Рішення № 139319718, 18.08.2026, Господарський суд Волинської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ВОЛИНСЬКОЇ ОБЛАСТІ

пр. Волі, 54а, м. Луцьк, 43010, тел./факс 72-41-10

E-mail: inbox@vl.arbitr.gov.ua Код ЄДРПОУ 03499885

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

18 серпня 2026 року Справа № 903/521/26

Суддя Господарського суду Волинської області Вороняк А.С., за участі секретаря судового засідання Коритан Л.Ю., розглянувши справу

за позовом заступника керівника Волинської обласної прокуратури Волинської області в інтересах держави в особі Волинської обласної державної (військової) адміністрації

до відповідача Сереховичівської сільської ради

третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача: Державне спеціалізоване лісогосподарське підприємство Ліси України

про витребування земельної ділянки,

за участю представників-учасників справи:

від позивача: Гаргола О.А., витяг з ЄДР;

від відповідача: н/з;

від третьої особи: Шевчук Є.В., витяг з наказу №72-к від 23.12.2024;

від прокуратури: Костюк Н.В., прокурор відділу, посвідчення №071760 від 01.03.2023.

Права та обов`язки учасникам судового процесу роз`яснені відповідно до ст.ст. 42, 46 ГПК України.

Відводу складу суду не заявлено.

Запис розгляду судової справи здійснюється за допомогою технічних засобів, а саме: підсистеми відеоконференцзв`язку ЄСІТС,

Суть спору: 29.05.2026 заступник керівника Волинської обласної прокуратури Волинської області в інтересах держави в особі Волинської обласної державної (військової) адміністрації звернувся з позовом до Сереховичівської сільської ради в якому просить витребувати у власність держави в особі Волинської обласної державної адміністрації з незаконного володіння Сереховичівської сільської ради земельну ділянку з кадастровим номером 0725084800:02:000:0037, площею 7,9516 га.

При обґрунтуванні позовних вимог посилається на незаконне включення земельної ділянки з кадастровим номером 0725084800:02:000:0037, площею 7,9516 га до земель сільськогосподарського призначення, оскільки дана земельна ділянка належить до земель лісового фонду та перебуває у користуванні Державного спеціалізованого лісогосподарського підприємства Ліси України.

У позовній заяві прокурор просить суд залучити третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача Державне спеціалізоване лісогосподарське підприємство Ліси України та Філію «Поліський лісовий офіс» ДСГП «Ліси України».

Ухвалою суду від 03.06.2026 прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання призначено на 16.06.2026. Запропоновано відповідачу подати суду в порядку статей 165, 178 Господарського процесуального кодексу України не пізніше п`ятнадцяти днів з дня вручення даної ухвали відзив на позов і всі документи, що підтверджують заперечення проти позову при їх наявності, одночасно копію відзиву надіслати прокурору, позивачу та третім особам, докази чого подати суду. Запропоновано прокурору та позивачу подати суду: відповідь на відзив та наявні докази в строк 5 днів з дня його отримання, з врахуванням вимог ст. ст. 166, 184 ГПК України, копію відповіді на відзив з додатками надіслати відповідачу та третім особам, докази надіслання надати суду. Залучено до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача Державне спеціалізоване лісогосподарське підприємство Ліси України. У залученні філії «Поліський лісовий офіс» ДСГП «Ліси України» до участі у справі третьою особою, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача відмовлено. Запропоновано третій особі, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача подати суду: письмові пояснення щодо заявленого позову та наявні докази, відповідно до ст.168 ГПК України (протягом п`ятнадцяти днів з дня вручення ухвали), копії яких з додатками надіслати іншим учасникам справи, докази надіслання (опис вкладення) надати суду.

Ухвалою суду від 16.06.2026 повідомити учасників справи про те, що підготовче засідання відбудеться 14.07.2026.

18.06.2026 через відділ документального забезпечення та контролю суду від відповідача надійшов лист до якого долучили копію наказу ГУ Держгеокадастру у Волинській області 3-1358/15-18-СГ від 21.12.2018 «Про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність» та копію Державного Акту на право колективної власності на землю серія ВЛ виданого 29.10.1995 колективному сільськогосподарському підприємству «Нове Життя».

14.07.2026 суд встановив, відповідач до листа з додатками від 18.06.2026 не долучив підтвердження надсилання (надання) копій доказів іншим учасникам справи, обсяг доказу не є надмірним, не є публічно доступним, а відтак суд постановив на місці не брати до уваги відповідні докази.

Ухвалою суду від 14.07.2026 суд постановив на місці продовжити строк підготовчого провадження на 30 днів до 02.09.2026, закрити підготовче провадження та призначити справу до судового розгляду по суті в межах цього строку на 18.08.2026.

18.08.2026 у судовому засіданні прокурор, представники позивача та третьої особи підтримали позовні вимоги та просили суд задовольнити позов.

18.08.2026 відповідач не прибув у судове засідання, хоча належним чином був повідомлений про час та місце розгляду справи (ухвала суду від 14.07.2026 доставлена до електронного кабінету відповідача 17.07.2026, що підтверджується довідкою про доставку електронного листа).

