Рішення № 138818543, 07.08.2026, Вишгородський районний суд Київської області

07.08.2026 Справа № 363/6037/25

РІШЕННЯ

Іменем України

07 серпня 2026 року м. Вишгород

Вишгородський районний суд Київської області в складі головуючої судді Дьоміної О.П., за участю секретаря судового засідання Підопригори Х.О., позивачки ОСОБА_1 , представника позивачки адвоката Резнік К.О., відповідача ОСОБА_2 , розглянувши у відкритому судовому засіданні в залі суду м. Вишгорода в порядку загального позовного провадження цивільну справу за позовом ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа Орган опіки та піклування Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації про позбавлення батьківських прав та визначення місця проживання дитини,-

ВСТАНОВИВ:

13.10.2025 року до Вишгородського районного суду Київської області надійшла вказана позовна заява, в якій позивачка просила суд позбавити відповідача по справі батьківських прав відносно малолітньої доньки ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , визначити місце проживання дитини з матір`ю та стягнути з відповідача на свою користь витрати по сплаті судового збору та на правничу допомогу. Так, в обґрунтування позову позивачка зазначала, що 26.07.2022 року між сторонами по справі було зареєстровано шлюб, який рішенням суду від 15.09.2025 року, що набрало законної сили, було розірвано. Від шлюбу сторони по справі мають доньку - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 . Так, починаючи з народження доньки сторони разом не проживають і відповідач не виявляє щодо неї належного батьківського піклування, не бере участі у її вихованні, не піклується про фізичний та духовний розвиток дитини, не дбає про її нормальне самоусвідомлення, здоров`я, навчання, освіту, життя тощо. Дівчинка зарахована до закладу дошкільної освіти і лише матір приймає участь у дошкільному житті дитини, підтримує контакт з вихователями та адміністрацією закладу, цікавиться консультаціями та рекомендаціями педагогів. Крім того позивачка піклується про стан здоров`я доньки. Позивачка офіційно працевлаштована, має дохід та в змозі забезпечити дитину самостійно, відповідач не бажає добровільно утримувати доньку, а примушувати його до цього ОСОБА_1 не бачить сенсу. Слід зазначити, що позивачка намагалася у телефонних розмовах донести до відповідача важливість його участі у житті доньки, але все виявилося марним. Позивачка звертає увагу на те, що відповідач перебував на стаціонарному лікуванні в КНП «ОКПЛ КОР» у відділенні за №4, відносно нього протягом 2022-2023 років розглядалися справи, щодо розпиття алкогольних напоїв, вжиття наркотичних засобів, самовільного залишення військової частини тощо. На думку позивачки, спільній донці сторін буде краще проживати саме з нею, оскільки дитина завжди доглянута, забезпечуються всі її потреби, їй приділяється максимальна увага, створена атмосфера для здорового психологічного та фізіологічного розвитку. Між відповідачем та донькою відсутня емоційна прив`язаність, відповідач не виконує своїх батьківських обов`язків, не проявляє турботи, піклування, фактично самоусунувся від цього, охарактеризував себе з негативної точки зору, проявляє байдужість до подальшої долі дитини, що і стало підставою доля звернення до суду з цими вимогами.

Ухвалою Вишгородського районного суду Київської області від 10.12.2025 року по справі відкрито провадження за правилами загального позовного провадження.

Ухвалою Вишгородського районного суду Київської області від 09.04.2026 року закрито підготовче провадження та вказана справа призначена до судового розгляду.

Позивачка та її представник під час розгляду справи в суді повністю підтримали позовні вимоги та просили суд їх задовольнити. Позивачка зазначала, що не проживає разом з відповідачем з 01.01.2025 року, до цього мешкали разом в м. Києві, де винаймали житло, потім відповідач переїхав до своїх батьків та з моменту народження доньки не цікавиться нею, не допомагає матеріально.

Відповідач ОСОБА_2 проти позову категорично заперечував, зазначаючи, що жодних підстав для його задоволення не вбачається. Вказував на те, що любить свою донечку, бажає приймати участь в її житті, але позивачка не дає йому такої можливості, чинить перепони, заблокувала його у всіх мережах, не дає можливості бачитися з дитиною. На думку відповідача, це сталося тому, що позивачка зустріла іншого чоловіка та бажає створити з ним сім`ю, а відповідач в цьому їй заважає. ОСОБА_2 зазначав, що коли народилася дитина, саме він спочатку її доглядав та дбав про неї, оскільки позивачка працювала, потім дійсно вони посварилися та він вимушений був переїхати до батьків і з того часу не може бачити доньку. Але в той же час, приблизно місяць тому, йому це вдалося, він зустрівся з донькою, подарував їй подарунки, гуляв з нею, при цьому донька його впізнала та зраділа. Щодо аліментів, відповідач не знав про них, але буде виплачувати тому, що офіційно працевлаштувався та має дохід. Дійсно лікувався в психіатричному відділенні, це сталося тому, що в нього виявили психоемоційний стрес, оскільки від проходив строкову військову службу з 2020 року по 2024 рік, все це і вплинуло на його психоемоційний стан, але в теперішній час він почуває себе гарно, здоровий, алкоголем та наркотиками не зловживає.

Представник третьої особи в судове засідання не з`явилась, при цьому надала до суду заяву, в який розгляд справи просила проводити за її відсутності, на підставі наявних в матеріалах справи доказів.

Дослідивши надані сторонами по справі докази, вислухавши учасників процесу та свідків, всебічно і повно з`ясувавши обставини справи, на яких ґрунтуються позовні вимоги, об`єктивно оцінивши в сукупності докази, які мають значення для розгляду цієї справи і вирішення спору по суті, суд прийшов до наступного висновку:

Відповідно до ч. 1 ст. 2 ЦПК України - завданням цивільного судочинства є справедливий, неупереджений та своєчасний розгляд і вирішення цивільних справ з метою ефективного захисту порушених, невизнаних або оспорюваних прав, свобод чи інтересів фізичних осіб, прав та інтересів юридичних осіб, інтересів держави.

