Рішення № 138882914, 10.08.2026, Шевченківський районний суд міста Харкова (до 25.04.2025 - Дзержинський районний суд м. Харкова)

Справа № 638/7019/25

Провадження № 2/638/7035/26

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

10 серпня 2026 року м. Харків

Шевченківський районний суд м. Харкова у складі головуючого судді Малахової О.В., за участю секретаря судового засідання Дрозденко У.С., позивача ОСОБА_1 , представника позивача адвоката Пономарьової Н.І., представника відповідача ОСОБА_2 , представника третьої особи Шліонської О.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в режимі відеоконференції позовну заяву ОСОБА_1 до Державної установи «Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України», третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні Відповідача Національна поліція України, про скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу,

ВСТАНОВИВ:

ОСОБА_1 (далі Позивач, ОСОБА_1 ) звернувся з позовом до Державної установи «Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України» (далі Відповідач), у якому просить: поновити строк на звернення до суду як пропущений з поважних причин; скасувати наказ Державної установи «Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України» про звільнення ОСОБА_1 №25 від 16.01.2025; поновити ОСОБА_1 на посаді провідного фахівця відділу з обслуговування міжрегіональних територіальних органів поліції (з дислокацією в м. Харків); стягнути з Державної установи «Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України» на користь ОСОБА_1 середній заробіток за час вимушеного прогулу з 16.01.2025 по дату винесення рішення; стягнути з Державної установи «Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України» на користь ОСОБА_1 судові витрати.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Харкова від 02.09.2025 відмовлено у заяві про поновлення процесуального строку для звернення до суду.

Постановою Харківського апеляційного суду від 03.03.2026 ухвалу Шевченківського районного суду м. Харкова від 02.09.2025 скасовано, матеріали справи за позовом ОСОБА_1 до Державної установи «Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України» про скасування наказу про звільнення, поновлення на посаді, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу направлено до суду першої інстанції для продовження розгляду.

Ухвалою Шевченківського районного суду м. Харкова від 02.04.2026 відкрито загальне позовне провадження.

Відповідач у відзиві на позовну заяву проти позову заперечує та просить відмовити у його задоволенні. Зазначив, що 15.01.2025 ОСОБА_1 власноручно, без будь-якого примусу, на який посилається Позивач, написав заяву про звільнення за власним бажанням, яку направив через месенджер WhatsApp. Заява була роздрукована, підписана начальником відділу з обслуговування міжрегіональних територіальних органів поліції Державної установи «Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України» Корітчуком В.І. з зазначенням дати отримання заяви та передана до відділу кадрового забезпечення Центру для її подальшого опрацювання та підготовки наказу на звільнення цієї особи за власним бажанням, відповідно до статті 38 Кодексу законів про працю України (далі КЗпП України). 16.01.2025 видано наказ № 25 о/с про звільнення ОСОБА_1 за статтею 38 КЗпП України (за власним бажанням). Водночас нараховану заробітну плату та компенсацію за невикористану відпустку під час звільнення було перераховано на картковий рахунок ПАТ «Приватбанк» ОСОБА_1 в повному обсязі згідно платіжної інструкції № 50 та № 51 від 17.01.2025. Наказ про звільнення та трудова книжка ОСОБА_1 направлена останньому Новою поштою, а також у месенджер WhatsApp. Разом з цим, зазначає, що перебування Позивача 16.01.2025 на лікарняному не є автоматичною причиною для перенесення дати звільнення.

Представник третьої особи надав пояснення, у яких проти позову заперечує та вважає його безпідставним, зокрема, вказує на те, що Позивач пропустив строк звернення до суду та не надав доказів поважності пропущення такого.

Ухвалою від 21.05.2026 закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті з повідомленням Сторін.

У судовому засіданні Позивач та його представник наполягають на задоволенні позовних вимог.

Представник Відповідача проти позову заперечує та просить відмовити у його задоволенні.

Заслухавши учасників, розглянувши матеріали справи, суд встановив що ОСОБА_1 05.08.2020 призначено на посаду у порядку переведення провідним фахівцем відділу обслуговування міжрегіональних територіальних органів поліції (з дислокацією у м. Харків) на підставі наказу №123 о/с від 04.08.2020 (копія трудової книжки (запис №13) НОМЕР_1 ).

15.01.2025 Позивач написав та відправив начальнику відділу з обслуговування міжрегіональних територіальних органів поліції Центру полковник поліції Корітчуку В.І. за допомогою месенджера WhatsApp фотокопію заяви про звільнення за власним бажанням (фотокопія заяви додається).

