Рішення № 138978527, 23.03.2026, Красногвардійський районний суд м. Дніпропетровська

Справа № 204/11394/24

Провадження № 2-а/204/3/26 р.

ЧЕЧЕЛІВСЬКИЙ РАЙОННИЙ СУД МІСТА ДНІПРА

Р І Ш Е Н Н Я

І М Е Н Е М У К Р А Ї Н И

23 березня 2026 року Чечелівський районний суд міста Дніпра в складі головуючої судді Самсонової В.В., розглянувши в порядку спрощеного позовного провадження, без виклику сторін, адміністративну справу за позовом ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби у Дніпропетровській області в особі відділу №6 (Чечелівський) у місті Дніпрі про визнання протиправним та скасування постанови про накладення адміністративного стягнення та рішення суб`єкта владних повноважень,-

В С Т А Н О В И В:

Позивач звернувся до суду з даною заявою, в якій просить визнати протиправною та скасувати постанову про накладення адміністративного стягнення серії ПР МДН №006616 про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_1 за порушення законодавства, передбачене ч.1 ст.203 КУпАП від 06.11.2024, складену заступником начальника відділу №6 (Чечелівський) у місті Дніпрі Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, ОСОБА_2 ; визнати протиправним та скасувати рішення Чечелівського відділу (№6) у місті Дніпрі Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області від 06.11.2024 року №1215130100017065 про примусове повернення до країн походження або третьої країни іноземця чи особи без громадянства відносно ОСОБА_1 . В обґрунтування позовної заяви вказано на те, що Позивач, громадянин Республіки Індія ОСОБА_1 , перетнув державний кордон України на підставі візи типу D (M) Y05529474 та перебував на території України відповідно до посвідки на тимчасове проживання № НОМЕР_1 від 30.11.2018, виданої на підставі частини 13 статті 4 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» (прибуття в Україну з метою навчання). Статус Позивача як студента Дніпровського державного медичного університету підтверджується довідкою №995 від 31.10.2024, запрошенням на навчання №0000444179 від 04.09.2024 та довідкою №22132, сформованою в ЄДЕБО 04.11.2024. 01.11.2023 Позивач звернувся до Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області із заявою про обмін посвідки на тимчасове проживання. Рішенням Відповідача від 09.11.2023 №191 Позивачу було відмовлено в оформленні посвідки на підставі підпункту 9 пункту 61 Порядку оформлення, видачі, обміну, скасування, пересилання, вилучення, повернення державі, визнання недійсною та знищення посвідки на тимчасове проживання, затвердженого постановою КМУ від 25.04.2018 №322. Не погоджуючись із вказаним рішенням, Позивач оскаржив його в судовому порядку. Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 08.02.2024 у справі №160/30384/23, залишеним без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 24.09.2024, позовні вимоги задоволено частково, а саме скасовано рішення від 09.11.2023 №191 та зобов`язано Відповідача повторно розглянути заяву-анкету Позивача з урахуванням висновків суду. На виконання зазначеного судового рішення Відповідач повторно розглянув заяву-анкету та прийняв нове рішення від 11.10.2024 №12031300020764 про відмову в оформленні посвідки. Згідно із супровідним листом від 11.10.2024 №1201.3.1-13690/12.3-24, підставою для відмови зазначено невідповідність поліса медичного страхування вимогам законодавства через закінчення терміну його дії. Вказане рішення Позивач отримав засобами поштового зв`язку лише 30.10.2024. Позивач наголошує, що станом на дату первісного звернення із заявою, тобто на 01.11.2023, поліс медичного страхування від 07.06.2024 був чинним. З огляду на це, Позивачем ініційовано процедуру оскарження рішення від 11.10.2024 у судовому порядку. Вчиняючи активні дії щодо легалізації свого статусу, 05.11.2024 Позивач вчергове звернувся до Відповідача для подання нової заяви, однак отримав усну відмову із рекомендацією звернутися до Відділу №6 у місті Дніпрі ГУ ДМС у Дніпропетровській області. 06.11.2024 під час особистого прийому посадовими особами Відповідача відносно Позивача було складено протокол про адміністративне правопорушення за частиною 1 статті 203 КУпАП, постанову про накладення адміністративного стягнення та рішення про примусове повернення до країни походження із зобов`язанням покинути територію України до 30.11.2024. В основу вказаних актів покладено висновок про те, що Позивач не покинув територію України в семиденний строк після прийняття рішення про відмову в оформленні посвідки. Позивач вважає винесені рішення та постанову протиправними з огляду на порушення строків, оскільки рішення про відмову отримано лише 30.10.2024, і станом на 06.11.2024 семиденний строк для добровільного виїзду не сплинув, що робить висновки Відповідача передчасними та необґрунтованими. Крім того, відсутній склад правопорушення, адже Позивач не мав наміру порушувати міграційне законодавство, не переховувався та вчиняв активні дії для продовження законного строку перебування. Факт сплати Позивачем 06.11.2024 адміністративного штрафу не є доказом визнання ним вини, що підтверджується правовою позицією Верховного Суду від 22.07.2019 у справі №757/2757/16-а. Згідно з частиною 2 статті 77 КАС України обов`язок доказування правомірності свого рішення покладається виключно на суб`єкта владних повноважень, а сплата штрафу в цьому випадку є лише наслідком сумлінної поведінки Позивача. Ухвалюючи оскаржувані акти, Відповідач порушив вимоги частини 2 статті 19 Конституції України та принцип належного урядування, згідно з яким ризик будь-якої помилки державного органу покладається на саму державу і не може виправлятися за рахунок особи. Відповідачем також не дотримано критерію пропорційності між метою та наслідками для Позивача, оскільки примусове повернення за відсутності вини особи призведе до безпідставного порушення її права на освіту та докорінної зміни способу життя.

