Ухвала суду № 139019879, 17.08.2026, Господарський суд Харківської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ХАРКІВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

8-й під`їзд, Держпром, майдан Свободи, 5, м. Харків, 61022

тел. приймальня (057) 705-14-14, тел. канцелярія 705-14-41, факс 705-14-41

________________

УХВАЛА

про відмову у відкритті провадження у справі

"17" серпня 2026 р.м. ХарківСправа № 922/2815/26

Господарський суд Харківської області у складі:

судді Аріт К.В.

розглянувши матеріали

позовної заяви Фізичної особи ОСОБА_1 ,м.Харків (адреса: АДРЕСА_1 ) до Фізичної особи- ОСОБА_2 , м.Харків (адреса: АДРЕСА_2 ) про стягнення 44000,00 грн

ВСТАНОВИВ:

10.08.2026 року позивач - Фізична особа ОСОБА_1 (адреса: АДРЕСА_1 ; РНОКПП: НОМЕР_1 ) звернувся до Господарського суду Харківської області з позовом до Фізичної особи-підприємцяПухтєєва Олексія Володимировича (адреса: АДРЕСА_2 ; РНОКПП: НОМЕР_2 ) про стягнення коштів в розмірі 44000,00 грн, з яких: заборгованість за договором №23032617/б від 23.03.2026 року в розмірі 22000,00 грн, а також пеня в розмірі 22000,00 грн.

Суд наголошує, що згідно з приписами ч.1, ч.2 ст.12 Закону України "Про судоустрій та статус суддів" судочинство і діловодство в судах України проводяться державною мовою. Суди забезпечують рівність прав громадян у судовому процесі за мовною ознакою. Аналогічні положення містить ст.10 Господарського процесуального кодексу України.

Також, ч.3, ч.4 ст.10 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України) передбачено, що суди використовують державну мову в процесі судочинства та гарантують право учасникам судового процесу на використання ними в судовому процесі рідної мови або мови, якою вони володіють. Учасники судового процесу, які не володіють або недостатньо володіють державною мовою, мають право робити заяви, надавати пояснення, виступати в суді і заявляти клопотання рідною мовою або мовою, якою вони володіють, користуючись при цьому послугами перекладача в порядку, встановленому цим Кодексом.

Частиною 1 статті 1 Закону України "Про забезпечення функціонування української мови як державної", що набрав чинності 16.07.2019, встановлено, що єдиною державною (офіційною) мовою в Україні є українська мова.

Державний статус української мови є невіддільним елементом конституційного ладу України як унітарної держави.

Відповідно до чч.4, 5 ст.1 Закону України "Про забезпечення функціонування української мови як державної" статус української мови як єдиної державної мови в Україні визначається виключно Конституцією України. Порядок функціонування і застосування державної мови визначається виключно законом.

Відповідно до ст. 10 Конституції України державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.

Частиною 1 статті 14 Закону України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» визначено, що у судах України судочинство провадиться, а діловодство здійснюється державною мовою.

Як роз`яснив Конституційний Суд України у Рішенні від 14 грудня 1999 року №10-рп/99 (справа №1-6/99) положення частини першої статті 10 Конституції України, за яким «державною мовою в Україні є українська мова», треба розуміти так, що українська мова як державна є обов`язковим засобом спілкування на всій території України при здійсненні повноважень органами державної влади та органами місцевого самоврядування (мова актів, роботи, діловодства, документації тощо), а також в інших публічних сферах суспільного життя, які визначаються законом (частина п`ята статті 10 Конституції України).

Суд також вважає необхідним зазначити, що у рішенні «Менцен проти Латвії» (заява № 71074/01) Європейський суд з прав людини зазначив: «… що свобода використання мови як така не є однією з прав і свобод, які регулюються Конвенцією. Загальновизнаним є те, що не існує жорсткої лінії розмежування мовної політики від сфери, охопленої Конвенцією, а захід, вжитий в рамках такої політики, може стосуватися одного або декількох положень Конвенції. Разом з тим, фактом залишається те, що, за винятком конкретних прав, передбачених ст. 5 § 2 та 6 § 3 (a), (e), Конвенція сама по собі не гарантує права на використання певної мови при комунікації з органами державної влади або право отримувати інформацію вільно обраною мовою. Отже, за умови поваги до прав, захищених Конвенцією, кожна Висока Договірна Сторона має право регулювати та встановлювати зобов`язання щодо використання своєї офіційної мови або мов у документах, що посвідчують особу та інших офіційних документах.

