Рішення № 139271101, 27.08.2026, Одеський окружний адміністративний суд

Справа № 420/22519/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

27 серпня 2026 року м. Одеса

Одеський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Бабенка Д.А., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін адміністративну справу за позовною заявою ОСОБА_1 до Департаменту патрульної поліції Національної поліції України, Держави України в особі Державної казначейської служби України про визнання протиправними рішень та зобов`язання вчинити певні дії, стягнення моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

До Одеського окружного адміністративного суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Департаменту патрульної поліції Національної поліції України, Держави України в особі Державної казначейської служби України, в якій позивач просить суд:

визнати протиправними рішення Департаменту патрульної поліції, оформлені листами Управління патрульної поліції в Одеській області Департаменту патрульної поліції від 17 липня 2026 року, якими відмовлено позивачу у наданні публічної інформації за інформаційними запитами від 02 липня 2026 року та 06 липня 2026 року;

зобов`язати Департамент патрульної поліції надати позивачу копії відеозаписів, зазначених в інформаційних запитах від 02 липня 2026 року та 06 липня 2026 року, після вилучення (анонімізації, ретушування або іншого технічного приховування) інформації з обмеженим доступом, якщо така міститься у відповідних відеозаписах;

стягнути з Департаменту патрульної поліції за рахунок бюджетних асигнувань на користь позивача моральну шкоду у розмірі 120000 (сто двадцять тисяч) гривень.

Стислий виклад позиції позивача.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначає, що 02 липня 2026 року та 06 липня 2026 року він надіслав на офіційну електронну адресу Управління патрульної поліції в Одеській області Департаменту патрульної поліції п`ять запитів на інформацію відповідно до Закону України «Про доступ до публічної інформації», якими просив надати копії відеозаписів з нагрудних відеореєстраторів поліцейських ОСОБА_2 , Мазура Є.О., Багацького В.О. за період останніх 30 календарних днів, а також копії всіх наявних відеозаписів, пов`язаних із поліцейським Чухном В.О.

Позивач наголошує, що у кожному із запитів він окремо просив, що у разі наявності у відеозаписах інформації з обмеженим доступом надати їх копії з належним технічним знеособленням відповідних фрагментів, зокрема шляхом ретушування (розмиття) облич, номерних знаків, інших ідентифікуючих ознак або приглушення аудіофрагментів. Таким чином, на думку позивача, ще на стадії звернення до розпорядника він запропонував спосіб забезпечення балансу між правом на доступ до публічної інформації та правом на захист персональних даних третіх осіб.

Позивач вказує, що листами від 17 липня 2026 року у задоволенні всіх п`яти запитів відмовлено, а єдиною підставою відмови зазначено можливу наявність у відеозаписах персональних даних третіх осіб. Жодна з відповідей, за твердженням позивача, не містить обґрунтування неможливості застосування часткового доступу до інформації, не зазначає, які саме персональні дані містяться у кожному конкретному відеозаписі, і не пояснює, чому такі дані неможливо відокремити від іншої інформації.

Позивач посилається на частину восьму статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації», за якою обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ, та стверджує, що відповідач обмежив доступ до матеріального носія в цілому.

Крім того, позивач зазначає, що відповідачем не було проведено трискладового тесту, передбаченого статтею 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації»: не встановлено, яке саме благо підлягає захисту, у чому полягає істотна шкода від розголошення інформації, чому така шкода є реальною, а не гіпотетичною, чому вона переважає суспільний інтерес в отриманні інформації та чому не може бути застосований менш обмежувальний спосіб втручання.

Позивач також наголошує, що раніше за аналогічним інформаційним запитом щодо надання відеозаписів з нагрудного відеореєстратора поліцейської Ніточкіної І.Ю. тим самим Управлінням патрульної поліції в Одеській області йому вже було надано відповідну відповідь, чим відповідач визнав можливість надання таких відеозаписів. Зміна відповідачем власної позиції без будь-яких змін законодавства чи фактичних обставин, на переконання позивача, суперечить принципам правової визначеності та належного урядування.

Позивач вказує, що протиправні відмови відповідача змусили його аналізувати п`ять окремих відмов, готувати значний обсяг процесуальних документів, витрачати особистий та професійний час, спричинили тривале нервове напруження, психоемоційний дискомфорт та відчуття несправедливості, у зв`язку з чим він оцінює завдану моральну шкоду у 120000 грн.

Стислий виклад заперечень Департаменту патрульної поліції.

Департамент патрульної поліції подав до суду відзив на позовну заяву, в якому проти позову заперечує та зазначає, що запитувані відеозаписи містять персональні дані третіх осіб, які відповідно до частини першої статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» та Закону України «Про захист персональних даних» є конфіденційною інформацією і підлягають захисту.

Оцінюючи істотність шкоди у разі розголошення запитуваної інформації, відповідач у відзиві зазначає, що наданням копій відеозаписів з портативних відеореєстраторів інспекторів, на яких міститься конфіденційна інформація щодо третіх осіб, може бути завдано істотної шкоди інтересам таких третіх осіб та порушено їх право на захист персональних даних, а тому шкода, яка може бути завдана у разі розголошення запитуваної інформації, є істотною і такою, що потребує запобігання.

Порівнюючи можливу шкоду із суспільним інтересом, відповідач вказує, що суспільний інтерес в отриманні цієї інформації полягає у забезпеченні прозорості діяльності органу державної влади та контролі за дотриманням законодавства, проте розголошення конфіденційної інформації про третіх осіб без їх згоди створює значно більшу шкоду, ніж суспільна користь від надання таких матеріалів у відкритому вигляді, тобто шкода від розголошення переважає суспільний інтерес у її отриманні.

Відповідач звертає увагу, що позивач ніяк не пояснив мети отримання відповідної інформації, не конкретизував, яка саме інформація ним запитується та є публічною, і не навів переконливих обставин існування переважного суспільного інтересу у розкритті запитуваних відомостей, який би переважав можливу шкоду правам на приватність та захист персональних даних третіх осіб.

