Рішення № 138861495, 06.08.2026, Запорізький окружний адміністративний суд

ЗАПОРІЗЬКИЙ ОКРУЖНИЙ АДМІНІСТРАТИВНИЙ СУД

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

РІШЕННЯ

06 серпня 2026 року Справа № 280/10707/25 м.ЗапоріжжяЗапорізький окружний адміністративний суд у складі головуючого судді Стрельнікової Н.В., розглянувши в порядку письмового провадження за правилами спрощеного позовного провадження адміністративну справу

за позовом ОСОБА_1

до Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області

про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії,

ВСТАНОВИВ:

До Запорізького окружного адміністративного суду надійшов позов ОСОБА_1 (далі позивач) до Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області (далі відповідач), в якому позивач просить суд:

визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області від 11.11.2025 №084250004420 про відмову у призначенні пенсії за вислугу років ОСОБА_1 ;

зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України у Волинській області призначити ОСОБА_1 пенсію за вислугу років, як працівнику охорони здоров`я, відповідно пункту «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення», з дати звернення за призначенням пенсії 05 березня 2025 року, зарахувавши до спеціального стажу як працівника охорони здоров`я наступні періоди, а саме: навчання за спеціальністю фармація з 01.09.1987 по 02.07.1990 р. та періоди роботи з 06.08.1990 по 26.08.1991 р., з 30.09.1991 р. по 10.04.1997, з 19.07.1999 по 03.07.2004 р., з 05.07.2004 по 31.07.2008 р., з 01.08.2008 по 17.10.2017.

В обґрунтування позовних вимог позивач зазначив, що позивач не погоджується з оскаржуваним рішенням Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області, де було прийнято рішення про відмову у призначенні їй пенсії за №084250004420 від 11.11.2025 та вважає, що відповідачем не взято до уваги те, що згідно з пунктом «е» частини 1 статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» в редакції, чинній до внесення змін Законом України від 02 березня 2015 року № 213-VІІІ «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, який затверджується у порядку, котрий визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку. Не відповідає дійсності зазначене у рішенні про відмову при призначенні пенсії №084250004420 від 11.11.2025, що заявницею не подано документів, які б підтверджували звільнення з такої роботи або ж підтверджували факт роботи на посаді, яка не дає права на пенсію за вислугу років. Оскільки згідно трудової книжки НОМЕР_1 є запис № 25 від 03.03.2025 про звільнення з аптеки № 69. На підставі вищевикладеного позивач просить суд задовольнити позовні вимоги у повному обсязі.

Ухвалою судді від 08.12.2025 відкрито провадження у справі, справу призначено до розгляду за правилами спрощеного позовного провадження (у письмовому провадженні) без повідомлення та виклику учасників справи.

Від відповідача до суду надійшов відзив на позовну заяву, відповідно до якого зазначено, що на виконання постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 29 жовтня 2025 року у справі № 280/2538/25, якою скасовано рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 10 червня 2025 року у цій справі, повторно розглянуто звернення ОСОБА_1 від 05 березня 2025 року на призначення пенсії за вислугу років. За результатом повторного розгляду заяви прийняте рішення від 11 листопада 2025 року № 084250004420 про відмову в призначенні пенсії Позивачу за вислугу через відсутність необхідного спеціального стажу станом на 10 жовтня 2017 року. До спеціального стажу не враховано період з 01 серпня 2008 року 10 жовтня 2017 року відповідно до трудової книжки від 06 серпня 1990 року серії НОМЕР_1 , оскільки ТОВ Роджерс не належить до закладів, передбачених Переліком закладів та установ освіти, охорони здоров`я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, затверджених постановою Кабінету Міністрів України від 04 листопада 1993 року № 909, а також відсутній акредитаційний сертифікат. Просить відмовити в задоволенні позовних вимог.

Суддя Стрельнікова Н.В. з 01.07.2026 по 02.08.2026 перебувала у відпустці.

Розглянувши матеріали та з`ясувавши всі обставини адміністративної справи, які мають юридичне значення для розгляду та вирішення спору по суті, дослідивши наявні у справі докази у їх сукупності, судом встановлено наступне.

05.03.2025 позивач звернувся до Головного управління Пенсійного фонду України в Івано - Франківській області із заявою про призначення пенсії за вислугою років.

У порядку екстериторіальності заява про призначення пенсії була розглянута Головним управлінням Пенсійного фонду України у Волинській області, яке рішенням від 12.03.2025 № 084250004420 відмовило позивачу у призначенні пенсії за вислугу років.

На підставі відомостей комп`ютерної програми «Діловодство спеціалізованого суду» встановлено, що рішенням Запорізького окружного адміністративного суду від 10.06.2025 по справі №280/2538/25 відмовлено у задоволенні позовної заяви ОСОБА_1 до Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії.

Постановою Третього апеляційного адміністративного суду від 29.10.2025 по справі №280/2538/25 апеляційну скаргу ОСОБА_1 задоволено частково.

Рішення Запорізького окружного адміністративного суду від 10.06.2025 по справі №280/2538/25 скасовано та ухвалено у справі нове судове рішення.

Позов задоволено частково.

Визнано протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області від 12.03.2025 № 084250004420 про відмову у призначенні пенсії за вислугу років ОСОБА_1 .

Зобов`язано Головне управління Пенсійного фонду України у Волинській області (ЄДРПОУ 13358826) повторно розглянути заяву ОСОБА_1 (РНОКПП НОМЕР_2 ) від 05.03.2025 про призначення пенсії за вислугу років.

У задоволенні іншої частини позовних вимог відмовлено.

На виконання постанови Третього апеляційного адміністративного суду від 29.10.2025 по справі №280/2538/25 відповідачем було повторно розглянуто заяву позивача від 05.03.2025 та прийнято рішення від 11.11.2025 №084250004420 про відмову у призначенні пенсії за вислугу років.

Вважаючи протиправним рішення відповідача від 11.11.2025 №084250004420 про відмову у призначенні пенсії за вислугу років, позивач звернувся з даним позовом до суду.

Надаючи правову оцінку вказаним обставинам, суд виходить з наступного.

