Рішення № 139155354, 21.08.2026, Автозаводський районний суд м. Кременчука

Справа № 524/9742/26

Провадження №2-а/524/92/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

21.08.2026 рокуроку Автозаводський районний суд міста Кременчука у складі: головуючого - судді Нестеренка С.Г., за участі: - секретаря судового засідання Бельченко Н.Л., - позивача ОСОБА_1 та її представника Боровенко В.С., - представника відповідачів Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області та Кременчуцького відділу Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області - Шевченка В.С., розглянув у відкритому судовому засіданні в залі суду в місті Кременчук Полтавської області адміністративну справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області та Кременчуцького відділу Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області про визнання протиправним та скасування рішення про примусове видворення з України,

В С Т А Н О В И В:

10 серпня 2026 року до суду надійшла позовна заява ОСОБА_1 до Кременчуцького відділу Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області про визнання протиправним та скасування рішення про примусове видворення з України, яка була сформована в системі «Електронний суд» за КЕП представника Боровенко В.С., котра як адвокат діє без обмеження повноважень на підставі ордеру серії АІ № 2276600 від 06.08.2026 р., в якій позивач просила визнати протиправним та скасувати рішення начальника Кременчуцького відділу Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області Шевченка Валентина Сергійовича від 29 липня 2026 року за № 5328100100000951 про примусове видворення з України громадянина рф ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

В обґрунтування позову зазначалося, що позивач не заперечує, що після закінчення строку дії посвідки на тимчасове проживання своєчасно не врегулювала свій статус та не виконала до 05.06.2024 р. рішення про примусове повернення від 08.05.2024р, однак наявність порушення міграційних правил не звільняє відповідача від обов`язку діяти на підставі повно і достовірно встановлених обставин, перевірити поважність причин невиконання попереднього рішення, оцінити сімейне і приватне життя, ризики повернення та пропорційність найсуворішого міграційного заходу, одночасно звертаючи увагу на те, що оскаржуване рішення цим вимогам не відповідає.

Ухвалою суду від 11 серпня 2026 року задоволено заяву ОСОБА_1 про забезпечення позову, заборонено Кременчуцькому відділу Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області та Управлінню Державної міграційної служби України в Полтавській області до набрання законної сили судовим рішенням у цій справі вчиняти дії, спрямовані на фактичне виконання рішення від 29 липня 2026 р. про примусове видворення з України ОСОБА_1 ; заборонено Державній установі «Миколаївський пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні ДМС України» до набрання законної сили судовим рішенням у цій справі передавати ОСОБА_1 органам Державної міграційної служби України, органам Державної прикордонної служби України або іншим компетентним органам з метою виконання рішення від 29 липня 2026 р., а також здійснювати її переміщення до державного кордону України, пункту пропуску чи пункту контролю з метою фактичного видворення за межі України; заборонено Адміністрації Державної прикордонної служби України та підпорядкованим їй органам охорони державного кордону до набрання законної сили судовим рішенням у цій справі здійснювати на виконання рішення від 29 липня 2026 року прийняття ОСОБА_1 від органів ДМС або ПТПІ, її переміщення через державний кордон України чи передачу компетентним органам іншої держави.

Ухвалою судді від 11 серпня 2026 року відкрито провадження в адміністративній справі, залучено учасників справи та витребувано від Управління державної міграційної служби України у Полтавській області та його структурного підрозділу Кременчуцького відділу Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області належним чином засвідчені копії всіх матеріалів, які стали підставою для прийняття рішення від 29.07.2026 р. про примусове видворення з України ОСОБА_1 .

14 серпня 2026 р. до суду від відповідачів надійшли витребувані документи та відзив на позовну заву, у якому заперечували у задоволенні позову з посиланням на те, що 29 липня 2026 р. у м. Кременчуці виявлено факт порушення правил перебування в Україні громадянина рф ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

У судовому засідання позивач ОСОБА_1 та її представник Боровенко В.С. (котрі приймали участь в режимі відеоконференцзв`язку) позов підтримали, просили задовольнити, визнати протиправним та скасувати рішення саме від 29 липня 2026 року.