Вказану заяву 15.01.2025 отримав начальник відділу з обслуговування міжрегіональних територіальних органів поліції Державної установи «Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України» Корітчук В.І., що засвідчив підписом.

16.01.2025 ОСОБА_1 звільнено за статтею 38 КЗпП України (за власним бажанням) на підставі наказу №25 о/с від 16.01.2025, що підтверджується записом №14 в трудовій книжці НОМЕР_1 , наказ направлено ОСОБА_1 в електронному вигляді месенджером WhatsApp.

Позивач стверджує, що ухвалою слідчого судді Київського районного суду м. Харкова від 09.01.2025 у справі №953/150/25 (н/п 1-кв/953/295/25) надано дозвіл на проведення обшуку на робочому місці ОСОБА_1 у кабінеті №748 за адресою АДРЕСА_1 , після проведення якого Позивача змусили написати заяву про звільнення за власним бажанням, що Позивач і зробив, однак наміру звільнятися він не мав.

Положеннями статті 43 Конституції України кожному гарантовано право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.

За змістом статті 51 КЗпП України держава гарантує працездатним громадянам, які постійно проживають на території України, зокрема, правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.

Відповідно до частини першої статті 21 КЗпП України, трудовим договором є угода між працівником і власником підприємства, установи, організації або уповноваженим ним органом чи фізичною особою, за якою працівник зобов`язується виконувати роботу, визначену цією угодою, з підляганням внутрішньому трудовому розпорядкові, а власник підприємства, установи, організації або уповноважений ним орган чи фізична особа зобов`язується виплачувати працівникові заробітну плату забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором і угодою сторін.

Підстави припинення трудового договору встановлено статтею 36 КЗпП України, підстави розірвання трудового договору з ініціативи працівника статтями 38, 39 цього Кодексу, підстави розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу статтями 40, 41, 43, 43-1 цього Кодексу.

Відповідно до частини першої статті 38 КЗпП України, працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган письмово за два тижні. У разі, коли заява працівника про звільнення з роботи за власним бажанням зумовлена неможливістю продовжувати роботу (переїзд на нове місце проживання; переведення чоловіка або дружини на роботу в іншу місцевість; вступ до навчального закладу; неможливість проживання у даній місцевості, підтверджена медичним висновком; вагітність; догляд за дитиною до досягнення нею чотирнадцятирічного віку або дитиною з інвалідністю; догляд за хворим членом сім`ї відповідно до медичного висновку або особою з інвалідністю I групи; вихід на пенсію; прийняття на роботу за конкурсом, а також з інших поважних причин), власник або уповноважений ним орган повинен розірвати трудовий договір у строк, про який просить працівник.

Як роз`яснив Верховний Суд України у п. 12 постанови Пленуму «Про практику розгляду судами трудових спорів» №9 від 06.11.1992 року, працівник, який попередив власника або уповноважений ним орган про розірвання трудового договору, укладеного на невизначений строк, вправі до закінчення строку попередження відкликати свою заяву і звільнення в цьому випадку не проводиться, якщо на його місце не запрошена особа в порядку переведення з іншого підприємства, установи, організації (частина четверта статті 24 КЗпП України). Якщо після закінчення строку попередження трудовий договір не був розірваний і працівник не наполягає на звільненні, дія трудового договору вважається продовженою.

Отже, стаття 38 КЗпП України зобов`язує власника звільнити працівника в строки, про які працівник просить, також за наявності інших поважних причин.

При цьому, за змістом статті 38 КЗпП України право працівника на розірвання трудового договору за власним бажанням кореспондує обов`язку роботодавця звільнити його з роботи з наведеної підстави та сторони трудового договору мають право домовитися про будь-який строк звільнення після подання працівником заяви про це в межах двотижневого строку, навіть якщо відсутні поважні причини. Аналогічний висновок викладно Верховним Судом у постанові від 10.10.2018 року у справі №359/2642/16-ц.

Так, згідно з матеріалами справи, Позивач направив заяву про звільнення за власним бажанням без зазначення дати, що своєю чергою унеможливлює твердження про наявність порушень з боку Відповідача щодо здійснення процедури звільнення Позивачки на підставі статті 38 КЗпП України.

Згідно зі статтею 81 ЦПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях (частин шоста статті 81 ЦПК України).

