Рішення № 139005485, 12.08.2026, Київський районний суд м. Полтави

Київський районний суд м. Полтави

Справа № 552/168/26

Провадження № 2/552/1296/26

Р І Ш Е Н Н Я

іменем україни

12.08.2026 Київський районний суд м. Полтави в складі:

головуючого судді Яковенко Н.Л.,

секретаря судового засідання Руденької А.І.,

за участю

представника позивача ОСОБА_1 ,

відповідача ОСОБА_2 ,

представника відповідача ОСОБА_3 ,

третьої особи ОСОБА_4 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в приміщенні суду в м. Полтава цивільну справу № 552/168/26 за позовом ОСОБА_5 до ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, треті особи ОСОБА_8 , ОСОБА_4 , Комунальне підприємство «Житлово-експлуатаційна організація № 2» Полтавської міської ради, Управління майном комунальної власності міста, -

В С Т А Н О В И В:

Позивач ОСОБА_5 13.01.2026 звернувся в Київський районний суд м. Полтави з позовом до ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням.

Позовна заява обґрунтована тим, що ОСОБА_5 є квартиронаймачем житлового приміщення квартири в АДРЕСА_1 .

Вказував, що квартира не приватизована, перебуває у комунальній власності, відповідачі ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_2 починаючи з 2022 року в квартирі не проживають, речі їх відсутні, житловим приміщенням не користувалися.

В позовній заяві просив визнати ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_2 такими, що втратили право користування жилим приміщенням в квартирі АДРЕСА_2 .

Ухвалою Київського районного суду м. Полтави від 15.01.2026 відкрито провадження в даній справі за правилами спрощеного позовного провадження.

Управління майном комунальної власності міста як третя особа по справі 03.02.2026 полало до суду свої письмові пояснення на позовну заяву, в яких вказувало не необхідність встановлення фактичних обставин, факту відсутності та підстав, розглядати справу просила третя особа за відсутності представника.

Відповідачі відзив на позовну заяву у встановленому законом порядку не подавали.

В судовому засіданні 12.08.2026 представник позивача повністю підтримала подану до суду позовну заяву, посилаючись на викладені в ній обставини.

Відповідач ОСОБА_2 та її представник проти задоволення позовних вимог заперечували. ОСОБА_9 вказувала на ту обставину, що жилим приміщенням не користується орієнтовно з 2023 року з поважних причин, позивач ОСОБА_5 чинить перешкоди в користування спірною квартирою.

Третя особа ОСОБА_4 просив задовольнити позовні вимоги.

Інші учасники справи в судове засідання не з`явилися.

Суд, заслухавши представника позивача, відповідача та її представника, третю особу, дослідивши зібрані в справі докази, матеріали цивільної справи № 552/5021/25, приходить до таких висновків.

Судом встановлено, що квартира АДРЕСА_2 перебуває в комунальній власності міста, на реєстраційному обліку в квартирі знаходяться: ОСОБА_5 , ОСОБА_6 , ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_8 , ОСОБА_7 .

ОСОБА_5 та ОСОБА_6 з 26.12.2003 перебували в зареєстрованому шлюбі, який розірвано заочним рішенням Київського районного суду м. Полтави від 09.10.2025 в справі № 552/5020/25, яке набрало законної сили.

ОСОБА_5 та ОСОБА_6 є батьками ОСОБА_4 , ОСОБА_2 , ОСОБА_8 .

Конституцією України передбачено захист права власності та захист права на житло.

Згідно статті 30 Конституції України кожному гарантується недоторканність житла.

Статтею 47 Конституції України визначено, що кожен має право на житло. Ніхто не може бути примусово позбавлений житла, інакше як на підставі закону за рішенням суду.

Житлом фізичної особи є житловий будинок, квартира, інше жиле приміщення, призначені та придатні для постійного або тимчасового проживання в них (стаття 379 Цивільного кодексу України).

Стаття 71 ЖК Української РСР, яка не втратила чинність на підставі Закону № 4751-IX від 13.01.2026 «Про основні засади житлової політики» та діє, установлює загальні правила збереження жилого приміщення за тимчасово відсутніми громадянами.

Згідно із пунктом 2 частини третьої статті 71 ЖК Української РСР жиле приміщення зберігається за тимчасово відсутнім наймачем або членами його сім`ї понад шість місяців у випадку тимчасового виїзду з постійного місця проживання за умовами і характером роботи або у зв`язку з навчанням (учні, студенти, стажисти, аспіранти тощо), у тому числі за кордоном, - протягом усього часу виконання цієї роботи або навчання.

У випадках, передбачених пунктами 1-7 цієї статті, право користування жилим приміщенням зберігається за відсутнім протягом шести місяців з дня закінчення строку, зазначеного у відповідному пункті.

Відповідно до ст.ст. 71, 72 ЖК України наймач або член його сім`ї може бути визнаний таким, що втратив право користування жилим приміщенням, зокрема, за умови, що не проживає в ньому без поважних причин понад шість місяців. Умовою визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням є відсутність особи без поважних на те причин.

