Рішення № 138987091, 14.08.2026, Вознесенський міськрайонний суд Миколаївської області

Справа № 473/2444/26

РІШЕННЯ

іменем України

"14" серпня 2026 р. Вознесенський міськрайонний суд Миколаївської області у складі головуючого - судді Вуїва О.В.,

за участю: секретаря судового засідання Москаленко С.Л., відповідачки ОСОБА_1 ,

розглянувши у відкритому судовому засіданні у м. Вознесенську цивільну справу за позовом Товариства з обмеженою відповідальністю «Стар Файненс Груп» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором,

В С Т А Н О В И В:

У травні 2026 року ТОВ «Стар Файненс Груп» звернулося до суду з позовом до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором, у якому вказувало, що 02 січня 2026 року ТОВ «Стар Файненс Груп» уклало з ОСОБА_1 . Договір про надання кредиту №03099-01/2026.

Відповідно до договору ТОВ «Стар Файненс Груп» зобов`язалося надати та надало ОСОБА_1 кредит у розмірі 8 000 грн зі строком користування коштами протягом 120 днів, а відповідачка зобов`язалася повернути кредит до 01 травня 2026 року, а також сплачувати проценти за користування ним у розмірі 0,90 % на день від суми залишку заборгованості за кредитом (з правом отримання індивідуальної знижки у розмірі 22,22 % на перший платіж за умови сплати до 31 січня 2026 року коштів у розмірі не менше першого платежу) та сплатити комісію за надання кредиту у розмірі 10 % від суми кредиту (800 грн).

У разі порушення позичальницею умов договору остання зобов`язалася сплатити неустойку штраф у розмірі 100 % від суми простроченої заборгованості.

Позичальниця свої зобов`язання жодному з кредиторів належним чином не виконала, у зв`язку з чим виникла заборгованість у загальному розмірі 23 424 грн, у тому числі:

-заборгованість за кредитом 8 000 грн;

-заборгованість за процентами 7 344 грн;

-заборгованість за комісією за надання кредиту 800 грн;

-нарахований штраф за порушення умов договору 7 280 грн.

Вказану заборгованість позивач просив стягнути з відповідачки у повному обсязі.

08 червня 2026 року від відповідачки ОСОБА_1 надійшов відзив на позовну заяву, у якому вона позовні вимоги визнала частково в частині стягнення заборгованості за кредитом (тілом кредиту). Щодо задоволення решти позовних вимог заперечувала, зокрема:

- в частині стягнення заборгованості за процентами вказувала на те, що така заборгованість є недоведеною, необґрунтованою та завищеною, суперечить умовам кредитного договору та підтверджена лише суперечливим розрахунком, який не відповідає розміру вимог та не містить інформації щодо порядку та періодів обчислення процентів. Також на підтвердження вказаної заборгованості не надано первинних бухгалтерських документів;

- вимога позивача про стягнення нарахованої комісії за надання кредиту є безпідставною у зв`язку з її недоведеністю та економічною необґрунтованістю;

- вимога позивача про стягнення нарахованої неустойки за порушення умов кредитного договору є безпідставною у зв?язку з введенням в Україні заборони на нарахування та стягнення неустойки за порушення позичальником кредитних зобов?язань протягом строку дії воєнного стану, така неустойка не підтверджена належним розрахунком.

Крім цього, вважала завищеними, неспівмірними обсягу наданих послуг та недоведеними витрати на професійну правничу допомогу

11 червня 2026 року від представника позивача надійшла відповідь на відзив на позовну заяву, у якому останній наполягав на задоволенні позову, вказуючи на те, що матеріали справи містять усі необхідні докази на підтвердження факту укладення сторонами кредитного договору, узгодження умов кредитування, які підлягали обов`язковому виконанню, та невиконання умов правочину позичальницею. Заборгованість за кредитним договором розрахована у повній відповідності до умов кредитного договору, підтверджена відповідним розрахунком, а тому підлягає стягненню в нарахованому розмірі. Також вважав доведеним та обгрунтованим розмір витрат на професійну правничу допомогу.

В судове засідання представник позивача не з`явився, проте в матеріалах справи міститься заява про розгляд справи без його участі, позовні вимоги підтримує у повному обсязі.

Відповідачка ОСОБА_1 в судовому засіданні позовні вимоги визнала частково, надала пояснення, аналогічні викладеним у відзиві на позов.

Суд вважав можливим провести розгляд справи без особистої участі представника позивача, оскільки матеріали справи містять усю необхідну інформацію та докази для вирішення спору.