Відповідно до ч. 3 ст. 242 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) у разі проголошення в судовому засіданні скороченого рішення суд надсилає учасникам справи копію повного судового рішення протягом двох днів з дня його складення в електронній формі шляхом надсилання до електронного кабінету у порядку, встановленому законом, а в разі відсутності електронного кабінету - рекомендованим листом з повідомленням про вручення.

За визначенням п. 5 ч. 6 ст. 242 ГПК України, днем вручення судового рішення є, зокрема, день проставлення у поштовому повідомленні відмітки про відмову отримати копію судового рішення чи відмітки про відсутність особи за адресою місцезнаходження, місця проживання чи перебування особи, яка зареєстрована у встановленому законом порядку, якщо ця особа не повідомила суду іншої адреси.

Відповідно до ст. 178 ГПК України у разі ненадання відповідачем відзиву у встановлений судом строк без поважних причин суд має право вирішити спір за наявними матеріалами справи.

З огляду на викладене суд розглядає справу за відсутності відзиву відповідача за наявними в ній матеріалами.

Відповідно до ч. 1 ст. 202 ГПК України неявка у судове засідання будь-якого учасника справи за умови, що його належним чином повідомлено про дату, час і місце цього засідання, не перешкоджає розгляду справи по суті, крім випадків, визначених цією статтею.

Згідно ч. 3 ст. 202 ГПК України якщо учасник справи або його представник були належним чином повідомлені про судове засідання, суд розглядає справу за відсутності такого учасника справи у разі неявки в судове засідання учасника справи (його представника) без поважних причин або без повідомлення причин неявки; повторної неявки в судове засідання учасника справи (його представника) незалежно від причин неявки.

Відкладення розгляду справи є правом та прерогативою суду, основною умовою для якого є не відсутність у судовому засіданні учасників справи, а не можливість вирішення спору у відповідному судовому засіданні. Тобто, неявка учасника судового процесу у судове засідання за умови належного повідомлення сторони про дату, час та місце розгляду справи, не є безумовною підставою для відкладення розгляду справи.

Застосовуючи згідно з ч.1 ст.3 ГПК України, ст.17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" при розгляді справи ч.1 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, суд зазначає, що право особи на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку кореспондується обов`язок добросовісно користуватися наданими законом процесуальними правами, утримуватися від дій, що зумовлюють затягування судового процесу та вживати надані процесуальним законом заходи для скорочення періоду судового провадження (пункт 35 рішення Європейського суду з прав людини у справі "Юніон Еліментарія Сандерс проти Іспанії" від 07.07.1989).

В рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Папазова та інші проти України" (заяви №№ 32849/05, 20796/06, 14347/07 та 40760/07) від 15.03.2012р. (п.29) суд повторює, що розумність тривалості провадження повинна визначатися з огляду на обставини справи та з урахуванням таких критеріїв: складність справи, поведінка заявника та відповідних органів влади, а також ступінь важливості предмета спору для заявника.

Обов`язок швидкого здійснення правосуддя покладається, в першу чергу, на відповідні державні судові органи. Нездатність суду ефективно протидіяти недобросовісно створюваним учасниками справи перепонам для руху справи є порушенням ч.1 ст.6 даної Конвенції (§ 66, 69 рішення Європейського суду з прав людини від 08.11.2005р. у справі "Смірнова проти України"). Роль національних суддів полягає у швидкому та ефективному розгляді справ (§51 рішення Європейського суду з прав людини від 30.11.2006р. у справі "Красношапка проти України").

Критерії оцінювання "розумності" строку розгляду справи є спільними для всіх категорій справ (цивільних, господарських, адміністративних чи кримінальних). Це - складність справи, поведінка заявника та поведінка органів державної влади (насамперед, суду). Відповідальність держави за затягування провадження у справі, як правило, настає у випадку нерегулярного призначення судових засідань, призначення судових засідань з великими інтервалами, затягування при передачі або пересиланні справи з одного суду в інший, невжиття судом заходів до дисциплінування сторін у справі, свідків, експертів, повторне направлення справи на додаткове розслідування чи новий судовий розгляд.

З врахуванням наведеного, а також вжиття судом всіх передбачених чинним законодавством заходів повідомлення відповідача про дату, час та місце розгляду спору по суті, суд приходить до висновків про відсутність підстав до відкладення розгляду справи та можливість розгляду справи за відсутності відповідача.

Суд, заслухавши пояснення прокурора, дослідивши матеріали справи, всебічно і повно з`ясувавши фактичні обставини, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті,

установив:

згідно листа Головного управління Держгеокадастру у Волинській області від 21.04.2026 № 10-3-0.32-1863/2-26 вбачається, що земельна ділянка з кадастровим номером 0725084800:02:000:0037, площею 7,9516 га зареєстрована у Державному земельному кадастрі 20.10.2013 на підставі технічної документації із землеустрою щодо інвентаризації земель сільськогосподарського призначення, які перебувають у державній власності за межами населених пунктів на території Сереховичівської сільської ради Старовижівського району.

Вказана документація виготовлена на підставі розпорядження Старовижівської районної державної адміністрації від 21.08.2023 № 181 та наказу Головного управління Держземагентства у Волинській області від 19.11.2013 № 58. Вищезазначена технічна документація із землеустрою щодо інвентаризації земель сільськогосподарського призначення затверджена розпорядженням Старовижівської районної державної адміністрації від 26.12.2013 № 318.