Департамент патрульної поліції також зазначає, що частина восьма статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» не надає запитувачу безумовного права на отримання будь-яких документів із персональними даними третіх осіб у повному обсязі без їхньої згоди. Спосіб формулювання запитів («копії відеозаписів ... за останніх 30 календарних днів», «копії всіх наявних відеозаписів») без конкретизації предмета запитуваної інформації охоплює невизначено широкий масив відеозаписів, у більшості яких персональні дані є невіддільними від змісту, а деперсоніфікація таких відомостей потребувала б здійснення аналізу, відбору та технічного опрацювання інформації, що за своєю суттю виходить за межі обов`язку розпорядника надавати готову задокументовану інформацію і фактично означає створення нової інформації, чого Закон №2939-VI не вимагає.

Стислий виклад заперечень Головного управління Державної казначейської служби України в Одеській області

У відзиві зазначено, що залучення Казначейства до участі у справі як відповідача є безпідставним, адже Казначейство не є розпорядником запитуваної інформації, не приймало жодних рішень щодо її надання чи відмови у наданні, не здійснює перевірку законності рішень Департаменту патрульної поліції та не наділене повноваженнями втручатися в його діяльність. Казначейство звертає увагу, що всі без винятку позовні вимоги адресовані виключно Департаменту патрульної поліції, а жодної самостійної вимоги до Державної казначейської служби України позовна заява не містить, у зв`язку з чим просить відмовити у задоволенні позову в повному обсязі.

Процесуальні дії у справі.

Ухвалою від 24.07.2026 суд відмовив в задоволенні заяви позивача про забезпечення позову від 22.07.2026 №83076/26.

Ухвалою від 27.07.2026 суд прийняв до розгляду позовну заяву, відкрив провадження у справі, вирішив розглядати справу в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення сторін відповідно до ст.262 КАС України в електронній формі, встановив сторонам строки для подання заяв по суті справи.

Ухвалою від 27.08.2026 суд відмовив у задоволенні клопотання позивача про витребування доказів.

Вивчивши матеріали справи, ознайомившись із заявами по суті справи та наявними в матеріалах справи доказами, дослідивши обставини, якими обґрунтовуються вимоги, і перевіривши їх доказами, суд встановив такі обставини.

02 липня 2026 року позивач надіслав на офіційну електронну адресу управління патрульної поліції Департаменту патрульної поліції чотири запити на інформацію, складені з посиланням на Закон України «Про доступ до публічної інформації», якими просив надати:

копії відеозаписів з нагрудних відеореєстраторів (body-cam), здійснених поліцейською Ніточкіною Ілоною Юріївною, співробітником Управління патрульної поліції в Одеській області, за період останніх 30 календарних днів, що передують даті отримання цього запиту;

копії всіх наявних відеозаписів, пов`язаних із поліцейським Чухном Вадимом Олександровичем, на яких він зафіксований або які були створені за його участю чи під час виконання ним службових обов`язків, незалежно від джерела їх походження та способу фіксації, у тому числі відеозаписів з нагрудних відеореєстраторів, відеореєстраторів службових транспортних засобів, а також відеозаписів, що містяться у матеріалах службових перевірок, дисциплінарних проваджень (службових розслідувань), перевірок за скаргами, адміністративних, кримінальних та інших проваджень;

копії відеозаписів з нагрудних відеореєстраторів, здійснених ОСОБА_3 , командиром 8 роти 2 батальйону, за період останніх 30 календарних днів, що передують даті отримання цього запиту;

копії відеозаписів з нагрудних відеореєстраторів, здійснених Багацьким Віталієм Олеговичем, командиром 4 роти 2 батальйону, за період останніх 30 календарних днів, що передують даті отримання цього запиту.

06 липня 2026 року позивач надіслав п`ятий запит, яким просив надати копії відеозаписів з нагрудних відеореєстраторів, здійснених Багацьким Віталієм Олеговичем та ОСОБА_3 за період останніх 30 календарних днів, що передують даті отримання цього запиту.

Управління патрульної поліції Департаменту патрульної поліції зареєструвало чотири запити від 02 липня 2026 року за вхідними номерами 75зі, 76зі, 77зі та 78зі від 02 липня 2026 року, а п`ятий запит - за вхідним номером 82зі від 07 липня 2026 року.

Відповідність кожного із запитів присвоєному йому реєстраційному номеру суд встановив із зіставлення переліку запитів, наведеного позивачем у позовній заяві, з відомостями, викладеними відповідачем у відзиві на позовну заяву. Ця обставина учасниками справи не оспорюється і відповідно до частини першої статті 78 КАС України доказуванню не підлягає.

Кожен із п`яти запитів, окрім прохання про надання копій відеозаписів, містив прохання такого змісту: у разі неможливості надання повного обсягу інформації надати обґрунтовану письмову відповідь із зазначенням підстав відмови; якщо запитувані відеозаписи містять конфіденційну інформацію або персональні дані третіх осіб, які не можуть бути розкриті, надати копії таких відеозаписів із належним технічним знеособленням відповідних фрагментів, зокрема шляхом ретушування (розмиття) облич, номерних знаків, інших ідентифікуючих ознак або приглушення аудіофрагментів, які містять персональні дані. При цьому в усіх п`яти запитах позивач обґрунтовував це прохання посиланням на частину третю статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації».

Листами управління патрульної поліції Департаменту патрульної поліції від 17 липня 2026 року № 75зі/41/13/13/01-26, № 76зі/41/13/13/01-26, № 77зі/41/13/13/01-26, № 78зі/41/13/13/01-26 та № 82зі/41/13/13/01-26 позивачу відмовлено у наданні копій запитуваних відеозаписів.

Зміст усіх п`яти листів є ідентичним. У кожному з них розпорядник інформації зазначив:

приписи частини другої статті 6 Закону України «Про доступ до публічної інформації» у повному обсязі, тобто всі три вимоги, за сукупності яких допускається обмеження доступу;

послався на статтю 32 Конституції України, частину другу статті 6 і частини першу та другу статті 21 Закону України «Про інформацію», частини першу та другу статті 7 Закону України «Про доступ до публічної інформації», пункт 8 частини першої статті 2 Закону України «Про захист персональних даних»;

повідомив, що надати копії запитуваних відеозаписів немає можливості, оскільки за результатами проведеного аналізу усіх запитаних відеозаписів виявлено присутність третіх осіб, дані яких є конфіденційною інформацією та не підлягають розголошенню;

зазначив, що позивачем не надано згоди суб`єктів персональних даних на їх розголошення; послався на пункт 2 частини першої статті 22 Закону України «Про доступ до публічної інформації» та роз`яснив порядок оскарження.