Представник відповідачів Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області та Кременчуцького відділу Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області - Шевченко В.С. з позовом не погодився, просив відмовити у задоволенні позову з посиланням на факти порушень позивачем законодавства України щодо перебування на території України.

Представник третьої особи - ДУ «Миколаївський пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні ДМС України», керівництво якої було належним чином повідомлено про час, дату та місце розгляду справи, не прибув, причини неявки суду не повідомлені.

Суд, вислухавши пояснення сторін у справі, свідчення свідків, вивчивши матеріали справи, встановив наступне.

З пояснень учасників справи, свідчень свідків ОСОБА_2 , ОСОБА_3 , та матеріалів справи достовірно постає, що позивач ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , народилася в Казахській РСР, є громадянином (-кою) рф, паспорт громадянина рф № НОМЕР_1 виданий 07.08.2018 р., який був дійсний до 07.08.2023р.

Відповідно до свідоцтва про шлюб серії НОМЕР_2 встановлено, що 18 вересня 2019 року між ОСОБА_3 , громадянином України та ОСОБА_1 , громадянкою рф, зареєстровано шлюб у Кременчуцькому міському виділі державної реєстрації актів цивільного стану Головного територіального управління юстиції у Полтавській області, актовий запис № 1062.

Позивач має на праві власності квартиру АДРЕСА_1 .

Рішенням начальника Кременчуцького відділу УДМС України в Полтавській області Шевченка В.С. від 29 липня 2026 року за № 5328130100015564 застосовано примусове видворення з України громадянина рф ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з посиланням на порушення позивачем вимог законодавства України про правовий статус іноземців щодо перебування на території України.

Вказане рішення станом на день розгляду справи не було виконано, оскільки ухвалою суду від 11.08.2026 р. у забезпечення позову було заборонено примусове видворення позивача, котра перебуває в ДУ «Миколаївський пункт тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні ДМС України».

До того ж, наявне рішення за № 5328130100015564 від 08.05.2024 р. начальника Кременчуцького відділу Управління Державної міграційної служби України у Полтавській області про примусове повернення до країни походження або третьої країни громадянки російської федерації ОСОБА_1 .

На підставі рішення Автозаводського районного суду м. Кременчука від 29 липня 2026 року, яке оскаржено в апеляційному порядку та не набрало законної сили станом на 21 серпня 2026 року, затримано громадянку російської федерації ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , строком на шість місяців з поміщенням до пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні, з метою ідентифікації особи, з метою забезпечення примусового видворення.

Відповідно до ст. 3 Конституції України людина, її життя і здоров`я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю. Права і свободи людини та їх гарантії визначають зміст і спрямованість діяльності держави. Держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов`язком держави.

Згідно зі ст. 8 Конституції України в Україні визнається і діє принцип верховенства права. Конституція України має найвищу юридичну силу. Закони та інші нормативно-правові акти приймаються на основі Конституції України і повинні відповідати їй. Норми Конституції України є нормами прямої дії. Звернення до суду для захисту конституційних прав і свобод людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України гарантується.

Як передбачено у ст. 9 Конституції України чинні міжнародні договори, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

Згідно зі ст. 19 Конституції України правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Відповідно до ст. 26 Конституції України іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Згідно зі ст. 32 Конституції України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України.

У ст. 51 Конституції України визначено, що шлюб ґрунтується на вільній згоді жінки і чоловіка. Кожен із подружжя має рівні права і обов`язки у шлюбі та сім`ї. Батьки зобов`язані утримувати дітей до їх повноліття. Сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Відповідно до ч. 1 ст. 2 КАС України завданням адміністративного судочинства є справедливе, неупереджене та своєчасне вирішення судом спорів у сфері публічно-правових відносин з метою ефективного захисту прав, свобод та інтересів фізичних осіб від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Згідно з ч. 2 ст. 2 КАС України у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення; безсторонньо; добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення; з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Як установлено у ч. 1 ст. 6 КАС України суд при вирішенні справи керується принципом верховенства права, відповідно до якого, зокрема, людина, її права та свободи визнаються найвищими цінностями та визначають зміст і спрямованість діяльності держави.

Згідно з ч. 2 ст. 6 КАС України суд застосовує принцип верховенства права з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини.