Не погодившись з позовними вимогами, представником відповідача подано до суду відзив на позовну заяву, відповідно до якого вказано наступне. Заперечуючи проти задоволення позовних вимог, Відповідач зазначає, що громадянин Республіки Індія ОСОБА_1 прибув в Україну з метою навчання та був документований посвідкою на тимчасове проживання № НОМЕР_1 зі строком дії до 25.07.2024, яка рішенням Головного управління ДМС від 18.10.2022 була скасована, а станом на 23.01.2026 згідно з відомостями підсистеми «Облік іноземців та біженців» має статус «знищена». 01.11.2023 Позивач звернувся із заявою про оформлення нової посвідки, за результатами розгляду якої 09.11.2023 йому було відмовлено. У подальшому рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 08.02.2024 у справі №160/30384/23, залишеним без змін судом апеляційної інстанції, вказану відмову було скасовано та зобов`язано Відповідача повторно розглянути заяву. Під час повторного розгляду заяви було встановлено, що поданий Позивачем поліс медичного страхування №01-023295 зі строком дії від 08.06.2023 до 07.07.2024 не відповідає вимогам законодавства та вважається недійсним у зв`язку із закінченням терміну його дії, тоді як відповідно до пункту 32 Порядку №322 дійсний поліс медичного страхування на весь строк дії посвідки є обов`язковим документом. З огляду на відсутність актуальних доказів медичного страхування, 11.10.2024 Відповідачем правомірно прийнято рішення №12031300020764 про відмову в оформленні посвідки на підставі підпункту 11 пункту 61 Порядку №322, копію якого було надіслано Позивачу рекомендованим листом. Втративши підстави для подальшого перебування на території України, Позивач не звернувся з питань продовження строку перебування та ухилився від виїзду. У власноруч написаних поясненнях він зазначив, що рішення від 11.10.2024 отримав на пошті 29.10.2024 та своєчасно не залишив територію України через брак коштів. За фактом порушення строку перебування 06.11.2024 посадовими особами Відповідача було складено протокол про адміністративне правопорушення за частиною 1 статті 203 КУпАП та винесено постанову про накладення адміністративного стягнення у вигляді штрафу в розмірі 1700 гривень, який Позивач сплатив у повному обсязі, чим фактично визнав свою вину. При складанні протоколу Позивачу було належним чином роз`яснено його права, передбачені статтею 63 Конституції України та статтею 268 КУпАП, що підтверджується його власноручним підписом. Клопотань про залучення перекладача чи адвоката Позивач не заявляв і від підпису не відмовлявся. Того ж дня, керуючись статтею 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства», відносно Позивача було прийнято рішення №1215130100017065 про примусове повернення до країни походження із зобов`язанням залишити територію України у строк до 30.11.2024, яке згодом було ним виконано шляхом перетину державного кордону на виїзд. Відповідач наголошує на безпідставності доводів Позивача щодо передчасності прийняття оскаржуваних актів, оскільки уповноважені особи діяли виключно на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України, з дотриманням вимог КУпАП та відповідних відомчих інструкцій. Враховуючи вимоги Стратегії національної безпеки України щодо необхідності протидії нелегальній міграції, а також те, що Позивач грубо порушив правила перебування іноземців в Україні, Відповідач вважає оскаржувані рішення законними, обґрунтованими та просить відмовити у задоволенні позовних вимог у повному обсязі.