Заслухавши пояснення відповідачки ОСОБА_1 , дослідивши матеріали справи в межах заявлених позовних вимог та на підставі наявних у ній доказів, суд прийшов до наступного.

Зокрема, суд встановив, що 02 січня 2026 року ТОВ «Стар Файненс Груп» уклало з ОСОБА_1 . Договір про надання фінансового кредиту №03099-01/2026.

Відповідно до договору ТОВ «Стар Файненс Груп» зобов`язалося надати ОСОБА_1 кредит у розмірі 8 000 грн зі строком користування коштами протягом 120 днів, а відповідачка зобов`язалася повернути кредит до 01 травня 2026 року, а також сплачувати проценти за користування ним у розмірі 0,90 % на день від суми залишку заборгованості за кредитом (з правом отримання індивідуальної знижки у розмірі 22,22 % на перший платіж за умови сплати до 31 січня 2026 року коштів у розмірі не менше першого платежу) та сплатити комісію за надання кредиту у розмірі 10 % від суми кредиту (800 грн).

У разі порушення позичальницею умов договору остання зобов`язалася сплатити неустойку штраф у розмірі 100 % від суми простроченої заборгованості.

Згідно ч. 1 ст. 626 ЦК України договором є домовленість сторін, спрямована на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов`язків.

Стаття 627 ЦК України передбачає, що відповідно до ст. 6 цього Кодексу сторони є вільними в укладенні договору, виборі контрагента та визначені умов договору з урахуванням вимог цього Кодексу, інших актів Цивільного законодавства, звичаїв ділового обороту, вимог розумності та справедливості.

При цьому, згідно ч. 1 ст. 628 ЦК України зміст договору становлять умови (пункти), визначені на розсуд сторін і погоджені ними, та умови, які є обов`язковими відповідно до актів цивільного законодавства.

Договір є укладеним, якщо сторони досягли згоди з усіх істотних умов договору.

Істотними умовами договору є умови про предмет договору, умови, що визначені законом як істотні або є необхідними для договорів даного виду, а також усі ті умови, щодо яких за заявою хоча б однієї із сторін має бути досягнуто згоди.

Договір укладається шляхом пропозиції однієї сторони укласти договір (оферти) і прийняття пропозиції (акцепту) другою стороною (ст. 638 ЦК України).

Згідно ст. 1055 ЦК України кредитний договір укладається у письмовій формі.

Кредитний договір, укладений з недодержанням письмової форми, є нікчемним.

Відповідно до ч.ч. 1-3 ст. 207 ЦК України правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо його зміст зафіксований в одному або кількох документах (у тому числі електронних), у листах, телеграмах, якими обмінялися сторони, або надсилалися ними до інформаційно-комунікаційної системи, що використовується сторонами. У разі якщо зміст правочину зафіксований у кількох документах, зміст такого правочину також може бути зафіксовано шляхом посилання в одному з цих документів на інші документи, якщо інше не передбачено законом.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо воля сторін виражена за допомогою телетайпного, електронного або іншого технічного засобу зв`язку.

Правочин вважається таким, що вчинений у письмовій формі, якщо він підписаний його стороною (сторонами).

Використання при вчиненні правочинів факсимільного відтворення підпису за допомогою засобів механічного, електронного або іншого копіювання, електронного підпису або іншого аналога власноручного підпису допускається у випадках, встановлених законом, іншими актами цивільного законодавства, або за письмовою згодою сторін, у якій мають міститися зразки відповідного аналога їхніх власноручних підписів, або іншим чином врегульовується порядок його використання сторонами.

Згідно ч. 2 ст. 639 ЦК України якщо сторони домовилися укласти договір за допомогою інформаційно-комунікаційних систем, він вважається укладеним у письмовій формі.

З матеріалів справи вбачається, що кредитний договір був вчинений в електронній формі. Зокрема, сторони з дотриманням положень ст. 11 Закону України «Про електронну комерцію» узгодили у ньому усі істотні умови, відповідно до ст. 12 Закону України «Про електронну комерцію» позичальниця погодилася з ними та підписала правочин за допомогою електронного підпису одноразовим ідентифікатором.

Таким чином, на підставі вказаного договору в ОСОБА_1 виникли відповідні права та обов`язки позичальниці.

Відповідно до ст. 629 ЦК України договір є обов`язковим для виконання сторонами.

Згідно ст. 1054 ЦК України за кредитним договором банк або інша фінансова установа (кредитодавець) зобов`язується надати грошові кошти (кредит) позичальникові у розмірі та на умовах, встановлених договором, а позичальник зобов`язується повернути кредит та сплатити проценти.