Відповідно до ст. 7 КАС України суд вирішує справи відповідно до Конституції та законів України, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. У разі невідповідності правового акта Конституції України, закону України, міжнародному договору, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, або іншому правовому акту суд застосовує правовий акт, який має вищу юридичну силу, або положення відповідного міжнародного договору України.

Згідно з ч. 1 ст. 77 КАС України кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення.

Відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача. Суб`єкт владних повноважень повинен подати суду всі наявні у нього документи та матеріали, які можуть бути використані як докази у справі.

Згідно зі ст. 90 КАС України суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні.

Відповідно до ч. 1 ст. 245 КАС України при вирішенні справи по суті суд може задовольнити позов повністю або частково чи відмовити в його задоволенні повністю або частково.

Згідно з п. 2 ч. 2 ст. 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень.

Відповідно до ч. 1 ст. 288 КАС України позовні заяви іноземців та осіб без громадянства щодо оскарження рішень про їх примусове повернення в країну походження або третю країну чи їх примусове видворення за межі України подаються до місцевого загального суду як адміністративного суду за місцезнаходженням відповідного органу Державної міграційної служби України, органу охорони державного кордону, органу Служби безпеки України або за місцезнаходженням пункту тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства, які незаконно перебувають в Україні.

Згідно з ч. 2 ст. 288 КАС України адміністративні справи, визначені цією статтею, розглядаються судом за обов`язкової участі сторін у десятиденний строк з дня подання позовної заяви.

Відповідно до ч. 5 ст. 288 КАС України за подання до адміністративного суду позовних заяв та апеляційних скарг у справах, визначених цією статтею, судовий збір не сплачується.

Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, порядок їх в`їзду в Україну та виїзду з України, а також підстави і порядок прийняття рішень про примусове повернення та примусове видворення визначаються Законом України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства».

Відповідно до ч. 1 ст. 3 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Згідно з ч. 2 ст. 3 цього Закону іноземці та особи без громадянства, які перебувають під юрисдикцією України, незалежно від законності їх перебування, мають право на визнання їх правосуб`єктності та основних прав і свобод людини.

Відповідно до ч. 3 ст. 3 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці та особи без громадянства зобов`язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.

Відповідно до п. 14 ч. 1 ст. 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці та особи без громадянства, які прибули в Україну з метою возз`єднання сім`ї з особами, які є громадянами України, або під час перебування на законних підставах на території України у випадках, зазначених у частинах третій - тринадцятій цієї статті, уклали шлюб з громадянами України та отримали посвідку на тимчасове проживання, вважаються такими, які на законних підставах перебувають на території України на період до отримання посвідки на постійне проживання чи набуття громадянства України.

Згідно зі ст. 5 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземці та особи без громадянства, зазначені у ст. 4 цього Закону, отримують посвідку на тимчасове проживання або посвідку на постійне проживання в Україні у порядку, визначеному законодавством.

Відповідно до ч. 1 ст. 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземець або особа без громадянства можуть бути примусово повернуті в країну походження або третю країну, якщо їх дії порушують законодавство України з прикордонних питань про правовий статус іноземців та осіб без громадянства або суперечать інтересам забезпечення національної безпеки України чи охорони громадського порядку, або якщо це необхідно для охорони здоров`я, захисту прав і законних інтересів громадян України, за рішенням центрального органу виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції, органу Служби безпеки України або органу охорони державного кордону.

У рішенні про примусове повернення зазначається строк, протягом якого іноземець або особа без громадянства повинні виїхати з України. Зазначений строк не повинен перевищувати 30 днів з дня прийняття рішення.

Згідно з ч. 3 ст. 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» один із примірників рішення про примусове повернення видається іноземцю або особі без громадянства, стосовно яких воно прийнято. У рішенні зазначаються підстави його прийняття, порядок оскарження та наслідки невиконання.

Відповідно до ч. 4 ст. 26 цього Закону рішення про примусове повернення може бути оскаржено до суду.

Згідно з ч. 5 ст. 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземець або особа без громадянства зобов`язані самостійно залишити територію України у строк, зазначений у рішенні про примусове повернення.