Представником позивача подано до суду відповідь на відзив, відповідно до якого вказано наступне. Позивач зазначає, що вони жодним чином не доводять правомірності винесення постанови про накладення адміністративного стягнення серії ПР МДН №006616 та прийняття рішення №1215130100017065 від 06.11.2024 про примусове повернення до країни походження або третьої країни іноземця чи особи без громадянства. Позивач вказує, що предметом розгляду в цій справі є правомірність вказаного рішення про примусове повернення, підставою для прийняття якого слугувало притягнення його до адміністративної відповідальності за частиною 1 статті 203 КУпАП за порушення законодавства про правовий статус іноземців та осіб без громадянства. У свою чергу, в провадженні Дніпропетровського окружного адміністративного суду перебувала пов`язана адміністративна справа №160/32282/24 за позовом ОСОБА_1 до Головного управління ДМС у Дніпропетровській області про визнання протиправним та скасування рішення суб`єкта владних повноважень і зобов`язання вчинити певні дії. Ухвалою Чечелівського районного суду міста Дніпра від 17.07.2025 провадження у цій справі було зупинено до набрання законної сили рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 10.06.2025 у справі №160/32282/24. Вказаним рішенням позовні вимоги ОСОБА_1 було задоволено повністю: визнано протиправним та скасовано рішення Головного управління ДМС у Дніпропетровській області від 11.10.2024 №12031300020764 про відмову в оформленні (видачі) посвідки на тимчасове проживання в Україні та зобов`язано Відповідача видати Позивачу відповідну посвідку. Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 22.10.2025 апеляційну скаргу Відповідача залишено без задоволення, а рішення суду першої інстанції без змін, відтак воно набрало законної сили 22.10.2025. Позивач наголошує, що підставою для притягнення його до адміністративної відповідальності та прийняття рішення про примусове повернення стало саме рішення ДМС про відмову в оформленні посвідки від 11.10.2024, яке в подальшому було скасовано судом. Після набрання судовим рішенням законної сили, за клопотанням Позивача ухвалою Чечелівського районного суду міста Дніпра від 11.11.2025 провадження у даній справі було поновлено. Позивач стверджує, що у зв`язку зі скасуванням у судовому порядку рішення про відмову в оформленні посвідки на тимчасове проживання, відсутні будь-які підстави вважати, що він набув статусу нелегального мігранта та втратив підстави для законного перебування на території України. Таким чином, оскільки оскаржуване рішення про примусове повернення та постанова про притягнення до адміністративної відповідальності цілком базувалися на протиправному акті суб`єкта владних повноважень, вони не можуть вважатися законними та підлягають скасуванню.

Вивчивши матеріали справи, суд прийшов до наступних висновків.

Судом встановлено, що громадянин Республіки Індія ОСОБА_1 документувався посвідкою на тимчасове проживання в Україні.