Відповідно до статті 76 ЦПК України доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків.

Частиною першою статті 77 ЦПК України передбачено, що належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування.

Згідно з частиною другою статті 78 ЦПК України обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватись іншими засобами доказування.

Відповідно до частини першої статті 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування.

Електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, що містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі. Такі дані можуть зберігатися, зокрема, на портативних пристроях (картах пам`яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет). Електронні докази подаються в оригіналі або в електронній копії, на яку накладено кваліфікований електронний підпис відповідно до вимог законів України «Про електронні документи та електронний документообіг» та «Про електронну ідентифікацію та електронні довірчі послуги». Законом може бути передбачено інший порядок засвідчення електронної копії електронного доказу. Учасники справи мають право подавати електронні докази в паперових копіях, посвідчених у порядку, передбаченому законом. Паперова копія електронного доказу не вважається письмовим доказом (частини перша - третя статті 100 ЦПК України).

Відповідно до пункту 2.24 розділу ІІ Положення про відділ з обслуговування міжрегіональних територіальних органів поліції Державної установи «Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України», затверджене наказом Державної установи «Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України» від 20.04.2023 №71, до основних завдань та функцій відділу належить здійснення комунікації з працівниками відділу з обслуговування регіональних територіальних органів поліції з дислокацією в містах України через канали електронного зв`язку: електронну пошту та месенджер WhatsApp. Цими каналами в електронній формі (зокрема у вигляді скан-копій) надсилаються заяви, рапорти, довідки та доповідні записки та інші документи, за винятком службової інформації та інформації з обмеженим доступом.

У постанові від 03 серпня 2022 року у cправі № 910/5408/21 Верховний Суд вказав на те, що електронні докази повинні оцінюватися так само, як і інші види доказів, зокрема, щодо їх прийнятності, автентичності, точності та цілісності. Обробка електронних доказів не повинна бути невигідною для сторін або надавати несправедливу вигоду одній із них. В межах, прийнятних відповідно до національного законодавства та на розсуд суду електронні дані повинні прийматися як автентичний доказ, допоки інша сторона не наведе відповідні обґрунтовані доводи на спростування цього. Достовірність електронних доказів презюмується до тих пір, поки немає розумних сумнівів у протилежному.

У справі № 344/14321/23 у постанові від 18 лютого 2025 року Верховний Суд вказав на те, що відповідні висновки щодо належності та допустимості електронного доказу в паперовій копії, а також обсяг обставин, які можливо встановити за їх допомогою, суд робить у кожному конкретному випадку із врахуванням всіх обставин справи за своїм внутрішнім переконанням, і така позиція суду в окремо взятій справі не може розцінюватися як загальний висновок про застосування норм права у подібних правовідносинах.

У справі № 753/10840/19 Верховний Суд зазначив, що електронними доказами є інформація в електронній (цифровій) формі, що містить дані про обставини, що мають значення для справи, зокрема, електронні документи (в тому числі текстові документи, графічні зображення, плани, фотографії, відео- та звукозаписи тощо), веб-сайти (сторінки), текстові, мультимедійні та голосові повідомлення, метадані, бази даних та інші дані в електронній формі. Такі дані можуть зберігатися, зокрема, на портативних пристроях (картах пам`яті, мобільних телефонах тощо), серверах, системах резервного копіювання, інших місцях збереження даних в електронній формі (в тому числі в мережі Інтернет).

Згідно з частинами першою та другою статті 1 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», цей Закон визначає особливості трудових відносини працівників усіх підприємств, установ, організацій в Україні незалежно від форми власності, виду діяльності і галузевої належності, а також осіб, які працюють за трудовим договором з фізичними особами, у період дії воєнного стану, введеного відповідно до Закону України «Про правовий режим воєнного стану». На період дії воєнного стану вводяться обмеження конституційних прав і свобод людини і громадянина відповідно до статей 43, 44 Конституції України.