У подальшому, наказом Головного управління Держгеокадастру у Волинській області від 21.12.2018 № 1358-15-18-СГ «Про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність» передано Сереховичівській територіальній громаді Ковельського району земельні ділянки сільськогосподарського призначення, в тому числі земельну ділянку з кадастровим номером 0725084800:02:000:0037, площею 7,9516 га.

На підставі рішення Сереховичівської сільської ради Ковельського району від 12.02.2019 № 12/2 «Про прийняття земельних ділянок з державної власності у комунальну власність Сереховичівської сільської ради за межами населених пунктів» вищезазначену земельну ділянку прийнято у комунальну власність.

Відповідно до інформації з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно від 06.04.2026 № 471410050 вбачається, що 18.05.2020 здійснено державну реєстрацію права комунальної власності на згадану земельну ділянку у цьому Реєстрі на підставі вищезазначених розпорядження Старовижівської районної державної адміністрації від 26.12.2013 № 318, наказу Головного управління Держгеокадастру у Волинській області та рішення Сереховичівської сільської ради.

Вказана земельна ділянка згідно листа Філії «Поліський лісовий офіс» ДСГП «Ліси України» від 22.04.2026 № 5918/34.6.3-2026 належить до земель лісогосподарського призначення, якими користувались колишні ДП «Старовижівське лісове господарство» та Старовижівський держлісгосп, а на даний час Філія «Поліський лісовий офіс» ДСГП «Ліси України».

При цьому, Старовижівський держлісгосп створений наказом Міністерства лісового господарства України від 31.10.1991 № 133-р та наказом об`єднання «Волиньліс» від 24.12.1991 № 1741 згідно пояснювальної записки до Проекту організації та розвитку лісового господарства від 2005 року.

У подальшому рішенням Волинської обласної ради від 18.08.2000 № 13/2 «Про передачу земель лісового фонду, які перебували у користуванні колишніх КСП» передано об`єднанню «Волиньліс» 11915,7 га земель лісового фонду колишніх колгоспів Старовижівського району, в тому числі Сереховичівської сільської ради площею 280,1 гектара.

У зв`язку із передачею вказаних земель ДП «Старовижівське лісове господарство» у 2003 році виготовлено проект організації і розвитку лісового господарства ДП «Старовижівське лісове господарство» Волинського обласного управління лісового господарства.

Базове лісовпорядкування проведено Українською лісовпорядною експедицією Українським державним проектним лісовпорядним виробничим об`єднанням комплексною експедицією у 2003 році, за результатами якого було схвалено вищезазначений проект. Матеріали лісовпорядкування ДП «Старовижівське лісове господарство» затверджені протоколом технічної наради від 30.12.2003 за підсумками розширеного безперервного лісовпорядкування в лісових підприємствах об`єднання «Волиньліс».

У листі Філії «Поліський лісовий офіс» ДСГП «Ліси України» від 22.04.2026 № 5918/34.6.3-2026 зазначається, що згідно Плану лісонасаджень Буцинського лісництва державного підприємства «Старовижівське лісове господарство» від 2004 року, який є складовою частиною Проекту організації та розвитку лісового господарства ДП «Старовижівське лісове господарство», земельна ділянка з кадастровим номером 0725084800:02:000:0037, площею 7,9516 га належить до земель лісогосподарського призначення та з користування державного підприємства не вилучалась.

Як вбачається із листа з додатками Філії «Поліський лісовий офіс» ДСГП «Ліси України» від 07.05.2026 № 6900/34.6.3-2026 вищезазначена інформація також підтверджена сертифікованим інженером землевпорядником Бішальським П.Б., яким виготовлено схему, що відображає інформацію про розташування спірної земельної ділянки у межах матеріалів лісовпорядкування 2004 року.

Крім того, з листа Філії «Поліський лісовий офіс» ДСГП «Ліси України» від 22.04.2026 № 5918/34.6.3-2026 вбачається, що земельна ділянка з кадастровим номером 0725084800:02:000:0037, площею 7,9516 га накладається на виділи 8, 21, 24 кварталу 41 Буцинського лісництва ДП «Старовижівське лісове господарство».

Українським лісовпорядним проектним виробничим об`єднанням ВО «Укрдержліспроект» у 2012-2013 роках було проведено базове лісовпорядкування ДП «Старовижівське лісове господарство», на підставі якого вказана земельна ділянка входила у межі земель, що охоплювались Проектом організації розвитку лісового господарства ДП «Старовижівське лісове господарство» та планово-картографічних матеріалах (планшетах), складених на підставі матеріалів попереднього базового лісовпорядкування 2004 року.

З листа ВО «Укрдержліспроект» від 22.04.2026 № 03/793-26 вбачається, що земельна ділянка з кадастровим номером 0725084800:02:000:0037, площею 7,9516 га повністю входила у межі виділів 36, 38, 41, 42 кварталу 22 Буцинського лісництва матеріалів базового лісовпорядкування, виготовлених у 2012 році.

Прокурор зазначає, що в подальшому у 2018 році оновлювались Плани лісонасаджень Буцинського лісництва відповідно до яких спірна земельна ділянка охоплювалась 32,35, 38, 41 виділами кварталу 22 Буцинського лісництва.