Позивач, вважаючи відмови у наданні інформації протиправними, звернувся до суду з цим позовом.

Вирішуючи адміністративну справу та надаючи оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з такого.

Відповідно до статті 19 Конституції України, органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з частиною другою статті 34 Конституції України, кожен має право вільно збирати, зберігати, використовувати і поширювати інформацію усно, письмово або в інший спосіб - на свій вибір.

Частиною третьою цієї статті передбачено, що здійснення цих прав може бути обмежене законом в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя.

Відповідно до статті 32 Конституції України, не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Порядок здійснення та забезпечення права кожного на доступ до інформації, що знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, визначає Закон України від 13.01.2011 №2939-VI «Про доступ до публічної інформації» (далі - Закон №2939-VI).

Відповідно до статті 1 Закону №2939-VI, публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб`єктами владних повноважень своїх обов`язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб`єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом. Публічна інформація є відкритою, крім випадків, встановлених законом.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 13 Закону №2939-VI, розпорядниками інформації визнаються, зокрема, суб`єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб`єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов`язковими для виконання.

Відповідно до частини першої статті 6 Закону №2939-VI, інформацією з обмеженим доступом є: 1) конфіденційна інформація; 2) таємна інформація; 3) службова інформація.

Частиною другою статті 6 Закону №2939-VI передбачено, що обмеження доступу до інформації здійснюється відповідно до закону при дотриманні сукупності таких вимог:

1) виключно в інтересах національної безпеки, територіальної цілісності або громадського порядку з метою запобігання заворушенням чи кримінальним правопорушенням, для охорони здоров`я населення, для захисту репутації або прав інших людей, для запобігання розголошенню інформації, одержаної конфіденційно, або для підтримання авторитету і неупередженості правосуддя;

2) розголошення інформації може завдати істотної шкоди цим інтересам;

3) шкода від оприлюднення такої інформації переважає суспільний інтерес в її отриманні.

Відповідно до частини восьмої статті 6 Закону №2939-VI ,обмеженню доступу підлягає інформація, а не документ. Якщо документ містить інформацію з обмеженим доступом, для ознайомлення надається інформація, доступ до якої необмежений.

Згідно з частинами першою та другою статті 7 Закону №2939-VI, конфіденційна інформація - інформація, доступ до якої обмежено фізичною або юридичною особою, крім суб`єктів владних повноважень, та яка може поширюватися у визначеному ними порядку за їхнім бажанням відповідно до передбачених ними умов.

Розпорядники інформації, визначені частиною першою статті 13 цього Закону, які володіють конфіденційною інформацією, можуть поширювати її лише за згодою осіб, які обмежили доступ до інформації, а за відсутності такої згоди - лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Відповідно до пункту 2 частини першої статті 22 Закону №2939-VI, розпорядник інформації має право відмовити в задоволенні запиту у випадку, коли інформація, що запитується, належить до категорії інформації з обмеженим доступом відповідно до частини другої статті 6 цього Закону.

Згідно з частинами першою та другою статті 11 Закону України «Про інформацію» від 02.10.1992 №2657-ХІІ, інформація про фізичну особу (персональні дані) - відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована.

Не допускаються збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та захисту прав людини.

Відповідно до частин п`ятої та шостої статті 6 Закону України від 01.06.2010 №2297-VI «Про захист персональних даних» (далі - Закон №2297-VI), обробка персональних даних здійснюється для конкретних і законних цілей, визначених за згодою суб`єкта персональних даних, або у випадках, передбачених законами України, у порядку, встановленому законодавством.

Не допускається обробка даних про фізичну особу, які є конфіденційною інформацією, без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Згідно з пунктом 1 частини першої статті 11 та частиною першою статті 14 Закону №2297-VI, підставою для обробки персональних даних є згода суб`єкта персональних даних, а поширення персональних даних передбачає дії щодо передачі відомостей про фізичну особу за згодою суб`єкта персональних даних.

У Рішенні від 20 січня 2012 року №2-рп/2012 Конституційний Суд України, даючи офіційне тлумачення частин першої, другої статті 32 Конституції України, зазначив, що інформація про особисте та сімейне життя особи (персональні дані про неї) - це будь-які відомості чи сукупність відомостей про фізичну особу, яка ідентифікована або може бути конкретно ідентифікована, а також відомості про події та явища, що відбувалися або відбуваються у побутовому, інтимному, товариському, професійному, діловому та інших сферах життя особи, за винятком даних стосовно виконання повноважень особою, яка займає посаду, пов`язану зі здійсненням функцій держави або органів місцевого самоврядування. Така інформація про фізичну особу та членів її сім`ї є конфіденційною і може бути поширена тільки за їх згодою, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини.

Суд виходить з того, що відеозаписи, здійснені за допомогою нагрудних відеореєстраторів поліцейськими під час виконання ними службових обов`язків, є задокументованою інформацією, створеною в процесі виконання суб`єктом владних повноважень своїх обов`язків, і перебувають у володінні Департаменту патрульної поліції, а тому за критеріями статті 1 Закону №2939-VI належать до публічної інформації, а Департамент патрульної поліції є її розпорядником.

Водночас, віднесення інформації до публічної не означає її безумовної відкритості.

Суд встановив, що у листах від 17 липня 2026 року розпорядник інформації повідомив, що за результатами проведеного ним аналізу усіх запитаних відеозаписів на них виявлено присутність третіх осіб, дані яких є конфіденційною інформацією.

Відомості, які дають змогу конкретно ідентифікувати фізичну особу, є персональними даними у розумінні статті 11 Закону України «Про інформацію» та пункту 8 частини першої статті 2 Закону № 2297-VI і конфіденційною інформацією у розумінні частини першої статті 6 та частини першої статті 7 Закону № 2939-VI.

Позивач наведеного твердження розпорядника не спростував. У кожному з п`яти запитів позивач передбачав таку можливість, запитуючи відеозаписи із знеособленням фрагментів, що містять персональні дані третіх осіб.

Спірним між сторонами є не сама присутність третіх осіб на відеозаписах, а те, чи зобов`язаний був розпорядник надати записи після знеособлення.