Як передбачено положеннями частин другої та третьої статті 7 вказаного Закону, у період дії воєнного стану сторони трудового договору можуть домовитися про альтернативні способи створення, пересилання і зберігання наказів (розпоряджень) роботодавця, повідомлень та інших документів з питань трудових відносин та про будь-який інший доступний спосіб електронної комунікації, який обрано за згодою між роботодавцем та працівником. Кожна із сторін трудового договору зобов`язана постійно (у тому числі під час призупинення дії трудового договору) забезпечувати можливість комунікації з нею та невідкладно (у строк не більше 10 календарних днів) інформувати іншу сторону трудового договору про зміну своїх контактних даних, зокрема адреси місцезнаходження (місця проживання), адреси електронної пошти (за наявності), номерів телефону тощо. Виконання цього обов`язку забезпечується: роботодавцем - шляхом внесення відповідних змін до відомостей про нього, що містяться в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань; роботодавцем - фізичною особою, яка не є підприємцем, - шляхом надсилання інформації на адресу місцезнаходження (місця проживання), адресу електронної пошти та/або за номером телефону працівника; працівником - шляхом надсилання інформації на адресу місцезнаходження роботодавця або адресу електронної пошти роботодавця, зазначені в Єдиному державному реєстрі юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань. У разі відсутності у працівника можливості надіслати інформацію засобами поштового зв`язку та/або технічними засобами електронних комунікацій роботодавець може бути повідомлений з використанням засобів телефонного зв`язку шляхом надсилання текстового повідомлення на офіційний номер телефону роботодавця.

Зважаючи на викладене, суд не ставить під сумнів надані електронні докази та враховує, що роботодавцем врегульовано питання електронної комунікацій через канали електронного зв`язку: електронну пошту та месенджер WhatsApp пунктом 2.24 розділу ІІ Положення про відділ з обслуговування міжрегіональних територіальних органів поліції Державної установи «Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України», затверджене наказом Державної установи «Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України» від 20.04.2023 №71, а тому не вбачає порушення направлення ОСОБА_1 заяви про звільнення у месенджері WhatsApp.

У постанові від 14 травня 2024 року у справі № 754/9102/21 Верховний Суд зазначив, що трудові відносини можуть бути продовжені з працівником, який подав заяву про звільнення у порядку, передбаченому частиною першою

статті 38 КЗпП України, лише в разі наявності одночасно двох умов: коли працівник не залишив роботи і не вимагає розірвання трудового договору та за умови, коли на його місце не запрошено іншого працівника, якому відповідно до законодавства не може бути відмовлено в укладенні трудового договору. Аналогічні висновки викладені у постанові Верховного Суду від 20 травня 2020 року у справі № 686/21225/17.

У постанові Верховного Суду від 02.10.2019, справа №826/17279/16 зазначається, що трудове законодавство наділяє працівника правом як безпосередньо подати заяву про відкликання заяви про звільнення, так і через опосередковане волевиявлення, якщо працівник фактично продовжить виконувати посадові обов`язки.

Згідно зі статтею 38 КЗпП України працівник має право розірвати трудовий договір, укладений на невизначений строк, попередивши про це власника або уповноважений ним орган за два тижні. Якщо після закінчення цього строку працівник не залишив роботу і не вимагає розірвання трудового договору, власник або уповноважений ним орган не вправі звільнити його за раніше поданою заявою. Працівник має право у визначений ним строк розірвати трудовий договір за власним бажанням, якщо власник або уповноважений ним орган не виконує законодавство про працю, умови колективного чи трудового договору.

Сторони трудового договору мають право домовитися про будь-який строк звільнення після подання працівником заяви про це в межах двотижневого строку, навіть якщо відсутні поважні причини, якщо підприємство домовилося з працівником про звільнення «не за згодою сторін», а за власним бажанням, то датою звільнення може бути будь-який день, зокрема день написання заяви про звільнення. Такі за змістом правові висновки викладені Верховним Судом від 15.04.2026 у постановах по справі № 143/254/24, від 10 жовтня 2018 року у справі № 359/2642/16-ц (провадження № 61-14726 св18), від 31 серпня 2022 року у справі № 369/1906/18 (провадження № 61-1706св22), від 14 травня 2024 року у справі № 754/9102/21 (провадження № 61-16543св23), від 13 лютого 2025 року у справі № 308/14313/19 (провадження № 61-11901св24).

16.01.2025 Позивач відкрив листок тимчасової непрацездатності та, обґрунтовуючи свої вимоги, посилається на положення частини першої статті 5 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану», відповідно до яких у період дії воєнного стану допускається звільнення працівника з ініціативи роботодавця під час його тимчасової непрацездатності або перебування у відпустці (крім відпустки у зв`язку з вагітністю та пологами та відпустки для догляду за дитиною до досягнення нею трирічного віку), при цьому датою звільнення визначається перший робочий день, наступний за днем закінчення тимчасової непрацездатності, зазначеним у відповідному документі, або перший робочий день після закінчення відпустки.

