Рішення № 139104326, 05.08.2026, Олександрівський районний суд міста Запоріжжя (до 25.04.2025 - Жовтневий районний суд м. Запоріжжя)

Справа № 331/455/26

Провадження № 2/331/1591/2026

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

05 серпня 2026 року місто Запоріжжя

Олександрівський районний суд міста Запоріжжя у складі:

головуючого судді Каретник Ю.М.,

за участю секретаря судового засідання Данилевської О.С.,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у залі суду в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до Торезької міської ради про визнання права власності,

В С Т А Н О В И В:

Позивач через свого представника адвоката Іванченка І.В. звернувся до суду з позовом до Торезької міської ради про визнання права власності на житловий будинок.

На обґрунтування заявлених позовних вимог представник позивача зазначає, що позивачу на праві власності належить житловий будинок АДРЕСА_1 (після зміни назви - Чистякове) Горлівського району Донецької області, що підтверджується договором дарування від 20.01.1993, відповідно до якого ОСОБА_2 подарувала ОСОБА_1 , вищевказаний житловий будинок. Прізвища, імена та по батькові сторін договору вказані російською мовою.

Договір дарування посвідчено 20.01.1993 старшим державним нотаріусом Торезької державної нотаріальної контори Донецької області Костюченко Т.С. та зареєстровано в реєстрі за № 1-63. Згідно з реєстраційним написом, вчиненим на звороті договору дарування, право власності ОСОБА_1 було зареєстровано Бюро технічної інвентаризації м. Торез, 25.01.1993 в реєстровій книзі під номером 1444.

Рішенням державного реєстратора прав на нерухоме майно ОСОБА_3 за № 82676576 від 29.12.2025 позивачу було відмовлено у проведенні реєстраційних дій у зв`язку з неможливістю отримання відповіді на запит від БТІ м. Тореза щодо підтвердження реєстрації прав на паперових носіях.

Зазначена відмова є необґрунтованою, протиправною та такою, що грубо порушує його конституційне право власності, оскільки оригінали документів є первинним і достатнім доказом набуття права власності до 01 січня 2013 року.

Тому оскільки будинок позивача знаходиться на тимчасово окупованій території, він позбавлений можливості зареєструвати право власності на нього в єдиній державній інформаційній системі з відомостями про право на нерухоме майно, їх обтяження, а також про об`єкти/суб`єктів цих прав, затвердженій в Україні з 01.01.2013, у відповідності до вимог Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень».

Враховуючи вищевикладене, позивач просить визнати за ним право власності на житловий будинок АДРЕСА_1 (після зміни назви м. Чистякове) Горлівського району Донецької області.

Позивач та його представник у судове засідання не з`явилися, про час і місце розгляду справи повідомлялися належним чином, але представник позивача надіслав до суду заяву, в якій просив розглянути справу без його участі, позовні вимоги підтримує та просить їх задовольнити, проти заочного розгляду справи та ухвалення заочного рішення не заперечує.

Відповідач у жодне судове засідання свого уповноваженого представника не направив, про причини неявки суд не повідомив, про час і місце розгляду справи повідомлявся належним чином відповідно до ч. 1 ст. 12-1 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» шляхом публікації оголошень на офіційному веб-порталі судової влади України, відзив на позов він не подав, клопотань про відкладення розгляду справи до суду від нього не надходило.

Взявши до уваги заяву представника позивача, суд ухвалив провести заочний розгляд справи та ухвалити заочне рішення.

Ухвалою Олександрівського районного суду міста Запоріжжя від 22.01.2026 відкрито провадження у даній справі, ухвалено розглядати справу в порядку загального позовного провадження та призначено підготовче засідання.

Ухвалою Олександрівського районного суду міста Запоріжжя від 23.04.2026 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті.

Дослідивши матеріали справи, оцінивши надані до суду докази в їх сукупності та взаємозв`язку, суд дійшов таких висновків.

Судом встановлено, що позивач на підставі договору дарування від 20.01.1993, посвідченого старшим державним нотаріусом Торезької державної нотаріальної контори і зареєстрованого в реєстрі за №1-63, є власником житлового будинку АДРЕСА_1 (після зміни назви - Чистякове) Горлівського району Донецької області, який знаходиться на земельній ділянці площею 700 кв. м.

