Рішення № 139023990, 17.08.2026, Київський окружний адміністративний суд

КИЇВСЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

17 серпня 2026 року м. Київ справа №320/27912/24

Київський окружний адміністративний суд у складі судді Панченко Н.Д., розглянувши у місті Києві у письмовому провадженні за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, Офісу Генерального прокурора, Київської обласної прокуратури про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити певні дії, стягнення моральної шкоди,

ВСТАНОВИВ:

До Київського окружного адміністративного суду звернулася ОСОБА_1 (адреса АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_1 ) з позовом до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів (адреса 04050, м. Київ, вул. Юрія Іллєнка, 81-б), Офісу Генерального прокурора (адреса 01011, м. Київ, вул. Різницька, б. 13/15, ЄДРПОУ 00034051), Київської обласної прокуратури (адреса 01133, м. Київ, бул. Лесі Українки, 27/2, ЄДРПОУ 02909996), в якому просить суд:

- визнати протиправним та скасувати рішення кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів (далі КДКП), що здійснює дисциплінарне провадження від 04.10.2023 №198дп-23 «Про притягнення прокурора ОСОБА_1 до дисциплінарної відповідальності та накладення на неї дисциплінарного стягнення у виді звільнення з посади в органах прокуратури»;

- визнати протиправним та скасувати наказ виконувача обов`язків Генерального прокурора № 25дк від 17.10.2023 «Про застосування дисциплінарного стягнення», відповідно до якого ОСОБА_1 звільнено з посади в органах прокуратури за порушення внутрішнього службового розпорядку;

- зобов`язати Київську обласну прокуратуру призначити ОСОБА_1 на посаду прокурора відділу міжнародно-правового співробітництва Київської обласної прокуратури або на рівнозначну посаду прокурора у Київську обласну прокуратуру;

- зобов`язати Київську обласну прокуратуру здійснити нарахування та виплату заробітної плати на користь ОСОБА_1 , а саме середній заробіток за весь час вимушеного прогулу в порядку ст. 81 Закону України "Про прокуратуру" з 13.03.2023;

- зобов`язати Київську обласну прокуратуру здійснити нарахування та виплатити ОСОБА_1 компенсацію за неотриманні за весь цей час допомоги з урахуванням ст. 81 Закону України Про прокуратуру починаючи з 2023 року;

- стягнути з Київської обласної прокуратури на користь ОСОБА_1 завдану моральну шкоду в розмірі 600000,00 грн., здійснити виплату.

Позов мотивовано тим, що оспорювані рішення та наказ є протиправними, їх прийнято з порушенням установленої законом процедури, в діях позивачки немає складу дисциплінарного проступку, оскільки вона була відсутня на роботі з поважних причин. Крім цього, відповідач не обґрунтував застосування до неї найсуворішого дисциплінарного покарання у виді звільнення, враховуючи особу прокурора, яка характеризується позитивно та за час проходження служби не мала жодного дисциплінарного стягнення, не врахував, що позивачка є матір`ю одиначкою та має відповідні пільги і гарантії, є внутрішньо переміщеною особою. Додатково позивачка зазначала, що вона не мала коштів на дорогу назад до України, не мала коштів на оренду житла, при цьому авіасполучення не здійснювалося, що унеможливлювало її прибуття до робочого місця.

Також, на думку позивачки, її звільнення з посади відбулося з порушенням процедури прийняття оскаржуваних рішень, не проведення голосування, недотриманням положень профільного закону та підміною повноважень керівниками генеральної та регіональної прокуратур.

Ухвалою Київського окружного адміністративного суду від 21 січня 2025 року відкрите провадження в адміністративній справі. Справу визначено розглядати одноособово суддею Панченко Н.Д. за правилами спрощеного позовного провадження з повідомленням сторін, проведенням судового засідання.

Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія прокурорів (далі також - Комісія) подала відзив на позовну заяву, у якому просила відмовити у задоволенні позову та залишити оскаржуване рішення Комісії без змін.

Комісія зазначила, що факт відсутності позивачки на робочому місці з 13 березня 2023 року сторонами не заперечується. Зауважила, що на зазначену дату за місцем роботи позивачки у м. Києві активні бойові дії не велися, а поважних причин неможливості прибути на роботу з 13 березня 2023 року позивачкою не наведено.

На думку Комісії, відповідач мав правові підстави для відмови позивачці у наданні відпустки відповідно до чинного на той час законодавства. При цьому Комісія звернула увагу, що до виникнення спірних правовідносин позивачка перебувала у відпустці протягом тривалого періоду.

Комісія також зазначила, що позивачці було відмовлено у наданні відпустки до закінчення воєнного стану.

Водночас відповідач зауважив, що Комісією було враховано обставину, за якої першопричиною відсутності позивачки на робочому місці стала збройна агресія Російської Федерації, у зв`язку з чим вона опинилася перед вибором між перебуванням за межами України, яке вважала безпечнішим для себе, та поверненням на територію України, пов`язаним, на її переконання, із небезпекою для життя.

На думку Комісії, з точки зору загальносуспільної етики вибір на користь безпечнішого перебування за межами України може бути виправданим. Разом з тим Комісія звернула увагу, що позивачка є публічним службовцем та, приймаючи присягу прокурора, зобов`язалася присвятити свою діяльність Українському народові та Українській державі.

У зв`язку з цим Комісія вважає, що вибір позивачки на користь перебування за межами України, навіть з урахуванням умов воєнного стану, свідчить про невиконання нею службових обов`язків та пов`язаний із грубим порушенням правил внутрішнього службового розпорядку.

Офіс Генерального прокурора подав до суду відзив на позовну заяву, у якому зазначив, що позов є безпідставним та необґрунтованим і не підлягає задоволенню. Відповідач зазначив, що оскаржуваний наказ прийнято відповідно до вимог чинного законодавства, у межах наданих повноважень та у спосіб, визначений законом.

Також Офіс Генерального прокурора зазначив, що посилання позивачки на судову практику є нерелевантними до обставин цієї справи та правового регулювання спірних правовідносин.

Представник позивачки скористався правом на подання відповіді на відзив, у якій виклав свої пояснення щодо доводів відповідачів, наведених у відзивах, та зазначив, що такі доводи є безпідставними і не спростовують обставин, якими обґрунтовано позовні вимоги.

Відповідачі - Офіс Генерального прокурора та Київська обласна прокуратура - заявляли клопотання про розгляд справи за правилами загального позовного провадження. Проте протокольною ухвалою суду у переході зі спрощеного позовного провадження до загального позовного провадження було відмовлено. При цьому судом було забезпечено можливість учасникам справи надати свої пояснення, заперечення та міркування щодо заявлених позовних вимог, а також подати відповідні докази та процесуальні документи. Після з`ясування позицій усіх учасників справи, отримання та дослідження наданих ними матеріалів суд дійшов висновку про можливість продовження розгляду справи за правилами спрощеного позовного провадження у письмовому порядку.

Розглянувши подані документи і матеріали, всебічно і повно з`ясувавши усі фактичні обставини справи, на яких ґрунтується позов, об`єктивно оцінивши докази, які мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд зазначає таке.

Судом встановлено, що наказом прокурора Київської області від 27.08.2020 № 454к ОСОБА_1 призначена на посаду прокурора відділу міжнародного співробітництва прокуратури Київської області.

Відповідно до пунктів 7, 9 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» від 19 вересня 2019 року передбачено, що прокурори, які на день набрання чинності цим Законом обіймали посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних прокуратурах, місцевих прокуратурах та військових прокуратурах, могли бути переведені на посади прокурорів в Офісі Генерального прокурора, обласних та окружних прокуратурах лише за умови успішного проходження ними атестації, проведення якої здійснюється у порядку, визначеному цим розділом.

На час виникнення спірних правовідносин позивачка не завершила проходження передбаченої законом атестації.

У зв`язку з цим наказом керівника Київської обласної прокуратури від 18 березня 2021 року № 304к ОСОБА_1 було тимчасово визначено робоче місце в Управлінні нагляду за додержанням законів Національною поліцією України та органами, які ведуть боротьбу з організованою та транснаціональною злочинністю, і координації правоохоронних органів Київської обласної прокуратури.

Як вбачається із матеріалів справи та не заперечувалось учасниками процесу на підставі заяв ОСОБА_1 , у період з 09.03.2022 по 10.03.2023 остання безперервно перебувала у відпустках, наданих наказами керівника обласної прокуратури від 01.03.2022 №152вк; від 14.04.2022 № 190вк; від 04.05.2022 №223вк; від 24.05.2022 №249вк; від 04.07.2022 №434вк; від 24.08.2022 №741вк; від 22.11.2022 №960вк; від 02.01.2023 №14вк; від 27.02.2023 №207вк.

Також наказом керівника Київської обласної прокуратури від 24 серпня 2022 року № 741вк позивачці у період дії воєнного стану було надано відпустку без збереження заробітної плати тривалістю 90 календарних днів.

Підставою для надання такої відпустки були положення статті 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», відповідно до яких у період дії воєнного стану роботодавець за заявою працівника, який виїхав за межі території України або набув статусу внутрішньо переміщеної особи, в обов`язковому порядку надає йому відпустку без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у заяві, але не більше 90 календарних днів. При цьому час перебування у такій відпустці не зараховується до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку, передбаченого пунктом 4 частини першої статті 9 Закону України «Про відпустки».

