Рішення № 138820912, 04.08.2026, Господарський суд Миколаївської області

ГОСПОДАРСЬКИЙ СУД МИКОЛАЇВСЬКОЇ ОБЛАСТІ

=====

РІШЕННЯ

ІМЕНЕМ УКРАЇНИ

04 серпня 2026 року Справа № 915/170/26

м.Миколаїв

Господарський суд Миколаївської області, у складі судді Семенчук Н.О.,

за участю секретаря судового засідання Мавродій Г.В.

за участю сторін:

від позивача (представник позивача) - Ютовець О.О.,

від відповідача (представник відповідача) - Інаурі П.О.,

від 3-ї особи - в судове засідання не з`явився,

розглянувши у відкритому судовому засіданні в порядку загального позовного провадження справу

за позовом: Фізичної особи - підприємця Абремко Андрія Олександровича, АДРЕСА_1

електронна пошта: ІНФОРМАЦІЯ_1

представник позивача: Ютовець Олексій Олексійович

електронна пошта: ІНФОРМАЦІЯ_2

до відповідача: Фізичної особи - підприємця Інаурі Поліни Олександрівни, АДРЕСА_1

Третя особа: Миколаївська міська рада, вул. Адміральська, 20, м. Миколаїв, 54001

про: стягнення частини вартості майна у сумі 397 500,00 грн.

Фізична особа - підприємець Абремко Андрій Олександрович звернувся до Господарського суду Миколаївської області з позовною заявою б/н від 13.02.2026 (вх.№2159/26 від 17.02.2026) (з урахуванням уточненої позовної заяви вх.№3473/26 від 16.03.2026) в якій просить суд стягнути з Фізичної особи - підприємця Інаурі Поліни Олександрівни частину вартості зупинкового комплексу за адресою АДРЕСА_7 площею 18,9 кв.м. та частину вартості зупинкового комплексу за адресою АДРЕСА_8 площею 31,00 кв.м. у загальній сумі 397 500,00 грн.

В обґрунтування позову зазначає, що під час перебування у шлюбі з Абремко П.О. ними згідно договорів купівлі-продажу придбано зупинкові комплекси. Вказує, що шлюб між позивачем та відповідачем розірвано 04.12.2008, але питання стосовно спільної власності та її поділу не вирішено. Позивач зазначає, що звернувся до Заводського районного суду м. Миколаєва із позовом про поділ майна та ухвалою Заводського районного суду м. Миколаєва від 06.12.2023 по справі № 489/5269/20 закрито провадження у справі, оскільки спір підлягає розгляду за правилами господарського судочинства. Позивач вважає, що оскільки під час шлюбу сторони придбали дані зупиночні комплекси, то позивач має право на 1/2 частки зупиночного комплексу за адресою АДРЕСА_7 та на 1/2 частки зупиночного комплексу по АДРЕСА_8. Вказує, що оскільки після розірвання шлюбу та на сьогоднішній час майном користується лише відповідачка, позивач вважає, що саме відповідачу потрібно передати спірні зупиночні комплекси та компенсувати позивачу частину вартості цих зупиночних комплексів.

Згідно протоколу автоматизованого розподілу судової справи між суддями від 17.02.2026 справу №915/170/26 розподілено судді Господарського суду Миколаївської області Семенчук Н.О.

Ухвалою Господарського суду Миколаївської області від 02.03.2026 позовну заяву б/н від 13.02.2026 (вх.№2159/26 від 17.02.2026) Фізичної особи - підприємця Абремко Андрія Олександровича - залишено без руху. Вказаною ухвалою позивачу надано строк для усунення недоліків, який не перевищує 10 днів з дня вручення ухвали про залишення позовної заяви без руху.

Вказана ухвала була направлена в електронному вигляді до електронного кабінету позивача в системі "Електронний суд" та отримана останнім 02.03.2026 о 21:00, про що свідчить довідка про доставку електронного листа.

Згідно пункту 2, абзацу 2 частини 6 статті 242 Господарського процесуального кодексу України днем вручення судового рішення є: день отримання судом повідомлення про доставлення копії судового рішення до електронного кабінету особи. Якщо судове рішення надіслано до електронного кабінету пізніше 17 години, судове рішення вважається врученим у робочий день, наступний за днем його відправлення, незалежно від надходження до суду повідомлення про його доставлення.

Таким чином, днем вручення позивачу ухвали від 02.03.2026 вважається 03.03.2026. Відтак, останнім днем строку для усунення позивачем недоліків позовної заяви є 13.03.2026.

16.03.2026 від позивача засобами поштового зв`язку надійшов супровідний лист від 12.03.2026 (направлений згідно штампу пошти 12.03.2026) в якому позивач зазначив, що на виконання ухвали суду від 02.03.2026 усуває виявлені недоліки у встановлений судом строк та просить суд долучити до матеріалів справи позовну заяву в новій редакції з уточненими вимогами (вх.№3473/26 від 16.03.2026).