До відносин за кредитним договором застосовуються положення щодо договору позики, якщо інше не встановлено законом і не випливає із суті кредитного договору.

Відповідно до ст.ст. 611, 612, 623-625, 1049, 1050 ЦК України позичальник зобов`язаний повернути позикодавцю позику у строк та в порядку, що встановлені договором.

В разі несвоєчасного повернення позики або її чергової частини (прострочення боржника) він не звільняється від обов`язку виконання зобов`язання, зокрема повинен повернути суму позики разом з процентами та іншими нарахуваннями, відшкодувати позикодавцю збитки та сплатити неустойку.

Суд встановив, що ТОВ «Стар Файненс Груп» виконало взяті на себе зобов`язання щодо надання відповідачці кредиту у розмірі 8 000 грн, що не оспорювалося сторонами.

У той же час, матеріали справи не містять доказів належного виконання позичальницею своїх зобов`язань.

Разом з тим, згідно ч. 1 ст. 526 ЦК України зобов`язання має виконуватися належним чином відповідно до умов договору та вимог цього Кодексу, інших актів цивільного законодавства, а за відсутності таких умов та вимог - відповідно до звичаїв ділового обороту або інших вимог, що звичайно ставляться.

Відповідно до ч. 1 ст. 530 ЦК України якщо у зобов`язанні встановлений строк (термін) його виконання, то воно підлягає виконанню у цей строк (термін).

Зобов`язання припиняється виконанням, проведеним належним чином (ст. 599 ЦК України).

Суд не приймає до уваги доводи відзиву про те, що позивачем не надано первинних бухгалтерських документів, що б підтвердили наявну заборгованість, оскільки на підтвердження розміру заборгованості позивач надав суду окремий та детальний (помісячний) розрахунок заборгованості.

За загальним правилом наявність та розмір заборгованості за кредитним договором дійсно підтверджується первинними банківськими документами, зокрема випискою з банківського рахунку позичальника. Однак слід звернути увагу на те, що кредитодавець не є банківською установою, а має статус фінансової установи, керується у своїй діяльності Законом України «Про фінансові послуги та фінансові компанії», здійснює господарську діяльність з надання фінансових послуг, зокрема з кредитування без відкриття для позичальників окремих рахунків (на відміну від банківських установ), а тому не створює первинні банківські документи. Відтак наданий суду позивачем розрахунок (в сукупності з перерахуваннях позичальниці кредиту) є належним та допустимим доказом заборгованості та її розміру.

Зі свого боку відповідачка не надала жодних доказів на спростування наданого позивачем розрахунку, зокрема альтернативного розрахунку заборгованості (контррозрахунку).

Однак згідно з ч.ч. 1, 5-6 ст. 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

У той же час, наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування. Питання про вірогідність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Велика Палата Верховного Суду неодноразово наголошувала на необхідності застосування передбачених процесуальним законом стандартів доказування та зазначала, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Зокрема, цей принцип передбачає покладення тягаря доказування на сторони. Водночас, цей принцип не створює для суду обов`язку вважати доведеною та встановленою обставину, про яку стверджує сторона. Таку обставину треба доказувати таким чином, аби реалізувати стандарт більшої переконливості, за яким висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається вірогіднішим, ніж протилежний (постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц, від 16 листопада 2021 року у справі № 904/2104/19).

При цьому, Велика Палата Верховного Суду зазначала, що покладений на суд обов`язок оцінювати докази, обставини справи з огляду на їх вірогідність передбачає, що висновки суду можуть будуватися на умовиводах про те, що факти, які розглядаються, скоріше були (мали місце), аніж не були.

Кожна із сторін судового спору самостійно визначає докази, які, на її думку, належним чином підтверджують або спростовують заявлені позовні вимоги. Суд з дотриманням вимог щодо всебічного, повного, об`єктивного та безпосереднього дослідження наявних у справі доказів визначає певну сукупність доказів, з урахуванням їх вірогідності та взаємного зв`язку, які, за його внутрішнім переконанням, дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, що входять до предмета доказування. Сторона судового спору, яка не погоджується з доводами опонента, має їх спростовувати шляхом подання відповідних доказів, наведення аргументів, надання пояснень тощо. Інакше принцип змагальності, задекларований у ст. 13 ЦПК України, втрачає сенс.