У подальшому, після спливу зазначеного строку відпустки, позивачка в черговий раз звернулася із заявою від 08 березня 2023 року про надання їй відпустки без збереження заробітної плати. Листом керівника Київської обласної прокуратури від 10 березня 2023 року № 07-165вих23 позивачку письмово повідомлено про відмову у наданні зазначеної відпустки, а також про необхідність прибути на робоче місце з 13 березня 2023 року.

Згідно з інформацією управління нагляду за додержанням законів Національною поліцією України та органами, які ведуть боротьбу з організованою та транснаціональною злочинністю і координації діяльності правоохоронних органів обласної прокуратури, з 13 березня 2023 по 20 квітня 2023 року ОСОБА_1 на робочому місці не з`явилася, про поважність причин своєї відсутності не повідомляла, у зв`язку з чим були складені відповідні акти про відсутність її на робочому місці.

Вказане підтверджується табелями обліку робочого часу працівників управління нагляду за додержанням законів Національною поліцією України та органами, які ведуть боротьбу з організованою та транснаціональною злочинністю і координації діяльності правоохоронних органів обласної прокуратури та не заперечувалось позивачем під час розгляду справи.

З метою з`ясування причин відсутності прокурора ОСОБА_1 на робочому місці, ОСОБА_1 24.03.2023 скеровано лист за №07-252вих23 про невідкладне надання пояснень щодо відсутності на робочому місці.

Як стверджує відповідач та не було спростовано позивачем, остання пояснень щодо своєї відсутності на робочому місці не надала.

З огляду на встановлені обставини та вважаючи, що в діях позивачки наявні ознаки дисциплінарних проступків, передбачених пунктами 6, 7 частини першої статті 43 Закону України «Про прокуратуру», керівник Київської обласної прокуратури звернувся до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів із дисциплінарною скаргою. Підставою для її подання стали, зокрема, вимоги пунктів 3, 4 частини четвертої статті 19, пункту 10 частини першої статті 3 Закону України «Про прокуратуру», положення Правил внутрішнього службового розпорядку Київської обласної прокуратури та місцевих (окружних) прокуратур, затверджених наказом виконувача обов`язків керівника Київської обласної прокуратури від 30 вересня 2020 року № 114, статей 15, 16, 33 Кодексу професійної етики та поведінки прокурорів, а також статей 40, 139 Кодексу законів про працю України.

01 травня 2023 року рішенням Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів № 07/3/2-328дс-77дп-23 стосовно позивачки відкрито дисциплінарне провадження.

У межах дисциплінарного провадження 30 травня 2023 року позивачка надала пояснення щодо обставин, які стали предметом розгляду.

За результатами проведеного дисциплінарного провадження 05 вересня 2023 року членом Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів складено висновок, у якому запропоновано притягнути позивачку до дисциплінарної відповідальності та застосувати до неї дисциплінарне стягнення у виді звільнення з посади в органах прокуратури.

Не погоджуючись із висновками, викладеними у зазначеному документі, 14 вересня 2023 року позивачка надала свої пояснення, у яких, зокрема, повідомила про неможливість прибути на засідання Комісії та звернула увагу на обставини, які, на її думку, свідчили про порушення керівництвом Київської обласної прокуратури її трудових та житлових прав.

19 вересня 2023 року позивачку повідомлено про можливість ознайомлення з матеріалами дисциплінарного провадження № 07/3/2-328дс-77дп-23. Водночас на засідання Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів позивачка повторно не з`явилася.

Ураховуючи наведене та керуючись пунктом 3 частини третьої статті 47 Закону України «Про прокуратуру» від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII (далі - Закон № 1697-VII), Комісія прийняла рішення про розгляд висновку за відсутності позивачки.

04 жовтня 2023 року за результатами розгляду висновку Комісією ухвалено рішення № 198дп-23, яким позивачку притягнуто до дисциплінарної відповідальності за вчинення дисциплінарного проступку, передбаченого пунктом 7 частини першої статті 43 Закону № 1697-VII, а саме за порушення правил внутрішнього службового розпорядку.

Копію зазначеного рішення 10 жовтня 2023 року направлено позивачці, Київській обласній прокуратурі та Генеральному прокурору для вирішення питання про застосування до позивачки дисциплінарного стягнення.

На виконання рішення Комісії виконувачем обов`язків Генерального прокурора 17 жовтня 2023 року видано наказ № 25дк «Про застосування дисциплінарного стягнення», відповідно до якого до позивачки застосовано дисциплінарне стягнення у виді звільнення з посади в органах прокуратури за порушення правил внутрішнього службового розпорядку.

Вважаючи рішення Комісії та наказ про застосування дисциплінарного стягнення протиправними, позивачка звернулася до суду з цим позовом.

Надаючи правову оцінку спірним правовідносинам, суд виходить із такого.

Відповідно до частини другої статті 19 Конституції України органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Згідно з пунктом 7 частини першої статті 43 Закону України від 14 жовтня 2014 року № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VII) прокурора може бути притягнуто до дисциплінарної відповідальності у порядку дисциплінарного провадження, зокрема, за одноразове грубе або систематичне порушення правил внутрішнього службового розпорядку.

За змістом частини першої статті 45 Закону № 1697-VII дисциплінарне провадження є процедурою розгляду відповідним органом, що здійснює дисциплінарне провадження щодо прокурорів, дисциплінарної скарги, в якій містяться відомості про вчинення прокурором дисциплінарного проступку.

Відповідно до частин четвертої, шостої та десятої статті 46 Закону № 1697-VII після відкриття дисциплінарного провадження член відповідного органу, що здійснює дисциплінарне провадження, проводить перевірку в межах обставин, повідомлених у дисциплінарній скарзі. У разі виявлення під час перевірки інших обставин, що можуть бути підставою для притягнення прокурора до дисциплінарної відповідальності, інформація про це включається до висновку члена відповідного органу за результатами перевірки.

Під час здійснення перевірки член відповідного органу має право ознайомлюватися з документами, що стосуються предмета перевірки, отримувати їх копії, опитувати прокурорів та інших осіб, яким відомі обставини вчинення діяння, що має ознаки дисциплінарного проступку, а також отримувати за письмовим запитом необхідну інформацію від органів державної влади, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ та організацій. Прокурор, стосовно якого здійснюється дисциплінарне провадження, має право надавати пояснення або відмовитися від їх надання.

За результатами перевірки член відповідного органу готує висновок, який повинен містити інформацію про наявність чи відсутність дисциплінарного проступку прокурора та виклад обставин, якими це підтверджується. У разі встановлення наявності дисциплінарного проступку у висновку додатково зазначаються його характер, наслідки, відомості про особу прокурора, ступінь вини, інші обставини, що мають значення для прийняття рішення, та пропозиція щодо конкретного виду дисциплінарного стягнення.

Частинами першою та третьою статті 47 Закону № 1697-VII передбачено, що розгляд висновку відбувається на засіданні відповідного органу, що здійснює дисциплінарне провадження. На засідання запрошуються особа, яка подала скаргу, прокурор, стосовно якого відкрито провадження, їхні представники, а за потреби - інші особи. Повідомлення про час і місце проведення засідання надсилається не пізніше ніж за десять днів до дня його проведення.

Висновок розглядається за участю прокурора і може бути розглянутий за його відсутності лише у випадках, коли належним чином повідомлений прокурор: 1) надав згоду на розгляд за його відсутності; 2) не з`явився на засідання, не повідомивши про причини неявки; 3) не з`явився на засідання повторно.

Відповідно до частин першої та третьої статті 48 Закону № 1697-VII рішення у дисциплінарному провадженні приймається більшістю голосів від загального складу відповідного органу, що здійснює дисциплінарне провадження. При прийнятті рішення враховуються характер проступку, його наслідки, особа прокурора, ступінь вини та обставини, що впливають на обрання виду дисциплінарного стягнення.

Згідно з частиною третьою статті 49 Закону № 1697-VII на прокурора можуть бути накладені такі дисциплінарні стягнення: 1) догана; 2) заборона на строк до одного року на переведення до органу прокуратури вищого рівня чи на призначення на вищу посаду в органі прокуратури, в якому прокурор обіймає посаду; 3) звільнення з посади в органах прокуратури.

30 вересня 2020 року профспілковим комітетом незалежної професійної спілки працівників Київської обласної прокуратури погоджено, а наказом виконувача обов`язків керівника Київської обласної прокуратури № 114 затверджено Правила внутрішнього службового розпорядку прокурорів Київської обласної прокуратури та місцевих (окружних) прокуратур (далі - Правила).

Розділом II Правил врегульовано питання робочого часу і часу відпочинку, а Розділом III - порядок повідомлення прокурором про свою відсутність. Пунктом 6 Розділу II Правил на керівників структурних підрозділів покладено обов`язок контролювати присутність підлеглих на роботі протягом робочого дня.

