Рішення № 139316365, 27.08.2026, Харківський окружний адміністративний суд

Харківський окружний адміністративний суд 61700, м. Харків, майдан Свободи, 6, inbox@adm.hr.court.gov.ua, ЄДРПОУ: 34390710

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

27 серпня 2026 р. № 520/10243/26

Харківський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Пасечнік О.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії,-

В С Т А Н О В И В:

І. Зміст і підстави позовних вимог.

Позивач, ОСОБА_1 , звернувся до Харківського окружного адміністративного суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 , в якому просить суд:

1) Визнати протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

2) Зобов`язати бездіяльність військової частини НОМЕР_1 нарахувати та стягнути на косить ОСОБА_1 середній заробіток у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні із розрахунку 1744 грн. 62 коп. у день з 16.06.2023 по 16.12.2023 у сумі 319 265 грн. 46 коп. (із одночасною компенсацією сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до п. 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших та поліцейськими виплат, особами одержаних i рядового військовослужбовцями, начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 № 44.

В обґрунтування позовних вимог зазначено, що позивач проходив військову службу у військовій частині НОМЕР_1 з 30.06.2009 по 14.12.2022. Внаслідок порушення відповідачем прав позивача щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні.

IІ. Виклад позиції інших учасників справи.

Відповідач подав до суду відзив на позовну заяву, в якому зазначив, що позивач проходив військову службу, а тому положення статей 116, 117 Кодексу законів про працю України безпосередньо на нього не поширюються. Крім того, відповідач зазначив про наявність спору щодо належних позивачу при звільненні сум, а також про те, що здійснений ним розрахунок позивачем своєчасно не оскаржувався.

Відповідач просив відмовити у задоволенні позову повністю.

III. Процесуальні дії у справі.

Ухвалою від 04.05.2026 суд відкрив провадження у справі, призначив справу до судового розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи відповідно до положень статті 262 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України).

Ухвалою від 01.07.2026 суд витребував у Військової частини НОМЕР_1 належним чином завірену копію довідки про середньоденне грошове забезпечення ОСОБА_1 за два останні місяці перед звільненням, інформацію про виплачену ОСОБА_1 суму грошових коштів при звільненні.

IV. Фактичні обставини справи, встановлені судом.

Наказом командира військової частини НОМЕР_1 (по стройовій частині) від 14.12.2022 № 370 позивача виключено зі списків особового складу військової частини.

Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 14.12.2023 у справі № 520/22197/23 військову частину НОМЕР_1 зобов`язано нарахувати та виплатити позивачу індексацію грошового забезпечення за період з 01.01.2016 по 28.02.2018 із застосуванням січня 2008 року як місяця для обчислення індексу споживчих цін, а також за період з 01.03.2018 по 14.12.2022 із застосуванням березня 2018 року як місяця для обчислення індексу споживчих цін.

Як убачається з наданої позивачем довідки АТ «Ощадбанк», 27.03.2026 військова частина НОМЕР_1 виконала зазначене судове рішення та виплатила позивачу грошові кошти у розмірі 84 685,90 грн.

Позивач зазначає, що у зв`язку з невиплатою належних йому при звільненні сум у встановлені строки він звернувся до військової частини НОМЕР_1 із заявою про виплату середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні, однак мотивованої відповіді від відповідача не отримав.

Позивач, вважаючи дії військової частини НОМЕР_1 протиправними, звернувся до суду з цим позовом.

V. Мотиви, з яких виходить суд, та застосовані норми права.

Відповідно до ст. 19 Конституції України, правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством.

За приписами частини першої статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з частиною другою статті 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень суд перевіряє, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано; безсторонньо; добросовісно; розсудливо; пропорційно; своєчасно.

Спір у цій справі виник у зв`язку з невиплатою позивачу належних йому грошових коштів при звільненні з військової служби.