Відповідно до ч. 1 ст. 30 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» центральний орган виконавчої влади, що реалізує державну політику у сфері міграції, його територіальні органи та територіальні підрозділи, органи охорони державного кордону або органи Служби безпеки України можуть приймати рішення про примусове видворення з України іноземців та осіб без громадянства, якщо такі особи затримані за незаконне перетинання (спробу незаконного перетинання) державного кордону України або є обґрунтовані підстави вважати, що іноземець або особа без громадянства ухилятиметься від виконання рішення про примусове повернення, або якщо така особа не виконала у встановлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення, а також в інших передбачених законом випадках.

Рішення про примусове видворення не приймається стосовно іноземців та осіб без громадянства, підстави для примусового видворення яких виявлені в пунктах пропуску (пунктах контролю) через державний кордон під час їх виїзду з України.

Іноземцям та особам без громадянства, зазначеним у цій статті, забороняється подальший в`їзд в Україну строком на п`ять років. Строк заборони щодо подальшого в`їзду в Україну обчислюється з дня прийняття такого рішення та додається до строку заборони в`їзду в Україну, який особа мала до цього.

Згідно з ч. 2 ст. 30 цього Закону рішення про примусове видворення іноземців та осіб без громадянства може бути оскаржено в порядку, передбаченому законом.

Відповідно до ст. 31 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» іноземець або особа без громадянства не можуть бути примусово повернуті чи примусово видворені або видані чи передані до країн, де їх життю або свободі загрожуватиме небезпека за ознаками раси, віросповідання, національності, громадянства, належності до певної соціальної групи або політичних переконань; де їм загрожує смертна кара або страта, катування, жорстоке, нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження чи покарання; де їх життю або здоров`ю, безпеці або свободі загрожує небезпека внаслідок загальнопоширеного насильства в ситуаціях міжнародного або внутрішнього збройного конфлікту чи систематичного порушення прав людини, або природного чи техногенного лиха, або відсутності медичного лікування чи догляду, який забезпечує життя; де їм загрожує видворення або примусове повернення до країн, де можуть виникнути зазначені випадки.

Крім того, ст. 31 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» забороняє колективне примусове видворення іноземців та осіб без громадянства.

Суд зазначає, що наведені положення ст. 26 та ст. 30 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» передбачають повноваження компетентного органу реагувати на порушення іноземцем міграційного законодавства. Разом з тим наявність такого повноваження не звільняє суб`єкта владних повноважень від обов`язку діяти відповідно до вимог ч. 2 ст. 2 КАС України, тобто обґрунтовано, добросовісно, розсудливо та пропорційно, з урахуванням усіх обставин, які мають значення для прийняття рішення.

Закон України «Про імміграцію» визначає умови і порядок надання права на постійне проживання в Україні іноземцям та особам без громадянства, підстави і порядок отримання дозволу на імміграцію в Україну та його скасування.

Відповідно до ст. 1 Закону України «Про імміграцію» імміграція - це прибуття в Україну чи залишення в Україні у встановленому законом порядку іноземців та осіб без громадянства на постійне проживання. Дозвіл на імміграцію - це рішення, що надає право іноземцям та особам без громадянства на імміграцію.

Згідно зі ст. 2 Закону України «Про імміграцію» питання імміграції регулюються Конституцією України, цим Законом та іншими нормативно-правовими актами, що не повинні їм суперечити. Якщо міжнародним договором України, згода на обов`язковість якого надана Верховною Радою України, встановлено інші правила, ніж ті, що містяться у цьому Законі, то застосовуються правила міжнародного договору України.

Відповідно до ст. 4 Закону України «Про імміграцію» дозвіл на імміграцію надається іммігрантам, категорії яких визначені законом. Дозвіл на імміграцію поза квотою імміграції надається, зокрема, одному з подружжя, якщо другий з подружжя, з яким він перебуває у шлюбі понад два роки, є громадянином України, а також дітям і батькам громадян України.

Наведена норма не означає автоматичного виникнення у позивача права на проживання в Україні без дотримання встановленої законом процедури, однак підтверджує, що сімейний зв`язок позивача з громадянином України є юридично значущою обставиною, яку відповідач мав оцінити при прийнятті рішення про застосування до позивача такого суворого заходу, як примусове видворення з України із забороною подальшого в`їзду строком на п`ять років.

