Рішення № 139026261, 17.08.2026, Полтавський окружний адміністративний суд

ПОЛТАВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

17 серпня 2026 року м. ПолтаваСправа № 440/9573/26

Полтавський окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Алєксєєвої Н.Ю., розглянувши у письмовому провадженні справу за адміністративним позовом ОСОБА_1 до Департаменту соціального захисту населення Полтавської міської ради про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії,

В С Т А Н О В И В:

Позивач ОСОБА_1 звернувся до Полтавського окружного адміністративного суду з позовною заявою до Департаменту соціального захисту населення Полтавської міської ради про:

- визнання протиправними дії Департаменту соціального захисту населення Полтавської міської ради щодо відмови у наданні ОСОБА_1 статусу члена сім`ї загиблого (померлого) ветерана війни та видачі відповідного посвідчення;

- зобов`язання Департаменту соціального захисту населення Полтавської міської ради встановити ОСОБА_1 статус члена сім`ї загиблого (померлого) ветерана війни та видати ОСОБА_1 посвідчення члена сім`ї загиблого (померлого) ветерана війни встановленого зразка.

Позовні вимоги обґрунтовані тим, що ОСОБА_1 є дружиною померлого ОСОБА_2 , який мав статус особи з інвалідністю внаслідок війни І групи. Позивач зазначала, що звернулась до відповідача з заявою про встановлення статусу члена сім`ї загиблого (померлого) ветерана війни та видачу посвідчення члена сім`ї померлого ветерана війни, однак Департаментом було відмовлено у встановленні статусу члена сім`ї загиблого (померлого) ветерана війни.

Ухвалою Полтавського окружного адміністративного суду від 21.07.2026 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі, а також призначено її до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження без виклику учасників справи (у письмовому провадженні).

Відповідач позов не визнав. У наданому до суду відзиві на позов представник відповідача просив у задоволенні позовних вимог відмовити посилаючись на їх необґрунтованість та безпідставність, вказуючи, що надані позивачем документи не підтверджують права на отримання статусу особи, яка належить до сімей загиблих (померлих) ветеранів війни у відповідності до статті 10 Закону №3551-XII, відповідач дійшов до висновку про відсутність підстав для видачі їй відповідного посвідчення. Смерть чоловіка позивача не є наслідком поранення, контузії чи каліцтва, одержаних під час захисту Батьківщини або виконання інших обов`язків військової служби (службових обов`язків), а також не є наслідком захворювання, пов`язаного з перебуванням на фронті або одержаного в період проходження військової служби (у тому числі на території інших держав) під час воєнних дій та конфліктів, що позбавляє позивача на отримання посвідчення для сімей загиблих ветеранів війни.

Справа розглядається у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження.

Дослідивши матеріали справи, розглянувши справу в межах заявлених позовних вимог і наданих доказів, суд дійшов наступних висновків.

ОСОБА_1 перебувала у шлюбі з ОСОБА_2 з 09.02.1985, що підтверджено копією свідоцтва про укладення шлюбу Серії НОМЕР_1 .

ОСОБА_2 за життя було встановлено І групу інвалідності у зв`язку із захворюванням, пов`язаним з виконанням обов`язків військової служби, а також надано право на пільги та переваги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - інвалідів війни, що підтверджено копією посвідчення серії НОМЕР_2 , дата видачі - 01.02.2024.

Крім того, посвідченням учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС у 1986 році (1 категорії) серії НОМЕР_3 від 20.08.2019 підтверджено, що ОСОБА_2 є особою з інвалідністю та надано право на пільги та компенсації, встановлені Законом України "Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи".

ОСОБА_2 помер ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про смерть серії НОМЕР_4 від 10 січня 2026 року

Згідно витягу з протоколу №2026-0313-1446-0903-0 від 16.03.2026 засідання штатної військово-лікарської комісії "Центральна ВЛК ЗСУ (Київ)" захворювання, яке призвело до смерті, та причина смерті, так, пов`язані з виконанням обов`язків військової служби з ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС.

