Ухвала суду № 139247323, 25.08.2026, Полтавський окружний адміністративний суд

ПОЛТАВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

УХВАЛА

про закриття провадження у справі

25 серпня 2026 рокум. ПолтаваСправа № 440/8392/26

Полтавський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Бевзи В.І., розглянувши матеріали справи за адміністративним позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «АГРО-ПОЛІС» до Державної податкової служби України про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

Позивач Товариство з обмеженою відповідальністю «АГРО-ПОЛІС» звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з адміністративним позовом до Державна податкова служба України про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії, а саме просить:

- визнати протиправними дії Державної податкової служби України щодо направлення запиту про надання адміністративної допомоги №2383/IKO/99-00-23-01-01-05 від 04.12.2025 стосовно суб`єкта господарювання Товариства з обмеженою відповідальністю «АГРО-ПОЛІС» (код ЄДРПОУ 37052185) до Федеральної податкової адміністрації Швейцарії.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що Федеральна податкова адміністрація Швейцарії має намір надати компетентному органу України на запит про надання адміністративної допомоги від 04.12.2025 року щодо суб`єкта господарювання ТОВ «АГРО-ПОЛІС» запитувану інформацію та документи, а ТОВ «АГРО-ПОЛІС» вважає, що відповідач діяв з порушенням порядку оформлення запиту про надання адміністративної допомоги від 04.12.2025 року щодо суб`єкта господарювання ТОВ «АГРО-ПОЛІС» та його протиправно надіслав до Федеральної податкової адміністрації Швейцарії.

Ухвалою суду від 29.06.2026 у цій справі прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження в адміністративній справі № 440/8392/26, вирішено розгляд справи проводити за правилами спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи (у письмовому провадженні).

Сторонами у справі подані всі заяви по суті спору: позовна заява, відзив на позов, відповідь на відзив та заперечення на відповідь на відзив.

Позивач стверджує, що направлення запиту Державною податковою службою України до компетентного органу Швейцарської Конфедерації щодо обміну інформацією порушує його права, і такі дії є протиправними.

Відповідач зазначає, що направлення відповідного запиту до компетентного органу іноземної держави не порушує жодних прав позивача на цій стадії.

Розглянувши справу у письмовому провадженні з урахуванням матеріалів справи та заяв сторін по суті спору, суд зазначає наступне.

Згідно із частиною першою статті 2 Кодексу адміністративного судочинства України (далі - КАС України), завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Пунктом 1 та абзацом другим пункту 2 частини першої статті 4 КАС України, передбачено, що адміністративна справа - це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір. Публічно-правовий спір - це спір, у якому хоча б одна сторона здійснює публічно-владні управлінські функції, в тому числі на виконання делегованих повноважень, і спір виник у зв`язку із виконанням або невиконанням такою стороною зазначених функцій.

Суб`єкт владних повноважень - це орган державної влади, орган місцевого самоврядування, їх посадова чи службова особа, інший суб`єкт при здійсненні ними публічно-владних управлінських функцій на підставі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, або наданні адміністративних послуг (пункт 7 частини першої статті 4 КАС України).

За правилами визначення юрисдикції адміністративних судів, закріплених статтею 19 КАС України, юрисдикція адміністративних судів поширюється на справи у публічно-правових спорах, зокрема спорах фізичних чи юридичних осіб із суб`єктом владних повноважень щодо оскарження його рішень (нормативно-правових актів чи індивідуальних актів), дій чи бездіяльності, крім випадків, коли для розгляду таких спорів законом установлено інший порядок судового провадження.

Отже, до адміністративних судів можуть бути оскаржені будь-які рішення, дії чи бездіяльність суб`єктів владних повноважень, які породжують, змінюють або припиняють права та обов`язки у сфері публічно-правових відносин, вчинених ними при здійсненні владних управлінських функцій на основі законодавства, в тому числі на виконання делегованих повноважень, якщо позивач вважає, що цими рішеннями, діями чи бездіяльністю його права чи свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав чи свобод.