Наказом Північно-Західного міжрегіонального управління лісового та мисливського господарства від 31.03.2025 № 36 затверджено матеріали базового лісовпорядкування 2022 року по Ковельському надлісництві Філії «Поліський лісовий офіс» ДП «Ліси України». Згідно матеріалів лісовпорядкування від 2022 року спірна земельна ділянка також розташована у межах земель, на яких веде лісове господарство державне підприємство.

Вказана земельна ділянка належала до земель лісогосподарського призначення згідно матеріалів лісовпорядкування 2004, 2013 років та чинних на даний час матеріалів 2022 року.

При цьому, з акту обстеження земельної ділянки з кадастровим номером 0725084800:02:000:0037, площею 7,9516 га від 20.04.2026 вбачається, що станом на 20.04.2026 на земельній ділянці знаходяться дерева віком від 19 до 65 років.

Факт розташування спірної земельної ділянки у межах земель, якими державне лісогосподарське підприємство користується на підставі матеріалів лісовпорядкування підтверджується також викопіюванням з Геоінформаційної системи управління лісовими ресурсами України (геопорталу «Ліси України»- gis.lisproekt.gov.ua) та викопіюванням з Державного земельного кадастру із застосуванням шару «Ліси».

Прокурор зазначає, що з аналізу розпорядження Старовижівської районної державної адміністрації від 26.12.2013 № 318, наказу Головного управління Держгеокадастру у Волинській області від 21.12.2018 № 1358-15-18-СГ «Про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність», рішення Сереховичівської сільської ради Ковельського району від 12.02.2019 № 12/2 «Про прийняття земельних ділянок з державної власності у комунальну власність Сереховичівської сільської ради за межами населених пунктів» вбачається, що дії вказаних органів спрямовані на вилучення земельної ділянки лісового фонду та її зміну цільового призначення на землі сільськогосподарського призначення.

Статтею 14 Конституції України визначено, що земля є основним національним багатством, що знаходиться під особливою охороною держави.

Ліс - тип природних комплексів (екосистема), у якому поєднуються переважно деревна та чагарникова рослинність з відповідними ґрунтами, трав`яною рослинністю, тваринним світом, мікроорганізмами та іншими природними компонентами, що взаємопов`язані у своєму розвитку, впливають один на одного і на навколишнє природне середовище (ч.1 ст. 1 Лісового кодексу України).

Згідно частини 2 статті 1 Лісового кодексу України, ліси України є її національним багатством і за своїм призначенням та місцерозташуванням виконують переважно водоохоронні, захисні, санітарно гігієнічні, оздоровчі, рекреаційні, естетичні, виховні, інші функції та є джерелом для задоволення потреб суспільства в лісових ресурсах.

Лісові ділянки можуть бути вкриті лісовою рослинністю, а також постійно або тимчасово не вкриті лісовою рослинністю (внаслідок неоднорідності лісових природних комплексів, лісогосподарської діяльності або стихійного лиха тощо) (частина 5 статті 1 Лісового кодексу України).

Земельна лісова ділянка - земельна ділянка лісового фонду України з визначеними межами, яка надається або вилучається у землекористувача чи власника земельної ділянки для ведення лісового господарства або інших суспільних потреб відповідно до земельного законодавства (частина 6 статті 1 Лісового кодексу України).

Земельні відносини, що виникають при використанні, зокрема, лісів, регулюються приписами Земельного кодексу України, а також нормативно правовими актами про ліси, якщо вони не суперечать цьому Кодексу (частина друга статті 3 Земельного кодексу України).

За основним цільовим призначенням Земельний кодекс України передбачає виділення в окрему категорію земель лісогосподарського призначення (пункт «е» частини першої статті 19 Земельного кодексу України).

У відповідності до статті 5 Лісового кодексу України, до земель лісогосподарського призначення належать лісові землі, на яких розташовані лісові ділянки, та нелісові землі, зайняті сільськогосподарськими угіддями, водами й болотами, спорудами, комунікаціями, малопродуктивними землями тощо, які надані в установленому порядку та використовуються для потреб лісового господарства.

Поняття земель лісогосподарського призначення визначене у ст. 55 Земельного кодексу України. До земель лісогосподарського призначення належать землі, вкриті лісовою рослинністю, а також не вкриті лісовою рослинністю, нелісові землі, які надані та використовуються для потреб лісового господарства.

Отже, з аналізу вищезазначених норм лісового та земельного законодавства вбачається, що ліс як тип природного комплексу поєднує як лісову рослинність, так і чагарникову, трав`яну рослинність внаслідок неоднорідності природних комплексів. Аналогічне трактування поняття «землі лісогосподарського призначення», яке включає землі, які вкриті лісового рослинністю, а також не вкриті лісового рослинністю, в тому числі і болота.

Згідно ч. 1 ст. 57 Земельного кодексу України земельні ділянки лісового фонду за рішенням органів виконавчої влади або органів місцевого самоврядування надаються у постійне користування спеціалізованим державним або комунальним лісогосподарським підприємствам, а на умовах оренди - іншим підприємствам, установам та організаціям, у яких створено спеціалізовані лісогосподарські підрозділи, для ведення лісового господарства, спеціального використання лісових ресурсів і для потреб мисливського господарства, культурно-оздоровчих, рекреаційних, спортивних, туристичних цілей, проведення науково-дослідних робіт тощо.

