Кодексом, іншими нормативно-правовими актами щодо окремих видів договорів.

За положеннями частин першої та другої статті 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Таким способом захисту цивільних прав та інтересів може бути, зокрема, визнання правочину недійсним.

Відповідно до статті 203 Цивільного кодексу України зміст правочину не може суперечити цьому Кодексу, іншим актам цивільного законодавства, а також інтересам держави і суспільства, його моральним засадам. Особа, яка вчиняє правочин, повинна мати необхідний обсяг цивільної дієздатності. Волевиявлення учасника правочину має бути вільним і відповідати його внутрішній волі. Правочин має вчинятися у формі, встановленій законом. Правочин має бути спрямований на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним. Правочин, що вчиняється батьками (усиновлювачами), не може суперечити правам та інтересам їхніх малолітніх, неповнолітніх чи непрацездатних дітей.

Статтею 204 Цивільного кодексу України визначено, що правочин є правомірним, якщо його недійсність прямо не встановлена законом або якщо він не визнаний судом недійсним.

Підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою-третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу. Якщо недійсність правочину прямо не встановлена законом, але одна зі сторін або інша заінтересована особа заперечує його дійсність на підставах, встановлених законом, такий правочин може бути визнаний судом недійсним (оспорюваний правочин) (стаття 215 Цивільного кодексу України).

Згідно з частиною першою статті 216 Цивільного кодексу України недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. У разі недійсності правочину кожна із сторін зобов`язана повернути другій стороні у натурі все, що вона одержала на виконання цього правочину, а в разі неможливості такого повернення, зокрема тоді, коли одержане полягає у користуванні майном, виконаній роботі, наданій послузі, - відшкодувати вартість того, що одержано, за цінами, які існують на момент відшкодування.

Вирішуючи спори про визнання правочинів (господарських договорів) недійсними, господарський суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів (господарських договорів) недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин.

В свою чергу частиною 1 статті 215 Цивільного кодексу України передбачено, що підставою недійсності правочину є недодержання в момент вчинення правочину стороною (сторонами) вимог, які встановлені частинами першою - третьою, п`ятою та шостою статті 203 цього Кодексу.

Недійсність окремої частини правочину не має наслідком недійсності інших його частин і правочину в цілому, якщо можна припустити, що правочин був би вчинений і без включення до нього недійсної частини (стаття 217 Цивільного кодексу України).

Разом з цим, у застосуванні наведених положень статей Цивільного кодексу України слід враховувати те, що умова договору, щодо якої ставиться вимога про визнання її недійсною, не може бути істотною умовою договору, оскільки в такому випадку правочин має бути визнаний недійсним в цілому (постанова Верховного Суду від 12.03.2018 у справі № 910/22319/16).

Верховний Суд у постанові від 06.11.2019 у справі № 909/51/19 вказав, що ключовою рисою цивільного права є автономія волі сторін, яка знаходить своє втілення у принципі свободи договору.

Свобода договору, закріплена у якості однієї із засад цивільного законодавства, сформульована у статтях 6 та 627 Цивільного кодексу України, у відповідності до яких сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначенні умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

Свобода договору включає й вільне визначення сторонами його умов, де фіксуються взаємні права та обов`язки учасників. Зміст договору становлять умови як ті, що погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові на підставі чинного законодавства.

Відповідно до частин 1, 2 статті 180 Господарського кодексу України (чинного на момент виникнення спірних правовідносин ), зміст господарського договору становлять умови договору, визначені угодою сторін, спрямованою на встановлення, зміну або припинення господарських зобов`язань, як погоджені сторонами, так і ті, що приймаються ними як обов`язкові умови договору відповідно до законодавства.

Господарський договір вважається укладеним, якщо між сторонами у передбачених законом порядку та формі досягнуто згоди щодо усіх його істотних умов. Істотними є умови, визнані такими за законом чи необхідні для договорів даного виду, а також умови, щодо яких на вимогу однієї із сторін повинна бути досягнута згода.

У постанові у справі № 334/7687/21 від 30 листопада 2022 року Верховний Суд прийшов до висновку, що слід враховувати, що при задоволенні позову про оспорювання окремих умов договору потрібно з`ясовувати, що договір був би укладений сторонами і без включення до нього умов, які визнаються недійсними.

