Окрема думка судді № 139236994, 25.08.2026, Косівський районний суд Івано-Франківської області

Справа № 347/1046/25

Провадження № 1-кп/347/145/26

ОКРЕМА ДУМКА

судді Косівського районного суду Івано-Франківської області ОСОБА_1

25 серпня 2026 року вироком Косівського районного суду Івано-Франківської області ОСОБА_2 визнано винуватим у вчиненні кримінального правопорушення передбаченого ч.1 ст. 115 КК України, та призначено йому покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років. Вирішено питання речових доказів та судових витрат.

З вироком суду, я не погоджуюся в частині призначеного судом покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років, внаслідок м`якості призначеного судом покарання, з таких підстав.

Згідно зі статтями 50, 65 КК України, особі, яка вчинила кримінальне правопорушення, має бути призначено покарання, що є необхідним і достатнім для її виправлення та запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень.

Виходячи з принципів співмірності й індивідуалізації, це покарання за своїм видом та розміром має бути адекватним (відповідним) характеру вчинених дій, їх небезпечності та даним про особу винного. При виборі заходу примусу мають значення й повинні братися до уваги обставини, що його пом`якшують і обтяжують.

Норми зазначеного Кодексу наділяють суд правом вибору у визначених законом межах заходу примусу певного виду і розміру. Названа функція суду за своєю правовою природою є дискреційною, оскільки передбачає вибір однієї з альтернативних форм реалізації кримінальної відповідальності і потребує взяття до уваги й оцінки відповідно до визначених законом орієнтирів усіх конкретних обставин справи, без урахування яких обрана міра покарання не може вважатися справедливою. Справедливість покарання має визначатися з урахуванням інтересів усіх суб`єктів кримінально-правових відносин, а також інших осіб з погляду підвищення рівня їх безпеки шляхом запобігання вчиненню нових злочинів і надання підстав правомірно очікувати відповідну протиправному діянню реакцію держави, що є важливим чинником юридичної захищеності людини.

Відповідно до ст.3 Загальної декларації прав людини, прийнятої і проголошеної Резолюцією 217 А (ІІІ) Генеральної Асамблеї ООН від 10.12.1948, кожна людина має право на життя, на свободу і особисту недоторканість.

Аналогічне положення міститься у ст.9 Міжнародного пакту про громадянські і політичні права, прийнятого Генеральною Асамблеєю ООН 16.12.1966, ратифікованого 19.10.1973.

Крім цього, відповідно до ст.3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Кожна людина має невід`ємне право на життя.

Згідно зі ст.27 Конституції України, ніхто не може бути свавільно позбавлений життя. Обов`язок держави захищати життя людини.

Відповідно до положень пункту 1 Постанови Пленуму Верховного суду України від 24.10.2003 року №7 «Про практику призначення судами кримінального покарання» при призначенні покарання в кожному випадку і щодо кожного підсудного, який визнається винним у вчиненні злочину, суди мають суворо додержуватись вимог ст. 65 КК України стосовно загальних засад призначення покарання, оскільки саме через останні реалізуються принципи законності, справедливості, обґрунтованості та індивідуалізації покарання.

Згідно роз`яснень, викладених у п. 2 згаданої постанови, вирішуючи питання про вид і розмір покарання у кожному конкретному випадку, суд повинен визначати ступінь суспільної небезпечності вчиненого злочину, виходячи із сукупності всіх обставин вчинення злочину (форми вини, мотивів, способу, обстановки і стадії вчинення злочину, тяжкості наслідків, ступеня участі кожного зі співучасників у вчиненні злочину та ін.).

Дотримання загальних засад призначення покарання є гарантією обрання винній особі необхідного й доцільного заходу примусу, яке би ґрунтувалося на засадах законності, гуманізму, індивідуалізації та сприяло досягненню справедливого балансу між правами і свободами людини та захистом інтересів держави й суспільства.

Згідно з матеріалами кримінального провадження, при призначенні ОСОБА_2 покарання у виді позбавлення волі на строк 8 років суд першої інстанції врахував характер і ступінь тяжкості вчиненого ним кримінального правопорушення, яке відноситься до категорії особливо тяжких злочинів, обставини справи, дані про його особу, обставини, що пом`якшують покарання, та відсутність обставин, що обтяжують покарання.

Верховний Суд неодноразово зауважував, що щире каяття повинно мати не формальний характер, оскільки воно характеризує суб`єктивне ставлення винної особи до вчиненого злочину. Це ставлення виявляється в тому, що винний визнає свою вину, що насамперед повинно виражатися в намаганні особи відшкодувати завдані злочином збитки, бажанні виправити наслідки вчиненого (постанова колегії суддів Другої судової палати Касаційного кримінального суду у складі Верховного Суду від 22 березня 2018 року, провадження № 51-2607 км 18, справа № 759/7784/15-к).

