Рішення № 139176106, 06.08.2026, Господарський суд м. Києва

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД міста КИЄВА 01054, м.Київ, вул.Б.Хмельницького,44-В, тел. (044) 334-68-95, E-mail: inbox@ki.arbitr.gov.uaРІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

м. Київ

06.08.2026Справа № 910/762/25 (910/7861/25)

Господарський суд міста Києва у складі судді Стасюка С.В., за участю секретаря судового засідання Коваленко М.О., розглянувши матеріали справи в порядку спрощеного провадження в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін

за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія Інвест-Кредо" (01054, місто Київ, вулиця Ярославів Вал, будинок, 13/2 - "Б"; ідентифікаційний код 39761587)

до ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний номер НОМЕР_1 )

третя особа-1, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: ОСОБА_2 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_2 )

третя особа-2, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні відповідача: приватний нотаріус Київського міського нотаріального округу Шаповаленко Анатолій Іванович (01054, м. Київ, вул. Воровського, 35-А; РНОКПП НОМЕР_3 )

про визнання недійсною відмову від прийняття спадщини

в межах справи №910/762/25

за заявою ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний номер НОМЕР_1 )

про неплатоспроможність

Представники учасників справи: згідно протоколу судового засідання

РОЗГЛЯД СПРАВИ СУДОМ

1. Стислий виклад позиції позивача

В обґрунтування позовних вимог позивач вказує, що відмова ОСОБА_1 від прийняття спадщини після смерті своєї матері ОСОБА_3 , оформлена заявою від 07.08.2024, є фраудаторним правочином, у зв`язку з чим, наявні підстави для визнання його недійсним на підставі ст.ст. 3,13, 203, 215, 216, 234, 236 ЦК України.

2. Стислий виклад позиції відповідача

Заперечуючи щодо задоволення позовних вимог відповідач посилається на рішення Господарського суду міста Києва 31.10.2016 у справі № 910/12760/16, яким визнано недійсним договір про відступлення права вимоги від 02.07.2014 між АТ "Дельта Банк" та ТОВ "ФК "Актив-гарант", з яким ОСОБА_1 не погоджується, зазначаючи, що визнання недійсним нікчемного правочину не є ефективним способом захисту, та що судами застосована неправильна редакція ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб".

При цьому, відповідач вказує, що на підставі договору про відступлення прав вимоги (цесії) між ОСОБА_1 та ОСОБА_4 від 02.07.2014 ОСОБА_1 набула 02.07.2014 права власності на майно (майнові права) - право вимоги за кредитним договором № 1210-Ф від 02.06.2008.

Отже, з 02.07.2014 ОСОБА_1 володіє правами вимог за кредитним договором № 1210 Ф від 02.06.2008.

3. Процесуальні дії у справі

У провадженні Господарського суду міста Києва перебуває справа № 910/762/25 про неплатоспроможність ОСОБА_1 на стадії процедури реструктуризації боргів, введеної ухвалою Господарського суду міста Києва від 13.03.2025.

Товариство з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія Інвест-Кредо" звернулося з позовом до ОСОБА_1 про визнання недійсною відмову ОСОБА_1 від прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 , оформлену заявою від 07.08.2024.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.07.2025 прийнято позовну заяву Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія Інвест-Кредо" до ОСОБА_1 про визнання недійсною відмову від прийняття спадщини до розгляду в межах справи № 910/762/25 про неплатоспроможність ОСОБА_1 та відкрито провадження у справі. Розгляд справи вирішено здійснювати в порядку спрощеного позовного провадження в судовому засіданні з повідомленням (викликом) сторін. Судове засідання призначено на 21.08.2025. Залучено до участі у справі № 910/762/25 (910/7861/25) в якості третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог на предмет спору на стороні відповідача: ОСОБА_2 та приватного нотаріуса Київського міського нотаріального округу Шаповаленка Анатолія Івановича.

29.07.2025 до Господарського суду міста Києва надійшов відзив на позовну заяву.

29.07.2025 до Господарського суду міста Києва надійшла зустрічна позовна заява ОСОБА_1 до Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" та Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія Інвест-Кредо", в якій позивач за зустрічним позовом просить суд:

- визнати належними ОСОБА_1 на праві власності з 02.07.2014 права вимоги до ОСОБА_1 як позичальника за кредитним договором № 1210-Ф від 02.06.2008, укладеним між ОСОБА_1 (як позичальником) та Закритим акціонерним товариством "Сведбанк" (як кредитодавцем);

- визнати відсутніми у Публічного акціонерного товариства "Дельта Банк" з 02.07.2014 права власності на права вимоги до ОСОБА_1 як позичальника за кредитним договором № 1210-Ф від 02.06.2008, укладеним між ОСОБА_1 (як позичальником) та Закритим акціонерним товариством "Сведбанк" (як кредитодавцем);

- визнати відсутніми у Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія Інвест-Кредо" права власності на права вимоги до ОСОБА_1 як позичальника за кредитним договором № 1210-Ф від 02.06.2008, укладеним між ОСОБА_1 (як позичальником) та Закритим акціонерним товариством "Сведбанк" (як кредитодавцем).

05.08.2025 до Господарського суду міста Києва надійшла відповідь на відзив.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.08.2025 зустрічну позовну заяву ОСОБА_1 залишено без руху та встановлено ОСОБА_1 п`ятиденний строк з дня вручення ухвали для усунення недоліків шляхом подання до суду доказів сплати судового збору в сумі 75 279, 19 грн.

20.08.2025 до Господарського суду міста Києва надійшла заява ОСОБА_1 про усунення недоліків позовної заяви, в якій ОСОБА_1 просила зменшити судовий збір за подання позовної заяви до розміру 12 120, 00 грн, який нею уже був сплачений.

У судовому засіданні 21.08.2025 судом було відмовлено у задоволенні клопотання позивача про витребування доказів. Також було відмовлено у задоволенні клопотання відповідача про залишення позовної заяви без руху (дана інформація занесена до протоколу с/з 21.08.2025). Що стосується клопотання відповідача про розгляд справи в порядку загального позовного провадження, то судом було зазначено, що оскільки, позивачем згідно приписів ст. 7 Кодексу України з процедур банкрутства не було заявлено такого клопотання, то відповідно на даний час, суд не вбачає підстав для розгляду справи в порядку загального позовного провадження.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 21.08.2025 судове засідання відкладено на 16.10.2025.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.08.2025 повернуто без розгляду зустрічну позовну заяву ОСОБА_1 з доданими до неї документами.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 16.10.2025 відкладено судове засідання на 27.11.2025.

Натомість, постановою Північного апеляційного господарського суду від 10.11.2025 скасовано ухвалу Господарського суду міста Києва від 27.08.2025 у справі № 910/762/25 (910/7861/25), а справу № 910/762/25 (910/7861/25) скеровано до Господарського суду міста Києва для вирішення питання про відкриття провадження за зустрічною позовною заявою ОСОБА_1 .