За приписами пункту 7 Розділу II та пункту 1 Розділу III Правил перебування прокурорів у робочий час поза межами приміщень органів прокуратури зі службових питань допускається з відома безпосереднього керівника. Про свою відсутність на роботі прокурор зобов`язаний невідкладно повідомити безпосереднього керівника у письмовій формі, засобами електронного чи телефонного зв`язку або іншими доступними способами із зазначенням причин відсутності. У разі недотримання цих вимог складається акт про відсутність працівника на робочому місці.

Указом Президента України від 24 лютого 2022 року № 64/2022, затвердженим Законом України від 24 лютого 2022 року № 2102-IX, в Україні у зв`язку зі збройною агресією Російської Федерації введено воєнний стан, строк дії якого надалі неодноразово продовжувався.

Законом України від 15 березня 2022 року № 2136-IX «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» (далі - Закон № 2136-IX) визначено особливості трудових відносин працівників усіх підприємств, установ та організацій незалежно від форми власності в період дії воєнного стану.

Відповідно до частини третьої статті 12 Закону № 2136-IX у період дії воєнного стану роботодавець на прохання працівника може надавати йому відпустку без збереження заробітної плати без обмеження строку, встановленого частиною першою статті 26 Закону України «Про відпустки». Таким чином, у цій частині закон надає роботодавцю право, а не встановлює його обов`язок надавати працівникові таку відпустку.

Водночас частиною четвертою статті 12 Закону № 2136-IX у редакції, чинній на відповідний період, передбачено, що у період дії воєнного стану роботодавець за заявою працівника, який виїхав за межі території України або набув статусу внутрішньо переміщеної особи, в обов`язковому порядку надає йому відпустку без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у заяві, але не більше 90 календарних днів.

Отже, зазначена норма встановлює обов`язок роботодавця надати відповідну відпустку за наявності передбачених нею юридичних фактів - виїзду працівника за межі території України або набуття ним статусу внутрішньо переміщеної особи.

Судом установлено, що на підставі заяв позивачки та відповідних наказів керівника Київської обласної прокуратури їй послідовно надавалися відпустки без збереження заробітної плати з 09 березня 2022 року по 10 березня 2023 року включно. Загалом тривалість наданих відпусток становила 351 календарний день.

Таким чином, відповідач не лише забезпечив реалізацію позивачкою передбаченого частиною четвертою статті 12 Закону № 2136-IX права на обов`язкову відпустку в межах установленого законом строку, а й у подальшому, протягом тривалого періоду, надавав їй відпустки без збереження заробітної плати на підставі відповідних заяв.

За обставин цієї справи саме по собі закінчення 10 березня 2023 року останньої наданої позивачці відпустки означало припинення правової підстави для її подальшої відсутності на роботі. Надання наступної відпустки без збереження заробітної плати відповідно до частини третьої статті 12 Закону № 2136-IX не було безумовним обов`язком роботодавця та потребувало його волевиявлення.

При цьому з матеріалів справи вбачається, що 10 березня 2023 року начальником відділу кадрової роботи Київської обласної прокуратури позивачці засобами електронної комунікації було направлено повідомлення про необхідність приступити до виконання службових обов`язків після закінчення відпустки. Крім того, листами від 10 березня 2023 року № 07-165вих23 та від 24 березня 2023 року № 07-256вих23 позивачці повторно повідомлялося про необхідність повернутися до виконання безпосередніх службових обов`язків.

Після закінчення відпустки 13 березня 2023 року позивачка до виконання службових обов`язків не приступила. У зв`язку з її відсутністю на робочому місці складалися відповідні акти, які надсилалися позивачці засобами електронної комунікації для ознайомлення. Надалі позивачка на роботі не з`являлася.

Отже, станом на 13 березня 2023 року у позивачки не було чинної правової підстави для подальшого невиконання службових обов`язків. При цьому вона була належним чином повідомлена про закінчення відпустки та необхідність приступити до роботи.

Доводи позивачки про те, що її відсутність була зумовлена триваючою збройною агресією Російської Федерації, побоюваннями за власне життя та безпеку неповнолітньої дитини, суд оцінює з урахуванням конкретних обставин цієї справи.

Суд не ставить під сумнів значущість права людини на життя та безпеку, а також не заперечує обґрунтованості прагнення позивачки, як матері, забезпечити безпеку своєї неповнолітньої дитини та уникнути повернення до країни, в якій триває збройна агресія. Водночас такі особисті обставини самі по собі не звільняють прокурора від обов`язку виконувати службові повноваження та не можуть безстроково визначати правомірність його відсутності на роботі.

Питання про поважність причин відсутності на роботі має вирішуватися з урахуванням конкретних обставин, на які посилається особа, та наявності об`єктивних і непереборних перешкод для виконання нею службових обов`язків.

При цьому саме по собі прагнення позивачки забезпечити безпеку дитини, її побоювання щодо можливих наслідків повернення в Україну та пов`язаний із цим психологічний стан не можуть бути проігноровані судом, однак такі обставини мають оцінюватися у сукупності з іншими обставинами справи та з урахуванням правового статусу позивачки як прокурора.

Станом на березень 2023 року за місцем розташування Київської обласної прокуратури у місті Києві активні бойові дії не велися, а органи державної влади та органи прокуратури продовжували здійснювати свої повноваження. Позивачка не надала належних і допустимих доказів на підтвердження існування саме щодо неї таких конкретних, об`єктивних та непереборних обставин, які б унеможливлювали її повернення в Україну та відновлення виконання службових обов`язків після закінчення наданої відпустки.

Суд також враховує, що позивачка, усвідомлюючи тривалість збройної агресії та пов`язані з нею ризики для себе і дитини, фактично обрала продовження перебування за межами України як спосіб забезпечення безпеки своєї сім`ї. Такий вибір, безумовно, належить до сфери її особистого та сімейного життя і сам по собі не може бути підданий осуду. Разом із тим реалізація такого особистого вибору не може автоматично покладати на державу та орган прокуратури обов`язок безстроково зберігати за особою статус прокурора, посаду та пов`язані з її проходженням публічної служби правові наслідки за відсутності фактичного виконання службових обов`язків.

Особа, яка з огляду на безпекові чи сімейні обставини не вважає можливим повернення до України та продовження проходження публічної служби, не позбавлена можливості припинити такі правовідносини у встановленому законом порядку.

Водночас обрання особою іншого способу життя та постійного проживання за межами України не може саме по собі створювати право на фактичне невиконання службових обов`язків при одночасному збереженні статусу прокурора, безперервності проходження служби та інших правових наслідків, пов`язаних із перебуванням на відповідній посаді.

За таких обставин суд не вбачає достатніх правових підстав для визнання самого факту перебування позивачки за межами України, її побоювань за безпеку дитини та пов`язаного з цим психологічного стану такими обставинами, які виправдовували б її тривалу відсутність на службі після закінчення наданої відпустки.

Оцінюючи доводи позивачки про можливість застосування до неї більш м`якого дисциплінарного стягнення, суд виходить із того, що питання про вид дисциплінарного стягнення не може вирішуватися абстрактно, без урахування конкретних обставин вчиненого проступку. Відповідно до частини третьої статті 48 Закону України «Про прокуратуру» при прийнятті рішення у дисциплінарному провадженні враховуються характер проступку, його наслідки, особа прокурора, ступінь його вини, обставини, що впливають на обрання виду дисциплінарного стягнення.

У цій справі факт відсутності позивачки на роботі з 13 березня 2023 року підтверджується матеріалами справи та сторонами не заперечується. Після закінчення наданої їй відпустки позивачка була належним чином повідомлена про необхідність приступити до виконання службових обов`язків, однак до роботи не приступила та надалі на роботі не з`являлася.

Суд враховує, що до закінчення відпустки позивачка зверталася з питанням про її продовження, однак у продовженні відпустки їй було відмовлено. Таким чином, позивачці було достовірно відомо, що погоджений роботодавцем період її відсутності закінчується та що після його закінчення вона повинна приступити до роботи, якщо інша правова підстава для її відсутності не буде належним чином погоджена або встановлена законом.

Посилання позивачки на неможливість своєчасного прибуття до України у зв`язку з відсутністю авіасполучення та значною відстанню від Франції до місця служби суд оцінює з урахуванням зазначених обставин.

Суд не заперечує, що в умовах воєнного стану повернення з Франції до України могло бути об`єктивно ускладненим та потребувати значного часу. Водночас сама по собі складність повернення не є тотожною наявності правової підстави для продовження відсутності на роботі після закінчення погодженого періоду відпустки.

При цьому визначальним для оцінки поведінки позивачки є те, що їй було відомо про відмову у продовженні відпустки. Отже, вона усвідомлювала, що після визначеної дати її подальше перебування за межами України не охоплюється наданою їй відпусткою та що для продовження відсутності необхідна інша належна правова підстава.

За таких обставин питання підлягає оцінці не лише з точки зору того, чи могла позивачка фізично прибути до України саме у визначений день, а й з точки зору її подальшої поведінки після отримання відмови у продовженні відпустки. Незважаючи на те, що про відмову їй було відомо, позивачка не приступила до роботи після закінчення відпустки та продовжила перебувати за межами України.

При цьому матеріалами справи не підтверджено, що після отримання відмови у продовженні відпустки позивачка отримала від роботодавця погодження на подальшу відсутність або іншу правову підставу, яка звільняла б її від необхідності приступити до роботи. Отже, після закінчення відпустки її відсутність продовжувалася за відсутності погодженої роботодавцем підстави.