Так, в новій редакції позовної заяви позивач просить суд стягнути з Фізичної особи - підприємця Інаурі Поліни Олександрівни частину вартості зупинкового комплексу за адресою АДРЕСА_7 площею 18,9 кв.м. та частину вартості зупинкового комплексу за адресою АДРЕСА_8 площею 31,00 кв.м. у загальній сумі 397 500,00 грн.

Позивач у позовній заяві зазначив, що у жовтні 2020 року звертався до Заводського районного суду з позовом до Абремко П.О про визнання права власності на частину зупинкових комплексів та компенсацію вартості зупиночних комплексів.

Згідно ухвали Заводського районного суду м.Миколаєва від 06.12.2023, провадження у справі №489/5269/20 за позовом Абремко Андрія Олександровича до Абремко Поліни Олександрівни про визнання права власності закрито на підставі ст.255 ЦПК України, оскільки спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Підставами для закриття провадження у справі №489/5269/20 в указаній ухвалі зазначено, що спірні зупинкові комплекси перебувають у розпорядженні Абремко П.О. , як фізичної особи - підприємця, предметом спору є спір щодо права власності на зупинкові комплекси, а тому у відповідності до частини 1 статті 20 Господарського процесуального кодексу України правовідносини, які виникли між сторонами у справі є господарського - правовими.

Такі висновки місцевого загального суду є помилковими, однак господарський суд не вправі відмовити у відкритті провадження у даній справі на підставі пункту 1 частини 1 статті 175 ГПК України з таких міркувань.

Відповідно до пункту 1 частини 1 статті 186 Цивільного процесуального кодексу України суддя відмовляє у відкритті провадження у справі, якщо заява не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Частиною 1 статті 256 ЦПК України зокрема передбачено, якщо провадження у справі закривається з підстави, визначеної пунктом 1 частини першої статті 255 цього Кодексу, суд повинен роз`яснити позивачеві, до юрисдикції якого суду віднесено розгляд справи.

Згідно з частиною 2 цієї статті ЦПК України у разі закриття провадження у справі повторне звернення до суду з приводу спору між тими самими сторонами, про той самий предмет і з тих самих підстав не допускається.

Статтею 124 Конституції України закріплено, що правосуддя в Україні здійснюють виключно суди. Юрисдикція судів поширюється на будь-який спір та будь-яке кримінальне обвинувачення. У передбачених законом випадках суди розглядають також інші спори.

Згідно зі статтею 6 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод 1950 року (далі по тексту Конвенція) кожен має право на справедливий і публічний розгляд його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом.

Як указує Європейський суд з прав людини (далі по тексту ЄСПЛ), у пункті 1 статті 6 Конвенції закріплене право на суд разом із правом на доступ до суду, тобто правом звертатися до суду з цивільними скаргами, що складають єдине ціле (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі Ґолдер проти Сполученого Королівства (Golder v. the United Kingdom) від 21 лютого 1975 року, заява № 4451/70, пункт 36). Проте такі права не є абсолютними та можуть бути обмежені, але лише таким способом і до такої міри, що не порушує сутності цих прав (див. mutatis mutandis рішення ЄСПЛ у справі Станєв проти Болгарії (Stanev v. Bulgaria) від 17 січня 2012 року, заява № 36760/06, пункт 230).

Згідно зі статтею 13 Конвенції кожен, чиї права та свободи, визнані в цій Конвенції, було порушено, має право на ефективний засіб юридичного захисту в національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, які здійснювали свої офіційні повноваження.

ЄСПЛ неодноразово встановлював порушення Україною Конвенції через наявність юрисдикційних конфліктів між національними судами.

У рішенні від 9 грудня 2010 року у справі Буланов та Купчик проти України (Bulanov and Kupchik v. Ukraine, заяви № 7714/06 та № 23654/08) ЄСПЛ установив порушення пункту 1 статті 6 Конвенції щодо відсутності у заявників доступу до суду касаційної інстанції з огляду на те, що відмова Вищого адміністративного суду України розглянути касаційні скарги заявників усупереч ухвалам Верховного Суду України не тільки позбавила заявників доступу до суду, але й знівелювала авторитет судової влади; крім того, ЄСПЛ вказав, що держава має забезпечити наявність засобів для ефективного та швидкого вирішення спорів щодо судової юрисдикції (пункти 27, 28, 38-40).