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.11.2025 відмовлено ОСОБА_1 у зменшенні судового збору за подання зустрічної позовної заяви та встановлено ОСОБА_1 п`ятиденний строк з дня вручення даної ухвали для усунення недоліків зустрічної позовної заяви встановлених в ухвалі Господарського суду міста Києва від 14.08.2025.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 27.11.2025 відкладено судове засідання на 05.02.2026.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 22.12.2025 зустрічну позовну заяву ОСОБА_1 із доданими до неї документами повернуто без розгляду.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 05.02.2026 відкладено судове засідання на 26.03.2026.

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 26.03.2026 відкладено судове засідання на 14.05.2026.

29.04.2026 Господарського суду міста Києва надійшло клопотання відповідача про зупинення провадження у даній справі.

У судовому засіданні 14.05.2026 судом було відмовлено у задоволенні клопотання відповідача про зупинення провадження у даній справі у зв`язку з його необґрунтованістю (дана інформація занесена до протоколу с/з 14.05.2026).

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 14.05.2026 відкладено судове засідання на 25.06.2026.

14.05.2026 до Господарського суду міста Києва надійшла заява відповідача про закриття провадження у даній справі.

22.05.2026 до Господарського суду міста Києва надійшло клопотання відповідача про передачу матеріалів справи № 910/762/25 (910/7861/25) до Господарського суду міста Києва у складі судді Омельченка Л.В. для розгляду в межах справи № 910/762/25 про неплатоспроможність ОСОБА_1 .

У судовому засіданні 25.06.2026 судом було відмовлено у задоволенні заяви відповідача про закриття провадження у даній справі та клопотання про передачу матеріалів справи № 910/762/25 (910/7861/25) до Господарського суду міста Києва у складі судді Омельченка Л.В. для розгляду в межах справи № 910/762/25 про неплатоспроможність ОСОБА_1 у зв`язку з їх необґрунтованістю (дана інформація занесена до протоколу с/з 25.06.2026).

Ухвалою Господарського суду міста Києва від 25.06.2026 відкладено судове засідання на 06.08.2026.

У судовому засіданні 06.08.2026 представник позивача підтримала позовні вимоги та просила суд про задоволення позову.

Представник відповідача заперечував щодо задоволення позовних вимог та просив суд відмовити у позові.

Треті особи у судове засідання не в`явилися, причини неявки суд не повідомили, про судове засідання повідомлялися належним чином.

Таким чином, приймаючи до уваги, що матеріали справи містять достатньо документів для розгляду справи у судовому засіданні 06.08.2026 дослідивши її матеріали та заслухавши пояснення представників сторін, відповідно до ст. 240 Господарського процесуального кодексу України судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

ОБСТАВИНИ СПРАВИ, ВСТАНОВЛЕНІ СУДОМ

02.06.2008 між ОСОБА_1 та ЗАТ "Сведбанк Інвест" укладено кредитний договір №1210-Ф (далі - кредитний договір), з кінцевим строком повернення кредиту до 01.06.2012 включно, виконання якого забезпечувалось іпотечним договором №1210-Ф/ІП-1, укладеним 04.06.2008 між ЗАТ "Сведбанк Інвест" та ОСОБА_1 , посвідченим приватним нотаріусом КМНО Івановою С.М. за реєстровим №3433, предметом якого були 15 квартир у м. Вінниця (далі - іпотечний договір).

18.06.2013 АТ "Дельта Банк" набуло права вимоги до ОСОБА_1 на підставі договору купівлі-продажу прав вимоги №1, посвідченого приватним нотаріусом КМНО Шевченко Д.Г. за реєстровим №1358, укладеного з ПАТ "Омега Банк", який є повним правонаступником усіх прав та обов`язків ПАТ "Сведбанк", ВАТ "Сведбанк", ПрАТ "Сведбанк Інвест", ЗАТ "Сведбанк Інвест", ЗАТ "Тас-Інвестбанк".

10.12.2013 заочним рішенням Святошинського районного суду міста Києва у справі №759/15639/13-ц стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ "Дельта Банк" заборгованість за Кредитним договором у загальному розмірі 5 086 710,38 грн.

Оскільки ухвалою Святошинського районного суду міста Києва у справі №759/15639/13-ц від 16.03.2018, залишеною без змін постановою Апеляційного суду міста Києва від 02.07.2018, було відмовлено Банку у задоволенні заяви про поновлення пропущеного строку для пред`явлення виконавчого документа до виконання, то АТ "Дельта Банк" звернувся до суду із позовом до ОСОБА_1 про стягнення 3% річних та інфляційних втрат за останні 3 роки (з 01.01.2016 по 31.12.2018), виходячи з загального розміру заборгованості, стягнутої у справі №759/15639/13-ц.

15.04.2020 ТОВ "Фінансова Компанія Інвест-Кредо" набуло права вимоги до ОСОБА_1 на підставі договору № 2227/К про відступлення прав вимоги, посвідченого приватним нотаріусом КМНО Черленюх Л.В. за реєстровим №491, укладеного з АТ "Дельта Банк".

30.09.2020 постановою КАС у справі №759/4755/19, залишеною без змін постановою ВС від 28.09.2021, стягнуто з ОСОБА_1 на користь АТ "Дельта Банк" заборгованість у загальному розмірі 2 503 025,18 грн. та понесені судові витрати у розмірі 93 863,45 грн. Ухвалою ВС від 25.05.2021 залучено ТОВ "Фінансова Компанія Інвест-Кредо" правонаступником позивача АТ "Дельта Банк".

Ухвалою Святошинського районного суду міста Києва від 20.07.2022 у справі №759/4755/19 відмовлено у задоволенні заяви ОСОБА_1 про визнання виконавчих листів такими, що не підлягають виконанню.

02.02.2021 рішенням Шевченківського районного суду міста Києва у справі №761/18567/20, залишеним без змін постановою КАС від 24.06.2021, відмовлено у задоволені позову ОСОБА_1 до АТ "Дельта Банк" та ТОВ "Фінансова Компанія Інвест-Кредо" про визнання недійсним договору №2227К про відступлення прав вимоги від 15.04.2020 в частині відступлення прав вимоги до ОСОБА_1 за кредитним договором, заборону ТОВ "Фінансова Компанія Інвест-Кредо" та АТ "Дельта Банк" вчиняти дії, що пов`язані з кредитним договором, визнання зобов`язання позичальника за кредитним договором №1210-ф від 02.06.2008 припиненим на підставі ст. 606 ЦК України

Крім того, ТОВ "Фінансова Компанія Інвест-Кредо" було залучено правонаступником позивача АТ "Дельта Банк" у справі № 127/14035/17 ухвалою ВС від 25.06.2020 та у справі № 910/12760/16 ухвалою Господарського суду міста Києва від 15.02.2021, залишеною без змін постановою ПАГС від 11.05.2021.