Позивач звернулась до відповідача із заявою про встановлення статусу члена сім`ї загиблого (померлого) ветерана війни, проте листом №01-15-01.1-07/21060 від 09.06.2026 позивачу відмовлено у наданні статусу члена сім`ї загиблого (померлого) ветерана війни.

У своїй відмові відповідачем зазначено про відсутність правових підстав для надання статусу членам сім`ї померлого ветерана війни, захворювання якого, що призвело до смерті, пов`язане з виконанням обов`язків військової служби з ліквідацією наслідків аварії на ЧАЕС, оскільки смерть чоловіка позивача не має причинного зв`язку тобто загибель (смерть) зазначеної особи не є наслідком поранення, контузії чи каліцтва, одержаних під час захисту Батьківщини або виконання інших обов`язків військової служби (службових обов`язків), а також не є наслідком захворювання, пов`язаного з перебуванням на фронті або одержаного в період проходження військової служби (у тому числі на території інших держав) під час воєнних дій та конфліктів.

Вважаючи протиправним дії Департаменту соціального захисту населення Полтавської міської ради щодо відмови у наданні ОСОБА_1 статусу члена сім`ї загиблого (померлого) ветерана війни та видачі відповідного посвідчення, позивач звернулась до суду з вказаним позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить з наступного.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Правовий статус ветеранів війни, забезпечення створення належних умов для їх життєзабезпечення, сприяння формуванню в суспільстві шанобливого ставлення до них визначаються Законом України від 22.10.1993 №3551-XII "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" (далі - Закон №3551-XII, у редакції, чинній на час спірних правовідносин ).

Відповідно до частини другої статті 4 Закону №3551-ХІІ до ветеранів війни належать: учасники бойових дій, особи з інвалідністю внаслідок війни, учасники війни.

У силу пункту 1 частини другої статті 7 Закону №3551-ХІІ до осіб з інвалідністю внаслідок війни належать також особи з інвалідністю з числа військовослужбовців, осіб вільнонайманого складу, які стали особами з інвалідністю внаслідок травми (поранення, контузії, каліцтва) або захворювання, одержаних під час захисту Батьківщини, виконання інших обов`язків військової служби, пов`язаних з перебуванням на фронті в інші періоди, з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, ядерних аварій, ядерних випробувань, з участю у військових навчаннях із застосуванням ядерної зброї, іншим ураженням ядерними матеріалами.

Відповідно до абзацу першого пункту 1 статті 10 Закону №3551-ХІІ до сімей загиблих (померлих) ветеранів війни належать сім`ї осіб, зазначених у статтях 6 і 7 цього Закону, які загинули (пропали безвісти) або померли внаслідок травми (поранення, контузії, каліцтва), одержаних під час захисту Батьківщини або виконання інших обов`язків військової служби (службових обов`язків), а також внаслідок захворювання, пов`язаного з перебуванням на фронті або одержаного в період проходження військової служби (у тому числі на території інших держав) під час воєнних дій та конфліктів.

До членів сімей загиблих (померлих) ветеранів війни, зазначених у цій статті, належать: батьки; один з подружжя, який не одружився вдруге, незалежно від того, виплачується йому пенсія чи ні; діти, які не мають (і не мали) своїх сімей; діти, які мають свої сім`ї, але стали особами з інвалідністю до досягнення повноліття; діти, обоє з батьків яких загинули або пропали безвісти; утриманці загиблого (померлого), яким у зв`язку з цим виплачується пенсія.

У свою чергу, ст. 10 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» визначено, що учасниками ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС вважаються громадяни, які безпосередньо брали участь у будь-яких роботах, пов`язаних з усуненням самої аварії, її наслідків у зоні відчуження у 1986-1987 роках незалежно від кількості робочих днів, а у 1988-1990 роках - не менше 30 календарних днів, у тому числі проведенні евакуації людей і майна з цієї зони, а також тимчасово направлені або відряджені у зазначені строки для виконання робіт у зоні відчуження, включаючи військовослужбовців *, працівники державних, громадських, інших підприємств, установ і організацій незалежно від їх відомчої підпорядкованості, а також ті, хто працював не менше 14 календарних днів у 1986 році на діючих пунктах санітарної обробки населення і дезактивації техніки або їх будівництві. Перелік цих пунктів визначається Кабінетом Міністрів України.