Відповідно до ч. 2 ст. 84 Земельного кодексу України право державної власності на землю набувається і реалізується державою в особі Кабінету Міністрів України, Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських, районних державних адміністрацій, державних органів приватизації відповідно до Закону.

Статтями 7, 8 Лісового кодексу України визначено, що ліси, які знаходяться в межах території України, є об`єктами права власності Українського народу. Від імені Українського народу права власника на ліси здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених Конституцією України.

Згідно статтей 45, 47, 48, 54 Лісового кодексу України облік лісів включає збір та узагальнення відомостей, які характеризують кожну лісову ділянку за площею, кількісними та якісними показниками. Основою ведення обліку лісів є матеріали лісовпорядкування.

Лісовпорядкування включає комплекс заходів, спрямованих на забезпечення ефективної організації та науково обґрунтованого ведення лісового господарства, охорони, захисту, раціонального використання, підвищення екологічного та ресурсного потенціалу лісів, культури ведення лісового господарства, отримання достовірної і всебічної інформації про лісовий фонд України.

Лісовпорядкування є обов`язковим на всій території України та ведеться державними лісовпорядними організаціями за єдиною системою в порядку, встановленому центральним органом виконавчої влади з питань лісового господарства.

Так, планово-картографічні матеріали лісовпорядкування складаються на підставі натурних лісовпорядних робіт та камерного дешифрування аерознімків, містять детальну характеристику лісу. Перелік планово-картографічних лісовпорядкувальних матеріалів, методи їх створення, масштаби, вимоги до змісту та оформлення, якості виготовлення тощо, регламентується галузевими нормативними документами. Зокрема, за змістом пункту 1.1 Інструкції про порядок створення і розмноження лісових карт, затвердженої Держлісгоспом СРСР 11.12.1986, планшети лісовпорядкування відносяться до планово-картографічних матеріалів лісовпорядкування, а частина друга зазначеної Інструкції присвячена процедурі їх виготовлення.

Згідно із п. 5 Прикінцевих положень Лісового кодексу України визначено, що до одержання в установленому порядку державними лісогосподарськими підприємствами державних актів на право постійного користування земельними лісовими ділянками, документами, що підтверджують це право на раніше надані землі, є планово-картографічні матеріали лісовпорядкування.

За наведених обставин, системний аналіз наведених норм законодавства дозволяє дійти висновку про те, що при вирішенні питання щодо перебування земельної лісової ділянки в користуванні державного лісогосподарського підприємства необхідно враховувати положення пункту 5 Прикінцевих положень Лісового кодексу України.

Зазначений висновок відповідає правовій позиції Верховного Суду України, висловленій у постановах: від 24.12.2014 № 6-212цс14, від 25.01.2015 у справі № 6 224цс14, від 23.12.2015 № 6-377цс15 та Верховного Суду у постанові від 13.06.2018 №278/1735/15-ц.

Суд зазначає, що відповідно до ч.ч. 1, 2, 6, 7 ст. 20 Земельного кодексу України, віднесення земель до тієї чи іншої категорії здійснюється на підставі рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування відповідно до їх повноважень.

Зміна цільового призначення земельних ділянок здійснюється за проектами землеустрою щодо їх відведення.

Відповідно до ч. 8 ст. 122 Земельного кодексу України (в редакції станом на дату прийняття рішень органів державної влади та місцевого самоврядування) Кабінет Міністрів України передає земельні ділянки із земель державної власності у власність або у користування у випадках, визначених статтею 149 цього Кодексу, та земельні ділянки дна територіального моря.

Згідно ч. 9 ст. 149 Земельного кодексу України Кабінет Міністрів України (в редакції станом на дату прийняття спірних рішень органів державної влади та місцевого самоврядування) вилучає земельні ділянки державної власності, які перебувають у постійному користуванні, ріллю, багаторічні насадження для несільськогосподарських потреб, ліси для нелісогосподарських потреб, а також земельні ділянки природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного призначення та суб`єктів господарювання залізничного транспорту загального користування у зв`язку з їх реорганізацією шляхом злиття під час утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування відповідно до Закону України «Про особливості утворення публічного акціонерного товариства залізничного транспорту загального користування», крім випадків, визначених частинами п`ятою восьмою цієї статті, та у випадках, визначених статтею 150 цього Кодексу.

Отже, станом на 2013-2019 роки вилучати земельні ділянки державної власності лісогосподарського призначення для нелісогосподарських потреб мав право виключно Кабінет Міністрів України.

За наведених обставин, суд погоджується із доводами прокурора, що щодо спірної земельної ділянки неправомірно прийнято наказ Головного управління Держгеокадастру у Волинській області від 21.12.2018 № 1358-15-18-СГ «Про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність», рішення Сереховичівської сільської ради Ковельського району від 12.02.2019 № 12/2 «Про прийняття земельних ділянок з державної власності у комунальну власність Сереховичівської сільської ради за межами населених пунктів», якими передано спірну земельну ділянку у комунальну власність.