Згідно із ч. 1 ст. 5 ЦПК України, здійснюючи правосуддя, суд захищає права, свободи та інтереси фізичних осіб, права та інтереси юридичних осіб, державні та суспільні інтереси у спосіб, визначений законом або договором.

Відповідно до ст. 13 ЦПК України, суд розглядає справи не інакше як за зверненням особи, в межах заявлених нею вимог і на підставі доказів, поданих учасниками справи або витребуваних судом у передбачених цим кодексом випадках. У ст. 12 ЦПК України, зазначено, що кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень.

Згідно ст. 76 ЦПК України, доказами є будь-які дані, на підставі яких суд встановлює наявність або відсутність обставин (фактів), що обґрунтовують вимоги і заперечення учасників справи, та інших обставин, які мають значення для вирішення справи.

Ці дані встановлюються такими засобами: 1) письмовими, речовими і електронними доказами; 2) висновками експертів; 3) показаннями свідків.

Відповідно до ст. 77 ЦПК України, належними є докази, які містять інформацію щодо предмета доказування. Предметом доказування є обставини, що підтверджують заявлені вимоги чи заперечення або мають інше значення для розгляду справи і підлягають встановленню при ухваленні судового рішення. Сторони мають право обґрунтовувати належність конкретного доказу для підтвердження їхніх вимог або заперечень. Суд не бере до розгляду докази, що не стосуються предмета доказування.

Частиною 2 ст. 78 ЦПК України встановлено, що обставини справи, які за законом мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Достовірними є докази, на підставі яких можна встановити дійсні обставини справи (ст. 79 ЦПК України).

Відповідно до ст. 80 ЦПК України, достатніми є докази, які у своїй сукупності дають змогу дійти висновку про наявність або відсутність обставин справи, які входять до предмета доказування. Питання про достатність доказів для встановлення обставин, що мають значення для справи, суд вирішує відповідно до свого внутрішнього переконання.

Згідно вимог ст. 81 ЦПК України, кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог або заперечень, крім випадків, встановлених цим Кодексом. Докази подаються сторонами та іншими учасниками справи. Доказування не може ґрунтуватися на припущеннях.

Згідно ст. 89 ЦПК України, виключне право оцінки доказів належить суду, який має оцінювати докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об`єктивному та безпосередньому дослідженні наявних у справі доказів.

Так, допитані судом свідки суду показали наступне:

Свідок ОСОБА_4 суду показала, що є подругою позивачки, проживає поруч з нею, постійно спілкується та за останні два роки не бачила відповідача. Спочатку, коли дівчинка народилася, сторони мешкали разом, позивачка працювала, з дитиною була бабуся. Свідок зазначала, що під час спільного життя, вона не бачила, щоб відповідач підвищував голос на дитину. Більше пояснити по справі їй нічого.

Свідок ОСОБА_5 суду показала, що є подругою позивачки, знає та товаришує з нею вже давно. Відповідач практично завжди агресивно реагував, коли позивачки приходила до свідка в гості. Свідок теж приходила до сторін по справі додому, коли вони ще мешкали разом, позивачка працювала, а відповідач був з дитиною. Свідку нічого невідомо про те, чи давав відповідач позивачці гроші та подарунки для доньки.

Свідок ОСОБА_6 показала суду, що є матір`ю відповідача, назвала позов несправедливим тому, що позивачка мешкає з іншим чоловіком і лише це є підставою для звернення до суду. Свідок зазначала, що колишня невістка не дає можливості бачити онуку та спілкуватися з нею навіть по телефону ні їй ні її сину. В той же час, приблизно місяць тому свідку з сином вдалося побачити дівчинку після засідання Органу опіки та піклування. На думку свідка їй незрозуміло чому позивачка так себе веде, свідок гарно до неї ставилася, любить онуку та бажає приймати участь у її житті. Щодо посилань позивачки на те, що її син нібито зловживає наркотиками, то це було раніше і дуже рідко, її син воював, зараз звільнився зі строкової військової служби, влаштувався на роботу, має дохід, любить доньку та бажає її виховувати.

Свідок ОСОБА_6 зазначив, що є батьком відповідача, позивачка безпідставно подала цей позов, вона сама викреслила сина та його батьків зі свого життя та життя дитини, заблокувала їх у всіх мережах, не дає бачити та спілкуватися з дитиною, свідок не може зв`язатися та побачити онуку вже майже рік, коли останній раз мав змогу погуляти та побавитися з ОСОБА_7 . Все це відбувається, на думку свідка тому, що позивачка зустріла іншого чоловіка та намагається створити з ним сім`ю, але це не дає їй права позбавляти батька доньки. Позивачка мешкала з ними на початку війни, коли син проходив строкову військову службу. Потім, коли народилася онука, син з невісткою та донькою мешкали зі свідком та його дружиною, пізніше переїхали до м. Києва, а після того, як посварилися, син переїхав мешкати додому до батьків та з цих пір вони не можуть нормально спілкуватися з онукою.

З досліджених судом письмових доказів встановлено наступне:

З 26.07.2022 року сторони по справі перебували у зареєстрованому шлюбі, який було розірвано рішенням Вишгородського районного суду Київської області від 15.09.2025 року у справі за №363/4721/25.

Від шлюбу сторони мають спільну доньку ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , що підтверджується свідоцтвом про народження серії НОМЕР_1 .

Позивачка, звертаючись до суду з цими вимогами зазначала, що сторони по справі тривалий час мешкають окремо та донька знаходиться на повному її триманні. Відповідач не цікавиться життям доньки, не приймає участі у її вихованні, не відвідує дошкільний заклад, не надає матеріальної допомоги на її утримання.

Так, на підтвердження вказаного позивачка надала суду наступні докази:

Зі змісту договору оренди житлового приміщення від 25.08.2025 року вбачається, що позивачка винаймає житло в АДРЕСА_1 .

Витяг з реєстру територіальної громади за №2023/003365881 від 01.05.2023 року свідчить про те, що дитина сторін по справі прописана за адресою: АДРЕСА_2 , що також є місцем реєстрації відповідача по справі.

Декларація за №0001-911А-А9А0 вказує на те, що позивачкою обрано лікаря, що надає первинну медичну допомогу дитині - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , з яким укладено відповідний документ.

Лист в.о. директора ЗДО ясла-садок за №28 Шевченківського району м. Київ від 08.08.2025 року за №01-40/27 свідчить про те, що ОСОБА_8 , ІНФОРМАЦІЯ_1 , зарахована до вказаного закладу 21.01.2025 року та відвідує його до теперішнього часу. Мати дитини ОСОБА_1 приймає участь у дошкільному житті доньки, підтримує контакт з вихователями та адміністрацією закладу освіти, виявляє цікавість до консультацій та рекомендацій педагогів, випадків спілкування з адміністрацією та вихователями батька - ОСОБА_2 не було.

Згідно довідки ФОП КАХРАМАН ЄКТА від 19.09.2025 року за №2-вих/25 позивачка працює на посаді продавця консультанта у ФОП ОСОБА_9 з 27.08.2021 року по теперішній час.

Зі змісту довідки за №01/25 від 23.09.2025 року - позивачка отримує дохід на посаді продавця консультанта у ФОП ОСОБА_9 , розмір якого з січня по серпень 2025 року склав 22 925,37 грн.

Крім того, позивачкою надано роздруківку з сайту «Судова влада», де зазначено, що Володимирським міським судом Волинської області 31.05.2022 року та 05.07.2022 року призначалися до розгляду адміністративні справи відносно відповідача про самовільне залишення в/ч та розпивання алкогольних напоїв. Належним чином завірених судових рішень, які набрали законної сили, щодо притягнення відповідача до адміністративної відповідальності позивачкою суду не надано.

Згідно відповіді командира в/ч НОМЕР_2 від 15.08.2025 року 21.05.2024 року солдат строкової служби ОСОБА_2 звільнений з військової служби.

З листа генерального директора КНП «Обласна клінічна психіатрична лікарня Кіровоградської обласної ради» від 13.01.2026 року за №249/10 слідує, що ОСОБА_2 дійсно з 12.09.2023 року по 10.10.2023 рік перебував на стаціонарному лікуванні у психіатричному відділенні вказаного закладу з діагнозом емоційно-нестабільний розлад особистості, імпульсивний тип, з адекватними формами поведінки, що також підтверджується копією виписки із медичної карти амбулаторного хворого.

01.04.2026 року, тобто вже після звернення до суду з цими вимогами, Вишгородським районним судом за заявою позивачки, видано судовий наказ у справі за №533/189/26 про стягнення з відповідача на користь позивачки на утримання доньки аліменти.

Згідно Висновку Органу опіки та піклування Шевченківської районної у м. Києві державної адміністрації зазначений орган вважає за доцільне позбавити батьківських прав ОСОБА_2 відносно його малолітньої доньки ОСОБА_3 , оскільки встановлено, що після народження дитини батько покинув родину, з цього часу не цікавиться нею, не бере участі у її вихованні, жодної допомоги, в тому числі і матеріальної не надає, самоусунувся від виконання батьківських обов`язків в цілому. В той же час зазначений висновок містить інформацію про те, що відповідач ОСОБА_2 був присутнім на засіданні комісії, заперечував проти позбавлення його батьківських прав, не заперечував того, що не приймає належної участі у вихованні доньки та матеріальної допомоги не надсилає, але лише тому, що колишня дружина не надає йому такої можливості. Після припинення спільного проживання, мати дитини не дає йому спілкуватися з донькою, рахунок куди можна перерахувати гроші на утримання дитини не повідомляє, доньку свою він любить та має бажання брати участь в її вихованні та житті.

Так, відповідно до ч. 3 ст. 51 Конституції України - сім`я, дитинство, материнство і батьківство охороняються державою.

Стаття 8 Закону України «Про охорону дитинства» зазначає, що кожна дитина має право на рівень життя, достатній для її фізичного, інтелектуального, морального, культурного, духовного і соціального розвитку. Батьки або особи, які їх замінюють, несуть відповідальність за створення умов, необхідних для всебічного розвитку дитини, відповідно до законів України.

Згідно ч. 1 ст. 12 Закону України «Про охорону дитинства», виховання в сім`ї є першоосновою розвитку особистості дитини. На кожного з батьків покладається однакова відповідальність за виховання, навчання і розвиток дитини. Батьки або особи, які їх замінюють, мають право і зобов`язані виховувати дитину, піклуватися про її здоров`я, фізичний, духовний і моральний розвиток, навчання, створювати належні умови для розвитку її природних здібностей, поважати гідність дитини, готувати її до самостійного життя та праці .

Частиною 7 ст. 7 СК України передбачено, що дитина має бути забезпечена можливістю здійснення її прав, установлених Конституцією України, Конвенцією про права дитини, іншими міжнародними договорами України, згода на обов`язковість яких надана Верховною Радою України.

Згідно з ч. 1-4 ст. 150 СК України, батьки зобов`язані виховувати дитину в дусі поваги до прав та свобод інших людей, любові до своєї сім`ї та родини, свого народу, своєї Батьківщини, піклуватися про здоров`я дитини, її фізичний, духовний та моральний розвиток, забезпечити здобуття дитиною повної загальної середньої освіти, готувати її до самостійного життя, поважати дитину.

Відповідно до ч. 1 ст. 155 СК України, здійснення батьками своїх прав та виконання обов`язків мають ґрунтуватися на повазі до прав дитини та її людської гідності.

Підстави позбавлення батьківських прав передбачені ч. 1 ст. 164 СК України. Зокрема, п. 2 ч. 1 ст. 164 СК України визначено, що мати, батько можуть бути позбавлені судом батьківських прав, якщо вона, він ухиляються від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини.

Тлумачення п. 2 ч. 1 ст. 164 СК України дозволяє зробити висновок, що ухилення від виконання своїх обов`язків по вихованню дитини може бути підставою для позбавлення батьківських прав лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Так, ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти. Зазначені фактори, як кожен окремо, так і в сукупності, можна розцінювати як ухилення від виховання дитини лише за умови винної поведінки батьків, свідомого нехтування ними своїми обов`язками.

Відповідно до ст. 165 СК України, право на звернення до суду з позовом про позбавлення батьківських прав мають один з батьків, опікун, піклувальник, особа, в сім`ї якої проживає дитина, заклад охорони здоров`я, навчальний або інший дитячий заклад, в якому вона перебуває, орган опіки та піклування, прокурор, а також сама дитина, яка досягла чотирнадцяти років.

Пунктами 1, 2 ст. 3 Конвенції про права дитини передбачено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Дитині забезпечується такий захист і піклування, які необхідні для її благополуччя, беручи до уваги права й обов`язки її батьків, опікунів чи інших осіб, які відповідають за неї за законом.

Позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та інші), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування необхідно вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей. Ухилення батьків від виконання своїх обов`язків має місце, коли вони не піклуються про фізичний і духовний розвиток дитини, її навчання, підготовку до самостійного життя, зокрема: не забезпечують необхідного харчування, медичного догляду, лікування дитини, що негативно впливає на її фізичний розвиток як складову виховання; не спілкуються з дитиною в обсязі, необхідному для її нормального самоусвідомлення; не надають дитині доступу до культурних та інших духовних цінностей; не сприяють засвоєнню нею загальновизнаних норм моралі; не виявляють інтересу до її внутрішнього світу; не створюють умов для отримання нею освіти (п. 15, п. 16 постанови Пленуму Верховного Суду України від 30.03.2007 року за №3 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав»), (правова позиція, викладена в постанові Верховного Суду від 23.11.2020 року, справа за №227/2272/18).

Верховний Суд у постанові від 06.05.2020 року, справа за №753/2025/19, дійшов висновку про те, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, суд може у виняткових випадках при доведеності винної поведінки когось із батьків або їх обох з урахуванням її характеру, особи батька і матері, а також інших конкретних обставин справи відмовити в задоволенні позову про позбавлення цих прав. Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини у діях батьків. Питання сімейних відносин має ґрунтуватися на оцінці особистості заявника та його поведінці. Факт заперечення заявником проти позову про позбавлення його батьківських прав, подання відповідачем апеляційної скарги свідчить про його інтерес до дитини.

Рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів дитини на гармонійний розвиток та належне виховання. Попри це насамперед повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків. Наведене узгоджується з висновками щодо врахування найкращих інтересів дитини під час розгляду справ, які стосуються прав дітей, сформульованими Великою Палатою Верховного Суду у постанові від 17.10.2018 року у справі за №402/428/16-ц та Верховним Судом у постановах від 22.11.2023 року в справі за №320/4384/18, від 19.02.2024 року в справі за №159/2012/23, від 21.02.2024 року в справі за №404/9387/21.

Верховний Суд наголошує, що особистісні непорозуміння між батьками не можуть бути підставою для позбавлення батьківських прав, оскільки в рішеннях, що стосуються дітей, забезпечення їх найкращих інтересів повинне мати першочергове значення і переважати над інтересами батьків (постанови Верховного Суду від 06.10.2021 року в справі за №320/5094/19, від 07.03.2024 року в справі за №947/7448/22, від 01.08.2024 року в справі за №366/52/21.

Необґрунтоване (за відсутності застосування гнучких заходів впливу для спонукання батька до належного виконання своїх батьківських обов`язків) позбавлення батьківських прав (прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті кровної спорідненості з нею, не може вважатися таким, що відповідає інтересам дитини (постанова Верховного Суду від 23.10.2024 року в справі за №464/2040/23).

Таким чином, позбавлення батьківських прав слід розглядати, як виключний і надзвичайний засіб впливу на недобросовісних батьків. Виходячи з характеру такого засобу, його не можна застосовувати тоді, коли це не викликано необхідністю.

Аналізуючи вимоги та положення вищезазначеного законодавства, а також враховуючи, відповідно до ч. 4 ст. 263 ЦПК України, висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду, суд визнає, що при вирішенні питань, які стосуються дитини, в тому числі і щодо позбавлення батьківських прав її батьків, в першу чергу мають бути враховані інтереси дитини. Позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків в кращу сторону неможливо.

Відповідно до п. 15 постанови Пленуму Верховного Суду України від 20.03.2007 року за №3 «Про практику застосування судами законодавства при розгляді справ про усиновлення і про позбавлення та поновлення батьківських прав» - позбавлення батьківських прав (тобто прав на виховання дитини, захист її інтересів, на відібрання дитини в інших осіб, які незаконно її утримують, та ін.), що надані батькам до досягнення дитиною повноліття і ґрунтуються на факті спорідненості з нею, є крайнім заходом впливу на осіб, які не виконують батьківських обов`язків, а тому питання про його застосування слід вирішувати лише після повного, всебічного, об`єктивного з`ясування обставин справи, зокрема ставлення батьків до дітей.

Позбавлення батьківський прав є виключною мірою, яка тягне за собою серйозні правові наслідки як для батька (матері), так і для дитини (ст. 166 СК України). Таким чином, позбавлення батьківських прав допускається лише тоді, коли змінити поведінку батьків у кращу сторону неможливо, і лише при наявності вини в діях батьків. Отже, позбавлення батьківських прав є крайнім заходом впливу на осіб, які ухиляються від виконання своїх обов`язків з виховання дітей або зловживають своїми батьківськими правами, жорстоко поводяться з дітьми, шкідливо впливають на них своєю аморальною, антигромадською поведінкою.

Також, позбавлення батьківських прав є крайнім заходом вирішення сімейних питань, на який вони йдуть лише у виняткових випадках, і головне - за наявності достатніх та переконливих доказів, що характеризують особливості батька як особи, що становить реальну загрозу для дитини, її здоров`я та психічного розвитку. Отже, позбавлення батьківських прав відноситься до крайньої міри відповідальності, а це означає, що застосовується ця міра судом тоді, коли всі інші засоби впливу виявилися безрезультатними.

Позбавлення батьківських прав - це насамперед спосіб захисту прав і інтересів дитини, направлений на позитивний результат у долі неповнолітньої дитини.

Верховний Суд неодноразово наголошував на тому, що позбавлення батьківських прав є крайнім заходом, який необхідно розглядати як виключний і надзвичайний спосіб впливу на недобросовісних батьків. Зокрема, такий правовий висновок викладено в постановах Верховного Суду від 08.04.2020 року у справі за №645/731/18, від 29.01.2020 року у справі за №127/31288/18, від 29.01.2020 року у справі за №643/5393/17, від 17.01.2020 року у справі за №712/14772/17, від 25.11.2019 року у справі за №640/15049/17, від 13.03.2019 року у справі за №631/2406/15-ц, від 24.04.2019 року у справі за №331/5427/17, від 29.04.2020 року у справі за №522/10703/1.

Судова практика щодо застосування положень ст. 164 СК України є усталеною.

Відповідно до ч. 1 ст. 17 Закону України «Про виконання рішень та застосування практики Європейського суду з прав людини», суди застосовують при розгляді цієї категорії справ Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та практику Європейського суду з прав людини як джерело права.

Відповідно до ст. 3 Конвенції про права дитини від 20.11.1989 року, в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

Статтею 9 Конвенції про права дитини від 20.11.1989 року, ратифікованої постановою Верховної Ради України від 27.02.1991 року за №789-ХІІ передбачено, що, держави-учасниці поважають право дитини, яка розлучається з одним чи обома батьками, підтримувати на регулярній основі особисті відносини і прямі контакти з обома батьками, за винятком випадків, коли це суперечить найкращим інтересам дитини.

У справі «Савіни проти України» (за №39948/06 від 18.12.2008 року, п.п. 47-49) Європейський суд з прав людини вказує, що право батьків і дітей бути поряд одне з одним становить основоположний складник сімейного життя, а розірвання сімейних зв`язків означає позбавлення дитини її коріння, а це можна виправдати лише за виняткових обставин.

У справі «Мамчур проти України» від 16.07.2015 року (заява за №10383/09) Європейський суд з прав людини зауважував, що оцінка загальної пропорційності будь-якого вжитого заходу, що може спричинити розрив сімейних зв`язків, вимагатиме від судів ретельної оцінки низки факторів та залежно від обставин відповідної справи вони можуть відрізнятися. Проте необхідно пам`ятати, що основні інтереси дитини є надзвичайно важливими. При визначенні основних інтересів дитини у кожному конкретному випадку необхідно враховувати дві умови: по-перше, у якнайкращих інтересах дитини буде збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я виявляється особливо непридатною або явно неблагополучною; по-друге, у якнайкращих інтересах дитини буде забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагополучним (п. 100).

У рішенні від 30.06.2020 року у справі «Іlya Lyapin vs russia» (заява за №70879/11) ЄСПЛ також наголошував на тому, що позбавлення особи її/його батьківських прав є особливо кардинальним заходом, який позбавляє батька/матір сімейного життя з дитиною, та не відповідає меті їх возз`єднання, зазначивши, що наявність сімейних зв`язків між подружжям та дитиною, про які вони дійсно піклуються, мають бути захищені відповідно Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Відповідно до ч. ч. 4, 5 ст. 19 СК України при розгляді судом спорів щодо позбавлення та поновлення батьківських прав обов`язковою є участь органу опіки та піклування. Орган опіки та піклування подає суду письмовий висновок щодо розв`язання спору на підставі відомостей, одержаних у результаті обстеження умов проживання дитини, батьків, інших осіб, які бажають проживати з дитиною, брати участь у її вихованні, а також на підставі інших документів, які стосуються справи.

Висновок Органу опіки та піклування про доцільність позбавлення батьківських прав оцінюється судом як один із доказів, і суд може не погодитись з таким висновком, якщо він є недостатньо обґрунтованим та суперечить інтересам дитини. Указану правову позицію викладено у постанові Верховного Суду від 06.05.2020 року у справі за №753/2025/19.

Що стосується наданого суду висновку Органу опіки та піклування про доцільність позбавлення батьківських прав відповідача щодо його малолітньої доньки, суд вважає, що його складено та затверджено передчасно, оскільки під час його ухвалення були взяті до уваги виключно пояснення позивачки, в той час як оцінка показам відповідача в частині того, що позивачка чинить йому перешкоди та не дає спілкуватися з дитиною та передавати кошти на її утримання - взагалі не давалася та органом ці доводи не перевірялися, а відтак на переконання суду, виходячи з вищевказаного, суд оцінює критично зазначений висновок про доцільність позбавлення відповідача батьківських прав та не погоджується з ним, оскільки він є недостатньо обґрунтованим та передчасним, а те, що представники Органу опіки та піклування не взяли до уваги пояснення відповідача в частині перешкод у спілкуванні з дитиною, жодним чином не може слугувати підставою для позбавлення його батьківських прав, як і не може бути прямим і однозначним доказом невиконання ним своїх батьківських обов`язків свідомо, з власної волі.

При вирішенні питання щодо позбавлення батьківських суд зазначає, що необхідно впевнитися не лише у невиконанні батьком обов`язків по вихованню, а також встановити, що батько ухиляється від їх виконання свідомо, тобто систематично, незважаючи на всі інші заходи попередження та впливу, продовжує не виконувати свої батьківські обов`язки, і, такі засоби впливу виявилися безрезультатними.

Доведення обставин свідомого умисного ухилення відповідача від виконання батьківських обов`язків, які можуть бути підставою позбавлення його батьківських прав, покладено саме на позивачку.

При розгляді даної справи судом не встановлено, що відповідач ухиляється від виконання батьківських обов`язків свідомо, тобто, що він систематично, незважаючи на всі інші заходи попередження та впливу, продовжує не виконувати свої батьківські обов`язки, оскільки такі обставини не підтверджені належними та допустимими доказами.

Суд звертає увагу на те, що умовою ухилення від обов`язків по вихованню дитини, як підставу позбавлення батьківських прав, що передбачена п. 2. ч.1 ст. 164 СК України, може бути лише винна поведінка особи, її свідоме нехтування своїми батьківськими обов`язками.

Відповідні докази умисного ухилення від виконання батьківських обов`язків відповідача відносно доньки в матеріалах справи відсутні. Позивачкою не доведено, що поведінка відповідача є свідомим нехтуванням ним своїми батьківськими обов`язками, а не збіг життєвих обставин, які склалися навколо нього.

Суд констатує, що у справі відсутні докази застосування до відповідача будь-яких заходів впливу з боку органів внутрішніх справ, накладення адміністративної відповідальності, бесіди, попередження з боку органу опіки та піклування, органів місцевого самоврядування тощо. А відтак, суд, критично ставиться до викладених у позовній заяві обставин щодо свідомого нехтування ним своїми обов`язками щодо виховання та утримання дитини, оскільки вони не знайшли свого документального підтвердження в судовому засіданні.

Докази, які були надані позивачкою, суд не вважає достатніми та переконливими для застосування до відповідача такої крайньої міри впливу, як позбавлення його батьківських прав відносно доньки. А відтак, з урахуванням наведеного, суд дійшов висновку, що в цій частині позову слід відмовити.

Щодо вимог позивачки про визначення місця проживання доньки з нею, суд приходить до наступного:

Судом встановлено, що донці сторін по справі на момент розгляду цієї справи виповнилося 3 роки та майже 4 місяці.

Згідно з ч. 4 ст. 29 ЦК України - місцем проживання фізичної особи, яка не досягла десяти років, є місце проживання її батьків (усиновлювачів) або одного з них, з ким вона проживає, опікуна або місцезнаходження навчального закладу чи закладу охорони здоров`я, в якому вона проживає.

Відповідно до ст. 141 СК України - мати і батько мають рівні права та обов`язки щодо дитини.

Згідно з ч. 1 та ч. 2 ст. 160 СК України - місце проживання дитини, яка не досягла десяти років, визначається за згодою батьків.

Якщо мати та батько, які проживають окремо, не дійшли згоди щодо того, з ким із них буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися органом опіки та піклування або судом. Під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини беруться до уваги ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особиста прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. Орган опіки та піклування або суд не можуть передати дитину для проживання з тим із батьків, хто не має самостійного доходу, зловживає спиртними напоями або наркотичними засобами, своєю аморальною поведінкою може зашкодити розвиткові дитини (ч. 1 та ч. 2 ст. 161 СК України).

У постанові Верховного Суду від 14.02.2019 року у справі за №377/128/18 зазначено, що тлумачення ч. 1 ст. 161 СК України свідчить, що під час вирішення спору щодо місця проживання малолітньої дитини враховується ставлення батьків до виконання своїх батьківських обов`язків, особисту прихильність дитини до кожного з них, вік дитини, стан її здоров`я та інші обставини, що мають істотне значення. До інших обставин, що мають істотне значення, можна віднести, зокрема: особисті якості батьків; відносини, які існують між кожним з батьків і дитиною (як виконують батьки свої батьківські обов`язки по відношенню до дитини, як враховують її інтереси, чи є взаєморозуміння між кожним з батьків і дитиною); можливість створення дитині умов для виховання і розвитку».

У ч. 1 ст. 3 Конвенції про права дитини визначено, що в усіх діях щодо дітей, незалежно від того, здійснюються вони державними чи приватними установами, що займаються питаннями соціального забезпечення, судами, адміністративними чи законодавчими органами, першочергова увага приділяється якнайкращому забезпеченню інтересів дитини.

У рішенні Європейського суду з прав людини від 11.07.2017 року у справі «М.С. проти України», заява за №2091/13, суд зауважив, що при визначенні найкращих інтересів дитини у кожній конкретній справі необхідно враховувати два аспекти: по-перше, інтересам дитини найкраще відповідає збереження її зв`язків із сім`єю, крім випадків, коли сім`я є особливо непридатною або неблагополучною; по-друге, у найкращих інтересах дитини є забезпечення її розвитку у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.

У рішенні Європейського суду з прав людини «Хант проти України» від 07.12.2006 року, заява за №31111/04, зазначено, що між інтересами дитини та інтересами батьків повинна існувати справедлива рівновага і дотримуючись такої рівноваги, особлива увага має бути до найважливіших інтересів дитини, які за своєю природою та важливістю мають переважати над інтересами батьків. Зокрема, ст. 8 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод не надає батькам права вживати заходів, які можуть зашкодити здоров`ю чи розвитку дитини.

Аналіз наведених норм права, практики Європейського суду з прав людини дає підстави для висновку, що рівність прав батьків щодо дитини є похідною від прав та інтересів самої дитини на гармонійний розвиток та належне виховання, й у першу чергу повинні бути визначені та враховані інтереси дитини, виходячи із об`єктивних обставин спору, а вже тільки потім права батьків.

Міжнародні та національні норми не містять положень, які б наділяли будь-кого з батьків пріоритетним правом на проживання з дитиною.

При визначенні місця проживання дитини судам необхідно крізь призму врахування найкращих інтересів дитини встановлювати та надавати належну правову оцінку всім обставинам справи, які мають значення для правильного вирішення спору.

Отже, при розгляді справ щодо місця проживання дитини суди насамперед мають виходити з інтересів самої дитини, враховуючи при цьому сталі соціальні зв`язки, місце навчання, психологічний стан тощо, а також дотримуватися балансу між інтересами дитини, правами батьків на виховання дитини і обов`язком батьків діяти в її інтересах.

При вирішенні даного спору щодо визначення місця проживання малолітньої доньки сторін по справі, суд бере до уваги вік дівчинки ІНФОРМАЦІЯ_1 , потребу дитини у материнській турботі та догляді, їх тісний емоційний зв`язок між собою, її прихильність та любов до матері, те що дівчинка вже тривалий час мешкає разом з матір`ю у вказаній позивачкою квартирі, за місцем мешкання відвідує дошкільний заклад, перебуває під наглядом лікаря, з яким матір`ю укладено відповідну декларацію. Також суд враховує надані позивачкою докази про її можливість створити дитині умови для виховання і розвитку.

Враховуючи обставини даної справи, суд вважає, що розлучення дитини та матері буде суперечити принципу найкращих інтересів дівчинки та роздільне їх проживання може завдати істотної психологічної травми дитині, вплинути на погіршення її психічного та психологічного стану з огляду на те, що вони фактично постійно проживали разом, надовго не розлучалася, дитина звикла до оточуючої обстановки, має друзів як за місцем мешкання так і в дошкільному закладі.

З огляду на встановлені обставини справи та надані докази в їх сукупності, суд вважає, що визначення місця проживання малолітньої ОСОБА_7 з матір`ю буде відповідати інтересам дитини на проживання та розвиток у безпечному, спокійному та стійкому середовищі, що не є неблагонадійним.

Відповідач, заперечуючи проти позову взагалі, не надав суду належних доказів щодо наявності виняткових обставин, які б спростовували встановлені судом обставини. А відтак, суд вважає, що ці вимоги позивачки є такими, що підлягають задоволенню.

Відповідно до ч. 1, 2 ст. 141 ЦПК України судовий збір покладається на сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог. Інші судові витрати, пов`язані з розглядом справи, покладаються: 1) у разі задоволення позову - на відповідача; 2) у разі відмови в позові - на позивача; 3) у разі часткового задоволення позову - на обидві сторони пропорційно розміру задоволених позовних вимог.

Як вбачається з матеріалів позовної заяви, позивачкою сплачено судовий збір у сумі 2 422,40 грн. за звернення до суду з цими вимогами, крім того, позивачка понесла витрати на правничу допомогу в загальному розмірі 16 000 грн., що підтверджується платіжною інструкцією щодо оплати судового збору, договором про надання правової (правничої) допомоги та платіжними інструкціями щодо оплати позивачкою гонорару адвоката.

Оскільки судом вимоги позивачки задоволено частково, відповідно до вимог ст. 141 ЦПК України, суд вважає, що з відповідача, пропорційно розміру задоволених вимог, підлягає стягненню на користь позивачки - 1 211,20 грн. в рахунок відшкодування витрат останньої по оплаті судового збору.

Що стосується витрат на правову допомогу, суд приходить до наступного:

Згідно з ч. 1-4 ст. 137 ЦПК України, витрати, пов`язані з правничою допомогою адвоката, несуть сторони, крім випадків надання правничої допомоги за рахунок держави. За результатами розгляду справи витрати на правничу допомогу адвоката підлягають розподілу між сторонами разом із іншими судовими витратами.

Так, для цілей розподілу судових витрат:

1) розмір витрат на правничу допомогу адвоката, в тому числі гонорару адвоката за представництво в суді та іншу правничу допомогу, пов`язану зі справою, включаючи підготовку до її розгляду, збір доказів тощо, а також вартість послуг помічника адвоката визначаються згідно з умовами договору про надання правничої допомоги та на підставі відповідних доказів щодо обсягу наданих послуг і виконаних робіт та їх вартості, що сплачена або підлягає сплаті відповідною стороною або третьою особою;

2) розмір суми, що підлягає сплаті в порядку компенсації витрат адвоката, необхідних для надання правничої допомоги, встановлюється згідно з умовами договору про надання правничої допомоги на підставі відповідних доказів, які підтверджують здійснення відповідних витрат.

Для визначення розміру витрат на правничу допомогу з метою розподілу судових витрат учасник справи подає детальний опис робіт (наданих послуг), виконаних адвокатом, та здійснених ним витрат, необхідних для надання правничої допомоги.

Розмір витрат на оплату послуг адвоката має бути співмірним з: 1) складністю справи та виконаних адвокатом робіт (наданих послуг); 2) часом, витраченим адвокатом на виконання відповідних робіт (надання послуг); 3) обсягом наданих адвокатом послуг та виконаних робіт; 4) ціною позову та (або) значенням справи для сторони, в тому числі впливом вирішення справи на репутацію сторони або публічним інтересом до справи.

У разі недотримання вимог ч. 4 цієї статті суд може, за клопотанням іншої сторони, зменшити розмір витрат на правничу допомогу, які підлягають розподілу між сторонами. Обов`язок доведення неспівмірності витрат покладається на сторону, яка заявляє клопотання про зменшення витрат на оплату правничої допомоги адвоката, які підлягають розподілу між сторонами (ч. 5 та 6 ст. 137 ЦПК України).

Відповідно до п. 1, 2 ч. 3 ст. 141 ЦПК України, при вирішенні питання про розподіл судових витрат суд враховує: чи пов`язані ці витрати з розглядом справи; чи є розмір таких витрат обґрунтованим та пропорційним до предмета спору з урахуванням ціни позову, значення справи для сторін, в тому числі чи міг результат її вирішення вплинути на репутацію сторони або чи викликала справа публічний інтерес.

Частиною 8 ст. 141 ЦПК України встановлено, що розмір витрат, які сторона сплатила або має сплатити у зв`язку з розглядом справи, встановлюється судом на підставі поданих сторонами доказів (договорів, рахунків тощо).

Суд зобов`язаний оцінити рівень адвокатських витрат, що мають бути присуджені з урахуванням того, чи були такі витрати понесені фактично та чи була їх сума обґрунтованою.

Суд не зобов`язаний присуджувати стороні, на користь якої відбулося рішення, всі його витрати на адвоката, якщо, керуючись принципами справедливості та верховенства права, встановить, що розмір гонорару, визначений стороною та його адвокатом, є завищеним щодо іншої сторони спору, зважаючи зокрема на складність справи, витрачений адвокатом час.

У постановах Верховного Суду від 02.07.2020 року в справі за №362/3912/18 та від 30.09.2020 року в справі за №201/14495/16-ц викладено правовий висновок про те, що при визначенні суми відшкодування суд має виходити з критерію реальності адвокатських витрат (встановлення їхньої дійсності та необхідності), а також критерію розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи.

Такі самі критерії застосовує Європейський суд з прав людини, присуджуючи судові витрати на підставі ст. 41 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод. Зокрема, заявник має право на компенсацію судових та інших витрат, лише якщо буде доведено, що такі витрати були фактичними і неминучими, а їхній розмір - обґрунтованим (Рішення ЄСПЛ від 23.01.2014 року у справі «East/West Alliance Limited» проти України, заява за №19336/04, п. 269).

У рішенні ЄСПЛ від 28.11.2002 року у справі «Лавентс проти Латвії», заява за №58442/00, зазначено, що відшкодовуються лише витрати, які мають розумний розмір.

Розмір витрат на професійну правничу допомогу має бути не тільки доведений та документально обґрунтований, але й відповідати критерію розумної необхідності таких витрат.

Як вбачається з матеріалів справи, позивачкою понесені витрати на професійну правничу допомогу, що підтверджується: договором про надання правової (правничої) допомоги за №09/07-25-КА (2) від 09.07.2025 року, квитанціями щодо оплати послуг адвоката позивачкою в загальному розмірі 16 000 грн. та актом приймання наданих послуг за договором за №09/07-25-КА (2) від 09.07.2025 року.

Разом з цим, враховуючи те, що позов задоволено частково, беручи до уваги пропорційність відшкодування витрат в такому випадку (16 000 /2=8 000), крім того, категоричне заперечення відповідача проти позову і в цій частині, те, що представник позивачки приймала участь не у всіх судових засіданнях, спрямовуючи заяви про проведення засідань за її відсутності, суд погоджується з тим, що заявлена позивачкою сума відшкодування витрат на професійну правничу допомогу є неспівмірною зі складністю справи та виконаними роботами, часом, витраченим адвокатом на надання послуг з правової допомоги, їх обсягом та не відповідає критерію реальності таких витрат, розумності їхнього розміру у співвідношенні з предметом позову. Крім того, незважаючи на те, що справа розглядалась в загальному позовному провадженні, існує усталена судова практика по такій категорії справ, спори вказаної категорії є поширеними та не мають особливої складності. А відтак, керуючись принципами співмірності та розумності судових витрат, критерієм реальності адвокатських витрат, а також розумності їхнього розміру, виходячи з конкретних обставин справи, суд дійшов висновку про необхідність часткового задоволення вимог про стягнення витрат на професійну правничу допомогу та стягнути з відповідача на користь позивачки 4 000 грн. Саме така сума, на думку суду відповідає критеріям розумності, співмірності та ґрунтуються на вимогах закону.

На підставі викладеного та керуючись ст. ст. 3, 15, 84, 109, 110, 112, 180, 182, 184 СК України, ст. ст. 10, 12, 141, 265, 281, 354 ЦПК України, суд,-

ВИРІШИВ:

Позовні вимоги ОСОБА_1 до ОСОБА_2 , третя особа Орган опіки та піклування Шевченківської районної в м. Києві державної адміністрації про позбавлення батьківських прав та визначення місця проживання дитини задовольнити частково.

Визначити місце проживання малолітньої ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_1 з матір`ю - ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 .

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті судового збору в сумі 1 211,20 грн.

Стягнути з ОСОБА_2 на користь ОСОБА_1 витрати по сплаті витрат на правову (правничу) допомогу в сумі 4 000 грн.

В задоволенні решти вимог відмовити.

Рішення суду набирає законної сили після закінчення строку подання апеляційної скарги всіма учасниками справи, якщо апеляційну скаргу не було подано.

Апеляційна скарга на рішення суду може бути подана до Київського апеляційного суду протягом тридцяти днів з дня проголошення судового рішення.

Якщо в судовому засіданні було оголошено лише вступну та резолютивну частини судового рішення, зазначений строк обчислюється з дня складення повного судового рішення.

Учасник справи, якому повне рішення не було вручено у день його проголошення або складання, має право на поновлення пропущеного строку на апеляційне оскарження, якщо апеляційна скарга подана протягом тридцяти днів з дня вручення йому повного рішення суду.

Повний текст рішення виготовлено 07.08.2026 року.

Позивачка: ОСОБА_1 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , РНОКПП: НОМЕР_3 , паспорт за № НОМЕР_4 , адреса реєстрації: АДРЕСА_3 , адреса фактичного місця проживання: АДРЕСА_1 .

Відповідач: ОСОБА_2 , ІНФОРМАЦІЯ_3 , РНОКПП: НОМЕР_5 , паспорт за № НОМЕР_6 , адреса реєстрації: АДРЕСА_2 .

Третя особа: Орган опіки та піклування (Служба у справах дітей та сім`ї Шевченківської районної у м. Києві адміністрації), код ЄДРПОУ: 37470112, адреса: 01030, м. Київ, бульвар Т.Шевченка, 26/4.

Головуюча суддя О.П. Дьоміна