Рішення № 138854259, 29.07.2026, Господарський суд Чернівецької області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД ЧЕРНІВЕЦЬКОЇ ОБЛАСТІ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

Р І Ш Е Н Н Я

29 липня 2026 року Справа № 926/1402/26

За позовом Чернівецької міської ради

до Фізичної особи-підприємця Нагорняк Лариси Йосипівни

за участі третіх осіб, які не заявляють самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Управління комунальної власності Чернівецької міської ради (1) та ОСОБА_1 (2)

про усунення перешкод у розпорядженні та користуванні майном

Суддя Тинок О.С.

Секретар судових засідань Аниськова К.В

Представники:

від позивача - Філіп М.О.

від відповідача - Бартусевич В.М.

від третьої особи 1 - Іванович Л.Є.

від третьої особи 2 - не з`явився.

ВСТАНОВИВ:

Чернівецька міська рада звернулася до Господарського суду Чернівецької області з позовною заявою до Фізичної особи-підприємця Нагорняк Лариси Йосипівни про усунення перешкод у розпорядженні та користуванні майном.

Позов обґрунтований порушеним правом комунальної власності Чернівецької міської територіальної громади.

Позивач вказує, що між відповідачем та Управлінням комунальної власності Чернівецької міської ради, за результатами проведеного електронного аукціону, був укладений договір оренди нерухомого майна № 72 від 19 липня 2022 року. Об`єкт оренди був переданий відповідачу, що підтверджується актом від 01 серпня 2025 року. Водночас, рішенням Шевченківського районного суду від 14 травня 2024 року по справі № 727/13582/23 визнано недійсним договір оренди нерухомого майна № 72 від 19 липня 2022 року, що належить до комунальної власності - приміщення, розташоване за адресою м. Чернівці, вул. Бандери Степана 5, розміром 83,4 кв.м. Вказане рішення суду набрало законної сили постановою Чернівецького апеляційного суду.

Так, позивач вважає, що у відповідача відпала підстава користуватися спірним майном та виник обов`язок щодо його повернення. Однак відповідач відмовилась повертати спірне майно управлінню допоки не буде відшкодовано відповідачу збитки, завдані внаслідок прийняття неправомірних рішень органом місцевого самоврядування та укладення ним недійсного правочину.

Згідно з протоколом автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 09 квітня 2026 року, справу №926/1402/26 передано на розгляд судді Тинок О.С.

Ухвалою суду від 10 квітня 2026 року прийнято позовну заяву до розгляду та відкрито провадження у справі. Постановлено здійснювати розгляд справи за правилами загального позовного провадження. Підготовче засідання призначено на 11 травня 2026 року. Залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - Управління комунальної власності Чернівецької міської ради (58002, Україна, Чернівецька обл., м. Чернівці, вул. Петровича Якоба, буд. 18, код 44388619). Залучено до участі у справі третю особу, яка не заявляє самостійних вимог щодо предмета спору на стороні позивача - ОСОБА_1 ( АДРЕСА_1 , код НОМЕР_1 ).

09 квітня 2026 року представник відповідача через систему "Електронний суд" направила до суду заяву про вступ у справу як представника (вх. №1629), яку суд задовольнив 10 квітня 2026 року та надав представнику доступ до матеріалів електронної справи.

23 квітня 2026 року представник відповідача через систему "Електронний суд" направила до суду відзив на позовну заяву (вх. №1850).

Заперечуючи проти задоволення заявленої позовної вимоги, серед описаного, відповідач вказувала, що за наслідком укладеного з управлінням комунальної власності Чернівецької міської ради договору оренди №72 від 19 липня 2022 року, з метою використання орендованого майна для підприємницької діяльності протягом строку оренди та забезпечення його надійної експлуатації позивач понесла грошові витрати, пов`язані з виплатою винагороди організатору аукціону, виготовленням необхідної документації, проведенням необхідних будівельних робіт та інші витрати на загальну суму 917632,73 грн. Так, відповідач звернулась до Господарського суду Чернівецької області з позовом (справа № 926/1135/26) до Управління комунальної власності Чернівецької міської ради про застосування наслідків недійсності правочину, стягнення 554838,28 грн в наслідок реституції, стягнення збитків в сумі 917632,73 грн та моральної шкоди.

Посилаючись на практику Верховного Суду, відповідач вказує, що наслідком визнання недійсним договору оренди нерухомого майна № 72 від 19 липня 2022 року є обов`язковість застосування правил реституції за частиною 1 статті 216 Цивільного кодексу України до обох сторін правочину: Управлінням комунальної власності Чернівецької міської ради та Фізичною особою-підприємцем Нагорняк Ларисою Йосипівною. Правова природа спору є зобов`язальною, а договірний характер правовідносин унеможливлює застосування до них положень статті 391 Цивільного кодексу України. Оскільки стороною договору оренди № 72 від 19 липня 2022 року було Управління комунальної власності Чернівецької міської ради, саме управління має звертатися з вимогами про застосування наслідків недійсності.

Так, відповідач вказує, що обраний позивачем спосіб захисту прав не відповідає правовій природі тих правовідносин, що виникли між сторонами спору та порушує таку засаду цивільного законодавства як добросовісність. Не враховує принципу процесуальної економії, оскільки вимоги відповідача про застосування реституції розглядаються в іншому провадженні. Саме в межах справи №926/1135/26 має бути вирішене питання про повернення орендарем одержаного за недійсним правочином майна - нежитлових приміщень за адресою: вул. Бандери Степана, 5 в м. Чернівці.

27 квітня 2026 року представник Управління комунальної власності Чернівецької міської ради через систему "Електронний суд" направила до суду заяву про вступ у справу як представника (вх. №1871), яку суд задовольнив 27 квітня 2026 року та надав представнику доступ до матеріалів електронної справи.

Одночасно представник Управління комунальної власності Чернівецької міської ради через систему "Електронний суд" направила до суду письмові пояснення (вх. №1870 від 27 квітня 2026 року).

Підтримуючи заявлений позивачем позов, управління вказувало, що листами № 14/01-11/311 від 24 лютого 2026 року та № 14/01-11/395 від 05 березня 2026 року зверталось з вимогою про повернення балансоутримувачу і орендодавцю нерухомого майна. Відповідач вказала, що повернення приміщення орендодавцю можливо після винесення Верховним Судом рішення у справі № 725/13582/23 та відшкодування їй збитків, завданих внаслідок прийняття неправомірних рішень органом місцевого самоврядування та укладення ним недійсного правочину. Чернівецька міська територіальна громада є власником приміщення, розташованого за адресою місто Чернівці, вулиця Степана Бандери, 5, загальною площею 83,4 кв.м. З метою захисту інтересів Чернівецької міської територіальної громади, Чернівецька міська рада подала позов щодо усунення перешкод у користуванні та розпорядженні майном громади.

Далі управління, посилаючись на практику Верховного Суду, вказувала, що Чернівецька міська рада не була стороною договору оренди, а подала негаторний позов як власник майна, який на підставі статті 391 Цивільного кодексу України є належним та допустимим способом захисту порушеного права.

28 квітня 2026 року представник позивача через систему "Електронний суд" направив до суду відповідь на відзив (вх. №1940).

Позивач вказував, що відповідачем не враховано, що застосувати наслідки недійсності правочину за передане в оренду майно неможливо, тому що відновити первісне становище сторін за одержане в користування майно є безповоротним явищем, а тому фактичне користування майном на підставі договору оренди не дозволяє в разі його недійсності (нікчемності) провести двосторонню реституцію. Повернення власником нерухомого майна здійснюється не шляхом застосування реституції за статтею 216 Цивільного кодексу України, а через заявлення негаторного позову впродовж усього часу тривання порушення прав законного володільця, оскільки позовна давність на такі вимоги не поширюється.

Також позивач зазначив, що згадана відповідачем судова практика, у контексті неналежного обраного способу захисту позивачем, не є релевантною, адже негаторний позов є належним способом захисту власником у здійсненні ним права користування та розпоряджання своїм майном проти триваючого порушення іншою особою.

Позивач наголосив, що подання зустрічної позовної вимоги є правом, а не обов`язком сторони. Вимоги про звільнення приміщення та стягнення майнової шкоди не є взаємовиключними, а тому підстави для об`єднання можливих первісних і зустрічних позовних вимог у справі № 926/1135/26 відсутні. Таким чином, спори між сторонами щодо усунення перешкод у користуванні майном та стягнення майнової шкоди можуть і повинні існувати в різних позовних провадженнях.

30 квітня 2026 року представник відповідача через систему "Електронний суд" направила до суду заперечення на відповідь на відзив (вх. №1989).

Відповідач у своїх запереченнях послідовно стверджував, що у даному випадку двостороння реституція є обов`язковим наслідком визнання судом недійсним договору оренди нерухомого майна № 72 від 19 липня 2022 року. Наслідком визнання недійсним договору оренди нерухомого майна № 72 від 19 липня 2022 року є: - обов`язок ФОП Нагорняк Л.Й. повернути орендодавцю Управлінню комунальної власності нежиле приміщення за адресою: м. Чернівці, вул. С. Бандери, 5 та відшкодувати вартість користування за ціною, яка існує на момент відшкодування; - зустрічний обов`язок Управління комунальної власності повернути ФОП Нагорняк Л.Й. кошти, отримані на виконання недійсного правочину та відшкодувати збитки і моральну шкоду, що були спричинені внаслідок прийняття Управлінням комунальної власності незаконних рішень та укладання недійсного правочину на підставі ст. 216, 1167, 1173, 1174 Цивільного кодексу України.

Так, відповідач вважає, що Чернівецька міська рада є неналежним позивачем у справі і обраний нею спосіб захисту не відповідає характеру спірних правовідносин, що є підставою для відмови у задоволенні позову. А позивач посилається на нерелевантні висновки Верховного Суду, оскільки вони викладені при застосуванні норм права, які регулюють інші відносини, ніж ті, які виникли між сторонами у цьому спорі.

11 травня 2026 року представник відповідача через систему "Електронний суд" направила до суду клопотання про зупинення провадження (вх. №1887).

Ухвалою суду від 11 травня 2026 року відкладено підготовче засідання на 25 травня 2026 року. Постановлено повідомити ОСОБА_1 про дату, час і місце розгляду справи шляхом розміщення оголошення про виклик до суду на веб-порталі судової влади України та на офіційному веб-сайті Господарського суду Чернівецької області.

15 травня 2026 року та 20 травня 2026 року представник відповідача через систему "Електронний суд" направила до суду заяву про долучення доказів (вх. №2282 та вх. №2357).

21 травня 2026 року представник позивача через систему "Електронний суд" направив до суду заперечення на клопотання відповідача щодо зупинення провадження (вх. №2369).

25 травня 2026 року представник ОСОБА_1 через систему "Електронний суд" направила до суду заперечення на клопотання відповідача щодо зупинення провадження (вх. №2411).

Одночасно до господарського суду надійшло клопотання (вх. №2420 від 25 травня 2026 року) Товариства з обмеженою відповідальністю «Стоп Корупція ТБ» про надання дозволу журналістам проводити відео зйомку, звукозапис та/або фотографування судового засідання під час розгляду справи №926/1402/26, що призначено на 25 травня 2026 року, яке суд задовольнив та надав право журналістам Товариства з обмеженою відповідальністю «Стоп Корупція ТБ» здійснювати відеозапис судового засідання 25 травня 2026 року.

Ухвалою суду від 25 травня 2026 року постановлено: у задоволенні заяв Фізичної особи-підприємця Нагорняк Лариси Йосипівни про долучення доказів (вх. №2282 від 15 травня 2026 року та вх. №2357 від 20 травня 2026 року) - відмовити; у задоволенні клопотання Фізичної особи-підприємця Нагорняк Лариси Йосипівни про зупинення провадження (вх. №1887 від 11 травня 2026 року) - відмовити; закрити підготовче провадження; призначити справу до судового розгляду по суті на 22 червня 2026 року.

22 червня 2026 року представник ОСОБА_1 через систему "Електронний суд" направила до суду заяву про розгляд справи без її участі (вх. №2980).

Одночасно відповідач подала до суду заяву про відкладення розгляду справи (вх. №2581 від 22 червня 2026 року) у зв`язку із перебуванням її адвоката у щорічній відпустці.

Ухвалою суду від 22 червня 2026 року відкладено розгляд справи по суті на 15 липня 2026 року.

У судовому засіданні 29 липня 2026 року оголошено перерву до 20 липня 2026 року.

Представники позивача та третіх осіб на стороні позивача у судовому засіданні 20 липня 2026 року підтримали позовні вимоги, просили суд їх задовольнити у повному обсязі.

Представник відповідача у судовому засіданні 20 липня 2026 року просила суд у задоволені позову відмовити.

У судовому засіданні 20 липня 2026 року судом було відкладено ухвалення та проголошення судового рішення на 29 липня 2026 року.

28 липня 2026 року до господарського суду надійшло клопотання (вх. №3619) Товариства з обмеженою відповідальністю «Стоп Корупція ТБ» про надання дозволу журналістам проводити відео зйомку, звукозапис та/або фотографування судового засідання під час розгляду справи №926/1402/26, що призначено на 29 липня 2026 року, яке суд задовольнив та надав право журналістам Товариства з обмеженою відповідальністю «Стоп Корупція ТБ» здійснювати відеозапис судового засідання 29 липня 2026 року.

Розглянувши подані учасниками справи матеріали, заслухавши пояснення представників учасників справи, з`ясувавши фактичні обставини на яких ґрунтуються позовні вимоги, дослідивши докази, що мають юридичне значення для розгляду справи і вирішення спору по суті, суд встановив наступне.

Згідно з інформацію з Державного реєстру речових прав на нерухоме майно №471882686 від 08 квітня 2026 року нежитлові приміщення першого поверху в житловому будинку літ. А, загальною площею 83,40 кв.м., в тому числі приміщення 6-1-6-8, які знаходяться за адресою м. Чернівці, вул. Ватутіна Миколи Генерала (вул. Бандери Степана), буд. 5 належать на праві власності - Територіальній громаді міста Чернівці з 05 червня 2013 року. Номер відомостей про речове право: 1197404. Реєстраційний номер об`єкта нерухомого майна: 76255573101.

14 червня 2022 року відбувся електронний аукціон щодо продовження договору оренди нерухомого майна, що належить до комунальної власності Чернівецької міської територіальної громади, за адресою: м. Чернівці, вул. Бандери Степана,5, а саме: нежитлові приміщення першого поверху (6-1) (6-8) будівлі літ."А", загальною площею 83,40 кв.м.

21 червня 2022 року Управлінням комунальної власності Чернівецької міської ради видано Наказ № 208 про відмову у затвердженні протоколу електронного аукціону №LLP001-UA20220510-35893, який сформований 14 червня 2022 року та вирішено дискваліфікувати ОСОБА_1, як переможця зазначеного електронного аукціону щодо передачі в оренду нерухомого майна, що належить до комунальної власності Чернівецької міської територіальної громади в будівлі за адресою: м.Чернівці, вул. Бандери Степана, 5, загальною площею 83,4кв.м., терміном на 5 років, у зв`язку із тим, що переможець зазначеного аукціону не подав документи, відомості, обов`язкове подання яких передбачено Законом.

Відповідно до Протоколу електронного аукціону №LLP001-UA-20220510-35893, який був сформований 22 червня 2026 року і затверджений наказом управління комунальної власності Чернівецької міської ради №237 від 05 липня 2022 року, переможцем електронного аукціону визначено Фізичну особу-підприємця Нагорняк Ларису Йосипівну.

Водночас ОСОБА_1, яка запропонувала вищу ціну за інших учасників було дискваліфіковано відповідно до пункту 9 статті 13 Закону України «Про оренду державного комунального майна».

19 липня 2022 року між Управлінням комунальної власності Чернівецької міської ради та Фізичною особою-підприємцем Нагорняк Ларисою Йосипівною укладено Договір оренди нерухомого майна № 72 на приміщення, що розташоване за адресою: м.Чернівці, вул. Бандери Степана, 5, площею 83,4 кв.м.

Частиною 2 статті 13 Закону України "Про судоустрій і статус суддів" передбачено обов`язковість урахування (преюдиційність) судових рішень для інших судів.

Законодавчі вимоги щодо застосування преюдиції у господарському процесі передбачені частиною 4 статті 75 Господарського процесуального кодексу України, згідно якої обставини, встановлені рішенням суду в господарській, цивільній або адміністративній справі, що набрало законної сили, не доказуються при розгляді іншої справи, у якій беруть участь ті самі особи або особа, стосовно якої встановлено ці обставини, якщо інше не встановлено законом.

Преюдиційні факти це факти, встановлені рішенням суду, що набрало законної сили.

Преюдиційність ґрунтується на правовій властивості законної сили судового рішення і визначається його суб`єктивними та об`єктивними межами, за якими сторони та інші особи, які брали участь у розгляді справи, а також їх правонаступники не можуть знову оспорювати в іншому процесі встановлені судовим рішенням у такій справі правовідносини.

Також, преюдиційність - це обов`язковість фактів, установлених судовим рішенням, що набрало законної сили в одній справі для суду при розгляді інших справ. Преюдиціально встановлені факти не підлягають доказуванню, оскільки вони вже встановлені у рішенні суду і немає необхідності встановлювати їх знову, тобто піддавати сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив у законну силу. Суть преюдиції полягає у неприпустимості повторного розгляду судом одного й того ж питання між тими ж сторонами. Правило про преюдицію спрямовано не лише на заборону перегляду фактів і правовідносин, які встановлені в судовому акті, що вступив у законну силу. Вони також сприяють додержанню процесуальної економії в новому процесі. У випадку преюдиціального установлення певних обставин особам, які беруть участь у справі (за умови, що вони брали участь у справі при винесенні преюдиціального рішення), не доводиться витрачати час на збирання, витребування і подання доказів, а суду - на їх дослідження та оцінку. Усі ці дії вже здійснювалися у попередньому процесі, і їхнє повторення було би не лише недоцільним, але й неприпустимим з точки зору процесуальної економії.

Аналогічний висновок викладений у постановах Верховного Суду від 28 квітня 2020 року у справі № 922/643/19, від 16 травня 2023 року у справі № 910/17367/20, від 17 серпня 2023 року у справі № 910/4316/22 від 29 січня 2025 року у справі №922/1500/24.

В Україні визнається і діє принцип верховенства права, одним з елементів якого є принцип правової визначеності.

Основним елементом принципу правової визначеності є однозначність та передбачуваність правозастосування, а отже, системність і послідовність у діяльності відповідних органів, насамперед судів. Суб`єкти (учасники спору) завжди повинні мати можливість орієнтувати свою поведінку таким чином, щоб вона відповідала вимогам норми на момент вчинення дії.

Отже, правові норми та судова практика підлягають застосуванню таким чином, яким вони є найбільш очевидними та передбачуваними для учасників цивільного обороту в Україні.

Так, суд звертається до низьки судових рішень, які набрали законної сили і якими встановлені обставини, які не потребують повторного встановлення у даній справі, однак мають значення для ухвалення справедливого, неупередженого рішення з дотриманням усіх засад господарського судочинства.

Як вбачається із матеріалів справи, а також відкритих даних Єдиного державного реєстру судових рішень, ОСОБА_1 було ініційовано розгляд справи № 727/13582/23 за позовною заявою до Управління комунальної власності Чернівецької міської ради, Нагорняк Лариси Йосипівні, за участі третьої особи Чернівецької міської ради, у якому просила суд визнати недійсним договір оренди нерухомого майна від 19 липня 2022 року № 72 на приміщення, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , загальною площею 83,4 кв.м.

Рішенням Шевченківського районного суду м. Чернівці від 15 травня 2024 року у справі № 727/13582/23 позов ОСОБА_1 задоволено. Визнано недійсним договір оренди нерухомого майна № 72 від 19 липня 2022 року, що належить до комунальної власності Чернівецької міської територіальної громади, укладений між Управлінням комунальної власності Чернівецької міської ради та Фізичною особою-підприємцем Нагорняк Ларисою Йосипівною, на приміщення, що розташоване за адресою: АДРЕСА_2 , розміром 83,4 кв.м.

Постановою Чернівецького апеляційного суду від 12 серпня 2024 року у справі № 727/13582/23 рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 15 травня 2024 року скасовано та ухвалено нову постанову. У задоволенні позовних вимог ОСОБА_1 до Управління комунальної власності Чернівецької міської ради, Нагорняк Лариси Йосипівні, третя особа - Чернівецька міська рада, про визнання договору оренди нерухомого майна недійсним відмовлено.

Постановою Верховного Суду від 19 листопада 2025 року у справі № 727/13582/23 постанову Чернівецького апеляційного суду від 12 серпня 2024 року та додаткову постанову Чернівецького апеляційного суду від 16 вересня 2024 року скасовано, справу направлено на новий розгляд до суду апеляційної інстанції.

Постановою Чернівецького апеляційного суду від 11 лютого 2026 року у справі № 727/13582/23 змінено мотивувальну частину рішення Шевченківського районного суду м. Чернівці від 15 травня 2024 року шляхом викладення її в редакції цієї постанови. В решті рішення суду першої інстанції постановлено залишити без змін.

Вказана постанова Чернівецького апеляційного суду від 11 лютого 2026 року у справі № 727/13582/23 набрала законної сили. У відкриті касаційного провадження скаржнику було відмовлено ухвалою Верховного Суду від 03 березня 2026 року по справі № 727/13582/23.

Верховний Суд у постанові від 19 листопада 2025 року у справі № 727/13582/23 зробив висновок: «…Саме з метою захисту власного інтересу та наявності в подальшому можливості законної реалізації нею своїх прав орендаря ОСОБА_1 і звернулася до суду з позовом про визнання недійсним договору оренди нерухомого майна № 72, укладеного 19 липня 2022 року між Управлінням. Такий спосіб захисту порушеного права в цій конкретній справі є ефективним, оскільки призведе до потрібного результату, матиме найбільший ефект щодо відновлення відповідних прав та інтересів позивачки. При цьому, на думку колегії суддів Верховного Суду, не є потрібним визнання недійсними/скасування наказів Управління комунальної власності Чернівецької міської ради від 21 червня 2022 року № 208 та від 05 липня 2022 року № 237, оскільки ці накази вичерпали свою дію фактом їх виконання, а саме були реалізовані шляхом укладення договору оренди. Визнання цих наказів недійсними не поновить порушене право або законний інтерес позивача…».

Чернівецьким апеляційним судом у постанові від 11 лютого 2026 року у справі № 727/13582/23 вказано: «… колегія суддів констатує, що при проведенні електронного аукціону № LLP001-UA-20220510-35893 щодо оренди нерухомого майна, що належить до комунальної власності Чернівецької міської територіальної громади, розташованого за адресою: АДРЕСА_1 , було порушено вимоги ст. 13 Закону України «Про оренду державного та комунального майна» та п.19, п.55, п. 65 Порядку передачі в оренду державного та комунального майна, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України № 483 від 03 червня 2020 року. Приймаючи накази №208 від 21 червня 2022 року та №237 від 05 липня 2022 року за результатами проведення електронного аукціону Управління комунальної власності Чернівецької міської ради діяло не в порядку передбаченому чинним законодавством. Отже, спірні накази Управління комунальної власності Чернівецької міської ради прийнятті з порушенням вищевказаних вимог закону, а тому є неправомірними…». «…Незважаючи на неправомірність наказів Управління комунальної власності Чернівецької міської ради №208 від 21 червня 2022 року та №237 від 05 липня 2022 року, які вичерпали свою дію фактом їх виконання, саме договір оренди нерухомого майна № 72 від 19 липня 2022 року, порушує права ОСОБА_1 , як заінтересованої особи, а тому ОСОБА_1 звернулась до суду з позовом про визнання недійсним вказаного договору оренди в межах строку позовної давності….».

У вказаних судових рішеннях ОСОБА_1- це ОСОБА_2.

Отже, судом встановлено, що договір оренди нерухомого майна №72 від 19 липня 2022 року визнано недійсним у судовому порядку, рішення вищої інстанції набрало законної сили і у цій справі суд не піддаватиме сумніву істинність і стабільність судового акта, який вступив у законну силу.

Як вбачається із матеріалів справи, а також відкритих даних Єдиного державного реєстру судових рішень, Фізична особа-підприємець Нагорняк Лариса Йосипівна звернулась до Господарського суду Чернівецької області з позовом до Управління комунальної власності Чернівецької міської ради та Чернівецької міської ради, в якому просила суд: 1) застосувати наслідки недійсності правочину та стягнути з Управління комунальної власності Чернівецької міської ради на користь позивача грошові кошти в сумі 554838,28 грн; 2) стягнути за рахунок бюджету міста Чернівці з Управління комунальної власності Чернівецької міської ради на користь ФОП Нагорняк Л.Й. збитки (майнову шкоду) в розмірі 917632,73 грн; 3) стягнути за рахунок бюджету міста Чернівці з Управління комунальної власності Чернівецької міської ради області на користь ФОП Нагорняк Л.Й. немайнову (моральну) шкоду в розмірі 300000,00 грн.

Ухвалою Господарського суду Чернівецької області суду від 06 квітня 2026 року вказану позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі №926/1135/26.

Наразі, питання щодо застосування реституції та відшкодування збитків відповідачу розглядається судом першої інстанції.

На виконання умов договору №72 від 19 липня 2022 року та рішення Господарського суду Чернівецької області від 28 липня 2025 року у справі №926/2191/24, яке набрало законної сили постановою Західного апеляційного Господарського суду від 24 червня 2025 року (рішення першої та апеляційної інстанцій залишені без змін постановою Верховного суду від 02 вересня 2025 року по справі №926/2191/24), між Управлінням комунальної власності Чернівецької міської ради та Фізичною особою-підприємцем Нагорняк Ларисою Йосипівною був складений та підписаний акт приймання-передавання в оренду нерухомого майна від 01 серпня 2025 року.

Зважаючи на наявні матеріали справи та правову позицію відповідача, остання, ані з моменту винесення постанови Чернівецького апеляційного суду від 11 лютого 2026 року у справі № 727/13582/23, ані після отриманих листів Управління комунальної власності Чернівецької міської ради не повернула спірне майно орендодавцю- Управлінню комунальної власності Чернівецької міської ради з яким був укладений договір №72 від 19 липня 2022 року. У свою чергу, відповідач не погоджується на його добровільне повернення допоки у судовому порядку не буде розглянуте питання щодо повернення їй збитків. Питання щодо повернення коштів орендарю із застосуванням недійсності правочину розглядаються господарським судом у іншому провадженні і не досліджується у цій справі. Питання щодо прийняття неправомірних рішень управлінням також не розглядається у цьому провадженні.

Зважаючи на триваюче утримання спірного майна без належних на то правових підстав, власник майна - Чернівецька міська територіальна громада від імені якої діє Чернівецька міська рада звернулась до господарського суду з питанням щодо примусового повернення комунального майна власнику.

Власник майна, якому належать всі права, які є в тріаді власності, зокрема, право вільного володіння, користування та розпоряджання своїм майном має право звернутись до суду з вимогою про усунення перешкод у його користуванні та розпорядженні.

Фізична особа-підприємець Нагорняк Лариса Йосипівна та Чернівецька міська рада безпосередньо один з одним не укладали правочин. З вимогою про повернення майна за наслідками недійсності правочину міська рада не уповноважена звертатись до суду. З таким позовом вправі звертатись управління, яке є стороною визнаного у судовому порядку недійсним договором оренди №72 від 19 липня 2022 року.

Велика Палата Верховного Суду вже зауважувала, що у кожній справі за змістом обґрунтувань позовних вимог, наданих позивачем пояснень тощо суд має встановити, якого саме результату позивач хоче досягнути унаслідок вирішення спору. Суд розглядає справи у межах заявлених вимог, але, зберігаючи об`єктивність і неупередженість, сприяє учасникам судового процесу в реалізації ними прав, передбачених цим кодексом. Виконання такого обов`язку пов`язане, зокрема, з тим, що суд має надавати позовним вимогам належну інтерпретацію, а не тлумачити їх лише буквально (див., наприклад, постанови Великої Палати Верховного Суду від 30.06.2021 у справі № 9901/172/20, від 01.07.2021 у справі № 9901/381/20, від 26.10.2021 у справі № 766/20797/18, від 01.02.2022 у справі № 750/3192/14, від 22.09.2022 у справі № 462/5368/16-ц, від 04.07.2023 у справі № 233/4365/18).

Суть заявленого позову у справі №926/1402/26 полягає у прагненні власника повернути майно задля реалізації свого права на його користування та розпоряджання.

Статтями 15, 16 Цивільного кодексу України передбачено право на звернення до суду за захистом своїх порушених або оспорюваних прав і охоронюваних законом інтересів, а також для вжиття передбачених цим Кодексом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

За положеннями частин 1-2 статті 4 Господарського процесуального кодексу України право на звернення до господарського суду в установленому цим Кодексом порядку гарантується. Ніхто не може бути позбавлений права на розгляд його справи у господарському суді, до юрисдикції якого вона віднесена законом.

Юридичні особи та фізичні особи - підприємці, фізичні особи, які не є підприємцями, державні органи, органи місцевого самоврядування мають право на звернення до господарського суду за захистом своїх порушених, невизнаних або оспорюваних прав та законних інтересів у справах, віднесених законом до юрисдикції господарського суду, а також для вжиття передбачених законом заходів, спрямованих на запобігання правопорушенням.

За змістом частин 1-2 статті 5 Господарського процесуального кодексу України, здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором. У випадку, якщо закон або договір не визначають ефективного способу захисту порушеного права чи інтересу особи, яка звернулася до суду, суд відповідно до викладеної в позові вимоги такої особи може визначити у своєму рішенні такий спосіб захисту, який не суперечить закону.

Відповідно до частини 2 статті 16 Цивільного кодексу України способами захисту цивільних прав та інтересів можуть бути: визнання права, визнання правочину недійсним, припинення дії, яка порушує право, відновлення становища, яке існувало до порушення, примусове виконання обов`язку в натурі, зміна правовідношення, припинення правовідношення, відшкодування збитків та інші способи відшкодування майнової шкоди, відшкодування моральної (немайнової) шкоди, визнання незаконними рішення, дій чи бездіяльності органу державної влади, органу влади Автономної Республіки Крим або органу місцевого самоврядування, їхніх посадових і службових осіб.

Спосіб захисту втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав (див. постанови Верховного Суду від 31.08.2021 у справі № 903/1030/19, від 14.09.2022 у справі № 911/614/20).

Надаючи правову оцінку належності обраного зацікавленою особою способу захисту, судам належить зважати і на його ефективність з точки зору статті 13 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі - Конвенція). Так, у рішенні від 15.11.1996 у справі "Чахал проти Об`єднаного Королівства" Європейський суд з прав людини (далі - ЄСПЛ) зазначив, що згадана норма гарантує на національному рівні ефективні правові засоби для здійснення прав і свобод, що передбачаються Конвенцією, незалежно від того, яким чином вони виражені в правовій системі тієї чи іншої країни.

Суть цієї статті зводиться до вимоги надати людині такі засоби правового захисту на національному рівні, що дозволили би компетентному державному органові розглядати по суті скарги на порушення положень Конвенції й надавати відповідний судовий захист, хоча держави-учасниці Конвенції мають деяку свободу розсуду щодо того, яким чином вони забезпечують при цьому виконання своїх зобов`язань. Крім того, ЄСПЛ вказав, що за деяких обставин вимоги статті 13 Конвенції можуть забезпечуватися всією сукупністю засобів, що передбачаються національним правом.

Стаття 13 Конвенції вимагає, щоб норми національного правового засобу стосувалися сутності "небезпідставної заяви" за Конвенцією та надавали відповідне відшкодування. Зміст зобов`язань за статтею 13 Конвенції також залежить від характеру скарги заявника за Конвенцією. Тим не менше, засіб захисту, що вимагається зазначеною статтею, повинен бути ефективним як у законі, так і на практиці, зокрема, у тому сенсі, щоб його застосування не було ускладнене діями або недоглядом органів влади відповідної держави (рішення ЄСПЛ у справі "Афанасьєв проти України" від 05.04.2005, заява № 38722/02).

Ефективність позовної вимоги має оцінюватися з огляду на обставини справи та залежно від того, чи призведе задоволення такої вимоги до дійсного захисту інтересу позивача без необхідності повторного звернення до суду (принцип процесуальної економії). Таким чином, під ефективним засобом (способом) слід розуміти такий, що призводить до потрібних результатів, наслідків, дає найбільший ефект. Тому ефективний спосіб захисту повинен забезпечити поновлення порушеного права, відповідати встановленим обставинам.

Велика Палата Верховного Суду зауважувала, що застосування будь-якого способу захисту цивільного права та інтересу має бути об`єктивно виправданим та обґрунтованим. Це означає, що: застосування судом способу захисту, обраного позивачем, повинно реально відновлювати його наявне суб`єктивне право, яке порушене, оспорюється або не визнається; обраний спосіб захисту повинен відповідати характеру правопорушення; застосування обраного способу захисту має відповідати цілям судочинства; застосування обраного способу захисту не повинно суперечити принципам верховенства права та процесуальної економії, зокрема, не повинно спонукати позивача знову звертатися за захистом до суду (такі висновки викладені в постановах Великої Палати Верховного Суду від 19.01.2021 у справі №916/1415/19, від 26.01.2021 у справі №522/1528/15-ц, від 08.02.2022 у справі №209/3085/20).

Невідповідність чи неповна відповідність позовних вимог належному способу захисту не може бути підставою для відмови в позові з формальних підстав, якщо прагнення позивача не викликає сумніву, а позовні вимоги можна витлумачити відповідно до належного способу захисту прав. Протилежний підхід не відповідав би завданням господарського судочинства (стаття 2 ГПК України). Близькі за змістом висновки викладені у постановах Верховного Суду від 19 квітня 2023 року у справі № 904/7803/21, від 20 вересня 2023 року у справі № 910/3453/22, від 01 листопада 2023 року у справі № 910/7987/22.

У свою чергу, якщо невідповідність способу захисту критеріям належності та ефективності призводить до відмови в задоволенні позовних вимог, то в разі посилання позивача на неправильні (невідповідні предмету позову) законодавчі положення суд має застосувати відповідну законодавчу норму самостійно. Така помилка позивача не може слугувати підставою для відмови в позові.

У такому разі спосіб захисту опосередковується позовною вимогою, яка втілює безпосередню мету, якої прагне досягти суб`єкт захисту (позивач), вважаючи, що таким чином буде припинено порушення (чи оспорювання) його прав, він компенсує витрати, що виникли у зв`язку з порушенням його прав, або в інший спосіб нівелює негативні наслідки порушення його прав.

Оцінку предмета заявленого позову, а відтак наявності підстав для захисту порушеного права позивача, про яке він зазначає в позовній заяві, здійснює суд, на розгляд якого передано спір, крізь призму оцінки спірних правовідносин та обставин (юридичних фактів), якими позивач обґрунтовує заявлені вимоги (див. постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 19 вересня 2019 року у справі № 924/831/17, від 26 травня 2022 року у справі № 910/17717/20, постанову Великої Палати Верховного Суду від 22 лютого 2024 року у справі № 990/150/23)".

Велика Палата Верховного Суду у постанові від 13.02.2024 у справі №910/2592/19 зокрема вказала, що рішення суду має остаточно вирішувати спір по суті та захищати порушене право чи інтерес; якщо для реалізації рішення суду необхідно ще раз звертатися до іншого суду й отримувати ще одне рішення, це означає, що обраний спосіб захисту є неефективним. Тож завданням суду є вирішення спору, який виник між учасниками справи, у найбільш ефективний спосіб з метою запобігання ситуаціям, які б спричинили повторне звернення до суду з іншим позовом, або захисту порушеного права в інший спосіб, тобто вирішення спору між сторонами у такий спосіб, щоб учасники правовідносин не мали необхідності докладати зайвих зусиль для врегулювання спору повторно, або врегулювання спору в іншій спосіб, або врегулювання іншого спору, який виник у зв`язку із судовим рішенням тощо.

Судом встановлено, що спірне майно належить на праві комунальної власності Територіальній громаді міста Чернівці від імені та в інтересах якої діє Чернівецька міська рада. Відповідач утримує спірне майно без належних правових підстав чим створює обмеження у здійсненні права користування та ускладнює розпорядження майном Територіальній громаді міста Чернівці.

Відповідно до статті 10 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» сільські, селищні, міські ради є органами місцевого самоврядування, що представляють відповідні територіальні громади та здійснюють від їх імені та в їх інтересах функції і повноваження місцевого самоврядування, визначені Конституцією України, цим та іншими законами.

Відповідно до визначення, наведеного у статті 1 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні», право комунальної власності - право територіальної громади володіти, доцільно, економно, ефективно користуватися і розпоряджатися на свій розсуд і в своїх інтересах майном, що належить їй, як безпосередньо, так і через органи місцевого самоврядування.

Відповідно до частини 5 статті 16 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» від імені та в інтересах територіальних громад права суб`єкта комунальної власності здійснюють відповідні ради.

Згідно з положеннями статті 29 Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» до відання виконавчих органів сільських, селищних, міських рад належать власні повноваження щодо управління в межах, визначених радою, майном, що належить до комунальної власності відповідних територіальних громад.

Відповідно до правового висновку, викладеного у пункту 95 постанови Великої Палати Верховного Суду від 18 грудня 2024 року у справі №907/825/22, виконавчим органам місцевого самоврядування відповідно до Закону України «Про місцеве самоврядування в Україні» може бути делеговано здійснення виконавчих функцій і повноважень місцевого самоврядування. Водночас, законодавством не передбачено можливості делегування виконавчим органам відповідних рад повноважень з реалізації правомочностей щодо володіння, користування і розпорядження об`єктами комунальної власності, володільцями яких є лише ради як органи місцевого самоврядування, які уособлюють у майнових правовідносинах відповідні територіальні громади.

Таким чином, позовні вимоги вправі заявити саме власник - територіальна громада в особі Чернівецької міської ради.

Територіальна громада в особі Чернівецької міської ради, як власник спірного майна, з огляду на триваюче утримання відповідачем майна без правових на те підстав, позбавлення останньою права власника на його користування і розпоряджання ініціювала розгляд спору у господарському суді.

Згідно з частиною 1 статті 316 Цивільного кодексу України правом власності є право особи на річ (майно), яке вона здійснює відповідно до закону за своєю волею, незалежно від волі інших осіб.

Частиною 1 статті 319 Цивільного кодексу України визначено, що власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд.

Згідно з частиною 1 статті 321 Цивільного кодексу України право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні.

Результат аналізу наведених норм прав дає підстави для висновку про те, що в разі будь-яких обмежень у здійсненні права користування та розпорядження своїм майном власник має право вимагати усунення відповідних перешкод, у тому числі шляхом звернення до суду за захистом свого майнового права, зокрема з позовом про усунення перешкод у розпорядженні власністю.

Статтею 41 Конституції України передбачено, що кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю. Ніхто не може бути протиправно позбавлений права власності. Право приватної власності є непорушним.

Частиною 1 статті 317 Цивільного кодексу України передбачено, що власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном. Відповідно до частини 1 статті 386 ЦК України держава забезпечує рівний захист прав усіх суб`єктів права власності.

Захист права власності - це сукупність передбачених законом цивільно-правових засобів, які, по-перше, гарантують нормальне господарське використання майна (тобто вони забезпечують захист відносин власності в їх непорушеному стані), по-друге - застосовуються для поновлення порушених правовідносин власності, для усунення перешкод, що заважають їх нормальному функціонуванню, для відшкодування збитків, які заподіяні власнику.

Речові засоби захисту права власності та інших речових прав покликані захищати ці права від безпосереднього неправомірного впливу будь-яких осіб. До речово-правових позовів належать: вимоги власника щодо усунення порушень права власності, які не пов`язані з володінням (негаторний позов); вимоги власника про визнання права власності.

Відповідно до статей 391, 396 Цивільного кодексу України позов про усунення порушень права, не пов`язаних із позбавленням володіння, підлягає задоволенню у разі, якщо позивач доведе, що він є власником або особою, яка володіє майном (має речове право) з підстави, передбаченої законом або договором, і що діями відповідача, не пов`язаними з позбавленням володіння, порушується його право власності чи законного володіння.

Такий позов підлягає задоволенню і в тому разі, коли позивач доведе, що є реальна небезпека порушення його права власності чи законного володіння зі сторони відповідача. При цьому суди повинні брати до уваги будь-які фактичні дані, на підставі яких за звичайних умов можна зробити висновок про наявність такої небезпеки.

Негаторний позов - це вимога власника, який є володільцем майна, до будь-якої особи про усунення перешкод, які ця особа створює у користуванні чи розпорядженні відповідним майном. Позивач за негаторним позовом вправі вимагати усунути існуючі перешкоди чи зобов`язати відповідача утриматися від вчинення дій, які можуть призвести до виникнення таких перешкод.

Позивачем негаторного позову може бути власник або титульний володілець, у якого знаходиться річ і щодо якої відповідач ускладнює здійснення повноважень користування або розпорядження, а відповідачем - лише та особа, яка перешкоджає позивачеві у здійсненні його законного права користування чи розпорядження річчю.

Підставою для подання негаторного позову є вчинення третьою особою перешкод власнику в реалізації ним повноважень розпорядження або (та) користування належним йому майном.

Негаторним є також позов власника про усунення перешкод у здійсненні користування майном третіми особами, в яких існували підстави для цього, але вони згодом відпали, зокрема, у разі визнання правочину недійсним або припинення договору.

Для подання негаторного позову не вимагається, щоб перешкоди до здійснення права користування й розпорядження були результатом винних дій відповідача чи спричиняли збитки, достатньо, щоб такі дії (бездіяльність) об`єктивно порушували права власника і були протиправними.

Стаття 129 Конституції України встановлює, що судді при здійсненні правосуддя незалежні і підкоряються лише закону. Змагальність сторін та свобода в наданні ними суду своїх доказів і у доведенні перед судом їх переконливості - є однією із основних засад судочинства.

Згідно з статтею 13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності сторін. Учасники справи мають рівні права щодо здійснення всіх процесуальних прав та обов`язків, передбачених цим Кодексом. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених законом.

Змагальність означає таку побудову судового процесу, яка дозволяє всім особам учасникам певної справи відстоювати свої права та законні інтереси, свою позицію у справі.

Принцип змагальності є процесуальною гарантією всебічного, повного та об`єктивного з`ясування судом обставин справи, ухвалення законного, обґрунтованого і справедливого рішення у справі.

Як визначено статтею 73 Господарського процесуального кодексу України, доказами у справі є будь - які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Відповідно до статті 74 Господарського процесуального кодексу України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.

Частиною 1 статті 75 Господарського процесуального Кодексу України встановлено, що обставини, які визнаються учасниками справи, не підлягають доказуванню, якщо суд не має обґрунтованих підстав вважати їх недостовірними або визнаними у зв`язку з примусом. Обставини, які визнаються учасниками справи, можуть бути зазначені в заявах по суті справи, поясненнях учасників справи, їх представників.

Відповідно до статті 76 Господарського процесуального кодексу України належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Суд не бере до розгляду докази, які не стосуються предмета доказування. Предметом доказування є обставини, які підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення.

Як слідує з положень статей 77, 78 Господарського процесуального кодексу України обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування. Достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Важливим елементом змагальності процесу є стандарти доказування - спеціальні правила, якими суд має керуватися при вирішення справи. Ці правила дозволяють оцінити, наскільки вдало сторони виконали вимоги щодо тягаря доказування і наскільки вони змогли переконати суд у своїй позиції, що робить оцінку доказів більш алгоритмізованою та обґрунтованою.

Відповідно до пунктів 1, 2 статті 86 Господарського процесуального Кодексу України, суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Суд також зазначає, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Верховного Суду від 02 жовтня 2018 року у справі № 910/18036/17, від 23 жовтня 2019 року у справі № 917/1307/18, від 18 листопада 2019 року у справі № 902/761/18, від 04 грудня 2019 року у справі № 917/2101/17). Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18 березня 2020 року у справі № 129/1033/13-ц (провадження № 14-400цс19).

Згідно з частиною 1 статті 5 Господарського процесуального кодексу України здійснюючи правосуддя, господарський суд захищає права та інтереси фізичних і юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Суд зазначає, що законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права з урахуванням юридичної сили правового акта в ієрархії національного законодавства та з урахуванням судової практики Європейського суду з прав людини при дотриманні норм процесуального права.

Згідно з статтею 17 Закону України Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини суди застосовують при розгляді справ практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Суд вважає за необхідне вказати, що Європейський суд з прав людини у рішенні в справі "Серявін та інші проти України" наголосив на тому, що згідно з його усталеною практикою, яка відображає принцип, пов`язаний з належним здійсненням правосуддя, у рішеннях, зокрема, судів мають бути належним чином зазначені підстави, на яких вони ґрунтуються. У справі Руїз Торіха проти Іспанії Європейський суд з прав людини вказав, що відповідно до практики, яка відображає принцип належного здійснення правосуддя, судові рішення мають в достатній мірі висвітлювати мотиви, на яких вони базуються. Хоча пункт 1 статті 6 Конвенції зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, його не можна тлумачити як такий, що вимагає детальної відповіді на кожен аргумент. Межі такого обов`язку можуть різнитися залежно від природи рішення та мають оцінюватися у світлі обставин кожної справи. Міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення.

Названий Суд зазначив, що, хоча пункт 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод зобов`язує суди обґрунтовувати свої рішення, це не може розумітись як вимога детально відповідати на кожен довод (рішення Європейського суду з прав людини у справі Трофимчук проти України).

Стандарт доказування вірогідність доказів, на відміну від достатності доказів, підкреслює необхідність співставлення судом доказів, які надає позивач та відповідач. Тобто з введенням в дію нового стандарту доказування необхідним є не надати достатньо доказів для підтвердження певної обставини, а надати саме ту їх кількість, яка зможе переважити доводи протилежної сторони судового процесу.

Отже, приймаючи до уваги наведене вище у сукупності, оцінивши подані докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на повному, всебічному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається, як на підставу своїх вимог і заперечень, з метою дотримання принципу процесуальної економії, суд дійшов висновку, що відповідачем не спростовано належними, допустимим та достатніми доказами заявлені вимоги, а позов є таким, що підлягає задоволенню.

Решта доводів сторін по справі, їх пояснень, поданих до матеріалів справи документів та наданих усних пояснень представників сторін були ретельно досліджені судом, і наведених вище висновків суду не спростовують.

Відповідно до норм статті 123 Господарського процесуального кодексу України, судові витрати складаються з судового збору та витрат, пов`язаних з розглядом справ.

Відшкодування витрат, пов`язаних зі сплатою судового збору, відповідно до статті 129 Господарського процесуального кодексу України, покладається у повному обсязі на відповідача, з вини якого виник спір.

Керуючись статтями 2, 4, 5, 12, 13, 73, 74, 86, 129, 232, 233, 236-241 Господарського процесуального кодексу України, суд

УХВАЛИВ:

1. Позовні вимоги задовольнити у повному обсязі.

2. Усунути Фізичній особі-підприємцю Нагорняк Ларисі Йосипівні ( АДРЕСА_3 , код НОМЕР_2 ) перешкоди у розпорядженні та користуванні майном Чернівецькій міській раді (58002, Україна, Чернівецька обл., м. Чернівці, Центральна площа, буд. 1, код 36068147) шляхом звільнення нежитлових приміщень (6-1)-(6-8) першого поверху в будівлі літ. А загальною площею 83,4 кв.м., що розташовані за адресою: м. Чернівці, вул. Бандери Степана, 5.

3. Стягнути з Фізичної особи-підприємця Нагорняк Лариси Йосипівни (( АДРЕСА_3 , код НОМЕР_2 ) на користь Чернівецької міської ради (58002, Україна, Чернівецька обл., м. Чернівці, Центральна площа, буд. 1, код 36068147) витрати зі сплати судового збору у розмірі 2662,40 грн.

У судовому засіданні 29 липня 2026 року було проголошено скорочене (вступна та резолютивна частини) судове рішення.

Повне судове рішення складено та підписано 10 серпня 2026 року.

Строк і порядок набрання рішенням законної сили та його оскарження.

Відповідно до ст. 241 ГПК України рішення господарського суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано.

У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Відповідно до ст. 256 ГПК України апеляційна скарга на рішення суду подається протягом двадцяти днів з дня його проголошення.

Якщо в судовому засіданні було проголошено скорочене (вступну та резолютивну частини) рішення суду або якщо розгляд справи (вирішення питання) здійснювався без повідомлення (виклику) учасників справи, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Апеляційна скарга подається безпосередньо до суду апеляційної інстанції (ст. 257 ГПК України).

Суддя Олександр ТИНОК