Відповідно до ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на повагу до свого приватного і сімейного життя, до свого житла і кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права, за винятком випадків, коли втручання здійснюється згідно із законом і є необхідним у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки чи економічного добробуту країни, для запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб.

Отже, втручання держави у право особи на повагу до сімейного життя може вважатися правомірним лише за одночасної наявності трьох умов: таке втручання має здійснюватися згідно із законом; переслідувати одну або декілька легітимних цілей, визначених ч. 2 ст. 8 Конвенції; бути необхідним у демократичному суспільстві, тобто відповідати нагальній суспільній потребі та бути пропорційним поставленій меті.

Відповідно до ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини» суд застосовує при розгляді справ Конвенцію та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 21.06.1988 у справі «Боррехаб проти Нідерландів» висвітлив правову позицію щодо захисту права на сімейне життя у випадку депортації іноземця з території держави-учасниці Конвенції. У наведеній справі позиція Суду ґрунтувалася на тому, що відмова у видачі особі нової посвідки на проживання і подальша депортація із країни призведуть до розриву сімейних зв`язків між батьком та його неповнолітньою донькою. За таких обставин Європейський суд з прав людини дійшов висновку про порушення ст. 8 Конвенції.

У рішеннях Європейського суду з прав людини у справах «Боррехаб проти Нідерландів» від 21.06.1988 та «Каплан та інші проти Норвегії» від 24.07.2014 сформовано підхід, відповідно до якого роз`єднання сім`ї без доведення, що таким втручанням досягається легітимна мета - захист національної чи громадської безпеки, запобігання правопорушенням чи злочинам, захист здоров`я чи моралі або захист прав і свобод інших осіб, навіть за умови дотримання вимог національного законодавства, не відповідає вимогам ч. 2 ст. 8 Конвенції.

У контексті практики Європейського суду з прав людини за ст. 8 Конвенції видворення особи з країни, де проживають її близькі родичі, становить втручання у право на повагу до сімейного життя. У кожному такому випадку питання має розглядатися з урахуванням пропорційності втручання меті, яку переслідує держава.

У рішенні від 18.02.1991 у справі «Мустаким проти Бельгії» Європейський суд з прав людини підкреслив, що у випадках, коли рішення про депортацію становить втручання у права, захищені ст. 8 Конвенції, держава повинна обґрунтувати суттєву суспільну необхідність такого втручання, а саме рішення має бути співмірним цілям, яких прагнуть досягти за допомогою закону.

Також суд враховує, що у справі «Беєлер проти Італії» Європейський суд з прав людини зазначив, що будь-яке втручання органу влади у захищене право не суперечитиме Конвенції лише тоді, коли забезпечено справедливий баланс між загальним інтересом суспільства та вимогами захисту основоположних прав конкретної особи.

Відповідно до ст. 3 Сімейного кодексу України сім`ю складають особи, які спільно проживають, пов`язані спільним побутом, мають взаємні права та обов`язки. Подружжя вважається сім`єю і тоді, коли дружина та чоловік у зв`язку з поважними причинами не проживають спільно.

Згідно зі ст. 4 Сімейного кодексу України особа має право на проживання в сім`ї. Особа може бути примусово ізольована від сім`ї лише у випадках і в порядку, встановлених законом.

Відповідно до ст. 5 Сімейного кодексу України держава охороняє сім`ю, дитинство, материнство, батьківство, створює умови для зміцнення сім`ї. Ніхто не може зазнавати втручання в його сімейне життя, крім випадків, встановлених Конституцією України.

Згідно зі ст. 150 Сімейного кодексу України батьки зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, безпечні умови життя, фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною освіти, готувати її до самостійного життя та поважати дитину.

Верховний Суд у постанові №932/4626/23 від 25.02.2026 зауважив, що рішення ДМС України про примусове повернення іноземця або особи без громадянства до країни походження або до третьої країни має прийматися з урахуванням усіх обставин, що мають значення для його прийняття (вчинення дій). Дискреція дозволяє адміністративному органу прийняти найбільш зважене в конкретних умовах рішення, засноване на особистих (власних) оцінках обставин, а не на чіткому приписі норми права (не формально).