Відповідно до статті 46 Конституції України громадяни мають право на соціальний захист, що включає право на забезпечення їх у разі повної, часткової або тимчасової втрати працездатності, втрати годувальника, безробіття з незалежних від них обставин, а також у старості та в інших випадках, передбачених законом.

Правовідносини, що виникають у сфері пенсійного забезпечення громадян регулюються Законом №1788-ХІІ та Законом №1058-IV (в редакціях, чинних на момент виникнення спірних правовідносин).

Принципи, засади і механізми функціонування системи загальнообов`язкового державного пенсійного страхування, призначення, перерахунку і виплати пенсій, надання соціальних послуг з коштів Пенсійного фонду, що формуються за рахунок страхових внесків роботодавців, бюджетних та інших джерел визначає Закон №1058-IV.

Так, частиною першою статті 24 Закону №1058-ІV встановлено, що страховий стаж період (строк), протягом якого особа підлягає загальнообов`язковому державному пенсійному страхуванню та за який щомісяця сплачені страхові внески в сумі не меншій, ніж мінімальний страховий внесок.

Частиною другою статті 24 Закону №1058-ІV встановлено, що страховий стаж обчислюється територіальними органами Пенсійного фонду відповідно до вимог цього Закону за даними, що містяться в системі персоніфікованого обліку, а за періоди до впровадження системи персоніфікованого обліку - на підставі документів та в порядку, визначеному законодавством, що діяло до набрання чинності цим Законом.

При цьому, згідно з частиною четвертою статті 24 Закону №1058-ІV періоди трудової діяльності та інші періоди, що враховувалися до стажу роботи для призначення пенсії до набрання чинності цим Законом, зараховуються до страхового стажу в порядку і на умовах, передбачених законодавством, що діяло раніше, крім випадків, передбачених цим Законом.

Відповідно до пункту 2-1 Розділу XV «Прикінцеві положення» Закону №1058-ІV особам, які на день набрання чинності Законом №2148-VIII мають вислугу років та стаж, необхідний для призначення пенсії за вислугу років, передбачений статтями 52, 54 та 55 Закону №1788-ХІІ, пенсія за вислугу років призначається за їхнім зверненням з дотриманням умов, передбачених Законом №1788-ХІІ.

Відповідно до статті 2 Закону №1788-XII, цим Законом призначаються трудові пенсії: за віком; по інвалідності; в разі втрати годувальника; за вислугу років.

Відповідно до статті 51 Закону №1788-ХІІ пенсії за вислугу років встановлюються окремим категоріям громадян, зайнятих на роботах, виконання яких призводить до втрати професійної працездатності або придатності до настання віку, що дає право на пенсію за віком.

Статтею 52 Закону №1788-ХІІ встановлено, що право на пенсію за вислугу років мають, серед інших, працівники освіти, охорони здоров`я, а також соціального забезпечення, які в будинках-інтернатах для престарілих та інвалідів і спеціальних службах безпосередньо зайняті обслуговуванням пенсіонерів та інвалідів, відповідно до пункту «е» статті 55 Закону №1788-ХІІ.

Пунктом «е» статті 55 Закону №1788-ХІІ (в редакції до 02.03.2015) передбачено, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.

Законом України «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення» від 02.03.2015 №213-VIII (надалі Закон №213-VIII), що набрав чинності 01.04.2015, статтю 55 Закону №1788-ХІІ викладено в новій редакції.

Так, право на пенсію за вислугу років відповідно до пункту «е» вказаної статті мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення незалежно від віку за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2015 року не менше 25 років та після цієї дати:

з 1 квітня 2015 року по 31 березня 2016 року - не менше 25 років 6 місяців;

з 1 квітня 2016 року по 31 березня 2017 року - не менше 26 років;

з 1 квітня 2017 року по 31 березня 2018 року - не менше 26 років 6 місяців;

з 1 квітня 2018 року по 31 березня 2019 року - не менше 27 років;

з 1 квітня 2019 року по 31 березня 2020 року - не менше 27 років 6 місяців;

з 1 квітня 2020 року по 31 березня 2021 року - не менше 28 років;

з 1 квітня 2021 року по 31 березня 2022 року - не менше 28 років 6 місяців;

з 1 квітня 2022 року по 31 березня 2023 року - не менше 29 років;

з 1 квітня 2023 року по 31 березня 2024 року - не менше 29 років 6 місяців;

з 1 квітня 2024 року або після цієї дати - не менше 30 років.

Надалі, Законом України від 24.12.2015 №911-VIII «Про внесення змін до деяких законодавчих актів України» (надалі Закон №911-VIII), який набрав чинності 01.01.2016, внесені зміни до статті 55 Закону №1788-ХІІ, зокрема у пункті «е» в абзаці першому слова «незалежно від віку» замінено словами та цифрами «після досягнення 55 років» і доповнено абзацами дванадцятим - двадцять п`ятим.

Таким чином, пункт «е» статті 55 Закону № 1788-ХІІ у зазначеній редакції передбачав, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення після досягнення 55 років і за наявності спеціального стажу роботи за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, станом на 1 квітня 2015 року - не менше 25 років та після цієї дати:

з 1 квітня 2015 року по 31 березня 2016 року - не менше 25 років 6 місяців;

з 1 квітня 2016 року по 31 березня 2017 року - не менше 26 років;

з 1 квітня 2017 року по 31 березня 2018 року - не менше 26 років 6 місяців;

з 1 квітня 2018 року по 31 березня 2019 року - не менше 27 років;

з 1 квітня 2019 року по 31 березня 2020 року - не менше 27 років 6 місяців;

з 1 квітня 2020 року по 31 березня 2021 року - не менше 28 років;

з 1 квітня 2021 року по 31 березня 2022 року - не менше 28 років 6 місяців;

з 1 квітня 2022 року по 31 березня 2023 року - не менше 29 років;

з 1 квітня 2023 року по 31 березня 2024 року - не менше 29 років 6 місяців;

з 1 квітня 2024 року або після цієї дати - не менше 30 років.

У свою чергу, Рішенням Конституційного Суду України від 4 червня 2019 року №2-р/2019 визнано такими, що не відповідають Конституції України (є неконституційними), положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону №1788-XII зі змінами, внесеними Законом №213-VIII та Законом №911-VIII.