Право власності на зазначений житловий будинок зареєстроване за позивачем Бюро технічної інвентаризації м. Торез 25.01.1993 в реєстровій книзі під номером 1444, про що на договорі дарування, копія якого долучена до матеріалів справи, зроблено реєстрацій напис.

У подальшому Бюро технічної інвентаризації м. Торез в технічному паспорті на вказаний будинок внесено відомості про реєстрацію права власності на будинок за позивачем.

Відомостей про втрату оригіналів зазначених документів представник позивача у позовній заяві не зазначав.

03.11.2025 позивач звернувся до державного реєстратора прав на нерухоме майно із заявою про державну реєстрацію права власності на вищезазначений будинок № 69740291.

29.12.2025 державним реєстратором позивачеві відмовлено в проведенні реєстраційних дій за заявою № 69740291, про що винесено відповідне рішення №82676576. У якості підстави для відмови в проведенні реєстраційних дій державним реєстратором заначено неусунення після визначеного ч. 3 ст. 23 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» строку обставин, що були підставою для прийняття рішення про залишення заяви про державну реєстрацію прав без руху. У цьому рішенні державного реєстратора вказано також про те, що державним реєстратором був направлений запит до Бюро технічної інвентаризації м. Торез щодо підтвердження реєстрації прав на паперових носіях, у зв`язку з чим 07.11.2025 заяву позивача було залишено без руху, але відповідь на цей запит у встановлений строк не надійшла. Таким чином, у зв`язку з відсутністю інформації, необхідної для державної реєстрації прав, державним реєстратором прав на нерухоме майно позивачеві було відмовлено у проведенні реєстраційних дій за заявою.

Судом враховано, що ст. 15 ЦК України передбачає право кожної особи на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа також має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Відповідно до ч. 1 ст. 16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Згідно з ч. 2 ст. 16 ЦК України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: 1) визнання права; 2) визнання правочину недійсним; 3) припинення дії, яка порушує право; 4) відновлення становища, яке існувало до порушення; 5) примусове виконання обов`язку в натурі; 6) зміна правовідношення; 7) припинення правовідношення; 8) відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; 9) відшкодування моральної (немайнової) шкоди; 10) визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Суд може захистити цивільне право або інтерес іншим способом, що встановлений договором або законом.

З урахуванням цих норм правом на звернення до суду наділена особа в разі порушення, невизнання або оспорювання її прав, свобод чи інтересів, а також у разі звернення до суду органів і осіб, уповноважених захищати права, свободи та інтереси інших осіб або державні та суспільні інтереси.

Порушення права пов`язане з позбавленням його суб`єкта можливості здійснити (реалізувати) своє приватне (цивільне) право повністю або частково. Для застосування того чи іншого способу захисту необхідно встановити, які ж приватні (цивільні) права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких приватних (цивільних) прав (інтересів) позивач звернувся до суду. Такий висновок викладений, зокрема, у постанові Верховного Суду від 19 лютого 2024 року у справі № 567/3/22 (провадження № 61-5252сво23).

Завданням цивільного судочинства є саме ефективний захист порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Такий захист можливий за умови, що права, свободи чи інтереси позивача порушені, а учасники використовують цивільне судочинство для їх захисту.

Отже, об`єктом судового захисту є порушене, невизнане або оспорюване право чи цивільний інтерес і саме вони є підставою для звернення особи за захистом свого права із застосуванням відповідного способу захисту.

Згідно зі ст. 1 Першого протоколу до Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений своєї власності інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом і загальними принципами міжнародного права.

Статтею 321 ЦК України встановлено, що право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Згідно з ч. 1 ст. 316 ЦК України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Відповідно до ч. 1 ст. 317 ЦК України власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном.

Згідно з ч. 2 ст. 317 ЦК України на зміст права власності не впливають місце проживання власника та місцезнаходження майна.

Відповідно до ч. 1 ст. 328 ЦК України право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів.

Згідно з ч. 2 ст. 328 ЦК України право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом.

Відповідно до ст. 380 ЦК України житловим будинком є будівля капітального типу, споруджена з дотриманням вимог, встановлених законом, іншими нормативно-правовими актами, і призначена для постійного у ній проживання.

Згідно з ч. 1 ст. 381 ЦК України садибою є земельна ділянка разом з розташованими на ній житловим будинком, господарсько-побутовими будівлями, наземними і підземними комунікаціями, багаторічними насадженнями.