Суд враховує, що відеозаписи з нагрудних відеореєстраторів здатні фіксувати не лише дії поліцейського, а й обстановку, в якій він діє. Такі записи охоплюють невизначене коло приватних осіб, які потрапляють у поле зору камери, - заявників, потерпілих, свідків, водіїв і пасажирів, осіб, стосовно яких складаються матеріали про адміністративні правопорушення, - у ситуаціях, які за своїм характером належать до сфери приватного життя. Разом із зображенням і голосом такі записи відображають адреси, номери документів і транспортних засобів, відомості про стан здоров`я, сімейні та побутові обставини, тобто саме ті категорії відомостей, які частина друга статті 11 Закону України «Про інформацію» та Рішення Конституційного Суду України від 20.01.2012 №2-рп/2012 відносять до конфіденційної інформації про особу.

Матеріали справи не містять доказів надання суб`єктами персональних даних, зафіксованими на запитуваних відеозаписах, згоди на поширення цих даних.

Суд зазначає, що для визначення можливості обмеження доступу до інформації застосовується «трискладовий тест» за частиною другою статті 6 Закону №2939-VI. Обмеження доступу є правомірним лише за сукупності трьох умов: наявності легітимної мети з переліку, наведеного у пункті 1 частини другої статті 6 цього Закону; можливості завдання істотної шкоди відповідному інтересу внаслідок розголошення інформації; переважання цієї шкоди над суспільним інтересом в отриманні інформації.

Відповідно до пункту 3 частини четвертої статті 22 Закону №2939-VI, відмова в задоволенні запиту на інформацію повинна бути мотивованою. Обов`язок застосувати «трискладовий тест» і викласти його результати покладено на розпорядника інформації.

Оцінюючи доводи позивача про непроведення відповідачем «трискладового тесту», суд виходить з того, що мотивованість відмови визначається її змістом, а правомірність рішення розпорядника перевіряється судом у межах тих мотивів, які наведені у самій відмові.

Зі змісту листів від 17 липня 2026 року вбачається, що розпорядник інформації:

дослівно навів приписи частини другої статті 6 Закону №2939-VI у повному обсязі, тобто всі три вимоги, за сукупності яких допускається обмеження доступу, чим визначив нормативні межі власної оцінки;

визначив інтерес, задля захисту якого обмежується доступ, - права інших людей, а саме право третіх осіб на невтручання в особисте життя та на захист персональних даних, пославшись на статтю 32 Конституції України, статтю 11 Закону України «Про інформацію» та Закон №2297-VI;

зафіксував результат фактичної перевірки: за наслідками проведеного аналізу усіх запитаних відеозаписів виявлено присутність третіх осіб, дані яких є конфіденційною інформацією та не підлягають розголошенню;

вказав на відсутність умови, за якої поширення таких даних було б допустимим, - згоди суб`єктів персональних даних;

послався на пункт 2 частини першої статті 22 Закону №2939-VI у системному зв`язку з частиною другою статті 6 цього Закону.

Суд звертає увагу, що листи-відмови не обмежуються абстрактним посиланням на ймовірну наявність персональних даних: у листах прямо зазначено, що висновок зроблено за результатами проведеного аналізу усіх запитаних відеозаписів. Доводів про те, що зазначена перевірка насправді не проводилася, позивач не наводив.

Наведене свідчить, що у самих відмовах розпорядник визначив легітимну мету обмеження, передбачену пунктом 1 частини другої статті 6 Закону №2939-VI, і зафіксував за результатами фактичної перевірки обставину, з якої випливає можливість завдання істотної шкоди цій меті у розумінні пункту 2 частини другої статті 6 цього Закону. Третя складова - переважання шкоди від оприлюднення над суспільним інтересом в отриманні інформації - потребує окремої оцінки, наведеної нижче.

Перевіряючи правильність застосування розпорядником «трискладового тесту», суд виходить з такого.

Обмеження доступу до запитуваних відеозаписів здійснено з метою захисту прав інших людей, що прямо передбачено пунктом 1 частини другої статті 6 Закону №2939-VI та кореспондує статті 32 Конституції України. Захист персональних даних невизначеного кола третіх осіб, зафіксованих на відеозаписах, є легітимною метою обмеження доступу до інформації.

Отже, перша складова «трискладового тесту» дотримана.

Оцінюючи можливість завдання істотної шкоди, суд враховує обсяг і характер запитуваної інформації.

Запити позивача сформульовані не за подією, а за особою поліцейського і охоплюють увесь масив відеозаписів, здійснених чотирма конкретними поліцейськими протягом 30 календарних днів, тобто фактично весь наявний у розпорядника обсяг записів цих осіб. З доданої позивачем до позовної заяви копії відповіді від 24 червня 2026 року №64зі вбачається, що обсяг відеозаписів лише одного поліцейського за 30 календарних днів становить приблизно 40 Гб.

Розголошення такого масиву означає передання третій особі персональних даних невизначеного кола осіб, які не зверталися до розпорядника, не знають ані про сам запит, ані про передання їхніх даних, і які внаслідок цього позбавляються будь-якої можливості реалізувати передбачене пунктом 1 частини першої статті 10 Закону №2939-VI право знати, які відомості про них і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються, передаються чи поширюються. Таке поширення є незворотним, оскільки після передання копій відеозаписів розпорядник втрачає будь-який контроль над їх подальшим використанням, а суб`єкти персональних даних - можливість захисту.

Суд враховує також, що законодавством установлено спеціальний режим доступу до відеозаписів, здійснених технічними засобами поліції.

Відповідно до частини третьої статті 40 Закону України «Про Національну поліцію», строки та порядок зберігання матеріалів фото- і кінозйомки, відеозапису та результатів їх аналізу встановлюються Міністерством внутрішніх справ України.

Такий порядок визначено Інструкцією із застосування органами та підрозділами поліції технічних приладів і технічних засобів, що мають функції фото- і кінозйомки, відеозапису, засобів фото- і кінозйомки, відеозапису, затвердженою наказом Міністерства внутрішніх справ України від 18.12.2018 №1026, зареєстрованим у Міністерстві юстиції України 11.01.2019 за №28/32999 (далі - Інструкція №1026).

Пунктом 1 розділу I Інструкції №1026 прямо передбачено, що вона регулює, зокрема, доступ до відеозаписів працівників поліції та інших осіб.