Проте, в порушення указаних вимог позивачем подано позовну заяву російською мовою.

Враховуючи викладене, суд звертає увагу позивача на необхідності складення документів державною мовою під час звернення до суду .

У випадку, коли документ складений іноземною мовою, до суду подається переклад документа на державну мову України.

Великою Палатою Верховного Суду теж неодноразово наголошувалося, що процесуальні документи мають подаватися до суду лише державною мовою, зокрема у справі № 9901/12/20, провадження № 11-56заі20, справі № 826/7329/17 (9901/346/20), провадження № 11-28заі21.

Разом з тим, суд зазначає, що забезпечення рівності прав громадян у судовому процесі за мовною ознакою, гарантування права громадян на використання ними у судовому процесі рідної мови або мови, якою вони володіють, не означають абсолютного права сторони (учасника справи) подавати відповідні процесуальні документи мовою, якою вона володіє, якому кореспондує безумовний обов`язок суду приймати такі документи до розгляду.

З огляду на вищевикладене, суд дійшов до висновку про те, що позов повинен бути викладений українською мовою або забезпечений перекладом відповідно до вимог чинного законодавства.

Згідно чч.3, 4 ст.14 Закону України «Про засади державної мовної політики», сторони, які беруть участь у справі, подають до суду письмові процесуальні документи і докази, викладені державною мовою. У межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), що відповідає умовам ч.3 ст.8 цього Закону, допускається подача до суду письмових процесуальних документів і доказів, викладених цією регіональною мовою (мовами), з перекладом, на державну мову без додаткових витрат для сторін процесу.

Особам, що беруть участь у розгляді справи в суді, забезпечується право вчиняти усні процесуальні дії (робити заяви, давати показання і пояснення, заявляти клопотання і скарги, ставити запитання тощо) рідною мовою або іншою мовою, якою вони володіють, користуючись послугами перекладача у встановленому процесуальним законодавством порядку. У межах території, на якій поширена регіональна мова (мови), що відповідає умовам ч.3 ст.8 цього Закону, послуги перекладача з регіональної мови або мови меншини (мов), у разі їх необхідності, надаються без додаткових для цих осіб витрат.

Отже Законом встановлено вимоги, відповідно до яких сторони, які беруть участь у справі, подають до суду письмові процесуальні документи і докази, викладені державною мовою. При цьому, законом надано можливість особі, яка не володіє мовою, якою здійснюється цивільне судочинство, користуватися рідною мовою або мовою, якою вона володіє, завдяки залученню до справи перекладача, без додаткових для цієї особи витрат, а тому відсутні підстави вважати, що така особа обмежена у правах та буде позбавлена судового захисту.

Як вбачається з матеріалів позовної заяви, позивач є громадянином України, проживає та зареєстрований на території України, а тому звернення до суду повинно здійснюватися державною мовою. Однак, в супереч зазначеним положенням, позовна заява складена російською мову, що суперечить вимогам ст. 14 Закону України «Про засади державної мовної політики».

Розглянувши матеріали позовної заяви, суд дійшов висновку про відмову у відкритті провадження у справі, на підставі п.1 ч.1 ст.175 Господарського процесуального кодексу України (далі - ГПК України), з огляду на наступне.

Відповідно до ст. 125 Конституції України судоустрій в Україні будується за принципами територіальності та спеціалізації і визначається законом.

Відповідно до приписів ч. 3 ст. 22 Закону України «Про судоустрій і статус суддів» місцеві господарські суди розглядають справи, що виникають із господарських правовідносин, а також інші справи, віднесені законом до їх юрисдикції.

Відповідно до ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950 кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Однак це право не є абсолютним. Кожна держава встановлює правила судової процедури, зокрема, й процесуальні заборони та обмеження, зміст яких не допустити судовий процес у безладний рух.