За частиною другою статті 792 Цивільного кодексу України відносини щодо найму (оренди) земельної ділянки регулюються законом, зокрема Земельним кодексом України, Законом України "Про оренду землі".

Відповідно до статті 13 Закону України "Про оренду землі", договір оренди землі - це договір, за яким орендодавець зобов`язаний за плату передати орендареві земельну ділянку у володіння і користування на певний строк, а орендар зобов`язаний використовувати земельну ділянку відповідно до умов договору та вимог земельного законодавства.

Відповідно до статті 15 Закону України "Про оренду землі" в редакції чинній на момент укладення договору, істотними умовами договору оренди землі є: об`єкт оренди (кадастровий номер, місце розташування та розмір земельної ділянки); строк дії договору оренди; орендна плата із зазначенням її розміру, індексації, форм платежу, строків, порядку її внесення і перегляду та відповідальності за її несплату; умови використання та цільове призначення земельної ділянки, яка передається в оренду; умови збереження стану об`єкта оренди; умови і строки передачі земельної ділянки орендарю; умови повернення земельної ділянки орендодавцеві; існуючі обмеження (обтяження) щодо використання земельної ділянки; визначення сторони, яка несе ризик випадкового пошкодження або знищення об`єкта оренди чи його частини; відповідальність сторін; умови передачі у заставу та внесення до статутного фонду права оренди земельної ділянки.

Отже відповідно до діючих норм чинного законодавства, на момент укладення договору, пункт 8.4. договору не мав ознаки істотної умови договору, та не входив до переліку, визначеного статтею 15 Закону України "Про оренду землі".

Статтею 33 Закону України "Про оренду землі" (в редакції, яка була чинною на момент виникнення спірних правовідносин, а саме на час виникнення переважного права в орендаря на укладення договору оренди землі на новий строк) передбачено, що Після закінчення строку, на який було укладено договір оренди землі, орендар, який належно виконував обов`язки відповідно до умов договору, має за інших рівних умов переважне право на поновлення договору. У разі поновлення договору оренди землі на новий строк його умови можуть бути змінені за згодою сторін. У разі якщо орендар продовжує користуватися земельною ділянкою після закінчення строку договору оренди, то за відсутності письмових заперечень орендодавця протягом одного місяця після закінчення строку договору він підлягає поновленню на той самий строк і на тих самих умовах, які були передбачені договором. Письмове заперечення здійснюється листом-повідомленням.

Таким чином, правовідносини сторін у випадку належного виконання договору трансформувалися у право орендаря на продовження попереднього договору, а не на укладення нового. Проте, 12.08.2025 між Київською міською радою та Товариством з обмеженою відповідальністю "Міжнародний центр прав людини" укладено новий договір оренди земельної ділянки (зареєстрований Головним управлінням земельних ресурсів виконавчого органу Київської міської ради (Київської міської державної адміністрації), про що зроблено запис від 17.11.2005 за № 63-6-00310 у книзі записів державної реєстрації договорів) площею 4642 кв.м (кадастровий номер 8000000000:90:007:0020) у 10-6 мікрорайоні житлового масиву Позняки у Дарницькому районі міста Києва для будівництва, експлуатації та обслуговування торгівельно-культурного комплексу.

Водночас, з урахуванням Акту державної технічної комісії про прийняття закінченого будівництвом об`єкту в експлуатацію від 01.12.2023, та з огляду на те, що цільове призначення земельної ділянки передбачає не тільки будівництво, а й експлуатацію та обслуговування торгівельно-культурного комплексу, який вже був збудований позивачем до укладення договору оренди № 63-6-00310 від 12.08.2005 (на виконання попередньо укладеного договору оренди між сторонами), визначення контрагентами у пункті 8.4 обов`язку орендаря завершити забудову земельної ділянки в строки, встановлені проектною документацією на будівництво, затвердженою в установленому порядку, але не пізніше, ніж через три роки з моменту державної реєстрації договору, не може бути застосовано у спірних правовідносинах, оскільки не спрямоване на реальне настання правових наслідків, що обумовлені ним, що є підставою для визнання його недійсним.

Щодо заяви про застосування строку позовної давності, заявленої відповідачем суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 256 Цивільного кодексу України позовна давність це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу.