Судом встановлено, що громадянин Республіки Індія ОСОБА_1 (паспорт НОМЕР_2 ) прибув в Україну з метою навчання та тривалий час легально перебував на території України на підставі посвідок на тимчасове проживання.

01.11.2023 Позивач звернувся до територіального підрозділу ГУ ДМС України в Дніпропетровській області із заявою про оформлення (видачу) посвідки на тимчасове проживання на підставі навчання. За результатами розгляду цієї заяви, 09.11.2023 Відповідачем було прийнято рішення №191 про відмову в оформленні посвідки.

Вказане рішення було оскаржене Позивачем у судовому порядку. Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 08.02.2024 у справі №160/30384/23, залишеним без змін постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 24.09.2024, рішення про відмову було визнано протиправним та скасовано, а Відповідача зобов`язано повторно розглянути заяву Позивача.

Під час виконання рішення суду, 11.10.2024 ГУ ДМС України в Дніпропетровській області повторно розглянуло заяву Позивача та знову прийняло рішення №12031300020764 про відмову в оформленні (видачі) посвідки, мотивуючи це невідповідністю поданого поліса медичного страхування вимогам законодавства.

Вважаючи вказане повторне рішення протиправним, Позивач звернувся до суду з позовом у справі №160/32282/24.

Паралельно, керуючись фактом відмови у видачі посвідки (рішення №12031300020764 від 11.10.2024), 06.11.2024 Відповідач склав відносно Позивача протокол про адміністративне правопорушення серії ПР МДН №006616 за ч. 1 ст. 203 КУпАП, виніс постанову про притягнення до адміністративної відповідальності (штраф 1700 грн) та прийняв рішення №1215130100017065 про примусове повернення Позивача до країни походження в строк до 30.11.2024.

Рішенням Дніпропетровського окружного адміністративного суду від 10.06.2025 у справі №160/32282/24, позовні вимоги ОСОБА_1 задоволено у повному обсязі: визнано протиправним та скасовано рішення ГУ ДМС від 11.10.2024 №12031300020764 (про відмову у видачі посвідки) та зобов`язано видати посвідку на тимчасове проживання. Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 22.10.2025 це рішення залишено без змін і воно набрало законної сили.

Статтею 19 Конституції України визначено, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

Статтею 26 Конституції України передбачено, що іноземці та особи без громадянства, що перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, - за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Статтею 33 Конституції України, кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, гарантується свобода пересування, вільний вибір місця проживання, право вільно залишати територію України, за винятком обмежень, які встановлюються законом.

Згідно статті 68 Конституції України, кожен зобов`язаний неухильно додержуватися Конституції України та законів України, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей. Незнання законів не звільняє від юридичної відповідальності.

Відповідно до п. 4 ст. 129 Конституції України, однією з основних засад судочинства є змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості.

Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, порядок їх в`їзду в Україну та виїзду з України визначаються Законом України "Проправовий статус іноземців та осіб без громадянства" (далі - Закон № 3773), а також міжнародними нормами.

Частиною першою, третьою статті 3Закону № 3773 визначено, що іноземці та особи без громадянства, які перебувають в Україні на законних підставах, користуються тими самими правами і свободами, а також несуть такі самі обов`язки, як і громадяни України, за винятками, встановленими Конституцією, законами чи міжнародними договорами України.

Іноземці та особи без громадянства зобов`язані неухильно додержуватися Конституції та законів України, інших нормативно-правових актів, не посягати на права і свободи, честь і гідність інших людей, інтереси суспільства та держави.

Підстави для перебування іноземців та осіб без громадянства на території України визначено статтею 4 Закону № 3773.

Положеннями частини 1 статті 4 Закону №3773 визначено, що іноземці та особи без громадянства можуть відповідно до Закону України "Про імміграцію" іммігрувати в Україну на постійне проживання.

Згідно ч. 16 ст. 4 Закону № 3773, іноземці та особи без громадянства, які в`їхали в Україну на інших законних підставах, вважаються такими, які тимчасово перебувають на території України на законних підставах на період наданого візою дозволу на в`їзд або на період, встановлений законодавством чи міжнародним договором України.