Саме ця обставина має істотне значення для оцінки ступеня вини позивачки. Об`єктивні труднощі, пов`язані з її поверненням з Франції, можуть бути враховані при оцінці характеру проступку та ступеня її вини, однак самі по собі не усувають встановленого факту продовження відсутності після того, як позивачці було відомо про відмову у продовженні відпустки та необхідність приступити до роботи.

За таких обставин суд не вбачає підстав розцінювати допущене порушення як короткочасну неявку, зумовлену виключно об`єктивними труднощами повернення до України. Порушення тривало після закінчення відпустки та після повідомлення позивачки про необхідність приступити до роботи, а отже, не було припинене нею після отримання відповідної інформації від роботодавця.

Оцінюючи доводи позивачки про те, що до неї могло бути застосовано інше, більш м`яке дисциплінарне стягнення, суд виходить із того, що сама по собі наявність у законі менш суворих видів дисциплінарних стягнень не означає, що їх застосування є достатнім у кожному конкретному випадку. Вибір виду дисциплінарного стягнення має здійснюватися з урахуванням характеру проступку, його наслідків, ступеня вини прокурора та інших обставин, визначених законом.

У цій справі порушення полягало не лише у факті невиходу на роботу після закінчення відпустки, а у тривалому продовженні відсутності після того, як позивачка була повідомлена про необхідність приступити до роботи та достовірно знала про відмову у продовженні відпустки. При цьому вона не отримала погодження на подальшу відсутність та не мала іншої встановленої матеріалами справи правової підстави для невиходу на роботу.

Суд також враховує встановлені у справі обставини проходження позивачкою атестації. Як встановлено судом, позивачка не пройшла передбачену законом атестацію та не завершила відповідні процедури, від результатів яких залежало її подальше перебування на посаді. Водночас правові наслідки неуспішного проходження атестації мають самостійне правове регулювання та не є дисциплінарним стягненням у межах цього провадження. Відтак сама по собі обставина непроходження атестації не є підставою для висновку про неможливість застосування до позивачки іншого виду дисциплінарного стягнення.

Разом із тим зазначена обставина підлягає врахуванню при оцінці доводу позивачки про те, що за встановлених обставин достатнім заходом реагування могло бути застосування більш м`якого дисциплінарного стягнення. Зокрема, передбачене пунктом 2 частини першої статті 49 Закону України «Про прокуратуру» стягнення у виді заборони на строк до одного року на переведення до органу прокуратури вищого рівня чи на призначення на вищу посаду саме по собі не усувало б правових наслідків, пов`язаних із непроходженням позивачкою атестації, та не змінювало б її правового статусу, що виник у зв`язку з результатами відповідної процедури.

Так само застосування догани саме по собі не вирішувало б питання подальшого службового статусу позивачки, пов`язаного з результатами атестації, а тому посилання на формальну можливість застосування такого стягнення не є достатнім для висновку про непропорційність звільнення.

Водночас суд не виходить із того, що непроходження атестації саме по собі зумовлює необхідність застосування звільнення за результатами дисциплінарного провадження. Правові наслідки атестації та дисциплінарна відповідальність є самостійними правовими механізмами. Проте обставини проходження позивачкою атестації можуть бути враховані у сукупності з іншими встановленими обставинами під час оцінки належності та достатності запропонованого нею альтернативного дисциплінарного заходу.

Отже, визначальним для оцінки пропорційності застосованого стягнення є сукупність обставин, за яких було вчинено проступок: тривалість відсутності, обізнаність позивачки про необхідність приступити до роботи, отримання нею відмови у продовженні відпустки, продовження відсутності після такої відмови, відсутність погодженої роботодавцем правової підстави для подальшого невиходу на роботу, а також встановлені обставини її проходження атестації.

При цьому відповідно до частини четвертої статті 49 Закону України «Про прокуратуру» за результатами дисциплінарного провадження може бути прийнято рішення про неможливість подальшого перебування особи на посаді прокурора, зокрема у разі, якщо вчинений дисциплінарний проступок має характер грубого порушення. Таким чином, законодавець прямо передбачає можливість припинення подальшого перебування прокурора на посаді як наслідок встановлення грубого дисциплінарного проступку.

З огляду на наведене суд доходить висновку, що застосування до позивачки дисциплінарного стягнення у виді звільнення не може бути визнано непропорційним тяжкості вчиненого проступку лише з тієї підстави, що законом передбачені менш суворі види дисциплінарних стягнень. За встановлених у цій справі обставин доводи позивачки про можливість застосування іншого, більш м`якого дисциплінарного стягнення не спростовують висновку про правомірність обраного виду дисциплінарного стягнення.

Щодо доводів позивачки про порушення процедури дисциплінарного провадження суд зазначає таке.

Відповідно до частини першої статті 47 Закону № 1697-VII розгляд висновку про наявність чи відсутність дисциплінарного проступку прокурора відбувається на засіданні відповідного органу, що здійснює дисциплінарне провадження. За змістом частини п`ятої цієї статті розгляд висновку здійснюється на засадах змагальності, у тому числі із заслуховуванням пояснень прокурора, стосовно якого здійснюється дисциплінарне провадження, та/або його представника. Перед прийняттям рішення відповідний орган обговорює результати розгляду висновку, а рішення у дисциплінарному провадженні приймається більшістю голосів від його загального складу.

Як убачається з матеріалів справи, пояснення позивачки у дисциплінарному провадженні № 07/3/2-328дс-77дп-23 від 01 травня 2023 року долучені до матеріалів дисциплінарного провадження. Висновок члена Комісії від 05 вересня 2023 року містить виклад та оцінку обставин, на які посилалася позивачка, а також наданих нею пояснень. Зазначені матеріали були предметом розгляду Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів під час прийняття рішення від 04 жовтня 2023 року № 198дп-23.

За таких обставин доводи про те, що позивачці не було забезпечено можливості надати пояснення або що її пояснення не були враховані під час дисциплінарного провадження, належного підтвердження матеріалами справи не знайшли.

Не підтверджуються матеріалами справи і доводи представника позивачки про прийняття рішення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів без обговорення та голосування.

З наявного у матеріалах справи витягу з протоколу засідання Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів від 04 жовтня 2023 року вбачається, що після заслуховування доповіді члена Комісії та розгляду матеріалів дисциплінарного провадження членами Комісії проведено обговорення, після чого - голосування. За результатами голосування більшістю голосів від загального складу Комісії прийнято рішення № 198дп-23 про притягнення позивачки до дисциплінарної відповідальності із застосуванням дисциплінарного стягнення у виді звільнення з посади в органах прокуратури.

Позивачкою не надано належних і допустимих доказів, які б спростовували відомості, зафіксовані у протоколі засідання Комісії, або свідчили про відсутність обговорення, проведення голосування, недосягнення необхідної кількості голосів чи інше істотне порушення встановленого законом порядку прийняття рішення. Саме по собі посилання на припущення щодо недотримання процедури без наведення конкретних доказів такого порушення не може бути підставою для висновку про протиправність рішення суб`єкта владних повноважень.

Вирішуючи питання щодо правомірності обраного виду дисциплінарного стягнення, суд виходить із положень статті 48 Закону № 1697-VII, відповідно до яких при прийнятті рішення у дисциплінарному провадженні враховуються характер проступку, його наслідки, особа прокурора, ступінь вини та інші обставини, що впливають на обрання виду дисциплінарного стягнення. При цьому стаття 49 цього Закону прямо визначає звільнення з посади в органах прокуратури одним із видів дисциплінарних стягнень.

Як убачається з висновку члена Комісії та рішення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, під час визначення виду дисциплінарного стягнення Комісією враховано дані про особу прокурора, наведені нею причини відсутності на роботі, характер і тривалість допущеного порушення, ступінь та форму її вини, а також обставини, за яких позивачка, будучи належним чином повідомленою про необхідність приступити до виконання службових обов`язків після закінчення відпустки, не повернулася до роботи.

Таким чином, суд не встановив, що при визначенні виду дисциплінарного стягнення Комісією залишено поза увагою обставини, на які посилалася позивачка. Навпаки, з матеріалів дисциплінарного провадження вбачається, що вони були предметом оцінки Комісії та співвіднесені з характером і тривалістю допущеного порушення та ступенем вини прокурора.

З урахуванням установлених у цій справі обставин суд погоджується з висновком Комісії про істотний характер допущеного порушення.

Позивачка протягом тривалого та безперервного періоду була відсутня на роботі після закінчення наданих їй відпусток, не маючи погодженої роботодавцем правової підстави для подальшої відсутності, та, попри повідомлення про необхідність приступити до виконання службових обов`язків, до роботи не повернулася.

За таких обставин тривалість порушення, його характер, ступінь вини позивачки та особливості проходження нею публічної служби обґрунтовано враховані Комісією при визначенні виду дисциплінарного стягнення. Суд не вбачає підстав вважати, що застосування дисциплінарного стягнення у виді звільнення не відповідає характеру вчиненого проступку або є явно непропорційним установленим обставинам.

Посилання позивачки на позитивну характеристику, відсутність попередніх дисциплінарних стягнень, статус одинокої матері та внутрішньо переміщеної особи самі по собі не спростовують наведеного висновку, оскільки ці обставини підлягали оцінці в сукупності з характером і тривалістю дисциплінарного проступку та ступенем вини прокурора.