Згідно з статтею 257 Цивільного кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Якщо позовні вимоги судом визнано обґрунтованими, а стороною у справі заявлено про сплив позовної давності, суд зобов`язаний застосувати до спірних правовідносин положення статті 267 Цивільного кодексу України і вирішити питання про наслідки такого спливу. Тобто, або відмовити в позові у зв`язку зі спливом позовної давності, або за наявності поважних причин її пропущення - захистити порушене право, але в будь-якому разі вирішити спір з посиланням на зазначену норму.

Частиною 1 статті 260 Цивільного кодексу України встановлено, що позовна давність обчислюється за загальними правилами визначення строків, встановленими статтями 253-255 цього Кодексу.

Частиною 1 статті 261 Цивільного кодексу України передбачено, що перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Суд бере до уваги, що у випадку пред`явлення позову самою особою, право якої порушено, так і в разі пред`явлення позову в інтересах зазначеної особи іншою уповноваженою на це особою відлік позовної давності обчислюється однаково з моменту, коли особа довідалася або мала об`єктиву можливість довідатися про порушення свого права або про особу, яка його порушила.

Порівняльний аналіз термінів «довідався» та «міг довідатися», що містяться в статті 261 Цивільного кодексу України, дає підстави для висновку про презумпцію можливості та обов`язку особи знати про стан своїх майнових прав, а тому доведення факту, через який позивач не знав про порушення свого цивільного права і саме з цієї причини не звернувся за його захистом до суду, недостатньо, адже норма частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України містить презумпцію обізнаності особи про стан своїх суб`єктивних прав, відтак обов`язок доведення терміну, з якого особі стало (могло стати) відомо про порушення права, покладається на позивача.

Згідно з положеннями частини 1 статті 261 Цивільного кодексу України у визначенні початку перебігу строку позовної давності має значення не лише встановлення, коли саме особа, яка звертається за захистом свого порушеного права або охоронюваного законом інтересу, довідалася про порушення цього права або про особу, яка його порушила, а й коли ця особа об`єктивно могла дізнатися про порушення цього права або про особу, яка його порушила.

Обов`язок позивача довести, що він не міг дізнатися про порушення свого цивільного права, також випливає із загального правила, встановленого статтею 74 Господарського процесуального окдексу України, про обов`язковість доведення стороною спору тих обставин, на які вона посилається як на підставу своїх вимог та заперечень.

Суд зазначає, що і в разі пред`явлення позову самою особою, право якої порушене, і в разі пред`явлення позову в інтересах цієї особи іншою уповноваженою на це особою початок перебігу позовної давності визначається з одного й того самого моменту: коли особа довідалася або могла довідатися про порушення її права або про особу, яка його порушила.

Європейський суд з прав людини зауважив, що відмова національного суду обґрунтувати причину відхилення заперечення стосовно спливу позовної давності є порушенням статті 6 Конвенції. Встановлена законом позовна давність була важливим аргументом, вказаним компанією-заявником в ході судового розгляду. Якби він був прийнятий, то це, можливо, могло призвести до відмови в позові. Проте, суд не навів ніяких обґрунтованих причин для неприйняття до уваги цього важливого аргументу (GRAFESCOLO S.R.L. v. THE REPUBLIC OF MOLDOVA, № 36157/08, § 22, 23, від 22 липня 2014 року).

Суд зауважує, що тлумачення частини 1 та частини 5 статті 261 Цивільного кодексу України свідчить, що потрібно розрізняти початок перебігу позовної давності залежно від виду позовних вимог. Вимога про визнання правочину недійсним відрізняється від вимоги про виконання зобов`язання не лише по суті, а й моментом виникнення права на захист. Для вимоги про визнання правочину недійсним перебіг позовної давності починається від дня, коли особа довідалась, або могла довідатись про вчинення цього правочину. Натомість для вимоги про виконання зобов`язання початок перебігу позовної давності обумовлюється виникненням у кредитора права на вимогу від боржника виконання зобов`язання.

Статтею 253 Цивільного кодексу України передбачено, що перебіг строку починається з наступного дня після відповідної календарної дати або настання події, з якою пов`язано його початок.

Відповідно до частини 1 статті 254 Цивільного кодексу України строк, що визначений роками, спливає у відповідні місяць та число останнього року строку.

Як наслідок, перебіг позовної давності за вимогами про визнання договору чи його частини недійсним починається від дня, коли особа довідалася або могла довідатися про вчинення цього правочину (стаття 261 Цивільного кодексу України), і не триває протягом всього часу його дії. Подальше виконання договору не перериває та не поновлює цей строк.