При цьому, з інформації Секретаріату Кабінету Міністрів України від 08.04.2026 №9453/0/2 26 вбачається, що Кабінетом Міністрів України рішень про погодження зміни цільового призначення, вилучення із земель лісогосподарського призначення спірної земельної ділянки не приймалось.

Станом на час прийняття наказу Головного управління Держгеокадастру у Волинській області від 21.12.2018 № 1358-15-18-СГ «Про передачу земельних ділянок державної власності у комунальну власність», рішення Сереховичівської сільської ради Ковельського району від 12.02.2019 № 12/2 «Про прийняття земельних ділянок з державної власності у комунальну власність Сереховичівської сільської ради за межами населених пунктів» у відповідності до вимог ст.ст. 122, 149 Земельного кодексу України (в редакції станом на дату прийняття наказу Головного управління Держгеокадастру у Волинській області, рішення Сереховичівської сільської ради) питання щодо вилучення земель лісогосподарського призначення та розпорядження такими ділянками належали до компетенції Кабінету Міністрів України та Волинської обласної державної адміністрації, оскільки спірна земельна ділянка знаходиться за межами населеного пункту.

За наведених обставин, Головне управління Держгеокадастру у Волинській області та Сереховичівська сільська рада всупереч ст.ст. 122, 149 Земельного кодексу України (в редакції станом на дату прийняття наказу Головного управління Держгеокадастру у Волинській області, рішення Сереховичівської сільської ради) розпорядилися спірною земельною ділянкою.

Згідно листа Філії «Поліський лісовий офіс» ДСГП «Ліси України» від 22.04.2026 № 5918/34.6.3-2026 вбачається, що будь-які рішення щодо поділу, зміни цільового призначення, вилучення вказаних земельних ділянок з державного лісового фонду у Філії відсутні.

Крім того, суд враховує, що згідно ст. 17, ст. 20, ст. 122 та ст. 149 Земельного кодексу України (в редакції станом на дату прийняття розпорядчих актів Головного управління Держгеокадастру у Волинській області та Сереховичівської сільської ради) Головне управління Держгеокадастру у Волинській області та Сереховичівська сільська рада не наділені повноваженнями щодо вилучення та зміни цільового призначення земель лісогосподарського призначення державної нелісогосподарських потреб у межах населених пунктів.

Відповідно до ст. 21 Земельного кодексу України порушення порядку встановлення та зміни цільового призначення земель є підставою для: а) визнання недійсними рішень органів державної влади, Верховної Ради Автономної Республіки Крим, Ради міністрів Автономної Республіки Крим та органів місцевого самоврядування про надання (передачу) земельних ділянок громадянам та юридичним особам; б) визнання недійсними угод щодо земельних ділянок; в) відмови в державній реєстрації земельних ділянок або визнання реєстрації недійсною.

Враховуючи наведене, оспорювані розпорядчі акти Головного управління Держгеокадастру у Волинській області та Сереховичівської сільської ради прийняті в порушення вимог ст. ст. 6, 14, 19 Конституції України, ст. ст. 3, 15-2, 17, 20, 56, 57, 84, 122, 141, 142, 149 Земельного кодексу України, ст. ст. 31, 33, 57 Лісового кодексу України, оскільки землі лісогосподарського призначення не можуть передаватись у користування без їх вилучення у постійних користувачів.

Відповідно до ст. ст. 162, 163 Земельного кодексу України охорона земель - це система правових, організаційних, економічних та інших заходів, спрямованих на раціональне використання земель, запобігання необґрунтованому вилученню земель сільськогосподарського і лісогосподарського призначення, захист від шкідливого антропогенного впливу, відтворення і підвищення родючості ґрунтів, продуктивності земель лісогосподарського призначення, забезпечення особливого режиму використання земель природоохоронного, оздоровчого, рекреаційного та історико культурного призначення.

Завданням охорони земель є забезпечення збереження та відтворення земельних ресурсів, екологічної цінності природних і набутих якостей земель.

Відповідно до ст. 16 Цивільного кодексу України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути відновлення становища, яке існувало до порушення, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово звертала увагу, що власник може витребувати належне йому майно від особи, яка є останнім його набувачем, незалежно від того, скільки разів це майно було відчужене до того, як воно потрапило у володіння останнього набувача. Для такого витребування оспорювання рішень органів державної влади чи місцевого самоврядування, ланцюга договорів, інших правочинів щодо спірного майна і документів, що посвідчують відповідне право, не е ефективним способом захисту права власника. У тих випадках, коли має бути застосована вимога про витребування майна з чужого незаконного володіння, вимога власника про визнання права власності чи інші його вимоги, спрямовані на уникнення застосування приписів статей 387 і 388 ЦК України, є неефективними.

Такі висновки сформульовані, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (провадження № 14- 208цс18, пункти 85, 86), від 21.08.2019 у справі № 911/3681/17 (провадження № 12-97гс19, пункт 38), від 22.01.2020 у справі № 910/1809/18 (провадження № 12-148гс19, пункт 34), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (провадження № 14-125цс20, пункт 74).