Згідно наданого позивачем розрахунку заборгованості за кредитним договором заборгованість ОСОБА_1 станом на 22 квітня 2026 року становить 23 424 грн, у тому числі:

-заборгованість за кредитом 8 000 грн;

-заборгованість за процентами (за період з 02 січня 2026 року до 13 квітня 2026 року) 7 344 грн;

-заборгованість за комісією за надання кредиту 800 грн;

-нарахований штраф за порушення умов договору 7 280 грн.

Суд погоджується з таким розрахунком в частині процентів, оскільки розрахунок в цій частині відповідає умовам кредитного договору та періоду нарахування відсотків (нарахування здійснені за узгодженою сторонами процентною ставкою та в межах узгодженого строку кредитування).

Тому належний розмір процентів до стягнення становить 7 344 грн (8 000 грн (розмір кредиту) х 0,90 % (процентна ставка) / 100 х 102 (період нарахування процентів з 02 січня 2026 року до 13 квітня 2026 року).

В частині тверджень відзиву про необгрунтованість нарахування кредитором комісії за надання кредиту суд виходить з узгодження сторонами кредитного договору вказаної умови у тексті правочину, а також ч. 2 ст. 8 Закону України «Про споживче кредитування», якою передбачено можливість встановлення кредитодавцем у межах споживчого кредитування додаткових комісій, пов`язаних з наданням, обслуговуванням та поверненням кредиту, які включаються до загальних витрат за споживчим кредитом.

Дійсно, у своїх постановах Верховний Суд (наприклад: постанова Верховного Суду у складі Об`єднаної палати Касаційного цивільного суду від 06 листопада 2023 року у справі № 204/224/21; постанови Верховного Суду від 31 серпня 2022 року у справі № 202/5330/19, від 14 вересня 2022 року у справі № 755/11636/21, від 08 лютого 2023 року у справі № 168/349/20 та інші) неодноразово зазначав, що якщо у кредитному договорі не зазначено перелік додаткових та супутніх банківських послуг кредитодавця та/або кредитного посередника, які пов`язані з отриманням, обслуговуванням і поверненням кредиту, які надаються позичальнику та за які банком встановлена щомісячна комісія за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування), то такий пункт договору є нікчемним відповідно до частин першої та другої статті 11, частини п`ятої статті 12 Закону України «Про споживче кредитування».

Однак суд звертає увагу на те, що вказані правові висновки стосуються саме нікчемності умов договору про встановлення щомісячної плати за обслуговування кредиту (розрахунково-касове обслуговування), а не одноразової сплати послуги, пов`язаної з наданням (перерахуванням на користь позичальника) кредиту.

Сторони узгодили в кредитному договорі сплату позичальницею комісії у розмірі 800 грн, а тому вона підлягає стягненню з відповідачки на користь позивача.

Що стосується нарахованої неустойки, то в цій частині слід зазначити наступне.

Особа може бути звільнена від цивільного обов`язку або його виконання у випадках, встановлених договором або актами цивільного законодавства (ч. 1 ст. 14 ЦК України).

Відповідно до п. 18 Прикінцевих та перехідних положень ЦК України у період дії в Україні воєнного, надзвичайного стану та у тридцятиденний строк після його припинення або скасування у разі прострочення позичальником виконання грошового зобов`язання за договором, відповідно до якого позичальнику було надано кредит (позику) банком або іншим кредитодавцем (позикодавцем), позичальник звільняється від відповідальності, визначеної статтею 625 цього Кодексу, а також від обов`язку сплати на користь кредитодавця (позикодавця) неустойки (штрафу, пені) за таке прострочення. Установити, що неустойка (штраф, пеня) та інші платежі, сплата яких передбачена відповідними договорами, нараховані включно з 24 лютого 2022 року за прострочення виконання (невиконання, часткове виконання) за такими договорами, підлягають списанню кредитодавцем (позикодавцем).

Аналогічні положення, що містилися в Законі України «Про споживче кредитування», дійсно були виключені Законом України від 22 листопада 2023 року № 3498-IX «Про внесення змін до деяких законів України щодо удосконалення державного регулювання ринків фінансових послуг».

При цьому, аналогічні зміни в розділ «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України Законом № 3498-IX не вносились.

Отже, на момент виникнення спірних правовідносин є чинними положення п. 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України в редакції Закону № 2120-IX.