Процесуальний закон покладає обов`язок на позивача довести факт відсутності відповідача понад встановлені статтею 71 ЖК України строки у жилому приміщенні без поважних причин. Початок відліку часу відсутності визначається від дня, коли особа залишила приміщення. Повернення особи до жилого приміщення, яке вона займала, перериває строк тимчасової відсутності. При тимчасовій відсутності за особою продовжує зберігатись намір ставитися до жилого приміщення як до свого постійного місця проживання, тому при розгляді позову про визнання особи такою, що втратила право на жилу площу, суд повинен ретельно дослідити обставини, які мають значення для встановлення причин довготривалої відсутності.

Аналогічні висновки викладені у постановах Верховного Суду від 24 жовтня 2018 року у справі № 490/12384/16-ц (провадження № 61-37646св18), від 22 листопада 2018 року у справі № 760/13113/14-ц (провадження № 61-30912св18), від 26 лютого 2020 року у справі № 333/6160/17 (провадження №61-7317св19), від 18 березня 2020 року у справі № 182/6536/13 (провадження № 61-23089св19), від 22 грудня 2021 року у справі № 758/12823/17 (провадження № 61-6652св21), від 26 липня 2023 року у справі № 754/5333/18 (провадження № 61-4094св23).

У постанові Верховного Суду у складі колегії суддів Першої судової палати Касаційного цивільного суду від 31 серпня 2022 року у справі 344/19735/19 (провадження № 61-13123св21) зазначено, що Верховний Суд виходить з того, що у справах про визнання наймача або члена його сім`ї таким, що втратив право користування жилим приміщенням, необхідно з`ясовувати причини відсутності відповідача понад встановлені строки. При вирішенні спору про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням, необхідно встановити факт відсутності особи у жилому приміщення понад шість місяців та поважність причин такої відсутності.

У постанові Верховного Суду від 27 серпня 2021 року у справі № 521/5887/17 (провадження № 61-7894св20) зроблено висновок, що аналіз норм статей 71, 72 ЖК України дає підстави для висновку, що особа може бути визнана такою, що втратила право користування житловим приміщенням за одночасної наявності двох умов: непроживання особи в житловому приміщенні більше шести місяців та відсутність поважних причин на це. Підставою для визнання особи такою, що втратила право користування житловим приміщенням, може слугувати лише свідома поведінка такої особи, яка свідчить про втрату нею інтересу до такого житлового приміщення. Вичерпного переліку поважних причин непроживання в житловому приміщенні законодавством не встановлено, у зв`язку з чим зазначене питання суд вирішує в кожному конкретному випадку, з урахуванням конкретних обставин справи і правил ЦПК України щодо оцінки доказів.

Твердження позивача про те, що відповідачі ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_2 без поважних причин не проживають в квартирі АДРЕСА_2 спростовано дослідженими в справі доказами.

Встановлено, що відповідачі ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_2 у встановленому законом порядку зареєстрували своє постійне місце проживання в спірній квартирі, іншого постійного житла не мають.

Відповідач ОСОБА_7 з 25.09.2022 перебуває на військовій службі у військовій за мобілізацією частині НОМЕР_1 .

ОСОБА_2 станом на час звернення позивача до суду з даним позовом неодноразово зверталася до органів поліції із зверненнями щодо протиправних дій позивача, обґрунтовуючи свої звернення неможливістю потрапити до житлового приміщення.

Судом встановлено та не оспорюється позивачем, що між сторонами по справі склалися недоброзичливі відносини, виникають конфлікти щодо користування спірним житлом.

Суд приходить до висновку про недоведеність позивачем самої свідомої поведінки відповідачів, яка б могла свідчити про втрату ними інтересу до житлового приміщення в квартирі АДРЕСА_2 .

Та обставина, що відповідачі до часу звернення позивача до суду з позовом не приймали участі в утримання квартири не є самостійною підставою для визнання їх такими, що втратили право користування житлом.

Надані до суду акти про непроживання не є належними та допустимими доказами, вони складені в період 2025-2026 років, спростовані наданими до суду та дослідженими судом матеріалами перевірки звернень відповідача ОСОБА_2 органами поліції.

При вирішенні справи суд враховує, що вирішуючи питання про позбавлення особи права користування житлом, суди мають застосовувати Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод від 04 листопада 1950 року (далі - Конвенція) та практику Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) як джерело права.

У статті 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі -Конвенція) закріплено право кожного на повагу до його приватного і сімейного життя, житла і до таємниці кореспонденції. Органи державної влади не можуть втручатись у здійснення цього права інакше, ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров`я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб.