У статті 15 Цивільного кодексу України передбачено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання та на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Під способами захисту суб`єктивних земельних прав розуміють закріплені законом матеріально-правові заходи охоронного характеру, за допомогою яких проводиться поновлення (визнання) порушених (оспорюваних) прав і вплив на правопорушника (постанови Великої Палати Верховного Суду від 22.08.2018 у справі № 925/1265/16 (пункт 5.5), від 11.09.2019 у справі № 487/10132/14-ц (пункт 90)).

Серед способів захисту речових прав цивільне законодавство виокремлює, зокрема, витребування майна із чужого незаконного володіння (стаття 387 ЦК України) та усунення перешкод у здійсненні права користування та розпорядження майном (стаття 391 ЦК України, частина друга статті 152 ЗК України). Наведені способи захисту можна реалізувати шляхом подання віндикаційного та негаторного позовів.

Предметом віндикаційного позову є вимога власника, який не є фактичним володільцем індивідуально визначеного майна, до особи, яка незаконно фактично володіє цим майном, про повернення його з чужого незаконного володіння.

Відповідно до усталеної практики Великої Палати Верховного Суду володіння рухомими та нерухомими речами відрізняється: якщо для володіння першими важливо встановити факт їх фізичного утримання, то володіння другими може бути підтверджене, зокрема, фактом державної реєстрації права власності на це майно в установленому законом порядку. Факт володіння нерухомим майном може підтверджуватися, зокрема, державною реєстрацією права власності на це майно в установленому законом порядку (принцип реєстраційного підтвердження володіння).

Такі висновки викладені у постанові Великої Палати Верховного Суду від 04.07.2018 у справі № 653/1096/16-ц (провадження № 14-181 цс-18, пункти 43, 89) і в подальшому системно впроваджені у практику Верховного Суду (див. ухвалу Верховного Суду у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду від 18.12.2019 у справі № 372/1684/14-ц).

При цьому, відомості державного реєстру прав на нерухомість презюмуються правильними, доки не доведено протилежне, тобто державна реєстрація права за певною особою не є безспірним підтвердженням наявності в цієї особи права, але створює спростовувану презумпцію права такої особи (постанови Великої Палати Верховного Суду від 02.07.2019 у справі № 48/340 (провадження № 12-14звг19, пункт 6.30), від 12.03.2019 у справі № 911/3594/17 (провадження № 12-234гс18, пункт 4.17), від 19.01.2021 у справі №916/1415/19 (провадження № 12-80гс20, пункт 6.13)).

Наявність у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно відомостей про право іпотеки чи іншого речового права створює презумпцію належності права особі, яка ним володіє внаслідок державної реєстрації (buchbesitz (нім. - книжкове володіння) (постанова Великої Палати Верховного Суду від 26.01.2021 у справі № 522/1528/15-ц (провадження № 14-67цс20, пункт 70)).

З урахуванням зазначеної специфіки обороту нерухомого майна володіння ним досягається без його фізичного утримання або зайняття, як це властиво для багатьох видів рухомого майна, а державна реєстрація права власності на нерухоме майно підтверджує фактичне володіння ним. Тобто суб`єкт, за яким зареєстроване право власності, визнається фактичним володільцем нерухомого майна. При цьому, державна реєстрація права власності на нерухоме майно створює спростовану презумпцію наявності в суб`єкта і права володіння цим майном (як складової права власності).

Отже, особа, за якою зареєстроване право власності на нерухоме майно, є його володільцем. У випадку незаконного, без відповідної правової підстави заволодіння нею таким майном, право власності (включаючи права володіння, користування та розпорядження) насправді і далі належатиме іншій особі - власникові. Останній має право витребувати це майно з незаконного володіння особи, за якою воно зареєстроване на праві власності.

Тому заволодіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на нього ще не означає, що такий володілець набув право власності (права володіння, користування та розпорядження) на це майно. Власник, якого незаконно, без відповідної правової підстави, позбавили володіння нерухомим майном шляхом державної реєстрації права власності на це майно за іншою особою, не втрачає право володіння нерухомим майном. Така інша особа внаслідок державної реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає його фактичним володільцем (бо про неї є відповідний запис у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно). Але не набуває право володіння на відповідне майно, бо воно, будучи складовою права власності, і далі належить власникові. Саме тому він має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави, ним заволоділа.

З огляду на викладене володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Натомість право володіння як складова права власності неправомірним (незаконним) бути не може. Право володіння як складова права власності на нерухоме майно завжди належить власникові майна.

Враховуючи наведене, особа, за якою зареєстроване право власності, є володільцем нерухомого майна, але право власності (включаючи право володіння як складову права власності) може насправді належати іншій особі. Тому заволодіння земельною ділянкою шляхом державної реєстрації права власності є можливим незалежно від того, набув володілець право власності (і право володіння) на таку ділянку чи ні.

Права володіння, користування та розпорядження майном належить власнику майна (ч.1 ст. 317 ЦК України), незалежно від того, є він фактичним володільцем чи ні.

Тому власник не втрачає право володіння нерухомим майном у зв`язку з державною реєстрацією права власності за іншою особою, якщо остання не набула права власності. Натомість така особа внаслідок реєстрації за нею права власності на нерухоме майно стає фактичним володільцем такого майна, але не набуває права володіння, допоки право власності зберігається за попереднім володільцем. Отже, володіння нерухомим майном, яке посвідчується державною реєстрацією права власності, може бути правомірним або неправомірним (законним або незаконним). Натомість право володіння, якщо воно існує, неправомірним (незаконним) бути не може.