Згідно з приміткою до ст. 10 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» до військовослужбовців належать:

- особи офіцерського складу, прапорщики, мічмани, військовослужбовці надстрокової служби, військовозобов`язані, призвані на військові збори, військовослужбовці-жінки, а також сержанти (старшини), солдати (матроси), які перебувають (перебували) на дійсній строковій службі у збройних силах, керівний і оперативний склад органів Комітету державної безпеки, особи начальницького і рядового складу органів внутрішніх справ, а також інших військових формувань.

У період ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС діяв Закон СРСР від 12 липня 1967 року № 1950-VІІ «Про загальний військовий обов`язок».

Разом з тим, відповідно до статей 5, 6 цього Закону (зі змінами, внесеними Указом Президії Верховної Ради СРСР від 17 грудня 1980 року № 3535-Х) військова служба складається з дійсної військової служби та служби в запасі Збройних Сил СРСР. Громадяни, які перебувають на дійсній військовій службі, іменуються військовослужбовцями, а ті, що перебувають у запасі, - військовозобов`язаними.

За правилами статей 7-9 цього Закону військовослужбовці і військовозобов`язані приймають військову присягу на вірність своєму народові, поділяються на солдатів, матросів, сержантів, старшин, прапорщиків, мічманів і офіцерський склад та кожному присвоюється відповідне військове звання.

Військовослужбовці і призвані на військові збори військовозобов`язані користуються всією повнотою соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод і несуть усі обов`язки громадян СРСР, передбачені Конституцією СРСР.

Правове регулювання відносин між державою і громадянами України у зв`язку з виконанням ними конституційного обов`язку щодо захисту Вітчизни здійснює Закон України від 25.03.1992 № 2232-ХІІ «Про військовий обов`язок і військову службу», який набрав чинності з 12.05.1992.

Відповідно до частини 9 статті 1 цього Закону України «Про військовий обов`язок і військову службу» щодо військового обов`язку громадяни України поділяються, зокрема, на такі категорії:

- військовослужбовці - особи, які проходять військову службу;

- військовозобов`язані - особи, які перебувають у запасі для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань на особливий період, а також для виконання робіт із забезпечення оборони держави.

Усі військовослужбовці мають відповідні військові звання, користуються всією повнотою соціально-економічних, політичних та особистих прав і свобод, виконують обов`язки громадян України, передбачені Конституцією України.

Відповідно до частини 1 статті 16 Закону України «Про Збройні Сили України» від 06.12.1991 №1934-ХІІ, держава забезпечує соціальний і правовий захист військовослужбовців, резервістів, які виконують обов`язки служби у військовому резерві, та військовозобов`язаних, призваних на навчальні (або перевірочні) та спеціальні збори, членів їх сімей, працівників ЗС України, а також членів сімей військовослужбовців, резервістів та військовозобов`язаних, які загинули (померли), пропали безвісти, стали інвалідами під час виконання службових обов`язків або постраждали у полоні в ході бойових дій (війни), в умовах надзвичайного стану чи під час виконання службових обов`язків за межами України в порядку військового співробітництва або у складі національного контингенту чи національного персоналу у міжнародних операціях з підтримання миру і безпеки.

Таким чином, громадяни із числа військовослужбовців у цей період вважаються такими, що проходять військову службу та користуються гарантіями держави на рівні із іншими військовослужбовцями.

За змістом частини сьомої статті 18 Закону №3551-XII особам, зазначеним у статтях 6-10-1, 16-1 цього Закону, видаються нагрудні знаки та за бажанням - посвідчення ветерана. Порядок виготовлення та видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Відповідно до пункту 2 Положення про порядок видачі посвідчень і нагрудних знаків ветеранів війни, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 12.05.1994 №302 (далі Положення №302), посвідчення є документом, що підтверджує статус ветеранів війни, членів сімей загиблих (померлих) ветеранів війни, членів сімей загиблих (померлих) Захисників чи Захисниць України, на основі якого надаються відповідні пільги і компенсації.