Згідно з підпунктом 5 пункту 1 розділу VII Інструкції №1026, поліцейському забороняється копіювання та передання інформації з відповідних носіїв стороннім особам.

За пунктом 6 розділу VIII Інструкції №1026, дозвіл на копіювання та видачу відеозаписів надається відповідальній особі виключно за рішенням керівника органу (підрозділу) поліції на підставі письмового доручення.

Пунктом 8 розділу VIII Інструкції №1026 передбачено, що передавання відеозаписів, отриманих з портативних відеореєстраторів, для використання засобами масової інформації, а також поширення в мережі Інтернет здійснюється з дозволу керівника органу (підрозділу) поліції з дотриманням Закону №2297-VI, і таке передавання здійснюється виключно з метою забезпечення безпеки та захисту інтересів громадян, суспільства і держави, а також з метою захисту гідності та честі працівника поліції.

Наведене нормативне регулювання свідчить, що законодавець розглядає відеозаписи, здійснені технічними засобами поліції, як інформацію підвищеної чутливості, неконтрольоване поширення якої здатне завдати шкоди правам зафіксованих на ній осіб, і саме тому підпорядковує їх передання спеціальному дозвільному порядку та обмежує мету подальшого поширення.

Суд також враховує, що за пунктом 7 розділу VIII Інструкції №1026, відеозаписи або копії з них можуть бути надані за вмотивованими запитами органів державної влади, органів досудового розслідування, прокуратури, слідчого судді та суду, поліцейського та інших осіб у порядку, передбаченому законодавством України.

Отже, означена норма пов`язує видачу копії відеозапису з вмотивованістю самого запиту.

З огляду на викладене суд погоджується з висновком розпорядника про те, що розголошення запитуваної інформації здатне завдати істотної шкоди правам третіх осіб.

З огляду на зазначене, друга складова «трискладового тесту» також дотримана.

Оцінка переважання шкоди над суспільним інтересом передбачає зіставлення публічного та приватного інтересів, а завданням суду при вирішенні спору є встановлення того, який інтерес переважає. Такий підхід відповідає висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у пункті 119 постанови від 16 жовтня 2025 року у справі №990/162/24: «Таким чином, у таких випадках відбувається зіставлення публічних та приватних інтересів, а завданням суду при вирішенні спору є встановлення того, який інтерес переважає».

Суд враховує, що відповідно до частини другої статті 19 Закону №2939-VI, запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту.

Водночас, відсутність обов`язку пояснювати причини запиту не звільняє запитувача від наведення обставин, що свідчать про суспільний інтерес, коли предметом запиту є інформація, доступ до якої обмежено, і коли саме наявність переважного суспільного інтересу є тією умовою, за якої доступ має бути наданий попри обмеження.

Такий підхід відповідає висновку Великої Палати Верховного Суду, викладеному у постанові від 10 грудня 2020 року у справі №9901/105/20, де зазначено: «Запитувач має право звернутися до розпорядника інформації із запитом на інформацію незалежно від того, стосується ця інформація його особисто чи ні, без пояснення причини подання запиту, але з дотриманням, зокрема, пункту 1 частини першої статті 10 Закону №2939-VI».

Отже, право звертатися без пояснення причин не є безумовним і обмежене правом кожної особи знати, які відомості про неї та з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються, передаються чи поширюються.

Щодо характеру запитуваної інформації Європейський суд з прав людини у рішенні від 26.03.2020 у справі «Центр демократії та верховенства права проти України» (заява №10090/16) зазначив, що інформація, дані або документи, до яких вимагається доступ, як правило, повинні відповідати критерію суспільного інтересу, щоб призвести до необхідності їхнього поширення відповідно до Конвенції; така необхідність може існувати, коли, inter alia, поширення інформації забезпечує прозорість у порядку ведення державних справ та у питаннях, що становлять інтерес для суспільства в цілому, і таким чином дозволяє широкій громадськості брати участь у державному управлінні (пункт 84). Суд наголосив, що визначення того, що може становити предмет суспільного інтересу, залежить від обставин кожної справи; суспільний інтерес виникає щодо питань, які впливають на громадськість такою мірою, що вона може на законних підставах цікавитися ними, особливо якщо такі питання впливають на добробут громадян чи життя громади; суспільний інтерес не може зводитися до прагнення громадськості отримати інформацію про приватне життя інших людей або до бажання аудиторії дізнатися сенсацію (пункт 85).

У постанові від 10 грудня 2020 року у справі №9901/105/20 Велика Палата Верховного Суду, відтворюючи висновки Великої палати Європейського суду з прав людини у рішенні від 8 листопада 2016 року у справі «Угорський Гельсінський Комітет проти Угорщини» (Magyar Helsinki Bizottsag v. Hungary, заява №18030/11), зазначила, що те, наскільки заборона доступу до інформації є втручанням у права заявника на свободу вираження поглядів, слід оцінювати у кожному конкретному випадку та з урахуванням його особливих обставин, для чого мають бути оцінені такі критерії: «Мета запитувача. Необхідно встановити, чи справді отримання інформації є необхідним для реалізації запитувачем інформації його функції зі сприяння публічній дискусії з суспільно важливих питань, і чи справді ненадання інформації створить суттєву перешкоду свободі вираження поглядів; Характер запитуваної інформації. Інформація, дані або документи, щодо яких вимагається доступ, повинні відповідати вимогам трискладового тесту, тобто збиратися в цілях задоволення саме суспільного інтересу; Особлива роль запитувача інформації в отриманні та поширенні її серед громадськості. Розраховувати на захист свого права на доступ можуть, насамперед, журналісти, науковці, громадські активісти, зокрема блогери та популярні користувачі соцмереж, громадські організації, діяльність яких пов`язана з питаннями, що становлять суспільний інтерес, а також автори творів з означених питань; Готовність і доступність запитуваної інформації. Надання інформації не повинно накладати на державні органи надмірного тягаря зі збирання й обробки даних». У цій же постанові Велика Палата Верховного Суду вказала: «Доведення дотримання вказаних критеріїв покладається на позивача-запитувача інформації. Особа, у розпорядженні якої знаходиться відповідна інформація та якій адресований запит на інформацію, має перевірити останній на предмет наявності в ньому відповідного обґрунтування».