Відповідно до положень статті 152 Конституції України закони та інші правові акти за рішенням Конституційного Суду України визнаються неконституційними повністю чи в окремій частині, якщо вони не відповідають Конституції України або якщо була порушена встановлена Конституцією України процедура їх розгляду, ухвалення або набрання ними чинності. Закони, інші правові акти або їх окремі положення, що визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України рішення про їх неконституційність.

Так, Конституційний Суд України зазначив, що зміни у сфері пенсійного забезпечення мають бути достатньо обґрунтованими, здійснюватися поступово, обачно й у заздалегідь обміркований спосіб, базуватися на об`єктивних критеріях, бути пропорційними меті зміни юридичного регулювання, забезпечувати справедливий баланс між загальними інтересами суспільства й обов`язком захищати права людини, не порушуючи при цьому сутності права на соціальний захист.

Конституційний Суд України вказав, що положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону №1788-XII зі змінами, внесеними Законом №911-VIII у частині встановлення як додаткової умови для призначення пенсії за вислугу років досягнення віку 50 років для працівників, зазначених у пункту «а» статті 54 Закону №1788-XII, та 55 років для осіб, зазначених у пунктах «е», «ж» статті 55 Закону №1788-XII, слід визнати такими, що нівелюють сутність права на соціальний захист, не відповідають конституційним принципам соціальної держави та суперечать положенням статті 1, 3, частини третьої статті 22, статті 46 Конституції України.

Також, Конституційний Суд України зазначив, що положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону №1788-XII зі змінами, внесеними Законом №213-VIII щодо підвищення на п`ять років віку виходу на пенсію для жінок, а також збільшення на п`ять років загального та спеціального стажу роботи, необхідного для призначення пенсії за вислугу років для окремих категорій працівників, є такими, що позбавляють вказаних осіб права на соціальний захист і не відповідають конституційним принципам прав і свобод людини, соціальної держави, з огляду на що, оспорювані положення пункту «а» статті 54, 55 Закону №1788-XII зі змінами, внесеними Законом №213-VIII, суперечать положенням статей 1, 3, 46 Конституції України.

Відповідно до пункту 2 резолютивної частини Рішення Конституційного Суду України від 04.06.2019 №2-р/2019, положення пункту «а» статті 54, статті 55 Закону №1788-XII зі змінами, внесеними Законом №213-VIII та Законом №911-VIII, визнані неконституційними, втрачають чинність з дня ухвалення Конституційним Судом України цього Рішення.

Враховуючи вищезазначене, зазначені положення Закону №1788-XII втратили чинність з 04.06.2019.

Так, з 04.06.2019 при вирішенні питання про призначенні позивачу пенсії відповідно до пункту «е» статті 55 Закону №1788-XII необхідно керуватися вказаною нормою у редакції до внесення змін Законом №213-VIII та Законом №911-VIII.

Таким чином, на день звернення позивача із заявою від 01.09.2023 про призначення пенсії за вислугу років, пунктом «е» статті 55 Закону №1788-XII передбачено, що право на пенсію за вислугу років мають працівники освіти, охорони здоров`я та соціального забезпечення при наявності спеціального стажу роботи від 25 до 30 років за переліком, що затверджується у порядку, який визначається Кабінетом Міністрів України, незалежно від віку.

З аналізу вищевказаних правових норм вбачається, що єдиною умовою для набуття позивачем права на призначення пенсії за вислугу років є наявність у неї станом на 11.10.2017 (дату набрання чинності Законом №2148-VIII) не менше 25 років спеціального стажу роботи.

Суд зазначає, шо відповідач, незважаючи на ухвалення 04.06.2019 Конституційним Судом України Рішення № 2-р/2019, яким визнано неконституційними положення пункту "а" статті 55 Закону України "Про пенсійне забезпечення" від 05.11.1991 №1788-XII зі змінами, внесеними Законами України "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України щодо пенсійного забезпечення" від 02.03.2015 № 213-VIII, "Про внесення змін до деяких законодавчих актів України" від 24.12.2015 № 911-VIII наполягав на наявності у позивача спеціального стажу 26 років 6 місяців

З рішення відповідача від 11.11.2025 №084250004420 вбачається, що страховий стаж позивача складає 35 років 3 місяці 9 днів. Спеціальний стаж станом на 11.10.2017 складає 10 років 7 місяців 29 днів. Відповідачем, не зараховано до спеціального стажу період роботи з 01.08.2008 по 10.10.2017 згідно з трудовою книжкою позивача, оскільки ТОВ «Роджерс» не належить до закладів, передбачених Переліком закладів та установ освіти, охорони здоров`я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, затверджених постановою КМУ від 04.11.1993 №909 та відсутній акредитаційний сертифікат. Додатково зазначено, що для підтвердження факту звільнення з посади, яка дає право на пенсію за вислугу років, позивачем не надано документів, які б підтверджували звільнення з такої роботи, або ж підтверджували факт роботи на посаді.

Щодо періоду роботи позивача з 01.08.2008 по 10.10.2017, суд зазначає наступне.

Відповідно до статті 62 Закону України "Про пенсійне забезпечення" основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. Порядок підтвердження наявного трудового стажу при відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній встановлюється Кабінетом Міністрів України.

Постановою Кабінету Міністрів України від 12.08.1993 №637 затверджено Порядок підтвердження наявного трудового стажу для призначення пенсій за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній (далі - Порядок №637).

Пунктом 1 Порядку №637 визначено, що основним документом, який підтверджує стаж роботи, є трудова книжка. За відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній трудовий стаж встановлюється на підставі інших документів, виданих за місцем роботи, служби, навчання, а також архівними установами.

Відповідно до пункту 3 цього Порядку за відсутності трудової книжки, а також у тих випадках, коли в трудовій книжці відсутні необхідні записи або містяться неправильні чи неточні записи про періоди роботи, для підтвердження трудового стажу приймаються дані, наявні в реєстрі застрахованих осіб Державного реєстру загальнообов`язкового державного соціального страхування, довідки, виписки із наказів, особові рахунки і відомості на видачу заробітної плати, посвідчення, характеристики, письмові трудові договори і угоди з відмітками про їх виконання та інші документи, які містять відомості про періоди роботи.