Щодо доводів позивачки про вибірковий (дискримінаційний) підхід роботодавця, що виявився у наданні відпусток без збереження заробітної плати іншим працівникам прокуратури та відмові у подальшому наданні такої відпустки позивачці, суд зазначає таке.

Сам по собі факт надання відпусток без збереження заробітної плати іншим працівникам не свідчить про дискримінаційне ставлення до позивачки та не створює для неї безумовного права на подальше продовження власної відпустки. Як уже встановлено судом, надання такої відпустки понад гарантований законом строк здійснюється за згодою роботодавця з урахуванням конкретних обставин.

Позивачкою не доведено, що рішення щодо інших працівників приймалися за обставин, тотожних тим, що склалися у її випадку, а також що відмова у подальшому наданні їй відпустки була зумовлена її сімейним станом, статусом внутрішньо переміщеної особи чи іншою ознакою, яка може свідчити про дискримінацію.

Крім того, як уже встановлено судом, протягом періоду з 09 березня 2022 року по 10 березня 2023 року позивачці за її заявами послідовно надавалися відпустки без збереження заробітної плати загальною тривалістю 351 календарний день. Отже, твердження про упереджене чи вибіркове ставлення до позивачки не узгоджується з фактичними обставинами справи.

За таких обставин суд не встановив підстав для висновку про дискримінаційний підхід роботодавця, а надання відпусток іншим працівникам саме по собі не спростовує правомірності відмови у подальшому наданні відпустки позивачці.

Щодо посилань позивачки на гарантії, передбачені статтею 184 Кодексу законів про працю України, суд зазначає таке.

Відповідно до статті 184 КЗпП України звільнення одиноких матерів за наявності дитини віком до чотирнадцяти років або дитини з інвалідністю з ініціативи роботодавця не допускається, крім випадку повної ліквідації підприємства, установи, організації, коли допускається звільнення з обов`язковим працевлаштуванням.

Разом із тим спір у цій справі виник у зв`язку не із застосуванням загальної підстави припинення трудових відносин, передбаченої трудовим законодавством, а з притягненням прокурора до спеціального виду юридичної відповідальності - дисциплінарної відповідальності, підстави, порядок здійснення та види стягнень якої визначені Законом № 1697-VII.

Закон № 1697-VII є спеціальним нормативно-правовим актом, який комплексно регулює питання проходження прокурорами служби та їх дисциплінарної відповідальності. Цим Законом визначено підстави дисциплінарної відповідальності прокурора, порядок проведення дисциплінарного провадження, повноваження органу, що його здійснює, критерії, які підлягають врахуванню при обранні виду дисциплінарного стягнення, а також прямо передбачено звільнення з посади в органах прокуратури як вид такого стягнення.

Натомість КЗпП України є актом загального трудового законодавства, положення якого можуть застосовуватися до відносин щодо проходження публічної служби в тій частині, у якій відповідні питання не врегульовані спеціальним законодавством.

У постанові Верховного Суду від 21 липня 2022 року у справі № 420/4754/20, з урахуванням правових висновків, викладених, зокрема, у постановах від 26 січня 2022 року у справі № 240/17743/20, від 27 травня 2022 року у справі № 520/6591/2020 та від 27 червня 2022 року у справі № 420/2859/21, зазначено про пріоритет спеціального законодавства над загальними нормами трудового законодавства у правовідносинах, пов`язаних із припиненням служби прокурорів на підставах, установлених спеціальним законодавством. Водночас наведені висновки сформульовані у справах, пов`язаних із реформуванням органів прокуратури та проходженням прокурорами атестації, тобто за іншого нормативного та фактичного регулювання.

У цій справі припинення служби позивачки відбулося внаслідок застосування до неї дисциплінарного стягнення за пунктом 7 частини першої статті 43 Закону № 1697-VII. Отже, при вирішенні питання про застосування гарантії, передбаченої статтею 184 КЗпП України, необхідно виходити насамперед із характеру спірних правовідносин та спеціального правового регулювання дисциплінарної відповідальності прокурорів.

Закон № 1697-VII прямо визначає як підстави притягнення прокурора до дисциплінарної відповідальності, так і види дисциплінарних стягнень, серед яких передбачено звільнення з посади в органах прокуратури. При цьому зазначений Закон не встановлює заборони на застосування цього дисциплінарного стягнення до прокурора залежно від його сімейного чи соціального статусу та не передбачає винятку щодо прокурорів, які мають статус одинокої матері.

За таких обставин застосування статті 184 КЗпП України як такої, що безумовно унеможливлює застосування до прокурора передбаченого спеціальним законом дисциплінарного стягнення у виді звільнення, фактично означало б доповнення спеціального законодавства додатковою умовою, за якої один із прямо встановлених ним видів дисциплінарної відповідальності не міг би бути застосований. Підстав для такого висновку суд не вбачає.

Водночас статус одинокої матері, наявність неповнолітньої дитини та статус внутрішньо переміщеної особи не є юридично байдужими для вирішення питання про дисциплінарну відповідальність. Зазначені обставини підлягали врахуванню Комісією при індивідуалізації дисциплінарного стягнення як такі, що характеризують особу прокурора та могли впливати на визначення його виду. Проте самі по собі вони не усувають обов`язку прокурора виконувати службові обов`язки та не створюють безстрокової правової підстави для відсутності на роботі без погодження з роботодавцем.

Як уже встановлено судом, протягом періоду з 09 березня 2022 року по 10 березня 2023 року позивачці за її заявами послідовно надавалися відпустки без збереження заробітної плати загальною тривалістю 351 календарний день. Отже, позивачка протягом тривалого часу мала можливість користуватися передбаченим законодавством механізмом тимчасового звільнення від виконання службових обов`язків, а роботодавець не позбавляв її такої можливості.

З огляду на це посилання позивачки на статус одинокої матері та наявність дитини не спростовують установленого судом факту відсутності правової підстави для її подальшої неявки на роботу після закінчення наданої відпустки.

Не змінює цього висновку і посилання позивачки на перебування за межами України та побоювання за безпеку дитини.

Як установлено судом у попередній частині рішення, позивачкою не доведено існування конкретних, об`єктивних та непереборних обставин, які безпосередньо унеможливлювали б її повернення до України та приступлення до виконання службових обов`язків після закінчення наданої відпустки. Сам по собі факт дії воєнного стану без встановлення таких індивідуальних обставин не створює безстрокової правової підстави для невиконання прокурором службових обов`язків.

Таким чином, установлені у справі обставини в їх сукупності свідчать про те, що після закінчення наданої позивачці відпустки вона була зобов`язана приступити до виконання службових обов`язків, про необхідність цього була належним чином повідомлена, однак без погодженої правової підстави продовжила не з`являтися на роботі. Її відсутність мала тривалий та безперервний характер, а наведені позивачкою причини не підтверджують існування об`єктивних обставин, які виключали б її вину.

За таких обставин суд дійшов висновку, що Кваліфікаційно-дисциплінарна комісія прокурорів мала правові підстави для притягнення позивачки до дисциплінарної відповідальності за пунктом 7 частини першої статті 43 Закону № 1697-VII, а обраний вид дисциплінарного стягнення відповідає характеру, тривалості та обставинам установленого дисциплінарного проступку.

Отже, доводи позивачки щодо порушення процедури дисциплінарного провадження, неврахування її пояснень, відсутності обговорення та голосування, дискримінаційного підходу роботодавця, а також щодо неможливості застосування до неї дисциплінарного стягнення у виді звільнення з огляду на статус одинокої матері належного підтвердження під час розгляду справи не знайшли.

Відтак підстав для визнання протиправним та скасування рішення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів від 04 жовтня 2023 року № 198дп-23 та наказу про звільнення позивачки, прийнятого на його виконання, суд не вбачає.

Стосовно доводів позивачки про те, що оскаржуваний наказ прийнято неуповноваженою особою, суд зазначає таке.

Як встановлено судом, наказом прокурора Київської області від 27.08.2020 № 454к позивачку призначено на посаду прокурора відділу міжнародного співробітництва прокуратури Київської області.

Водночас на час виникнення спірних правовідносин порядок проходження служби прокурорами, які займали посади в органах прокуратури до проведення реформи органів прокуратури, визначався, зокрема, положеннями Закону України від 19.09.2019 № 113-ІХ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо першочергових заходів із реформи органів прокуратури» (далі - Закон № 113-ІХ).

Пунктом 7 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ було передбачено, що прокурори, які на день набрання чинності цим Законом займали посади прокурорів у Генеральній прокуратурі України, регіональних, місцевих та військових прокуратурах, можуть бути переведені на посади прокурорів в Офісі Генерального прокурора, обласних та окружних прокуратурах лише у разі успішного проходження ними атестації.

Разом із тим положення Закону № 113-ІХ передбачали збереження за відповідними прокурорами правового статусу, який вони мали до набрання чинності цим Законом, до дня їх звільнення або переведення до Офісу Генерального прокурора, обласної чи окружної прокуратури. Конституційний Суд України у Рішенні від 13.09.2023 № 8-р(ІІ)/2023 також зазначив, що перше речення абзацу третього пункту 3 розділу II Закону № 113-ІХ зберігало юридичний статус прокурорів, які продовжували здійснювати свої повноваження, до дня їх звільнення або переведення.