У Рішенні Конституційного Суду України від 13 березня 2012 року у справі №5-рп/2012 вказано: «Згідно з правовою позицією Конституційного Суду України конкретна сфера суспільних відносин не може бути водночас врегульована однопредметними нормативними правовими актами однакової сили, які за змістом суперечать один одному (абзац п`ятий пункту 3 мотивувальної частини Рішення від 3 жовтня 1997 року № 4-зп). Виходячи з наведеного Конституційний Суд України вважає, що невідповідність окремих положень спеціального закону положенням Кодексу не може бути усунена шляхом застосування правила, за яким з прийняттям нового нормативно-правового акта автоматично призупиняє дію акт (його окремі положення), який був чинним у часі раніше. Оскільки Кодекс є основним актом цивільного законодавства, то будь-які зміни у регулюванні однопредметних правовідносин можуть відбуватися лише з одночасним внесенням змін до нього відповідно до порядку, встановленого абзацом третім частини другої статті 4 Кодексу».

Відтак, хоч Закон №3498-IX від 22 листопада 2023 року прийнятий пізніше, ніж Закон № 2120-IX від 15 березня 2022 року, проте статтею 4 ЦК України встановлено, що інші закони України приймаються відповідно до Конституції України та ЦК України, а на суб`єкта законодавчої ініціативи, що подає до Верховної Ради проект закону, який регулює цивільні відносини інакше, ніж ЦК України, покладено обов`язок одночасно подати до Верховної Ради проект закону про внесення змін до ЦК України, які мають розглядатися одночасно.

Оскільки на момент виникнення спірних правовідносин відповідні зміни до ЦК України подані не були, то з огляду на положення статті 4 ЦК України та позицію Конституційного Суду України, застосування колізійного принципу lex posterior derogat priori (лат. «пізніший закон скасовує попередній») у цій ситуації неможливе.

Отже, зазначення у ЦК України про необхідність прийняття інших законів відповідно до цього Кодексу є достатньою підставою вважати, що норма ЦК України превалює над однопредметною нормою іншого нормативно-правового акта, який має юридичну силу закону України.

Спеціальні норми закону можуть містити уточнюючі положення, проте не можуть прямо суперечити положенням ЦК України.

Разом з тим, при існуванні складної змістової колізії, застосуванню підлягають норми того нормативно-правового акта, який повно та точно врегульовує конкретні правовідносини, містить чіткі та зрозумілі положення, які забезпечують передбачуваність законодавства та відповідають законним очікуванням суб`єктів правовідносин.

У практиці Європейського суду з прав людини знайшов своє застосування принцип правової визначеності. Цей Суд у своїх рішеннях неодноразово робив висновок, що принцип правової визначеності є одним з фундаментальних аспектів верховенства права (рішення у справах «Брумареску проти Румунії», «Стіл та інші проти Сполученого Королівства» та ін.).

Суд неодноразово вказував, що він виходить із таких вимог до національних нормативно-правових актів, щоб вони вважалися законом для цілей Конвенції: 1) нормативно-правовий акт повинен бути доступним громадянинові як орієнтир правової поведінки і її наслідків, достатнім за тих правових норм, що застосовуються у конкретній справі; 2) норма не може вважатися законом, якщо вона не сформульована з необхідною точністю (справа «Санді Таймз проти Сполученого Королівства». У справі «Кантоні проти Франції» Суд зазначив, що закон має відповідати якісним вимогам: бути доступним і передбачуваним.

Аналіз нормативно-правових актів дає підстави стверджувати, що саме норми ЦК України (чинні на момент виникнення спірних правовідносин) найбільш повно та точно врегульовували цивільні правовідносини щодо стягнення неустойки під час дії воєнного стану.

Зазначене відповідає висновкам Великої Палати Верховного Суду, викладеним в постанові від 22 червня 2021 року у справі № 334/3161/17.

Враховуючи викладене, суд вважає, що до спірних правовідносин підлягає застосуванню пункт 18 розділу «Прикінцеві та перехідні положення» ЦК України, який регулює звільнення позичальників від відповідальності за прострочення виконання грошових зобов`язань (зокрема, сплати неустойки) під час дії воєнного стану в Україні, і яка превалює над однопредметною нормою іншого нормативно-правового акта, який має юридичну силу закону України.

За встановленого, нарахований позивачем штраф не підлягає стягненню.

Тому заборгованість за кредитним договором становить 16 144 грн, у тому числі:

-заборгованість за кредитом 8 000 грн;

-заборгованість за процентами (за період з 02 січня 2026 року до 13 квітня 2026 року) 7 344 грн;

-заборгованість за комісією за надання кредиту 800 грн.