Суд виходить із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Право на звернення до суду не є абсолютним, а здійснюється на підставах і в порядку, встановлених законом. Кожний із процесуальних кодексів встановлює обмеження щодо кола питань, які можуть бути вирішені в межах відповідних судових процедур, та осіб, котрі вправі ініціювати їх вирішення. Зазначені обмеження спрямовані на дотримання оптимального балансу між правом людини на судовий захист і принципами юридичної визначеності, ефективності й оперативності судового процесу та самі по собі не є порушенням прав на справедливий судовий розгляд та ефективний засіб юридичного захисту, гарантованих ст. 6, 13 Конвенції про захист прав особи і основоположних свобод (далі - Конвенція).

Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) у своїй практиці неодноразово наголошував, що право на доступ до суду, закріплене у ст. 6 Конвенції, не є абсолютним: воно може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (див. mutatis mutandis п. 33 рішення ЄСПЛ від 21 грудня 2010 року у справі "Перетяка та Шереметьєв проти України", п. 53 рішення ЄСПЛ від 08 квітня 2010 року у справі "Меньшакова проти України").

Відтак з метою отримання права належного звернення за судовим захистом особа на момент звернення до суду повинна обґрунтувати існування його порушеного права або законного інтересу.

Порядок збору та отримання контролюючими органами податкової інформації визначено статтями 72, 73 Податкового кодексу України (далі - ПК України).

Зібрана податкова інформація та результати її опрацювання використовуються для виконання покладених на контролюючі органи функцій та завдань, а також центральним органом виконавчої влади, що забезпечує формування та реалізує державну фінансову політику, для формування та реалізації єдиної державної податкової політики

Підпунктом 73.3.5. п. 73.3. ст. 73 ПК України передбачено, що інформація на запит контролюючого органу надається банками, небанківськими надавачами платіжних послуг, емітентами електронних грошей, особами, які є фінансовими агентами, та іншими суб`єктами, які відповідно до законодавства України зобов`язані зберігати інформацію, що запитується, безоплатно та в обсягах, необхідних для виконання контролюючими органами міжнародних зобов`язань, визначених Конвенцією про взаємну адміністративну допомогу в податкових справах, міжнародним договором України про уникнення подвійного оподаткування та іншим міжнародним договором, що містить положення про обмін інформацією для податкових цілей, згоду на обов`язковість якого надано Верховною Радою України, або укладеними на їх підставі міжвідомчими договорами. Пунктом 73.6. ст. 73 ПК України визначено, що інформація, що надійшла до контролюючих органів від компетентного органу іноземної держави відповідно до міжнародних договорів, що містять положення про обмін інформацією для податкових цілей, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, або укладених на їх підставі міжвідомчих договорів, є інформацією з обмеженим доступом.

В цій справі позивачем оскаржуються дії Державної податкової служби України щодо направлення запиту про надання адміністративної допомоги, вчинені відповідачем на виконання своїх службових обов`язків та визначених законом функцій.

Суд вказує, що, направлення запитів з метою отримання інформації є правом податкового органу, пов`язаним із реалізацією його повноважень та здійсненням функцій; вказаний запит жодним чином сам по собі не порушує права платника податків, цей запит сам по собі не породжує юридичних наслідків, отже відсутні юридичні підстави для визнання дій по складанню та направленню запиту протиправними адже податковий орган наділений повноваженнями на складання та направлення відповідних запитів.

Дії щодо направлення запиту не спричиняють позивача правових наслідків. Наслідки можуть бути спричинені адміністративними актами, вчиненими податковими органами за наслідком документальних перевірок платника, що будуть можливо прийняті у майбутньому після реалізації спірних запитів. Суд зауважує, що судовому захисту все ж підлягає порушене право, а не те, щодо порушення якого у майбутньому позивач має побоювання.

У разі встановлення порушень платниками податків та/або їх посадовими особами податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, складені за результатами податкового контролю документи передаються до відповідного органу для вжиття відповідних заходів згідно з чинним законодавством. Факти або ознаки порушень платниками податків податкового, валютного та іншого законодавства, контроль за дотриманням якого покладено на контролюючі органи, можуть бути встановлені, як у результаті проведення документальних перевірок платників податків, так і в результаті опрацювання посадовими (службовими) особами контролюючих органів податкової інформації, зібраної в ході інформаційно-аналітичного забезпечення діяльності контролюючих органів.

Результати податкового контролю можуть бути відображені шляхом складання документів, які становлять внутрівідомчу службову кореспонденцію (звітів, висновків, доповідних записок тощо), які пов`язані зі здійсненням контрольних, наглядових функцій контролюючими органами.