Суд відхиляє доводи відповідача про неможливість застосування до спірних правовідносин статей 116, 117 КЗпП України лише з тієї підстави, що позивач мав статус військовослужбовця.

Порядок проходження військової служби визначається спеціальним законодавством. Разом з тим у спеціальному законодавстві, яке регулює проходження військової служби, відсутній спеціальний механізм відповідальності за несвоєчасне проведення остаточного розрахунку із військовослужбовцем при звільненні.

За таких обставин застосування трудового законодавства до спірних правовідносин відповідає положенням частини шостої статті 7 КАС України щодо застосування аналогії закону.

Такий підхід відповідає правовій позиції Верховного Суду, відповідно до якої у випадку відсутності спеціального регулювання відповідальності за несвоєчасний розрахунок при звільненні до правовідносин щодо звільнення з публічної служби застосовуються положення статей 116, 117 КЗпП України. Аналогічний підхід Верховний Суд застосовував, зокрема, у справах № 808/2122/18 та № 380/1169/20.

Згідно зі статтею 116 КЗпП України при звільненні працівника виплата всіх сум, що належать йому від роботодавця, провадиться в день звільнення, а якщо працівник у день звільнення не працював не пізніше наступного дня після пред`явлення ним вимоги про розрахунок.

Частиною першою статті 117 КЗпП України у редакції Закону України від 01.07.2022 № 2352-IX, чинній з 19.07.2022, передбачено, що у разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір роботодавець повинен виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки до дня фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців.

При наявності спору про розміри належних звільненому працівникові сум роботодавець повинен сплатити передбачене цією статтею відшкодування у разі, якщо спір вирішено на користь працівника; якщо спір вирішено на користь працівника частково, розмір відшкодування визначає орган, який вирішує спір по суті, але не більш як за період, встановлений частиною першою цієї статті. Чинна редакція статті 117 КЗпП України прямо встановлює шестимісячне обмеження.

Таким чином, сам факт наявності спору щодо розміру належних при звільненні сум не виключає застосування статті 117 КЗпП України. Навпаки, частина друга цієї статті прямо передбачає наслідки існування такого спору за умови його вирішення на користь працівника.

У цій справі спір щодо права позивача на індексацію грошового забезпечення вже вирішений судом на користь позивача. Рішенням Харківського окружного адміністративного суду від 14.12.2023 у справі № 520/22197/23 встановлено обов`язок військової частини НОМЕР_1 нарахувати та виплатити ОСОБА_1 відповідні суми індексації.

Відповідно до частини четвертої статті 78 КАС України обставини, встановлені рішенням суду в адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються повторно при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, щодо якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Отже, суд виходить із того, що право позивача на відповідні суми індексації грошового забезпечення встановлено судовим рішенням, а фактична виплата цих коштів проведена лише 27.03.2026.

При цьому відповідач не надав суду належних та допустимих доказів того, що невиплата визначених судом сум у строки, встановлені законодавством, сталася не з його вини.

Посилання відповідача лише на наявність спору щодо права позивача на відповідну виплату не свідчить про відсутність підстав для відповідальності за статтею 117 КЗпП України, оскільки зазначений спір завершився встановленням права позивача на відповідні суми.

Верховний Суд у постанові від 26.04.2024 у справі № 380/1169/20 зазначив, що практика щодо можливості одночасного вирішення питання про виплату належних при звільненні сум та середнього заробітку за затримку їх виплати є сталою; встановлення права на середній заробіток покладає на суд обов`язок визначити його конкретний розмір. У цій же постанові Верховний Суд звернув увагу на необхідність застосування Порядку № 100 та на те, що середній заробіток за час затримки розрахунку не є складовою грошового забезпечення військовослужбовця.

Щодо розрахунку середнього заробітку суд зазначає таке. Відповідно до пункту 2 Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100, середня заробітна плата обчислюється виходячи із виплат за останні два календарні місяці роботи, що передують події, з якою пов`язана відповідна виплата.