Доступ до правосуддя здійснюється шляхом точного, послідовного і неухильного дотримання процесуального алгоритму, що передбачений Господарським процесуальним кодексом України.

Згідно зі ст.1 ГПК України Господарський процесуальний кодекс України визначає юрисдикцію та повноваження господарських судів, встановлює порядок здійснення судочинства у господарських судах.

За змістом ч.1 ст.3 ГПК України судочинство у господарських судах здійснюється відповідно до Конституції України, цього Кодексу, Закону про банкрутство, а також міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Суд зазначає, що поняття "суд, встановлений законом", яке зазначене у ч. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод від 04.11.1950, включає в себе, серед іншого, таку складову, як дотримання усіх правил юрисдикції та підсудності.

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 27.10.2020 у справі №635/551/17 дійшла висновку, що судова юрисдикція це інститут права, який покликаний розмежувати компетенцію як різних ланок судової системи, так і різних видів судочинства цивільного, кримінального, господарського та адміністративного. Кожен суд має право розглядати і вирішувати тільки ті справи (спори), які віднесені до їх відання законодавчими актами, тобто діяти в межах встановленої компетенції.

Велика Палата Верховного Суду також неодноразово визначала критерії розмежування судової юрисдикції. Такими критеріями розмежування судової юрисдикції, тобто передбаченими законом умовами, за яких певна справа підлягає розгляду за правилами того чи іншого виду судочинства, визначала: суб`єктний склад правовідносин, предмет спору та характер спірних матеріальних правовідносин. Вказувала, що крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, у якому розглядається визначена категорія справ (див., зокрема, постанови від 27.10.2020 у справі № 635/551/17, від 12.01.2021 у справі № 127/21764/17, від 23.03.2021 у справі № 367/4695/20).

Правила визначення юрисдикційності відповідної справи встановлені процесуальними законами, якими регламентована предметна та суб`єктна юрисдикція адміністративних, господарських та цивільних судів, це стаття 19 Кодексу адміністративного судочинства України, стаття 20 ГПК України, стаття 19 Цивільного процесуального кодексу України.

Учасниками цивільних відносин є фізичні особи та юридичні особи (ч. 1 ст. 2 ЦК України).

В свою чергу, відповідно до ст. 4 ГПК України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом. Юридичні особи та фізичні особи-підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

Предметна та суб`єктна юрисдикція господарських судів, тобто сукупність повноважень господарських судів щодо розгляду справ, віднесених до їх компетенції, визначена ст.20 ГПК України, ч.1 якої унормовано, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках.

Подання позовної заяви за правилами ГПК України означає, що позовна заява повинна бути подана за правилами предметної та суб`єктної юрисдикції справ відповідно до ст. 20 цього Кодексу.

З огляду на положення ч. 1 ст. 20 ГПК України, а також ст. 4, 45 цього Кодексу для визначення юрисдикції господарського суду щодо розгляду конкретної справи має значення суб`єктний склад саме сторін правочину та наявність спору, що виник у зв`язку зі здійсненням господарської діяльності.

Аналогічна правова позиція щодо розмежування господарської та цивільної юрисдикції наведена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 25.06.2019 у справі №904/1083/18.

Разом з тим, кожна фізична особа має право на підприємницьку діяльність, яка не заборонена законом (ст. 42 Конституції України). Це право закріплено й у ст. 50 ЦК України, у якій передбачено, що право на здійснення підприємницької діяльності, яку не заборонено законом, має фізична особа з повною цивільною дієздатністю.

Відповідно до ч. 2 ст. 50 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) фізична особа здійснює своє право на підприємницьку діяльність за умови її державної реєстрації в порядку, встановленому законом.

Фізична особа, яка бажає реалізувати своє конституційне право на підприємницьку діяльність, після проходження відповідних реєстраційних та інших передбачених законодавством процедур не позбавляється статусу фізичної особи, а набуває до свого статусу фізичної особи нової ознаки - суб`єкта господарювання. Вирішення питання про юрисдикційність спору залежить від того, чи виступає фізична особа - сторона у відповідних правовідносинах як суб`єкт господарювання та чи можна визначити ці правовідносини як господарські (п.25 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03.10.2019 у справі №920/50/19).