Зі змісту наведених норм слідує, що положення Порядку №637 щодо підтвердження стажу роботи, який є спеціальним по відношенню до Закону України "Про пенсійне забезпечення", мають бути застосовані лише у чітко визначених та вичерпних випадках, а саме: за відсутності трудової книжки або відповідних записів у ній. Разом з тим, основним документом, що підтверджує стаж роботи, є трудова книжка.

Вказаний висновок узгоджується із правовими позиціями Верховного Суду, викладеними у постановах від 05.12.2019 по справі № 235/805/17, від 06.12.2019 по справі № 663/686/16-а, від 06.12.2019 по справі № 500/1561/17, від 05.12.2019 по справі № 242/2536/16-а та інших.

Постановою Держкомтруда СРСР від 20.06.1974 №162 затверджено Інструкцію про порядок ведення трудових книжок на підприємствах, установах та організаціях (далі Інструкція №162).

Відповідно до абзацу 1 пункту 1.1 Інструкції №162 трудова книжка є основним документом про трудову діяльність робітників та службовців.

Згідно з абзацами 2, 3 пункту 2.2 Інструкції №162 заповнення трудової книжки вперше здійснюється адміністрацією підприємства у присутності робітника не пізніше тижневого строку з дня прийняття на роботу. До трудової книжки вносяться відомості про роботу: прийняття на роботу, переведення на іншу постійну роботу, звільнення.

Абзацом 1 пункту 2.10 Інструкції №162 встановлено, що відомості про працівника записуються на першій сторінці (титульному аркуші) трудової книжки. Прізвище, ім`я та по батькові (повністю, без скорочення або заміни імені та по батькові ініціалами) і дата народження вказуються на підставі паспорту або свідоцтва про народження.

Згідно з пунктом 2.11 Інструкції №162 першу сторінку (титульний аркуш) трудової книжки підписує особа, відповідальна за видачу трудових книжок, і після цього ставиться печатка підприємства (або печатка відділу кадрів), на якому вперше заповнювалася трудова книжка.

Відповідно до пункту 4.1 Інструкції №162 при звільненні робітника або службовця всі записи про роботу, що внесені в трудову книжку за час роботи на даному підприємстві, завіряються підписом керівника підприємства або спеціально уповноваженої ним особи та печаткою підприємства або печаткою відділу кадрів.

Аналогічні вимоги закріплені в Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29.07.1993 №58 (далі - Інструкція №58).

Зміст викладених норм свідчить про те, що законодавством чітко визначено порядок організації ведення, обліку, зберігання і видачу трудових книжок працівників, а також встановлено відповідальність за порушення такого порядку.

Всі записи, які мають відношення до трудової діяльності працівника та вносяться до трудової книжки, можуть бути внесені вичерпним колом осіб.

Таким чином, позивач, як особа на яку не покладено обов`язку щодо організації ведення обліку, зберігання і видачу трудових книжок, не може нести відповідальність за неправильність, неточність або неповноту внесених до її трудової книжки відомостей, а тому, невірне заповнення трудової книжки не може бути підставою для прийняття органом Пенсійного фонду України рішення про відмову у призначенні пенсії та не зарахування страхового стражу, результатом чого стало обмеження належного соціального захисту громадянина.

Наведене узгоджується з позицією Верховного Суду, викладеній у постанові від 21.02.2018 у справі №687/975/17.

Суд зауважує, що трудовим законодавством України не передбачено обов`язку працівника здійснювати контроль за веденням обліку та заповнення роботодавцем, іншими органами трудової книжки, а тому, працівник не може нести і негативних наслідків порушення порядку заповнення його трудової книжки.

Судом досліджено трудову книжку ОСОБА_1 НОМЕР_1 від 06.08.1990, у якій наявний запис № 18, який підтверджує прийняття позивача на роботу за посадою «фармацевт» у ТОВ «Роджерс» та запис № 20, який підтверджує звільнення позивача за власним бажанням. Із наведених записів можливо встановити періоди, протягом якого позивач перебував у трудових відносинах, місце роботи та посаду; відомості про переведення; підставу звільнення; документи (накази), на підставі яких здійснено записи у трудовій книжці.

Так на працівника не може перекладатись тягар доведення правдивості чи достовірності даних, що зазначені у його трудовій книжці, оскільки працівник не може відповідати за правильність та повноту оформлення бухгалтерських документів на підприємстві, та у свою чергу неналежний порядок ведення та заповнення трудової книжки та Іншої документації з вини адміністрації підприємства не може бути підставою для позбавлення мене конституційного права на соціальний захист щодо вирішення питань надання пенсії.

Аналогічна правова позиція викладена Верховним Судом в постанові від 24.05.2018 у справі №490/12392/16-а, в якій зазначено, що певні недоліки щодо заповнення трудової книжки не можуть бути підставою для неврахування відповідного періоду роботи для обрахунку стажу при призначенні пенсії.

Таким чином, формальні неточності у документах, за загальним правилом, не можуть бути підставою для органів пенсійного фонду для обмеження особи у реалізації конституційного права на соціальний захист.

Враховуючи вищевикладене, суд відхиляє посилання відповідача, що позивачем не надано документів на підтвердження факту звільнення з посади, яка дає право на пенсію за вислугу років.

З приводу зазначених відповідачем підстав не зарахування періоду роботи з 01.08.2008 по 10.10.2017, а саме: «…ТОВ «Роджерс» не належить до закладів, передбачених Переліком закладів та установ освіти, охорони здоров`я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, затверджених постановою КМУ від 04.11.1993 №909 та відсутній акредитаційний сертифікат…», суд зазначає наступне.

Перелік закладів і установ освіти, охорони здоров`я та соціального захисту і посад, робота на яких дає право на пенсію за вислугу років, затверджений постановою Кабінету Міністрів України від 04.11.1999 №909 (далі - Перелік №909).

У розділі 2 «Охорона здоров`я» цього Переліку №909 визначено, що робота на посадах провізорів, фармацевтів (незалежно від найменування посад), лаборантів дає право на пенсію за вислугу років.