Згідно з пунктом 8 Порядку № 100 у випадках збереження середньої заробітної плати виплата розраховується шляхом множення середньоденної заробітної плати на кількість днів, які мають бути оплачені за середнім заробітком.

Верховний Суд у постановах у справах № 808/2122/18 та № 380/1169/20 визнавав можливість застосування Порядку № 100 для визначення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні осіб, які проходили публічну службу, а в справі № 380/1169/20 прямо вказав на необхідність визначення такого розміру судом.

Судом встановлено, що позивач 14.12.2022 позивача звільнено, остаточний розрахунок з ним всіх належних сум при звільненні, здійснений відповідачем лише 27.03.2026 на виконання рішення суду у справі №520/22197/23, що визнається сторонами, а періодом, протягом якого відповідач не виконував свій обов`язок щодо виплати належних позивачеві сум, є проміжок часу з 15.12.2022 (з дня, наступного за датою звільнення) по 26.03.2026 включно.

Суд зазначає, що після 19.07.2022 підлягає застосуванню ст.117 КЗпП України (в редакції Закону № 2352-IX).

Подібний підхід щодо здійснення розрахунку суми відшкодування було застосовано судом, зокрема й у справі №489/6074/23, і Велика Палата визнала його таким, що забезпечив справедливий баланс інтересів сторін: захистив право позивачки на повний розрахунок та належну компенсацію, водночас не допустив понесення роботодавцем несправедливих та непропорційних майнових втрат (пункти 116, 117 постанови Великої Палати Верховного Суду від 08 жовтня 2025 року в справі №489/6074/23).

Так, враховуючи, що позивача звільнено зі служби 14.12.2022, тобто останніми двома календарними місяцями, що передували звільненню є жовтень та листопад 2022 р.

Так, середньоденне грошове забезпечення становить 575,20 грн., що підтверджується довідкою про доходи.

Таким чином, за період затримки розрахунку з 15.12.2022 по 15.06.2023 (183 дні) середній заробіток склав 105261,60 грн.

Так, позивачу у процедурі звільнення виплачено 330900,50 грн., що підтверджено інформаційною довідкою.

При цьому, загальна сума належних позивачу виплат при звільненні мала становити 415586,40 грн (330900,50 грн. + 84685,90 грн.).

Водночас, суд вважає, що зазначена сума середнього заробітку є надмірною та підлягає зменшенню з огляду на наступне.

Переглядаючи справу №489/6074/23, Велика Палата, зокрема, нагадала, що в постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (провадження № 14-323цс19) розтлумачила зміст статті 117 КЗпП України та сформулювала висновок, що відшкодування, передбачене цією нормою права, спрямоване на компенсацію працівнику майнових втрат, яких він зазнає внаслідок несвоєчасного здійснення з ним розрахунку з боку роботодавця. Загальною ознакою цивільно-правової відповідальності є її компенсаційний характер, а її заходи спрямовані не на покарання боржника, а на відновлення майнової сфери потерпілого (пункти 81, 82 постанови).

Ключовий висновок Великої Палати Верховного Суду, за її словами, полягає в тому, що виплата середнього заробітку за статтею 117 КЗпП України за своєю суттю є не штрафом чи каральною санкцією, а спеціальним видом компенсації очікуваних майнових втрат працівника. Саме така компенсаційна природа дозволяє застосувати загальні принципів права, зокрема пропорційності, та обґрунтовує можливість судового контролю за співмірністю розміру компенсації. Законодавчі положення, внесені Законом № 2352-IX, не змінили правової природи цього заходу відповідальності з компенсаційного на каральний.

З огляду на компенсаційний характер відповідальності за статтею 117 КЗпП України Велика Палата Верховного Суду у пунктах 87 та 92 постанови у справі № 761/9584/15-ц дійшла висновку, що «виходячи з принципів розумності, справедливості та пропорційності суд за певних умов може зменшити розмір відшкодування, передбаченого статтею 117 КЗпП України».