Отже, положення Закону № 113-ІХ не дають підстав для висновку про те, що сама по собі незавершеність позивачкою атестації автоматично припиняла її правовий статус прокурора. Навпаки, законодавець пов`язував припинення такого статусу із звільненням або переведенням, тоді як успішне проходження атестації було необхідною умовою для переведення прокурора до реформованої системи органів прокуратури.

Як встановлено судом та не заперечується позивачкою, остання не завершила проходження атестації у зв`язку з неодноразовою неявкою для складання відповідного іспиту.

Разом із тим предметом розгляду у цій частині справи є не питання правомірності непроходження позивачкою атестації, а питання наявності у відповідної посадової особи повноважень на прийняття рішення за результатами реалізації рішення органу, який здійснює дисциплінарне провадження, про застосування до позивачки дисциплінарного стягнення.

Відповідно до пункту 4 частини першої статті 9 Закону України «Про прокуратуру» Генеральний прокурор у встановленому порядку на підставі рішення відповідного органу про притягнення до дисциплінарної відповідальності прокурора приймає рішення про застосування до прокурора дисциплінарного стягнення або про неможливість подальшого перебування такої особи на посаді прокурора.

Таким чином, закон прямо передбачає участь Генерального прокурора у процедурі реалізації рішення органу, який здійснює дисциплінарне провадження. Рішення такого органу та рішення Генерального прокурора є взаємопов`язаними актами у межах єдиної процедури притягнення прокурора до дисциплінарної відповідальності: відповідний орган встановлює наявність дисциплінарного проступку та визначає вид дисциплінарного стягнення, а Генеральний прокурор на підставі такого рішення приймає передбачене законом рішення щодо його застосування.

Як встановлено судом, відповідно до наказу Генерального прокурора від 12.10.2023 № 172-вд зі змінами від 17.10.2023 Генеральний прокурор перебував у відрядженні, а виконання його обов`язків на час відсутності було покладено на першого заступника Генерального прокурора - ОСОБА_2 .

Отже, на момент видання оскаржуваного наказу від 17.10.2023 № 25дк виконання обов`язків Генерального прокурора здійснювала особа, на яку у встановленому порядку були покладені відповідні повноваження.

За таких обставин доводи позивачки про те, що посадова особа, яка виконувала обов`язки Генерального прокурора, не була наділена повноваженнями щодо прийняття рішення про застосування до неї дисциплінарного стягнення, не ґрунтуються на положеннях Закону України «Про прокуратуру».

Оскаржуваний наказ від 17.10.2023 № 25дк при цьому не є самостійним рішенням про встановлення дисциплінарної відповідальності позивачки, оскільки питання наявності дисциплінарного проступку та виду дисциплінарного стягнення було вирішено Кваліфікаційно-дисциплінарною комісією прокурорів у рішенні від 04.10.2023 № 198дп-23. Оскаржуваний наказ прийнято на підставі та на виконання зазначеного рішення у межах повноважень, передбачених законом.

За наведених обставин суд доходить висновку, що оскаржуваний наказ прийнято уповноваженою посадовою особою та в межах наданих законом повноважень.

Враховуючи відсутність встановлених судом підстав для визнання протиправним та скасування рішення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів від 04.10.2023 № 198дп-23, відсутні й підстави для скасування оскаржуваного наказу як рішення, прийнятого на підставі такого рішення Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів.

Щодо доводів про можливість застосування більш м`якого стягнення.

Доводи позивачки про те, що до неї могло бути застосовано більш м`яке дисциплінарне стягнення, самі по собі не свідчать про непропорційність застосованого стягнення.

Вирішуючи питання про вид дисциплінарного стягнення, необхідно оцінювати не лише формальну можливість застосування іншого, менш суворого заходу, а й те, чи відповідає обраний вид стягнення характеру проступку, його наслідкам, ступеню вини прокурора, особі прокурора та іншим обставинам, що впливають на обрання виду дисциплінарного стягнення. Саме такі обставини відповідно до частини третьої статті 48 Закону України «Про прокуратуру» підлягають врахуванню при прийнятті рішення у дисциплінарному провадженні.

У цій справі порушення полягало не лише у первісній неявці позивачки після закінчення відпустки, а у продовженні її відсутності після того, як вона достовірно знала про відмову у продовженні відпустки та про необхідність приступити до роботи.

При цьому позивачка не отримала погодження на подальшу відсутність та, як встановлено судом, не мала іншої підтвердженої матеріалами справи правової підстави для продовження такої відсутності.

За таких обставин питання про можливість застосування більш м`якого дисциплінарного стягнення не може вирішуватися виключно з огляду на те, що таке стягнення є менш суворим.

Передбачене законом дисциплінарне стягнення у виді заборони на певний строк на переведення до органу прокуратури вищого рівня чи на призначення на вищу посаду за своїм змістом пов`язане з подальшим проходженням прокурором служби та можливістю зміни його службового становища. Так само догана не припиняє проходження служби прокурором. Водночас звільнення з посади в органах прокуратури є окремим видом дисциплінарного стягнення, прямо передбаченим законом.

У цій справі суд також бере до уваги встановлену обставину незавершення позивачкою атестації. При цьому суд не виходить із того, що незавершення атестації саме по собі є підставою для звільнення позивачки або визначає наявність дисциплінарного проступку.

Значення цієї обставини полягає в іншому: вона характеризує особливості правового статусу позивачки на момент застосування дисциплінарного стягнення та враховується судом при оцінці того, наскільки передбачені законом менш суворі заходи дисциплінарного впливу могли бути достатніми у конкретній ситуації.

Так, застосування стягнення у виді догани не припиняло б проходження позивачкою служби, а застосування стягнення у виді заборони на певний строк на переведення до органу прокуратури вищого рівня чи на призначення на вищу посаду за своїм змістом передбачає подальше проходження служби прокурором. Водночас на момент застосування дисциплінарного стягнення позивачка не завершила процедуру атестації, необхідну для переходу до реформованої системи органів прокуратури.

Зазначена обставина не визначає сама по собі виду дисциплінарного стягнення, однак у сукупності з іншими встановленими у справі обставинами дає підстави оцінити реальну достатність кожного з передбачених законом менш суворих заходів дисциплінарного впливу.

За встановлених обставин суд не вбачає, що застосування більш м`якого стягнення забезпечило б належне реагування на тривале порушення позивачкою правил внутрішнього службового розпорядку, яке продовжувалося після отримання нею відмови у продовженні відпустки та після повідомлення про необхідність приступити до роботи.

Водночас сам по собі факт існування менш суворих видів дисциплінарних стягнень не означає, що їх застосування було обов`язковим у конкретному випадку. Визначальним є те, чи було обране дисциплінарне стягнення обґрунтованим та співмірним з урахуванням усієї сукупності встановлених обставин.

Оцінюючи пропорційність застосованого до позивачки дисциплінарного стягнення, суд виходить із того, що сам по собі факт передбачення законом інших, менш суворих видів дисциплінарних стягнень не свідчить про непропорційність звільнення.

Водночас обраний вид дисциплінарного стягнення має відповідати конкретним обставинам дисциплінарного проступку, ступеню вини прокурора, характеру порушення та іншим обставинам, які відповідно до закону мають враховуватися при визначенні виду дисциплінарного стягнення.

У цій справі такими обставинами є тривалість відсутності позивачки після закінчення відпустки; її обізнаність про необхідність приступити до роботи; попереднє звернення позивачки щодо продовження відпустки; отримання нею відмови у продовженні відпустки; відсутність погодження роботодавця на подальшу відсутність; продовження відсутності після того, як позивачці було достовірно відомо про позицію роботодавця; відсутність іншої встановленої матеріалами справи правової підстави для подальшого невиходу на роботу.

Сукупність наведених обставин свідчить про те, що після отримання відмови у продовженні відпустки позивачка була обізнана про відсутність погодженої підстави для подальшої відсутності, однак таку відсутність не припинила.

При цьому суд враховує і доводи позивачки щодо об`єктивних труднощів повернення з Франції до України. Однак зазначена обставина не може бути оцінена ізольовано від її подальшої поведінки та отриманої нею відмови у продовженні відпустки.

Таким чином, за встановлених у справі обставин дисциплінарний проступок характеризується не одноразовою неявкою на роботу, а тривалим невиконанням обов`язку приступити до роботи після закінчення погодженого періоду відпустки та після повідомлення про необхідність приступити до виконання службових обов`язків.

Оцінюючи ступінь вини позивачки, суд враховує, що після отримання відмови у продовженні відпустки їй було відомо про необхідність припинити відсутність та приступити до роботи, однак, як встановлено судом, вона продовжила перебувати поза місцем служби без погодженої роботодавцем підстави для такої відсутності.

За таких обставин суд доходить висновку, що застосоване дисциплінарне стягнення у виді звільнення відповідає встановленому характеру та тривалості дисциплінарного проступку, ступеню вини позивачки та іншим обставинам, які підлягали врахуванню при обранні виду дисциплінарного стягнення, і не є явно непропорційним допущеному порушенню.