Отже, обставини та факти, викладені у запиті про надання адміністративної допомоги, є відображенням дій працівників податкових органів в межах їх повноважень та функцій і самі по собі не породжують правових наслідків для платника податків а, оскаржуваний запит, відповідно, не порушує прав позивача.

Направлення суб`єктом владних повноважень до запиту про надання адміністративної допомоги не створює жодних перешкод для діяльності платника податку.

Незгода з надісланням запиту може бути підставою для оцінки наслідків або результатів перевірки адміністративного акту). Оскарження самих лише дій щодо направлення запиту не призводить до реального захисту прав платника податків, а тому не відповідає завданням адміністративного судочинства.

Дії контролюючого органу при направленні запиту не можуть бути предметом окремого позову, але може бути підставами позову про визнання протиправними рішень, прийнятих за наслідками такої перевірки.

При оцінці способу захисту за критерієм ефективності слід виходити з того, що ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, бути адекватним наявним обставинам та відповідати приписам законодавства.

Оскільки метою адміністративного судочинства є ефективний захист прав, свобод та інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, зверненню до адміністративного суду з позовом передує звернення особи до суб`єкта владних повноважень, за наслідками розгляду якого особа набуває права оскаржити до суду адміністративної юрисдикції рішення, дії або бездіяльність такого суб`єкта владних повноважень, що відповідає меті та завданням адміністративного судочинства, визначеним статтею 2 КАС України.

Відповідно до частини першої статті 5 КАС України, кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 5 Кодексу адміністративного судочинства України кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до адміністративного суду, якщо вважає, що рішенням, дією чи бездіяльністю суб`єкта владних повноважень порушені її права, свободи або законні інтереси, і просити про їх захист шляхом визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії.

Зі змісту статей 2, 5 Кодексу адміністративного судочинства України слідує, що захисту адміністративним судом підлягають порушені права, свободи чи інтереси у сфері публічно-правових відносин, тому обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або законних інтересів особи на момент її звернення до суду, суд не може під час прийняття рішення вирішувати питання щодо правовідносин, у яких відсутнє порушення права.

Відповідно до частини третьої статті 124 Конституції України, юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір. Водночас в окремих категоріях спорів про оскарження рішень суб`єктів владних повноважень (наприклад, спорів щодо накладення спеціальних економічних та інших обмежувальних заходів) судовий контроль може піддаватися певним обмеженням з огляду на сферу реалізації дискреційних повноважень органів, якими прийнято оскаржувані рішення, що не суперечить наведеним приписам Конституції України.

Зокрема, вирішуючи спір щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень, прийнятого в межах дискреційних повноважень, суд може оцінювати те, чи прийняте таке рішення в межах дискреції відповідного органу та чи не має воно ознак свавілля.

Відповідно до статті 6 Кодексу адміністративного судочинства України та статті 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» від 23 лютого 2006 року №3477-IV, суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику Суду як джерело права.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 29.06.2006 у справі "Пантелеєнко проти України" (заява № 11901/02, пункт 77)зазначив, що засіб юридичного захисту, якого вимагає стаття 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950року (далі - Конвенція),має бути "ефективним" як на практиці, такі за законом. Існування такого засобу повинно бути достатнім не тільки в теорії, але й на практиці, без чого йому бракуватиме необхідної доступності та ефективності.

З урахуванням наведеного "ефективний засіб правового захисту" в розумінні статті 13 Конвенції повинен забезпечити поновлення порушеного права і одержання особою бажаного результату. Винесення рішень, які не приводять безпосередньо до змін в обсязі прав та забезпечення їх примусової реалізації на практиці, не відповідає розглядуваній нормі міжнародного договору.

Отже, згідно із положеннями Конституції України та КАС України, щодо компетенції адміністративного суду останній не може бути судом констатацію юридичного факту без наявності публічно-правового спору.