У рішенні від 01 грудня 2011 року у справі Андрієвська проти України (Andriyevska v. Ukraine, заява № 34036/06) ЄСПЛ визнав порушення пункту 1 статті 6 Конвенції з огляду на те, що Вищий адміністративний суд України відмовив у відкритті касаційного провадження за скаргою заявниці, оскільки її справа мала цивільний, а не адміністративний характер, і тому касаційною інстанцією мав бути Верховний Суд України; натомість останній відмовив у відкритті касаційного провадження, зазначивши, що судом касаційної інстанції у справі заявниці є Вищий адміністративний суд України (пункти 13, 14, 23, 25, 26).

У рішенні від 17 січня 2013 року у справі Мосендз проти України (Mosendz v. Ukraine, заява № 52013/08) ЄСПЛ визнав, що заявник був позбавлений ефективного національного засобу юридичного захисту, гарантованого статтею 13 Конвенції, через наявність юрисдикційних конфліктів між цивільними й адміністративними судами (пункти 116, 119, 122-125).

У рішенні від 21 грудня 2017 року у справі Шестопалова проти України (Shestopalova v. Ukraine, заява № 55339/07) ЄСПЛ дійшов висновку, що заявниця була позбавлена права на доступ до суду всупереч пункту 1 статті 6 Конвенції, оскільки національні суди надавали їй суперечливі роз`яснення щодо юрисдикції, відповідно до якої позов заявниці мав розглядатися у судах України, а Вищий адміністративний суд України не виконав рішення Верховного Суду України щодо розгляду позову заявниці за правилами адміністративного судочинства (§ 13, 18-24).

Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 16.09.2020 у справі №804/8836/17 дійшла до висновку про те, що непослідовність національного суду створила позивачу перешкоди у реалізації права на судовий захист у зв`язку з постановленням Господарським судом міста Києва ухвали про закриття провадження у справі, обґрунтованої тим, що цей спір не належить розглядати в порядку господарського судочинства, що поставило під загрозу сутність гарантованого Конвенцією права позивача на доступ до суду та на ефективний засіб юридичного захисту.

Враховуючи наведене, господарський суд доходить висновку, що відмова у відкритті провадження у даній справі на підставі пункту 1 частини 1 статті 175 ГПК України (справа не підлягає розгляду за правилами господарського судочинства) створить позивачу перешкоди у реалізації права на судовий захист, що не допускається Конституцією України та Конвенцією.

Ухвалою суду від 23.03.2026 позовну заяву прийнято до розгляду та відкрито провадження у справі за правилами загального позовного провадження, підготовче засідання призначено на 23.04.2026. Встановлено учасникам справи строку для подання заяв по суті справи.

Відповідач подав до суду відзив на позовну заяву (вх.№4404/26 від 30.03.2026) (т.2 арк.8-65) та відзив на позовну заяву (вх.№4686/26 від 03.04.2026) (т.2 арк.66-95) в якому проти позовних вимог заперечує та просить суд відмовити позивачу у задоволенні позову. Вказує, що позивачем не доведено внесення ним коштів у придбання майна, участі у фінансуванні або утриманні об`єктів та факту набуття майна саме за спільні кошти подружжя. Сам факт перебування у шлюбі не є достатньою правовою підставою для автоматичного виникнення права спільної сумісної власності, особливо щодо майна, яке використовується у підприємницькій діяльності. Зазначає, що позивач не довів участі у підприємницькій діяльності, спільного ведення бізнесу та наявності прав на активи як на об`єкти спільної діяльності, що виключає автоматичне застосування режиму спільної сумісної власності. Відповідач просить суд застосувати строки позовної заяви. Вказує, що позовні вимоги про стягнення грошової компенсації є передчасними та не обґрунтованими. Відповідно до правової природи спірних правовідносин та усталеної судової практики, грошова компенсація частки у майні є виключним способом захисту, який може застосовуватися лише за наявності сукупності умов, а саме: встановлення факту спільної власності, доведення неможливості поділу майна в натурі, належного визначення вартості майна, правових підстав для припинення права власності однієї зі сторін. Вказує, що позивачем не доведено неможливості поділу майна в натурі, не запропоновано жодного варіанту такого поділу та не обґрунтовано переходу саме до грошової компенсації.

Позивач через систему «Електронний суд» подав відповідь на відзив (вх.№4744/26 від 03.04.2026) (т.2 арк.96-99) в якій вказує, що відповідачем не надано жодних доказів того, що спірні тимчасові споруди були придбані за рахунок її особистих коштів, які відповідно до ст.57 Сімейного кодексу України не входять до складу спільного майна подружжя. Сам по собі факт оформлення договорів купівлі-продажу на ім`я відповідачки не спростовує презумпцію спільності майна подружжя та не є доказом набуття такого майна за особисті кошти. Твердження відповідача про те, що майно належить їй особисто через її статус ФОП, є безпідставними. Зазначає, що позивач також є фізичною особою-підприємцем з 1999 року. Протягом усього часу перебування у шлюбі обидві сторони здійснювали підприємницьку діяльність, а отримані ними доходи спрямовувалися до спільного сімейного бюджету. Спірне майно (МАФи) було набуте у 2009 році, тобто після 10 років спільної праці обох сторін як підприємців. Відповідно до норм Сімейного кодексу України, майно, придбане за кошти від діяльності ФОП у період шлюбу, є спільною власністю, оскільки ці кошти є результатом праці подружжя, яка за законом вважається спільною. Вказує, що строк позовної давності не пропущений.