28.10.2021 постановами приватного виконавця виконавчого округу міста Києва Іванютою І.М. за виконавчими листами у справі №759/4755/19 від 25.10.2021 були відкриті ВП НОМЕР_4 та НОМЕР_5, об`єднані у ЗВП НОМЕР_6.

Під час пошуку майна ОСОБА_1 , на яке можливо звернути стягнення в рахунок погашення заборгованості, кредитору стало відомо, що 25.03.2021 боржник відчужила єдину квартиру за адресою: АДРЕСА_1 , якою володіла з 2008 року, на користь матері ОСОБА_3 та сина ОСОБА_2 .

Як в подальшому стало відомо, одразу після цього ОСОБА_3 склала заповіт, посвідчений 25.03.2021 приватним нотаріусом КМНО Івановою С.М. за реєстром №225, яким заповіла ОСОБА_1 щойно їй подаровану 1/2 квартири, при цьому, заповіла лише її, а не все майно.

У листопаді 2021 року ТОВ "Фінансова Компанія Інвест-Кредо", вважаючи договір дарування квартири від 25.03.2021, укладений між ОСОБА_1 , ОСОБА_3 та ОСОБА_2 , посвідчений приватним нотаріусом КМНО Івановою С.М. за реєстровим № 223, фраудаторним правочином, звернулося до суду із позовом про визнання його недійсним на підставі ст.ст. 3, 13, 203, 215, 216, 234, 236 ЦК України.

06.06.2023 рішенням Святошинського районного суду міста Києва у справі № 759/25139/21, залишеним без змін постановою КАС від 12.03.2025, визнано недійсним договір дарування квартири від 25.03.2021 та застосовано наслідки недійсності правочину.

Під час апеляційного розгляду справи №759/25139/21 померла ОСОБА_3

18.02.2024, у зв`язку з чим було зупинене провадження на підставі п.1 ч.1 ст.251 ЦПК України.

У червні 2024 року ОСОБА_1 звільнилась з роботи та виїхала закордон разом з сином ОСОБА_2 , якому 28.08.2024 виповнилось 18 років.

У серпні 2024 року ОСОБА_1 , яка є спадкоємцем І черги за законом (ст. 1261 ЦК України) та проживала з померлою однією сім`єю більше 5 років до часу відкриття спадщини, надіслала поштою приватному нотаріусу КМНО Шаповаленку А.І. заяву про відмову від спадщини, а ОСОБА_2 , який є спадкоємцем IV черги за законом (ст. 1264 ЦК України), оскільки, проживав з померлою однією сім`єю більше 5 років до часу відкриття спадщини, - заяву про прийняття спадщини. Інші особи, у тому числі сестра померлої ОСОБА_5 , яка є спадкоємцем ІІ черги за законом (ст.1262 ЦК України), із заявами не звертались.

Спадкова справа №10/2024 заведена 16.08.2024, тобто напередодні спливу 6-місячного строку на прийняття спадщини, при цьому станом на грудень 2024 року свідоцтва про спадщину не були видані, нерухоме майно спадкодавця не було перереєстроване.

З інформаційної довідки з ДРП вбачається, що ОСОБА_3 , крім 1/2 квартири, також володіла 1/6 будинку та 1/6 трьох земельних ділянок у Житомирській області.

Крім того, ОСОБА_1 до своєї заяви про неплатоспроможність додала документи, з яких вбачається, що померлій також належав автомобіль.

У січні 2025 року ОСОБА_1 подало до суду заяву про неплатоспроможність, яку обґрунтовано неможливістю розрахуватись з ТОВ "Фінансова Компанія Інвест-Кредо", оскільки, боржниця ніде не працює, не володіє жодним майном, живе на соціальну допомогу у Німеччині

На виконання вимог ч. 4 ст. 116 КУзПБ боржник подала план реструктуризації боргів, в якому зазначила, що їй необхідно 12 років та 2 місяці, щоб розрахуватись з ТОВ "Фінансова Компанія Інвест-Кредо", погашати заборгованість вона планує із заробітної плати, однак, лише після того, як закінчиться війна, вона повернеться в Україну та влаштується на роботу. Оскільки виконання плану реструктуризації не може перевищувати 5 років, то вона очікує, що кредитор простить їй частину боргу.

Як зазначає позивач, станом на час звернення до суду з даним позовом, судові рішення у справі №759/25139/21 виконані, за ОСОБА_1 відновлено право власності на квартиру. Згідно з довідкою про оціночну вартість об`єкта нерухомості від 20.01.2025, яку ОСОБА_1 додала до своєї заяви про неплатоспроможність, вартість квартири становить 3 159 407,73 грн., чого недостатньо для повного задоволення кредиторських вимог ТОВ "Фінансова Компанія Інвест-Кредо" та приватного виконавця.

Позивач зазначає, що ОСОБА_1 , маючи невиконані зобов`язання зі сплати заборгованості перед ТОВ "Фінансова Компанія Інвест-Кредо", подала заяву про відмову від прийняття спадщини, фактично на користь сина, щоб у майбутньому кредитор не зміг звернути стягнення на це майно у межах виконавчого провадження в рахунок погашення її боргу.

Відтак, на переконання позивача, відмова ОСОБА_1 від прийняття спадщини після смерті своєї матері ОСОБА_3 , оформлена заявою від 07.08.2024, є фраудаторним правочином, а тому, на підставі ст.ст. 3,13, 203, 215, 216, 234, 236 ЦК України підлягає визнанню недійсною.

ДЖЕРЕЛА ПРАВА ТА МОТИВИ, З ЯКИХ ВИХОДИТЬ СУД

За усталеною судовою практикою, зокрема підтриманою та узагальненою у постанові ВС від 15.05.2024 у справі № 911/2548/17 (911/1478/23), використання особою належного їй суб`єктивного права не для задоволення легітимних інтересів, а з метою заподіяння шкоди кредиторам, ухилення від виконання зобов`язань перед кредиторами є очевидним використанням приватноправового інструментарію всупереч його призначенню ("вживанням права на зло").

За цих умов недійсність договору як приватно-правова категорія є інструментом, який покликаний не допускати або присікати порушення цивільних прав та інтересів або ж їх відновлювати.

У такому разі звернення в межах справи про банкрутство з позовом про визнання недійсним правочину боржника (у цьому випадку правочину погодженого боржником) на підставі загальних засад цивільного законодавства є належним способом захисту, який гарантує практичну й ефективну можливість захисту порушених прав кредиторів та боржника.

За загальним правилом, у спорі про визнання правочинів недійсними, суд повинен встановити наявність фактичних обставин, з якими закон пов`язує визнання таких правочинів недійсними на момент їх вчинення (укладення) і настання відповідних наслідків, та в разі задоволення позовних вимог зазначати в судовому рішенні, в чому конкретно полягає неправомірність дій сторони та яким нормам законодавства не відповідає оспорюваний правочин (висновки, сформовані у постановах ВП ВС від 27.11.2018 у справі №905/1227/17, від 02.10.2019 у справі №587/2331/16-ц, від 22.10.2019 у справі №911/2129/17, від 19.11.2019 у справі №918/204/18).