Колегія суддів зазначає, що під час розгляду спорів щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень суди незалежно від підстав, наведених у позовній заяві, повинні перевіряти їх відповідність усім вимогам, зазначеним у частині другій статті 2 КАС України, а не просто констатувати, що оскаржуване рішення прийняте суб`єктом владних повноважень в межах наданих йому законом повноважень.

Навіть в умовах воєнного стану для суб`єкта владних повноважень обов`язок застосування принципів статті 2 КАС України не скасовується, а навпаки набуває особливого значення, зокрема коли йдеться про застосування пропорційності обмежень в умовах гостроти становища в країні (військової агресії) щодо осіб, яких вони стосуються.

Указані висновки відповідають правовій позиції Верховного Суду, викладеній у постановах 25 січня 2024 року у справі № 160/1521/23, від 01 лютого 2024 року у справі №344/9604/23, від 04 квітня 2024 року у справі №380/7720/23 та від 12 червня 2025 року у справі №160/632/23, і колегія суддів не вбачає підстав для відступу від неї.

Також у постанові від 31 січня 2024 року у справі № 204/10229/22 Верховний Суд зазначив, що у разі застосування до особи процедури примусового повернення, видворення тощо, державні органи (ДМС) зобов`язані перевірити чи не порушуватимуть такі процедури універсального й абсолютного принципу заборони вислання. Така перевірка передбачає оцінку ризику, яка має проводитися ex nunc, тобто станом на момент прийняття рішення та повинна концентруватися на передбачуваних наслідках повернення заявника в країну походження з урахуванням загальної ситуації в цій країні та особистих обставин заявника.

І лише з`ясувавши наявність визначених статтею 26 Закону № 3773-VI підстав для примусового повернення іноземця або особи без громадянства в країну походження або третю країну, а також в контексті спірних правовідносин особистих обставин заявника, можна визначити співмірність та пропорційність між застосованими до позивача заходами, передбаченими частиною першою статті 26 Закону № 3773-VI, та його інтересами і правами, зокрема правом на повагу до приватного і сімейного життя подружжя, гарантованого статтею 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Окремої оцінки потребують доводи позивача про те, що невиконання ним рішення про примусове повернення було зумовлено не наміром ухилитися від виконання вимог міграційного законодавства, а об`єктивними обставинами, пов`язаними із закінченням строку дії його паспортного документа, неможливістю продовження чи заміни такого документа на території України у зв`язку з припиненням роботи дипломатичних установ рф в Україні, а також неможливістю перетину державного кордону України за недійсним паспортним документом.

Відповідно до ст. 30 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» однією з підстав для прийняття рішення про примусове видворення є невиконання іноземцем або особою без громадянства у встановлений строк без поважних причин рішення про примусове повернення.

Тобто для прийняття рішення про примусове видворення відповідач мав встановити не лише формальний факт невиконання позивачем рішення про примусове повернення, але й перевірити, чи було таке невиконання саме без поважних причин, а також чи свідчили дії позивача про свідоме ухилення від виконання рішення органу ДМС.

Суд враховує правову позицію Верховного Суду, викладену у постанові від 31.01.2024 у справі № 204/10229/22, відповідно до якої дії іноземців та осіб без громадянства, які порушують міграційне законодавство України, мають оцінюватися з урахуванням їх свідомого характеру, а наявність умислу на відповідне порушення може підтверджуватися, зокрема, діями, спрямованими на уникнення відповідальності або ухилення від виконання рішення про повернення, наприклад переховуванням.

У цій справі відповідачі не надали суду належних і допустимих доказів на підтвердження того, що позивач переховувалася від органів ДМС, змінювала місце проживання з метою уникнення контролю, вчиняла асоціальну поведінку, становила загрозу національній безпеці України чи громадському порядку або вчиняла інші дії, які б свідчили про свідоме ухилення від виконання міграційного законодавства.

Оскаржуване рішення не містить оцінки того, чи мав позивач реальну можливість виконати рішення про примусове повернення у визначений строк, чи перешкоджав цьому строк дії її паспортного документа, чи була в позивача фактична можливість замінити паспортний документ, а також чи свідчила її поведінка саме про свідоме ухилення від виконання рішення про примусове повернення.