При цьому Велика Палата Верховного Суду відступила від попередньої практики Верховного Суду України (постанова від 27 квітня 2016 року у справі № 6-113цс16), яка пов`язувала можливість зменшення з формальними критеріями, такими як наявність спору чи часткове задоволення позову. Натомість Велика Палата сформулювала нові змістові критерії, які суд має враховувати при вирішенні питання про зменшення розміру відшкодування (пункт 91 постанови):

розмір простроченої заборгованості роботодавця щодо виплати працівнику при звільненні всіх належних сум, передбачених на день звільнення трудовим законодавством, колективним договором, угодою чи трудовим договором;

період затримки (прострочення) виплати такої заборгованості, а також те, з чим була пов`язана тривалість такого періоду з моменту порушення права працівника і до моменту його звернення з вимогою про стягнення відповідних сум;

імовірний розмір пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника;

інші обставини справи, встановлені судом, зокрема дії працівника та роботодавця у спірних правовідносинах, співмірність імовірного розміру пов`язаних із затримкою розрахунку при звільненні майнових втрат працівника та заявлених позивачем до стягнення сум середнього заробітку за несвоєчасний розрахунок при звільненні.

Ці критерії спрямовані на досягнення справедливого балансу між інтересами працівника, який має право на компенсацію, та інтересами роботодавця, аби відповідальність не була надмірною.

Законом № 2352-IX статтю 117 КЗпП України викладено в новій редакції. Ключовою новелою стало доповнення частини першої словами «...але не більш як за шість місяців».

Отже, частина перша статті 117 КЗпП України в редакції Закону № 2352-IX передбачає: «У разі невиплати з вини роботодавця належних звільненому працівникові сум у строки, визначені статтею 116 цього Кодексу, при відсутності спору про їх розмір підприємство, установа, організація повинні виплатити працівникові його середній заробіток за весь час затримки по день фактичного розрахунку, але не більш як за шість місяців».

Зі змісту наведеної норми Велика Палата виснувала, що законодавець установив максимальну межу періоду, за який нараховується компенсація за затримку розрахунку. Очевидною метою такого законодавчого втручання є забезпечення правової визначеності та запобігання ситуаціям, за яких розмір відповідальності роботодавця міг досягати надмірних значень, що не відповідало б принципу пропорційності. Таким чином, законодавець врегулював критерій «період затримки (прострочення)», установивши для нього граничну межу.

Водночас установлення максимального і преклюзивного строку для нарахування середнього заробітку не слід тлумачити як відмову від застосування принципу пропорційності при визначенні остаточного розміру стягнення.

Законодавче рішення усуває ризик «нескінченної» відповідальності в часі, проте не вирішує проблему можливої неспівмірності суми компенсації та розміру основного боргу, яка може виникати і в межах установленого шестимісячного строку. Законодавець установив максимальний поріг відповідальності, однак не визначив, що сума компенсації має бути безумовно стягнута незалежно від обставин.

За позицією Великої Палати, викладеної в постанові від 08.10.2025 у справі № 489/6074/23, поняття «обмеження максимального строку» та «досягнення співмірності» не можна ототожнювати.

Шестимісячне обмеження не нівелює необхідності застосування судом критеріїв, визначених Великою Палатою. Суд при вирішенні подібного спору має оцінювати обставини справи (зокрема, розмір боргу) для визначення справедливого розміру компенсації, який може дорівнювати середньому заробітку за шість місяців, однак може бути і значно меншим, але в будь-якому разі не може перевищувати цю встановлену законом межу.

Велика Палата повторила, що Закон №2352-IX не змінив правову природу відшкодування за статтею 117 КЗпП України, яка залишається компенсаційною. Оскільки мета норми права компенсація, а не покарання, тому і принципи, як-от розумності, справедливості та пропорційності слід застосовувати до визначення розміру компенсації незмінно і послідовно.