Проте, такі посилання Позивача є безпідставними, оскільки зазначена норма регулює випадки звільнення працівника з ініціативи роботодавця, а тому підстави для застосування зазначеної норми у цій справі відсутні.

Застосування до Позивача примусу з боку роботодавця щодо написання заяви про звільнення за власним бажанням Позивачем не доведено, такі докази суду не надані та в матеріалах справи не містяться. Заява написана особисто Позивачем, що він підтверджує у позові та у судовому засіданні, направлена ним самостійно у месенджері WhatsApp, що свідчить про його волевиявлення. Матеріали справи не містять відомостей про особу, яка за твердженням Позивача вчинила примус, а також відомостей про звернення Позивача до правоохоронних органів з заявою щодо порушення його прав з цього приводу. Про реальність волевиявлення ОСОБА_1 свідчать зокрема ті факти, що після 15.01.2025 Позивач не звертався із заявою про відкликання заяви про звільнення, не прибув на роботу після закриття лікарняного листа, не звертався із запитом щодо підстав нарахування та здійснення йому виплат за невикористані дні відпустки, не вчиняв будь-яких інших дій, направлених на продовження трудових правовідносин.

З огляду на викладене, суд дійшов висновку, що звільнення Позивача відбулося без порушень трудового законодавства, тому вимога про скасування наказу Державної установи «Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України» про звільнення ОСОБА_1 №25 від 16.01.2025 задоволенню не підлягає.

У зв`язку із відмовою в позові в цій частині, підстав для поновлення Позивача на роботі немає, що має наслідком відмову у відповідній частині позову.

Вимога Позивача про стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу задоволенню також не підлягає, оскільки відсутні правові підстави для скасування наказу про звільнення Позивача та його поновлення на роботі.

Таким чином, суд відмовляє в позові повністю.

Вирішуючи питання про розподіл судових витрат, суд враховує, що положення пункту 1 частини першої статті 5 Закону України «Про судовий збір» передбачено, що від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються, зокрема, позивачі у справах про стягнення заробітної плати та поновлення на роботі. Окрім вимоги про поновлення ОСОБА_1 на посаді та стягнення заробітної плати, також заявлена вимога про скасування наказу про звільнення, яка є вимогою немайнового характеру, за звернення з якою Позивачем сплачено судовий збір у розмірі 968,96 грн (з коефіцієнтом 0,8 для процесуальних документів поданих в електронному вигляді).

Відповідно до частини першої статті 141 ЦПК України, витрати зі сплати судового збору покладаються на Позивача.

Керуючись частинами першою та другою статті 1, частинами другою та третьою статті 7 Закону України «Про організацію трудових відносин в умовах воєнного стану» , статтями 21, 38, 51 КЗпП України, статтями 13, 43, 76-81, 141, 223, 247, 264-265, 354, 355 ЦПК України, суд

УХВАЛИВ:

У позові про скасування наказу Державної установи «Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України» про звільнення ОСОБА_1 №25 від 16.01.2025 відмовити.

У позові про поновлення ОСОБА_1 на посаді провідного фахівця відділу з обслуговування міжрегіональних територіальних органів поліції (з дислокацією в м. Харків) відмовити.

У позові про стягнення з Відповідача на користь Позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу з 16.01.2025 по дату винесення рішення відмовити.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Харківського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня його складення.

Учасники справи мають право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження рішення суду, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення даного рішення суду.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Позивач: ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 , місце проживання: АДРЕСА_2 );

Представник Позивача: ОСОБА_3 (адреса АДРЕСА_3 , РНОКПП НОМЕР_3 );

Відповідач: Державна установа «Центр обслуговування підрозділів Національної поліції України» (код ЄДРПОУ 40108981, місцезнаходження: 01601, м. Київ, вул. Академіка Богомольця, буд. 10);

Представник Відповідача: Чирва Олена Миколаївна (РНОКПП НОМЕР_4 , адреса м. Київ);

Третя особа, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні Відповідача Національна поліція України (код ЄДРПОУ, місцезнаходження: 01601, м. Київ, вул. Академіка Богомольця Академіка, буд.10).

Представник третьої особи: Шліонська Олена Володимирівна (РНОКПП НОМЕР_5 , адреса м. Київ, 01601, вул. Богомольця Академіка, 10).

Рішення складено 11.08.2026.

Суддя О.В. Малахова