При цьому серед найменувань закладів і установ зазначено не тільки аптеки, а й аптечні кіоски, аптечні магазини. При цьому судом враховується, що у Переліку №909 відсутні посилання на те, що зазначені заклади та установи мають бути обов`язково акредитованими.

У примітці 2 до Переліку №909 установлено, що робота за спеціальністю в закладах, установах і на посадах, передбачених цим Переліком дає право на пенсію за вислугу років, незалежно від форми власності або відомчої належності закладів і установ.

Визначення поняття "заклад охорони здоров`я" міститься у статті 3 Закону України від 19.11.1992 року № 2801-XII "Основи законодавства України про охорону здоров`я" (далі - Закон № 2801-XII), згідно з якою це юридична особа незалежно від форми власності та організаційно-правової форми або її відокремлений підрозділ, основними завданнями яких є забезпечення медичного обслуговування населення та/або надання реабілітаційної допомоги на основі відповідної ліцензії та забезпечення професійної діяльності медичних (фармацевтичних) працівників і фахівців з реабілітації.

На час роботи позивача в спірний період визначення поняття «заклад охорони здоров`я» містився у статті 3 Закону Закон №2801-XII, відповідно до якої це є підприємства, установи та організації, завданням яких є забезпечення різноманітних потреб населення в галузі охорони здоров`я шляхом подання медико-санітарної допомоги, включаючи широкий спектр профілактичних і лікувальних заходів або послуг медичного характеру, а також виконання інших функцій на основі професійної діяльності медичних працівників; а також це є заклад охорони здоров`я - юридична особа будь-якої форми власності та організаційно-правової форми або її відокремлений підрозділ, основним завданням яких є забезпечення медичного обслуговування населення на основі відповідної ліцензії та професійної діяльності медичних (фармацевтичних) працівників.

За змістом статті 16 Закону №2801-XII до закладів охорони здоров`я відносяться, зокрема, аптечні заклади.

Відповідно до ч. ч. 2, 6 ст. 16 Закону №2108-XII порядок створення, припинення закладів охорони здоров`я, особливості діяльності визначаються законом. Заклади охорони здоров`я можуть добровільно проходити акредитацію в порядку, визначеному Кабінетом Міністрів України. Не підлягають обов`язковій акредитації аптечні заклади. Акредитація аптечних закладів може здійснюватися на добровільних засадах.

Разом із тим, на час роботи позивача в спірний період ч. 2 ст. 16 Закону №2108-XII передбачалося, що безпосередню охорону здоров`я населення забезпечують санітарно-профілактичні, лікувально-профілактичні, фізкультурно-оздоровчі, санаторно-курортні, аптечні, науково-медичні та інші заклади охорони здоров`я. Заклади охорони здоров`я створюються підприємствами, установами та організаціями з різними формами власності, а також приватними особами при наявності необхідної матеріально-технічної бази і кваліфікованих фахівців. Порядок і умови створення закладів охорони здоров`я, державної реєстрації та акредитації цих закладів, а також порядок ліцензування медичної та фармацевтичної практики визначаються актами законодавства України.

Відповідно до п. 1 Порядку державної акредитації закладу охорони здоров`я, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 15.07.1997 № 765 (далі - Порядок №765) державна акредитація закладу охорони здоров`я - це офіційне визнання статусу закладу охорони здоров`я, наявності в ньому умов для надання певного рівня медико-санітарної допомоги, підтвердження його відповідності встановленим критеріям та гарантії високої якості професійної діяльності.

Згідно з пунктом 2 Порядку №765 акредитації підлягають незалежно від форми власності усі заклади охорони здоров`я.

Таким чином, приватне підприємство офіційно набуває статусу закладу охорони здоров`я на підставі акредитації.

Аналогічні висновки містяться у постанові Верховного Суду від 04.03.2020 року у справі №293/87/16-а.

Постановою КМУ № 921 від 11.11.2015 внесено зміни в абз. 1 п.2 Порядку №765 відповідно до яких передбачено, що акредитації підлягають всі заклади охорони здоров`я незалежно від форми власності, крім аптечних, акредитація яких може здійснюватися на добровільних засадах.

Постановою КМУ № 215 від 13.03.2019 в п. 2 Порядку №765 було внесено додатково зміни та передбачено, що заклади охорони здоров`я (далі - заклади) незалежно від форми власності, в тому числі аптечні, можуть добровільно проходити акредитацію. Акредитація закладу проводиться після отримання ним ліцензії на провадження господарської діяльності з медичної практики, ліцензії на провадження господарської діяльності з виробництва лікарських засобів, оптової та роздрібної торгівлі лікарськими засобами, імпорту лікарських засобів, крім активних фармацевтичних інгредієнтів.

В матеріалах пенсійної справи відсутні докази того, що на підприємствах, в яких працювала позивач у спірний період, була проведена державна акредитація закладу охорони здоров`я із видачею відповідного сертифікату.

Разом із тим, судом при розгляді даної справи враховується те, що справа з аналогічними правовідносинами була предметом розгляду Великої Палати Верховного Суду (справа №492/446/15-а), а саме щодо припинення виплати особі пенсії, призначеної в 2011 році, у зв`язку з неврахуванням до пільгового стажу, що дає право на призначення пенсії за вислугу років, періоду роботи особи у фізичної особи-підприємця в аптеці, яка державної акредитації закладу охорони здоров`я із видачею відповідного сертифікату не проходила.

За наслідками розгляду вказаної справи, Велика Палата у постанові від 29.08.2018р. відступила від викладеного у постанові Верховного Суду України від 17.09.2013р. року у справі №21-241а13 правового висновку, про те, що до стажу роботи, який дає право на пенсію за вислугу років, зараховується, зокрема, робота на посадах провізорів, фармацевтів у аптеках, які офіційно набули статусу закладу охорони здоров`я на підставі державної акредитації, та дійшла висновку, що з 13.06.2015 (у зв`язку з внесенням змін до ст. 16 Основ законодавства України про охорону здоров`я» від 09.04.2015 №326-VIII, що набрали чинності 14.05.2015р. та введені в дію 13.06.2015р.) законодавство України покращило становище для всіх осіб, які працюють в аптечних закладах на посадах, що дають право на призначення пенсії за вислугу років на пільгових умовах, незалежно від наявності державної акредитації такого закладу, і з цього дня стаж роботи на відповідних посадах зараховується до спеціального стажу, необхідного для призначення такої пенсії.