Відповідно до статті 9 Закону № 3773, іноземці та особи без громадянства в`їжджають в Україну за наявності визначеного цим Законом чи міжнародним договором України паспортного документа та одержаної у встановленому порядку візи, якщо інше не передбачено законодавством чи міжнародними договорами України. Це правило не поширюється на іноземців та осіб без громадянства, які перетинають державний кордон України з метою визнання їх біженцями або особами, які потребують додаткового або тимчасового захисту чи отримання притулку. Іноземці та особи без громадянства під час проходження прикордонного контролю у пунктах пропуску через державний кордон зобов`язані подати свої біометричні дані для їх фіксації. Строк перебування іноземців та осіб без громадянства в Україні встановлюється візою, законодавством України чи міжнародним договором України.

Згідно з пунктом 6 частини 1 статті 1 Закону № 3773, іноземець - особа, яка не перебуває у громадянстві України і є громадянином (підданим) іншої держави або держав.

Правовий статус іноземців та осіб без громадянства, які перебувають в Україні, а також порядок їх в`їзду в Україну та виїзду з України регламентує Закон України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» від 22.09.2011 № 3773-VI (далі Закон № 3773).

Згідно пп. 2 п. 2 Порядку продовження строку перебування та тимчасового проживання, продовження та скорочення строку тимчасового перебування іноземців та осіб без громадянства на території України, затвердженого постановою КМУ від 15.02.2012№ 150 (далі Порядок №150), іноземці та особи без громадянства, які на законній підставі прибули в Україну, можуть тимчасово перебувати на її території, зокрема, не більш як 90 днів протягом 180 днів у разі в`їзду іноземців, які є громадянами держав з безвізовим порядком в`їзду, якщо інший строк не визначено законодавством та міжнародними договорами України. Порядок обчислення зазначеного строку встановлюється МВС.

Відповідно до п. 2.2. Інструкції з оформлення матеріалів про адміністративні правопорушення Державною міграційною службою України, затвердженої наказом МВС України 28.08.2013 № 825, протокол про правопорушення (у разі його оформлення) складається не пізніше двадцяти чотирьох годин з моменту виявлення особи, яка вчинила правопорушення, на бланку, який містить серію та номер, наскрізну нумерацію в межах відповідного органу ДМС, у двох примірниках, один з яких під підпис вручається особі, яка притягається до адміністративної відповідальності; викладається державною мовою; заповнюється розбірливим почерком або за допомогою друкованих засобів.

Після заповнення за допомогою друкованих засобів протокол про правопорушення надається уповноваженою посадовою особою, яка його заповнювала, особі, яка притягається до адміністративної відповідальності, для перевірки правильності внесених до нього відомостей. У разі виявлення у протоколі про правопорушення помилок уповноважена посадова особа, яка його заповнювала, вносить до нього відповідні виправлення.

Після перевірки внесених до протоколу про правопорушення відомостей особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, підтверджує правильність таких відомостей власним підписом.

Відповідно до п.2.3. Порядку №150, при складанні протоколу про правопорушення особі, яка притягається до адміністративної відповідальності, роз`яснюються її права і обов`язки, передбачені статтею 63 Конституції України та статтею 268КУпАП, про що робиться відмітка у протоколі про правопорушення.

Згідно п. 2.6. Порядку №150, у разі коли особа, яка притягається до адміністративної відповідальності, не володіє мовою, якою ведеться провадження, протокол про правопорушення складається за участю перекладача.

Згідно п. 3.6. цієї ж Інструкції, справа про адміністративне правопорушення розглядається у присутності особи, стосовно якої складено протокол про правопорушення, або її законного представника (адвоката), перекладача (у разі їх наявності).

Так, відповідно до ст. 283 КУпАП, розглянувши справу про адміністративне правопорушення, орган (посадова особа) виносить постанову по справі.