Відповідачка через систему «Електронний суд» подала заперечення на відповідь на відзив (вх.№4767/26 від 06.04.2026) (т.2 арк.100-108) та уточненні заперечення на відповідь на відзив (вх..№4889/26 від 07.04.2026) (т.2 арк.109-120) в яких вважає відповідь на відзив необґрунтованою, такою, що не містить належних доказів та не спростовує доводів відзиву.

Ухвалою суду від 23.04.2026, яку занесено до протоколу судового засідання, у відповідності до ст.177 ГПК України продовжено строк проведення підготовчого провадження на 30 днів та відкладного підготовче засідання на 26.05.2026.

Ухвалою суду від 22.05.2026 повідомлено учасників справи, що у зв`язку із участю головуючої у даній справі судді Семенчук Н.О. у підготовці голів та заступників голів місцевих загальних, господарських, окружних адміністративних судів, апеляційних судів, апеляційних господарських та адміністративних судів, Вищого антикорупційного суду, Касаційних судів Верховного Суду у період з 25 до 27 травня 2026 року, підготовче засідання, призначене на 26.05.2026 не відбудеться з об`єктивних причин. Вказаною ухвалою повідомлено учасників справи, що підготовче засідання відбудеться 18.06.2026.

Миколаївська міська рада через систему «Електронний суд» подала пояснення (вх.№8458/26 від 08.06.2026) в яких зазначає, що рішенням Миколаївської міської ради від 01.10.2009 №38/32 було надано ФОП Абремко Поліні Олександрівні в оренду земельну ділянку загальною площею 42 кв.м., у тому числі 22 кв.м. - землі комерційного використання, 20 кв.м. -землі громадського призначення, для обслуговування зупиночного комплексу по АДРЕСА_7 , у напрямку руху від центру міста. Договір оренди землі від 09.09.2009 №7186 діяв до 15.09.2020. На підставі рішення Миколаївської міської ради від 01.10.2009 №38/32 було надано ФОП Абремко Поліні Олександрівні в оренду земельну ділянку загальною площею 75 кв.м., у тому числі 35 кв.м - землі комерційного використання, 40 кв.м. - землі громадського призначення, для обслуговування зупиночного комплексу по АДРЕСА_8, у напрямку руху до пляжної зони. Договір оренди землі від 09.12.2009 №7188 діяв до 09.12.2019. Паспорти прив`язки відповідних споруд департаментом архітектури та містобудування Миколаївської міської ради не оформлялися. Просить суд розглядати справу за відсутності представника Миколаївської міської ради, за наявними у справі матеріалами.

Ухвалою суду від 18.06.2026, яку занесено до протоколу судового засідання, у відповідності до ст.177, 182, 185 ГПК України закрито підготовче провадження та призначено справу до судового розгляду по суті на 23.07.2026.

Під час проведення 23.07.2026 судового засідання за участю представника позивача та відповідача, у місті Миколаєві оголошено сигнал "повітряна тривога", у зв`язку з чим господарський суд, керуючись пріоритетом збереження життя і здоров`я людини, з метою забезпечення всебічності, повноти і справедливості судового розгляду, оголосив технічну перерву у судовому засіданні на 15 хвилин та повідомив, що у випадку, якщо повітряна тривога триватиме більше, судом буде винесено відповідно ухвалу з визначенням дати судового засідання.

Ухвалою суду від 23.07.2026 повідомлено учасників справи, про те що судове засідання відбудеться 30.07.2026.

У судовому засіданні 30.07.2026 судом оголошено перерву до 04.08.2026.

У судовому засіданні 04.08.2026 судом проголошено вступну та резолютивну частини рішення.

Розглянувши матеріали справи, заслухавши пояснення представника позивача та представника відповідача, дослідивши та оцінивши усі подані у справу докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному розгляді в судовому засіданні всіх обставин справи в їх сукупності, та враховуючи, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень, суд встановив наступне.

Із матеріалів справи вбачається, що 31.07.1998 між позивачем та відповідачкою було зареєстровано шлюб про що зроблено відповідний актовий запис № 531 та видано Свідоцтво про одруження серії НОМЕР_1 31.07.1998 (т.1 арк.125, 126).

Згідно матеріалів справи, Інарурі (Абремко П.О.) зареєстрована як фізична особа - підприємець 18.11.1997, про що свідчить Витяг з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань (т.1 арк.202).