Конституційний Суд України, вирішуючи питання, порушені в конституційному зверненні і конституційному поданні щодо тлумачення частини другої статті 55 Конституції України, у Рішенні від 14 грудня 2011 року № 19-рп/2011 зазначив, що права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави (частина друга статті 3 Конституції України). Для здійснення такої діяльності органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові і службові особи наділені публічною владою, тобто мають реальну можливість на підставі повноважень, встановлених Конституцією і законами України, приймати рішення чи вчиняти певні дії. Особа, стосовно якої суб`єкт владних повноважень прийняв рішення, вчинив дію чи допустив бездіяльність, має право на захист. Право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим. Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Згідно із Рішенням Конституційного Суду України від 1 грудня 2004 року № 18-рп/2004 поняття "порушене право", за захистом якого особа може звертатися до суду і яке вживається в низці законів України, має той самий зміст, що й поняття "охоронюваний законом інтерес". Щодо останнього, то в цьому ж Рішенні Конституційний Суд України зазначив, що поняття "охоронюваний законом інтерес" означає правовий феномен, який: а) виходить за межі змісту суб`єктивного права; б) є самостійним об`єктом судового захисту та інших засобів правової охорони; в) має на меті задоволення усвідомлених індивідуальних і колективних потреб; г) не може суперечити Конституції і законам України, суспільним інтересам, загальновизнаним принципам права; д)означає прагнення (не юридичну можливість) до користування у межах правового регулювання конкретним матеріальним та/або нематеріальним благом; є) розглядається як простий легітимний дозвіл, тобто такий, що не заборонений законом. Охоронюваний законом інтерес регулює ту сферу відносин, заглиблення в яку для суб`єктивного права законодавець вважає неможливим або недоцільним.

Ураховуючи згадані юридичні позиції Конституційного Суду України, позивач на власний розсуд визначає, чи порушені його права та інтереси рішеннями, дією або бездіяльністю суб`єкта владних повноважень.

Водночас гарантоване статтею 55 Конституції України та конкретизоване в законах України право на належний судовий захист прав та інтересів особи передбачає можливість звернення до суду лише у разі існування спірних правовідносин, тобто у разі установлення, що рішення, дія або бездіяльність протиправно породжують, змінюють або припиняють права та обов`язки у сфері публічно-правових відносин.

Таке порушення має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав чи інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Гарантоване статтею 55 Конституції України й конкретизоване у законах України право на судовий захист передбачає можливість звернення до суду за захистом порушеного права, але вимагає, щоб порушення, про яке стверджує позивач, було обґрунтованим.

Таке порушення прав має бути реальним, стосуватися індивідуально виражених прав або інтересів особи, яка стверджує про їх порушення.

Вирішуючи цей спір, суд повинен надати об`єктивну оцінку наявності порушеного права чи інтересу на момент звернення до суду, а також визначити, чи відповідає обраний позивачем спосіб захисту порушеного права тим, що передбачені законодавством, та чи забезпечить такий спосіб захисту відновлення порушеного права позивача.

Обов`язковою умовою надання правового захисту судом є наявність відповідного порушення суб`єктом владних повноважень прав, свобод або інтересів особи на момент звернення до суду.

Це висновується з того, що ухвалення судового рішення в публічно-правовому спорі про задоволення позову спрямоване на те, щоб відновити права, свободи чи інтереси особи - позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

Водночас відсутність порушеного права є самостійною та достатньою підставою для закриття провадження у справі, оскільки такий спір непідсудний адміністративному суду.

Відповідно до правових висновків Європейського Суду з прав людини, право на суд, одним з аспектів якого є право доступу до суду, не є абсолютним і може підлягати дозволеним за змістом обмеженням, зокрема, щодо умов прийнятності скарг. Такі обмеження не можуть зашкоджувати самій суті права доступу до суду, мають переслідувати легітимну мету, а також має бути обґрунтована пропорційність між застосованими засобами та поставленою метою (пункт 33 рішення у справі "Перетяка та Шереметьєв проти України" від 21 грудня 2010 року, заява №45783/05). Норми, що регулюють строки подачі скарг, безсумнівно, спрямовані на забезпечення належного здійснення правосуддя і юридичної визначеності.

Так, у рішенні від 4 грудня 1995 року у справі "Bellet v. France" ("Беллет проти Франції", Серії A №333B, пункт 36) Європейський суд з прав людини зазначив, що стаття 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 4 листопада 1950 року (далі- "Конвенція") містить гарантії справедливого судочинства, одним з аспектів яких є доступ до суду. Рівень доступу, наданий національним законодавством, має бути достатнім для забезпечення права особи на суд з огляду на принцип верховенства права в демократичному суспільстві. Для того, щоб доступ був ефективним, особа повинна мати чітку практичну можливість оскаржити дії, які становлять втручання у її права.