Інститут визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство є універсальним засобом захисту у відносинах неплатоспроможності та частиною єдиного механізму правового регулювання відносин неплатоспроможності, що спрямована на дотримання балансу інтересів не лише осіб які беруть участь у справі про банкрутство, а й осіб, залучених у справу про банкрутство, наприклад, контрагентів боржника.

Визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство спрямоване на досягнення однієї з основних цілей процедури неплатоспроможності - максимально можливе справедливе задоволення вимог кредиторів. У цьому висновку ВС звертається до правової позиції ВС, викладеної, зокрема, у постановах від 20.02.2020 у справі №922/719/16, від 28.09.2021 у справі №21/89б/2011(913/45/20), від 16.11.2022 у справі №44/38-б(910/16410/20), від 21.03.2023 у справі №910/18376/20(918/445/22).

Укладення договору, який за своїм змістом суперечить вимогам закону, оскільки не спрямований на реальне настання обумовлених ним правових наслідків, є порушенням частин 1 та 5 ст. 203 ЦК України, що за правилами ст. 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до ст. 234 ЦК України.

Частинами 1, 2 ст. 234 ЦК України передбачено, що фіктивним є правочин, який вчинено без наміру створення правових наслідків, які обумовлюються цим правочином. Такий правочин визнається судом недійсним.

Для визнання правочину фіктивним суди повинні встановити наявність умислу в усіх сторін правочину. При цьому необхідно враховувати, що саме собою невиконання правочину сторонами не означає, що укладено фіктивний правочин. Якщо сторонами не вчинено будь-яких дій на виконання такого правочину, суд ухвалює рішення про визнання договору недійсним без застосування будь-яких наслідків. У фіктивних правочинах внутрішня воля сторін не відповідає її зовнішньому прояву, тобто обидві сторони, вчиняючи фіктивний правочин, знають заздалегідь, що він не буде виконаний, тобто мають інші цілі, ніж передбачені правочином. Такий правочин завжди укладається умисно. Основними ознаками фіктивного правочину є: введення в оману (до або в момент укладення угоди) третьої особи щодо фактичних обставин правочину або дійсних намірів учасників; свідомий намір невиконання зобов`язань договору; приховування справжніх намірів учасників правочину (такі правові висновки сформулювала ВП ВС в постанові від 03.07.2019 у справі №369/11268/16-ц).

В кожній справі про визнання правочину недійсним суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним і настання певних юридичних наслідків.

Інститут визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство є універсальним засобом захисту у відносинах неплатоспроможності та частиною єдиного механізму правового регулювання відносин неплатоспроможності, що спрямована на дотримання балансу інтересів не лише осіб, які беруть участь у справі про банкрутство, а й осіб, залучених у справу про банкрутство, наприклад, контрагентів боржника.

Визнання недійсними правочинів боржника у межах справи про банкрутство спрямоване на досягнення однієї з основних цілей процедури неплатоспроможності - максимально можливе справедливе задоволення вимог кредиторів.

Так, правочинами визнаються дії фізичних та юридичних осіб, спрямовані на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків.

Правочин - це дія, яка вчиняється для досягнення дозволеної законом мети (набуття майна тощо), яка характеризується такими ознаками: це завжди вольовий акт, тобто дії свідомі; це правомірні дії, тобто вчиняються відповідно до закону; спеціальна спрямованість на виникнення, зміну чи припинення цивільних прав та обов`язків, тобто в правочину завжди присутня правова мета.

Фраудаторними правочинами в юридичній науці та в останні роки в українській судовій практиці називають договори, що вчиняються з метою завдати шкоди кредитору.

Цей термін походить від англ. "fraud" - шахрайство, підроблення, афера. Значення цього слова розкривається внутрішнім змістом тих категорій і понять, які вони називають.

Стаття 13 ЦК України, у якій визначаються межі здійснення цивільних прав, встановлює, що цивільні права особа здійснює у межах, наданих їй договором або актами цивільного законодавства, зокрема при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині, а також не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах.

Межі є невід`ємною рисою будь-якого суб`єктивного права. Суб`єктивні цивільні права, будучи мірою можливої поведінки уповноваженої особи, має певні межі за змістом і за характером здійснення.

Зокрема, зловживання правом - це особливий тип правопорушення, яке вчиняється правомочною особою при здійсненні нею належного їй права, пов`язаний з використанням недозволених конкретних форм в рамках дозволеного йому законом загального типу поведінки.

За одним із сучасних визначень, під зловживанням правом розуміються випадки, коли суб`єкт цивільних правовідносин, якому належить певне суб`єктивне цивільне право, здійснює його неправомірно, коли суть здійснення права іде врозріз з його формальним змістом.

Тобто уповноважена особа, маючи суб`єктивне право і спираючись на нього, виходить за межі дозволеної поведінки. Слово "зловживання" за своїм буквальним змістом означає використання, вживання чого-небудь з метою заподіяння певного зла, шкоди, збитків кому б то не було.

Семантичне тлумачення терміна "зловживання правом" призводить до висновку про те, що його основним змістом є використання належного уповноваженій особі суб`єктивного цивільного права на шкоду іншому учаснику цивільних відносин.

Отже, можна стверджувати, що учасники цивільних відносин при здійсненні своїх прав зобов`язані діяти добросовісно, утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб; не допускаються дії, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. На цих засадах мають ґрунтуватися і договірні відносини.

У зв`язку з цим, слід дійти висновку, що межею реалізації принципу свободи договору має бути неприпустимість зловживання правом.

Рішенням Конституційного Суду України від 28.04.2021 року № 2-р(II)/2021 у справі № 3-95/2020(193/20) визнано, що частина третя статті 13, частина третя статті 16 Цивільного кодексу України не суперечать частині другій статті 58 Конституції України та вказано, що "оцінюючи домірність припису частини третьої статті 13 Кодексу, Конституційний Суд України констатує, що заборону недопущення дій, що їх може вчинити учасник цивільних відносин з наміром завдати шкоди іншій особі, сформульовано в ньому на розвиток припису частини першої статті 68 Основного Закону України, згідно з яким кожен зобов`язаний не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Водночас словосполука "а також зловживання правом в інших формах", що також міститься у частині третій статті 13 Кодексу, на думку Конституційного Суду України, за своєю суттю є засобом узагальненого позначення одразу кількох явищ з метою уникнення потреби наведення їх повного або виключного переліку. Здійснюючи право власності, у тому числі шляхом укладення договору або вчинення іншого правочину, особа має враховувати, що реалізація свободи договору як однієї із засад цивільного законодавства перебуває у посутньому взаємозв`язку з установленими Кодексом та іншими законами межами здійснення цивільних прав, у тому числі права власності. Установлення Кодексом або іншим законом меж здійснення права власності та реалізації свободи договору не суперечить вимогам Конституції України, за винятком ситуацій, коли для встановлення таких меж немає правомірної (легітимної) мети або коли використано юридичні засоби, що не є домірними. У зв`язку з тим, що частина третя статті 13 та частина третя статті 16 Кодексу мають на меті стимулювати учасників цивільних відносин до добросовісного та розумного здійснення своїх цивільних прав, Конституційний Суд України дійшов висновку, що ця мета є правомірною (легітимною)".