Пунктом 4 Положення №302 передбачено, що членам сімей загиблих (померлих) ветеранів війни, зазначеним у статті 10 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту", видаються посвідчення з написом "Посвідчення члена сім`ї загиблого", а членам сімей загиблих (померлих) Захисників і Захисниць України, зазначеним у статті 10-1 Закону України Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту, видаються посвідчення з написом "Посвідчення члена сім`ї загиблого Захисника чи Захисниці України".

Абзацом другим пункту 7 Положення №302 визначено, що посвідчення особи з інвалідністю внаслідок війни, Посвідчення учасника війни і відповідні нагрудні знаки, Посвідчення члена сім`ї загиблого, Посвідчення члена сім`ї загиблого Захисника чи Захисниці України видаються структурними підрозділами районних, районних у мм. Києві та Севастополі держадміністрацій, виконавчими органами міських, районних у місті (у разі їх утворення) рад, на які покладено функції з питань ветеранської політики (далі - місцеві структурні підрозділи з питань ветеранської політики), за задекларованим/зареєстрованим місцем проживання (перебування) або адресою фактичного місця проживання (для внутрішньо переміщених осіб) особи.

Предметом цього спору є правовідносини щодо наявності підстав для встановлення позивачу, як дружині померлого ветерана війни, статусу члена сім`ї загиблого (померлого) ветерана війни та видачі відповідного посвідчення.

Згідно з пунктом 6 Рішення Конституційного Суду України від 01.12.2004 №20-РП/04 ветеранами війни є особи, які брали участь у захисті Батьківщини чи бойових діях на території інших держав. Розділ 11 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантій їх соціального захисту" визначає поняття і зміст статусу ветеранів війни (учасників бойових дій, інваліди війни, учасники війни) та осіб, на яких поширюється дія його положень. Це колишні військовослужбовці, які безпосередньо як у воєнний, так і в мирний час виконували інші обов`язки військової служби та тилового забезпечення, пов`язані з необхідністю захисту Батьківщини, у тому числі з ліквідацією наслідків Чорнобильської катастрофи, ядерних аварій.

Верховний Суд у постанові від 28.07.2022 у справі №520/2798/19 дійшов висновку, що для встановлення особі статусу Член сім`ї загиблого (померлого) ветерана війни необхідна наявність таких обставин:

- наявність у померлого чоловіка статусу, зокрема, інвалід війни;

- визнання померлого чоловіка за життя інвалідом від загального захворювання, трудового каліцтва та з інших причин пов`язаних з проходження військової служби чи участі у бойових діях, які не одружилися вдруге.

Наявними у матеріалах справи письмовими доказами підтверджено, що ОСОБА_3 за життя було встановлено І групу інвалідності, а також надано право на пільги та переваги, встановлені законодавством України для ветеранів війни - інвалідів війни, що підтверджено копією посвідчення.

Вказана обставина є істотною, оскільки у протилежному випадку статус інваліда війни (на підставі п. 9 ч. 2 ст. 7 Закону) поширюватиметься на всіх, хто належать до категорії осіб, які брали безпосередню участь у ліквідації аварії на ЧАЕС і її наслідків і відповідно мають статус ліквідатора наслідків аварії на Чорнобильській АЕС (п. 1 ч. 1 ст. 9 Закону України «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи»).

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом у постановах від 07.06.2018 року у справі № 377/797/17 та від 31.01.2019 року у справі № 368/1131/17.

Відповідно до витягу із протоколу засідання штатної військово-лікарської комісії Центральна ВЛК ЗСУ (м. Київ) № 2026-0313-1446-0903-0 від 16.03.2026 встановлено, що смерть ОСОБА_2 пов`язана з виконанням обов`язків військової служби по ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС.