Застосовуючи наведені критерії до спірних правовідносин, суд встановив, що жоден із п`яти запитів позивача не містить зазначення мети одержання відеозаписів. Запити не пов`язані з жодною конкретною подією, часом, місцем або обставинами, які могли б становити предмет суспільного обговорення, і не містять жодного посилання на обставини, що свідчили б про суспільний інтерес до запитуваного масиву. Позивач не зазначив, які саме відомості, що містяться у відеозаписах, є для нього предметом інтересу, і не навів обставин, які свідчили б про його особливу роль в отриманні та поширенні інформації серед громадськості.

Суд наголошує, що запити побудовані за принципом «уся відеофіксація конкретного поліцейського за 30 діб», а не за принципом «відеофіксація конкретної події». За такої побудови запит спрямований не на з`ясування обставин певного випадку, який може становити предмет суспільного інтересу, а на одержання суцільного масиву відомостей, переважну частину якого становлять зафіксовані обставини приватного життя третіх осіб, що не мають жодного стосунку до питання, яке могло б цікавити суспільство.

Суд враховує й ту обставину, що запитувані відеозаписи створені у період дії в Україні воєнного стану і фіксують несення служби поліцейськими у цих умовах. За своїм формулюванням запити охоплюють не окремий епізод, а весь період несення служби чотирьох конкретних поліцейських, а отже, їх предметом є відомості про організацію служби цих осіб протягом тридцяти діб, а не обставини певної події. Ця обставина встановлена судом зі змісту самих запитів і посилює вагу приватних і публічних інтересів, що протиставляються інтересу запитувача.

Натомість позивач, обґрунтовуючи наявність підстав для одержання інформації, послався виключно на загальне право на доступ до публічної інформації, не навівши жодного аргументу щодо суспільного інтересу саме до запитуваного масиву. Суд зазначає, що загальний інтерес суспільства до прозорості діяльності поліції, який відповідач у відзиві визнав наявним, сам собою не є достатнім для висновку про переважання суспільного інтересу над правами конкретних приватних осіб, коли запит не конкретизований і охоплює весь наявний обсяг відеофіксації.

Підсумовуючи оцінку за наведеними критеріями, суд зазначає, що позивач, на якого за висновками Великої Палати Верховного Суду у постанові від 10 грудня 2020 року у справі №9901/105/20 покладено доведення їх дотримання, не довів жодного з них: він не зазначив мети одержання відеозаписів і не показав, що їх ненадання створює суттєву перешкоду свободі вираження поглядів, не довів, що запитуваний масив збирається в цілях задоволення саме суспільного інтересу, не навів обставин, які свідчили б про його особливу роль в отриманні та поширенні інформації серед громадськості, а надання запитуваного обсягу у знеособленому вигляді, як установлено нижче, покладає на розпорядника надмірний тягар зі збирання й обробки даних.

За таких умов відмова у наданні запитуваної інформації не становить втручання у право, гарантоване статтею 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, а тому не потребує перевірки на пропорційність у сенсі пункту 2 цієї статті.

Незалежно від наведеного суд зазначає, що зіставлення інтересів за пунктом 3 частини другої статті 6 Закону №2939-VI передбачає наявність обох величин, які зіставляються. Оскільки позивач не навів жодної обставини, що свідчила б про суспільний інтерес саме до запитуваного масиву, немає й інтересу, який міг би переважити встановлену судом шкоду правам третіх осіб. За таких обставин третя складова «трискладового тесту» дотримана.

Відсутність у листах від 17 липня 2026 року окремого викладу результатів зіставлення за пунктом 3 частини другої статті 6 Закону №2939-VI за встановлених у цій справі обставин не робить відмову невмотивованою, оскільки запити не містили жодного обґрунтування суспільного інтересу, яке підлягало б зіставленню.

З урахуванням наведеного, суд доходить висновку, що відмова у задоволенні запитів на підставі пункту 2 частини першої статті 22 Закону №2939-VI є правомірною.

Щодо доводів позивача про порушення частини восьмої статті 6 Закону №2939-VI та ненадання знеособлених копій відеозаписів, суд зазначає таке.

Суд встановив, що кожен із п`яти запитів позивача дійсно містив прохання надати копії відеозаписів із технічним знеособленням фрагментів, які містять персональні дані третіх осіб.

Натомість суд зазначає, що частина восьма статті 6 Закону №2939-VI не встановлює безумовного обов`язку розпорядника надати будь-який носій інформації у знеособленому вигляді, а визначає правило, за яким обмеженню підлягає інформація, а не документ, і за яким для ознайомлення надається та частина інформації, доступ до якої не обмежений. Застосування цього правила передбачає, що інформація з обмеженим доступом може бути відокремлена від решти змісту носія без створення нового інформаційного продукту.

Суд виходить з того, що відеозапис за своєю природою істотно відрізняється від текстового документа. У документі відомості з обмеженим доступом локалізовані у визначених реквізитах і можуть бути вилучені технічно простим способом без зміни решти змісту. У відеозаписі персональні дані третіх осіб не мають самостійної локалізації, адже вони становлять сам зміст зображення і звукового ряду - це обличчя, статура і хода особи, її голос, обстановка житла чи транспортного засобу, зміст висловлювань, номери документів і транспортних засобів. Знеособлення такого запису вимагає покадрового перегляду всього масиву, виявлення в кожному кадрі всіх ідентифікуючих ознак, їх послідовного технічного приховування та окремого опрацювання звукового ряду.

З матеріалів справи вбачається, що обсяг відеозаписів лише одного поліцейського за 30 календарних днів становить приблизно 40 Гб, а запити позивача охоплюють такий масив стосовно чотирьох поліцейських, причому за запитом вх. №76зі - без обмеження періодом узагалі. За таких обставин суд погоджується з доводом відповідача про те, що деперсоніфікація зазначеного масиву потребувала б здійснення аналізу, відбору та технічного опрацювання інформації, що виходить за межі обов`язку розпорядника надавати готову задокументовану інформацію і фактично означає створення нової інформації, чого Закон №2939-VI не вимагає.

Отже, посилання позивача на частину восьму статті 6 Закону №2939-VI за встановлених у цій справі обставин не спростовує правомірності відмов, оскільки запитувана інформація не може бути надана шляхом вилучення обмежених відомостей із готового носія, а потребує створення нового інформаційного продукту.