У даній справі, державна реєстрація земельної ділянки у відповідних реєстрах, фактично стали інструментом, які обумовили формальне набуття Сереховичівською сільською радою права власності на спірну земельну ділянку. При цьому, їх визнання незаконними та скасування, як окремих позовних вимог у даному випадку, не є належним способом захисту.

Набуття особою володіння нерухомим майном полягає у внесенні запису про державну реєстрацію права власності на нерухоме майно за цією особою. Якщо право власності на спірне нерухоме майно зареєстроване за іншою особою, то належному способу захисту права відповідає вимога про витребування від (стягнення з) цієї особи нерухомого майна. Метою віндикаційного позову є забезпечення введення власника у володіння майном, якого він був позбавлений. У випадку позбавлення власника володіння нерухомим майном означене введення полягає у внесенні запису про державну реєстрацію за власником права власності на нерухоме майно, а функцією державної реєстрації права власності є оголошення належності нерухомого майна певній особі (особам). Рішення суду про витребування з володіння відповідача нерухомого майна саме по собі є підставою для внесення до Державного реєстру речових прав на нерухоме майно запису про державну реєстрацію за позивачем права власності на нерухоме майно; такий запис вноситься у разі, якщо право власності на нерухоме майно зареєстроване саме за відповідачем, а не за іншою особою.

Близькі за змістом висновки наведені, зокрема, у постановах Великої Палати Верховного Суду від 07.11.2018 у справі № 488/5027/14-ц (провадження № 14-256цс18, пункти 95-98), від 14.11.2018 у справі № 183/1617/16 (провадження № 14- 208цс18, пункти 85, 86, 115), від 19.05.2020 у справі № 916/1608/18 (провадження № 12 135гс19, пункт 80), від 30.06.2020 у справі № 19/028-10/13 (провадження № 12 158гс19, пункт 10.29), від 22.06.2021 у справі № 200/606/18 (провадження № 14 125цс20, пункти 63, 74) та інших.

За наведених обставин, належним відповідачем за позовом про витребування від (стягнення з) особи земельної ділянки є особа, за якою зареєстроване право власності на таку ділянку. Якщо земельною ділянкою неправомірно (на думку позивача, який вважає себе власником) заволодів відповідач, то віндикаційний позов відповідає належному способу захисту прав позивача: власник має право витребувати своє майно від особи, яка незаконно, без відповідної правової підстави заволоділа ним (стаття 387 ЦК України).

Вищезазначена правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 23.11.2021 у справі № 359/3373/16-ц.

За наведених обставин суд дійшов висновку, що обґрунтованою є вимога прокурора про витребування на користь держави в особі Волинської обласної державної адміністрації з незаконного володіння Сереховичівської сільської ради земельної ділянки з кадастровим номером 0725084800:02:000:0037, площею 7,9516 га.

В силу положень ст. ст. 73 ГПК України доказами є будь-які фактичні дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Частиною 1, 3 ст. 74 ГПК України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Відповідно до ч. 1 ст. 77 ГПК України обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказі.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Частинами 1, 2, 3 ст. 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Принцип рівності сторін у процесі вимагає, щоб кожній стороні надавалася розумна можливість представляти справу в таких умовах, які не ставлять цю сторону у суттєво невигідне становище відносно другої сторони (п.87 Рішення Європейського суду з прав людини у справі "Салов проти України" від 06.09.2005р.).

З огляду на зазначене, суд дійшов висновку, що позовні вимоги прокурора є підставними, обґрунтованими та підлягають до задоволення у повному обсязі.

Враховуючи приписи щодо покладення судового збору на учасників судового процесу в залежності від результату вирішення спору, передбачені ст.129 ГПК України, з відповідача на користь прокуратури належить стягнути 2662,40 грн. судового збору.

Керуючись ст. ст. 74, 86, 129, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, господарський суд України,-

вирішив:

1. Позов задовольнити.

2. Витребувати у власність держави в особі Волинської обласної державної адміністрації (43027, Волинська обл., місто Луцьк, Київський майдан, будинок 9, код ЄДРПОУ 13366926) з незаконного володіння Сереховичівської сільської ради (44442, Волинська обл., Ковельський р-н, село Сереховичі, вул. Центральна, буд. 24а, код ЄДРПОУ 04332851) земельну ділянку з кадастровим номером 0725084800:02:000:0037, площею 7,9516 га.

3. Стягнути з Сереховичівської сільської ради (44442, Волинська обл., Ковельський р-н, село Сереховичі, вул. Центральна, буд. 24а, код ЄДРПОУ 04332851) на користь Волинської обласної прокуратури (вул. Винниченка, 15, м. Луцьк, 43025, код ЄДРПОУ 02909915) 2662,40 (дві тисячі шістсот шістдесят дві гривні 40 коп.) витрат зі сплати судового збору.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду (ч.ч. 1, 2 ст. 241 ГПК України).

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня складання повного тексту рішення до Північно-західного апеляційного господарського суду.

Повний текст рішення складено 27.08.2026

Суддя А. С. Вороняк