Отже критеріями належності справи до господарського судочинства за загальними правилами є одночасно суб`єктний склад учасників спору та характер спірних правовідносин. Крім того, таким критерієм може бути пряма вказівка в законі на вид судочинства, в якому розглядається визначена категорія справ. Ознаками господарського спору є, зокрема: участь у спорі суб`єкта господарювання; наявність між сторонами господарських відносин, врегульованих ЦК України, Господарським кодексом України, іншими актами господарського і цивільного законодавства, і спору про право, що виникає з відповідних відносин; наявність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення спору господарським судом; відсутність у законі норми, що прямо передбачала б вирішення такого спору судом іншої юрисдикції. Вирішення питання про юрисдикційність спору залежить від того, чи виступає фізична особа - сторона у відповідних правовідносинах - як суб`єкт господарювання, та від визначення цих правовідносин як господарських. Такий правовий висновок викладений у п.п.25 30 постанови Великої Палати Верховного Суду від 03.07.2019 у справі №916/1261/18, а також у постановах Великої Палати Верховного Суду від 25.02.2020 у справі №916/385/19, від 13.02.2019 у справі №910/8729/18.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово зазначала, що наявність статусу підприємця не свідчить про те, що з моменту державної реєстрації фізичної особи-підприємця така особа виступає як підприємець у всіх правовідносинах (висновки, сформульовані у постановах від 14 березня 2018 року у справі № 2-7615/10, від 5 червня 2018 року у справі № 522/7909/16-ц, від 20 червня 2018 року у справі № 216/181/16-ц, від 15 травня 2019 року у справі № 331/5054/15-ц ). Так само фізична особа, вчиняючи правочин від власного імені, може діяти з метою здійснення господарської (зокрема підприємницької) за змістом діяльності.

Отже вирішення питання про юрисдикційність спору, зокрема, за участю ФОП залежить від того, виступає чи не виступає фізична особа як сторона у спірних правовідносинах суб`єктом господарювання, та чи є ці правовідносини господарськими.

Судом установлено, що Договір №23032617/б від 23.03.2026 року про надання правової допомоги/юридичних послуг, на підставі якого виникли спірні правовідносини, був укладений між Фізичною особою-підприємцем Пухтєєвим Олексієм Володимировичем та Шитовим Максимом Олександровичем.

Стороною договору та позивачем у позові є фізична особа - Шитов Максим Олександрович, який не має статусу суб`єкта підприємницької діяльності в межах цих правовідносин.

Спір щодо виконання договору про надання правової допомоги, укладеного з фізичною особою для захисту її особистих прав, є цивільно-правовим та підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Справи, що відносяться до господарської юрисдикції наведені в ст. 20 ГПК України, зокрема зазначено, що господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках.

Відповідно до чч.2, 4 ст. 20 ГПК України для цілей цього Кодексу господарською діяльністю є діяльність юридичних осіб та фізичних осіб - підприємців у сфері суспільного виробництва, спрямована на виготовлення та реалізацію продукції, виконання робіт чи надання послуг вартісного характеру, що мають цінову визначеність.

Комерційною господарською діяльністю (підприємництвом) є самостійна, ініціативна, систематична, на власний ризик господарська діяльність, що здійснюється юридичними особами та фізичними особами - підприємцями з метою досягнення економічних і соціальних результатів та одержання прибутку.

Некомерційною господарською діяльністю є самостійна систематична господарська діяльність, що здійснюється юридичними особами та фізичними особами - підприємцями, спрямована на досягнення економічних, соціальних та інших результатів без мети одержання прибутку.

Отже, визначаючи предметну юрисдикцію справ, суди повинні виходити із суті права та/або інтересу, за захистом якого звернулася особа, заявлених вимог, характеру спірних правовідносин, змісту та юридичної природи обставин у справі.

Критеріями розмежування між справами цивільного та господарського судочинства є одночасно суб`єктний склад учасників процесу та характер спірних правовідносин.