Статтю 117 КЗпП України потрібно тлумачити у взаємозв`язку із загальними принципами цивільно-правової відповідальності.

У підсумку, Велика Палата Верховного Суду відступила від висновку, викладеного касаційним судом у постанові від 06.12.2024 року у справі № 440/6856/22, та сформулювала такий правовий висновок:

«Обмеження періоду нарахування відшкодування за затримку розрахунку при звільненні шістьма місяцями, запроваджене до статті 117 КЗпП України Законом № 2352-IX, установлює максимальну межу відповідальності роботодавця. Ця законодавча межа не нівелює фундаментальних принципів розумності, справедливості та пропорційності, а також не змінює компенсаційного характеру відповідної виплати.

Розглядаючи спори про стягнення середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні після 19 липня 2022 року, необхідно брати до уваги співмірність заявленої до стягнення суми відшкодування з огляду на конкретні обставини справи. При здійсненні такої оцінки необхідно керуватися критеріями, встановленими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 26 червня 2019 року у справі № 761/9584/15-ц (зокрема, враховувати розмір простроченої заборгованості, її співвідношення із середнім заробітком, поведінку сторін тощо) для забезпечення справедливого балансу інтересів сторін трудових правовідносин. Розмір відшкодування суд може зменшити незалежно від ступеня задоволення позовних вимог про стягнення належних звільненому працівникові сум. Однак загальний період нарахування компенсації не може перевищувати шести місяців.».

В аспекті питання обчислення розміру належної до відшкодування суми, суд, що спираючись на критерії, наведені у згаданій Великою Палатою постанові від 26.06.2019 року у справі № 761/9584/15-ц, Верховний Суд у складі судової палати з розгляду справ щодо виборчого процесу та референдуму, а також захисту політичних прав громадян Касаційного адміністративного суду у постанові від 30.11.2020 року у справі № 480/3105/19 визначив формулу, яку необхідно застосовувати для обчислення частки середнього заробітку, яка підлягає стягненню у випадку зменшення його розміру.

Так, недоплачена сума належного позивачу грошового забезпечення при звільненні 84685,90 грн. у відсотковому виразі дорівнює 20,38% від 415586,40 грн.

Виходячи з того, що середній заробіток за 183 дні затримки виплати грошового забезпечення склав 105261,60 грн., то 20,38% (недоплачена сума належного позивачу грошового забезпечення при звільненні у відсотковому виразі) від 105261,60 грн. складає 21452,31 грн.

Таким чином, суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог та стягнення на користь позивача середнього заробітку за час затримки розрахунку в розмірі 21452,31 грн.

Наведені вище висновки узгоджуються з правовою позицією Верховного Суду у подібних правовідносинах, сформованою у постановах від 30.10.2025 у справі № 420/2649/24, від 23.10.2025 у справі № 340/4454/23, від 23.10.2025 у справі № 280/6214/23, від 08.10.2025 у справі № 320/30311/24, від 08.10.2025 у справі № 320/30311/24, від 07.10.2025 у справі № 520/7611/22, від 29.09.2025 у справі № 460/4387/24, від 18.09.2025 у справі № 160/2237/22, від 11.09.2025 у справі № 320/4309/21, від 05.09.2025 у справі № 200/5212/23, від 18.08.2025 у справі № 380/20130/23, від 18.08.2025 у справі № 160/20803/22, від 18.08.2025 у справі № 200/3986/23.

Отже, суд приходить до висновку про часткове задоволення позовних вимог в цій частині шляхом визнання протиправною бездіяльність Військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні та зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні у сумі 21452,31 грн.

Щодо компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, відповідно до п. 2 Порядку виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, що утримуються з грошового забезпечення, грошових винагород та інших та поліцейськими виплат, особами одержаних i рядового військовослужбовцями, начальницького складу, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 № 44, суд зазначає таке.