Отже, доводи позивачки про те, що звільнення є крайнім заходом і що до неї могло бути застосовано більш м`яке дисциплінарне стягнення, не спростовують висновку про правомірність застосованого стягнення, оскільки наявність у законі менш суворих видів дисциплінарних стягнень не означає обов`язковості їх застосування за будь-якого дисциплінарного проступку.

Питання про пропорційність дисциплінарного стягнення має вирішуватися з урахуванням усієї сукупності встановлених обставин, а не шляхом порівняння видів стягнення виключно за критерієм їх формальної суворості.

Окремо суд оцінює посилання сторін на Рішення Конституційного Суду України від 13.09.2023 № 8-р(ІІ)/2023.

Як убачається зі змісту зазначеного Рішення, Конституційний Суд України розглядав питання конституційності абзацу третього пункту 3 розділу II «Прикінцеві і перехідні положення» Закону № 113-ІХ у частині нормативного регулювання винагороди прокурорів як гарантії їх незалежності.

Водночас Конституційний Суд України у цьому Рішенні зазначив, що перше речення абзацу третього пункту 3 розділу II Закону № 113-ІХ передбачало збереження юридичного статусу відповідних прокурорів до дня їх звільнення або переведення.

Отже, Рішення Конституційного Суду України від 13.09.2023 № 8-р(ІІ)/2023 не визнавало неконституційним положення Закону № 113-ІХ щодо збереження за відповідними прокурорами їх правового статусу до дня звільнення або переведення та не скасовувало встановленого цим Законом порядку атестації.

Відповідно, посилання позивачки на зазначене Рішення Конституційного Суду України не спростовує висновку про те, що на момент виникнення спірних правовідносин її правовий статус прокурора не припинився лише у зв`язку з незавершенням атестації.

Разом із тим зазначена обставина не звільняла позивачку від дотримання встановленого порядку проходження служби та не виключала можливості притягнення її до дисциплінарної відповідальності у встановленому законом порядку.

Отримавши відмову у продовженні відпустки, позивачка була обізнана про необхідність приступити до роботи після закінчення погодженого періоду відпустки. Незважаючи на це, вона продовжила перебувати поза місцем служби та не отримала погодження на подальшу відсутність.

За встановлених обставин саме така подальша поведінка позивачки, а не лише первісна неможливість своєчасного повернення з Франції, має істотне значення для оцінки ступеня її вини, характеру дисциплінарного проступку та пропорційності застосованого дисциплінарного стягнення.

При цьому суд ще раз зазначає, що незавершення позивачкою атестації саме по собі не є підставою для її звільнення та не визначає наявності дисциплінарного проступку. Ця обставина враховується судом лише у взаємозв`язку з іншими встановленими у справі обставинами при оцінці її правового статусу та достатності передбачених законом видів дисциплінарного стягнення у конкретній ситуації.

З огляду на наведене суд не вбачає підстав для висновку про те, що оскаржуваний наказ прийнято неуповноваженою особою, а також не встановлює обставин, які б свідчили про явну невідповідність застосованого дисциплінарного стягнення характеру, тривалості та тяжкості допущеного позивачкою порушення.

Відтак доводи позивачки щодо відсутності у посадової особи повноважень на прийняття оскаржуваного наказу, можливості застосування іншого виду дисциплінарного стягнення та наслідків незавершення нею атестації не спростовують правомірності оскаржуваного наказу.

Щодо позовних вимог про зобов`язання Київської обласної прокуратури здійснити нарахування та виплату позивачці компенсації за неотриманні допомоги на оздоровлення та для вирішення соціально-побутових питань, у тому числі з урахуванням статті 81 Закону України «Про прокуратуру», починаючи з 2023 року, суд зазначає таке.

Статтею 83 Кодексу законів про працю України передбачено, що у разі звільнення працівника йому виплачується грошова компенсація за всі невикористані ним дні щорічної відпустки, а також додаткової відпустки працівникам, які мають дітей або повнолітню дитину з інвалідністю з дитинства підгрупи А I групи.

Відповідно до частини першої статті 2 Закону України «Про відпустки» від 15.11.1996 № 504/96-ВР право на відпустки мають громадяни України, які перебувають у трудових відносинах з підприємствами, установами, організаціями незалежно від форм власності, виду діяльності та галузевої належності, а також працюють за трудовим договором у фізичної особи.

Частиною першою статті 6 Закону № 504/96-ВР передбачено, що щорічна основна відпустка надається працівникам тривалістю не менш як 24 календарні дні за відпрацьований робочий рік, який відлічується з дня укладення трудового договору.

Водночас спеціальне регулювання відпусток прокурорів встановлено Законом України від 14.10.2014 № 1697-VII «Про прокуратуру» (далі - Закон № 1697-VII).

Відповідно до частини першої статті 82 Закону № 1697-VII прокурору надається щорічна оплачувана відпустка тривалістю 30 календарних днів з виплатою допомоги для оздоровлення в розмірі, що не перевищує середньомісячної заробітної плати прокурора. Прокурору, який має стаж роботи в органах прокуратури понад 10 років, надається додаткова оплачувана відпустка тривалістю 15 календарних днів.

Таким чином, закон пов`язує надання щорічної оплачуваної відпустки прокурору з перебуванням його у відповідних трудових правовідносинах та наявністю права на таку відпустку.

Разом із тим позовна вимога про виплату «компенсації за неотримані допомоги» не може бути ототожнена з передбаченою законом грошовою компенсацією за невикористані дні щорічної відпустки.

Допомога для оздоровлення, передбачена частиною першою статті 82 Закону № 1697-VII, пов`язана з наданням щорічної оплачуваної відпустки. Водночас матеріальна допомога для вирішення соціально-побутових питань передбачена частиною третьою статті 83 цього Закону та може надаватися прокурору в розмірі, що не перевищує середньомісячної заробітної плати прокурора.

Отже, положення статті 81 Закону № 1697-VII, на які посилається позивачка, самі по собі не є правовою підставою для нарахування та виплати зазначених допомог.

Щодо грошової компенсації за невикористані відпустки суд зазначає, що така компенсація є окремою виплатою, яка у разі звільнення працівника виплачується за невикористані дні щорічних відпусток відповідно до статті 83 КЗпП України.

Відповідно до абзаців першого та другого пункту 2 розділу ІІ Порядку обчислення середньої заробітної плати, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 08.02.1995 № 100, у редакції, чинній на відповідний момент, обчислення середньої заробітної плати для оплати часу відпусток, надання матеріальної (грошової) допомоги або виплати компенсації за невикористані відпустки здійснюється з урахуванням встановлених цим Порядком правил. Зокрема, для компенсації за невикористані відпустки, право на які набуте до 31 грудня 2023 року, передбачено спеціальний порядок визначення розрахункового періоду.

Крім того, відповідно до частини четвертої статті 12 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» у період дії воєнного стану роботодавець за заявою працівника, який виїхав за межі території України або набув статусу внутрішньо переміщеної особи, в обов`язковому порядку надає йому відпустку без збереження заробітної плати тривалістю, визначеною у заяві, але не більше 90 календарних днів, без зарахування часу перебування у такій відпустці до стажу роботи, що дає право на щорічну основну відпустку.

За наведених обставин для вирішення питання про наявність у позивачки права на компенсацію за невикористані дні відпустки необхідним є встановлення кількості днів відпустки, на які вона набула право, та фактичної кількості невикористаних днів на момент звільнення.

Водночас позивачка не надала суду розрахунку, який би підтверджував наявність у неї невиплаченої компенсації за невикористані дні відпустки, а також не надала доказів того, що Київська обласна прокуратура здійснила остаточний розрахунок такої компенсації всупереч вимогам чинного законодавства.

За таких обставин підстави для задоволення цієї частини позовних вимог відсутні.

Щодо матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань суд зазначає, що відповідно до частини третьої статті 83 Закону № 1697-VII прокурору може надаватися така допомога у розмірі, що не перевищує середньомісячної заробітної плати прокурора.

Пунктом 2 постанови Кабінету Міністрів України від 31.05.2012 № 505 «Про упорядкування структури та умов оплати праці працівників органів прокуратури» керівникам органів прокуратури в межах затвердженого фонду оплати праці надано право, зокрема, надавати працівникам матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань та допомогу для оздоровлення під час надання щорічної відпустки у розмірі, що не перевищує середньомісячної заробітної плати працівника.

Відповідно до статті 51 Бюджетного кодексу України керівники бюджетних установ утримують чисельність працівників та здійснюють фактичні видатки на заробітну плату, включаючи премії, інші види заохочень та винагород, матеріальну допомогу тощо, лише в межах фонду заробітної плати, затвердженого для бюджетної установи у кошторисі.

Отже, з наведеного правового регулювання не вбачається безумовного права прокурора на отримання матеріальної допомоги для вирішення соціально-побутових питань у кожному випадку. Закон передбачає можливість надання такої допомоги, а її виплата здійснюється з урахуванням відповідного рішення керівника та наявності передбаченого для цього фонду оплати праці.

У цій справі позивачка не надала доказів прийняття рішення про призначення їй такої допомоги, а також доказів виникнення у Київської обласної прокуратури безумовного обов`язку щодо її виплати.