Частиною 2 статті 277 КУпАП встановлено, що справи про адміністративні правопорушення, передбачені статтею 203 розглядаються протягом доби.

За ч. 1 ст. 203 КУпАП передбачена відповідальність за перевищення іноземцем або особою без громадянства встановленого строку перебування в Україні не більш як на 30 днів, а так само недодержання ними встановлених законодавством вимог транзитного проїзду через територію України або вимог декларування чи реєстрації місця проживання (перебування).

Відповідно до статті 242 КАС України, рішення суду повинно ґрунтуватись на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим. Обґрунтованим є рішення, ухвалене судом на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин в адміністративній справі, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні, з наданням оцінки всім аргументам учасників справи. Рішення не може ґрунтуватись на припущеннях.

Відповідно до статті 72 КАС України, доказами в адміністративному судочинстві є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інші обставини, що мають значення для правильного вирішення справи. Ці дані встановлюються судом такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Відповідно до статті 77 КАС України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на яких ґрунтуються її вимоги та заперечення, крім випадків, встановлених статтею 78 цього Кодексу. В адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Відповідно до положень статті 90 КАС України, суд оцінює докази, які є у справі, за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на їх безпосередньому, всебічному, повному та об`єктивному дослідженні, належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також достатність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Згідно ч. 2 ст. 2 КАС України, у справах щодо оскарження рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень адміністративні суди перевіряють, чи прийняті (вчинені) вони: на підставі, у межах повноважень та у спосіб, що визначені Конституцією та законами України; з використанням повноваження з метою, з якою це повноваження надано; обґрунтовано, тобто з урахуванням усіх обставин, що мають значення для прийняття рішення (вчинення дії); безсторонньо (неупереджено); добросовісно; розсудливо; з дотриманням принципу рівності перед законом, запобігаючи всім формам дискримінації; пропорційно, зокрема з дотриманням необхідного балансу між будь-якими несприятливими наслідками для прав, свобод та інтересів особи і цілями, на досягнення яких спрямоване це рішення (дія); з урахуванням права особи на участь у процесі прийняття рішення; своєчасно, тобто протягом розумного строку.

Оцінюючи доводи учасників провадження, дотримуючись стандартів мотивування судами своїх рішень, суд у даній справі враховує позиції Європейського суду з прав людини неодноразово висловленої у відповідних рішеннях про те, що не можна тлумачити п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент під час обґрунтування судами своїх рішень.

Суд вважає, що здобуті та досліджені в ході розгляду у суді даної справи докази є достатніми для ухвалення законного рішення у справі та належної перевірки доводів учасників процесу, а також доказів у справі.

Відповідно до ст. 62 Конституції України, обвинувачення не може ґрунтуватися на доказах, одержаних незаконним шляхом, а також на припущеннях. Усі сумніви щодо доведеності вини особи тлумачаться на її користь.

Стандарт доведення поза розумним сумнівом означає, що сукупність обставин справи, встановлена під час судового розгляду, виключає будь-яке інше розумне пояснення події, яка є предметом судового розгляду, крім того, що інкриміноване правопорушення було вчинено і обвинувачена особа є винною у його вчиненні.

Поза розумним сумнівом має бути доведений кожний з елементів, які є важливими для правової кваліфікації діяння: як тих, що утворюють об`єктивну сторону діяння, так і тих, що визначають його суб`єктивну сторону.

Це питання має бути вирішено на підставі безстороннього та неупередженого аналізу наданих суду доказів, які свідчать за чи проти тієї або іншої версії подій.

Обов`язок всебічного і неупередженого дослідження усіх обставин справи у цьому контексті означає, що для того, щоб визнати винуватість доведеною поза розумним сумнівом, версія обвинувачення (в даному випадку суть правопорушення наведена у постанові) має пояснювати усі встановлені судом обставини, що мають відношення до події, яка є предметом судового розгляду. Суд не може залишити без уваги ту частину доказів та встановлених на їх підставі обставин лише з тієї причини, що вони суперечать версії обвинувачення, тобто в даному випадку версії відповідача. Наявність таких обставин, яким версія обвинувачення не може надати розумного пояснення або які свідчать про можливість іншої версії інкримінованої події, є підставою для розумного сумніву в доведеності вини особи.