Виходячи із системного тлумачення законодавства та із судової практики, щире каяття передбачає, крім визнання особою факту вчинення злочину, ще й дійсне, відверте, а не уявне визнання своєї провини у вчиненому злочині, щирий жаль з приводу цього та осуд своєї поведінки, що насамперед повинно виражатися в намаганні особи відшкодувати завдані злочином збитки, бажанні виправити наслідки вчиненого та готовність нести покарання.

Щире каяття - це не формальна вказівка на визнання свої вини, а відповідне ставлення до скоєного, яке передбачає належну критичну оцінку винним своєї протиправної поведінки, її осуд та бажання залагодити провину, що має підтверджуватися конкретними діями, спрямованими на виправлення зумовленої кримінальним правопорушенням ситуації. Факт щирого каяття особи у вчиненні злочину повинен знайти своє відображення в матеріалах кримінального провадження.

Про щирість каяття особи свідчить і поведінка засудженого після вчинення злочину. Якщо особа сприяє розкриттю вчиненого нею злочину (викриває співучасників, видає знаряддя та засоби вчинення злочину, видає або допомагає в розшуку майна, здобутого злочинним шляхом, надає інші докази тощо), добровільно відшкодовує завдані збитки або усуває завдану шкоду, такі дії об`єктивно підтверджують щире каяття особи.

Тож можна зробити висновок, що щире каяття - це певний психічний стан особи винного, коли він засуджує свою поведінку, прагне усунути заподіяну шкоду та приймає рішення більше не вчиняти злочинів, що об`єктивно підтверджується визнанням особою своєї вини, розкриттям усіх обставин справи, вчиненням дій, спрямованих на сприяння розкриттю злочину або відшкодуванню заданих збитків чи усуненню заподіяної шкоди.

Водночас під час судового розгляду, судом не встановлено, що обвинувачений ОСОБА_2 щиро кається у вчиненому. Так, обвинувачений протягом всього розгляду справи, в тому числі і під час останнього слова висловлював твердження, що він кається у вчиненому, однак під час розгляду справи, обвинувачений весь час намагався перекласти вину на потерпілого, стверджуючи про те, що дії останнього призвели до того, що сталося, а сам обвинувачений лише оборонявся. Крім того, під час всього розгляду справи, обвинувачений ОСОБА_2 жодного разу не вибачився перед потерпілою та її родиною. Намагання частково відшкодувати завдану шкоду, суд врахував при призначенні покарання, однак в цій частині варто зауважити, що сам обвинувачений ніде не працював, у нього відсутні офіційні доходи, а відтак перекладення фінансового тягаря з відшкодування шкоди на родину обвинуваченого свідчить про відсутність його особистого внеску та не може повністю розцінюватися як вияв його власного сумління чи добровільного спокутування вини.

Вважаю, що при визначенні міри покарання, колегією суддів, належним чином не взято до уваги відношення обвинуваченого до скоєного, необоротні наслідки, що настали, відсутність жалю, критики та осуду своєї поведінки, оскільки вчинив особливо тяжкий злочин, посягнувши на найвищу соціальну цінність життя людини.

На моє переконання, при ухваленні вироку, судом жодним чином не взято до уваги позицію потерпілої ОСОБА_3 , дитина якої залишилась сиротою, внаслідок вбивства батька, а родина втратила сина, та годувальника в сім`ї, і, яка наполягала на найсуворішій мірі покарання і хоча думка потерпілого не є вирішальною, але суд має враховувати її при призначенні покарання у сукупності з обставинами, передбаченими ст. 65 КК України.

Вважаю за необхідне зазначити, що на відміну від майнових чи інших злочинів, де завдану шкоду можна повністю або частково компенсувати, відновлення, відшкодування чи повернення втраченого людського життя є абсолютно неможливим. Смерть людини - це остаточна і незворотна трагедія, яка зупиняє існування особистості як носія всіх інших прав і свобод. Втрата життя завжди виходить за межі особистої трагедії загиблого. Вона залишає непоправну травму в житті родини - у цьому випадку позбавляє дитину батька, створюючи тривалий психологічний та соціальний деструктив. Суспільство втрачає громадянина, а родина - опору, що робить наслідки злочину багатовимірними та надзвичайно тяжкими.

На моє переконання, призначення судом ОСОБА_2 покарання наближене до мінімальної межі встановленої в санкції статті, за відсутності надання медичної допомоги потерпілому, не повідомлення органів поліції про вчинене, відсутність вибачення перед потерпілою та родиною вбитого ОСОБА_4 , приховання знаряддя вчинення злочину, відсутність щирого каяття, використання колючо-ріжучого предмету для завдання ударів неоднократної дії у життєвоважливі ділянки потерпілого є непропорційним, та не відповідає меті призначення покарання.

Вважаю, що в даному випадку ОСОБА_2 слід було призначити покарання у виді позбавлення волі на строк 10 років, і саме таке покарання, на моє переконання відповідає положенням ст. 65-68 КК України, є необхідним для виправлення обвинуваченого, запобігання вчиненню нових кримінальних правопорушень, відповідатиме особистості обвинуваченого та є достатнім, для досягнення, відповідно до ст. 50 КК України мети покарання.

Суддя ОСОБА_1