За таких обставин підстав для задоволення позовної вимоги про зобов`язання Київської обласної прокуратури нарахувати та виплатити позивачці матеріальну допомогу для вирішення соціально-побутових питань суд не вбачає.

Що стосується допомоги для оздоровлення, то, як зазначено вище, така виплата відповідно до частини першої статті 82 Закону № 1697-VII пов`язана з наданням прокурору щорічної оплачуваної відпустки.

Позивачка не надала доказів того, що в конкретному випадку у неї виникло право на відповідну виплату, що така виплата була їй призначена та не виплачена, або що відповідач неправомірно відмовив у її виплаті.

Таким чином, правових підстав для задоволення позовних вимог у цій частині судом не встановлено.

Щодо стягнення з Київської обласної прокуратури на користь позивачки моральної шкоди у розмірі 600 000,00 грн суд зазначає таке.

Статтею 23 Цивільного кодексу України визначено право особи на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав.

Моральна шкода, зокрема, може полягати у фізичному болю та стражданнях, душевних стражданнях у зв`язку з протиправною поведінкою щодо особи або її близьких, а також у приниженні честі та гідності фізичної особи.

Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, інших обставин, які мають істотне значення, з урахуванням вимог розумності та справедливості.

Відповідно до частини першої статті 1167 ЦК України моральна шкода, завдана фізичній або юридичній особі неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю, відшкодовується особою, яка її завдала, за наявності її вини, крім випадків, встановлених законом.

Відповідно до статті 237-1 КЗпП України відшкодування власником або уповноваженим ним органом моральної шкоди працівнику провадиться у разі, якщо порушення його законних прав призвели до моральних страждань, втрати нормальних життєвих зв`язків і вимагають від нього додаткових зусиль для організації свого життя.

За змістом зазначених норм для вирішення вимоги про відшкодування моральної шкоди суду необхідно встановити, зокрема, наявність моральної шкоди, протиправність поведінки відповідача, причинний зв`язок між такою поведінкою та шкодою, а також інші обставини, необхідні для визначення підстав та розміру відшкодування.

Аналогічний підхід застосовано Верховним Судом, який наголошував на необхідності встановлення того, чим саме підтверджується факт заподіяння моральних чи фізичних страждань, якими діями або бездіяльністю вони заподіяні, чи існує причинний зв`язок та чи обґрунтовано заявлений грошовий розмір моральної шкоди. Такий висновок, зокрема, наведено у постанові Верховного Суду від 09.04.2021 у справі № 260/1484/18. Аналогічний підхід відображено у постанові Верховного Суду від 13.10.2021 у справі № 808/900/17.

У позовній заяві позивачка посилається на моральні переживання та стрес, яких, на її думку, вона та її малолітня дитина зазнали внаслідок прийняття щодо неї неправомірного рішення, бездіяльності Київської обласної прокуратури, непризначення її на посаду прокурора, невиплати заробітної плати у встановленому законом розмірі, а також погіршення стану здоров`я.

Разом із тим судом не встановлено протиправності оскаржуваного наказу від 17.10.2023 № 25дк або інших дій відповідачів, на які посилається позивачка як на підставу для відшкодування моральної шкоди.

Крім того, позивачка не надала належних і достатніх доказів, які б підтверджували наявність моральних чи фізичних страждань саме внаслідок протиправної поведінки відповідача, причинний зв`язок між такою поведінкою та заявленою шкодою, а також обґрунтованість заявленого розміру відшкодування у сумі 600 000,00 грн.

Саме по собі посилання на переживання, стрес або погіршення стану здоров`я без встановлення причинного зв`язку між такими обставинами та протиправною поведінкою відповідача не є достатньою підставою для задоволення вимоги про відшкодування моральної шкоди.

Враховуючи, що оскаржуваний наказ видано на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що передбачені законом, а протиправності поведінки відповідачів судом не встановлено, підстави для покладення на Київську обласну прокуратуру обов`язку з відшкодування позивачці моральної шкоди відсутні.

Щодо висновків Верховного Суду, наведених позивачкою у позовній заяві, суд зазначає, що правові висновки суду касаційної інстанції підлягають застосуванню з урахуванням фактичних та правових обставин відповідної справи. Наведені позивачкою судові рішення не змінюють встановлених у цій справі висновків щодо правомірності оскаржуваного наказу та недоведеності підстав для відшкодування моральної шкоди.

Водночас суд враховує актуальну практику Верховного Суду щодо застосування норм права у спорах цієї категорії, зокрема постанову Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 15.01.2026 у справі № 320/2319/23.

У пункті 40 постанови Касаційного адміністративного суду у складі Верховного Суду від 18.03.2021 у справі № 640/17393/20 суд звернув увагу на позицію Великої Палати Верховного Суду, відповідно до якої під час вирішення тотожних спорів суди мають враховувати саме останню правову позицію Верховного Суду, викладену, зокрема, у постанові Великої Палати Верховного Суду від 30.01.2019 у справі № 755/10947/17.

Таким чином, за наслідками судового розгляду суд встановив, що позивачка після отримання відмови у продовженні відпустки продовжила бути відсутньою на роботі без погодженої роботодавцем підстави для такої відсутності, чим допустила порушення службової дисципліни та правил внутрішнього службового розпорядку.

Судом встановлено, що дисциплінарний орган з`ясував обставини, які мали значення для прийняття рішення, навів мотиви, з яких дійшов висновку про наявність у діях позивачки дисциплінарного проступку, та врахував характер і тривалість допущеного порушення, ступінь вини позивачки та інші встановлені у справі обставини.

З урахуванням наведеного суд дійшов висновку, що застосоване дисциплінарне стягнення у виді звільнення не є явно непропорційним допущеному дисциплінарному проступку.

Зміст та характер поставленого позивачці у провину дисциплінарного проступку є достатньо чіткими та зрозумілими. Оспорювані рішення та наказ містять посилання на правові підстави їх прийняття та мотиви, з яких відповідачі дійшли відповідних висновків.

З урахуванням наведених положень КАС України суд оцінює докази за критеріями їх належності, допустимості, достовірності та достатності, досліджуючи їх у сукупності та взаємному зв`язку. Кожна сторона повинна довести обставини, на які посилається на обґрунтування своїх вимог чи заперечень, при цьому у спорах щодо правомірності рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень саме на відповідача покладається обов`язок доведення правомірності оскаржуваного рішення, дії чи бездіяльності.

Водночас покладення на відповідача обов`язку довести правомірність своїх рішень не звільняє позивачку від необхідності належного обґрунтування власних позовних вимог та доведення обставин, на які вона посилається, зокрема факту порушення її прав, а у разі заявлення вимоги про відшкодування моральної шкоди - факту її заподіяння, причинного зв`язку з відповідними діями чи рішеннями відповідачів та обґрунтованості заявленого розміру.

Оцінюючи наявні у справі докази, суд виходить із того, що жоден доказ не має наперед встановленої сили, а висновки щодо встановлених обставин мають ґрунтуватися на всебічному, повному та об`єктивному дослідженні доказів у їх сукупності. Відтак правова оцінка спірних рішень та дій відповідачів здійснюється судом з урахуванням як доводів позивачки, так і поданих відповідачами доказів, які підтверджують обставини, покладені в основу оскаржуваних рішень.

При цьому відповідно до пункту 30 рішення Європейського суду з прав людини у справі Hirvisaari v. Finland від 27.09.2001 судові рішення повинні містити достатні мотиви, на яких вони ґрунтуються, що, зокрема, дає змогу сторонам переконатися в тому, що їхні доводи були належним чином розглянуті.

Водночас обов`язок суду наводити мотиви свого рішення не означає необхідності надавати відповідь на кожен аргумент сторони окремо. Обсяг такого обов`язку може залежати від характеру рішення, змісту доводів сторін та обставин конкретної справи. У цьому контексті суд враховує також положення пункту 41 Висновку № 11 (2008) Консультативної ради європейських суддів щодо якості судових рішень.

Беручи до уваги наведене в сукупності, проаналізувавши матеріали справи та надані сторонами докази, а також доводи позивачки та відповідачів щодо заявлених позовних вимог, суд дійшов висновку, що відповідачами доведено правомірність оскаржуваних рішень та наказу, тоді як позивачкою не доведено обставин, які б свідчили про їх протиправність або наявність підстав для задоволення інших заявлених позовних вимог.

За таких обставин у задоволенні позовних вимог слід відмовити повністю.

Керуючись статтями 2, 6, 72-77, 90, 139, 241-246 Кодексу адміністративного судочинства України, суд

ВИРІШИВ:

У задоволенні адміністративного позову ОСОБА_1 до Кваліфікаційно-дисциплінарної комісії прокурорів, Офісу Генерального прокурора, Київської обласної прокуратури про визнання протиправними дій, зобов`язання вчинити певні дії, стягнення моральної шкоди відмовити.

Рішення набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті апеляційного провадження чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови судом апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Шостого апеляційного адміністративного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

У разі оголошення судом лише вступної та резолютивної частини рішення, або розгляду справи в порядку письмового провадження, апеляційна скарга подається протягом тридцяти днів з дня складення повного тексту рішення.

Повний текст рішення складено та підписано 17.08.2026.

Суддя Панченко Н.Д.