Велика Палата дійшла висновку, що ситуація у справі №492/446/15-а, є подібною до ситуації аптечних закладів, які з 13.06.2015 не проходили державну акредитацію і працівники яких, незважаючи на відсутність такої акредитації, отримали право на включення стажу роботи у цих закладах до стажу, який дає право на пенсію за вислугу років. Віднесення стажу роботи до спеціального, який дає право на пенсію за вислугу років, лише за ознакою наявності державної акредитації аптечного закладу, яка з 13.06.2015 стала добровільною, має дискримінаційний характер, оскільки без об`єктивного та розумного обґрунтування передбачає поводження у різний спосіб з особами, які перебувають у відносно схожих ситуаціях, - працювали чи працюють в неакредитованих аптечних закладах.

Враховуючи викладене, Велика Палата Верховного Суду дійшла висновку, що не зарахування позивачці у справі №492/446/15-а до спеціального стажу періоду її роботи з 29 грудня 2001 року по 30 грудня 2006 року у належному ФОП аптечному кіоску, який державної акредитації не проходив, і зарахування іншим особам до такого спеціального стажу періоду їх роботи в аптечних закладах, які з 13.06.2015 не мають державної акредитації, буде виявом дискримінаційного ставлення держави до осіб, які перебувають у подібній ситуації. Об`єктивного та розумного обґрунтування різниці у ставленні до цих людей з огляду на вищевказані зміни до законодавства, що по суті покращили становище позивачки й інших осіб, які до 13.06.2015 працювали у неакредитованих аптечних закладах, немає. А наслідком такого різного поводження є порушення заборони дискримінації у зв`язку з реалізацією права на мирне володіння майном - призначеною пенсією за вислугу років.

Зважаючи на схожі обставини справи із справою, яка перебувала на розгляді у Великій Палаті Верховного Суду, та подібність спірних правовідносин у зазначених справах (в частині правових наслідків акредитації для пенсійного забезпечення працівника), суд вважає за необхідне взяти ці правові висновки до уваги та застосувати їх до вирішення цієї справи.

Як зазначає Велика Палата Верховного Суду у постанові від 19.02.2020 у справі №520/15025/16-а (№11-1207апп19), які є обов`язковими для врахування судом в силу вимог ч.5 ст.242 КАС України непроведення або несвоєчасне проведення атестації робочих місць власником підприємства не може бути підставою для відмови у призначенні пенсії за віком на пільгових умовах чи не зарахуванні такого стажу до пільгового. Відповідальність за непроведення або несвоєчасне проведення атестації робочих місць покладається на власника підприємства, а не працівника. При цьому контролюючу функцію у відносинах щодо проведення атестації робочих місць на підприємстві виконує держава в особі відповідних контролюючих органів, а не працівник.

Таким чином на працівника не можна покладати відповідальність за непроведення або несвоєчасне проведення акредитації не може позбавляти громадян їх конституційного права на соціальний захист, у тому числі щодо надання пенсій за віком на пільгових умовах.

Посада позивача - фармацевт належить до визначених розділом 2 Переліку №909 посад провізорів, фармацевтів, лаборантів, що надає право на пільгову пенсію.

Враховуючи наведені вище висновки Великої Палати Верховного Суду, суд вважає, що період роботи позивача з 01.08.2008 по 10.10.2017 повинен бути зарахований до спеціального стажу позивача. Висновки відповідача у спірному рішенні є безпідставними.

Щодо зарахування до спеціального стажу позивача періоду навчання за спеціальністю фармація з 01.09.1987 по 02.07.1990 та періодів роботи з 06.08.1990 по 26.08.1991, з 30.09.1991 по 10.04.1997, з 19.07.1999 по 03.07.2004, з 05.07.2004 по 31.07.2008, суд зазначає наступне.

Судом встановлено розрахунок стажу позивача (зворотна сторона а.с. 23), з якого вбачається, що періоди роботи позивача з 06.08.1990 по 26.08.1991, з 30.09.1991 по 10.04.1997 та з 05.07.2004 по 31.07.2008 вже зараховані до спеціального стажу позивача, а отже не є спірними, у зв`язку із чим у вказаній частині позовних вимог слід відмовити.

Щодо періоду навчання за спеціальністю фармація з 01.09.1987 по 02.07.1990 суд зазначає наступне.

Відповідно до ст. 56 Закону України "Про пенсійне забезпечення" до стажу роботи зараховується робота, виконувана на підставі трудового договору на підприємствах, в установах, організаціях і кооперативах, незалежно від використовуваних форм власності та господарювання, а також на підставі членства в колгоспах та інших кооперативах, незалежно від характеру й тривалості роботи і тривалості перерв.

До стажу роботи зараховується, зокрема і навчання у вищих і середніх спеціальних навчальних закладах, в училищах і на курсах по підготовці кадрів, підвищенню кваліфікації та перекваліфікації, в аспірантурі, докторантурі і клінічній ординатурі.

Судом встановлено диплом НОМЕР_3 від 02.07.1990 з якого вбачається, що позивач дійсно з 01.09.1987 по 02.07.1990 проходила навчання за спеціальністю «фармація».

Відповідачем у спірному рішення взагалі не зазначено підстав не зарахування вказаного періоду до спеціального стажу позивача.

Враховуючи вищевикладене, період навчання позивача з 01.09.1987 по 02.07.1990 підлягає зарахуванню до спеціального стажу позивача.

Щодо періоду роботи позивача з 19.07.1999 по 03.07.2004, суд зазначає наступне.

З трудової книжки позивача НОМЕР_1 від 06.08.1990 вбачається, що позивач у вказаний період дійсно працював на посаді «медстатист» у Новозлатопільскій психіатричній лікарні (відповідно до записів № 13 - №14). Із наведених записів можливо встановити періоди, протягом якого позивач перебував у трудових відносинах, місце роботи та посаду; відомості про переведення; підставу звільнення; документи (накази), на підставі яких здійснено записи у трудовій книжці.

Відповідачем у спірному рішення взагалі не зазначено підстав не зарахування вказаного періоду до спеціального стажу позивача.