Суд зазначає, що запит вх. №76зі від 02 липня 2026 року (відеозаписи, пов`язані з поліцейським Чухном В.О.) підлягає окремій оцінці, адже у ньому позивач просив надати копії всіх наявних відеозаписів, пов`язаних із поліцейським Чухном В.О., на яких він зафіксований або які були створені за його участю чи під час виконання ним службових обов`язків, незалежно від джерела їх походження та способу фіксації, у тому числі відеозаписів, що містяться у матеріалах службових перевірок, дисциплінарних проваджень (службових розслідувань), перевірок за скаргами, адміністративних, кримінальних та інших проваджень.

Такий запит не обмежений ані періодом, ані видом носія, ані джерелом походження запису, а критерій відбору («пов`язані з поліцейським Чухном В.О.», «зафіксований або створені за його участю») не є критерієм, за яким розпорядник обліковує відеозаписи в силу вимог Інструкції №1026. Виконання такого запиту потребує суцільного перегляду всіх наявних відеоматеріалів і відбору з них тих, у яких присутня конкретна особа, тобто аналітичної обробки наявних відомостей і формування нового, раніше не існуючого масиву даних. Такі дії виходять за межі доступу до готової задокументованої інформації.

Крім того, у частині відеозаписів, що містяться в матеріалах кримінальних проваджень, суд зазначає, що згідно з абзацом другим пункту 1 розділу I Інструкції №1026 її дія не поширюється на здійснення працівниками поліції відеозапису процесуальних дій відповідно до вимог статті 107 Кримінального процесуального кодексу України, негласних слідчих (розшукових) дій та оперативно-розшукових заходів. Порядок доступу до таких матеріалів визначений кримінальним процесуальним законодавством і не може бути підмінений запитом на публічну інформацію.

Позивач наголошував, що раніше, за відповіддю від 24 червня 2026 року №64зі, тим самим управлінням йому вже було надано відеозаписи з нагрудного відеореєстратора поліцейської ОСОБА_2 , а тому відповідач визнав можливість надання таких відеозаписів і надалі без мотивів змінив власну позицію.

Суд не приймає до уваги посилання позивача на відмінну правову поведінку відповідача в аналогічних ситуаціях при отриманні інших запитів, адже вказані ситуації не входять в предмет спору у цій справі, а отримання відповідачем інших запитів на інформацію та спосіб реагування на них є іншими правовідносинами.

Крім того, суд враховує правову позицію, викладену у постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду від 1 квітня 2020 року у справі №826/15225/17, у пункті 36 якої зазначено, що суд відхиляє аргументи про протиправність відмови у наданні інформації з огляду на приписи частини третьої статті 6 Закону №2939-VI і твердження про оприлюднення відповідної інформації раніше, «оскільки сам лише факт попереднього оприлюднення цього Указу та відповідної інформації не звільняє розпорядника інформації від визначеного національним законодавством обов`язку щодо захисту персональних даних цього суб`єкта у подальшому».

Обставини справи №826/15225/17 є подібними до спірних: розпорядник відмовив у наданні документа з посиланням на пункт 2 частини першої статті 22 Закону №2939-VI через наявність у ньому персональних даних. Верховний Суд у пунктах 34 і 35 тієї постанови зазначив: «У цій справі суди встановили, що запитувана позивачем інформація містить персональні дані, а згоди відповідного суб`єкта інформації … до запиту на тримання інформації не надано. З огляду на викладене, Верховний Суд погоджується з позицією судів про правомірність оспорюваної відмови відповідача у наданні інформації».

У справі, що розглядається, позивач не спростував твердження розпорядника про наявність на запитуваних відеозаписах персональних даних третіх осіб, а згоди цих осіб на розголошення надано не було.

Позивач у запитах на інформацію обґрунтовував вимогу про знеособлення відеозаписів посиланням на частину третю статті 6 Закону №2939-VI. Суд цю норму до спірних правовідносин не застосовує, оскільки вона регулює інше питання - обов`язок надати інформацію з обмеженим доступом, яку розпорядник правомірно оприлюднив раніше, а не порядок надання частини інформації з носія, що містить відомості з обмеженим доступом (це питання врегульоване частиною восьмою статті 6 цього Закону, оцінку якій судом надано вище).

Відповідно до частини другої статті 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони, зокрема, на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення.

Оцінюючи оскаржувані рішення за критерієм законності, суд встановив, що вони прийняті розпорядником публічної інформації в межах повноважень, наданих статтею 22 Закону №2939-VI, у встановленій цим Законом формі письмової відповіді, та з роз`ясненням порядку оскарження.

Оцінюючи оскаржувані рішення за критерієм обґрунтованості, суд встановив, що вони прийняті з посиланням на результати проведеного розпорядником аналізу всього масиву запитаних відеозаписів, містять визначення інтересу, містять визначення інтересу, задля якого обмежується доступ, фактичний висновок про наявність на записах персональних даних третіх осіб та вказівку на відсутність згоди суб`єктів персональних даних, тобто прийняті з урахуванням обставин, що мають значення.

Оцінюючи оскаржувані рішення за критерієм пропорційності, суд враховує співвідношення наслідків відмови для позивача та цілей, на досягнення яких вона спрямована. Відмова не позбавляє позивача права на доступ до публічної інформації як такого і не перешкоджає йому звернутися з новими запитами, конкретизованими за подією, часом і місцем, обсяг знеособлення яких був би співмірним, та з обґрунтуванням суспільного інтересу. Натомість задоволення запитів у заявленому вигляді призвело б до незворотного поширення персональних даних невизначеного кола осіб, які такої згоди не надавали. За таких обставин обраний розпорядником захід не є надмірним.

Отже, оскаржувані рішення відповідають вимогам частини другої статті 2 КАС України, а підстав для визнання їх протиправними немає.

Оскільки суд дійшов висновку про правомірність оскаржуваних відмов, підстав для задоволення похідної вимоги про зобов`язання надати відеозаписи після вилучення (анонімізації, ретушування або іншого технічного приховування) інформації з обмеженим доступом немає.

З огляду на висновки суду про правомірність дій відповідача та відсутності підстав для задоволення позовних вимог, суд зазначає про відсутність підстав для задоволення похідної позовної вимоги про стягнення з Департаменту патрульної поліції за рахунок бюджетних асигнувань на користь позивача моральної шкоди у розмірі 120000,00 грн.