Відповідно до ч. 2 ст. 381 ЦК України у разі відчуження житлового будинку вважається, що відчужується вся садиба, якщо інше не встановлено договором або законом.

За правилами ст. 392 ЦК України позов про визнання права власності може бути пред`явлено, по-перше, якщо особа є власником майна, але її право оспорюється або не визнається іншою особою; по-друге, якщо особа втратила документ, який засвідчує його право власності.

Таким чином, у даному випадку, суд повинен встановити, з яких саме передбачених законом підстав чи в який передбачений законом спосіб позивач набув право власності на спірний об`єкт та чи підлягає це право захисту у порядку, передбаченому ст. 392 ЦК України.

Крім того, необхідно враховувати, що за змістом ст. 392 ЦК України судове рішення не породжує права власності, а лише підтверджує наявне у позивача право власності, набуте раніше на законних підставах, якщо відповідач не визнає, заперечує або оспорює його, або якщо було втрачено оригінал правовстановлюючого документа на відповідне майно.

Також суд враховує, що відповідно до ч. 3 ст. 3 Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» речові права на нерухоме майно та їх обтяження, що виникли до 1 січня 2013 року, визнаються дійсними за наявності однієї з таких умов: 1) реєстрація таких прав була проведена відповідно до законодавства, що діяло на момент їх виникнення; 2) на момент виникнення таких прав діяло законодавство, що не передбачало їх обов`язкової реєстрації.

Тобто, особа, яка до 01 січня 2013 року придбала нерухоме майно за договором дарування, державну реєстрацію якого було належним чином здійснено, стала власником такого нерухомого майна з моменту державної реєстрації відповідного договору дарування незалежно від того, чи здійснила ця особа в подальшому державну реєстрацію свого права власності.

Статтями 227, 244 ЦК Української РСР, який був чинним на час набуття позивачем права власності на спірний будинок, було передбачено що договір дарування жилого будинку повинен бути нотаріально посвідчений, якщо хоча б однією з сторін є громадянин, та підлягає реєстрації у виконавчому комітеті місцевої Ради народних депутатів.

На момент укладення позивачем договору дарування порядок здійснення державної житлових будинків був визначений Інструкцією про порядок реєстрації будинків та домоволодінь у містах і селищах міського типу Української РСР, затвердженоюзаступником Міністра комунального господарства Української РСР 31 січня 1966 року.

Пунктом 7 вищезазначеної Інструкції було визначено, що реєстрація провадиться на підставі документів, що встановлюють право власності (правовстановлюючих документів) згідно з додатком № 1. До реєстрації повинні бути подані оригінали правовстановлюючих документів та копії з них, засвідчені у встановленому законом порядку, копії цих документів залишаються в справах бюро технічної інвентаризації.

Пунктами 32 та 33 вищезазначеної Інструкції було встановлено, що послідуюча реєстрація переходу права власності від одних установ, підприємств, організацій та громадян до других провадиться на підставі документів, оформлених у встановленому законом порядку. Бюро технічної інвентаризації на документах, пред`явлених до реєстрації, які свідчать про перехід права власності на будинок або домоволодіння, проставляє реєстраційний напис за встановленою формою (додаток № 4) без складання висновку про реєстрацію.

З наданої позивачем копії договору дарування від 20.01.1993 встановлено, що на ньому 25.01.1993 було зроблено реєстраційний напис Бюро технічної інвентаризації м. Торез про реєстрацію в реєстровій книзі під номером 1444 права власності ОСОБА_1 на домоволодіння АДРЕСА_1 (після зміни назви м. Чистякове).

Тобто, право власності позивача на спірний будинок з побутовими та господарськими будівлями і спорудами було зареєстроване в порядку та у спосіб, які передбачені чинним на той час законодавством.

Відповідно до положень ч. 1 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом.

Згідно із ч. 6 ст. 81 ЦПК України доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Частиною 1 ст. 76 ЦПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування (ч. 1 ст. 77 ЦПК України).

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України).

Достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування (ч. 1 ст. 80 ЦПК України).

Відповідно до ч. 1 ст. 89 ЦПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності (ч. 2 ст. 89 ЦПК України).

Згідно із ч. 3 ст. 89 ЦПК України суд надає оцінку як зібраним у справі доказам в цілому, так і кожному доказу (групі однотипних доказів), який міститься у справі, мотивує відхилення або врахування кожного доказу (групи доказів).