Відповідачі мали оцінити не лише наявність чи відсутність підстав, передбачених ст. 31 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», але й пропорційність втручання у сімейне життя позивача.

Посилання відповідачів на невиконання позивачем рішення про примусове повернення також не є достатнім для висновку про правомірність оскаржуваного рішення. Невиконання рішення про примусове повернення може бути передумовою для вирішення питання про примусове видворення, однак за змістом ст. 30 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» відповідач мав перевірити, чи було таке невиконання без поважних причин.

Суд бере до уваги, що відповідачі не надали суду жодних доказів того, що позивач становить загрозу національній безпеці України, громадському порядку, здоров`ю, моралі або правам і свободам інших осіб. Оскаржуване рішення також не містить посилань на такі обставини. Із матеріалів справи не вбачається, що рішення про примусове видворення було обґрунтоване будь-якими іншими обставинами, крім порушення правил перебування в Україні та невиконання рішення про примусове повернення.

Суд зазначає, що у справі щодо оскарження рішення суб`єкта владних повноважень саме відповідач відповідно до ч. 2 ст. 77 КАС України повинен довести правомірність свого рішення. При цьому доведення правомірності рішення про примусове видворення не може зводитися лише до підтвердження факту порушення іноземцем правил перебування в Україні. Відповідач мав довести, що оскаржуване рішення відповідає всім критеріям, визначеним ч. 2 ст. 2 КАС України, зокрема критеріям обґрунтованості, розсудливості та пропорційності.

Відповідачі також не довели, що примусове видворення позивача із забороною подальшого в`їзду в Україну строком на п`ять років було необхідним у демократичному суспільстві та що менш обтяжливі заходи не могли забезпечити досягнення законної мети.

За таких обставин суд дійшов висновку, що відповідачі формально ототожнлив факт закінчення строку дії посвідки та невиконання рішення про примусове повернення з достатністю підстав для прийняття рішення про примусове видворення, не перевіривши, чи було таке невиконання без поважних причин, чи мав позивач реальну можливість виконати рішення про примусове повернення, чи були в його діях ознаки свідомого ухилення, а також чи є примусове видворення із забороною подальшого в`їзду в Україну строком на п`ять років пропорційним втручанням у його право на приватне і сімейне життя.

Суд окремо наголошує, що скасування оскаржуваного рішення не означає визнання за позивачем автоматичного права на подальше проживання в Україні без дотримання встановленої законом процедури та не звільняє її від обов`язку врегулювати питання законності перебування на території України у порядку, передбаченому законодавством.

На підставі наведених та встановлених обставин, з врахуванням помилкового зазначення у позовній заяві позивачем та її представником невірного номеру оспореного рішення від 29 липня 2026 року, суд дійшов висновку про необхідність часткового задоволення позову.

Тому, необхідно визнати протиправним та скасувати рішення начальника Кременчуцького відділу Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області ОСОБА_4 від 29 липня 2026 року за № 5328130100015564 про примусове видворення з України громадянина рф ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Керуючись ст. 3, 8, 9, 19, 26, 32, 51, 52 Конституції України, ст. 3, 4, 5, 26, 30, 31 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», ст. 1, 4 Закону України «Про імміграцію», ст. 2, 5, 6, 9, 14, 72-78, 132, 134, 139, 241-246, 250, 255, 288, 293-295 КАС України, суд,-

У Х В А Л И В:

Позов ОСОБА_1 - задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення начальника Кременчуцького відділу Управління Державної міграційної служби України в Полтавській області Шевченка Валентина Сергійовича від 29 липня 2026 року за № 5328130100015564 про примусове видворення з України громадянина рф ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_1 .

Повний текст рішення виготовлено, підписано та проголошено 21 серпня 2026 року.

Рішення може бути оскаржено до Другого апеляційного адміністративного суду протягом десяти днів з дня виготовлення, підписання та проголошення. Рішення набирає законної сили після закінчення строків подання апеляційної скарги або розгляду справи апеляційним судом, якщо рішення не скасовано.

Суддя: