Рішення № 138856138, 22.06.2026, Печерський районний суд міста Києва

печерський районний суд міста києва

Справа № 757/53591/25-ц

Пр. № 2-10093/25

ЗАОЧНЕ РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

22 червня 2026 року Печерський районний суд міста Києва в складі:

головуючого судді Остапчук Тетяни Володимирівни при секретарі - Погребняк В.Д., за участю представника позивача - Руденко В.В., розглянувши у відкритому судовому засіданні в м. Києві в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до держави Російської Федерації про відшкодування завданих збитків та моральної шкоди,-

ВСТАНОВИВ:

28 жовтня 2025 ОСОБА_1 звернувся до суду з позовною заявою до держави Російської Федерації, у якій просить суд ухвалити рішення, яким стягнути з держави Російської Федерації на його користь суму спричинених збитків, що виникли внаслідок військової збройної агресії зі сторони Російської Федерації на території України, у розмірі 72 314 997,40 грн, що еквівалентно 1 718 904,44 доларів США, та 1 000 000,00 грн, що еквівалентно 23 769,68 доларів США, у рахунок відшкодування моральної шкоди, що була завдана внаслідок військової збройної агресії зі сторони Російської Федерації на території України. В обґрунтування своїх вимог ОСОБА_1 зазначає те, що він є власником будівлі рекреаційного призначення № НОМЕР_1 в літ. «Е» на території житлово-рекреаційного кооперативу малоповерхової забудови «Лазурний» площею 434,4 кв м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 . У зв`язку з військовою агресією та окупаційними діями зі сторони Російської Федерації ОСОБА_1 позбавлений фізичної можливості користуватися належним йому нерухомим майном. З огляду на зазначені обставини ОСОБА_1 вважає, що протиправними, незаконними діями відповідача йому було завдано збитків у розмірі 72 314 997,40 грн, що еквівалентно 1 718 904,44 доларів США. Крім того, ОСОБА_1 була завдана моральна шкода, яка полягає в сильних душевних стражданнях, що були зумовлені його неможливістю користуватися власним майном. ОСОБА_1 оцінює завдану йому моральну шкоду в розмірі 1 000 000,00 грн, що еквівалентно 23 769,68 доларів США. Єдиним для позивача способом захисту своїх порушених майнових прав є звернення до суду для отримання відшкодування збитків та моральної шкоди, завданих військовою агресією та окупаційними діями зі сторони Російської Федерації, у зв`язку з чим ОСОБА_1 був вимушений звернутися до суду з цим позовом. У судовому засіданні представник позивача, адвокат Руденко В.В., позовні вимоги підтримав у повному обсязі, просив їх задовольнити. Уповноважена особа Російської Федерації не з`явилася, причини неявки суду не повідомила, хоча належним чином була повідомлена про місце, час та дату судового засідання, відзиву на позовну заяву до суду не подавала. За інформацією Міністерства закордонних справ України 24.02.2022 розірвано дипломатичні відносини між Україною та Російською Федерацією, у зв`язку з широкомасштабною збройною агресією останньої проти України. Функціонування закордонних дипломатичних установ України на території Російської Федерації та діяльність її дипломатичних установ на території України, зупинено. Комунікація МЗС з органами влади відповідача за посередництва третіх держав також не здійснюється. Згідно листа Міністерства юстиції України «Щодо забезпечення виконання міжнародних договорів України у період воєнного стану» № 25814/12.1.1/32-22 від 21.03.2022 року з урахуванням норм звичаєвого права щодо припинення застосування міжнародних договорів державами у період військового конфлікту між ними, рекомендується не здійснювати будь-яке листування, що стосується співробітництва з установами Російської Федерації на підставі міжнародних договорів України з питань міжнародно-правових відносин та правового співробітництва у цивільних справах та у галузі міжнародного приватного права. Відтак, у зв`язку з військовою агресією зі сторони Російської Федерації суд був позбавлений можливості здійснювати повідомлення відповідача про розгляд даної справи засобами поштового зв`язку та звернутися до суду держави-відповідача з судовим дорученням про вручення документів, за виключенням через сайт судової влади. Верховним Судом у постанові від 14.04.2022 в справі № 308/9708/19 викладено правову позицію, відповідно до якої у цій категорії спорів (про відшкодування шкоди, завданої фізичній особі, її майну, здоров`ю, життю у результаті збройної агресії Російської Федерації) іноземна держава-відповідач не користується судовим імунітетом проти розгляду судами України таких судових справ. При цьому зазначено, що оскільки вчинення Російською Федерацією з 2014 року збройної агресії проти України не припиняється, Російська Федерація заперечує суверенітет України, тому зобов`язань поважати та дотримуватися суверенітету цієї країни, немає. А отже, і направляти до посольства цієї країни запит на згоду про участь у справі і зупиняти провадження у справі до отримання відповіді від Російської Федерації або повідомлення про вручення такого запиту, не потрібно. При цьому, суд на своєму сайті неодноразово здійснював оповіщення відповідача про дату та час розгляду даної справи. Крім того, додатково з метою забезпечення належного повідомлення Російської Федерації про розгляд даної справи 23.03.2026 та 03.04.2026 судом було повторно направлено повістки про виклик до суду на визначені судом дати шляхом їх направлення до посольства Російської Федерації на території Республіки Молдова. Дослідивши наявні у справі докази, давши оцінку належності, допустимості, достовірності кожного доказу окремо, а також достатності і взаємного зв`язку доказів у їх сукупності, застосовуючи до визначених правовідносин норми матеріального та процесуального права, суд вважає, що позов підлягає до задоволення, виходячи із такого. Статтею 4 ЦПК України передбачено, що кожна особа має право в порядку, встановленому цим Кодексом, звернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів. Згідно ч. 1 ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, поданим відповідно до цього Кодексу, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим Кодексом випадках. Верховенство права є одним із принципів цивільного судочинства, що відображено у п. 1 ч. 3 ст. 2, ч. 1 ст. 10 ЦПК України. Згідно ч. 2, 4, 9, 10 ст. 11 ЦПК України, суд розглядає справи відповідно до Конституції України, законів України, міжнародних договорів, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України. Суд застосовує при розгляді справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року і протоколи до неї, згоду на обов`язковість яких надано Верховною Радою України, та практику Європейського суду з прав людини як джерело права. Якщо спірні відносини, в тому числі за участю іноземної особи, не врегульовані законодавством, суд застосовує звичаї, які є вживаними у діловому обороті. Забороняється відмова у правосудді з мотивів неповноти, неясності, суперечливості чи відсутності законодавства, яке регулює спірні відносини. Підтримання юрисдикційного імунітету російської федерації позбавить Позивача ефективного доступу до суду для захисту своїх прав, що є несумісним з положеннями п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Право на звернення до суду (право на захист у процесуальному розумінні) гарантується Конституцією України та законами України. Частиною 1 ст. 4 ЦПК України, кожній особі надано право вернутися до суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи законних інтересів, у встановленому законом порядку. Положення цієї статті ґрунтуються на нормах Конституції України, які закріплюють обов`язок держави забезпечувати захист прав і свобод людини і громадянина судом (ст. 55 Конституції України). У ст. 129 Конституції України закріплені основні засади судочинства, які є конституційними гарантіями права на судовий захист. Відповідно до п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом, який вирішить спір щодо його прав та обов`язків цивільного характеру. Відповідно до прецедентної практики Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ) «у випадках, коли застосування правила державного імунітету від юрисдикції обмежує здійснення права на доступ до суду, суд має встановити, чи обставини справи виправдовують таке обмеження» (Sabeh El Leil v. France (скарга № 34869/05), рішення від 29.06.2011, § 51; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14.03.2013, § 59). Згідно з усталеною практикою ЄСПЛ, обмеження права на справедливий суд, зокрема шляхом застосування судового імунітету держави, є таким що відповідає п. 1 ст. 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція 1950 року) лише у разі, якщо таке обмеження: 1) переслідує законну мету, 2) є пропорційне меті, яка переслідується, та 3) не порушує самої сутності права на доступ до суду (Ashingdane v the United Kingdom (скарга № 8225/78), рішення від 28.05.1985, § 57; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14.03.2013, § 55; Fogarty v. the United Kingdom (скарга № 37112/97), рішення від 21.11.2001, § 33; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 23.03.2010, § 55). ЄСПЛ неодноразово визнавав, що «надання імунітету державі в ході цивільного судочинства переслідує законну мету дотримання міжнародного права для сприяння ввічливості та добрих відносин між державами через повагу до суверенітету іншої держави» (Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14.03.2013, § 60; Cudak v. Lithuania (скарга № 15869/02), рішення від 29.06.2011, § 52; Wallishauser v. Austria, (скарга № 156/04), рішення від 17.07.2012, § 60). Таким чином, у контексті наведеної практики ЄСПЛ, суд дійшов висновку, що застосування судового імунітету відповідача у справі за позовом про відшкодування шкоди повинно мати законну мету, зокрема сприяння ввічливості та добрих відносин між державами через дотримання міжнародного права. У той же час, повномасштабна збройна агресія проти України, здійснена відповідачем у порушення основоположних принципів і норм міжнародного права, зокрема Статуту ООН, вчинені її збройними силами міжнародно-правові злочини в Україні виключають, з ініціативи відповідача, питання ввічливості та добрих відносин між країнами. Це позбавляє можливості застосування судового імунітету відповідача, що обмежує право позивача на справедливий суд, законної мети. Відповідно до прецедентної практики ЄСПЛ, «обмеження буде несумісне з п. 1 ст. 6 Конвенції 1950 року, якщо … не існує розумної пропорції між використовуваними засобами та метою, яка переслідується». Також, при розгляді питання про доступ до суду в контексті застосування юрисдикційного імунітету держави, «необхідно переконатися, що обмеження, що застосовуються, не обмежують і не скорочують доступ, що залишився особі, таким чином або такою мірою, що порушується сама сутність права [доступу до суду]» (Ashingdane v the United Kingdom (скарга № 8225/78), рішення від 28.05.1985, § 57; Oleynikov v. Russia (скарга № 36703/04), рішення від 14.03.2013, § 55). В іншому випадку, повне перешкоджання у розгляді справи, без будь-якої провини з боку позивача, буде суперечити п. 1 ст. 6 Конвенції 1950 року (McElhinney v. Ireland (скарга № 31253/96), рішення від 21.11.2001, Окрема думка Судді L. Лукейдіса). При розгляді питання щодо застосування судового імунітету, суд бере до уваги «загальні принципи, що лежать в основі прав людини та гуманітарного права та втілюють основні права, такі як право на ефективний спосіб захисту права, право на компенсацію збитків, понесених внаслідок порушень гуманітарного права, та право на захист від відмови у правосудді» (Окрема думка Судді Юсуфа до рішення Міжнародного Суду ООН (ICJ) у справі Jurisdictional Immunities of the State (ФРН проти Італії) від 03.02.2012, § 30). Загальновідомо (тобто таке, що не потребує доказування - ч. 3 ст. 82 ЦПК України), що відповідач відкидає визнання будь-якої відповідальності за свою протиправну військову діяльність в Україні, включаючи не тільки повномасштабну збройну агресію, але і будь-яку участь своїх збройних сил у військових діях в Донецькій та Луганській областях з 2014 року, окупацію Автономної Республіки Крим шляхом проведення «референдуму». Не існує жодної розумної підстави припустити, що порушене право позивача, за захистом якого він звернувся до суду, могло би бути захищене шляхом подання позову до суду, в якому би відповідач не користувався судовим імунітетом, тобто до суду відповідача. Загальновідомість цих фактів, а також неможливість захисту прав позивача у судах відповідача, визнана Касаційним цивільним судом у складі Верховного Суду в постановах від 18.05.2022 року у справах № 428/11673/19 та № 760/17232/20-ц. З огляду на положення ч. 4 ст. 263 ЦПК України суд враховує вказані вище висновки Верховного Суду. У зазначених постановах від 18.05.2022 суд касаційної інстанції дійшов висновків, що, у зв`язку з тим, що наразі відсутні будь-які механізми або інші міждержавні домовленості між Україною та відповідачем щодо відшкодування збитків фізичним та юридичним особам, завданих внаслідок дій військової агресії відповідача на території України, звернення до українського суду є єдиним ефективним засобом судового захисту порушених прав та законних інтересів позивача. Тож застосування судового імунітету відповідача (зокрема, ч. 1 ст. 79 Закону України «Про міжнародне приватне право») у даній справі не буде узгоджуватися із обов`язком України як держави і суду зокрема забезпечити реалізацію права позивача на справедливий суд. З огляду на відсутність інших ефективних засобів судового захисту порушеного права позивача, застосування судового імунітету відповідача буде порушенням самої сутності права на справедливий суд. Також, зважаючи на військову агресію відповідача, якою порушується державний суверенітет України, застосування судового імунітету відповідача буде непропорційним до своєї мети, адже воно позбавить позивача права на судовий захист. Більше того, у рішенні ЄСПЛ у справі Oleynikov v Russia, ЄСПЛ підтвердив вищевказану позицію. ЄСПЛ встановив, що відповідач не ратифікував Конвенцію ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), але й не заперечив їй, підписавши конвенцію 01.12.2006. З огляду на вказане, вирішуючи питання порушення права заявника на доступ до суду у розумінні п. 1 ст. 6 Конвенції 1950 року, ЄСПЛ застосував положення Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) на основі звичаєвого міжнародного права (Oleynikov v. Russia (скарга N 36703/04), рішення від 14.03.2013, § 68). Вказану правову позицію підтвердив Касаційний цивільний суд у складі Верховного Суду у п. 75 п. від 25.01.2019 в справі № 796/165/18 (провадження N 61-44159ав18) про визнання та надання дозволу на виконання арбітражного рішення про стягнення сум компенсації з відповідача. Відповідно до ст. 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004), що відображає звичаєве міжнародне право, держава не має права посилатися на судовий імунітет у справах, пов`язаних із завданням шкоди здоров`ю, життю та майну, якщо така шкода повністю або частково завдана на території держави суду та якщо особа, яка завдала шкоду, у цей час перебувала на території держави суду. Стаття 12 Конвенції ООН про юрисдикційні імунітети держав та їх власності (2004) відображає підставу для обмеження судового імунітету іноземної держави внаслідок завдання фізичної шкоди особі або збитків майну, так званий «деліктний виняток» («tort exception»). Отже, з огляду на викладене вище суд дійшов висновку щодо можливості застосування у даній справі «деліктного винятку», відповідно до якого будь-який спір, що виник на її території у юридичної особи, що знаходиться на території України, навіть з іноземною країною, зокрема й відповідачем, може бути розглянутий та вирішений судом як належним та повноважним судом України. Судом встановлено, що ОСОБА_1 є власником будівлі рекреаційного призначення № 3 в літ. «Е» на території житлово-рекреаційного кооперативу малоповерхової забудови «Лазурний» площею 434,4 кв м, яка розташована за адресою: АДРЕСА_1 , що підтверджується наданими суду інформаційною довідкою з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно № 442967610 від 10.09.2025, витягом про реєстрацію права власності на нерухоме майно № 23178660 від 02.07.2009, витягом з реєстру права власності на нерухоме майно № 31225131 від 07.09.2011 та свідоцтвом про право власності на нерухоме майно від 25.06.2009. Суд встановив, що вартість вказаного вище нерухомого майна позивача згідно відомостей, що розміщені на сайті ss.ua оголошення, на момент звернення позивача до суду становить 72 314 997,40 грн, що еквівалентно 1 718 904,44 доларів США. Відповідачем під час розгляду даної не було надано суду жодних заперечень щодо вартості нерухомого майна позивача, не було надано жодних належних та допустимих доказів на спростування цих обставин. З урахуванням принципу змагальності сторін, а також враховуючи фактичні обставини, наведені позивачем у позовній заяві, суд вважає, що позивачем належними та допустимими доказами було доведено вартість його нерухомого майна, а відтак і розмір завданих збитків йому збитків відповідачем. У відповідності до ст. 15 Цивільного кодексу України, особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право на захист свого інтересу, який не суперечить загальним засадам цивільного законодавства. Згідно ст. 16 ЦК України, кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу. Способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права; визнання правочину недійсним; припинення дії, яка порушує право; відновлення становища, яке існувало до порушення; примусове виконання обов`язку в натурі; зміна правовідношення; припинення правовідношення; відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди; відшкодування моральної (немайнової) шкоди; визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб. Відповідно до ст. 41 Конституції України та п. 2 ч. 1 ст. 3, ст. 321 ЦК України, ніхто не може бути позбавлений права власності чи обмежений у його здійсненні, крім випадків, встановлених Конституцією та законом. Згідно ч. 1, 3 ст. 22 ЦК України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Збитки відшкодовуються у повному обсязі, якщо договором або законом не передбачено відшкодування у меншому або більшому розмірі. За змістом ч. ч. 1, 3 ст. 386 ЦК України, держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності. Власник, права якого порушені, має право на відшкодування завданої йому майнової та моральної шкоди. У відповідності до ч. 1 ст. 1166 ЦК України, майнова шкода, завдана неправомірними рішеннями, діями чи бездіяльністю особистим немайновим правам фізичної або юридичної особи, а також шкода, завдана майну фізичної або юридичної особи, відшкодовується в повному обсязі особою, яка її завдала. При вирішенні спорів про відшкодування шкоди за ст. 1166 ЦК України доказуванню підлягає: факт спричинення шкоди, протиправність дій заподіювача шкоди і його вина, причинний зв`язок між протиправною дією та негативними наслідками. Відсутність хоча б одного з таких елементів виключає відповідальність за заподіяння шкоди. Деліктна відповідальність за загальним правилом настає лише за наявності вини заподіювача шкоди. Відповідно до Резолюції Генеральної Асамблеї ООН ES-11/1 від 02.03.2022 військова агресія російської федерації була засуджена як така, що порушує статтю 2 (4) Статуту ООН, а також суверенітет, незалежність та територіальну цілісність України. Крім того, відповідача було зобов`язано припинити застосування сили проти України та вивести свої збройні сили за межі міжнародно визнаних кордонів України. Аналогічних висновків дійшов і Міжнародний суд ООН, який у своєму наказі про забезпечувальні заходи від 16.03.2022 в справі щодо звинувачень в геноциді за конвенцією про попередження та покарання злочину геноциду (Україна проти російської федерації) зобов`язав відповідача припинити військову агресію проти України. Також Генеральна Асамблея ООН прийняла Резолюцію ES-12/1 від 24.03.2022, якою додатково засуджує військову агресію відповідача проти України, вимагає від відповідача припинення військових дій, в тому числі проти атак проти цивільних осіб та цивільних об`єктів, а також засуджує всі порушення міжнародного гуманітарного права та порушення прав людини та вимагає безумовного дотримання міжнародного гуманітарного права, включно із Женевськими Конвенціями 1949 року та Додаткового протоколу І 1977 року до них. Відповідно до Постанови Верховної Ради України від 14.04.2022 «Про заяву Верховної Ради України Про вчинення Російською Федерацією геноциду в Україні» визнано геноцидом Українського народу дії збройних сил, політичного і військового керівництва відповідача під час збройної агресії проти України, яка розпочалася 24.02.2022, а також доручено Голові Верховної Ради України спрямувати цю заяву до Організації Об`єднаних Націй, Європейського Парламенту, Парламентської Асамблеї Ради Європи, Парламентської Асамблеї ОБСЄ, Парламентської Асамблеї НАТО, урядів та парламентів іноземних держав. Голові Верховної Ради України надано повноваження звернутися до Генеральної прокуратури, Міністерства закордонних справ України та Міністерства юстиції України щодо невідкладного вжиття заходів для належного документування фактів вчинення збройними силами відповідача та її політичним і військовим керівництвом геноциду Українського народу, злочинів проти людяності, воєнних злочинів, інших тяжких злочинів на території України та ініціювання притягнення до відповідальності всіх винних осіб. У постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.02.2020 в справі № 210/4458/15- ц, від 30.01.2020 в справі № 287/167/18-ц, ухвалі Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних та кримінальних справ від 16.08.2017 в справі № 761/9437/15-ц висловлено правову позицію про те, що факт збройної агресії російської федерації проти України встановленню в судовому порядку не потребує. Відповідно до ч. 3 ст. 82 ЦПК України, обставини, визнані судом загальновідомими, не потребують доказування. Таким чином, суд дійшов висновку, що протиправність діяння Російської Федерації як складового елементу факту збройної агресії Російської Федерації проти України в розумінні ч. 3 ст. 82 ЦПК України є загальновідомим фактом, який закріплено державою на законодавчому рівні, а тому не підлягає доведенню під час розгляду справи за даною позовною заявою. Обов`язковою умовою покладення відповідальності має бути безпосередній причинний зв`язок між вчиненими порушеннями і завданими збитками. Підставою для відшкодування понесених збитків є спричинення їх внаслідок вчиненого порушення, тобто наявності прямого причинного-наслідкового зв`язку між діями однієї сторони та зменшення майнових прав іншої. Як вже було зазначено вище в лютому 2014 року та 24.02.2022 внаслідок протиправних дій відповідача та порушення ним Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Будапештського меморандуму (п. 1, 2), Заключного акту наради по безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975, договорів, укладених між Україною та Російською Федерацією, у тому числі про українсько-російський державний кордон, було фактично анексовано майно, що на праві приватної власності належить позивачу. Стаття 1 Додаткового протоколу до Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод вказує, що кожна фізична або юридична особа має право мирно володіти своїм майном. Ніхто не може бути позбавлений свого майна інакше як в інтересах суспільства і на умовах, передбачених законом або загальними принципами міжнародного права. Згідно Резолюції ЄСПЛ від 22.03.2022, Російська Федерація перестає бути учасницею Конвенції про захист прав людини та основоположних свобод з 16.09.2022. Тобто, станом на момент вчинення протиправних діянь проти України та пошкодження належного ОСОБА_1 майна Російська Федерація була учасницею цієї конвенції, а отже була зобов`язана дотримуватися норм Конвенції та інших загальноприйнятих норм права й поважати право власності позивача. Згідно ст. 53 Женевської конвенції про захист цивільного населення під час війни від 12.08.1949, будь-яке знищення окупаційною державою рухомого чи нерухомого майна, що є індивідуальною або колективною власністю приватних осіб чи держави, або інших громадських установ чи соціальних або кооперативних організацій забороняється, за винятком випадків, коли це є необхідним для проведення воєнних операцій. Суд, дослідивши наявні матеріали справи, приходить до висновку, що фактичне захоплення відповідачем належного позивачу майна, яке не є воєнним об`єктом, не було необхідним для проведення воєнних операцій. Відповідальність відповідача відповідно до принципів і норм міжнародного права за матеріальну чи нематеріальну шкоду завдану Україні, внаслідок збройної агресії також встановлена Законом України «Про внесення змін до деяких законів України щодо регулювання правового режиму на тимчасово окупованій території України». Тож, внаслідок протиправних дій відповідача та порушення ним Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Будапештського меморандуму (п. 1, 2), Заключного акту наради по безпеці та співробітництву в Європі від 01.08.1975, договорів, укладених між Україною та відповідачем, у тому числі про українсько-російський державний кордон, позивач був позбавлений свого майна. Нанесені збитки, сума яких заявлена в позові, підлягають відшкодуванню в повному обсязі згідно ст. 22 ЦК України. З урахуванням міжнародних стандартів і накопиченого досвіду реституції майна та проведених дотепер в Європі програм компенсації, державам-членам пропонується гарантувати своєчасне і дієве відшкодування збитків у зв`язку з втратою доступу до житла, земельних ділянок та іншого майна, що залишене біженцями і ВПО, незалежно від проведення в цей момент переговорів про вирішення збройних конфліктів або про статус конкретної території; забезпечити, щоб таке відшкодування мало форму реституції у вигляді підтвердження юридичних прав біженців і переміщених осіб на їхнє майно та забезпечення можливості безпечного доступу й користування таким майном. У випадку, коли реституція неможлива, повинна бути надана адекватна компенсація шляхом підтвердження раніше існуючих юридичних прав на майно і надання грошей або майна у розмірі, що має розумний зв`язок із ринковою вартістю майна, або іншої форми справедливої компенсації. Суд констатує, що оскільки за матеріалами даної справи безпечне користування неможливе, то і застосування реституції теж не є можливим. А, отже, вимоги позивача щодо відшкодування компенсації, яка має розумний зв`язок з ринковою вартістю такого майна, є обґрунтованими, а тому підлягають задоволенню. Вищенаведена позиція корелюється з нормами Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод, якою також гарантується право кожної особи (як фізичної, так і юридичної) на мирне володіння майном й право на ефективний засіб правового захисту своїх порушених прав та свобод. Тож, з точки зору міжнародного права, відповідальність за протиправну поведінку представників своїх збройних сил несе держава-агресор - відповідач. Наразі відповідач не створив жодного відповідного механізму, і не вбачається наміру сплачувати компенсації за порушені майнові права українців, тож суд констатує, що станом на дату прийняття рішення по цій справі позивач не має шансу на реституцію. Проте, відповідні нормативні акти, які регулюють зазначені питання, існують, і суди наділені правом перевіряти в межах поданих скарг дотримання цих прав, зокрема, з боку відповідача, й призначати компенсації в разі виявлення порушень. Загальновідомим є той факт, що 24.02.2022 року відповідач здійснив широкомасштабну військову агресію проти України, що стало підставою для введення з 05 години 30 хвилин 24.02.2022 воєнного стану на території України, відповідно до Указу Президента України від 24.02.2022 № 64/2022 «Про введення воєнного стану в Україні». Дана обставина також не підлягає доказуванню згідно з ч. 3 ст. 82 ЦПК України. Згідно зі ст. 1 Закону України «Про оборону України» № 1932-ХІІ від 06.12.1991, збройна агресія - це застосування іншою державою або групою держав збройної сили проти України. Збройною агресією проти України вважається будь-яка з таких дій, зокрема: вторгнення або напад збройних сил іншої держави або групи держав на територію України, а також окупація або анексія частини території України; напад збройних сил іншої держави або групи держав на військові сухопутні, морські чи повітряні сили або цивільні морські чи повітряні флоти України. Силові дії відповідача, що тривають з 20.02.2014 року (як початкова подія) та як її продовження військового вторгнення відповідача до України 24.02.2022, є актами збройної агресії відповідно до пунктів «a», «b», «с», «d» та «g» статті 3 Резолюції 3314 (XXIX) Генеральної Асамблеї ООН «Визначення агресії» від 14.12.1974. У результаті агресивних дій відповідача гарантоване ст. 41 Конституції України право власності позивача є порушеним. Сам факт збройної агресії відповідача проти України є причиною виникнення ситуації, за якої позивач сам змушений відстоювати своє порушене відповідачем право в судовому порядку. Відповідач, здійснивши збройну агресію відносно України, порушив норми та принципи Статуту ООН, Загальної декларації прав людини, Будапештського меморандуму, Гельсінського заключного акту наради по Безпеці та Співробітництву в Європі від 01.08.1975 та Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і відповідачем. До того ж, виходячи з переліку категорій заяв, які можуть бути внесені до реєстру збитків завданих агресією відповідача проти України, також можна пересвідчитися, що позивач наділений правом на отримання компенсації/відшкодування. Так, відповідно до категорії A3 «Заяви, пов`язані з втратою майна, доходу або засобів до існування», передбачена підкатегорія A3.6 «Втрата доступу або контролю над нерухомим майном на тимчасово окупованих територіях». З огляду на викладене вище, суд дійшов висновку, що обраний позивачем спосіб захисту його порушеного права відповідає вимогам закону та змісту правовідносин, що позивач довів, що саме діями відповідача завдано шкоду його майну, право власності на яке підтверджено належними доказами, у зв`язку з чим позовна вимога в частині відшкодування завданих збитків підлягає задоволенню. Відповідно до ч. 1-3 ст. 22 ЦК України, особа, якій завдано збитків у результаті порушення її цивільного права, має право на їх відшкодування. Статтею 23 ЦК України передбачено, що особа має право на відшкодування моральної шкоди, завданої внаслідок порушення її прав. Моральна шкода, зокрема, полягає у душевних стражданнях, яких фізична особа зазнала у зв`язку з протиправною поведінкою щодо неї самої, членів її сім`ї чи близьких родичів. Якщо інше не встановлено законом, моральна шкода відшкодовується грішми, іншим майном або в інший спосіб. Розмір грошового відшкодування моральної шкоди визначається судом залежно від характеру правопорушення, глибини фізичних та душевних страждань, погіршення здібностей потерпілого або позбавлення його можливості їх реалізації, ступеня вини особи, яка завдала моральної шкоди, якщо вина є підставою для відшкодування, а також з урахуванням інших обставин, які мають істотне значення. При визначенні розміру відшкодування враховуються вимоги розумності і справедливості. Під моральною шкодою слід розуміти втрати немайнового характеру внаслідок моральних чи фізичних страждань або інших негативних явищ, заподіяних фізичній чи юридичній особі незаконними діями або бездіяльністю інших осіб. Моральна шкода може полягати, зокрема, в моральних переживаннях у зв`язку з ушкодженням здоров`я, у порушенні нормальних життєвих зв`язків через неможливість продовження активного громадського життя, порушенні стосунків з оточуючими людьми, при настанні інших негативних наслідків. Наслідком саме збройної агресії відповідача відносно України є тимчасова окупація м. Алушта в Автономній Республіці Крим, що є загальновідомим фактом, а тому не підлягає доказуванню згідно з нормами ч. 3 ст. 82 ЦПК України. Відповідно до ч. 1 ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Згідно ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Суд констатує те, що військова агресія та окупація відповідачем території України є не тільки порушенням суверенітету й територіальної цілісності України, але й порушенням основоположних принципів і норм міжнародного права (статті 2 Статуту Організації Об`єднаних Націй), оскільки внаслідок здійснення збройної агресії проти України відповідач вийшов за межі своїх суверенних прав, вчинив акт неповаги до суверенітету та територіальної цілісності іншої держави, то він не має підстав посилатися на імунітет для уникнення відповідальності за заподіяні збитки позивачу (зазначений висновок Великої Палати Верховного Суду викладений у постанові від 12.05.2022 в справі №635/6172/17). Суд доходить до висновку, що сама по собі збройна агресія відповідача, наслідком якої є, у тому числі, окупація міста Алушта, що розташоване в Автономній Республіці Крим, де знаходиться майно позивача, обставини щодо протиправної, незаконної втрати ним належного йому на праві приватної власності майна безумовно спричинили йому моральну шкоду. Визначаючи розмір завданої моральної шкоди, суд враховує практику Європейського суду з прав людини, роз`яснення п. 9 Постанови Пленуму Верховного Суду України «Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди, відповідно до якого, розмір відшкодування моральної шкоди суд визначає в межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань, з урахуванням в кожному конкретному випадку ступеня вини відповідача та інших обставин. Зокрема, враховується характер і тривалість страждань, стан здоров`я потерпілого, тяжкість отриманого захворювання, істотність вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, конкретних обставин по справі, характер моральних страждань і наслідків, що наступили. Визначаючи розмір моральної шкоди Позивача, Суд звертає увагу на характер і тривалість його моральних страждань, істотність вимушених змін у його житті, наслідки, що настали, та їх невідворотність, у зв`язку з чим суд приходить до висновку, що стягнення з відповідача на користь позивача моральної шкоди у розмірі 1 000 000,00 грн, що еквівалентний 23 769,68 доларам США, є достатнім та справедливим розміром компенсації за заподіяну позивачу шкоду. Згідно вимог ст. 76, 77, 79, 80 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи. Ці дані встановлюються такими засобами: письмовими, речовими і електронними доказами; висновками експертів; показаннями свідків. Належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання. Згідно ч. 1 ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків встановлених цим Кодексом. З огляду на зазначене, суд приходить висновку, що позивачем доведено обставини на які він посилається як на підставу позовних вимог, а тому вимоги позивача є обґрунтованими та підлягають задоволенню в повному обсязі. … лютого 2026 через систему «Електронний суд» адвокатом Руденком В.В. подано заяву про розподіл судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи, в якій він просив стягнути з відповідача, Російської Федерації, на користь позивача, ОСОБА_1 , судові витати у вигляді витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 80 000,00 грн. Відповідно до ч. 1, п. 1 ч. 3 ст. 133 ЦПК України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справи. До витрат, пов`язаних з розглядом справи, належать витрати: на професійну правничу допомогу. За положеннями ч. 8 ст. 141 ЦПК України, розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо). Такі докази подаються до закінчення судових дебатів у справі або протягом п`яти днів після ухвалення рішення суду за умови, що до закінчення судових дебатів у справі сторона зробила про це відповідну заяву. Позивач просив стягнути з відповідача на свою користь витрати на правову допомогу у розмірі 80 000 грн. Згідно з положеннями ч. ч. 1-5 ст. 137 ЦПК України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами. Для цілей розподілу судових витрат: 1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою; 2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат. Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги. Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним із: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи. Як вбачається з матеріалів справи, на підтвердження понесених витрат на професійну правничу допомогу позивачем надано договір про надання правничої допомоги № СВВ/09/09-25 від 09.09.2025, ордер про надання правничої допомоги, свідоцтво про право на зайняття адвокатською діяльністю Руденка В.В. та додаткову угоду № 1 до договору про надання правничої допомоги № СВВ/09/09-25 від 09.09.2025. Таким чином, при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи. Суд, з урахуванням складності справи, обсягу виконаних адвокатом робіт, часом, витраченим адвокатом на виконання таких робіт, відсутності клопотання відповідача про зменшення витрат на правову допомогу, з урахуванням принципу розумності та справедливості, вважає, що вказані витрати є співмірними зі складністю справи та обсягом вищезазначених наданих адвокатом послуг, що є підставою для задоволення клопотання про стягнення витрат на правничу допомогу у розмірі 80 000 грн. Згідно з п. 1 ч. 1 ст. 141 ЦПК України, судовий збір покладається у разі задоволення позову - на відповідача. У відповідності до ч. 2 ст. 133 ЦПК України, розмір судового збору, порядок його сплати, повернення і звільнення від сплати встановлюються законом. Відповідно до п. 22 ч. 1 ст. 5 Закону України «Про судовий збір», від сплати судового збору під час розгляду справи в усіх судових інстанціях звільняються позивачі - у справах за позовами до держави-агресора Російської Федерації про відшкодування завданої майнової та/або моральної шкоди у зв`язку з тимчасовою окупацією території України, збройною агресією, збройним конфліктом, що призвели до вимушеного переселення з тимчасово окупованих територій України, загибелі, поранення, перебування в полоні, незаконного позбавлення волі або викрадення, а також порушення права власності на рухоме та/або нерухоме майно. З урахуванням задоволення позову, враховуючи те, що позивач звільнений від сплати судового збору, ціна заявленого позову становить 73 314 997,40 грн, з відповідача на користь держави підлягає стягненню судовий збір в сумі 16 640,00 грн. Керуючись ст. 3, 12, 13, 77, 81, 141, 259, 263-266, 268, 280-281 ЦПК України, суд -

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_2 ) до держави Російська Федерація задовольнити.

Стягнути з держави Російська Федерація на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_2 ) суму спричинених збитків, що виникли внаслідок військової збройної агресії зі сторони російської федерації на території України, у розмірі 72 314 997,40 грн, що еквівалентно 1 718 904,44 доларів США. Стягнути з держави Російська Федерація на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_2 ) 1 000 000,00 грн, що еквівалентно 23 769,68 доларів США, у рахунок відшкодування моральної шкоди, що була завдана внаслідок військової збройної агресії зі сторони Російської Федерації на території України. Стягнути з держави Російська Федерація на користь ОСОБА_1 (реєстраційний номер облікової картки платника податків: НОМЕР_2 ) судові витрати у вигляді витрат на професійну правничу допомогу у розмірі 80 000,00 грн. Стягнути з держави Російська Федерація на користь держави судовий збір у розмірі 16 640,00 грн. Заочне рішення може бути переглянуте судом, що його ухвалив, за письмовою заявою відповідача, поданою протягом тридцяти днів з дня його проголошення. Учасник справи, якому повне заочне рішення суду не було вручене у день його проголошення, має право на поновлення пропущеного строку на подання заяви про його перегляд - якщо така заява подана протягом двадцяти днів з дня вручення йому повного заочного рішення суду. Рішення суду може бути оскаржено в апеляційному порядку до Київського апеляційного суду шляхом подання апеляційної скарги протягом тридцяти днів з дня його проголошення.

позивач: ОСОБА_1 : АДРЕСА_2 , РНОКПП НОМЕР_2

відповідач:російська федерація: 03049, м.Київ, прос. Повітрофлотський, 27

Дата складання повного тексту рішення 23.06.2026 р

Суддя Остапчук Т.В.