Проаналізувавши наведені правові норми та надані позивачем та його представником докази у їх сукупності та взаємозв`язку, суд приходить до висновку про те, що такий спосіб захисту як визнання права може застосовуватися тільки тоді, коли суб`єктивне цивільне право виникло і якщо це право порушується (оспорюється або не визнається) іншою особою, або якщо втрачено оригінал документа, який посвідчує відповідне право.

У даному випадку доказів того, що відповідач не визнає або оспорює право власності позивача на спірний будинок з побутовими та господарськими будівлями і спорудами матеріали справи не містять.

Крім того, ні в позовній заяві, ні у рішенні державного реєстратора прав на нерухоме майно не міститься посилань на те, що оригінали договору дарування та технічного паспорта на житловий будинок, копії яких долучені до позовної заяви, були втрачені.

Тому суд приходить до висновку про те, що в даному випадку зміст позовних вимог не відповідає змісту порушених прав, оскільки необхідність захисту своїх прав у цій справі позивач обґрунтовує відмовою державного реєстратора у проведені реєстраційних дій за заявою позивача, проте, саме це рішення ним не оскаржувалося. Водночас, позивач звернувся до суду з позовом про визнання за ним права власності на будинок до відповідача, який не оспорює таке право.

При цьому, суд наголошує, що відповідно до наявного в матеріалах справи договору дарування, посвідченого від 20.01.1993 старшим державним нотаріусом Торезької державної нотаріальної контори і зареєстрованого в реєстрі за №1-63, речове право позивача на житловий будинок АДРЕСА_1 зареєстровано у Бюро технічної інвентаризації м. Торез 25.01.1993 в реєстровій книзі під номером 1444, що підтверджується реєстраційним написом, який, у свою чергу, є підтвердженням реєстрації відповідного речового права, що виникло до 01.01.2013.

Крім того, суд враховує, що Указом Президента України № 64/2022 від 24 лютого 2022 року, у зв`язку з військовою агресією Російської Федерації проти України, на підставі пропозиції Ради національної безпеки і оборони України, відповідно до пункту 20 частини першої статті 106 Конституції України, Закону України «Про правовий режим воєнного стану» введено в Україні воєнний стан строком на 30 діб, який неодноразово був продовжений та станом на дату розгляду справи триває.

Відповідно до наказу Міністерства розвитку громад та територій України від 28.02.2025 року № 376 «Перелік територій, на яких ведуться (велися) бойові дії або тимчасово окупованих Російською Федерацією» (у редакції станом на час розгляду справи), м. Чистякове (м. Торез) віднесено до тимчасово окупованої Російською Федерацією території України.

Також, відповідно до ч. 2 ст. 11 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» на тимчасово окупованій території право власності охороняється згідно із законодавством України.

Згідно із ч. 3 ст. 11 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» за державою Україна, Автономною Республікою Крим, територіальними громадами, у тому числі територіальною громадою міста Севастополя, державними органами, органами місцевого самоврядування та іншими суб`єктами публічного права зберігається право власності та інші речові права на майно, у тому числі на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходиться на тимчасово окупованій території.

Відповідно до ч. 4 ст. 11 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» за фізичними особами, незалежно від набуття ними статусу біженця чи іншого спеціального правового статусу, підприємствами, установами, організаціями зберігається право власності та інші речові права на майно, у тому числі на нерухоме майно, включаючи земельні ділянки, що знаходиться на тимчасово окупованій території, якщо воно набуте відповідно до законів України.

Згідно з ч. 5 ст. 11 Закону України «Про забезпечення прав і свобод громадян та правовий режим на тимчасово окупованій території України» набуття та припинення права власності на нерухоме майно, яке знаходиться на тимчасово окупованій території, здійснюється відповідно до законодавства України за межами тимчасово окупованої території. У разі неможливості здійснення державним реєстратором повноважень щодо державної реєстрації речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень на тимчасово окупованій території орган державної реєстрації визначається Кабінетом Міністрів України.

Отже, система державної реєстрації прав, яка проводиться відповідно до Закону України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», запроваджена в Україні з 01.01.2013.

До 01.01.2013 державна реєстрація права власності та інших речових прав на об`єкти нерухомого майна проводилася реєстраторами БТІ в Реєстрі прав власності на нерухоме майно та на паперових носіях (у реєстрових книгах та реєстраційних справах), які зберігаються в БТІ.