Постановою Кабінету Міністрів України від 15.01.2004 № 44 затверджено Порядок виплати щомісячної грошової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб, утриманих з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, одержаних військовослужбовцями та іншими визначеними у цьому Порядку особами.

Відповідно до пункту 2 Порядку № 44 грошова компенсація спрямована на відшкодування утриманого ПДФО з грошового забезпечення, грошових винагород та інших виплат, право на які особа набула у зв`язку з виконанням обов`язків під час проходження служби.

Верховний Суд у постанові від 26.04.2024 у справі № 380/1169/20 дійшов висновку, що середній заробіток, який стягується відповідно до статті 117 КЗпП України, є санкцією за затримку розрахунку при звільненні, не є складовою грошового забезпечення військовослужбовця та не є виплатою, право на яку військовослужбовець набув у зв`язку з виконанням обов`язків під час проходження служби. У зв`язку з цим Верховний Суд визнав помилковим стягнення разом із середнім заробітком компенсації сум ПДФО за Порядком № 44.

Суд не вбачає підстав для відступу від цього правового висновку Верховного Суду.

Таким чином, позовні вимоги позивача про одночасну компенсацію сум податку з доходів фізичних осіб задоволенню не підлягають.

Отже, середній заробіток за час затримки розрахунку при звільненні у сумі 21452,31 грн підлягає виплаті без додаткової компенсації сум податку з доходів фізичних осіб за Порядком № 44.

Суд також ураховує позицію ЄСПЛ (в аспекті оцінки аргументів позивача), сформовану у справі "Серявін та інші проти України" (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі "Руїс Торіха проти Іспанії" (RuizTorijav. Spain) № 303-A, пункт 29).

Також згідно з п. 41 висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів до уваги Комітету Міністрів Ради Європи щодо якості судових рішень, обов`язок суддів наводити підстави для своїх рішень не означає необхідності відповідати на кожен аргумент захисту на підтримку кожної підстави захисту. Обсяг цього обов`язку може змінюватися залежно від характеру рішення.

Відповідно до ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського Суду з прав людини, а ст. 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" передбачає, що суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Так, усі інші аргументи сторін вивчені судом, однак є такими, що не потребують детального аналізу у судовому рішенні, оскільки наведених вище висновків суду не спростовують.

VI. Висновки суду.

Частинами першою, другою статті 77 КАС України передбачено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб`єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.

Відповідно до положень статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні. Жодні докази не мають для суду наперед встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Надавши оцінку усім доказам в сукупності, повно та всебічно проаналізувавши матеріали справи, суд дійшов висновку про часткове задоволення адміністративного позову.

VII. Розподіл судових витрат.

Розподіл судових витрат здійснюється відповідно до ст.139 Кодексу адміністративного судочинства України.

Керуючись статтями 2, 5, 72, 77, 139, 241, 243-246, 255, 295 КАС України, суд,

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до військової частини НОМЕР_1 про визнання бездіяльності протиправною та зобов`язання вчинити певні дії задовольнити частково.

Визнати протиправною бездіяльність військової частини НОМЕР_1 щодо ненарахування та невиплати ОСОБА_1 середнього заробітку за час затримки розрахунку при звільненні.

Зобов`язати Військову частину НОМЕР_1 нарахувати та виплатити на користь ОСОБА_1 середній заробіток у зв`язку із затримкою розрахунку при звільненні у сумі 21452,31 грн.

В задоволенні решти позовних вимог відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення, безпосередньо до Другого апеляційного адміністративного суду.

Повне найменування сторін:

Позивач ОСОБА_1 , місце проживання: АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 .

Відповідач Військова частина НОМЕР_1 , місце знаходження: АДРЕСА_2 , ЄДРПОУ НОМЕР_3

Рішення у повному обсязі складено та підписано 27.08.2026.

Суддя О.В. Пасечнік