Відповідно до ч. 1 ст. 141 ЦПК України з відповідачки на користь позивача (згідно розміру задоволених вимог) також підлягають стягненню 1 834,93 грн судового збору.

Що стосується вимоги позивача про стягнення витрат на професійну правничу допомогу, то в цій частині суд виходить з наступного.

Дійсно, відповідно до вимог ст.ст. 133, 137, 141 ЦПК України суд в залежності від результату розгляду справи зобов`язаний розподілити між сторонами витрати на професійну правничу допомогу.

На підтвердження понесених витрат на правничу допомогу позивач надав суду копію Договору про надання правової допомоги від 02 січня 2026 року №44022416, укладеного між ТОВ «Стар Файненс Груп» та ФОП Горобей Р.Г. (який має статус адвоката), з додатками, що містять перелік, опис та узгоджену сторонами вартість виконаних робіт, необхідних для надання правничої допомоги, зокрема: усна консультація клієнта, витрачено 0,5 год., вартість послуги - 250 грн; письмова консультація клієнта, витрачено 0,5 год., вартість послуги - 500 грн; правовий аналіз відносин сторін та надання правових рекомендацій, витрачено 1 год., вартість послуги 1 500 грн; складання позовної заяви, витрачено 2 год., вартість послуги 3 000 грн; формування додатків до позову, витрачено 0,5 год., вартість послуги 750 грн, всього 6 000 грн.

Проте у постановах Верховного Суду від 07 листопада 2019 року у справі № 905/1795/18 та від 08 квітня 2020 року у справі № 922/2685/19 висловлено правову позицію, за якою суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості, пропорційності та верховенством права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи на складність справи, витрачений адвокатом час, та неспівмірним у порівнянні з ринковими цінами адвокатських послуг.

Верховний Суд неодноразово вказував на те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи та фінансового стану обох сторін (додаткова постанова Великої Палати Верховного Суду від 19 лютого 2020 року у справі № 755/9215/15-ц).

Ті самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі статті 41 Конвенції.

Зокрема, у рішенні Європейського суду з прав людини у справі «Лавентс проти Латвії» від 28 листопада 2002 року зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Спірні правовідносини між сторонами виникли з приводу стягнення заборгованості за кредитним договором.

Даний спір є спором незначної складності, судова практика щодо яких є сталою і передбачуваною, справа не передбачає необхідності виконання значного обсягу дій та робіт, необхідних для її підготовки та розгляду.

Водночас, суд вважає необґрунтованими витрати позивача одночасно на усне та письмове консультування клієнта щодо спірних правовідносин, а також надання правових рекомендацій, оскільки вказані послуги є однотипними та передбачають один результат.

Отже, зважаючи на категорію даної справи, яка є нескладною, враховуючи усталену практику, суд вважає, що визначені позивачем до відшкодування витрати на професійну правничу допомогу є завищеними і не являються співмірними, обґрунтованими і пропорційними об`єму здійсненої роботи та наданих послуг, складності справи, ціні позову, а тому дійшов висновку про необхідність зменшення розміру відшкодування витрат на правничу допомогу (з урахуванням розміру задоволених вимог) до 3 000 грн.

Керуючись ст.ст. 12, 13, 81, 141, 258, 259, 263-265, 268 ЦПК України, суд

У Х В А Л И В :

Позовні вимоги Товариства з обмеженою відповідальністю «Стар Файненс Груп» до ОСОБА_1 про стягнення заборгованості за кредитним договором задовольнити частково.

Стягнути з ОСОБА_1 (місце реєстрації: АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_1 ) на користь Товариства з обмеженою відповідальністю «Стар Файненс Груп» (03150, м. Київ, вул. Велика Васильківська, 72; код ЄДРПОУ 44022416) заборгованість за Договором про надання кредиту №03099-01/2026 від 02 січня 2026, що утворилася станом на 22 квітня 2026 року, а саме: заборгованість за кредитом у розмірі 8 000 (вісім тисяч) гривень; заборгованість за процентами за користування кредитом (за період з 02 січня 2026 року до 13 квітня 2026 року) у розмірі 7 344 (сім тисяч триста сорок чотири) гривні; заборгованість за комісією за надання кредиту у розмірі 800 (вісімсот) гривень, а всього в загальному розмірі 16 144 (шістнадцять тисяч сто сорок чотири) гривні, а також судові витрати у розмірі 4 834 (чотири тисячі вісімсот тридцять чотири) гривні 93 копійки.

Рішення може бути оскаржене до Миколаївського апеляційного суду шляхом подачі апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

Суддя: О.В. Вуїв