Для дотримання стандарту доведення поза розумним сумнівом недостатньо, щоб версія обвинувачення була лише більш вірогідною за версію захисту. Законодавець вимагає, щоб будь-який обґрунтований сумнів у тій версії події, яку надало обвинувачення, був спростований фактами, встановленими на підставі допустимих доказів, і єдина версія, якою розумна і безстороння людина може пояснити всю сукупність фактів, установлених у суді, є та версія подій, яка дає підстави для визнання особи винною за інкримінованим обвинуваченням.

Крім того, у п. 2 ст.6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, зазначено, що кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, вважається невинуватим доти, доки його вину не буде доведено згідно закону. У розумінні Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод1950 року, притягнення особи до адміністративної відповідальності розцінюється як «кримінальне обвинувачення», оскільки адміністративні правопорушення мають ознаки, притаманні «кримінальному обвинуваченню» у значенні ст. 6 Конвенції.

Суд при оцінці доказів керується критерієм доведеності винуватості особи «поза будь-яким розумним сумнівом» і така доведеність може випливати із сукупності ознак чи неспростовних презумпцій, достатньо вагомих, чітких і узгоджених між собою.

Так, з досліджених під час судового розгляду матеріалів справи, зокрема оскаржуваної постанови, встановлено те, що така не відповідає вимогам чинного законодавства, винесена без дотриманням встановленої процедури.

При цьому суд наголошує, що окремі дефекти рішення контролюючого органу не повинні сприйматися як безумовні підстави для висновку щодо протиправності спірного рішення і, як наслідок, про його скасування. Якщо спірне рішення прийнято контролюючим органом у межах своєї компетенції та з його змісту можна чітко встановити зміст цього рішення (зокрема, порушення законодавства, за які застосовуються відповідні санкції, та розмір останніх), таке рішення може бути визнане правомірним навіть у разі, коли не дотримано окремих елементів форми спірного рішення. Вказані позивачем недоліки оформлення оскаржуваної постанови не можуть бути самостійною підставою для визнання протиправним такого рішення за умови, якщо позивачем вчинено порушення вимогчинного законодавства, оскільки при розгляді спорів перевага надається змісту документа порівняно з його зовнішньою формою.

Суд також виходить з того, що розглядаючи скаргу на постанову у справі про адміністративне правопорушення, він повинен перевірити: чи накладено адміністративне стягнення правомочним органом; чи є в діях даної особи ознаки проступку, за який законом передбачена адміністративна відповідальність, і вина у його вчиненні; чи не сплив строк давності для притягнення до адміністративної відповідальності; чи правильні висновки органу (посадової особи), який виніс постанову, про тяжкість вчиненого проступку і обтяжуючі обставини; чи враховані пом`якшуючі обставини, майновий стан винного.

Принцип офіційного з`ясування всіх обставин у справі полягає насамперед в активній ролі суду при розгляді справи. В адміністративному процесі, на відміну від суто змагального процесу, де суд оперує виключно тим, на що посилаються сторони, мають бути повністю встановлені обставини справи, щоб суд ухвалив справедливе та об`єктивне рішення. Принцип офіційності, зокрема, виявляється у тому, що суд визначає обставини, які необхідно встановити для вирішення спору; з`ясовує, якими доказами сторони можуть обґрунтовувати свої доводи чи заперечення щодо цих обставин; а у разі необхідності суд повинен запропонувати особам, які беруть участь у справі, доповнити чи пояснити певні обставини, а також надати суду додаткові докази.