Відповідно до Витягу з Єдиного державного реєстру юридичних осіб, фізичних осіб - підприємців та громадських формувань, Абремко Андрій Олександрович зареєстрований як фізична особа - підприємець 30.08.1999 (т.1 арк.9-12).

Позивач зазначив, що під час перебування у шлюбі з Інарурі (Абремко) П.О. ними велась спільна підприємницька діяльність та було набуте майно, а саме мала архітектурна форма - зупинковий комплекс за адресою АДРЕСА_7 та мала архітектурна форма - зупинковий комплекс за адресою: АДРЕСА_8.

Так, 18.06.2009 між ТОВ «Сігма - Спорт - Медіа» (продавець) та фізичною особою-підприємцем Абремко Поліною Олександрівною (покупець) було укладено Договір купівлі - продажу малої архітектурної форми №1 (Договір №1), відповідно до умов якого, продавець зобов`язується передати майно у власність покупця, а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього обговорену грошову суму (п.1.1 Договору №1).

У відповідності до п.1.2 Договору №1, мала архітектурна форма - зупиночний комплекс (МАФ), що відчужується за даним договором розташований за адресою: АДРЕСА_2 та має наступні характеристики: основна площа - 31,0 кв.м.; загальна площа 31,0 кв.м.; площа забудови 66,8 кв.м.; об`єм забудови 247 куб.м.; кількість поверхів 1 (т.1 арк.154-155).

Також, 18.06.2009 між ТОВ «Сігма - Спорт - Медіа» (продавець) та фізичною особою-підприємцем Абремко Поліною Олександрівною (покупець) було укладено Договір купівлі - продажу малої архітектурної форми №2 (Договір №2), відповідно до умов якого, продавець зобов`язується передати майно у власність покупця, а покупець зобов`язується прийняти майно і сплатити за нього обговорену грошову суму (п.1.1 Договору №2).

У відповідності до п.1.2 Договору №2, мала архітектурна форма - зупиночний комплекс (МАФ), що відчужується за даним договором розташований за адресою: АДРЕСА_3 та має наступні характеристики: основна площа - 18,9 кв.м.; загальна площа 18,9 кв.м.; площа забудови 32,9 кв.м.; об`єм забудови 118 куб.м.; кількість поверхів 1 (т.1 арк.132, 133).

У подальшому, 04.12.2018 шлюб між позивачем та відповідачкою розірвано згідно рішення Ленінського районного суду міста Миколаєва від 04.12.2018 по справі №489/6114/18, яке набрало законної сили (т.1 арк.125-129).

У лютому 2019 року Абремко Поліна Олександрівна звернулась до Ленінського районного суду міста Миколаєва про поділ спільного майна подружжя.

Рішенням Ленінського районного суду міста Миколаєва від 10.07.2020 у справі №489/755/19 позовні вимоги Абремко Поліни Олександрівни задоволено частково. В порядку поділу майна подружжя виділено Абремко Поліні Олександрівні та Абремку Андрію Олександровичу у власність по частині квартири АДРЕСА_4 , квартири АДРЕСА_5 , нежитлового об`єкту по АДРЕСА_6 , нежитлової будівлі автомийки по АДРЕСА_9 та автомобіля марки «Lexus RX 350», 2007 р.в, державний номер НОМЕР_1 . В порядку поділу майна подружжя визнано: - за Абремко Поліною Олександрівною право власності на квартиру АДРЕСА_4 ; - за Абремком Андрієм Олександровичем право власності на квартиру АДРЕСА_5 та автомобіль марки «Lexus RX 350», 2007 р.в, державний номер НОМЕР_1 . Припинено право спільної часткової власності: - Абремка Андрія Олександровича на квартиру АДРЕСА_4 ; - Абремко Поліни Олександрівни на квартиру АДРЕСА_5 та автомобіль марки «Lexus RX 350», 2007 р.в, державний номер НОМЕР_1 . Стягнуто з Абремка Андрія Олександровича на користь Абремко Поліни Олександрівни грошову компенсацію вартості різниці між вартістю майна - квартири АДРЕСА_4 , квартири АДРЕСА_5 та автомобіля марки «Lexus RX 350», 2007 р.в, державний номер НОМЕР_1 , в розмірі 620840,00 грн. В іншій частині позовних вимог Абремко Поліни Олександрівни відмовити (т.2 арк.32-44).

Зі змісту вказаному рішенні вбачається, що суд не прийняв до уваги доводи відповідача - Абремко А.О. про не врахування позивачем при поділі майна подружжя двох зупинкових комплексів, оскільки відповідач із зустрічним позовом до суду про поділ цього майна не звертався та відповідачем не надано доказів набуття позивачем ( Абремко П.О. ) у власність зупинкових комплексів.