Фраудаторні правочини (правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам) в українському законодавстві регулюються тільки в певних сферах, зокрема у банкрутстві (ст. 20 Закону України "Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом" (до введення в дію КУзПБ), ст. 42 КУзПБ), при неплатоспроможності банків (ст. 38 Закону України "Про систему гарантування вкладів фізичних осіб"); у виконавчому провадженні (ч.4 ст. 9 Закону України "Про виконавче провадження").

ВП ВС кваліфікує правочини, що вчинені боржником на шкоду кредиторам, як фраудаторні правочини, зробивши такий правовий висновок: "Однією з основоположних засад цивільного законодавства є добросовісність (п. 6 ст.3 ЦК України) і дії учасників цивільних правовідносин мають бути добросовісними. Тобто відповідати певному стандарту поведінки, що характеризується чесністю, відкритістю і повагою інтересів іншої сторони договору або відповідного правовідношення. Згідно із частинами другою та третьою статті 13 Цивільного кодексу України, при здійсненні своїх прав особа зобов`язана утримуватися від дій, які могли б порушити права інших осіб, завдати шкоди довкіллю або культурній спадщині. Не допускаються дії особи, що вчиняються з наміром завдати шкоди іншій особі, а також зловживання правом в інших формах. Цивільно-правовий договір (в тому числі й договір дарування) не може використовуватися учасниками цивільних відносин для уникнення сплати боргу або виконання судового рішення (в тому числі вироку) про стягнення коштів, що набрало законної сили. Боржник (дарувальник), проти якого ухвалено вирок про стягнення коштів та відкрито виконавче провадження, та його сини (обдаровувані), які укладають договір дарування, діють очевидно недобросовісно та зловживають правами стосовно кредитора, оскільки укладається договір дарування, який порушує майнові інтереси кредитора і направлений на недопущення звернення стягнення на майно боржника. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом. Як наслідок, не виключається визнання договору недійсним, направленого на уникнення звернення стягнення на майно боржника, на підставі загальних засад цивільного законодавства (п.6 ст.3 ЦК України) та недопустимості зловживання правом (ч. 3 ст. 13 ЦК України)" (постанова ВП ВС від 03.07.2019 у справі № 369/11268/16-ц).

Отже, договір, який укладений з метою уникнути виконання договору та зобов`язання зі сплати боргу, є зловживанням правом на укладання договору та розпорядження власністю, оскільки унеможливлює виконання зобов`язання і завдає шкоди кредитору.

Що ж до фраудаторного правочину як зловживання правом, то намір заподіяти зло є неодмінним і єдиним надійним критерієм шикани (зловживання правом).

Фраудаторні угоди - це угоди, що завдали шкоди боржнику (як приклад, угода з метою виведення майна). Мета такого правочину в момент його укладання є прихованою, але проявляється через дії або бездіяльність, що вчиняються боржником як до, так і після настання строку виконання зобов`язання цілеспрямовано на ухилення від виконання обов`язку.

Слід звернути увагу, що фраудаторним правочином може бути як оплатний (договір купівлі-продажу), так і безоплатний договір (договір дарування), а також може бути як односторонній, так і двосторонній чи багатосторонній правочин.

Формулювання критеріїв фраудаторності правочину залежить від того, який правочин на шкоду кредитору використовує боржник для уникнення задоволення їх вимог.

Зокрема, але не виключно, такими критеріями можуть бути: момент вчинення оплатного відчуження майна або дарування (вчинення правочину в підозрілий період, упродовж 3-х років до порушення провадження у справі про банкрутство, після відкриття провадження судової справи, відмови в забезпеченні позову і до першого судового засіданні у справі); контрагент, з яким боржник вчинив оспорювані договори (родичі боржника, пов`язані або афілійовані юридичні особи); щодо оплатних цивільно-правових договорів важливе значення має ціна (ринкова, неринкова ціна), і цей критерій має враховуватися.

Вчинення власником майна правочину з розпорядження належним йому майном з метою унеможливити задоволення вимоги іншої особи - стягувача за рахунок майна цього власника може бути кваліфіковане як зловживання правом власності, оскільки власник використовує правомочність розпорядження майном на шкоду майновим інтересам кредитора (висновок, викладений у постанові об`єднаної палати КГС у складі ВС від 07.12.2018 у справі № 910/7547/17).

Особа, яка є боржником перед своїми контрагентами, повинна утримуватися від дій, які безпідставно або сумнівно зменшують розмір її активів. Угоди, що укладаються учасниками цивільних відносин, повинні мати певну правову і фактичну мету, яка не має бути очевидно неправомірною та недобросовісною. Угода, що укладається "про людське око", таким критеріям відповідати не може.

Боржник, який відчужує майно (вчиняє інші дії, пов`язані, із зменшенням його платоспроможності), після виникнення у нього зобов`язання діє очевидно недобросовісно та зловживає правами стосовно кредитора. Тому правопорядок не може залишати поза реакцією такі дії, які хоч і не порушують конкретних імперативних норм, але є очевидно недобросовісними та зводяться до зловживання правом, спрямованим на недопущення (уникнення) задоволення вимог такого кредитора".

Отже, будь-який правочин, вчинений боржником у період настання у нього зобов`язання з погашення заборгованості перед кредитором, внаслідок якого боржник перестає бути платоспроможним, має ставитися під сумнів у частині його добросовісності і набуває ознак фраудаторного правочину, що вчинений боржником на шкоду кредиторам (висновки, викладені у постановах КГС у складі ВС від 28.11.2019 у справі № 910/8357/18, від 03.03.2020 у справі № 910/7976/17, від 03.03.2020 у справі № 904/7905/16, від 03.03.2020 у справі № 916/3600/15, від 26.05.2020 у справі № 922/3796/16, від 04.08.2020 у справі № 04/14-10/5026/2337/2011, від 17.09.2020 у справі № 904/4262/17, від 22.04.2021 у справі № 908/794/19 (905/1646/17)).

Цивільні й господарські відносини, у межах яких передбачається виконання обов`язку боржника в майбутньому без забезпечення такого боргу, ґрунтуються в основному на довірі учасників відносин до свого контрагента, а також на впевненості в можливості захистити свої майнові права в спосіб, передбачений законом, зокрема через суд.

У сучасному українському законодавстві, як і в іноземних правопорядках, оспорювання так званих підозрілих угод божника є одним з найважливіших юридичних інструментів консолідації та збільшення конкурсної маси шляхом повернення до неї майна боржника, безпідставно переданого іншим особам.