Суд зазначає, що моментом виникнення права на позов про визнання договору недійсним є порушення вимог законодавства, яке відбувається у момент вчинення правочину, та не залежить від строку дії договору.

Ураховуючи зазначене, суд приходить до висновку, що перебіг позовної давності для звернення Товариства з обмеженою відповідальністю "Міжнародний центр прав людини" з позовом про визнання недійсною частини пункту 8.4 договору оренди земельної ділянки № 63-6-00310 від 12.08.2005, почався 13.08.2005, та, відповідно, сплинув 12.08.2008.

Частинами 3-4 статті 267 Цивільного кодексу України передбачено, що позовна давність застосовується судом лише за заявою сторони у спорі, зробленою до винесення ним рішення. Сплив позовної давності, про застосування якої заявлено стороною у спорі, є підставою для відмови у позові.

Водночас, частина 5 статті 267 Цивільного кодексу України встановлено, що якщо суд визнає поважними причини пропущення позовної давності, порушене право підлягає захисту.

Позовна давність не є інститутом процесуального права та не може бути відновлена (поновлена) в разі її спливу, але за приписом частини 5 статті 267 Цивільного кодексу України позивач має право отримати судовий захист у разі визнання судом поважними причин пропуску позовної давності.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 29.06.2021 у справі № 904/3405/19 зазначила, що питання щодо поважності причин пропуску строку позовної давності, тобто наявності обставин, які з об`єктивних, незалежних від позивача підстав унеможливлювали або істотно утруднювали своєчасне подання позову, вирішується судом у кожному конкретному випадку з урахуванням наявних фактичних даних про такі обставини. Закон не наводить переліку причин, які можуть бути визнані поважними для захисту порушеного права, у випадку подання позову з пропуском позовної давності. Тому це питання віднесено до компетенції суду, який розглядає судову справу. При цьому поважними причинами при пропущенні позовної давності є такі обставини, які роблять своєчасне пред`явлення позову неможливим або утрудненим.

Вирішуючи питання про поважність причин пропуску позовної давності при зверненні особи (позивача) до суду за захистом порушеного права у спорі, стороною якого є боржник, що розглядається у межах справи про банкрутство, суди мають виходити з їх об`єктивного, а не суб`єктивного характеру, тобто з обставин, які підтверджують ці причини та вказують на існування об`єктивної перешкоди для боржника своєчасно звернутися за захистом порушеного права (пункт 112 постанови Верховного Суду від 22.12.2022 у справі № 911/3091/21).

З огляду на положення статті 13 Цивільного кодексу України ("Межі здійснення цивільних прав") суд має враховувати добросовісність поведінки як позивача (заявника), так і відповідача протягом всього періоду з моменту виникнення права на захист порушеного права (право на позов) і до моменту звернення з позовом, зважати на характер спірних правовідносин між сторонами, особливості їх нормативного регулювання (надані сторонам права та покладені на них обов`язки тощо).

Позивачем поважності причин пропуску позовної давності для звернення з заявленим позовом до суду не наведено та відповідних доказів суду не надано.

Враховуючи вищевикладене та з огляду на те, що позовна заяви та додані до неї документи сформовані в системі "Електронний суд" 19.03.2025, позивачем пропущено строк позовної давності, у зв`язку з чим суд приходить до висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Щодо інших аргументів сторін суд зазначає, що вони були досліджені та не наводяться у судовому рішенні, позаяк не покладаються в його основу, тоді як Європейський суд з прав людини вказав, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожний аргумент. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (справа Серявін проти України, § 58, рішення від 10.02.2010). Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).

Відповідно до частини 1 статті 129 Господарського процесуального кодексу України судові витрати покладаються судом на позивача.

Керуючись статтею 74, статтями 76-79, статтею 86, статтею 123, статтею 129, статтями 232-233, статтями 237- 238, статтею 240 Господарського процесуального кодексу України, суд

УХВАЛИВ:

В задоволенні позовних вимог відмовити повністю.

Відповідно до частини 1 статті 241 Господарського процесуального кодексу України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів, а на ухвалу суду - протягом десяти днів з дня його (її) проголошення. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення (частина 1 статті 256 Господарського процесуального кодексу України).

Повний тест рішення складено: 28.08.2026

Суддя Н.Плотницька