Ухвала суду № 139155023, 21.08.2026, Васильківський міськрайонний суд Київської області

Справа № 381/2224/26

Провадження 2-з/362/70/26

УХВАЛА

про відмову у забезпеченні позову

"21" серпня 2026 р.

Васильківський міськрайонний суд Київської області у складі судді Поповича О.В. розглянув у порядку письмового провадження заяву представника позивача ОСОБА_1 адвоката Мудрик Анастасії Ігорівни про забезпечення позову у цивільній справі № 381/2224/26 за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , треті особи: Міністерство юстиції України, Служба у справах дітей та сім`ї Глеваської селищної ради, про визнання незаконним утримування малолітньої дитини в Україні, повернення дитини до місця її постійного проживання.

Суд установив:

У провадженні суду перебуває зазначена справа, в якій позивач просить:

- визнати незаконним утримування відповідачкою малолітнього сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , в Україні;

- повернути малолітню дитину - сина ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , до місця його постійного проживання в Турецьку Республіку (адреса: АДРЕСА_1 ).

20 серпня 2026 року представник позивача подала до суду заяву про забезпечення позову, в якій просить ужити заходів забезпечення позову у цій справі та заборонити ОСОБА_2 вивозити малолітнього ОСОБА_3 за межі України до набрання законної сили рішенням суду у справі.

В обґрунтування заяви її автор зазначив, що у разі виїзду дитини за межі України розгляд справи та виконання можливого рішення суду про повернення дитини до місця її постійного проживання можуть бути істотно ускладнені, оскільки дитина перебуватиме за межами території України, що може вимагати вжиття додаткових процедур для її повернення. Крім того, повернення дитини до Турецької Республіки є безпосереднім предметом заявлених позивачем вимог, а тому недопущення її переміщення за межі України до остаточного вирішення спору безпосередньо пов`язане з предметом позову та спрямоване на забезпечення можливості ефективного виконання майбутнього рішення суду. Таким чином, на думку автора заяви, з урахуванням попередньої поведінки Відповідачки щодо неодноразового переміщення дитини між державами без згоди батька, а також підтвердженої листом Державної міграційної служби України спроби вивезення дитини за межі України 09 липня 2026 року, на даний час існує реальна та безпосередня загроза подальшого переміщення дитини за межі України. На думку представника позивача, невжиття заходів забезпечення позову за таких обставин може істотно ускладнити або унеможливити ефективний захист прав позивача та виконання майбутнього рішення суду, у зв`язку з чим існують достатні підстави для застосування заходу забезпечення позову у вигляді заборони відповідачці вивозити дитину за межі України до набрання законної сили рішенням у справі.

Суд, дослідивши матеріали справи, заяву про забезпечення позову та додані до неї документи, виходить з такого.

Згідно з частиною першою та другою статті 149 ЦПК України суд за заявою учасника справи має право вжити передбачених статтею 150 цього Кодексу заходів забезпечення позову. Забезпечення позову допускається як до пред`явлення позову, так і на будь-якій стадії розгляду справи, якщо невжиття таких заходів може істотно ускладнити чи унеможливити виконання рішення суду або ефективний захист, або поновлення порушених чи оспорюваних прав або інтересів позивача, за захистом яких він звернувся або має намір звернутися до суду, а також з інших підстав, визначених законом.

У частині першій статті 150 ЦПК України наведено перелік видів забезпечення позову, серед яких законодавець вирізняє накладення арешту на майно та (або) грошові кошти, що належать або підлягають передачі або сплаті відповідачеві і знаходяться у нього чи в інших осіб та заборону вчиняти певні дії.

У постанові Великої Палати Верховного Суду від 24 квітня 2024 року у справі №754/5683/22 зазначено, що при вирішенні питання про забезпечення позову ключовим є встановлення судом:

1) наявності спору між сторонами;

2) ризику незабезпечення ефективного захисту порушених прав позивача, який може проявлятися як через вплив на виконуваність рішення суду у конкретній справі, так і шляхом перешкоджання поновленню порушених чи оспорюваних прав позивача, за захистом яких він звернувся до суду;

3) співмірності обраного позивачем виду забезпечення позову з пред`явленими позовними вимогами;

4) дійсної мети звернення особи до суду з заявою про забезпечення позову, зокрема, чи не є таке звернення спрямованим на зловживання учасником справи своїми правами.