Фраудаторним може виявитися будь-який правочин, що здійснюється між учасниками господарських правовідносин, який укладений на шкоду кредиторам, що вчинений, зокрема, всупереч принципу добросовісності, та ч. 3, 6 ст. 13 ЦК України.

Слід звернути увагу, що банкрутство за своєю природою є особливим правовим механізмом врегулювання відносин між неплатоспроможним боржником та його кредиторами, правове регулювання якого регламентовано Кодексом України з процедур банкрутства з 21.10.2019, а до вступу в дію цього Кодексу - Законом про банкрутство в редакції від 19.01.2013, що втратив чинність 21.10.2019, які визначають особливості провадження у справах про банкрутство, тобто є спеціальними та мають пріоритет у застосуванні при розгляді цих справ порівняно з іншими нормами законодавства.

Разом з тим, КУзПБ, як і Закон про банкрутство є частиною цивільного/господарського законодавства, тому до правовідносин, які регулює цей Кодекс як спеціальний нормативно-правовий акт, можуть застосовуватися також норми Цивільного кодексу України, зокрема щодо загальних підстав для визнання недійсними правочинів за участі боржника.

Тому в кожній справі про визнання правочину недійсним суд повинен встановити наявність тих обставин, з якими закон пов`язує визнання правочину недійсним і настання певних юридичних наслідків.

Провадження у справі про банкрутство, на відміну від позовного провадження, призначенням якого є визначення та задоволення індивідуальних вимог кредиторів, має на меті задоволення сукупності вимог кредиторів неплатоспроможного боржника. Досягнення цієї мети є можливим за умови гарантування: 1) охорони інтересів кредиторів від протизаконних дій інших кредиторів; 2) охорони інтересів кредиторів від недобросовісних дій боржника, інших осіб; 3) охорони боржника від протизаконних дій кредиторів, інших осіб.

Також підлягають до врахування висновки щодо застосування норм права, викладені в постановах Верховного Суду, згідно з якими відмова боржника від спадщини за наявності непогашеної заборгованості перед кредитором також визнається фраудаторним правочином.

Зокрема, у постанові ВС від 11.10.2023 у справі №205/2053/22 зроблено висновки: "Підсумовуючи, Верховний Суд зазначає, що, ОСОБА_3 , маючи з 2014 року невиконані грошові зобов`язання перед позивачами, та за відсутності інших активів, на які можливо звернути стягнення в рахунок погашення боргу, діючи недобросовісно під час виконання судових рішень про стягнення з нього заборгованості на користь позивачів, відмовився від прийняття спадщинина на користь близького родича, внаслідок чого втратив свою платоспроможність перед кредиторами, при цьому, не маючи іншого житла, залишився проживати в квартирі, яка входить до спадкової маси. Враховуючи вищевикладені позиції Верховного Суду, беручи до уваги обставини справи у їх сукупності, воля ОСОБА_3 під час вчинення цього правочину не відповідала зовнішньому її прояву про реальний перехід права власності на нерухоме майно та була направлена на приховання майна від виконання судових рішень про стягнення з нього грошових коштів, тому цей правочин є фраудаторним. Отже, суди попередніх інстанцій повно встановили обставини справи на підставі належної оцінки наявних у справі доказів, проте неправильно визначилися з кваліфікацією оспорюваного правочину, оскільки виходили з недоведеності на час вчинення оспорюваного правочину обставин, зумовлених статтями 225, 229-231, 233 ЦК України, проте відмова ОСОБА_3 від прийняття спадщини на користь ОСОБА_4, з урахуванням встановлених обставин, є правочином, який вчинений всупереч принципу добросовісності та недопустимості зловживання правом (статті 3, 13 ЦК України), підлягає визнанню недійсним з підстав, визначених частиною першою статті 215 ЦК України, тому не регулюється положеннями статті 1274 ЦК України, зокрема і її частиною п`ятою, оскільки з позовом до суду звернувся не ОСОБА_3, а заінтересовані особи, права яких порушені оспорюваним правочином".

У постанові ВС від 22.02.2024 у справі № 464/7832/21 встановлено: "Суд першої інстанції, з висновками якого погодився й апеляційний суд, встановивши наявність у ОСОБА_2 невиконаного грошового зобов`язання перед позивачем та відсутність іншого майна, на яке можливо звернути стягнення в рахунок погашення боргу під час примусового виконання судового рішення, обґрунтовано виходив з того, що ОСОБА_2 діяв недобросовісно, оскільки відмовився від прийняття спадщини на користь свого сина, внаслідок чого втратив свою платоспроможність перед позивачем, при цьому, не маючи іншого житла, залишився проживати в квартирі, яка входить до спадкової маси. Колегія суддів погоджується з висновками судів про те, що під час вчинення цього правочину воля ОСОБА_2 не відповідала зовнішньому її прояву про реальний перехід права власності на нерухоме майно та була направлена на приховання майна від виконання судового рішення про стягнення з нього грошових коштів, тому вчинення такого правочину є порушенням частин першої та п`ятої статті 203 ЦК України, що за правилами статті 215 цього Кодексу є підставою для визнання його недійсним відповідно до статті 234 ЦК України".

У свою чергу, суд вказує, що в силу ч.1, 4-5 ст. 75 ГПК України не потребують доказування обставини, які визнаються учасниками справи, а також встановлені судовими рішеннями у справах №759/15639/13-ц, №910/12760/16, №127/14035/17, №759/4755/19, №761/18567/20, №759/25139/21, які набрали законної сили, зокрема, щодо укладання кредитного договору, дійсності кредитного зобов`язання, видачі банком кредитних коштів, отримання позичальником кредитних коштів, наявності непогашеної заборгованості, відсутності у боржника майна, достатнього для погашення заборгованості, ненабуття ОСОБА_4 права вимоги до ОСОБА_1 , ненабуття ОСОБА_1 права вимоги до самої себе, неприпинення кредитного зобов`язання поєднанням боржника та кредитора в одній особі на підставі ст. 606 ЦК України, правонаступництва кредитора - АТ "Дельта Банк" та ТОВ "Фінансова Компанія Інвест-Кредо" тощо.

Разом з тим, дослідивши матеріали справи та означені вище рішення, суд погоджується з доводами позивача (кредитора у справі № 910/762/25) щодо наступні ознак фраудаторності оспорюваного правочину, який проявляється в наступному:

- 01.06.2012 настав кінцевий строк повернення кредиту, тобто на момент відмови від прийняття спадщини боржник мала прострочену заборгованість перед кредитором;

- у розумінні ст. 202 ЦК України відмова від прийняття спадщини, оформлена заявою від 07.08.2024, є одностороннім правочином;

- відмова від прийняття спадщини є безоплатним правочином;

- відмова від прийняття спадщини вчинена на користь сина ОСОБА_1 - ОСОБА_2 , тобто, близького родича боржника, який одночасно з нею подав заяву при прийняття спадщини, що вказує на узгодженість їх дій;

- до складу спадщини входить квартира, в якій боржник зареєстрована та проживає, тобто, продовжує фактично користуватись нерухомим майном, від якого відмовилась;

- у боржника у власності на момент відмови від прийняття спадщини не залишилось іншого майна, за рахунок якого може бути повністю погашена її заборгованість перед кредитором, а після повернення квартири у власність боржника з`ясувалось, що її вартості недостатньо для повного задоволення кредиторських вимог;

- боржник добровільно не погашає заборгованість перед кредитором;

- боржник звільнилась з роботи та виїхала за кордон;

- відмова від спадщини відбулась після відкриття виконавчого провадження 28.10.2021;

- відмова від спадщини відбулась після ухвалення заочного рішення Святошинського районного суду міста Києва у справі №759/15639/13-ц від 10.12.2013, яким стягнуто заборгованість з ОСОБА_1 у загальному розмірі 5 086 710,38 грн.

- відмова від спадщини відбулась після ухвалення постанови КАС у справі №759/4755/19 від 30.09.2020, залишеним без змін постановою ВС від 28.09.2021, яким стягнуто заборгованість з ОСОБА_1 у загальному розмірі 2 503 025,18 грн. та судові витрати у розмірі 93 856,45 грн.;

- відмова від спадщини відбулась після ухвалення рішення Шевченківського районного суду міста Києва у справі №761/18567/20 від 02.02.2021, залишеним без змін постановою КАС від 24.06.2021, яким відмовлено у задоволені позову ОСОБА_1 до ТОВ "Фінансова Компанія Інвест-Кредо", АТ "Дельта Банк" про визнання недійсним договору №2227/К про відступлення прав вимоги від 15.04.2020; визнання кредитного зобов`язання припиненим; заборону вчиняти дії;

- відмова від спадщини відбулась після ухвалення рішення Святошинського районного суду міста Києва у справі №759/25139/21 від 06.06.2023, яким визнано недійсним договір дарування квартири від 25.03.2021 та застосовано наслідки недійсності правочину.

- боржник раніше вже вчиняла дії, спрямовані на уникнення стягнення заборгованості: подарувала єдину квартиру близьким родичам, намагалась визнати виконавчі листи у справі №759/25139/21 такими, що не підлягають виконання. Крім того, з метою уникнення відповідальності за невиконання кредитного зобов`язання, вона використовувала нікчемні правочини - договір про розірвання іпотечного договору від 02.07.2014 (визнаний нікчемним у справі №127/14035/17) та договір про відступлення права вимоги від 02.07.2014 (визнаний недійсним у справі №910/12760/16). Ці правочини дозволили ОСОБА_1 відчужити 15 квартир у м. Вінниця, які були предметом іпотеки та забезпечували виконання її кредитного зобов`язання. Таким чином боржник відчужила все іпотечне майно, які придбала за кредитні кошти, проте, з кредитором не розрахувалась;

- боржник, відмовляючись від спадщини, діяла недобросовісно, оскільки, її дії були спрямовані виключно на унеможливлення звернення стягнення на спадкове майно в рахунок погашення боргу перед кредитором у межах виконавчого провадження. При цьому спадкове майно має перейти у власність її сина, тобто, залишитись у володінні її сім`ї, що дозволяє боржниці їм вільно користуватись. У свою чергу її син ОСОБА_2 був достеменно обізнаний з вищевикладеними обставинами, оскільки, щонайменше був учасником справи №759/25139/21.

При цьому, суд вказує, що викладеного вище, відповідачем спростовано не було, доказів, щоб свідчили про протилежне, суду не надано.

Разом з тим, судом відхиляються викладені у відзиві заперечення стосовного того, що рішення Господарського суду міста Києва 31.10.2016 у справі № 910/12760/16, яким визнано недійсним договір про відступлення права вимоги від 02.07.2014 між АТ "Дельта Банк" та ТОВ "ФК "Актив-гарант", з яким ОСОБА_1 не погоджується, зазначаючи, що визнання недійсним нікчемного правочину не є ефективним способом захисту, та що судами застосована неправильна редакція ст. 38 Закону України «Про систему гарантування вкладів фізичних осіб", з огляду на наступне:

- суди користувались правовими позиціями, які існували на час розгляду справ судами, а наведені відповідачем правові позиції ВП ВС з`явились набагато пізніше;

- доводити свою правову позицію відповідач повинен виключно в зазначених вище справах, а не в цій справі;

- по зазначених вище справах судами винесені остаточні судові рішення.

При цьому, суд відзначає, що означене вище узгоджуються з постановою ВП ВС від 26.01.2021 у справі №522/1528/15, в якій зроблено такий правовий висновок: "64. Застосування боржником способу захисту інтересу, спрямованого на усунення правової невизначеності у відносинах із кредитором, є належним лише в разі, якщо така невизначеність триває, ініційований кредитором спір про захист його прав суд не вирішив і відповідне провадження не було відкрите. 65. У разі, якщо кредитор уже ініціював судовий процес, спрямований на захист порушеного, на його думку, права, або такий спір суд уже вирішив, звернення боржника з позовом про визнання відсутності права вимоги у кредитора та кореспондуючого обов`язку боржника не є належним способом захисту".

В подальшому у справах №761/18567/20 та №759/4755/19, рішення по яким є остаточними, суди з посиланням на рішення Господарського суду міста Києва 31.10.2016 у справі №910/12760/16 встановили, що 02.07.2014 року шляхом вчинення низки нікчемних та недійсних правочинів ОСОБА_1 не отримала прав вимог за Кредитним договором №1210-Ф і відповідно зобов`язання не припинилось шляхом поєднання в особі кредитора і боржника відповідно до ст. 606 ЦК України.

Так, у рішенні Шевченківського районного суду міста Києва від 02.02.2021 у справі №761/18567/20, залишене без змін постановою Київського апеляційного суду від 24.06.2021, встановлено: "У той же час, укладений 02.07.2014 р. між ПАТ "Дельта Банк" та ТОВ "Факторингова компанія "Актив-Гарант" договір про відступлення права вимоги визнано недійсним у судовому порядку.

За умовами ч. 1 ст. 216 та ч. 1 ст. 236 ЦК України, недійсний правочин не створює юридичних наслідків, крім тих, що пов`язані з його недійсністю. Нікчемний правочин або правочин, визнаний судом недійсним, є недійсним з моменту його вчинення.

Таким чином, подальші договори про відступлення права вимоги, а саме, які укладені 02.07.2014 між ТОВ "Актив-Гарант" та ОСОБА_4 , ОСОБА_4 та ОСОБА_1 не створюють юридичних наслідків.

За приписами ч. 1 ст. 606 ЦК України, зобов`язання припиняється поєднанням боржника і кредитора в одній особі.

У даному випадку 02.07.2014 року не відбулося поєднання боржника та кредитора в одній особі внаслідок укладення договору між ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , так як вказаний договір на підставі ч. 1 ст. 216 ЦК України не створює юридичних наслідків.