У подальшому, Абремко А.О. звернувся до Заводського районного суду з позовом до Абремко П.О про визнання права власності на частину зупинкових комплексів та компенсацію вартості зупиночних комплексів.

Ухвалою Заводського районного суду м.Миколаєва від 06.12.2023 провадження у справі №489/5269/20 за позовом Абремко Андрія Олександровича до Абремко Поліни Олександрівни про визнання права власності закрито на підставі ст.255 ЦПК України, оскільки спір не підлягає розгляду в порядку цивільного судочинства.

Підставами для закриття провадження у справі №489/5269/20 в указаній ухвалі зазначено, що спірні зупинкові комплекси перебувають у розпорядженні Абремко П.О. , як фізичної особи - підприємця, предметом спору є спір щодо права власності на зупинкові комплекси, а тому у відповідності до частини 1 статті 20 Господарського процесуального кодексу України правовідносини, які виникли між сторонами у справі є господарського - правовими.

Звертаючись до господарського суду з даним позовом, позивач вказує, що зупинкові комплекси були придбані ним та відповідачкою під час їхнього перебування у шлюбі та є їх спільною сумісною власністю, проте шлюб між ними розірвано, а відповідачка продовжує одноосібно користуватись цим майном, що порушує його право співвласника, у зв`язку з чим просить стягнути з відповідачки частини вартості зупинкових комплексів.

Заперечуючи щодо заявлених позовних вимог відповідачка вказала, що у період шлюбу вона продовжувала здійснювати підприємницьку діяльність та отримувати самостійні доходи. За рахунок особистих коштів, отриманих від підприємницької діяльності мала можливість придбати спірне майно, не в інтересах сім`ї, а для використання в підприємницькій діяльності.

Кожна особа має право на захист свого цивільного права у разі його порушення, невизнання або оспорювання. Кожна особа має право звернутися до суду за захистом свого особистого немайнового або майнового права та інтересу (частина перша статті 15, частина перша статті 16 ЦК України).

Для застосування того чи іншого способу захисту, необхідно встановити, які ж права (інтереси) позивача порушені, невизнані або оспорені відповідачем і за захистом яких прав (інтересів) позивач звернувся до суду. При оцінці обраного позивачем способу захисту потрібно враховувати його ефективність, тобто спосіб захисту має відповідати змісту порушеного права, характеру правопорушення, та забезпечити поновлення порушеного права.

Предметом розгляду у цій справі є стягнення частини вартості майна, яке не було розподілене між сторонами.

За змістом частин першої та сьомої статті 41 Конституції України, частин першої та п`ятої статті 319 Цивільного кодексу України, кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власністю, і таке використання не може завдавати шкоди правам, свободам та гідності громадян, інтересам суспільства.

Власникові належать права володіння, користування та розпоряджання своїм майном (частина перша статті 317 Цивільного кодексу України).

Власник володіє, користується, розпоряджається своїм майном на власний розсуд. Власник має право вчиняти щодо свого майна будь-які дії, які не суперечать закону. При здійсненні своїх прав та виконанні обов`язків власник зобов`язаний додержуватися моральних засад суспільства (частини перша, друга статті 319 Цивільного кодексу України).

Право власності є непорушним. Ніхто не може бути протиправно позбавлений цього права чи обмежений у його здійсненні (частина перша статті 321 Цивільного кодексу України).

Право власності набувається на підставах, що не заборонені законом, зокрема із правочинів. Право власності вважається набутим правомірно, якщо інше прямо не випливає із закону або незаконність набуття права власності чи необґрунтованість активів, які перебувають у власності, не встановлені судом (стаття 328 Цивільного кодексу України).

Так, згідно матеріалів справи, відповідачка на підставі договору купівлі - продажу малої архітектурної форми №1 придбала у власність малу архітектурну форму - зупиночний комплекс розташований за адресою: АДРЕСА_8 та на підставі Договору купівлі - продажу малої архітектурної форми №2 придбала у власність малу архітектурну форму - зупиночний комплекс (МАФ), що розташований за адресою: АДРЕСА_3 .

Позивач стверджує, що вказане майно сторони придбали під час шлюбу, а після розірвання шлюбу та на сьогоднішній час майном користується лише відповідачка, питання стосовно спільної власності та її поділу сторонами не вирішено, тому вважає що відповідачка повинна компенсувати позивачу частину вартості цих зупиночних комплексів.