За змістом статті 210 КАС України, до процесуальних обов`язків адміністративного суду віднесено з`ясування обставини, на які учасники справи посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, і дослідження доказів, якими вони обґрунтовуються. У такий спосіб проявляється інформування учасників адміністративного процесу щодо порядку реалізації судового розгляду та змісту адміністративної справи. Ознайомлення зі змістом джерел доказів (засобів доказування) дає змогу належно встановити обставини адміністративної справи. Зміст наведених норм дає підстави дійти висновку, що обов`язок встановлення фактичних обставин у конкретній справі законодавцем покладається саме на адміністративний суд, який насамперед має з`ясувати предмет спору та відповідно визначити обставини, які необхідно встановити для правильного його вирішення.

Суд зазначає, що статус нелегального мігранта та факт порушення строків перебування на території України Відповідач пов`язував виключно з дією свого рішення від 11.10.2024. Оскільки вказане рішення про відмову в оформленні посвідки у судовому порядку визнано протиправним та скасовано, відпали правові підстави стверджувати, що Позивач перебував на території України незаконно та ухилявся від виїзду.

Притягнення до адміністративної відповідальності за ч. 1 ст. 203 КУпАП та прийняття рішення про примусове повернення на підставі ст. 26 Закону України «Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства» можливе лише щодо іноземця, який перебуває в Україні незаконно. Скасування базового рішення ДМС свідчить про відсутність у діях Позивача складу адміністративного правопорушення.

Щодо доводів Відповідача про те, що сплата штрафу означає визнання Позивачем вини, суд зазначає, що факт сплати штрафу не позбавляє особу права на судовий захист та не легалізує протиправну постанову суб`єкта владних повноважень, якщо відсутній сам склад правопорушення. Виконання рішення про примусове повернення (перетин кордону на виїзд) також не свідчить про його правомірність у момент прийняття.

Відповідно до вимог пункту 3 ч. 3 ст. 286 КАС України, за наслідками розгляду справи з приводу рішень, дій чи бездіяльності суб`єктів владних повноважень у справах про притягнення до адміністративної відповідальності місцевий загальний суд як адміністративний має право скасувати рішення суб`єкта владних повноважень і закрити справу про адміністративне правопорушення.

З огляду на викладене, з врахуванням з`ясованих фактичних обставин по справі та досліджених доказів, суд приходить до висновку про наявність законних підстав для задоволення позовних вимог.

На підставі вищевикладеного, керуючись ст. 19 Конституції України, ст.ст. 2, 5, 9, 72, 74, 75, 77, 205, 241, 242, 244, 246, 250, 255, 268, 286, 295, 297 КАС України, ст. 7, 33, ч.1 ст.203, 245, 251, 252, 256, 258, 268, 276, 280, 283, 288, 289, 293 КУпАП, суд

В И Р І Ш И В:

Адміністративний позов ОСОБА_1 до Головного управління Державної міграційної служби у Дніпропетровській області в особі відділу №6 (Чечелівський) у місті Дніпрі про визнання протиправним та скасування постанови про накладення адміністративного стягнення та рішення суб`єкта владних повноважень задовольнити у повному обсязі.

Визнати протиправною та скасувати постанову про накладення адміністративного стягнення серії ПР МДН №006616 про притягнення до адміністративної відповідальності ОСОБА_1 за порушення законодавства, передбачене ч.1 ст.203 КУпАП від 06.11.2024, складену заступником начальника відділу №6 (Чечелівський) у місті Дніпрі Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області, ОСОБА_2 .

Визнати протиправним та скасувати рішення Чечелівського відділу (№6) у місті Дніпрі Головного управління Державної міграційної служби України в Дніпропетровській області від 06.11.2024 року №1215130100017065 про примусове повернення до країн походження або третьої країни іноземця чи особи без громадянства відносно ОСОБА_1 .

Рішення може бути оскаржено до Третього апеляційного адміністративного суду згідно з вимогами ч. 4 ст. 286 КАС України протягом десяти днів зо дня його підписання суддею або протягом десяти днів зо дня отримання його копії учасниками справи.

Рішення суду набирає законної сили протягом десяти днів з дня його підписання суддею або протягом десяти днів зо дня отримання його копії учасниками справи, якщо не буде оскаржено у встановленому порядку.

Суддя В.В. Самсонова