Більше того, жодних доказів належного виконання вказаного договору від 02.07.2014 між ТОВ "Актив-Гарант" та ОСОБА_4 , ОСОБА_4 та ОСОБА_1 , а саме щодо оплати коштів придбання права вимоги суду надано не було.

Таким чином, станом на 15.04.2020 року ПАТ "Дельта банк" був кредитором за зобов`язаннями ОСОБА_1 за кредитним договором №1210-Ф від 02.06.2008 року на підставі укладеного 18.06.2013 р. між ПАТ "Омега Банк" та ПАТ "Дельта Банк" договору купівлі-продажу прав вимоги №1.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 512 ЦК України кредитор у зобов`язанні може бути замінений іншою особою внаслідок передання ним своїх прав іншій особі за правочином (відступлення права вимоги).

Оскільки 02.07.2014 року ПАТ «Дельта Банк» не втратило права кредитора за кредитним договором №1210-Ф від 02.06.2008, а ОСОБА_1 їх не набула, 15.04.2020 був укладений Договір №2227/К про відступлення прав вимоги між Публічним акціонерним товариством "Дельта Банк" та Товариством з обмеженою відповідальністю "Фінансова Компанія Інвест-Кредо", який посвідчений приватним нотаріусом Київського міського нотаріального округу Черленюх Л.В. та зареєстровано в реєстрі за №491 (т. 1 а.с. 113-116). […]

Твердження позивача про те, що 02.07.2014 року ПАТ "Дельта Банк" втратило права кредитора за кредитним договором №1210-Ф від 02.06.2008 і тому станом на 15.04.2020 року не володіло цими правами не підтверджені належними та допустимими доказами, адже у ході судового розгляду було встановлено протилежне, а саме, що ПАТ "Дельта Банк" мав законні повноваження на укладення оскаржуваного у даній справі договору.

Отже, суд не вбачає підстав для визнання недійсним Договору №2227/К про відступлення прав вимоги від 15.04.2020 в частині відступлення прав вимоги до ОСОБА_1 як позичальника за кредитним договором №1210-Ф від 02.06.2008, так як станом на 15.04.2020 року ПАТ "Дельта Банк" володів правами кредитора на підставі ч. 1 ст. 512 ЦК України. […]

Крім того, у судовому засідання було встановлено, що 15.04.2020 ОСОБА_1 не набула право кредитора за кредитним договором №1210-Ф від 02.06.2008. Тому, поєднанням боржника і кредитора в одній особі не відбулося, що унеможливлює визнання зобов`язання припиненим на підставі ст. 606 ЦК України".

Аналогічні факти та правові висновки знайшли відображення в постанові Київського апеляційного суду від 30.09.2020 у справі №759/4755/19, яка залишена без змін постановою Верховного Суду від 28.09.2021.

Відтак, з огляду на викладене вище у своїй сукупності, суд дійшов висновку, що відмова ОСОБА_1 від прийняття спадщини після смерті її матері ОСОБА_3 , оформлена заявою від 07.08.2024, є фраудаторним правочином, оскільки, використана боржником як учасником цивільних правовідносин для уникнення сплати боргу кредитору та невиконання судових рішень, які набрали законної сили та є обов`язковими до виконання, тим саме порушує загальні засади цивільного законодавства.

Разом з тим, суд вказує, що ОСОБА_1 , маючи невиконане грошове зобов`язання перед ТОВ "Фінансова Компанія Інвест-Кредо", діяла очевидно недобросовісно та зловживала правом, вчинила оспорюваний правочин виключно з метою недопущення звернення стягнення на майно, тобто, на шкоду майновим інтересам кредитора.

Відповідно до ст. 76 ГПК України, належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Згідно ч. 1-3 ст. 86 ГПК України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності. Суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Статтею 13 ГПК України встановлено, що судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

ВИСНОВКИ СУДУ ЗА РЕЗУЛЬТАТАМИ РОЗГЛЯДУ СПРАВИ

Отже, з огляду на викладене вище у своїй сукупності, виходячи з меж заявлених позовних вимог, системного аналізу положень чинного законодавства України та матеріалів справи, враховуючи встановлення обставин щодо наявності ознак фраудаторності правочину, суд дійшов висновку про обґрунтованість позовних вимог та наявність правових підстав для задоволення позову.

Разом з тим, суд вважає за необхідне вказати, що аналізуючи питання обсягу дослідження доводів учасників справи та їх відображення у судовому рішенні, суд першої інстанції спирається на висновки, що зробив Європейський суд з прав людини від 18.07.2006 у справі "Проніна проти України", в якому Європейський суд з прав людини зазначив, що п. 1 ст. 6 Конвенції зобов`язує суди давати обґрунтування своїх рішень, але це не може сприйматись як вимога надавати детальну відповідь на кожен аргумент. Межі цього обов`язку можуть бути різними в залежності від характеру рішення. Крім того, необхідно брати до уваги різноманітність аргументів, які сторона може представити в суд, та відмінності, які існують у державах-учасницях, з огляду на положення законодавства, традиції, юридичні висновки, викладення та формулювання рішень. Таким чином, питання, чи виконав суд свій обов`язок щодо подання обґрунтування, що випливає зі ст. 6 Конвенції, може бути визначено тільки у світлі конкретних обставин справи.

З огляду на вищевикладене та встановлені фактичні обставини справи, суд надав відповідь на питання, що входять до предмета доказування у даній справі та виникають при кваліфікації спірних відносин, як у матеріально-правовому, так і у процесуальному сенсах.

При цьому, суд відзначає, що іншим доводам сторін оцінка судом не надається, адже, вони не спростовують встановлених судом обставин, та не впливають на результат прийнятого рішення.

Витрати по сплаті судового збору, відповідно до ст. 129 Господарського процесуального кодексу України, покладаються на відповідача.

Керуючись статтями 74, 76-80, 129, 236-242 Господарського процесуального кодексу України, Господарський суд міста Києва

ВИРІШИВ:

1. Позов Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія Інвест-Кредо" - задовольнити.

2. Визнати недійсною відмову ОСОБА_1 (ідентифікаційний номер НОМЕР_1 , адреса: АДРЕСА_1 ) від прийняття спадщини після смерті ОСОБА_3 , оформлену заявою від 07.08.2024.

3. Стягнути з ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; ідентифікаційний номер НОМЕР_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю "Фінансова компанія Інвест-Кредо" (01054, місто Київ, вулиця Ярославів Вал, будинок, 13/2 - "Б"; ідентифікаційний код 39761587) судовий збір в сумі 3 028 (три тисячі двадцять вісім) грн 00 коп.

4. Видати накази після набрання рішенням законної сили.

Рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення безпосередньо до суду апеляційної інстанції. Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини рішення суду, або у разі розгляду справи (вирішення питання) без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Повний текст рішення складено: 21.08.2026.

Суддя Сергій СТАСЮК