Відповідно до статті 1173 Цивільного кодексу України, шкода, завдана фізичній особі незаконними рішеннями, дією чи бездіяльністю органу державної влади при здійсненні ним своїх повноважень, відшкодовується державою незалежно від вини цього органу. Згідно зі статтею 23 Цивільного кодексу України особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав; розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення, вимог розумності і справедливості.

Підставою для відшкодування моральної шкоди є сукупність умов: наявність шкоди, протиправність діяння її заподіювача, наявність причинного зв`язку між шкодою і протиправним діянням.

У цій справі протиправності рішень відповідача судом не встановлено, а отже, відсутня перша та необхідна умова відповідальності - протиправність діяння.

Незалежно від наведеного суд зазначає, що позивачем не доведено й самого факту заподіяння моральної шкоди. Обґрунтовуючи цю вимогу, позивач послався на необхідність аналізувати п`ять відмов, готувати процесуальні документи, витрачати особистий і професійний час, а також на відчуття несправедливості та емоційне виснаження.

Втім, необхідність підготовки процесуальних документів і витрачання часу на звернення до суду є звичайним наслідком реалізації права на судовий захист і сама собою не свідчить про заподіяння моральної шкоди.

Жодних доказів на підтвердження характеру та глибини душевних страждань, погіршення стану здоров`я чи інших негативних наслідків немайнового характеру позивач до суду не подав. Не наведено й жодного розрахунку або критерію, за яким визначено заявлений розмір відшкодування у 120000 грн.

Суд також зазначає, що обов`язок доведення факту заподіяння моральної шкоди, її характеру та розміру покладено на позивача за правилом частини першої статті 77 КАС України, оскільки ця обставина належить до тих, на яких ґрунтуються його вимоги, і не охоплюється передбаченим частиною другою статті 77 цього Кодексу обов`язком відповідача доводити правомірність власного рішення.

Наведені позивачем обставини - необхідність аналізувати відмови, готувати процесуальні документи та витрачати час - за своїм змістом є судовими витратами і витратами часу на ведення справи, питання про які вирішується за правилами статей 132-139 КАС України, а не через інститут відшкодування моральної шкоди.

За таких обставин позовна вимога про стягнення моральної шкоди задоволенню не підлягає.

Щодо позовних вимог до Держави України в особі Державної казначейської служби України, суд виходить з такого.

Суд зазначає, що прохальна частина позовної заяви не містить жодної самостійної вимоги до Держави України в особі Державної казначейської служби України: усі чотири вимоги адресовані виключно Департаменту патрульної поліції.

Державна казначейська служба України не є розпорядником запитуваної інформації у розумінні статті 13 Закону №2939-VI, не розглядала запитів позивача та не ухвалювала жодного з оскаржуваних рішень. Вимога про відшкодування моральної шкоди заявлена позивачем до Департаменту патрульної поліції за рахунок його бюджетних асигнувань.

Отже, між позивачем та Державою Україною в особі Державної казначейської служби України відсутні спірні публічно-правові відносини. Державна казначейська служба України у відзиві на позовну заяву просила вирішити питання про її виключення з кола відповідачів як неналежного відповідача відповідно до статті 48 КАС України.

У постанові від 21 вересня 2022 року у справі №120/5485/21-а Верховний Суд у складі колегії суддів Касаційного адміністративного суду зазначив: « 30. … належним є відповідач, який дійсно є суб`єктом порушеного, оспорюваного чи невизнаного матеріального правовідношення. Належність відповідача визначається, перш за все, за нормами матеріального права. Відтак, неналежним відповідачем є особа, яка не має відповідати за пред`явленим позовом. … 41. Суд зазначає, що визначення відповідачів, предмета та підстав спору є правом позивача. Натомість, встановлення належності відповідачів й обґрунтованості позову - обов`язком суду, який виконується під час розгляду справи. … 43. Таким чином, суд за результатами розгляду справи відмовляє в позові до неналежного відповідача та приймає рішення по суті заявлених вимог щодо належного відповідача».

Позивач клопотання про заміну відповідача не заявляв. За таких обставин Держава Україна в особі Державної казначейської служби України є неналежним відповідачем у цій справі, а у позові до неї належить відмовити з цієї самостійної підстави.

Суд оцінив усі доводи, що мають істотне значення для вирішення спору, та навів мотиви, з яких дійшов висновків у цій справі, як того вимагає стаття 242 КАС України. Інші доводи учасників справи є тотожними за змістом тим, яким суд надав оцінку в цьому рішенні, а також стосуються обставин, що не входять до предмета доказування у спірних правовідносинах, а тому не спростовують наведених висновків суду.

Згідно з частиною другою статті 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суд дійшов висновку, що Департамент патрульної поліції цей обов`язок виконав: правомірність оскаржуваних відмов підтверджена змістом самих рішень від 17 липня 2026 року та поясненнями, наведеними у відзиві.

Відповідно до статті 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Зважаючи на вищевикладене, суд дійшов висновку, що позовна заява задоволенню не підлягає.

Відповідно до частини першої статті 139 КАС України, при задоволенні позову сторони, яка не є суб`єктом владних повноважень, всі судові витрати, які підлягають відшкодуванню або оплаті відповідно до положень цього Кодексу, стягуються за рахунок бюджетних асигнувань суб`єкта владних повноважень, що виступав відповідачем у справі. Оскільки у задоволенні позову відмовлено, судові витрати, понесені позивачем, відшкодуванню не підлягають та покладаються на нього.

Керуючись статтями 2, 5, 6, 9, 48, 72-77, 90, 139, 241-246, 250, 255, 262, 295 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) до Департаменту патрульної поліції Національної поліції України (вул. Федора Ернста, буд. 3, м. Київ, 03048, код ЄДРПОУ 40108646), Держави України в особі Державної казначейської служби України (вул. Бастіонна, буд. 6, м. Київ, 01601, код ЄДРПОУ 37567646) про визнання протиправними рішень та зобов`язання вчинити певні дії, стягнення моральної шкоди - відмовити повністю.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до П`ятого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду або якщо розгляд справи здійснювався в порядку письмового провадження, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Суддя Дмитро БАБЕНКО

.