Враховуючи вищевикладене, період роботи позивача з 19.07.1999 по 03.07.2004 підлягає зарахуванню до спеціального стажу позивача.

Таким чином, суд констатує, що станом на 11.10.2017 (дату набрання чинності Законом №2148-VIII) спеціальний стаж роботи (вислуга років) позивача як працівника охорони здоров`я становив більше 25 років. Тому, позивач набув право на призначення пенсії за вислугу років відповідно до пункту «е» статті 55 Закону №1788-ХІІ.

За цим, доводи відповідача, що позивачка на час звернення із заявою від 01.09.2023 про призначення пенсії за вислугу років не мала станом на 10.10.2017 необхідного спеціального стажу роботи 26 років 6 місяців, у зв`язку з чим відсутні законні підстави для призначення пенсії за вислугу років відповідно до пункту «е» ст. 55 Закону №1788 та розділу ХV Прикінцеві положення Закону №1058, є помилковими.

Отже, наявні обґрунтовані підстави для визнання протиправним та скасування рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області від 11.11.2025 №084250004420 про відмову позивачу у призначенні пенсії за вислугу років.

Відповідно до пунктів 2, 4, 10 частини другої статті 245 КАС України у разі задоволення позову суд може прийняти рішення, зокрема, про визнання протиправним та скасування індивідуального акта чи окремих його положень; визнання бездіяльності суб`єкта владних повноважень протиправною та зобов`язання вчинити певні дії; інший спосіб захисту прав, свобод, інтересів людини і громадянина, інших суб`єктів у сфері публічно-правових відносин від порушень з боку суб`єктів владних повноважень, який не суперечить закону і забезпечує ефективний захист таких прав, свобод та інтересів.

За правилами частин третьої та четвертої статті 245 КАС України у разі скасування нормативно-правового або індивідуального акта суд може зобов`язати суб`єкта владних повноважень вчинити необхідні дії з метою відновлення прав, свобод чи інтересів позивача, за захистом яких він звернувся до суду.

У випадку, визначеному пунктом 4 частини другої цієї статті, суд може зобов`язати відповідача суб`єкта владних повноважень прийняти рішення на користь позивача, якщо для його прийняття виконано всі умови, визначені законом, і прийняття такого рішення не передбачає права суб`єкта владних повноважень діяти на власний розсуд. Водночас, повноваження державних органів не є дискреційними, коли є лише один правомірний та законно обґрунтований варіант поведінки суб`єкта владних повноважень. Тобто, у разі настання визначених законодавством умов відповідач зобов`язаний вчинити конкретні дії і, якщо він їх не вчиняє, його можна зобов`язати до цього в судовому порядку. Тобто, дискреційне повноваження може полягати у виборі діяти, чи не діяти, а якщо діяти, то у виборі варіанту рішення чи дії серед варіантів, що прямо або опосередковано закріплені у законі. Важливою ознакою такого вибору є те, що він здійснюється без необхідності узгодження варіанту вибору будь-ким.

Згідно з позицією Верховного Суду, яка сформована у постановах від 13.02.2018 у справі №361/7567/15-а, від 07.03.2018 у справі №569/15527/16-а, від 20.03.2018 у справі №461/2579/17, від 20.03.2018 у справі №820/4554/17, від 03.04.2018 у справі №569/16681/16-а та від 12.04.2018 у справі №826/8803/15, дискреційні повноваження це можливість діяти за власним розсудом, в межах закону, можливість застосувати норми закону та вчинити конкретні дії (або дію) серед інших, кожні з яких окремо є відносно правильними (законними).

Європейський суд з прав людини неодноразово висловлював позицію з цього питання, згідно якої національні суди повинні проконтролювати, чи не є викладені у них висновки адміністративних органів щодо обставин у справі довільними та нераціональними, непідтвердженими доказами або ж такими, що є помилковими щодо фактів; у будь-якому разі суди повинні дослідити такі акти, якщо їх об`єктивність та обґрунтованість є ключовим питанням правового спору (пункт 157 рішення у справі «Сігма радіо телевіжн лтд. проти Кіпру» (Sigma Radio Television ltd. v. Cyprus № 32181/04); пункт 44 рішення у справі «Брайєн проти Об`єднаного Королівства» (Bryan v. the United Kingdom); пункти 156-157, 159 рішення у справі «Сігма радіо телевіжн лтд. проти Кіпру» (Sigma Radio Television ltd. v. Cyprus №32181/04); пункти 47-56 рішення у справі «Путтер проти Болгарії» (Putter v. Bulgaria №38780/02).

Поняття дискреційних повноважень наведене, зокрема, у Рекомендаціях Комітету Міністрів Ради Європи №R (80)2, яка прийнята Комітетом Міністрів 11.03.1980 на 316-й нараді, відповідно до яких під дискреційними повноваженнями слід розуміти повноваження, які адміністративний орган, приймаючи рішення, може здійснювати з певною свободою розсуду, тобто коли такий орган може обирати з кількох юридично допустимих рішень те, яке він вважає найкращим за даних обставин.

Тобто, дискреційними повноваженнями є право суб`єкта владних повноважень обирати у конкретній ситуації між альтернативами, кожна з яких є правомірною.

Прикладом такого права є повноваження, які закріплені у законодавстві із застосуванням слова «може».

Натомість, у цій справі відповідачі не наділені повноваженнями за конкретних фактичних обставин діяти не за законом, а на власний розсуд.

Аналогічна позиція викладена, зокрема, у постановах Верховного Суду від 23.01.2018 у справі №208/8402/14-а, від 29.03.2018 справі №816/303/16, від 07.07.2022 у справі №640/4602/21, від 29.09.2022 у справі №360/2013/20, від 17.11.2022 у справі №120/3806/19-а та від 16.03.2023 у справі №160/18668/21.

Відповідно до судової практики Європейського суду з прав людини (рішення у справі «Олссон проти Швеції» від 24.03.1988) запорукою правильного застосування дискреційних повноважень є високий рівень правової культури державних службовців, водночас суди повинні відновлювати порушене право шляхом зобов`язання суб`єкта владних повноважень, у тому числі колегіальний орган, прийняти конкретне рішення про надання можливості, якщо відмова визнана неправомірною, а інших підстав для відмови не вбачається.