Велика Палата Верховного Суду у своїй постанові від 08лютого 2022 року у справі №209/3085/20(провадження № 14-182цс21(п.п.27-36) звернула увагу на те, якщо дружина та чоловік не домовилися про порядок поділу майна, спір може бути вирішений судом (речення перше абзацу другого частини першої статті 71 СК України). Тобто суд має вирішити переданий на його розгляд спір про поділ спільної сумісної власності саме тоді, коли подружжя не домовилося про порядок такого поділу. Вирішення цього спору, зокрема щодо неподільної речі, не має зумовлювати у співвласників потребу після судового рішення домовлятися про порядок поділу цього ж майна, а саме про виплату одному із них компенсації іншим співвласником і про гарантії її отримання. Якщо одна зі сторін спору довірила його вирішення суду, відповідний конфлікт треба вичерпати внаслідок ухвалення судового рішення та подальшого його виконання.

Законодавцем визначено, що право на поділ майна, яке перебуває на праві спільної сумісної власності подружжя, належить кожному з них незалежно від того, в який момент здійснюється поділ: під час шлюбу або після його розірвання. Поділ може бути здійснений як за домовленістю подружжя, так і за судовим рішенням. В основу поділу покладається презумпція рівності часток подружжя, яка може бути спростована домовленістю подружжя або судовим рішенням.

Розпорядження спільним сумісним майном подружжя може відбутися шляхом його поділу, виділення частки. Поділ майна, що є у спільній сумісній власності подружжя, є підставою набуття особистої власності кожним з подружжя.

Сутність поділу полягає в тому, що кожному з подружжя присуджуються в особисту власність конкретні речі, а також здійснюється розподіл майнових прав та обов`язків. При здійсненні поділу в судовому порядку суд має виходити з презумпції рівності часток.

Суд зазначає, що доки майно є спільною сумісною власністю подружжя, вимагати компенсації його вартості можна лише в межах позову про поділ такого майна та присудження грошової компенсації за частку. При цьому, поділ спільного майна подружжя здійснюється за правилами, встановленими статтями 69 - 72 Сімейного кодексу України та статтею 372 ЦК України.

Так, у рішенні Ленінського районного суду від 10.07.2020 у справі №489/755/19 за позовом Абремко П.О. до Абремко А.О про поділ майна подружжя, суд не прийняв до уваги доводи відповідача Абремко А.О , про не врахування позивачем - Абремко П.О. при поділі майна подружжя зупинкових комплексів, оскільки відповідач із зустрічним позовом до суду про поділ цього майна не звертався.

Відповідно до ст.13 Господарського процесуального кодексу України судочинство у господарських судах здійснюється на засадах змагальності. Кожна сторона повинна довести обставини, які мають значення для справи і на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно з частинами 1, 3 статті 74 ГПК України кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи.

Обов`язок із доказування слід розуміти як закріплену в процесуальному та матеріальному законодавстві міру належної поведінки особи, що бере участь у судовому процесі, із збирання та надання доказів для підтвердження свого суб`єктивного права, що має за мету усунення невизначеності, яка виникає в правовідносинах у разі неможливості достовірно з`ясувати обставини, які мають значення для справи.

Статтею 73 ГПК України передбачено, що доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Приписами ст.ст.76, 77 Господарського процесуального кодексу України визначено, що належними є докази, на підставі яких можна встановити обставини, які входять в предмет доказування. Обставини, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Згідно зі ст.ст.78, 79 Господарського процесуального кодексу України достовірними є докази, створені (отримані) за відсутності впливу, спрямованого на формування хибного уявлення про обставини справи, які мають значення для справи. Наявність обставини, на яку сторона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, вважається доведеною, якщо докази, надані на підтвердження такої обставини, є більш вірогідними, ніж докази, надані на її спростування.

Відповідно до статті 86 ГПК України суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному, об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів. Жодні докази не мають для суду заздалегідь встановленої сили. Суд оцінює належність, допустимість, достовірність кожного доказу окремо, а також вірогідність і взаємний зв`язок доказів у їх сукупності.

Слід зауважити, що Верховний Суд в ході касаційного перегляду судових рішень неодноразово звертався загалом до категорії стандарту доказування та відзначав, що принцип змагальності забезпечує повноту дослідження обставин справи. Цей принцип передбачає покладання тягаря доказування на сторони. Одночасно цей принцип не передбачає обов`язку суду вважати доведеною та встановленою обставину, про яку сторона стверджує. Така обставина підлягає доказуванню таким чином, аби задовольнити, як правило, стандарт переваги більш вагомих доказів, тобто коли висновок про існування стверджуваної обставини з урахуванням поданих доказів видається більш вірогідним, ніж протилежний (постанови Касаційного господарського суду у складі Верховного Суду від 02.10.2018 у справі N 910/18036/17, від 23.10.2019 у справі N 917/1307/18, від 18.11.2019 у справі N 902/761/18, від 04.12.2019 у справі N 917/2101/17).

Аналогічний стандарт доказування застосовано Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 18.03.2020 у справі N 129/1033/13-ц (провадження N 14-400цс19).