Тож ОСОБА_2 набув статус особи з інвалідністю внаслідок війни.

Суд зазначає, Закон України «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» поширюється і на членів сім`ї військовослужбовців, які померли внаслідок захворювання, одержаного в період проходження військової служби, пов`язаних з ліквідацією наслідків на Чорнобильській АЕС, які є ветеранами війни, відповідно до ст. 7 Закону №3551-XІІ.

ОСОБА_1 є дружиною ОСОБА_2 , що на дату його смерті перебувала з ним у шлюбі. Докази того, що позивач після смерті чоловіка взяла інший шлюб у матеріалах справи відсутні.

За наведених обставин суд дійшов висновку, що позивач має право на встановлення їй статусу члена сім`ї померлого ветерана війни з видачею посвідчення Посвідчення члена сім`ї загиблого.

Суд критично оцінює посилання представника відповідача на лист Міністерства у справах ветеранів України, оскільки останній не має жодного відношення до ОСОБА_1 - позивача у цій справі, натомість стосується встановлення статусу члена сім`ї загиблого (померлого) ветерана війни зовсім іншій особі.

При цьому суд не погоджується із тлумачення норм Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" таким чином, що члени сім`ї померлого військовослужбовця-учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, не мають права на встановлення статусу члена сім`ї померлого (загиблого) і отримання посвідчення члена сім`ї загиблого, оскільки смерть такої особи пов`язана із захворюванням, яке отримане внаслідок ліквідації Чорнобильської катастрофи, а не із захворюванням, одержаним в період проходження військової служби під час воєнних дій та конфліктів.

Відповідне тлумачення суд вважає помилковим, дискримінаційним і таким, що ґрунтується на неправильному розумінні дійсного змісту положень Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту".

На переконання суду, визначальним в контексті цієї справи є те, що дія пункту 1 статті 10 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту" поширюється на членів сім`ї ветеранів війни та прирівняних до них учасників бойових дій і осіб з інвалідністю внаслідок війни, смерть яких пов`язана з виконанням обов`язків військової служби.

Особи з інвалідністю внаслідок проходження військової служби із ліквідації наслідків аварії на ЧАЕС є ветеранами війни, це є загальновідомою правовою позицією, і обмеження їхніх пільг, у даному випадку члена сім`ї, неприпустиме.

Ліквідатори наслідків аварії ЧАЕС, які проходили військову службу, і внаслідок захворювання отримали інвалідність, відповідно до законодавства, є особами із статусом ветерана війни, інше тлумачення закону суб`єктами владних повноважень не відповідає шані народу України даній категорії осіб за їх внесок своїм життям і здоров`ям безпеці Батьківщини.

За змістом статті 9 Кодексу адміністративного судочинства України, суд розглядає адміністративні справи не інакше як за позовною заявою, поданою відповідно до цього Кодексу, в межах позовних вимог. Суд може вийти за межі позовних вимог, якщо це необхідно для ефективного захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень.

Відповідно до ст. 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

При цьому, Європейський суд з прав людини у рішенні від 29 червня 2006 року у справі "Пантелеєнко проти України" зазначив, що засіб юридичного захисту має бути ефективним, як на практиці, так і за законом.

У рішенні від 31 липня 2003 року у справі "Дорани проти Ірландії" Європейський суд з прав людини зазначив, що поняття "ефективний засіб" передбачає запобігання порушенню або припиненню порушення, а так само встановлення механізму відновлення, поновлення порушеного права.

При чому, як наголошується у рішенні Європейського суду з прав людини у справі "Салах Шейх проти проти Нідерландів", ефективний засіб - це запобігання тому, щоб відбулося виконання заходів, які суперечать Конвенції, або настала подія, наслідки якої будуть незворотними. При вирішенні справи "Каіч та інші проти Хорватії" (рішення від 17 липня 2008 року) Європейський Суд з прав людини вказав, що для Конвенції було б неприйнятно, якби стаття 13 декларувала право на ефективний засіб захисту, але без його практичного застосування. Таким чином, обов`язковим є практичне застосування ефективного механізму захисту. Протилежний підхід суперечитиме принципу верховенства права.