Відповідно до ч.1 ст.20 ГПК України господарські суди розглядають справи у спорах, що виникають у зв`язку із здійсненням господарської діяльності (крім справ, передбачених частиною другою цієї статті), та інші справи у визначених законом випадках, зокрема: справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні правочинів у господарській діяльності, крім правочинів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, а також у спорах щодо правочинів, укладених для забезпечення виконання зобов`язання, сторонами якого є юридичні особи та (або) фізичні особи - підприємці; справи у спорах, що виникають з корпоративних відносин, в тому числі у спорах між учасниками (засновниками, акціонерами, членами) юридичної особи або між юридичною особою та її учасником (засновником, акціонером, членом), у тому числі учасником, який вибув, пов`язані зі створенням, діяльністю, управлінням або припиненням діяльності такої юридичної особи, крім трудових спорів.

На підставі вищевикладеного, суд дійшов висновку, що спірні правовідносини не виникли за наслідком господарської діяльності позивача та відповідача, так як позивач на час виникнення спірних правовідносин не був фізичною особою-підприємцем, а договір про надання правової допомоги укладений з фізичною особою для захисту її особистих прав, тому такий спір не підсудний господарському суду, враховуючи також застереження вказані у п.1 ч.1 ст.20 ГПК України про те, що справи у спорах, що виникають при укладанні, зміні, розірванні і виконанні договорів, стороною яких є фізична особа, яка не є підприємцем, не відносяться до юрисдикції господарських судів.

Отже позовна заява Фізичної особи ОСОБА_1 до Фізичної особи-підприємця Пухтєєва Олексія Володимировича про стягнення заборгованості за договором №23032617/б від 23.03.2026 року в розмірі 44000,00 грн, не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.

Відповідно до п.1 ч.1 ст. 175 ГПК України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства.

Згідно з чч.3, 4 ст. 175 ГПК України про відмову у відкритті провадження у справі постановляється ухвала не пізніше п`яти днів з дня надходження заяви. Така ухвала надсилається заявникові не пізніше наступного дня після її постановлення в порядку, встановленому статтею 242 цього Кодексу. До ухвали про відмову у відкритті провадження у справі, що надсилається заявникові, додаються позовні матеріали. Копія позовної заяви залишається в суді.

За таких обставин, господарський суд відмовляє у відкритті провадження у справі на підставі п. 1 ч. 1 ст. 175 ГПК України.

Згідно з ч.6 ст.175 ГПК України відмовляючи у відкритті провадження з підстави, встановленої пунктом 1 частини першої цієї статті, суд повинен роз`яснити заявнику, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи.

Статтею 15 Цивільного кодексу України (далі - ЦК України) встановлено, що кожна особа має право на захист свого цивільного права в разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства.

Згідно з ч.1 ст.16 ЦК України кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу.

Відповідно до ч.1 ст.19 Цивільного процесуального кодексу України (далі - ЦПК України) суди розглядають у порядку цивільного судочинства справи, що виникають з цивільних, земельних, трудових, сімейних, житлових та інших правовідносин, крім справ, розгляд яких здійснюється в порядку іншого судочинства.

Положеннями ч.1.ст.27 ЦПК України встановлено, що позови до фізичної особи пред`являються в суд за зареєстрованим у встановленому законом порядку місцем її проживання або перебування, якщо інше не передбачено законом.

Отже на виконання вимоги частини 6 статті 175 ГПК України господарський суд роз`яснює позивачу, що поданий на розгляд суду спір за суб`єктним складом сторін та характером правовідносин підлягає розгляду за правилами цивільного судочинства.

Керуючись п.1 ч.1 ст.175, статтями 234-235 Господарського процесуального кодексу України, суд

УХВАЛИВ:

Відмовити у відкритті провадження у справі №922/2815/26.

Ухвала набирає законної сили з моменту її підписання суддею та може бути оскаржена в порядку та строки, передбачені статтями 254-257 Господарського процесуального кодексу України.

Ухвалу підписано 17.08.2026

СуддяК.В. Аріт