При цьому, треба враховувати, що спосіб відновлення порушеного права має бути ефективним та таким, який виключає подальші протиправні рішення, дії чи бездіяльність суб`єкта владних повноважень, а у випадку невиконання, або неналежного виконання рішення не виникала б необхідність повторного звернення до суду, а здійснювалося примусове виконання рішення.

Аналогічна позиція викладена у постановах Верхового Суду України від 16.09.2015 у справі №21-1465а15 та від 02.02.2016 у справі №804/14800/14.

Положеннями пункту 2.1 Порядку подання та оформлення документів для призначення (перерахунку) пенсій відповідно до Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування», затвердженої постановою Правління Пенсійного фонду України від 25.11.2005 №22-1, закріплено вичерпний перелік документів, необхідних для призначення пенсії. Згідно з пункту 4.3 цієї постанови орган, що призначає пенсію, не пізніше 10 днів після надходження заяви та наявності документів, необхідних для призначення пенсії, розглядає подані заяви та приймає рішення щодо призначення пенсії.

Отже, у разі наявності усіх документів, необхідних для призначення пенсії, прийняття рішення про призначення пенсії є обов`язком для відповідача, що унеможливлює ствердження про те, що за таких обставин суб`єкт владних повноважень здатен діяти на власний розсуд через відсутність у нього альтернативних шляхів вирішення питання.

Згідно з приписами частини першої статті 45 Закону України «Про загальнообов`язкове державне пенсійне страхування» пенсія призначається з дня звернення за пенсією, крім таких випадків, коли пенсія за віком призначається з дня, що настає за днем досягнення пенсійного віку, якщо звернення за пенсією відбулося не пізніше трьох місяців з дня досягнення особою пенсійного віку.

Отже, пенсія має бути призначена позивачу з дня звернення з відповідною заявою, а саме 05.03.2025.

Враховуючи викладене, належним способом захисту прав позивача у цій справі є зобов`язання відповідача зарахувати до спеціального стажу позивача як працівника охорони здоров`я період навчання з 01.09.1987 по 02.07.1990, періоди роботи з 19.07.1999 по 03.07.2004, з 01.08.2008 по 17.10.2017 згідно трудової книжки НОМЕР_1 від 06.08.1990 та призначити позивачу з 05.03.2025 пенсію за вислугу років, відповідно до пункту «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 09.07.1991 №1788-ХІІ, з урахуванням Рішення Конституційного Суду № 2-р/2019 від 04.06.2019.

Надаючи оцінку кожному окремому специфічному доводу всіх учасників справи, що мають значення для правильного вирішення адміністративної справи, суд застосовує позицію ЄСПЛ, сформовану в пункті 58 рішення у справі «Серявін та інші проти України» (№ 4909/04): згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях судів та інших органів з вирішення спорів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються; хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент; міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною в залежності від характеру рішення (рішення у справі «Руїс Торіха проти Іспанії» (Ruiz Torija v. Spain) № 303-A, пункт 29).

Наведена позиція ЄСПЛ також застосовується у практиці Верховним Судом, що, як приклад, відображено у постанові від 28.08.2018 (справа № 802/2236/17-а).

Стаття 19 Конституції України встановлює, що органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов`язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

За приписами частини 2 статті 77 КАС України, в адміністративних справах про протиправність рішень, дій чи бездіяльності суб`єкта владних повноважень обов`язок щодо доказування правомірності свого рішення, дії чи бездіяльності покладається на відповідача.

Враховуючи з`ясовані обставини, досліджені матеріали справи суд приходить до висновку, що позовні вимоги позивача підлягають частковому задоволенню. Доводи відповідача не приймаються судом до уваги виходячи з вище зазначеного.

Відповідно до частини 3 статті 139 КАС України при частковому задоволенні позову судові витрати покладаються на обидві сторони пропорційно до розміру задоволених позовних вимог. При цьому суд не включає до складу судових витрат, які підлягають розподілу між сторонами, витрати суб`єкта владних повноважень на правничу допомогу адвоката та сплату судового збору.

У зв`язку із частковим задоволенням позовних вимог, суд вважає за необхідне стягнути на користь позивача документально підтверджені судові витрати по сплаті судового збору у сумі 968,96 грн за рахунок бюджетних асигнувань ГУ ПФУ у Волинській області, пропорційно до розміру задоволених позовних вимог.

Керуючись ст.ст. 2, 5, 9, 72, 77, 241, 243-246, 255 КАС України, суд

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 ; РНОКПП НОМЕР_2 ) до Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області (43027, Волинська область, м. Луцьк, Київський майдан, 6; код ЄДРПОУ 13358826) про визнання протиправним та скасування рішення, зобов`язання вчинити певні дії, задовольнити частково.

Визнати протиправним та скасувати рішення Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області від 11.11.2025 №084250004420 про відмову ОСОБА_1 у призначенні пенсії за вислугу років.

Зобов`язати Головне управління Пенсійного фонду України у Волинській області зарахувати до спеціального стажу ОСОБА_1 як працівника охорони здоров`я період навчання з 01.09.1987 по 02.07.1990, періоди роботи з 19.07.1999 по 03.07.2004, з 01.08.2008 по 17.10.2017 згідно трудової книжки НОМЕР_1 від 06.08.1990 та призначити ОСОБА_1 з 05.03.2025 пенсію за вислугу років, відповідно до пункту «е» статті 55 Закону України «Про пенсійне забезпечення» від 09.07.1991 №1788-ХІІ, з урахуванням Рішення Конституційного Суду № 2-р/2019 від 04.06.2019.

В задоволенні решти вимог, відмовити.

Стягнути на користь ОСОБА_1 за рахунок бюджетних асигнувань Головного управління Пенсійного фонду України у Волинській області судові витрати зі сплати судового збору в розмірі 968,96 грн (дев`ятсот шістдесят вісім гривень 96 копійок).

Рішення набирає законної сили відповідно до статті 255 Кодексу адміністративного судочинства України та може бути оскаржено до суду апеляційної інстанції за правилами, встановленими статтями 293-297 Кодексу адміністративного судочинства України.

Суддя Н.В. Стрельнікова