Європейський суд з прав людини у рішенні від 15 листопада 1996 року у справі "Chahal проти Об`єднаного королівства" (заява №22414/93) зазначив, що ст. 13 Конвенції про захист прав і основоположних свобод, гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, її суть зводиться до вимоги надати людині такі міри правового захисту на національному рівні, що дозволили б компетентному державному органу розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист (параграф 145).

Засіб захисту, що вимагається згаданою статтею повинен бути "ефективним" як у законі, так і на практиці, зокрема у тому сенсі, щоб його використання не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (параграф 75 рішення Європейського суду з прав людини від 05 квітня 2005 у справі "Афанасьєв проти України").

Також за загальним процесуальним правилом один спір одна справа, що відповідає принципу процесуальної економії, суд повинен ухвалювати одне судове рішення, щоб один спір вирішувався судами лише один раз, якщо є станом на момент ухвалення рішення судом по суті спору всі необхідні для цього підстави та встановлені обставини.

Суд зазначає, що у даному випадку відсутні дискреційні повноваження відповідача, а тому підстав задовольнити позов із зобов`язанням позивача повторно розглянути заяву позивача відсутні, оскільки правовий статус позивача є очевидним із наданих матеріалів справи, які долучені позивачем до її заяви та відомі відповідачу, і відповідач надав помилкову оцінку цим доказам у своєму рішенні.

За цих обставин, суд вважає, що з метою належного захисту прав позивачки наявні підстави визнати протиправною відмову у наданні позивачці статусу "член сім`ї загиблого (померлого) ветерана війни" згідно із статтею 10 Закону України "Про статус ветеранів війни, гарантій їх соціального захисту" з виданням посвідчення "член сім`ї загиблого", та зобов`язати відповідача надати позивачці статус "член сім`ї загиблого (померлого) ветерана війни", відповідно до статті 10 Закону України Про статус ветеранів війни, гарантій їх соціального захисту та видати посвідчення члена сім`ї ветерана війни.

Отже, позов підлягає задоволенню.

Згідно з частиною першою статті 132 Кодексу адміністративного судочинства України судові витрати складаються із судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи.

Позивачем при зверненні до суду сплачено судовий збір у розмірі 1331,20 грн.

З огляду на те, що суд дійшов висновку про задоволення позовних вимог, суд вважає за необхідне відповідно до частини 1 статті 139 Кодексу адміністративного судочинства України стягнути за рахунок бюджетних асигнувань відповідача на користь позивача судові витрати у сумі 1331,20 грн.

Керуючись статтями 241-245 Кодексу адміністративного судочинства України,

У Х В А Л И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , рнокпп НОМЕР_5 ) до Департаменту соціального захисту населення Полтавської міської ради (вул. Соборності, 36, м. Полтава, Полтавська область,36000, код ЄДРПОУ 44116933) про визнання дій протиправними та зобов`язання вчинити певні дії задовольнити.

Визнати протиправними дії Департаменту соціального захисту населення Полтавської міської ради щодо відмови у наданні ОСОБА_1 статусу члена сім`ї загиблого (померлого) ветерана війни та видачі відповідного посвідчення.

Зобов`язати Департамент соціального захисту населення Полтавської міської ради встановити ОСОБА_1 статус члена сім`ї загиблого (померлого) ветерана війни та видати посвідчення члена сім`ї ветерана війни.

Стягнути за рахунок бюджетних асигнувань Департаменту соціального захисту населення Полтавської міської ради на користь ОСОБА_1 судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 1331,20 грн (одна тисяча триста тридцять одна гривня двадцять копійок).

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо таку скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення може бути оскаржене до Другого апеляційного адміністративного суду в порядку, визначеному частиною 8 статті 18, частинами 7-8 статті 44 та статтею 297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Апеляційна скарга на дане рішення може бути подана протягом тридцяти днів з дня складення повного судового рішення.

Головуючий суддя Н.Ю. Алєксєєва