Згідно з Конвенцією поняття «житло» не обмежується приміщеннями, в яких законно мешкають або законно створені. Чи є конкретне місце проживання «житлом», яке підлягає захисту на підставі пункту 1 статті 8 Конвенції, залежить від фактичних обставин, а саме від наявності достатніх та триваючих зв`язків з конкретним місцем (рішення ЄСПЛ у справі «Прокопович проти Росії», заява № 58255/00, пункт 36). Втрата житла є найбільш крайньою формою втручання у право на повагу до житла (рішення ЄСПЛ від 13 травня 2008 року у справі «МакКенн проти Сполученого Королівства», заява № 19009/04, пункт 50).

Велика Палата Верховного Суду у постановах від 21 серпня 2019 року у справі № 569/4373/16-ц (провадження № 14-298цс19), від 13 жовтня 2020 року у справі № 447/455/17 (провадження № 14-64цс20), підсумовуючи висновки про принципи застосування статті 8 Конвенції та статті 1 Першого протоколу до Конвенції, викладені у рішеннях Європейського суду з прав людини, дійшла висновку, що позбавлення особи права користування житлом можливе за умов, що таке втручання у право особи на повагу до приватного життя та права на житло, передбачене законом, переслідує легітимну мету, визначену пунктом 2 статті 8 Конвенції, та є необхідним у демократичному суспільстві.

У практиці ЄСПЛ напрацьовано три головні критерії, які слід оцінювати на предмет відповідності втручання в право особи на мирне володіння своїм майном принципу правомірного втручання, сумісного з гарантіями статті 1 Першого протоколу, а саме: а) чи є втручання законним; б) чи переслідує воно «суспільний інтерес»; в) чи є такий захід пропорційним визначеним цілям. ЄСПЛ констатує порушення державою статті 1 Першого протоколу, якщо хоча б одного критерію не буде додержано.

У своїй діяльності ЄСПЛ керується принципом пропорційності, тобто дотримання «справедливого балансу», враховуючи те, що заінтересована особа не повинна нести непропорційний та надмірний тягар. Конкретному приватному інтересу повинен протиставлятися інший інтерес, який може бути не лише публічним (суспільним, державним), але й іншим приватним інтересом, тобто повинен існувати спір між двома юридично рівними суб`єктами, кожен з яких має свій приватний інтерес, перебуваючи в цивільно-правовому полі.

У постанові від 31 березня 2021 року у справі №753/72/17 (провадження № 61-18178св20) Верховний Суд зазначив, що вимога про визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням, у разі її задоволення має фактичним наслідком позбавлення відповідачів права на житло та, відповідно, виселення їх.

Проте таке позбавлення права має ґрунтуватися не лише на вимогах закону, але й бути виправданим, необхідним для захисту прав позивача та співмірним із тим тягарем, який у зв`язку із втратою житла покладається на сторону відповідача, оскільки позбавлення житла будь-якої особи є крайнім заходом втручання у права на житло.

Матеріали справи не містять доказів щодо наявності у відповідачів іншого житла на території України, яке було б придатне для проживання, тому визнання відповідачів такими, що втратили право користування житловим приміщенням не може розглядатися як необхідне в демократичному суспільстві, оскільки не відповідає принципу пропорційності в контексті статті 8 Конвенції.

На підставі викладеного, враховуючи, що факт не проживання відповідачів ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_2 в квартирі АДРЕСА_2 без поважних причин не знайшов свого підтвердження, суд приходить до висновку, що позовні вимоги ОСОБА_5 є повністю безпідставними та не підлягають задоволення.

Відповідно до ч.1 та ч. 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: у разі задоволення позову - на відповідача; у разі відмови в позові - на позивача; у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Оскільки суд дійшов висновку про відмову в задоволенні позовних вимог в повному обсязі, понесені позивачем судові витрати відшкодуванню не підлягають.

Керуючись ст.ст. 264, 265 ЦПК України,

В И Р І Ш И В :

В задоволенні позовних вимог ОСОБА_5 до ОСОБА_6 , ОСОБА_7 , ОСОБА_2 про визнання особи такою, що втратила право користування жилим приміщенням відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду подається до Полтавського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Учасники справи:

Позивач ОСОБА_5 , місце проживання АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_2 .

Відповідач ОСОБА_6 , місце проживання АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_3 .

Відповідач ОСОБА_2 , місце проживання АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_4 .

Відповідач ОСОБА_7 , місце проживання АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_5 .

Третя особа ОСОБА_8 , місце проживання АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_6 .

Третя особа ОСОБА_4 , місце проживання АДРЕСА_1 , РНОКПП НОМЕР_7 .

Третя особа Комунальне підприємство «Житлово-експлуатаційна організація № 2» Полтавської міської ради, місцезнаходження 36040, м. Полтава, вул. Івана Мазепи, 30, код ЄДРПОУ 13961729.

Третя особа Управління майном комунальної власності, місцезнаходження 36000, м. Полтава, вул. Соборності, 36, код ЄДРПОУ 13967034.

Повне судове рішення складено 14.08.2026.

Головуючий суддя Н.Л.Яковенко