У рішенні від 25 січня 2000 року у справі "Miragall Escolano and Othersv. Spain" ("Мірагаль Есколано та інші проти Іспанії", заяви№38366/97, №38688/97, №40777/98, №40843/98, №41015/98, №41400/98, №41446/98, №41484/98, №41487/98, №41509/98) і у рішенні від 28 жовтня 1998 року у справі "Pйrez de Rada Cavaniles v. Spain" ("Перес де Рада Каваніллес проти Іспанії", заява№3256-57) Європейський Суд з прав людини вказав, що надто суворе тлумачення внутрішніми судами процесуальної норми позбавило заявників права доступу до суду і завадило розгляду їхніх позовних вимог. Це визнано порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 238 Кодексу адміністративного судочинства України, суд закриває провадження у справі якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 08 вересня 2021 року у справі № 816/228/17 дійшла висновку, що наказ контролюючого органу про проведення перевірки, після його реалізації, не може бути оскаржений до суду, та, відповідно, такий спір не підлягає розгляду за правилами адміністративного судочинства.

Велика Палата Верховного Суду у пункті 29 постанови від 15 січня 2026 року у справі №990/245/25 зазначила, що іншим випадком є дії та рішення суб`єкта владних повноважень, які безпосередньо впливають на права, свободи та обов`язки особи і відповідно самостійно породжують правові наслідки для неї. Отже, критерієм розмежування актів/дій, які можуть бути оскаржені до суду, є їхні правові наслідки. Якщо такі наслідки настають, відповідний акт чи дії можуть бути самостійним предметом судового оскарження.

Подібні правовідносини вже досліджувались Великою Платою Верховного Суду в межах розгляду справи №990/309/24.

Верховний Суд у постанові 18 квітня 2024 року у справі №160/31141/23 ухвалив наступний правовий висновок:

«Усталеною є позиція Верховного Суду, що публічно-правовий спір має особливий суб`єктний склад, а участь суб`єкта владних повноважень є обов`язковою ознакою для того, щоб класифікувати спір як публічно-правовий. Проте, сама собою участь у спорі суб`єкта владних повноважень не дає підстав ототожнювати спір із публічно-правовим та відносити його до справ адміністративної юрисдикції.

Під час визначення предметної юрисдикції справ суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Кодекс адміністративного судочинства України регламентує порядок розгляду не всіх публічно-правових спорів, а лише тих, які виникають у результаті здійснення суб`єктом владних повноважень саме владних управлінських функцій і розгляд яких безпосередньо не віднесено до підсудності інших судів. Ці положення не поширюють свою дію на правові ситуації, які вимагають інших форм захисту від стверджувальних порушень прав чи інтересів».

У постанові Верховного Суду від 12 лютого 2026 року у справі № 300/5893/23 повторений аналогічний висновок:

«У цьому контексті варто зауважити, що захисту адміністративним судом підлягає фактично порушене право особи в публічно-правових відносинах із суб`єктом владних повноважень при здійсненні ним визначених чинним законодавством владних управлінських функцій, а не відновлення законності та правопорядку в публічних правовідносинах.

Наведені скаржником міркування не дають Суду підстав вважати, що звернення суду із цим позовом зумовлено реальним порушенням його прав або інтересів, оскільки перебувають поза зв`язком з дійсними юридично значимими наслідками для позивача (ідеться про виникнення, зміну або припинення його прав та/або обов`язків), або рішеннями, діями чи бездіяльністю органу державного фінансового контролю, які б такі наслідки спричинили.

Отже, оскаржувані позивачем дії посадової особи органу державного фінансового контролю на момент звернення із цим позовом до суду не порушують прав або інтересів позивача, що на підставі наведених вище положень частини першої статті 5 КАС України унеможливлює розгляд таких вимог у порядку адміністративного судочинства.

Беручи до уваги викладене, Суд дійшов висновку, що позовні вимоги про визнання протиправними дій посадової особи органу державного фінансового контролю щодо складання та підписання акта про неможливість проведення ревізії від 08 серпня 2023 року, а також решта похідних вимог у цьому позові, не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства, а отже провадження у справі підлягає закриттю.

Відповідно до пункту 1 частини першої статті 238 КАС України суд закриває провадження у справі якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Частиною другою статті 124 Конституції України установлено, що юрисдикція судів поширюється на будь-який юридичний спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші справи.

У контексті цих конституційних норм, а також положень частини першої статті 238 КАС України, Суд зазначає, що в цьому випадку поняття спору, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства, слід тлумачити в ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується спорів, які не підпадають не лише під юрисдикцію адміністративних судів, а й узагалі не підлягають судовому розгляду.»

Поняття публічно-правовий спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства слід тлумачити в ширшому значенні, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих спорів, які взагалі не підлягають судовому розгляду.

На користь таких висновків суд також вказує на правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 29.05.2025 у справі №160/8709/18 щодо правовідносин аналогічної природи (оскарження акту перевірки замість оскарження рішення, прийнятого на підставі такого акту).

Також суд зазначає, що відповідно до позиції Великої Палати Верховного Суду, викладеної у постанові від 23.03.2021 у справі №761/3540/20, поняття "спір, який не підлягає розгляду в порядку адміністративного судочинства" слід тлумачити в ширшому контексті, тобто як поняття, що стосується тих спорів, які не підлягають розгляду в порядку адміністративного судочинства, і тих спорів, які взагалі не підлягають судовому розгляду.

Аналогічна правова позиція викладена у постанові Великої Палати Верховного Суду від 20.03.2019 у справі № 808/3230/17.

Згідно пункту 1 частини 1 статті 238 КАС України, суд закриває провадження у справі якщо справу не належить розглядати за правилами адміністративного судочинства.

Щодо добросовісного однакового тлумачення норм міжнародного права, які підлягають застосуванню в Україні.

Додатково суд зазначає наступне.

Усталеною є практика Верховного Суду у податкових спорах щодо міжнародного оподаткування, що суди відповідно до принципу добросовісності ("естопель") повинні тлумачити норми міжнародного оподаткування, відповідно до загальноприйнятого тлумачення країнами-учасниками міжнародного договору/конвенції/угоди, що може встановлюватись на підставі коментарів ОЕСР.

Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 29 вересня 2021 року у справі № 640/10685/20:

"Основою для розробки переважної більшості міжнародних договорів про уникнення подвійного оподаткування є Модельна конвенція Організації економічного співробітництва та розвитку (надалі також - ОЕСР) щодо податків на доходи і капітал (надалі також - Модельна конвенція ОЕРСР). Модельна конвенція становить джерело уніфікованих рішень щодо найбільш поширених питань, які виникають у сфері міжнародного оподаткування та усунення подвійного оподаткування.

Суд вважає за необхідне використати для цілей справи також і положення Коментарів ОЕСР до Модельної конвенції (надалі також - Коментарі ОЕСР).

Конвенція не містить прямого посилання на Коментарі, однак, відповідно до пункту 2 статті 3 Конвенції при застосуванні цієї Конвенції Договірною Державою будь-який термін, не визначений у Конвенції, буде мати те значення, яке він має за законодавством цієї Держави стосовно податків, на які поширюється ця Конвенція, якщо з контексту не випливає інше.

Відповідно до статті 31 Віденської конвенції про право міжнародних договорів (Україна приєдналась до цієї Конвенції згідно з Указом Президії Верховної Ради УРСР «Про приєднання до Конвенції із застереженнями та заявою» від 14 квітня 1986 року № 2077-XI) договір повинен тлумачитись добросовісно відповідно до їх звичайного значення, яке слід надавати термінам договору в їхньому контексті, а також у світлі об`єкта і цілей договору.

Текст Угоди в частині визначення поняття «постійне представництво» відповідає визначенню, яке наведено в Модельній конвенції. За відсутності спеціальних застережень договірних сторін слід виходити з того, що при добросовісному застосуванні Конвенції сторони будуть прагнути до узгодженого застосування термінів.

Суд звертає увагу на те, що загальним є підхід за якого Коментарі застосовуються як додаткове джерело тлумачення міжнародних договорів про уникнення подвійного оподаткування.

Відтак принцип добросовісності виконання міжнародного договору (pacta sunt servanda), в поєднанні з принципом естоппелю (сторона не може в подальшому заперечувати те, з чим вона вже мовчазно погодилась чи що вона визнала раніше, нехай навіть і мовчазно), полягає в тому, що для інтерпретації термінів міжнародного договору про уникнення подвійного оподаткування всіма країнами, які не зазначили про інше, має застосовуватись однорідне тлумачення, джерелом якого є, насамперед, Коментарі (в тій редакції, яка була чинна на момент укладення Угоди).

Отже, положення Модельної конвенції ОЕСР, а також офіційного Коментарю до неї мають важливе значення при дослідженні такого питання як наявність або відсутність у представництва нерезидента в Україні статусу постійного представництва.

Коментар до Модельної Конвенції ОЕСР є динамічним та постійно доопрацьовується і змінюється. Водночас, для цілей розгляду справи суд дійшов висновку про необхідність використання Коментарів в редакції 2014 року та 2017 року, оскільки правовідносини у цій справі стосувались періоду 2016-2018 років."

Суд зазначає, що коментар Модельної Конвенції ОЕСР оновлений в редакції 2025 року, а саме, що стосується коментарю до статті 26 Модельної Конвенції ОЕСР, який визначає конфіденційність та таємність процедур взаємної допомоги між податковими адміністраціями (оновлений коментар за вебпосиланням від 19 November 2025: https://www.oecd.org/en/publications/the-2025-update-to-the-oecd-model-tax-convention_5798080f-en.html):

"Commentary on Article 26

123. Replace paragraphs 11 and 12 of the Commentary on Article 26 by the following:

11. Reciprocal assistance between tax administrations is feasible only if each administration is assured that the other administration will treat with proper confidence the information which it will receive in the course of their co-operation. The confidentiality rules of paragraph 2 apply to all types of information received under paragraph 1, including both information provided in a request and information transmitted in response to a request. Hence, the confidentiality rules cover, for instance, competent authority letters, including the letter requesting information. At the same time, it is understood that the requested State can disclose the minimum information contained in a competent authority letter (but not the letter itself) necessary for the requested State to be able to obtain or provide the requested information to the requesting State, without frustrating the efforts of the requesting State. If, however, court proceedings or the like under the domestic laws of the requested State necessitate the disclosure of the competent authority letter itself, the competent authority of the requested State may disclose such a letter unless the requesting State otherwise specifies. The confidentiality rules also apply to reflective non-taxpayer specific information (i.e. information about or generated on the basis of the information that was received by a Contracting State through the exchange of information such as, statistical data, as well as non-taxpayer specific notes, summaries, and memoranda incorporating exchanged information). However, such reflective non-taxpayer specific information may be disclosed to third parties if the information does not, directly or indirectly, reveal the identity of one or more taxpayers and the sending and receiving States have consulted with each other and it is concluded that the disclosure and use of such information would not impair tax administration in either the sending or the receiving State. It is understood that there should be a written record of this consultation and its outcome. Consistent with established practice, this consultation and conclusion (and the written record of such consultation and conclusion) can also be achieved in the multilateral context, where the disclosure and use are foreseen in a multilateral process, such as a peer review methodology. The maintenance of secrecy in the receiving Contracting State is a matter of domestic laws. It is therefore provided in paragraph 2 that information communicated under the provisions of the Convention shall be treated as secret in the receiving State in the same manner as information obtained under the domestic laws of that State. Sanctions for the violation of such secrecy in that State will be governed by the administrative and penal laws of that State. In situations in which the requested State determines that the requesting State does not comply with its duties regarding the confidentiality of the information exchanged under this Article, the requested State may suspend assistance under this Article until such time as proper assurance is given by the requesting State that those duties will indeed be respected. If necessary, the competent authorities may enter into specific arrangements or memoranda of understanding regarding the confidentiality of the information exchanged under this Article.

12. Subject to paragraphs 12.3 and 12.4, the information obtained may be disclosed only to persons and authorities involved in the assessment or collection of, the enforcement or prosecution in respect of, the determination of appeals in relation to the taxes with respect to which information may be exchanged according to the first sentence of paragraph 1, or the oversight of the above. This means that the information (whether obtained with respect to one or multiple taxpayers) may also be communicated to the taxpayer, (or his proxy) to the extent that such information has a bearing on the outcome of a tax matter concerning such taxpayer, or to the witnesses. As an example, in the context of an exchange of information that contains information with respect to multiple taxpayers, the principle set out in the preceding sentence means that a taxpayer is a person concerned only to the extent that the information has a bearing on the outcome of a tax matter concerning that particular taxpayer. This also means that iInformation can also be disclosed to governmental or judicial authorities charged with deciding whether such information should be released to the taxpayer, his proxy or to the witnesses. The information received by a Contracting State may be used by such persons or authorities only for the purposes mentioned in paragraph 2. Such use is not limited to the assessment or collection of, the enforcement or prosecution in respect of, or the determination of appeals in relation to the taxes referred to in paragraph 1 in respect of the person or persons for which the information was received, but also includes the use for such purposes in respect of any other person. The receiving Contracting State is not required to inform or to request authorisation from the sending Contracting State regarding such use. Except as provided in paragraph 11, Furthermore, information covered by paragraph 1, whether taxpayer-specific or not, should not be disclosed to persons or authorities not mentioned in paragraph 2, regardless of domestic information disclosure laws such as freedom of information or other legislation that allows greater access to governmental documents."

Зазначений коментар статті 26 Модельної Конвенції ОЕСР визначає, що інформація, яка запитується та передається між податковими адміністраціями є таємною та конфіденційною, і може бути розкрита платнику податку у мінімально необхідному рівні для виконання запиту чи певної податкової справи (процедури).

Також суд зазначає, що до податкових спорів застосовуються "Критерїі Енгеля" ( ("Енгель та інші проти Нідерландів" (Engel and Others v. the Netherlands), рішення ЄСПЛ від 08.06.1976, Series A no. 22), що означає, що до податкових спорів можуть застосовуватись вимоги кримінально-правового аспекту.

Для цього спору такі вимоги кримінально-правового аспекту означають таємність та конфіденційність податкових процедур та інформації, якою обмінюються податкові адміністрації, в межах адміністративної допомоги та обміну податковою інформацією, в тому рівні, який може визначатись для кримінального процесуального законодавства.

З огляду на викладене, суд позбавлений можливості втручатись у дискрецію контролюючих органів щодо визначення конфіденційності податкових процедур на стадії їх здійснення, з метою витребування конфіденційної податкової інформації, яка є підставою для направлення запиту ДПС України до компетентного органу Швейцарської Конфедерації.

Втручання і витребування такої інформації може становити вирішальний та суттєвий вплив на здійснення дискреційних повноважень контролюючим органом, що може, як завдати шкоди податковому розслідуванню, так і порушенню Україною конвенційних зобов`язань стосовно конфіденційності в межах міжнародних угод.

Розкриття такої інформації може відбуватись виключно у порядку та на підставах визначених законом.

Таким чином, оскільки провадження у цій справі підлягає закриттю, у будь-якому випадку у суду відсутні правові підстави для витребування від контролюючого органу доказів (інформації), яка є підставою для направлення такого запиту ДПС України до компетентного органу Швейцарської Конфедерації.

Щодо відсутності обмеження права на доступ до суду.

Суд додатково роз`яснює, що закриття провадження у цій справі жодним чином не порушує права позивача та не позбавляє ефективного способу захисту та доступу до суду, оскільки позивач не позбавлений права посилатись на порушення процедури отримання контролюючим органом податкової інформації, на підставі якої платнику податків визначені грошові зобов`язання чи прийняті інші рішення щодо податкового обліку позивача, які реально та фактично (матеріально) впливають на права та інтереси платника податку.

Закриття провадження у цій справі не перешкоджає позивачу доступу до суду для відновлення (захисту) його прав та інтересів у майбутньому, якщо на підставі такої інформації, контролюючим органом буде прийняте рішення саме щодо позивача, як платника податку.

Керуючись статтями 238, 248, 256, 294 Кодексу адміністративного судочинства України, суд -

П О С Т А Н О В И В:

Провадження в адміністративній справі за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "АГРО-ПОЛІС" (3873, Полтавська обл., с. Рунівщина, вул. Михайла Гаврилка, 15, код ЄДРПОУ 37052185) до Державної податкової служби України (04053, м. Київ, Львівська пл., 8, код ЄДРПОУ 43005393) про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії - закрити.

Роз`яснити позивачеві, що повторне звернення тієї ж особи до адміністративного суду з таким самим адміністративним позовом, щодо якого постановлено ухвалу про закриття провадження, не допускається.

Копію ухвали направити особам, які беруть участь у справі.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання.

Ухвала суду може бути оскаржена в апеляційному порядку до Другого апеляційного адміністративного суду в порядку, визначеному частиною 8 статті 18, частинами 7-8 статті 44 та статтею 297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя В.І. Бевза