При цьому, Закон України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень» не розмежовує, чи була проведена реєстрація у Державному реєстрі прав, інших електронних реєстрах або на паперових носіях.

Тобто, до 2013 року державна реєстрація об`єктів нерухомого майна проводилася, але реєстр був паперовий і зберігався в архіві відповідного БТІ.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 22.06.2021 у справі № 334/3161/17 дійшла висновку, що особа, яка до 01 січня 2013 року придбала нерухоме майно за договором купівлі-продажу, державну реєстрацію якого було належним чином здійснено, стала власником такого нерухомого майна з моменту державної реєстрації відповідного договору купівлі-продажу незалежно від того, чи здійснила ця особа в подальшому державну реєстрацію свого права власності.

Таким чином, у даному випадку договір дарування житлового будинку, який був посвідчений нотаріально і містить реєстраційний напис, що посвідчує проведення державної реєстрації права власності позивача на спірне домоволодіння відповідно до законодавства, чинного до 01.01.2013, збережений в оригіналі, та був долучений до пакету документів, з яким позивач звертався до державного реєстратора відповідно до норм чинного законодавства для проведення державної реєстрації речового права на об`єкт нерухомого майна. При цьому, запитувана державним реєстратором інформація у Бюро технічної інвентаризації м. Торез не може бути надана у зв`язку із окупацією міста. Разом з цим, позивачем було подано державному реєстратору всі необхідні документи для проведення реєстрації права власності на спірне домоволодіння у Державному реєстрі речових прав на нерухоме майно.

Тому, на думку суду, належним способом захисту прав та інтересів позивача у даному випадку має бути саме оскарження рішення державного реєстратора прав на нерухоме майно про відмову в проведенні реєстраційних дій.

Отже, судом не було встановлено обставин, з якими закон пов`язує можливість визнання за позивачем права власності в порядку ст. 392 ЦК України, як і не встановлено обставин, за якими відповідач не визнає чи оспорює факт належності позивачу нерухомого майна, своїми діями чи бездіяльністю перешкоджає, або зумовлює неможливість реалізації права власності позивачем, у тому числі вільно розпоряджатися нерухомим майном, за наявності у позивача оригіналу договору дарування на нерухоме майно.

Таким чином, зважаючи на те, що докази порушення відповідачем прав та охоронюваних законом інтересів позивача в матеріалах справи відсутні, обставини, за якими відповідач не визнає, оспорює факт чи має сумнів щодо належності позивачу нерухомого майна не підтверджено, документ, який засвідчує право власності на будинок, перебуває у позивача, суд приходить до висновку про відсутність підстав для застосування положень ст. 392 ЦК України та задоволення позовних вимог.

При цьому суд вважає за необхідне роз`яснити позивачеві, що рішення, дії або бездіяльність державного реєстратора, суб`єкта державної реєстрації прав, а також дії, пов`язані з автоматичною державною реєстрацією прав, можуть бути оскаржені до Міністерства юстиції України, його територіальних органів, в порядку, передбаченому Законом України «Про державну реєстрацію речових прав на нерухоме майно та їх обтяжень», або до суду в порядку, передбаченому Кодексом адміністративного судочинства України.

На підставі викладеного, керуючись ст. ст. 3, 4, 11-13, 19, 259, 263, 265, 279, 280, 282 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В:

Відмовити у задоволенні позову ОСОБА_1 до Торезької міської ради про визнання права власності.

Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача.

Заяву про перегляд заочного рішення може бути подано протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення заочне рішення може бути оскаржене в загальному порядку, встановленому цим Кодексом. У цьому разі строк на апеляційне оскарження рішення починає відраховуватися з дати постановлення ухвали про залишення заяви про перегляд заочного рішення без задоволення.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Запорізького апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня складення судового рішення. Учасник справи, якому повне рішення суду не було вручено в день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду - якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Заочне рішення набирає законної сили, якщо протягом строків, встановлених ст. 284 ЦПК України, не подані заява про перегляд заочного рішення або апеляційна скарга, або якщо рішення залишено в силі за результатами апеляційного розгляду справи.

Дата складення повного судового рішення 05 серпня 2026 року.

Суддя Юлія КАРЕТНИК