Такий підхід узгоджується з судовою практикою Європейського суду з прав людини (далі - ЄСПЛ), юрисдикція якого поширюється на всі питання тлумачення і застосування Конвенції (пункт 1 статті 32 Конвенції). Так, зокрема, у рішенні 23.08.2016 у справі "Дж. К. та Інші проти Швеції" ("J.K. AND OTHERS v. SWEDEN") ЄСПЛ наголошує, що "у країнах загального права у кримінальних справах діє стандарт доказування "поза розумним сумнівом ("beyond reasonable doubt"). Натомість, у цивільних справах закон не вимагає такого високого стандарту; скоріше цивільна справа повинна бути вирішена з урахуванням "балансу вірогідностей". … Суд повинен вирішити, чи являється вірогідність того, що на підставі наданих доказів, а також правдивості тверджень заявника, вимога цього заявника заслуговує довіри".

Відповідно до частини четвертої статті 11 ГПК України, статті 17 Закону України "Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини" суди застосовують при розгляді справ Конвенцію та практику зазначеного Суду як джерело права.

Суд зауважує, що судове рішення не може ґрунтуватися на припущеннях наявності доказів, оскільки у мотивувальній частині рішенні суду мають зазначатися зміст спірних правовідносин з посиланням на докази, на підставі яких встановлені відповідні обставини (пункт 1 частини 4 статті 236 Господарського процесуального кодексу України).

Позивач в порушення вищевказаних норм не надав належних та достовірних доказів в підтвердження обставин поділу спірного майна, визначення часток між сторонами у спірному майні.

Таким чином, жоден із співвласників не має визначеної грошової частки та права вимагати гроші за неї до офіційного поділу.

Так, вимоги про стягнення частини вартості майна є похідною від вимоги про поділ такого майна та вимоги про визнання за позивачем права власності на частину спірного майна.

За таких обставин, враховуючи відсутність в матеріалах справи обґрунтованих та первинних доказів на підтвердження поділу спірного майна, визнання за позивачем права власності на частину спірного майна, суд доходить висновку про відсутність обґрунтованих підстав для задоволення позовних вимог.

Судом були досліджені всі документи, які надані сторонами по справі, аргументи сторін та надана їм правова оцінка. Решта доводів та заперечень сторін судом до уваги не береться, оскільки не спростовують наведених вище висновків.

Враховуючи викладене в сукупності, зважаючи на зміст позовних вимог, обставини, встановлені під час розгляду справи, суд дійшов висновку про відмову у задоволенні позовних вимог.

Щодо заяви відповідача про застосування строку позовної давності, суд зазначає наступне.

Згідно з положеннями статті 257 Цивільного Кодексу України загальна позовна давність встановлюється тривалістю у три роки.

Позовна давність - це строк, у межах якого особа може звернутися до суду з вимогою про захист свого цивільного права або інтересу (стаття 256 ЦК України).

Суд застосовує позовну давність лише тоді, коли є підстави для задоволення позовних вимог, звернутих позивачем до того відповідача у спорі, який заявляє про застосування позовної давності. Тобто, перш ніж застосувати позовну давність, суд має з`ясувати та зазначити у судовому рішенні, чи було порушене право, за захистом якого позивач звернувся до суду. Якщо це право порушене не було, суд відмовляє у позові через необґрунтованість останнього. І тільки якщо буде встановлено, що право позивача дійсно порушене, але позовна давність за відповідними вимогами спливла, про що заявила інша сторона у спорі, суд відмовляє у позові через сплив позовної давності у разі відсутності визнаних судом поважними причин її пропуску, про які повідомив позивач.

Аналогічна правова позиція викладена в постанові Великої Палати Верховного Суду від 22.05.2018 у справі № 369/6892/15-ц.

У зв`язку з тим, що пред`явлені позовні вимоги не підлягають задоволенню, заява про застосування строку позовної давності не підлягає застосуванню.

У відповідності до вимог статті 129 Господарського процесуального кодексу України витрати по сплаті судового збору покладаються на позивача.

Керуючись ст.ст.2, 7, 11, 12, 13, 73, 74, 76-79, 86, 91, 123, 129, 210, 220, 232, 233, 236, 237, 238, 240, 241 ГПК України, суд,

В И Р І Ш И В:

1. У задоволенні позову відмовити.

Рішення суду, у відповідності до ст.241 Господарського процесуального кодексу України, набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги, якщо апеляційну скаргу не було подано. У разі подання апеляційної скарги рішення, якщо його не скасовано, набирає законної сили після повернення апеляційної скарги, відмови у відкритті чи закриття апеляційного провадження або прийняття постанови суду апеляційної інстанції за наслідками апеляційного перегляду.

Рішення господарського суду може бути оскаржене в порядку та строки, передбачені ст.ст. 253, 254, 256-259 ГПК України .

Повне рішення складено 07.08.2026.

Суддя Н.О. Семенчук