Наявність або відсутність підстав для забезпечення позову суд вирішує в кожній конкретній справі з урахуванням установлених фактичних обставин такої справи та загальних передумов для вчинення відповідної процесуальної дії.

Метою забезпечення позову є вжиття судом, у провадженні якого знаходиться справа, заходів щодо охорони матеріально-правових інтересів позивача від можливих недобросовісних дій із боку відповідача з тим, щоб забезпечити позивачу реальне та ефективне виконання судового рішення, якщо воно буде прийняте на користь позивача, в тому числі задля попередження потенційних труднощів у подальшому виконанні такого рішення.

Забезпечення позову по суті - це обмеження суб`єктивних прав, свобод та інтересів відповідача або пов`язаних із ним інших осіб в інтересах забезпечення реалізації в майбутньому актів правосуддя і задоволених вимог позивача (заявника).

За загальним принципом цивільного судочинства, який застосовується і при розгляді заяв про забезпечення позову, кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи, і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень (статті 12, 81 ЦПК України).

Предметом заяви про забезпечення позову у цій справі є вимога про встановлення відповідачеві заборони вивозити малолітнього ОСОБА_3 за межі України до набрання законної сили рішенням суду у цій справі.

Аналіз наведених вище норм процесуального закону вказує на те, що в цивільному процесуальному законодавстві відсутня правова норма, яка б надавала суду повноваження в порядку, передбаченому статтями 149-150 ЦПК України, застосувати заборону виїзду за межі України як спосіб забезпечення позову.

Відповідні правові висновки викладені у постановах Верховного Суду від 27 березня 2019 року у справі № 643/5842/16-ц, від 12 лютого 2020 року у справі № 288/162/19, від 15 січня 2025 року у справі № 369/7253/23, від 17 вересня 2025 року у справі № 201/10068/24 й інших.

Отже, процесуальні підстави для задоволення заяви відсутні.

При цьому належить зазначити, що Законом України «Про введення воєнного стану в Україні» від 24 лютого 2022 року в Україні введено воєнний стан у зв`язку з військовою агресією РФ проти України, який неодноразово продовжувався та діє дотепер.

За приписами частини першої статті 1 Закону України «Про правовий режим воєнного стану» воєнний стан - це особливий правовий режим, що вводиться в Україні або в окремих її місцевостях у разі збройної агресії чи загрози нападу, небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності та передбачає надання відповідним органам державної влади, військовому командуванню, військовим адміністраціям та органам місцевого самоврядування повноважень, необхідних для відвернення загрози, відсічі збройної агресії та забезпечення національної безпеки, усунення загрози небезпеки державній незалежності України, її територіальній цілісності, а також тимчасове, зумовлене загрозою, обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина та прав і законних інтересів юридичних осіб із зазначенням строку дії цих обмежень.

Визначена чинним законодавством і підзаконним нормативно-правовим регулюванням спрощена процедура перетину державного кордону (без згоди обох батьків) обумовлена ризиками для життя та здоров`я цивільного населення у зв`язку із введенням воєнного стану, а тому, враховуючи те, що воєнний стан запроваджено на всій території України, суд вважає, що у разі початку активних бойових дій у регіоні перебування дитини, наявність заборони щодо її виїзду за кордон, безвідносно до осіб, які б її супроводжували, не відповідатиме якнайкращим інтересам малолітньої дитини та нестиме пряму загрозу для її життя та здоров`я.

У пунктах 1, 2 статті 3 Конвенції про права дитини від 20 листопада 1989 року, яка набрала чинності для України 27 вересня 1991 року, передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини. Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Згідно зі статтею 141 СК України та частиною третьою статті 11 Закону України «Про охорону дитинства» мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини. Предметом основної турботи та основним обов`язком батьків є забезпечення інтересів своєї дитини.

Отже, у зв`язку із триваючою широкомасштабною збройною агресією РФ проти України та продовженням воєнного стану, вжиття заходів забезпечення позову у виді заборони вивезення малолітньої дитини за межі території України може створити небезпеку її життю і здоров`ю, а відтак, жодним чином не відповідає інтересам дитини, які в даному випадку мають пріоритет над інтересами будь-кого з батьків.

Керуючись статтями 149-153 ЦПК України, суд

постановив:

відмовити у задоволенні заяви представника позивача ОСОБА_1 адвоката Мудрик Анастасії Ігорівни про забезпечення позову.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею та може бути оскаржена протягом п`ятнадцяти днів з дня її підписання до Київського апеляційного суду.

Суддя О.В. Попович